| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет і джерельну базу дослідження, сформульовано мету, завдання, методи дослідження, вказано на наукову новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів.
У першому розділі “” розкрито сутність національно-культурного компонента як етнолінгвістичної категорії, висвітлено мовознавчі підходи щодо його розуміння, подано основні способи його виявлення.
Важливою теоретичною основою дослідження лексико-семантичної системи мови є поняття національно-мовної картини світу, вивчення якої дає змогу виявити специфіку сприйняття дійсності відповідним етносом. Комплекс національно-культурних компонентів створює не тільки систему загальних українознавчих понять, але й національно-мовну картину світу з властивими їй стереотипами, що ґрунтуються на народній культурі.
Поняття національно-культурного компонента (НКК) в працях мовознавців тлумачиться неоднозначно. Більшість учених уважає, що національно-культурний компонент є елементом семантичної структури слова (Є. Верещагін, А. Волошина, М. Комлєв, В. Костомаров). З іншого боку, національно-культурний компонент розглядають як сукупність “мікрокомпонентів” слова, як слова-поняття, визначальні для духовної та матеріальної культури народу (А. Вежбицька, Н. Данилюк, В. Кононенко, Н. Любчук). Автор дослідження ставить за мету охопити та проаналізувати найбільшу кількість складових, або “мовних цеглинок”, тексту казки, які формують його національне забарвлення. За робоче обираємо таке визначення національно-культурного компонента – це семантичні складники слів, словосполук, слова-поняття, за допомогою яких український мовний код фіксує національні особливості у світосприйнятті довкілля.
Підґрунтям національно-культурного компонента є національний менталітет – особливий спосіб бачення світу конкретним етносом.
Виявлення національно-культурного компонента здійснюємо за допомогою етнолінгвістичного та контекстуального аналізів і виділяємо національно-культурний компонент на лексико-семантичному рівні мови, залучаючи семантичний, функціонально-стилістичний критерії та зіставний прийом дослідження, який дає змогу розкрити розбіжності значень зіставлюваних мовних одиниць.
Слова, значення яких визначається національною самобутністю, науковці об’єднали в окрему лексичну групу – етнокультурознавчу. Цю лексику мовознавці розглядають під різним кутом зору: з’ясовують вплив національно-культурного компонента на конотацію слова, визначають естетичну функцію національно-культурного компонента, семантики слова, досліджують особливості відображення культурних явищ у мові. Слова з національно-культурним компонентом входять до складу етнокультурознавчої лексики, яку в дисертаційному дослідженні розподілено на слова-реалії та фонові слова. Основна семантична структура слів-реалій уміщує традиційно закріплений набір інформації, пов’язаної з історією, побутом, культурою України, а саме: номени матеріальної культури (традиційне житло, їжа та напої, національне вбрання, господарське начиння, зброя, номени деяких галузей господарства), номени духовної культури українського народу (традиційні музичні інструменти, ігри, танці, родинна обрядовість, календарно-побутові звичаї та обряди, громадський побут і звичаєвість, міфічні істоти), етикетну лексику.
У дослідженні термін реалії окреслено як слова, які містять знання про побут, культуру в конкретний історичний момент, у семантичній структурі яких переважають семи денотативно-сигніфікативного компонента лексичного значення. Отже, до слів-реалій віднесено як мовні одиниці, не характерні для об’єктивної дійсності мови-сприймача, так і ті, які в українсько-російському бінарному зіставленні в денотативному плані можуть збігатися.
Слова, у яких денотативна інформація відступає на задній план, а переважає інформація конотативна, віднесено до фонових слів. Такий розподіл зумовлено, з одного боку, різноплановістю “картини життя” в слові, яка часто відображає явища і предмети позалінгвістичної дійсності, а з іншого, тим, що в іншій мові можуть існувати лексичні еквіваленти деяких слів, однак ці слова відрізняються емоційними відтінками, асоціативними зв’язками, структурними елементами. Мовний матеріал казок сприяє виявленню “культурного фону” мовних одиниць, тобто комплексу історичних, національно-культурних асоціацій, які належать конкретним носіям мови. До фонової лексики у дисертаційному дослідженні віднесено топоніми; антропоніми; апелятиви особової номінативної системи казки; зооніми прикладкового типу; емотивні слова; мовні одиниці, яким властиві національні асоціації; слова-символи.
Зважаючи на те, що пізнання будь-якого об’єкта вимагає визначення його будови, виникнення, походження, функціонування, у роботі послуговуватимемося такими способами виявлення НКК: розгляд етимології слова, внутрішньої форми, дослідження структурних компонентів слова, а також здатності слова вступати в синонімічні відношення, вибір мотиваційної ознаки номенів, аналіз лексичної сполучуваності слів та закріплення слів із НКК у лексичному наповненні фразеологізмів.
Розгляд національно-культурного компонента в лексиці української народної казки зумовлює доцільність зіставного аналізу мовних одиниць. Перші спроби дослідження фольклорного матеріалу на основі його зіставлення належать дослідникам усної народної творчості ХІХ ст. – М. Максимовичу, І. Бодянському, М. Костомарову. На їхню думку, фольклор різних народів є вихідним матеріалом для визначення особливостей характеру, психології етносів.
На сьогодні особливої актуальності набуває зіставлення мовних одиниць української та російської мов, історія розвитку й функціонування яких позначена різними контрастними явищами та взаємовпливами. Незважаючи на подібність сюжету, композиційної структури, персонажів, мова українських і російських народних казок суттєво відрізняється засобами відтворення національно-мовної картини світу, зокрема однією з численних її складових – національно-культурним компонентом, який демонструє особливості національного способу об’єктивації різних явищ і понять. Отже, зіставлення є необхідним прийомом, який дає змогу окреслити своєрідність мовної картини світу, виявити специфіку національного світосприйняття.
У другому розділі “” виділено та досліджено мовні одиниці, у яких на лексико-семантичному рівні виражається характеристика історичного життя, побуту, культури, етнічне пояснення й усвідомлення світу.
Слова-реалії в українських народних казках є специфічним засобом, який дає змогу ідентифікувати певний текст як культурний феномен.
Історично накопичений соціокультурний, екологічний, господарський досвід акумулюється в етнокультурному просторі українця через побутову лексику, яка характеризується в українських казках багатством синонімічних утворень, до складу яких увійшло чимало призабутих, застарілих, рідковживаних, діалектних слів. Паралельний огляд та зіставлення лексико-семантичних груп слів-найменувань предметів побуту, традиційного одягу і страв, назв частин житла й інтер’єру хати, висловів зі сфери традиційних промислів і ремесел у російських та українських казках сприяє більш глибокому дослідженню самобутності українського народу.
Етнічні традиції, зумовлені світоглядними уявленнями сільського населення, матеріалізуються в різних варіантах забудови садиб, особливостях внутрішнього обладнання української хати. Українська казка репрезентує “культуру житла”, яку формують не тільки етнічні смаки, але й національне бачення довкілля.
Мікросвіт кожної української родини зароджувався в обійсті та хаті господаря. Подвір’я / садиба / обійстя в українських казках представлене такими спорудами, як хлів; стайня / конюшня / застайка (діал.); кошара / чабарня / салаш (діал.); загорода / обора / загін; льох / погріб; повітка / карник (діал); клуня / стодола; тік / гумно (діал.); комора / амбар (розм.) / хижа (розм.) / винбар (розм.) / гамазей (заст.); засіка; свинарник / куча (діал.); дровітня; сарай / база (діал). Синоніми подвір’я / садиба / обійстя поєднані спільним денотатом – ‘обнесена огорожею ділянка землі коло хати’. Слово подвір’я походить від “по” і “двір”; обійстя – мотивується лексемою “обійти”, тобто те, що обійдено, обведено на знак привласнення; у слові садиба специфічним є суфікс -иб-. Слово льох – запозичене з середньоверхньонімецької мови: loch – “сховище, яма, в’язниця”. В українській народній казці наявне слово льох-темниця: “Котигорошко пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів” (Возняк). Семантика слова гребти – ‘розгрібати, розривати що-небудь’ – лягла в основу номінації погріб. Етимологія слів тік і гумно пов’язана з первісним способом молотіння за допомогою худоби. Мотивацію реалії тік виводимо зі слів текти, ток, поток, адже під час молотіння зерно тече.
До групи номенів у російській та українській казці, які містять у семантичній структурі тотожний денотативний компонент, віднесено сарай; комору (рос. амбар); засіку (рос. сусек); погріб; загату (рос. поскотину); хлів; конюшню. До самобутньої лексики віднесено номени: укр. дровітня; рос. задворье – “задний, скотный двор, хлев под общим навесом” [Даль]; овин – “строение для сушки хлеба в снопах топкою” [Даль]. Повітка залежно від ужитку має в українських народних казках й окремі назви: дровітня – на дрова; інколи кошара – на овець; клуня, стодола – для збіжжя.
Частини хати / господи / халупи (зневажл.) / хижі / дому / халабуди / оселі / терема (заст.) / куреня (зневажл.), а також предмети, які є її складовими, представлені в українській народній казці словами: ґанок / рундук; світлиця / покої / горниця / кімната / палата; сіни; піч / груба / кабиця (літня піч); частини печі: челюсти, черінь, заслонка, запічок, опічок, штандари – місце під піччю для дров; димар / комин; покуть; поріг; призьба / приспа (діал.); сволок / трам (діал.) / банта (бантина) (діал.); пічурка; підлога / долівка / поміст (розм.) / міст (діал.); припічок / припік / лежанка; лава / ослін; мисник / полиця; підпілля; колиска; скриня; купеля; жердина; горище. Синонімічний ряд з опорним словом хата складають слова зі спільною семою денотативного компонента значення – ‘житловий будинок’. Халупа, хижа, халабуда містять додатковий конотативний компонент значення – ‘убога, злиденна житлова будівля’. Хижа в українській народній казці має два лексико-семантичні варіанти: 1) хата: “Чи вже там довго та бідна дівчина ходила, чи ні, але прибилася до якоїсь хижі… Хижа мала й стара, до половини в землю вгрузла, але все ж якийсь захисток” (Мак). 2) комора: “Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошенця та спечи мені колобок” (Дунаєвська). У російській мові цій мовній одиниці відповідають два еквіваленти: хижина – дом, хизок – амбар.
Більшість давніх українських хат складалися з трьох частин: світлиці, комори та сіней. Таку будову засвідчили й українські казки: “Чоловік входить до хати, замкнув сіни і комори” (Чубинський). Слово комора в казці вжито у двох значеннях: 1) приміщення в житловому будинку, де тримають хатні речі та продукти харчування; 2) окрема будівля для зберігання зерна.
Українські та російські казки зафіксували відмінності у семах предметно-кваліфікативної характеристики денотатів, коли номени виконують однакову функцію, але відрізняються будовою або матеріалом виготовлення; а також у семах, що позначають функціонування денотата. В українській казці хата – “ліплена з глини” (Возняк), у російській казці – “изба дубовая” (Афанасьєв).
До слів з однаковим денотативним компонентом у лексичному значенні двох мов віднесено сіни, рундук, поміст, лаву, горище (рос. чердак), призьбу (рос. завалинка), стелю (рос. потолок), піч, горницю. Самобутні номени: укр. димар, долівка, причілок, сволок; рос. голбец, коник, грядка, залавок; деякі номени частин печі: укр. запічок, опічок, штандари; рос. загнётка, попелушка.
До понять різної прототипової віднесеності в казках належать слова: укр. покуть – рос. кут; покуть (кут) в українській хаті – найсвятіше місце в оселі, символ багатства та достатку. Рос. кут – “угол крестьянской избы, место под полатями” [Даль]. У російській казці номену покуть відповідає “красный, сутный угол”.
У номенах традиційних страв національно-культурний компонент виявляється в диференційних семах ‘найбільш уживана страва’ (як ритуальна, так і повсякденна). У казках найуживанішими є видові назви тематичного угрупування “хліб”: укр. книш, паляниця / кулибка, гречаник, корж, пундик, пиріжок, пампушки; весільні борошняні вироби різної форми: калач, шишки, паляниця, коровай. В українській казці представлені такі страви та продукти, як сало / солонина, борщ, галушки, лемішка, куліш, вареники, локшина, каша, млинці, холодець / студенець, юшка, кутя. Борщ в українських народних казках уживається також як поминальна страва, пшоняна каша – як ритуальна їжа на весіллі. Самобутнім українським напоєм є варена (варенуха) та узвар. Якщо кутя в українських казках, зібраних на сході України, диференціюється семою ‘різдвяна їжа’, то в російській казці – ‘обрядова їжа на поминках’: “И я тут был – поминал, кутью большой ложкой хлебал” (Афанасьєв).
Мовні одиниці тематичного угрупування “хліб”, а також страви та продукти – корж, паляниця, пиріжок, борщ, вареники, сало є номенами, що репрезентують найхарактернішу їжу українців; пирог, пирожок, лепёшка, щи, блины – росіян. Сказане засвідчує частотність уживань та синонімічні утворення (рос. лепёшка / калитка / катламка / колобок [Круглов]).
В українській казці деякі номени одягу, окрім традиційного призначення, виконують функцію оберегову та обрядову (вінок, кожух, намисто), пов’язані з ритуально-магічним укладом предків (рукавичка).
До ряду підтипів входять номени кухонного та господарського начиння, національно-культурний компонент яких визначається в семі ‘національна належність’: солом’яник, копистка, дійниця, макітра, ворок, макогін та інші. За аспектом призначення виділено одинадцять підгруп номенів, які характеризують побут українського народу. Своєрідність образного сприйняття українцями довкілля засвідчують особливості внутрішньої форми, мотивація слів побутової лексики, багатство синонімічних утворень, наприклад, начиння для виготовлення тіста: ночви / нецьки (діал.) / вагани (діал.) / сарма (діал.); начиння для переробки і зберігання молочних продуктів: глек / гладущик / тиква / гладишка / збанок (діал.) / збан (діал.) / кубушка; начиння для механічної обробки їжі під час її приготування: макогін / товкач / м’яло. Семантика номена копистка пов’язана з внутрішньою формою: процес розмішування тіста нагадує те, як деякі тварини риють землю, ударяючи її копитами, отже, в основу назви покладена образна асоціація з процесом копання, биття, розворушування землі; номени рогач, рожен мотивуються зовнішньою подібністю реалій з рогом; макітра є складним утворенням з основ слів мак і терти (тру), вживається у складі порівняння: “шапка в його така здорова, як макітра” (Марко Вовчок), тобто “велика, кругла”. Ковганка – дерев’яна ступа для товчення сала, ковган – шматок криги, на якому діти катаються з гори, семантику номена ковганка пов’язуємо з внутрішньою формою слова – процес товчення сала в ступі нагадує “катання, ковзання по кризі”. Мотивацію реалії деркач виводять від дерти, адже під час царапання, дертя по твердому та підмітання деркачем (віником без листя) утворюються подібні звуки.
Додаткового смислового навантаження набувають деякі номени зброї (булава, шабля), асоціативні зв’язки яких окреслені історичними подіями.
Значна кількість мовних одиниць в українських казках репрезентує конкретну галузь господарства, ремесла та промисли: землеробство, рибальство, тваринництво, ковальство, ткацтво. Вони ілюструють народну агротехніку, різноманітні землеробські знаряддя, оригінальні міри землі, знаряддя вилову риби, деякі атрибути пастухів. Одним із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу є ткацтво, представлене у казках широким колом не тільки номенів прядильно-ткацьких знарядь і їх деталей, але й технологією виготовлення тканих виробів, наприклад: веретено, мотовило, кужіль / куделя, мички, насмич, пряжа / прядиво / починки, днище, гребінь, повісмо, гребінка, заполоч та інші, “микати”, “плоскінь вибирати”, “прядиво зім’яла, потіпала, спряла, помотала, поткала, побілила” (Возняк).
Матеріальну й духовну культуру етносу в українських казках репрезентують семантичні коди родинних і календарно-побутових обрядодій, номени громадського побуту і звичаєвості (жнива / сінокіс / косовиця, оранка, вечорниці, досвітки), номени традиційних музичних інструментів, ігор, танців, міфічних істот. Національно-культурний компонент номенів музичних інструментів, ігор виявляється в денотативних компонентах їхніх лексичних значень: особливостях виготовлення, побудови, гри; міфічних істот – у внутрішній формі номінацій. Інструмент сопілка утворює звуки з присвистом (сопить); давньоруське слово “соплю” мало значення “грати на трубі”. Сутність дитячої гри “Довга лоза” (казка “Півник і двоє мишенят” (Дунаєвська)) полягає у перестрибуванні один одного й утворенні “довгої лози”, гра може тривати, поки її учасники не потомляться. В основу назви гри “Свинки” (казка “Дурень на небі” (у зібранні Драгоманова)) покладено один з атрибутів гри – камінець чи кулька, тобто “свинка”, яку хлопці – пастухи намагаються найшвидше загнати в ямку – хлів.
У казках яскраво представлені назви дійових осіб весільного обряду (молодий, молода, старости, свати, дружки, коровайниці), назви реалій обряду (рушник, гарбуз, шишки, хліб, коровай), весільні обрядодії: передвесільний період (подання рушників, обмін хлібами з батьками молодої, частування за столом, заручини, бгання (замішування) короваю, запросини, приготування приданого – посагу молодої); власне весілля – приїзд у будинок нареченої “весільного поїзду”, вінчання, посад молодих за столом; післявесільний період – перезва. Слова хліб, рушник, гарбуз є компонентами весільних фразеологізмів, які виразно демонструють етнічно-ментальну специфіку українців: “взяти хліб” (Манжура), “подати рушник”, “взяти рушник”, “стати на рушник” (Манжура, Чубинський, Марко Вовчок), “гарбуза давати” (Чубинський) та інші.
Своєрідним феноменом духовної культури українського народу є його мовний етикет. Етнопсихологічні риси українців виявляються в багатьох етикетних висловах української народної казки, їх семантичний центр складають слова з коренем добр-, здоров-, ласк-, благ- : Добридень! Добре здоров’я! Добривечір! Здоров’я бажаємо! Здорові були! Дай, Боже, здоров’ячка! Бувай здорова! Благословіть нас! Будь ласка, коли буде ласка ваша! та інші.
Важливим засобом вияву комунікативної функції мови є звертання, у варіантних формах яких відображені культурні цінності та норми мовної спільноти: добродію, пане. Звертання в українській народній казці представлені як власними, так і загальними назвами простої та складної структури різних типів: доненько, дівонько-голубонько, серденько, пане милий, голубчику-братику, добрі люди, вельмишановний пане ведмедю та інші. У казках переважають звертання з прикладками, звертання-емотиви, поширені звертання.
Окрім словесних форм вираження етикетних стереотипів, в українській казці широко застосовувані невербальні засоби вираження ввічливості: цілування руки, шапкування, уклін, рукостискання, обійми.
Третій розділ “Фонова лексика української народної казки” присвячено опису номенів, сема конотативного компонента лексичного значення яких превалює над семою денотативного компонента, а саме: топонімам, антропонімам, апелятивам особової номінативної системи, зоонімам прикладкового типу, словам-символам, а також елементам експресивного фонду казок.
Невід’ємним сюжетно-композиційним, а також лексичним компонентом національного забарвлення в українській казці є власні назви, значення яких відображає своєрідну мовну картину світу. Окрім своєї основної функції, деякі топоніми в казках сприяють виникненню асоціацій з історичними подіями, соціально-економічними умовами: “Два парубки ходили на Бессарабію заробляти гроші” (Грінченко), “Великий шлях, що ним їздили чумаки у Крим” (Дунаєвська). Власне ім’я в казці може бути позбавлене лексичного значення, але його лексичний фон досить широкий і складний. Антропоніми у своєму значенні можуть містити фонову (національну, культурну, історичну) інформацію, яка є своєрідною мовною формулою світосприйняття народу. Виділенню національно-культурного компонента сприяють специфічні суфікси, національні варіанти імен, позначення-характеристики персонажів – носіїв цих імен, мотивація та внутрішня форма імені. Наприклад, ім’я Котигорошко утворене шляхом зрощення наказової форми дієслова коти й іменника горох. Горох був пов’язаний зі шлюбом і дітонародженням (у казці після того, як мати з’їла горошину, у неї народився незвичайний хлопчик, Котигорошко). Як захисник народу, Котигорошко близький до Перуна. Невипадковий і фонетичний збіг слів “грохіт”, “грохнути” зі словом “горох”, за повір’ям, горох краще сіяти в четвер – день Перуна. Подібно Перуну, горох символізує родючість. Компонентом імені Семиліточка є число сім – “божественне число Всесвіту”, у казці дівчина є виразницею народної мудрості. Телесик з’явився з деревини, яку баба поклала у колисочку, колихала та співала. Колихати – злегка гойдати що-небудь, гойдати – приводити що-небудь у рух із сторони в сторону, телесуватися – кидатися то в один бік, то в другий, отже, мотивація імені Телесик пов’язана з дією колихати, гойдати, телесуватися. Семантичне наповнення антропоніма Іва виражене через лексичний фон – поетичний знак засмученої жінки, а також лексичну сполучуваність: діва Іва (“Кривенька качечка” (Лук’яненко)).
Специфіка антропонімів казок виражена і через словотворчі особливості мови: Іванко, Кулинка, Петрусь, Маруся, Гриць; національні варіанти імен: Івашко, Івась, Іванко, Іван, Йван, Йвасик.
Лексичним фоном імен по батькові на -ич, -ович, -евич, як в російській (більшою мірою), так і в українській казці, є влада, сила, могутність, пошана (лише в українській казці): Султан Султанович, Бова Королевич, дяк Тит Григорович; рос. Вихорь Вихревич, Ворон Воронович, Змей Змеёвич, Левон Иванович та інші. Російські казки, на відміну від українських, засвідчили соціальну диференціацію імен: Іван – лише царські сини, князі, королевичі; Ванька, Ваня, Ванюха, Ванюшка – селяни, батраки, пастухи, слуги. В українських казках така соціальна диференціація імен відсутня: доньки царя мали імена Мінька, Оленка (Чубинський).
Своєрідність логіко-поняттєвої категоризації дійсності різними мовами демонструють назви спорідненості, назви за родом діяльності та соціальним станом, а також “національні клички”. Національно-культурний компонент цих номенів окреслений різним семантичним обсягом і складом лексико-семантичних варіантів в українських та російських казках, внутрішньою формою, мотиваційною основою. Національно-культурний компонент міститься в конотативному значенні назв спорідненості і виражається через розмаїття словотворчих засобів (матінка, матуся); семантику слів, які їх супроводжують (таточко-голубчику, мамо-серце); постійні епітети (братику рідненький, батьку мій любий, моя мати рідна). Українські казки засвідчили і вживання таких слів, як панібрат, паніматка, панотець, побратимство, посестринство, семантичним компонентом яких є лексеми брат, сестра, мати, отець.
Найрізноманітніші сфери буття народу, його світобачення, особливості побуту й виробництва, суспільні взаємовідносини між народами демонструє аналіз лексичного фону апелятивів особової номінативної системи української народної казки. Виявлення способу мотивації слів за родом діяльності в казках показало, що в дериваційних процесах творення цих номенів в українських казках беруть участь переважно дієслівні твірні основи, в російських – іменникові: швець – “шити” / чеботарь, сапожник, башмачник – “чоботы, сапоги, башмаки”; кравець – “кроїти” / портной – “порт”; коваль – “кувати” / кузнец – “кузнь”; мисливець – “мислити”, стрілець – “стріляти”, ловчик – “ловити” / охотник – “охота”; рибар, рибалка – “риба”, невідничі – “не відати” / рыбак – “рыба”. Відмінності у мотивації номенів спричинені давнім осілим способом життя українців, пов’язаним з їх хліборобською діяльністю. Осілий спосіб життя українців спонукав їх до дії – постійно опікуватися своїм господарством, дбати про нього. В українській казці хліборобську діяльність репрезентує ціла низка назв за родом діяльності: орач / хлібороб / ратай / плугатар, молотники, сапальники, женці, косарі, мірошник. У цьому випадку мотиваційна ознака є категорійним поняттям номенів, адже зорієнтована на відображення позамовного змісту, що сприяє виділенню національно-культурного компонента.
Українська народна казка засвідчила багатство синонімічних утворень номенів за родом діяльності й соціальним станом: укр. солдат, жовнір, москаль, ратник, вояка, некрут – рос. солдат; укр. пастух, чабан, табунщик, свинар, вівчар, стадар, чередник, ватажник – рос. пастух; укр. хазяйка, господиня, попрятниця – рос. хозяйка та інші. Це вказує на своєрідність образного сприйняття довкілля українським народом.
В українській казці слово козак має три лексико-семантичні варіанти: 1) мужня людина, вояк; 2) слуга, робітник; 3) утілення чоловічої краси. Лише другий лексико-семантичний варіант збігається з поняттям “козак” у російській казці. Це слово також є складовою сталих висловів, зворотів: “Я козак не без долі, зайшов сюди по неволі” (Дунаєвська), “добрий козак усе по волі ходить” (Яйце-райце), “сюди-туди обертається, козацького ума набирається” (Манжура), виступає у функції звертання до парубка, чоловіка: “Пора, пора, козаче” (Чубинський); “Здоров, козаче” (Кравченко).
Асоціативне мислення українського народу розкривають прикладки до зоонімів та стійкі сполуки як означення характерних рис тварин. Особливості зовнішності та дій тварини проходять крізь призму міфосвідомості народу, відбиваючись через мову в образній характеристиці зооніма.
Широко представлені в українських казках зооніми, другий компонент яких є віддієслівним іменником, утвореним за допомогою здрібніло-пестливих суфіксів -ок-; -чик-; -ушк-; -ишк-; -оньк-; -ечк-; -к-: коничок-ступачок; зайчик-побігайчик; зайчик-боботунчик; мишка-гризушка; мишка-шкреботушка; жабка-скрекотушка; жабонька-кваконька; мишка-хупишка; уточка-ташечка; собачка-крутілка.
Рідковживані в українських казках зооніми, другий компонент яких містить аугментивну семантику: -ищ-; -ил-; -юх-; -ун-: вовчище-помелище; вовк-гаврило; жабонька-шкапелюха; лис-курижерун.
Хліборобські засади побуту наших предків відбиті в заголовку “Солом’яний бичок”. Означення солом’яний не лише доповнює, але й розширює символічне навантаження зооніма. Бик – “носій плодючості”, “жито символізує силу, життя і здоров’я”. Бичок, зроблений із соломи, приносить добробут, багатство в оселю діда та баби.
Назва “Вовча колядка” допомагає переосмислити зміст казки відповідно до давніх уявлень українців щодо тотема, яким у казці є вовк, як до божества, якого треба задобрювати всіма засобами.
Другий компонент зоонімів в українській казці часто є образною характеристикою персонажа за його внутрішньою властивістю: півничок-співачок, кіт Мурлика, півник Голосисте Горлечко; у російській казці – зовнішньою характеристикою персонажа: петушок – золотой гребешок; котик – золотой хвостик; котишко-мурлышко, серый лобишко; на поле краса (лисица); полевая прикраса (заяц).
Основою семантики експресивного слова є національно-культурний компонент конотацій, виражений структурно-словотвірними елементами – суфіксами демінутивності та аугментивності, які вносять додаткове емоційне забарвлення у значення слова. В українських казках вжито своєрідні форми здрібнілості: недоїдочки, мерщішенько, достеменнісенько, тамечки. Негативна оцінка може бути пов’язана з семантикою зменшеності: зміючка, каменючка, неволенька, поганесенький, драненька, дурненький. Інколи навіть зневажливий суфікс -аг- звучить з елементом співчуття: чолов’яга, паруб’яга; у слові козарлюга відсутня негативна оцінка, з’являються додаткові значення: “міцний”, “вольовий”. У російській казці пестливі суфікси можуть набувати відтінку іронії, сарказму, зневажливості: ок-, -ушк-, -онк-, -енок-, -ишк-,
-ешк-, -к-, -иц-, -иньк-, -еньк-, -ц-, наприклад, мужичок, мужичонка, муженёк, головешка, деньжонки, жёнушка, жёнка, бабица, ушица, пирок, старушонка.
“Кордоцентричність” української психічної структури яскраво виявляється в дієслівних, займенникових, числівникових та вигукових зменшено-пестливих формах, наявних в українській казці: їсточки, лишенько, лишечко, такенька, отакісінька, усеньке, всенька, самісінький, нічогісінько, парка (воликів), двійко (діток), одненька, Божечку мій! Здоровенькі! Дай, Боже, здоров’ячка!
Константами мовної картини світу є стереотипи, адже через мовне їх вираження створюється певне уявлення про націю. Стереотипні уявлення про красу дівчини / парубка в українській казці сконденсовані у внутрішній характеристиці героя: у дівчини, перш за все, цінували такі риси, як доброта, слухняність, працьовитість, у парубка – відвага, працьовитість; зовнішність є другорядним елементом характеристики й експлікується обмеженою кількістю слів: гарний, молодий; у російській народній казці – у зовнішності героя, яка експлікується цілою низкою мовних одиниць, а також антропонімів. “Красная Краса, черная коса”; “Елена – царевна прекрасная – невиданной красоты, алый цвет у ней по лицу рассыпается, белый пух по груди расстилается, видно, как мозжечок из косточки в косточку переливается”; царевна Неоценённая Красота, Ненаглядная Красота царевна, Василиса (Елена, Анна) Прекрасная, Василиса (Настасия) золотая коса, Настасья прекрасная королевна (Афанасьєв).
Своєрідними фіксаторами відомих конкретному народові ознак зовнішності є “реакції-порівняння” з опертям на національно-культурний мовний шар: як панянка, ясна зірниця, як зірочка ясна, зоря ранішня, як сонечко, як квітка, як мак цвіте, як соколи.
Слова-символи визначено в казках за ступенем наявності / відсутності в змістовій структурі мовних одиниць національно-культурної інформації. Символічного навантаження в українській казці набувають слова гай, поле, степ. Найуживанішим є степ, він постійно супроводжує казкових героїв. Доповнюється атрибутивним значенням епітетів дикий, широкий, безкраїй, які передають загальні враження від степу – незайманість, безмежність. Народнопоетична назва перекотиполе (Грінченко) є не лише символом українського степу, але й своєрідним трансформатором стародавніх поглядів слов’ян на дерева, кущі, рослини як на обереги, захисники від злих сил. Перекотиполе в однойменній казці стає свідком злочину, а отже, символічним оберегом душі вбитого. Зі степом асоціюється й поле, яке може наділяти героїв казки надзвичайною силою: “Моя сила в полі”, – каже змій (Дунаєвська); богатирський кінь, погулявши в полі, набирається незвичайної сили (Манжура). Слово поле входить до складу прислів’я: “Три роки прожить – не поле перейти” (Чубинський).
Яскраво виражена в українській казці символічна сутність рослин і тварин, адже у світоглядній системі народу вони займали особливе місце: калина, верба, тополя, осика, явір. Інформація, закладена у фразеологізмах з рослинним компонентом, стає виразником культури та етноспецифічності сприйняття дійсності: “не будеш більше рясту топтати” (Чубинський), “котові не раз діставалось на горіхи” (Березовський), “піднести гарбуза” (Манжура, Чубинський). Тваринна символіка в українській казці є своєрідним кодом розуміння міфосвідомості наших предків, їх образного мислення: зозуля, голуб, качка (вутінка), бичок, коза, жаба.
Етнічна символіка матеріальної культури в українській казці представлена побутовими словами-символами: хата, покуть, поріг, піч, криниця, калач, паляниця, крашанки, вишивка, рушник, вінок. Матеріальним і духовним осередком родини в українській казці є хата. У ній живуть не лише селяни, а й царі, царівни, змії, святі. Атрибутивні значення чистенька, гарна, пишна, чепурна, біленька доповнюють і розширюють образ хати як символу української культури. Експресія слова підвищується за рахунок активного функціонування у складі сталих сполук. Через мову української казки реалізується семантико-символічне наповнення слова покуть: казки “Злидні” (Манжура), “Іван Світайло-Попельник…” (Марко Вовчок), “Про Марусю – козацьку дочку” (Чубинський). Поріг в українській казці – “символ початку або закінчення дому, місце перебування душ предків, оберіг”: “Уходить змій, на поріг ступає – вже умирає” (Марко Вовчок); кров молодих, взята під порогом, наділяється незвичайною властивістю оживлення (Чубинський); є компонентом фразеологізму “не показуйся з нею на поріг” (Мак).
Особливе місце серед мовних одиниць із національно-культурною конотацією посідає рушник. Під впливом позамовної дійсності з опорним компонентом “рушник” в українській мові виникло чимало фразеологічних одиниць, етимологічно пов’язаних з весільними обрядодіями. Своєрідним оберегом є вишиті, помережані рушники, сорочки.
Лексичний фон слів-символів виникає на основі соціальної значущості предмета чи явища, яке позначене цим словом у межах окремої національної культури.
У “Висновках” узагальнено основні теоретичні й практичні результати дослідження:
1. Національно-культурний компонент є складником мовної картини світу, через яку конкретна лінгвокультурна спільнота сприймає довкілля. Він є також визначальним чинником відтворення етнокультурної специфіки тексту української народної казки, про що свідчить частотність уживання слів із національно-культурним компонентом та різноманітність форм його вираження в казці. Семи ‘етнічна приналежність’, ‘історична співвіднесеність’, ‘культурна асоціація’ є елементами національно-культурного компонента.
2. Національно-культурний компонент виділено на лексико-семантичному рівні мови, з урахуванням семантичного й функціонально-стилістичного критеріїв, а також зіставного прийому дослідження. Тлом, яке дає змогу окреслити своєрідність мовної картини світу, виявити специфіку національного світосприйняття на лексико-семантичному рівні, з’ясувати особливості національного способу об’єктивації різних явищ та понять, є російська народна казка.
3. Слова з національно-культурним компонентом розподілено на слова-реалії, в яких переважають семи денотативно-сигніфікативного компонента лексичного значення, та фонові слова, де превалюють семи конотативного компонента значення.
Слова-реалії виявлено в найрізноманітніших фрагментах лексичної системи мови, вони відображають предметний світ етносу на понятійному рівні. Національно-культурний компонент слів-реалій є диференційною ознакою, що відмежовує вказані мовні одиниці від одиниць, у семантиці яких відсутні національно-культурні ознаки. Фонові слова фіксують своєрідність віддзеркалення об’єктивної дійсності через різноманітні конотації та асоціативні зв’язки. Додаткове смислове наповнення фонових слів є результатом впливу етнокультурних і етнопсихологічних чинників.
4. Семантико-етимологічні коментарі розкривають особливості найменувань, ілюструють образне сприйняття довкілля. Розгалужені синонімічні ряди конкретних номенів побутової лексики окреслюють слова-поняття української культури. Широка система номенів одягу, страв, споруд, предметів хатнього та господарського вжитку пов’язана з обрядово-ритуальною практикою народу. Проаналізовані номени матеріальної культури засвідчили значущість побуту, господарської діяльності українців для формування їхнього світогляду.
Вербальні семантичні коди родинних і календарно-побутових обрядодій складають назви дійових осіб обряду, назви реалій обряду, найменування акціональних елементів обряду.
Національно-культурний компонент експлікується виразами мовного етикету. Семантичним центром етикетних висловів є слова з морфемою добр-, здоров-, ласк-, благ-; звертання позитивно-оцінного характеру.
5. Національно-культурний компонент антропонімів, зоонімів прикладкового типу та слів-символів виражається через конотації. Антропоніми казок мотивовані внутрішньою формою слова, частотними є демінутивні суфікси -к-, -ус’-. Власні імена характеризуються наявністю різних варіантів, містять фонову інформацію, яка є своєрідною мовною формулою світосприйняття народу. Національно-культурний компонент назв спорідненості репрезентовано через розмаїття словотворчих засобів; семантику слів, які їх супроводжують; постійні епітети. Лексичний фон слів-символів виявлено на основі соціальної значущості предмета чи явища, яке позначене цим словом у межах конкретної національної культури, за ступенем наявності в змістовій структурі мовних одиниць національно-культурної інформації.
6. Зіставлення українських і російських народних казок показало, що в лексиці спільною для обох мов є наявність демінутивних суфіксів іменників, прикметників, прислівників; водночас в українській казці, на відміну від російської, наявні демінутивні суфікси у вигукових словах, займенниках, числівниках, дієсловах. В українській казці інколи аугментивні суфікси містять додаткову конотативну сему, яка не відповідає усталеній семантиці суфікса. У російській казці трапляються демінутивні суфікси з не властивим їм відтінком.
Численність синонімічних утворень побутовизмів в українській казці, на відміну від російської, вказує на спрямованість національного мислення українського народу в свій мікросвіт, акумульований у власній оселі. Значна кількість номенів-репрезентантів землеробської діяльності в українській казці підтверджує загальновизнану думку про хліборобство як вихідну позицію українського менталітету.
В основу більшості номенів за родом діяльності в українській казці покладено віддієслівні словотворчі типи, в російській казці – відіменникові.
Оцінні характеристики казкових героїв зорієнтовані на національно-культурні стереотипні уявлення про красу дівчини / парубка, реакції-порівняння. В українській казці домінуючою є внутрішня характеристика героя, а зовнішність – другорядним елементом; вона експлікована обмеженою кількістю мовних одиниць. У російській казці частіше на перший план висувається зовнішність героя, репрезентована низкою мовних одиниць, а також антропонімів.
Відмінності символічних значень у казках пов’язані з різними референтами або з розширенням обсягу символіки в одній із культур. |
