ЛІНГВІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, її наукову новизну, сформульовано теоретичне і практичне значення роботи. Окреслено також мету й основні завдання дисертації, подано відомості про фактичний матеріал та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Питання нормативних засад і стилістичних засобів сучасної української літературної мови в трактуванні М. Рильського» присвячено проблемам культури, лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського.

У першому підрозділі «Проблеми культури української мови в оцінках і судженнях М. Рильського» розкрито бачення вченим-мовознавцем проблем нормативності різних одиниць і явищ структури української мови, шляхів подолання негативних наслідків потужної українсько-російської міжмовної інтерференції, а також питань культури художньої мови. М. Рильський мав свій погляд на тенденції розвитку структури української мови як у просторі – в особливостях функціонування живої народної мови в різних регіонах України, так і в часі – щодо еволюції мовних форм і категорій, прояви якої простежуються навіть у межах життя однієї людини. Цікавим видається міркування вченого щодо вживання в народній мові твердої вимови передньоязикових приголосних д, т, з, с, ц, л, н у позиції перед і з давнього о («дім при дїло, стіл при тїло, ніс (нос) при нїс (нёс)»). Науковець констатував, що це  явище, відзначене колись у «галицькому» правописі вживанням і та ї після приголосних, приречене на відмирання.

М. Рильський приділяв увагу також акцентуаційним явищам: він вважав неприйнятним наголошування форм іменника віршá (замість вірша), вірші (замість ві́рші), прислівника разом (замість разом), безособової віддієприкметникової форми дано (замість дано, як у базових дієприкметникових формах даний, дана, дане тощо). Питання нормативної акцентуації слів української мови вчений висвітлював і у своїх відгуках на мову перекладних творів, і в численних рукописних коментарях до підготовчих словникових матеріалів.

Граматична структура української мови також становила для М. Рильського об’єкт його наукових зацікавлень і постійних турбот щодо збереження питомих українських рис. Так, на рівні морфологічних категорій іменника привертають увагу думки вченого стосовно деяких особливостей категорій роду та числа, зокрема щодо нормативного вживання різних форм іменників (наприклад, «моя біль» замість «мій біль»). Торкався М. Рильський проблем паралельного існування форм родового відмінка однини й інших питань нормативності іменникових форм.

Серед прикметникових категорій особливу увагу привертають ступені порівняння. Учений закликав уживати тільки повні (не скорочені) форми прикметників у складі форм вищого ступеня порівняння ( «він сильніший за мене» замість «він сильніш за мене»).

Неодноразово мовознавець звертався до нормативності вживання вказівного займенника сей (варіант до цей), не погоджуючись із думкою деяких учених, що це нібито діалектна або стилістична форма, і стверджуючи його функціональну рівноправність із варіантом цей.

З-поміж зауважень М. Рильського щодо окремих форм і категорій дієслова до найвагоміших можна віднести: 1) спостереження за функціонуванням форм інфінітива в рідній говірці вченого (перевага форм інфінітива дієслів на –ть над формами на –ти: гулять, ходить, кохать тощо); 2) оцінка М. Рильським місця в літературній українській мові активних дієприкметників теперішнього часу (читаючий, служачий тощо), дискусії щодо їх нормативності ведуться й досі.

Дослідник висловлював несхвальне ставлення щодо впровадження в українську мову прислівникових форм із суфіксом –и на зразок філософськи, імперіалістськи, реформістськи і под.

Багато уваги приділяв М. Рильський проблемам нормативності вживання синтаксичних конструкцій та їх стилістичних функцій. Учений різко критикував випадки порушення під впливом російської мови норм синтаксичного керування (наприклад, «зрадив мені милий» замість «зрадив мене милий», «дякую вас» замість «дякую вам»).

Академік постійно опікувався питаннями культури художньої мови, констатуючи факти порушення співаками мовних норм, відступів від оригінального тексту (у відомій пісні на слова М. Старицького «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…» виконавці, побоюючись звертання «Господи», замінюють його на «зоряна» тощо). У зв’язку з цим він привертає також увагу до можливості й небезпеки міжмовної омонімії в розумінні тих чи інших слів твору (укр. рожа - назва квітки і рос. рожа – пика).

Щиро вболіваючи за долю рідної мови, М. Рильський не оминав увагою численних явищ українсько-російської міжмовної інтерференції, що виявляються як у прямих запозиченнях, так і в калькуванні. Особливо небезпечним, на його думку, є перенесення в українську мову елементів морфологічної системи іншої мови. Граматичні кальки обмежують авторську думку, призводять до руйнації структури української мови. Через узвичаєність і непомітність вони важко піддаються викоріненню. Отже, на думку вченого, очищення української мови від чужорідних елементів є нелегким, але дуже актуальним завданням. Цієї ж думки дотримуються й інші дослідники (Б. Д. Антоненко-Давидович, О. Д. Пономарів та ін.).

Неодноразово звертався вчений-мовознавець і до вживання невмотивованих кальок із російської мови при перекладі. Їх виникнення він пояснював незнанням чи надто бідним знанням перекладачем тієї мови, на яку здійснювався переклад, або діяльністю деяких літературних редакторів, які намагалися «підігнати» переклад до оригіналу.

У другому підрозділі «Проблеми лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського» охарактеризовано погляди вченого на проблеми лексичного складу та лексичної стилістики української мови, питання лінгвостилістики. Разом із такими вченими, як І. К. Білодід, Л. А. Булаховський, М. Я. Калинович, А. Ю. Кримський, які працювали над різними аспектами лексико-семантичної, лексико-стилістичної й функціонально-стилістичної організації української мови і відбиттям її у словниках, М. Рильський шукав шляхи та можливості розвитку і збагачення лексичного складу української мови, її стилістичної диференціації.

Важливе місце в повнокровному функціонуванні української літературної мови лінгвіст відводив фольклорним та діалектним її джерелам. На його думку, саме мовні елементи народнопоетичної творчості та діалектизми, при вмілому їх використанні, надають особливих і неповторних барв поетичним та художнім творам.

Так само вчений обстоював правомірність уживання в художній літературі з метою якнайширшого представлення в ній лексичного складу української національної мови стилістично зниженої лексики, жаргонізмів, професіоналізмів, застарілих слів.

М. Рильський відзначає дві основні стилістичні функції вживання архаїзмів, насамперед старослов’янізмів, у сучасній мові: для створення піднесеного, урочистого тону, і для створення іронічного, саркастичного забарвлення. Учений схвально оцінював використання архаїзмів у мові сучасної йому літератури, хоча це й не підтримувалося офіційною ідеологією та критикою.

Окремої уваги заслуговує ставлення М. Рильського до проблеми і явища неологізмів в українській мові XX століття. Він враховував міру їх потрібності і стилістичну органічність, а також належність їх до індивідуально-авторських, або до тих, які мали б стати (в усякому випадку, так задумували їх творці) загальномовними. «Письменницькі» неологізми (за винятком «брязкалець, виграшок, цяцьок» літературних формалістів) він оцінював позитивно і захищав таку практику від критики.

Складніше визначити сприйняття науковцем неологізмів, які активно творилися в українській лексикографії кінця ХІХ – першої третини ХХ століть насамперед з метою заміни іншомовних слів, особливо в термінології. У своїх працях на мовознавчу тематику він давав переважно негативну оцінку принципам творення і всьому масиву неологізмів, називаючи їх «мовними дивоглядами», «потворами», «незграбно вигаданими словами» і нерідко трактуючи їх (у всякому разі, публічно) у руслі тодішньої радянської ідеології як «тенденцію штучного відриву української мови від братньої російської мови». Така оцінка сформувалася в нього не останньою чергою й тому, що подібна мовна практика породжувала в недругів української мови глузування з неї («самопер попер до мордописні» і под.). Водночас, наводячи як аргумент мовну практику чеського пуризму, письменник схвально ставився до фактів заміни в українській мові, наприклад, слово аероплан на літак, голкіпер на воротар тощо.

Неоднозначним є відношення М. Рильського і до використання слів іншомовного походження. З одного боку, він наголошував на тому, що мова має постійно перебувати в невпинному розвитку і в контактах з іншими мовами, збагачуючись за рахунок них і збагачуючи мови інших народів (він був противником штучної, пуристичної стандартизації мови), але, з другого – рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим паче неправильного вживання іншомовних одиниць.       

Другий розділ дисертаційної роботи «Історія української мови у висвітленні М. Рильського» присвячений аналізу висловлювань М. Рильського з питань про історію національної мови українського народу та української сучасної літературної мови.

У першому підрозділі «Історія української національної мови» досліджено погляди М. Рильського щодо встановлення часу виникнення української мови. Учений-мовознавець уважав, що вітчизняне історичне мовознавство недостатньо уваги приділяє дослідженню матеріалів народної мови, особливо фольклору, та залученню їх до власне  історико-лінгвістичних розвідок. Можливо, це б відсунуло дату виникнення української народної мови на більш ранній, ніж це прийнято в офіційній науці, період.

Глибоко й різнобічно досліджуючи мовну поетику українського фольклору, лінгвіст особливо цікавився героїчним епосом українського народу – думами та історичними піснями і порівнював їх з російськими та південнослов’янськими аналогами.

М. Рильський, прагнучи зберегти колорит і самобутність народної мови, виступав проти спроб редагування фольклорних матеріалів і наполягав на збереженні автентичних мовних особливостей записів, навіть не завжди нормативних, виходячи з інтересів живого побутування фольклору.

Серед міркувань про функціонування української мови в період середньовіччя привертає увагу екскурс ученого до XІV – XVI століть, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського. На той час «руська» мова, тобто книжна мова, вироблена в землях сучасних України і Білорусії, стала в Литві мовою державною, «руська» культура підпорядкувала своєму впливові культуру литовську, що стояла на нижчому ступені розвитку.

У другому підрозділі «Історія української літературної мови» здійснено аналіз питань у концепції М. Рильського щодо загальних аспектів формування історії української літературної мови, її зв’язку з фольклором, її діалектної основи тощо, а також щодо проблеми ролі театру в утвердженні вимовних норм, ролі письменників у розвитку літературної мови і т. д. Дослідник уважав, що всю історію літературної мови слід розглядати невід’ємно від історії розвитку живої народної мови і розвитку народної творчості в усіх її видах.

Характеризуючи зв'язок між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої української народної мови і визначаючи основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням як «полтавсько-київський діалект», М. Рильський відзначає, по-перше, прагнення українських письменників (починаючи від Т. Шевченка) до розширення діалектної бази літературної мови, по-друге, орієнтування передових письменників Галичини (починаючи від І. Франка) на загальноукраїнську літературну мову. Він виявляє таку закономірність: з одного боку, кожний великий письменник не пориває зі своїм материнським діалектом, з другого боку, надмірність у такому спиранні на живомовну основу може стати на перешкоді його зростанню до всеукраїнського масштабу.

Отже, процес взаємодії літературної мови з діалектами є, за словами М. Рильського, постійним і невідворотним, і його потрібно розумно спрямувати на збагачення насамперед художньо-зображальних можливостей мови художньої літератури.

М. Рильський досліджував також особливості мови і стилю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, М. Черемшини, П. Тичини. Він істотно поглиблює наше розуміння місця Кобзаря в історії української літературної мови. На його думку, Т. Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, сприяв оновленню та збагаченню виражально-зображальних можливостей української літературної мови. У мовному стилі поета М. Рильський убачає безперервність зв’язку нової української літературної мови на народній основі зі старою книжною, він демонструє нам зразки неперевершеної поетичної майстерності Кобзаря у використанні засобів звукопису, індивідуальних тропів і фігур, різних лексико-стилістичних розрядів, у побудові синтаксичних конструкцій, в особливостях віршування тощо.

М. Коцюбинського вчений уважав „одним з найкращих наших стилістів”, він убачав у мовностилістичній манері письменника певний перехід від традиційної мовної стилістики української літературної мови ХІХ століття до нової стилістики з її увагою до „культурної людини”.

М. Рильський високо оцінював і захищав від несправедливої критики мовні принципи літературної та перекладацької діяльності М. Старицького (зокрема його практику «кування слів»: мрія, темрява, сутінь, знадливий, наруга, байдужість).

У комплексі проблем «І. Франко і українська мова»  дослідник виділяє такі аспекти: 1) ставлення Каменяра до формування єдиної (соборної) української літературної мови і його практична робота в цьому напрямку; 2) мовностилістичні особливості творчості І. Франка; 3) І. Франко про мову українських письменників; 4) І. Франко й український фольклор; 5) І. Франко як перекладач.

М. Рильський неодноразово звертався  до розгляду мовної палітри творчості Лесі Українки, підкреслюючи її внесок у розвиток і шліфування виражальних можливостей рідної мови.

 Приваблювала вченого мовотворчість М. Черемшини: «імпресіонізм» його поетичного мовлення в прозі й «закоханість» письменника в покутський діалект.

Привертала увагу дослідника мова творів його сучасника – «поета-новатора» П. Тичини. Домінантою мовностилістичної манери митця М. Рильський уважає музикальність, іншою характерною ознакою – вражаючу майстерність у творенні нових слів та їх органічне поєднання із застарілими словами, фольклоризмами і вплітання в цілісну мовну основу тексту.

У третьому розділі «Лексикографічна та перекладознавча теорія і практика М. Рильського» досліджено численні спостереження вченого-мовознавця, його зауваження, рекомендації в галузях лексикографії, насамперед перекладної, та перекладознавства, спрямовані на поліпшення лексикографічної техніки й перекладацької майстерності і на підвищення загальної культури української мови, вихід її на міжнародний рівень.

У першому підрозділі «М. Рильський як лексикограф» здійснено загальний огляд теоретичних засад лексикографії в інтерпретації М. Рильського і його практичної лексикографічної діяльності, якою він став займатися  з другої половини 40-х років. Особисту причетність науковець мав до створення відомого «Російсько-українського словника» 1948 року (РУС-48). В українській лексикографії небагато словників, які б здобули такі суперечливі, аж до цілком протилежних, оцінки, як ця праця. З одного боку, це позитивні оцінки словника в «офіційному» радянському мовознавстві, а з другого, – не менш категоричне його засудження, особливо з боку письменників. Найслабшою стороною РУС-48 М. Рильський і сам уважав його фразеологічний матеріал, оскільки він не відтворює належною мірою багатства і своєрідності української мови. Як член редколегії РУС-48, УРС-68, СУМ учений написав багато зауважень до рукописів словників, що мають велике наукове значення для правильного оформлення словникової статті, розкриття значення слова в усіх його відтінках і гранях.

Дослідник характеризував типи словників за їх призначенням, обсягом уміщуваної лексики, за обсягом фразеології, аналізував побудову словникових статей, способи передавання значення слова засобами іншої мови в перекладному словнику, стилістичну характеристику слів і їх нормативність, межі синонімічності в словнику, міжмовну омонімію тощо.

На думку М. Рильського, одним з найскладніших питань є засади укладання реєстру словника. Навіть найповніші словники не можуть вичерпно подати діалектну, застарілу, просторічну, жаргонну лексику, тим більше охопити всі постійно створювані слова-неологізми, і все ж лексикографи мають прагнути до такої повноти. Науковцем було реабілітовано цілу низку застарілих, вузькодіалектних, рідковживаних слів, постраждалих від руки «горе-редакторів» (бандуруватий, вибайкуватися, героїти, глаголити). Важливими є і застереження  М. Рильського як щодо обережного ставлення до різного роду обмежувальних стилістичних ремарок до слів, словоформ, зворотів, так і стосовно точності, адекватності стилістичних ремарок при перекладі.

Серед міркувань мовознавця щодо адекватності перекладу слів на іншу мову слід відзначити його рекомендації стосовно добору відповідників у тих випадках, коли в мові перекладу відсутня потрібна назва (переважно це екзотизм або етнографізм). Він критично оцінював численні, особливо у словниках дореволюційного періоду, випадки підміни перекладу слова його тлумаченням іншою мовою (пояснював це вчений і невмінням лексикографів дібрати номінативний еквівалент).

Головна мета другого підрозділу «Лінгвістичні проблеми перекладознавства у висвітленні М. Рильського» полягає в аналізі робіт М. Рильського, присвячених теоретичним засадам перекладознавства.

Досліджуючи історію й традиції української практики перекладу, М. Рильський виходив з того, що історію перекладу слід розглядати в загальному контексті розвитку української літературної мови. У межах нової української літературної мови він убачав принаймні два основні етапи перекладацької практики. Перший етап, який розпочався в другій четверті ХІХ ст. і пов'язаний з іменами Л. Боровиковського, Є. Гребінки, а пізніше – вже на значно вищому художньому рівні – з творчістю С. Руданського, М. Старицького, характеризувався тим, що, по-перше, це були ще не переклади у власному розумінні, а переспіви, варіації, переважно в народнопісенному та народнорозмовному дусі, по-друге, (це стосується насамперед практики поетів-романтиків) переклади робилися «в дусі травестійної манери І. Котляревського», були насичені просторіччями і вульгаризмами. Відлік другого етапу М. Рильський розпочинає з перекладацької діяльності І. Франка, П. Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського, М. Вороного, відзначаючи, що І. Франко і Леся Українка «незмірно розширили межі і можливості рідного слова» не тільки в оригінальній творчості, але і в перекладах.

М. Рильський залишив нам свої міркування з приводу таких кардинальних проблем перекладознавства, як пошуки адекватності форми і змісту при перекладах, перекладності й водночас неперекладності художнього твору, збереження при перекладі ідіостилю автора, розмежування власне перекладів і переспівів, стилізації та багатьох інших. Основним принципом перекладацького мистецтва вчений уважав максимальну адекватність змісту стилістичної тональності та виражально-зображальних засобів оригінального і перекладеного творів, водночас застерігаючи від небезпеки механічного буквалізму в перекладах («треба перекладати не букву, а дух»), який особливо став укорінятися в період сталінського тоталітаризму. Не менш важливим, за М. Рильським, є принцип розумної збалансованості в передаванні мовностилістичної специфіки та образної системи першотвору між збереженням особливостей мови-джерела і дотриманням вимог мови-реципієнта. Серед інших концептуальних положень М. Рильського як перекладознавця слід указати на такі, як: складність перекладів з близьких, споріднених мов (небезпека міжмовної омонімії і т. ін.); за умови неможливості повної адекватності перекладу слід обов’язково знайти й відтворити мовностилістичну домінанту твору; необхідність перекладу безпосередньо з мови оригіналу, без посередництва інших мов.

ВИСНОВКИ

1.                  У своїх наукових роботах (статтях, виступах, рецензіях, відгуках тощо) М. Рильський порушував важливі питання культури, лінгвостилістики, історії української літературної мови, філософії і психології мови, соціолінгвістики, лексикографії, лінгвістичних аспектів перекладознавства та фольклористики.

2.                  Різко критикував М. Рильський порушення норм української мови внаслідок потужної українсько-російської міжмовної інтерференції, невмотивоване й ненормоване вживання прямих запозичень і кальок з російської мови.

3.                  Багато уваги приділяв М. Рильський питанням лінгвостилістики. Він обстоював правомірність уживання в художній літературі задля повнокровного представлення в ній лексичного складу української національної мови фольклорної, діалектної, а також розмовної лексики, професіоналізмів і застарілих слів, з чим боролися «літературні редактори» радянської доби. Ставлення вченого до неологізмів у літературній мові залежало від міри їх потрібності та органічності, а також від належності  до індивідуально-авторських (їх він заохочував) чи до словотвірних кальок іншомовних слів (їм він давав переважно негативну оцінку). Щодо вживання іншомовних слів в українській мові, то М. Рильський був противником штучного, пуристичного очищення мови, але й рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим більше неправильного вживання іншомовних одиниць.

4.                  М. Рильський цікавився також історією національної мови українського народу та української літературної мови. При цьому він зазначав, що залучення матеріалів живої народної мови й мови усної народної поетичної творчості до історико-лінгвістичних розвідок сприяло б точнішому встановленню справжньої хронології виникнення української мови, оскільки він визначав цей час як набагато давніший, ніж це було офіційно прийнято. Учений досліджував мовну поетику героїчного епосу українського народу і виділив низку мовних особливостей народних дум.

5.                  М. Рильський характеризував зв'язок між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої народної мови, при цьому він визначав основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням, як «полтавсько-київський діалект». Дослідник виявив таку закономірність: кожний великий письменник не пориває зі своїм материнським діалектом, однак надмірність у використанні діалектизмів утруднює сприйняття художніх творів.

6.                  М. Рильський зробив істотний внесок і в розроблення теоретичних питань вітчизняної лексикографії. Він виступав за якнайповніше подання в словниках лексики і фразеології національної мови, у тому числі різних категорій рідковживаних слів. Мовознавець схвалював наявність у нормативних словниках різного роду обмежувальних і рекомендаційних стилістичних ремарок, але водночас звертав увагу на адекватність їх застосування.

7.                  М. Рильський визначив п’ять основних принципів практики та теорії перекладу: 1) адекватність змісту стилістичної тональності й виражально-зображальних засобів оригінального та перекладеного творів; 2) принцип розумної збалансованості між збереженням особливостей мови-джерела і дотриманням вимог мови-реципієнта; 3) врахування міжмовної омонімії при перекладі з близьких мов; 4) відтворення мовностилістичної домінанти твору; 5) необхідність перекладу з мови оригіналу без посередництва інших мов.