АНТРОПОНІМІЯ ЖИТОМИРЩИНИ XVI – XVII СТ. : Антропонимия ЖИТОМИРЩИНЫ XVI - XVII СТ.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, її актуальність, сформульовано мету та завдання, подано відомості про джерела фактичного матеріалу, методи та методологічну основу дослідження, визначено наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, окреслено структуру дисертації.

Перший розділ «Історія вивчення і проблеми української антропонімії» складається з двох підрозділів. У першому окреслено здобутки української антропонімії в царині вивчення імен та прізвищ, визначено найважливіші проблеми ономастичної науки. Зокрема, розглянуто питання часу становлення та стабілізації українських прізвищ. З цього приводу дослідники висловлюють різні думки: Л.Л. Гумецька вважає, що патронімічні особові назви вже в ХІV–ХV ст. уживалися у функції прізвищ; О.Д. Неділько процес закріплення прізвищ більш багатих верств населення відносить до 30‑х рр. ХVІІ ст., а простих людей – до другої половини ХVІІ ст.; В.Ю. Франчук підкреслює, що період формування українських прізвищ припадає на початок ХVІІ ст.; на думку М.Л. Худаша, про українські прізвища в сучасному розумінні цього терміна можна говорити, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. Різнобій у поглядах мовознавців пов’язаний насамперед із відчутним браком конкретних історичних антропонімічних досліджень (М.Л. Худаш).

Сьогодні немає єдиного загальноприйнятого терміна для називання додаткових іменувань особи періоду нестабільності ідентифікаційної системи. Ономасти називають їх по‑різному: «власні найменування прізвищевого типу» (Г.Є. Бучко), «додаткові найменування» (Ю.О. Карпенко), «допрізвищеві утворення» (О.Д. Неділько), «допрізвищеві назви» (С.М. Пахомова), «приіменні ідентифікаційні знаки» (С.Є. Панцьо), «приіменні означення прізвищевого типу» (П.П. Чучка), «прізвищеві назви» (М.Л. Худаш, Р.І. Осташ, І.Д. Фаріон, І.В. Єфименко). Схиляємося до думки, що найвдаліший термін – прізвищева назва – М.Л. Худаша зі значенням «іменування людини назвою типу прізвища» до запровадження кодифікованого права та державної унормованості особових назв.

У пам’ятках Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. більшість прізвищевих назв вищих верств населення – це вже спадкові родинні іменування, які ототожнюють членів однієї родини. Пор.: «и сплоди(л) сына Миколая Микола(и), сы(н) Петровъ … которы(и) сплодылъ сыно(в) чотыро(х): Станислава, Миколая, Петра и Яна, w(т)ца его м(л) п-на Павлова, которыхъ деда, и w(т)ца, и и(х) самыхъ прозывали по про(д)ку и(х) Петру Кухмистровичами и мае(т)носты и(х) Кухмистровскими… Кухмистровская, на(з)ваная тепе(р) Wбуховъ» (1600). Для нижчих верств суспільства прізвищеві назви – це переважно найменування одного покоління, що виконують функцію сімейних прізвиськ: «Ко(н)драту Ребъку атаманови и сыномъ его Дмитъру Ребъченъку, Игнату Ребъченъку» (1650); «у Wни(с)ка Гри(д)кеви(ча) и в сына его Максима» (1586) і под.

У другому підрозділі «Способи і засоби ідентифікації особи на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст.» розглянуто різні класифікації способів і засобів іменування особи в історичній антропонімії, запропоновані українськими та іншими слов’янськими мовознавцями (М.Л. Худаш, Р.Й. Керста, С.Є. Панцьо, С.М. Пахомова, І.Д. Фаріон; М.В. Бірило, В.А. Никонов, В. Шульовська).

Антропонімійний матеріал, виявлений у пам’ятках Житомирщини, свідчить, що на цій території, як і в усій Україні ХVІ–XVII ст., не було якоїсь норми щодо вживання особових назв і, відповідно, способи найменувань були довільними. Та сама особа могла іменуватися по-різному: Анътона Кудєевича шєвъца з сєла Вєрєсовъ / Анътона Шевъца / Анътона / Анътона шєвъца вєрєсо(в)ско(го)/ Антона Кудеевича ше(в)ца Вересо(в) (1647). Крім того, соціальне становище особи відігравало важливу роль в її ідентифікації. У роботі виділяємо два способи іменувань: а) власне антропонімійні (одно-, дво-, три- й чотиричленні) та б) мішані, або антропонімійно-апелятивні.

Тенденцію до одночленного способу ідентифікації простежуємо в називанні представників соціальних низів (2070 іменувань із 2300). Більшість таких іменувань – християнські та слов’янські автохтонні імена (83, 6 % від усіх одночленних іменувань простолюдинів). Серед них є варіанти, відсутні в інших іменуваннях: Аврамко, Данилушъко, Ехимъ, Касянъ, Кузь, Лучко, Макидонъ, Осипец, Павликъ, Федорко, Хвесь, Юрокъ тощо. В ідентифікації шляхти таких іменувань – 10, 8 % від усіх одночленних.

Трапляються одночленні іменування за іменем чи прізвиськом батька з формантами -енк(о), -евич / -ович, -ич, -ук, -ен(я): А(р)теменъку (1643), Зе(н)кеви(ч) (1605), в Суботича (1583), Сморщук (1600), Крушенято(м) брати (1650). У називанні представників вищих прошарків наявні одночленні іменування, похідні від назв за місцем походження чи проживання або феодального родового маєтку, на -ск(ий), -цк(ий), -зк(ий): «пановъ… Каме(н)ского» (1630), пановъ Левковскихъ (1701) тощо.

Двочленні іменування осіб чоловічої статі Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. найпоширеніші й позбавлені соціальної та станової диференціації. Загальна кількість таких іменувань – 6150, що становить 67, 14 %, з них 4000 антропонімів називають представників нижчих верств (62, 6 % від усіх іменувань простолюдинів) і 2150 – вищих верств населення (77, 6 %). Їхня особливість – постійне співвідношення між компонентами: перший (стрижневий) – переважно християнське ім’я, зрідка слов’янське автохтонне, другий – прізвищева назва. В одній із пам’яток ми натрапили на запис «у Миха(и)ла ме(с)чанина Ми(с)чєнка взели пограбили wвса по(л)мирки» (1647), у якому писар над словами Миха(и)ла ме(с)чанина Ми(с)чєнка надписав цифри    1 – 3 – 2, що підтверджує висловлену думку.