ЧАСОВО-ПРОСТОРОВИЙ КОНТИНУУМ У РОМАНАХ ФРАНЦА КАФКИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЧАСОВО-ПРОСТОРОВИЙ КОНТИНУУМ У РОМАНАХ ФРАНЦА КАФКИ
Альтернативное Название: ЧАСОВО-ПРОСТРАНСТВЕННЫЙ КОНТИНУУМ В РОМАНАХ ФРАНЦА КАФКИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі мотивується вибір теми дисертації, її актуальність, аналізуються в найзагальніших рисах проблеми вивчення теоретичного питання про хронотоп літературно-художнього твору і наукова кафкіана, а також ступінь вивченості хронотопу в Кафки, обґрунтовуються наукова новизна й практичне значення даної дисертаційної роботи, встановлюються мета і завдання дослідження.


У першому розділі дисертації “Хронотоп у художній літературі й специфіка його побудови у Кафки як наукова проблема” найперше акцентується теоретична основа дослідження й той філософський контекст, у якому формувався художній світ письменника. Адже Кафка – один з тих літераторів, які радикально змінили образ світу в очах сучасника, наочно виявивши трагічне відчуження індивідуальної свідомості від буття. Він адаптував чимало радикальних філософських ідей свого часу, так само, як і вплинув на формування нових ідей та художніх форм.


Категорії часу й простору до ХХ ст. сприймались радше як сфера колективно-об’єктивних уявлень, ніж як психологічний простір. У ХХ ст. індивідуальна картина світу письменника стає все більш оригінальною й суб’єктивною. Гуманітарні науки починають припускати, що позиція автора художнього твору може взагалі визнаватись відправною точкою творчого акту.


Зокрема в західноєвропейській науково-філософській думці епохи Кафки з’являється новий підхід до осмислення часопростору. Просторово-часова основа має домінуюче значення в різних видах культури, особливо ж якщо враховувати традиційний поділ мистецтв на часові й просторові. Та при цьому слід пам’ятати, що категорії часу і простору, як це підкреслювала сила західних мислителів, починаючи від св. Августина, строго кажучи, проблематичні як атрибут “реального світу”, тому що вони можуть зміщуватись і деформуватись у психологічному переживанні суб’єкта. На рубежі ХІХ-ХХ ст. цей скепсис підхоплює й розвиває філософія емпіріокритицизму: Мах і Авенаріус проголошують суб’єктивне бачення єдиною реальністю. Стає можливим поняття  суб’єктивного, пережитого індивідуумом простору, який К. фон Дюркгейм виділяє з реального простору і структурує за параметрами людської орієнтації. М.Гайдеґґер описує “просторовий стан людини” як екзистенціальний феномен, М.Мерло-Понті розробляє поняття “орієнтованості” людини, у якій беруть участь тіло, чуттєве сприйняття і психіка, а Е.ґоленштайн висуває ідею поліцентризму простору, який сприймається індивідом. Підсумком цих пошуків західноєвропейських мислителів стало утворення поняття “пережитий простір”, яке визначає сферу, що лежить між суб’єктивно-психічною та об’єктивно-матеріальною дійсністю. У другій половині ХХ ст. формується значна кількість філософсько-літературознавчих та філософсько-мистецтвознавчих досліджень сфери літературного часу й простору як художнього втілення життєвого й естетичного досвіду. Починаючи з 50-х років ХХ ст. виникає ціла низка мистецько-філософських досліджень простору в літературних творах, зокрема формується думка про релевантність пережитого простору в романній формі.


Деформація часово-просторових відносин у художньому творі зумовлена тим, що художній образ лише опосередковано зв’язаний із зображенням зовнішньої реальності. Ця властивість художнього образу корениться в природі перцептуального простору-часу, який виділяють сучасні філософи, розрізняючи час (і, відповідно, простір) реальний, перцептуальний і концептуальний.


Час і простір перетворюються на найважливі категорії в літературознавчому аналізі художнього твору (особливо ж нараційного), тому що фабула розгортається у концептуальному просторі й часі, які створює романіст, хоча художній образ не локалізується в концептуальному просторі й часі. Часопростір (або ж, за М. Бахтіним, хронотоп) – це категорія, яка дозволяє глибоко зрозуміти сюжетобудову й ритміку тексту, бо ж ритм – це не тільки композиційний, але й змістотворчий засіб, фактор формотворення, що сприяє виникненню впорядкованої та іманентної системи художнього твору.


Досліджуючи час і простір, науковці зазвичай вважають пріоритетною проблему художнього часу. Це пояснюється тим, що час – це прояв буття, який пов’язаний з поняттям безперервності. Художній час, до того ж, дозволяє митцеві вільно обходитись з діалектикою речей, тобто прискорювати, зупиняти, повертати час подій назад тощо. Проте у ХХ ст. час у художньому творі стає дедалі відвертішим монтажем і авторською конструкцією, а не спробами


відобразити т. зв. реальний плин часу. З’являються поняття “авторський час”, “час персонажа”. У відборі матеріалу для зображення, трактуванні зображуваного, плині подій тощо проявляються, тим не менше, водночас і суб’єктивізм автора, і його певна залежність від соціально-історичного часу. Авторський час стає складовим елементом часово-просторової структури твору, виражаючи концепцію буття й людини.


Ф. Кафка разом з іншими модерністами йде шляхом створення власної картини світу. Він далекий від реалізму, у його наміри не входить зображення ідейних, теоретичних, психологічних взаємозв’язків світу, що його оточує. Однак і цілком відійти від принципу мімезису він, як і будь-який інший митець, не міг. Тому Кафка йде традиційним для модерністів шляхом – він пише заради авторського самовираження, взявши на себе роль деміурга, який творить світ з уламків того, що донедавна визнавалося об’єктивною картиною реальності. Часопростір – це ланка, яка зв’язує в єдине ціле світоглядно-сюжетні та поетико-формальні елементи творчості Ф. Кафки.


У своєму крайньому суб’єктивізмі Ф. Кафка виходив, як це неодноразово відзначалося, з засад експресіонізму, виступаючи одночасно попередником екзистенціалістів. Водночас фантасмагоричність Кафкового світу мимоволі навіює думки і про зв’язок письменника з сюрреалізмом. Кафка переносив свої страхи і безсилля на все людство, на всю світобудову. Людина у письменника – безсила зацькована істота, а соціальне буття людей – від природи несправедливе, антигуманне, його не можна виправити. Зовнішній світ цілком уподібнився до внутрішнього світу самого автора, світу замкненої й приреченої на агностицизм свідомості. Найсерйозніші дослідники (Д. Затонський, Б. Сучков та ін.) справедливо вважають, що світ, вибудуваний Кафкою, був штучною креацією ізольованої свідомості. Проте хоча кошмарні картини людського буття породжені у Кафки не стільки сучасним йому реальним життям, скільки його власною хворобливою уявою, він об’єктивно створює достатньо точний футурологічний прогноз ХХ ст., сповнений невимовного й фатального трагізму.


Художній світ Кафки наповнений начебто звичайними людьми і звичайними реаліями, однак незвичайним є поєднання цих реалій. У творах Кафки все розвивається вмотивовано й логічно, особливо “переконливі” окремі сцени; але, з’єднані плином авторської наррації, вони в сукупності своїй справляють враження безглуздого й абсурдного світу, у якому панує тотальне відчуження людини.


Кафкова образна система являє собою часопростір, у якому людина жити, власне, неспроможна. Автор змоделював у своїх творах суспільство, що на очах тоталітаризується, прорік повну дегуманізацію людських стосунків і кризи особистості. Проте дослідник В. Жила вважає, що “твори Кафки містять прихований мотив надії; письменник глибоко вірить у те, що в людини є щось незнищенне, що людина мусить жити й боротися проти своєї незбагненної долі”.  Власне кажучи, вже сам факт написання романів Кафки певною мірою підтверджує цю тезу; знищити свої твори письменник, як відомо, намагався лише напередодні власної смерті, захоплений емоцією відчаю.  


    У другому розділі дисертації “Художній простір романів “Процес” і “Замок” розглядається художній простір у романах Кафки  як ідейно-естетична конструкція.


Ситуації, зображені в романах Кафки, є формою образного переживання простору, який, на відміну від часу, не підлягає точному обчисленню. Лінійності часу протистоїть синхронність простору. Естетичний простір формується не чистим мисленням, а силою почуття й уяви. І хоча естетичний простір досліджувався, як правило, лише як елемент, що значною мірою використовується у побудові суто епічного світу, все ж таки інтерес до нього проявився у формі проблеми: яку саме реальність він відображає. Наукова дискусія, яку вели у ХХ ст. зарубіжні дослідники Ф.Інґарден, К.Гамбурґер, Г.Блуменберґ і В.Кайзер, збудила інтерес до цієї проблеми. Зокрема, Ф.Інґарден зробив спробу зрозуміти міру реальності (об’єктивності) художнього простору. Вчені зосереджувались на питанні про співвідношення між естетично організованим простором і простором реальним, емпіричним. Підсумовуючи ситуацію, Г.Майєр приходить до висновку, що простір має духовний характер, він є образним вираженням людського відчуття, а письменник є архітектором сюжету; він спирається на просторові образно-асоціативні уявлення. Тому простір можна розглядати як основну естетичну категорію, поряд з такими категоріями, як художній час, персонажі, поезія, тема тощо. Спираючись на дослідження Г.Майєра, Б.Кютер робить висновок, що в сучасному романі, в першу чергу – у Кафки, чуттєвому простору як суб’єктивному образному елементу відводиться все більше місця.


Автор створює образ простору, у якому риси реального простору деформовано і подано в певній умовності. Мистецтво наррації полягає в тому, що для читача це зазвичай залишається непомітним, бо простір є сферою зорового сприйняття, а в слові зорова асоціативність не панує. Коли М.Бахтін висунув поняття хронотопу, він тим само ствердив право автора створювати нову, естетичну дійсність; Ортега-і-Гассет у своїй “Дегуманізації мистецтва” довів, що сучасна творчість дедалі менш пов'язана з мімезисом – наслідуванням рис видимого світу. Романи Кафки “Процес” і “Замок” є красномовним підтвердженням тези іспанського філософа й свідченням креативної природи хронотопу. У них відбувається руйнація звичної конвенціональності світосприйняття – причинно-наслідкові зв’язки тут порушені; картини-сцени напливають одна на одну, з волі автора, наче уві сні. Тому проблема простору в романах Кафки є частиною більш загальної проблеми руйнації мімезису в мистецтві ХХ ст.


У романах Ф.Кафки, які не містять жодних даних про місце дії, простір є вираженням суб’єктивного пізнання. Чим самотнішим є герой К., тим більше він спілкується не з людьми, а безпосередньо з простором, що його оточує. Простір у Кафкових романах є засобом змалювання переживань персонажа, який репрезентує як авторське “я”, так і людину взагалі. Оповідач зникає за персонажами і будує естетичний простір через їхнє сприйняття. У “Процесі” і “Замку” в зображенні простору панує, так би мовити, моноперспектива.


Характерною рисою нараційного стилю Кафки є те, що він не безпосередньо змальовує душевні поривання своїх героїв, не наслідує традиції психологізму ХІХ ст., а зображує переживання як рухи в просторі. Через це простір у Кафки не є місцем, а носієм дії.


Персонажі Кафки сприймають простір переважно органами зору. Погляди, якими вони обмінюються, має таке саме значення для переживання простору, як і пізнання просторовості окремим героєм. Діалог поглядів відображає процес здобуття і втрати ідентичності та процес самоусвідомлення. Здобуття або втрата особистості означає водночас здобуття або втрату простору.


Кафкові герої завжди неуважні. У стані неуважності вони марно збирають свої раціональні сили. У вирішальних ситуаціях обидва К. зайняті тим, щоб зрозуміти деталі. Зв’язок речей при цьому порушується. Раціональний зв’язок предметного світу розсіюється в погляді, який є водночас неуважним і розсіяним. Внутрішньому станові неуважності відповідає зовнішній фрагмент сприймання пережитого простору.


Для Кафкового розповідного стилю характерне взаємне нашарування пережитої і реально-просторової перспективи. Погляд головного героя і те, що потрапляє у його поле зору, є ключем для розуміння авторської концепції. Переживання простору визначається напрямом уваги та інтересів головного героя, який в обох романах Кафки є центром просторової орієнтації. Через відсутність конкретної постаті оповідача читач сприймає картину пережитого простору з позиції протагоніста і розуміє простір не лише як тло дії роману, а й як елемент вираження стану героя.


Коли головний герой спілкується з іншими персонажами, простір, що його оточує, зображається побіжно, а коли він залишається на самоті, у нього триває діалог з простором. Лише коли протагоніст звертає увагу на те, що його оточує, то простір відображається у своїх конкретних рисах, з’являється його деталізоване змалювання. Перебування героя в тому чи іншому місці зводиться до фіксації вихідного пункту, місця перебігу дії або мети руху і означають мінімум духовної присутності й зв'язаності з середовищем.


Оточуючий світ освоюється героєм візуально-чуттєво. Однак пейзажно-предметні образи позбавлено конкретності, вони виконують у тексті другорядну функцію. В обох романах відбувається звуження поля зору протагоніста. Його погляд не може охопити цілий предмет, а лише його фрагмент, деталь. При цьому деталь не тільки гіпертрофована, а й деформована в пропорціях, тому що поле зору героя звужується: фрагменти реальності збільшуються в очах протагоніста до неосяжних розмірів і, при цілковитому натуралізмі зображення, набувають, як під лупою, зловісно-гротескового вигляду. Деталь заступає цілий предмет, і за видимістю зникає суть речей. Герой зосереджується на окремому явищі, а навколишній простір залишається смутним і невиразним. Створюється ефект ліхтарика, коли з темряви вихоплюється окрема деталь, а весь, так би мовити, “масив” об’єкта залишається невидимим. Погляд героя “розсіяний”, безпомічно фіксує деталі.


Соціальне середовище принципово не відрізняється від пейзажу або інтер'єру, являючи частину сумарного образу “оточення”. При цьому Кафкові протагоністи страждають від слабкої здатності розпізнавати людей, але вони  невідворотно прочитують в поглядах інших персонажів, що вони чужі в цьому світі. З іншого боку, сам протагоніст постійно перебуває в полі “чужого погляду”, постійного нагляду, який здатний ґрунтовно вплинути на його самоідентифікацію. Часто протагоніст не може впевнено вступити в діалог з іншими персонажами, тому що вони змінюють зовнішність і він їх не впізнає. Другорядні персонажі у Кафки теж часто неспроможні розрізняти людей і речі, до того ж своїми нескінченими балачками вони постійно дезінформують протагоніста. Відбувається також плутанина в називанні людей на ім’я. Усе це стабілізує відокремленість протагоніста й від суспільства оточуючих людей та їхнього світу.


Аналогічна й непізнаність пейзажно-речового світу, який виступає як “річ у собі”, що призводить до залежності героїв Кафки від речей, які мають владу над ними.


Окремі елементи художньої картини світу Кафкових романів – колір, світло, звук, спека, холод тощо – трактуються як просторові характеристики. Значна увага приділяється хронотопу дороги, порогу, сходів, дверей, вікон, ліжка як опорним моментам наррації у Кафки.


Характер зображуваного простору в Кафки визначають такі чуттєві властивості матеріальних речей, як світло, колір, звук, температура. Та у вигаданому Кафкою просторі звичні природні стани та субстанції – холод, тепло, повітря тощо, так само, як і предмети (вікна, двері, ліжка тощо), можуть набувати неочікуваного, часом відверто абсурдного значення.


Простір у Кафки являє собою атмосферу дискомфорту – наприклад, у відчутті героєм тепла і холоду. Якщо взаємини між людьми, що живуть тісно й неприязно, відзначаються задухою і спекою, то відчуження між людьми гіперболізовано через крижаний холод, який так само змушує героя забути про своє просування до мети. Холод панує у вкритих снігом Селі і Замку, він визначає загальну атмосферу в романі “Замок”. Балансування між полюсами тепла і холоду – між спекотним дискомфортом тісного співіснування й холодною самотністю в невпинному русі до індивідуальної смерті – являють собою амплітуду руху героя в художньому просторі роману.


Кафці не властивий інтерес до живої природи. Більшість ландшафтів складаються зі змалювання рукотворної “другої природи” – середовища буття людей, будинків, переважно в інтер’єрі, які викликають враження нерухомості і нежиттєвості. У “Замку” маніфестацією простору є віддалене Село, розташоване на широкій рівнині, вкритій снігом, а над ним височіє Замок, що складається з маси приземкуватих будівель. У творенні хронотопу Кафкою характерні мотиви дороги, порогу, сходів, дверей, вікна і ліжка займають першорядне місце. В той само час вони позбавлені своїх звичних функцій. Дорога у Кафки стає оманливою і облудною перспективою, яка нікуди не приводить. герой втрачає орієнтири, переживає нестерпну втому і самотність. Двері теж радше протистоять героєві, заважають йому рухатись вперед до мети, він завжди зазнає поразки перед дверима. Поріг розділяє в просторі не різнорідні, а однорідні сфери; тут немає розмежування на внутрішнє і зовнішнє, й поріг є не переходом, а лише просторовою межею. Мотив вікна є важливим елементом Кафкового естетичного простору, однак вікно не дає змоги спостерігати за зовнішнім світом. Вікна в Кафки мають зворотну проникність – не герой К. може спостерігати за кимсь з вікна, а він сам стає об’єктом спостереження ззовні. Ліжко є одним з частих мотивів Кафкового естетичного простору; це – місце, де герої романів “Процес” і “Замок” шукають захисту від впливів зовнішнього світу. Воно також є емблемою неспроможності героя діяти і досягти задуманого.


Кафка не схильний  творити багатобарвний світ. Оскільки простір і речі, що його утворюють, сприймаються очима зденервованого героя, то в романах переважає ахроматичний спектр – це переважно білий, чорний, сірий кольори та їхні відтінки. Хроматична гама кольорів з’являється вкрай рідко. Вкраплення яскравих кольорів нечисленні – простір, який споглядає К., залишається переважно чорно-білим або сірим, що свідчить про пригніченість психічного стану реципієнта.


У порівнянні з кольором значно більшу роль у романах відіграє освітлення, бо саме воно визначає, що в просторі є видимим. Джерела світла тут не природні, а штучні. Простори губляться в темряві, сутінках, тумані тощо. Світло свічки з’являється на сторінках роману там, де потрібно вихопити з темряви якийсь предмет і окреслити контури приміщення. Однак воно лише посилює темряву навколо себе, не допускаючи об’єктивізації пережитого простору. Тим самим персонажі романів не можуть встановити зв’язки між речами.


У “Процесі” Кафка використовує для творення звукового образу простору лише немелодійні звуки: звучання електродзвінків, людський регіт, крик, дратівливий шерхіт, шум слюсарної майстерні, биття посуду й відлуння кроків. Звукові дисонанси викликають у Йозефа К. неясний страх, відверте почуття жаху або ж просто відвертають його увагу і заважають виконувати задумане. У “Замку” звуки сприймаються К. здебільшого як просто дражливі, причому гама емоцій, які вони викликають, стає набагато ширшою, втрачаючи однозначний характер загрози.


У третьому розділі дисертації“Художній час романів “Процес” і “Замок” – визначаються загальні принципи побудови часового континууму в Кафки, досліджується плин фізично-історичного часу в дискретній свідомості персонажа, розглядається екзистенціальна концептуальність кафкового художнього часу і ритміка хронотопу персонажів “Процесу” та “Замку”.


У художньому світі роману Кафки спостерігаються співвідношення кількох часових вимірів. Плин сюжетного часу поєднується з вираженням у розповіді й діалозі часу автора і часу персонажа, Важливого статусу у цій наративній структурі набуває також час персонажа, створеного уявою письменника; змалювання події сполучається з авторськими ретроспекціями.


Романи “Процес” і “Замок” позбавлені психологічної й соціальної мотивації поведінки героїв, у них відсутній традиційний для класичного роману аналіз соціальних і моральних проблем, а також закономірностей розвитку суспільства, однак Кафка порушує проблеми трагічної самотності і роз’єднаності людей в абсурдному світі. Зображення людини з її дрібними, але пекучими проблемами привертає увагу до трагічного становища маленької людини в умовах всесильності соціальних інституцій.


Тим не менш у романах “Процес” і “Замок” прикмети конкретної епохи та буття людини в повному конкретно-історичному часі виразно ослаблені. Часово-просторовій структурі Кафкових романів властиві повтори, які створюють нові сюжетні зв’язки, викликають асоціації, що творять підтекст і надтекст. У тексті практично не знайти безпосередніх ознак соціально-історичного часу, хоча у підтексті і надтексті нарації якісь прикмети цього часу, звичайно, закладено. За браком рис соціально-історичного часу в Кафкових романах найважливіша роль відводиться авторському часові. Дослідження цього часу дозволяє зрозуміти Кафкову концепцію людини й образну систему творів, дія яких переноситься у внутрішній світ абстрактної людини. Але тут слід внести одну корекцію: глибока прихованість власне авторського “я” у Кафки призводить до того, що авторський час функціонує у формі часу наратора, оповідача подій. Сам Кафка, як людина і письменник, залишається “поза текстом”. При цьому дія Кафкових творів відбувається не стільки у фізичному, скільки у психічному просторі, у глибинах людської психіки.


Тим не менш, особливістю хронотопу персонажів обох романів є очевидна близькість між автором і оповідачем, вони максимально зближуються, хоча й не зливаються в одну постать і ототожнювати їх було б помилкою. Характерно, що зовнішній, авантюрний час (час пригод і подій) перебуває в суперечності із внутрішнім психологічним часом лише у головних героїв романів – Йозефа К. і К., які можуть у певному сенсі претендувати на статус особливого персонажа – героя, бо переживають трагедію втраченого (а Йозеф К. – й трагедію насильно зупиненого) часу.


Для Кафки не є важливим детальний опис подій життя героя. Увагу автора привертають лише окремі репрезентативні моменти. “Стиснення ” часу головного персонажа очевидне в обох романах – “реальна” дія “Процесу” триває один рік, її місцем-топосом є велике місто, але хронотоп персонажів стискається тут до кількох днів і небагатьох приміщень; у “Замку”, з його замкненим художнім простором, хронотоп звужується до тижня. Хронотоп як головного, так і другорядних персонажів містить прогалини і пустоти, а також підлягає стисненню і сповільненню. У цьому Кафка зближується з естетикою експресіоністів.


При цьому сюжетний час “Процесу” і “Замку” виключений із загального плину соціально-історичного часу, місце дії творів невідоме. За своєю структурою “Процес” і “Замок” є типовим інтелектуальним монтажем. Якщо в


“Замку” ще збережено класичний хронологічний розвиток подій, то в “Процесі” і його порушено: тут панує сюжетна інверсія, яка часто присутня також і в окремих епізодах обох романів.


Сюжет романів є односуб’єктною оповіддю з лінійною побудовою та однією сюжетною лінією. Через брак напруженого внутрішнього життя психологічної або моральної кризи Йозефа К. і К., т. зв. екстремальний або кризовий хронотоп поетиці Кафки невластивий. Для розвитку сюжету автор в обох романах використовує побутовий час, який не має безумовного кінця.


Розвиток сюжету й діалектика образів роману побудовані алогічно. Логічним і послідовним у “Процесі” і “Замку” є лише розвиток кожного окремого епізоду, а в межах окремого сюжетного відрізку розвиток подій і вчинки героя не містять логічної мотивації. Межа між свідомим і несвідомим у Кафки досить приблизна й умовна. Сюжетна дія зображається як сон, а запис сну часом стає фрагментом сюжетної дії твору. Сон стає важливим композиційним елементом “Замку”. Зображення кошмарних сновидінь зближує Кафку з сюрреалістами. Сновиддя, маячіння, що супроводжують героя, свідчать, що він існує у світі, ворожому і загрозливому.


Сюжетам обох романів властиві лише динамічні описи, які начебто  покликані розвинути сюжетну дію з блискавичною швидкістю. Проте нескінченні розмови головних героїв – Йозефа К. і К. – з іншими персонажами, а також ретроспективні оповіді відверто гальмують сюжет. Характерною рисою обох романів є цілковита відсутність історичної ретроспекції, як авторської, так і персонажа, однак ретроспекція практично займає значне місце в часово-просторовій структурі романів, особливо ж у “Замку”. Вона не тільки містить картини минулого життя Йозефа К. і К., а й являє собою художнє передбачення їхнього майбутнього.


Обидва романи містять численні часові лакуни, причиною яких є те, що герой і оповідач невловимо ототожнюються (характерно, що коли, наприклад, К. спить, дія твору зупиняється й нічого не відбувається). У “Процесі” значно більше пустот, ніж у “Замку”. Між розділами твору лежать невизначені проміжки часу. Пустоти і пропуски в хронотопу призводять до дезорієнтації читача, який не отримує цілісного уявлення про персонажа.


І “Процес”, і “Замок” мають циклічну структуру. Романи складаються з окремих завершених мікроциклів всередині іншого, більшого циклу. Ця циклічність нагадує архаїчні світопоглядні моделі, й найхарактернішою рисою поетики письменника є тяжіння до художнього міфологізму та символічна інтерпретація дійсності. Фрагментарне відображення реального існування речей у конкретному соціально-історичному часі поєднується з поглядом “з точки зору вічності”, який є центром композиційного погляду письменника. Авторські узагальнення або висновки присутні імпліцитно, в підтексті; Кафка не виголошує їх, а поступово підводить до них читача. Сюжетний час обох романів є, по суті, як неодноразово вказували різні дослідники, часом притчі. Більш того, у “Процесі” Кафка відверто використовує в якості вставного епізоду притчу про воротаря й селянина, яка підсумовує попередню дію роману й віщує


долю Йозефа К.. Вставні епізоди в “Замку” відіграють ту саму роль – наприклад, ключова за значенням новела про бунт Амалії опосередковано роз’яснює те, що відбувалось з К. раніше, а також провіщає, яка доля спіткає його в майбутньому, якщо він не відмовиться від свого задуму встановити контакт із Замком. Ці притчові моменти роблять внутрішній сюжет романів позаісторичним та універсальним. Історії обох героїв – Йозефа К. і К. – претендують бути репрезентацією історії людини і світу взагалі.


У висновках підбиваються підсумки дослідження.


Літературознавство ХХ ст., яке поступово відходить від  погляду на літературу як на “дзеркало дійсності”, виробляє кілька фундаментальних підходів для вивчення літературного твору як суб’єктивної моделі, породженої свідомістю митця. Значне місце тут займає вивчення художнього часу й простору; категорія часопростору стає фундаментальною опорою при вивченні сюжету, ритму твору, взаємодії часу й простору автора з часом і простором персонажа тощо. В першу чергу це стосується романної форми, яка, повз усі розмови про “смерть роману”, плідно реалізувалася в найбільших творах ХХ ст.


Творчість Кафки виступає одним з найрепрезентативніших явищ у процесі руйнації мімезису й утвердженні суб'єктивної картини світу. Вона почала цікавити літературознавців паралельно з теоретичною проблемою художнього часу й простору. А Кафка, почасти виражаючи загальний пошук німецькомовної культури, будував художній часопростір у свої творах як “пережитий простір”, хоча його цікавила не психологія об'єктивованого персонажа, а самовираз власного світовідчуття.


Трактування простору як об'єктивного середовища буття людини, що існувало з часів Ренесансу, в Кафки руйнується. Художній простір тут цілком залежить від суб’єктивної волі автора. При цьому його змальовано через сприйняття персонажів, передусім протагоніста. Головний герой в обох романах є композиційним центром зору: читач сприймає картину пережитого простору з позиції протаґоніста і розуміє простір в першу чергу як вираження психологічного стану героя. Саме простір стає полем виразу психологічного руху, бо автор, не заглиблюючись у передачу “внутрішнього” психологічного процесу, передає психологічні імпульси як жести, тобто – фізичні рухи в просторі. Та цей простір не дозволяє в силу своєї стисненості й ворожості людині реалізувати волю до дії; все обмежується саме невмотивованими й абсурдними спорадичними рухами персонажа, які більш за все нагадують конвульсії. Твори Кафки. не містять характеристики місця дії, розгорнених описів; все відбувається наче в замкненому просторі, що є виразом граничної самотності героя. Свідомість його продукує, мов у калейдоскопі, зміну образно-перспективних картин в дусі сюрреалістично-кубістичного симультанізму.


Спілкування головного героя з іншими персонажами займає основне місце у творі Кафки; пересування героя в просторі набуває характеру простої фіксації даного пункту.  Деталізоване змалювання середовища нечасте й сігніфікує розгубленість героя, який прагне зосередитися на якомусь фрагменті зовнішнього світу. Дія романів Кафки відбувається в основному в інтер'єрах, поза межами ландшафту, який у своїй недосяжності імпліцитно знаменує втрачений зв'язок з основами буття як такого. Тут навіть природні стани та субстанції (надмірні холод, тепло або повітря), так само, як і елементи пейзажу (дорога) та звичайні предмети (вікна, двері, ліжка) начебто бунтують проти своєї функції, заважають протаґоністові діяти. Тут панують ахроматичний спектр кольорів, штучне освітлення, сутінки, туман, темрява; звучить дисгармонійна й немелодійна какофонія. З цього простору героєві немає виходу  в світ свободи .


У Кафки реальне існування речей в соціально-історичному часі  начебто згорнуто, воно розчинене в плині сюжету в “часі автора” і “часі персонажа”, які виражено в оповіді, ускладненій авторськими ретроспекціями, і в діалозі. Проте у романах “Процес” і “Замок” опосередковано відбито й початок ХХ ст., коли екзистенціальні проблеми людини стають найважливішими. Та події у Кафки полягають виключно в зрушеннях психіки героя, хоча психологічний процес тут лише маніфестовано через зовнішню дію. Тому у Кафки величезного значення набуває саме час персонажа. Але центральний персонаж – це нарратор, який є рупором автора і навколо якого будується ритміка оповіді. Історії Йозефа К. і К. відчужені від “авантюрного” часу пригод і подій. Врешті-решт сюжетний час “Процесу” і “Замку” залишається немовби “закритим”, це – час притчі, позаісторичний та універсальний. При цьому герой Кафки є  “людина як така”, узята з точки зору вічності.


При єдиній сюжетній лінії кафкового роману її рух гальмується численними описами, монологами та діалогами персонажів, а також ретроспективними вставками. Тому плин і перебіг фізично-історичного часу в свідомості нарратора і персонажа неухильно призводить до руйнації причинно-наслідкових зв'язків. Для Кафкових романів властиві також циклічність, пустоти і пропуски в перебігу подій, повтори, алогізм подій, сюжетні інверсії, виникнення асоціацій, що ведуть читача у сферу підтексту і надтексту. Зустрічаються також неточності та анахронізми у прилученні подій до тої чи іншої константи реального часу.  Для Кафки характерна композиція без передакції та експозиції. Сюжети його творів позбавлені сигніфікації місця дії, передісторії дійових осіб та описуваних подій. Все це спричинюється до того, що у романах “Процес” і “Замок” розмита, приблизна й умовна межа між свідомістю й маренням.  За своєю структурою “Процес” і “Замок” є справжнім інтелектуальним монтажем, який проте максимально виразно доносить до читача авторську концепцію буття.


Герой Кафки існує у світі, ворожому і загрозливому для людини. Кафкове зображення людини та її екзистенційних проблем поза конкретними життєвими обставинами не сприяє розв’язанню соціальних та моральних проблем часу, але привертає увагу до кричущої несправедливості світу щодо “людини взагалі”, яку, за автором, нищить всевладдя темних сил. У Кафки немає традиційного для класичної літератури Героя, а є лише типова “маленька людина”, героїчні потуги якої не реалізуються принципово. Кафка співчуває своїм персонажам – адже вони тою чи іншою мірою автопортретні; але його герої – це пересічні люди, які не вивищуються над оточуючими, не прагнуть охопити своїм духовним поглядом минуле, сучасне і майбутнє людства, щоби так або інакше відповісти на питання про призначення і мету свого існування. Часові ознаки Кафкових творів вилучають їх із загального плину соціально-історичного часу, роблять їхній зміст позаісторичним і універсальним; історії Йозефа К. і К. є узагальненням буття людини взагалі.


 


 


Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:


            1. Притуляк В.Г. Часово-просторова організація роману “Замок” Франца Кафки // Іноземна філологія. – 1992. –  № 104. – С.162-168 (0,5 друк.арк.).


 2.  Притуляк В.Г. Сюрреалістичні елементи у поетиці Франца Кафки // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського державного педуніверситету. Серія філологічна. Випуск 2. – Кам’янець-Подільський, 1998. – С. 225-226 (0,1 друк. арк.).


3. Притуляк В.Г. Хронотоп і ритм персонажів у романі Ф. Кафки “Процес” // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педуніверситету. Філологічні науки. Випуск 4. – Кам’янець-Подільський, 2000. – С.173-176 (0,4 друк. арк.).


4. Притуляк В.Г. Мотиви просторової межі в романах Ф.Кафки //Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педуніверситету. Філологічні науки. Випуск 5. – Кам’янець-Подільський, 2001. – С. 298-303 (0,5 друк.арк.).


5. Притуляк В.Г. Хронотоп і ритм персонажів роману Ф. Кафки “Замок” // Наукові записки Харківського державного педуніверситету          ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. Випуск 2 (31). – Харків, 2002. – С.. 131-135 (0,4 друк. арк.).


6. Притуляк В.Г. Соціально-історичний хронотоп роману Ф. Кафки “Замок ”// Наукові записки Луганського національного педагогічного університету. Серія “Філологічні науки”. Випуск ІУ. – Т.2. – Луганськ, 2003. – С. 299-306 (0,6 друк. арк.).


 








Жила В. Франц Кафка – видатний письменник ХХ сторіччя // Всесвіт. – 1998. –  № 5-6. – С. 156-157.


 



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины