Українська морфологічна термінологія ХХ - початку ХХІ ст. : Украинская морфологическая терминология ХХ - начала XXI века.

Краткое содержание

 У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну роботи, окреслено її теоретичне і практичне значення, представлено форми апробації одержаних результатів.

Перший розділ «Морфологічні терміни як об’єкт дослідження, систематизації та кодифікації в українському мовознавстві» складається з трьох підрозділів, у яких з’ясовано загальнотеоретичні питання становлення морфологічної термінопідсистеми у такій послідовності: морфологічні терміни як складник граматичної термінології, першоджерела формування морфологічної термінопідсистеми та основні етапи випрацювання, становлення та кодифікації термінів у досліджуваний період.

Зосереджено увагу на тому, що кожна окрема галузь науки має свій об’єкт дослідження, свою проблематику вивчення, вироблену, апробовану й закріплену науковою практикою систему понять і термінів для їхнього позначення, а також надійні та перспективні методи наукового дослідження.

Сучасне мовознавство становить внутрішньо диференційовану систему окремих галузей знань про мову, у якій виділяють кілька мовних рівнів, кожен із яких має свій тип одиниць, свою сферу поширення і своє функціональне призначення. У системі сучасної української літературної мови морфологічний рівень (морфологія) найтісніше пов'язаний із словотвірним і синтаксичним рівнями і разом із ними формує граматичну структуру мови. Як складник граматики морфологія оперує системою властивих їй наукових понять, позначуваних відповідними термінами, що у своїй сукупності становлять морфологічну термінопідсистему.

Граматична думка, об’єктом якої є структура мови як окремого феномена, виникає передусім у зв’язку з потребами нормалізації літературної мови. Ці потреби глибоко усвідомлювали граматисти в усі періоди функціонування мови.

Як розділ описової граматики морфологія почала формуватися ще в надрах античної науки про мову, у якій сформульовано сутність основних її понять і випрацювано терміни для їхнього позначення.

Давню традицію осмислення наукових понять морфології й позначення їх відповідними термінами в українському мовознавстві вчені справедливо пов’язують з іменами авторів слов’янських граматик ХУІ-ХУІІ ст. – Л.Зизанія, М.Смотрицького, І.Ужевича. У їхніх працях уперше в україністиці викладено теорію морфології та сформульовано сутність основних її наукових понять. Крім того, у цих працях морфологічна термінологія вже була представлена як органічна частина граматичної термінології, як те підґрунтя, що разом із синтаксичною термінологією сприяло засвоєнню граматичних знань, визначало основні тенденції в подальшому розвиткові граматичного ладу української мови. Спираючись на дефініції граматичних понять і категорій, що їх містили граматики класичних мов, які вважалися зразком упорядкованості й розвиненості термінологічних найменувань, староукраїнські граматисти виходили за межі загальноприйнятих класичних схем, унаслідок чого їхні праці набували оригінального характеру. Закріпивши на слов’янському мовному ґрунті вироблену ще в античних граматиках термінологію, давньоукраїнські граматисти творчо використали її та створили велику кількість нових термінів, зважаючи на особливості рідної їм мови. В ілюстраціях до викладених теоретичних положень наводилися приклади, що засвідчують українське народнорозмовне мовлення. Взаємодія церковнослов’янської та живомовної народної стихій у термінотворенні була міцною основою, на якій пізніше формувалася питомо українська термінологія. Термінологічна діяльність староукраїнських граматистів  позитивно вплинула, зокрема, на формування граматичного вчення про частини мови, властиві їм граматичні (морфологічні) категорії та форми у наступні періоди розвитку граматичної думки.

Випрацювання української морфологічної термінології на живомовній національній основі припадає на  середину – другу половину ХІХ ст. Національне іноді стихійно, але більшою мірою цілеспрямовано вироблялося в західноукраїнських граматиках Т.Глинського, І.Могильницького, М.Лучкая, М.Осадци, П.Дячана, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Т.Гартнера та ін. Активно долучилися до випрацювання наукової термінології граматисти початку ХХ ст. і в Східній Україні, коли було знято заборону українського друкованого слова  і суттєво розширено сфери функціонування української мови, особливо в добу «українізації» (20-ті роки).

У випрацюванні, становленні та кодифікації української морфологічної термінології ХХ – початку ХХІ ст. виокремлено такі основні етапи:

1) початок ХХ ст. – 20-ті роки – період, що продовжував загальні традиції національного термінотворення 2-ої половини – кінця ХІХ ст.;

2) 30-ті – початок 50-их років – період, пов’язаний із репресивними заходами щодо діяльності українських мовознавців, поступове припинення термінологічної діяльності в наукових осередках України, тенденційний етап зросійщення питомо української термінології;

3) кінець 50-их – початок 60-х років – відновлення термінологічної діяльності в наукових осередках України. У цей період граматичні терміни (а в їхньому складі і морфологічні) стають об`єктом систематизованого опису і наукового дослідження;

4) 60-ті - 70-ті  роки – період, позначений зосередженням уваги мовознавців на важливих теоретичних проблемах граматики, на системному описові граматичної (а отже, і морфологічної) структури мови;

5) 80-ті роки – для цього етапу характерне суттєве розширення поняттєвого змісту морфологічної термінології за рахунок появи нових напрямків у лінгвістиці та залучення до поняттєвого апарату термінів, запозичених із зарубіжної лінгвістики;

6) 90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст. – етап національного відродження та функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя країни; відновлення національної ідентичності окремих морфологічних термінів, подальша розбудова понять морфологічної системи і відповідної термінології.

Початок ХХ ст. в історії української літературної мови характеризується активізацією збагачення її словника спеціальною термінологічною лексикою,  у тому числі й граматичною термінологією, засвідченою в науковій та науково-навчальній літературі. Українські граматисти надавали особливої ваги стабільності й єдності граматичної термінології, гостро відчували потребу зближення тогочасних наукових і шкільних граматик. Тому, створюючи елементарні з сучасного погляду морфологічні терміни на живомовній українській основі, вони ставили перед собою й кодифікаційні завдання щодо вживаної в їхніх працях термінології, розробляючи й удосконалюючи її, що мало полегшити навчальний процес.

Усвідомлюючи важливість термінологічної діяльності, І.Огієнко сформулював основні правила творення українських термінів, сутність яких зводилася до того, щоб кожен термін було випрацювано із живомовних коренів, щоб своєю будовою він відповідав закономірностям фонетичної й граматичної будови української мови та подавав одне розуміння поняття і не викликав зайвих асоціацій. Цим вимогам значною мірою відповідали наукові і шкільні граматики С.Смаль-Стоцького і Т.Гартнера, І.Огієнка, Є.Тимченка, А.Кримського, О.Курило, О.Синявського, М.Грунського, В.Сімовича та інших граматистів.

Помітний внесок у розбудову української граматичної (а отже, і морфологічної) термінології цього періоду зробили й автори шкільних граматик та граматик для самонавчання – П.Залозний, Г.Шерстюк, І.Нечуй-Левицький, М.Левицький, В.Мурський, О.Ізюмов та ін., які прагнули створити такі терміни, що, за висловленням І.Огієнка, мали відбивати «українську форму і зміст».

Характерною особливістю термінотвірного процесу в цей час була свідома відмова від традиційно використовуваних церковнослов’янських термінів, що стали нормативними в російській мові, і заміна їх українськими (глагол – дієслово, часослово, слово часове, часівник; падеж – відмінок, одмінок, відміна; предлог – прийменник, приіменник, відносник; союз – сполучник, злучник; склоненіє – відмінювання, відміна тощо).

Деякі терміни було утворено шляхом калькування церковнослов’янських термінів або надання їм українського звучання (причастіє – причасник, нарэчіє – наріччя, имя прилагателноє – ім’я приложене, мэстоименіє –  мэстоіменник; падеж – падіж, спряженіє – спряжіння).

Виразну групу становили і так звані «штучно вигадані слова», авторські терміни-неологізми на зразок именяк (на позначення іменника і називного відмінка), дієслов (у формі чол. р.), переємник (для назви знахідного відмінка) та ін. Нерідко для позначення того самого поняття паралельно з одним новоствореним терміном граматисти початку ХХ ст. уживали й інші, ніби спеціально даючи користувачам можливість вибору, а це вело до варіантності, синонімії і навіть багатозначності й омонімії – явищ не бажаних у термінології. Наприклад, на позначення частини мови іменник у граматиках початку ХХ ст. вживали такі терміни: сущник, предметовник, ймення предметне, им’я суще, речівник, ймення річеве, ймення предметне, ім’я самостійне, именяк; на позначення вигука – викрик, оклик, виклик, межиметіє, междометіє, межислівце тощо. Значним недоліком авторського творення термінів було й те, що нерідко одним терміном позначали різні поняття (явища багатозначності й омонімії). Наприклад, термін спосіб уживали і щодо власне-дієслівної морфологічної категорії і щодо інфінітива – неозначений спосіб; термін родъ глагола теж має двозначний характер (на позначення категорії стану і невласне-дієслівної категорії роду); однаковий зміст вкладали в поняття, позначувані термінами відмінювання, дієвідмінювання і відміна тощо.

Творення морфологічних термінів у цей період відбувалося здебільшого за рахунок внутрішніх ресурсів української мови, а саме: наданням загальновживаним словам термінологічних значень, творенням від них похідних терміноодиниць за допомогою питомо українських словотворчих афіксів, основоскладанням, словоскладанням тощо.

У граматичних працях початку ХХ ст. зафіксовано українські назви майже всіх виокремлюваних у традиційному мовознавстві частин мови і більшості граматичних категорій і форм, які з незначними фонетико-графічними, орфоепічними і правописними змінами або й без змін набули кодифікованого характеру в сучасній лінгвістичній термінології (ијменникъ, прикмејтник, заіјменник, числівникиј, дэєслојва, прислівникиј, приіјменники, ојднина, мнојжина, відміјнок, відміјна, час, способъ, стан тощо).

Помітною є й орієнтація українських граматистів на досягнення зарубіжних лінгвістів. Їхнє бажання наблизити українську науку до європейського культурного й інтелектуального контексту відбилося у використанні запозичених термінів-інтернаціоналізмів поряд із питомо українськими (деклінація – відмінювання, стосування; кон’юґація – дієвідмінювання, дієзміна, часування; інфінітив – дієйменник, імена дієсловові, імена дэєсловни, неопредэленик, безоглядна форма часівника, неозначена форма дієслова; індикатив – дійсний спосіб; імператив – наказовий, приказовий, вольовий спосіб; номінатив – називний відмінок, називник).

У 30-ті – 50-ті роки термінологічна діяльність, спрямована на розбудову національної термінології, послаблюється, а згодом і зовсім припиняється у зв’язку з репресивними заходами радянського уряду щодо діяльності українських учених-мовознавців, обмеженням сфер функціонування української мови та орієнтацією на російську термінологію як взірцеву. З ужитку вилучено праці репресованих  мовознавців, серед яких і численні підручники та посібники з української мови  для середньої та вищої школи. Не могли бути плідними для науки і роки війни та післявоєнний період. Але і в цих умовах науковці не припиняли роботи. На кінець 40-их років видано підручник для вищої школи «Курс сучасної української літературної мови» Б.М.Кулика (1948 р.), у якому у розділі «Морфологія» використано переважно терміни для позначення елементарних понять морфології, система яких була унормованою. Важливою подією стало видання «Курсу сучасної української літературної мови» за редакцією Л.А.Булаховського (1951 р.). У найбільшому розділі «Морфологія» (автор В.С.Ільїн) ґрунтовно описано систему частин мови, граматичних категорій, систему відмінювання і дієвідмінювання. І хоч нових морфологічних термінів у цій праці не було створено, у ній зафіксовано всі ті терміни, якими оперувала тогочасна мовознавча наука і які набули в ній кодифікованого характеру.

На кінець 50-их– початок 60-их років (це був період так званої «відлиги») термінологічна  діяльність науковців знову пожвавлюється, створюються наукові центри з термінології, морфологічні терміни у складі граматичних стають об’єктом систематизованого опису і комплексного наукового дослідження. Помітно зростає кількість загальнограматичних термінів (у тому числі й для позначення понять морфології), більшість із яких є інтернаціоналізмами. У 1957р. виходить друком перший в україністиці «Словник лінгвістичних термінів» Є.В.Кротевича та Н.С.Родзевич.

Наступні етапи у розбудові української морфологічної термінології (60-ті –70-ті і особливо 80-ті роки) засвідчують значні досягнення українських мовознавців, основними напрямками діяльності яких стають проблеми всебічного опису граматичної категоризації української мови не лише у формально-граматичному, а й у функціонально-семантичному, когнітивному та комунікативному аспектах. Цей період характеризується істотним внеском українських мовознавців у розбудову теорії граматики, увагою до системного опису мовних категорій. Виразною в цей період стає переорієнтація лінгвістичних досліджень від виявлення та класифікації мовних явищ до з’ясування причин  зумовленості й закономірностей їхнього функціонування та еволюційних змін у мові. Виходять друком академічна граматика «Сучасна українська літературна мова. Морфологія» за редакцією І.К.Білодіда (1969 р.), монографічні дослідження, присвячені всебічному описові окремих частин мови, поновлюється видання науково-теоретичного журналу «Мовознавство» (з 1967р.), на сторінках якого чільне місце посідають студії, присвячені ґрунтовному вивченню основних понять морфології, її одиниць і категорій. Резонансними не лише в українському, а й у всьому слов’янському мовознавстві, за оцінкою фахівців, стали новаторські дослідження з граматики І.Р.Вихованця, у яких переглянуто сутність багатьох понять морфології та її одиниць і введено до наукового обігу велику кількість нових морфологічних термінів.

90-ті роки позначені творчими пошуками науковців у галузі функціональної морфології, функціонального синтаксису та категорійної граматики української мови. Узагальнивши найвагоміші здобутки вітчизняного й світового мовознавства, українські граматисти (І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П.Загнітко та ін.) запропонували своє власне бачення і суто авторське тлумачення багатьох лінгвістичних проблем граматики  української мови, розширили коло наукових понять і термінів для їхнього позначення.

Урахування українськими мовознавцями здобутків зарубіжних дослідників  стимулювало нові підходи до вивчення граматичної будови української мови, переосмислення змісту багатьох понять морфології та функціонального призначення її одиниць у системі мови. Розширення поняттєвого змісту морфологічних одиниць, категорій і форм внесло досить суттєві зміни в систему їхнього термінологічного вираження.

Помітним є поєднання в термінології свого, національного, і запозиченого у тій пропорції, яка дає змогу вітчизняній науці, зберігаючи національну основу, виходити на міжнародний рівень. Активно використовуваними є, зокрема, терміноодиниці: аспектуальність, валентність, грамема, номіналізація, субстантив і субстантивація, адвербіатив і адвербіалізація, вербоїд, інтер’єктивація, ітератив, імператив, компаратив, суперлатив, парадигма, конверсія, транспозиція тощо.

Наявність іншомовних запозичень у термінології є закономірним явищем. Поява нових понять у зарубіжній науці завжди випереджає лінгвістичні можливості мови-реципієнта. Зрозуміло, що процес запозичення термінів відбувається разом із запозиченням наукових понять, що є свідченням розвитку певної терміносистеми. Однак у складі запозичень нерідко, окрім тих, які сприяють інтелектуалізації наукової мови, засвідчено і такі, використання яких ускладнює розуміння фахового тексту, порушує гармонію власномовного звучання та граматичних форм української мови. Запозичення термінів є виправданим, якщо в науці ще немає своєї назви для позначення певного поняття або коли виникає потреба розширення змісту вже відомого у мові власне українського терміна.

 У 90-ті роки ХХ ст. та на початку ХХІ ст. виразною стає тенденція до відновлення національної ідентичності термінів, зокрема й деяких морфологічних (наприклад, дієйменник замість інфінітив), надання грамемного статусу двоїні в категорії числа та давноминулого часу в категорії часу тощо. У традиційному мовознавстві запропоновано десятикомпонентну систему частин мови доповнити ще двома частинами мови, на позначення яких запропоновано терміни: предикатив (Ю.О.Карпенко), або станівник, та модальник (В.О.Горпинич). Є спроби перегляду термінологічних найменувань окремих частин мови (предметник замість іменник, обставинник замість прислівник), а також деяких відмінків у дослідженнях І.Р.Вихованця. Зокрема, запропоновано такі однослівні терміни на позначення системи відмінків: суб’єктник (називний),  похідник (родовий), адресатник (давальний), об’єктник (знахідний), знаряддєвик (орудний), місцевик (місцевий) та кличник (кличний).

Другий розділ дисертації «Становлення термінологічних найменувань понять морфології» присвячено простеженню динаміки становлення й кодифікованого закріплення в науковій практиці термінів, щo вироблялися в граматичній літературі для позначення загальнограматичних понять у сфері морфології, термінів на позначення частин мови і властивих їм морфологічних категорій і форм, термінів у системі службових слів, вигуків і звуконаслідувальних слів, а також простеженню шляхів частиномовної  транспозиції.

Цей розділ відповідно структурований шістьма підрозділами, у межах кожного з яких розглянуто також питання виявлених системних зв’язків між терміноодиницями (полісемію, синонімію, антонімію, омонімію) та встановлено співвідношення питомо українських і запозичених терміноодиниць у структурі морфологічної термінопідсистеми, а також запропоновано прогностичні рекомендації щодо відновлення національної ідентичності деяких втрачених термінів та закріплення в термінологічній системі сучасних термінів-новотворів.

Належну увагу приділено з’ясуванню сутності окремих загальнограматичних понять, що мають дискусійний характер у науковій літературі (морфологічна одиниця і формомодель, морфема і слово, слово і частина мови, граматична категорія і морфологічна категорія, граматичне значення і граматична форма,  словозміна і формотворення тощо). Схарактеризовано особливості функціонування термінів для позначення цих понять у сфері граматики в цілому і в сфері морфології зокрема, уточнено їхню дефініцію за сучасними авторитетними науковими джерелами (словниками лінгвістичних термінів, енциклопедією «Українська мова» та академічною граматикою «Теоретична морфологія української мови»  І.Р.Вихованця, К.Г.Городенської, яка є теоретичним підґрунтям дисертаційної праці).

Фундаментальним поняттям морфології вважають сформоване на основі виявлення змістових і формальних ознак загальнограматичне поняття морфологічної одиниці. Розрізняють два взаємопов’язані типи морфологічних одиниць: морфему як елементарну мінімальну морфологічну одиницю і слово як основну граматично членовану морфологічну одиницю-конструкцію, співвідносну з поняттям частина мови. У сфері граматики слово поєднує три граматичні рівні – морфологічний, синтаксичний і словотвірний. Власне-морфологічними ознаками слова як морфологічної одиниці-конструкції є змінність/незмінність форми, первинність/вторинність (або непохідність/похідність, проста чи складна будова тощо). До основних одиниць морфології належать, отже, частини мови і властиві їм граматичні (морфологічні) категорії, а також їхні форми. У межах морфологічних категорій схарактеризовано їхній грамемний склад, визначено і конкретизовано дефініцію термінів з урахуванням нових підходів до їхнього вивчення в структурі мови.

У структурі морфологічних термінів, вироблених із питомо українських коренів на початку ХХ ст., виявлено дві групи терміноодиниць: одні з них уживають лише в спеціалізованому термінологічному значенні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, відмінювання, дієвідмінювання, часування), інші – це термінологізовані загальновживані слова (рід, число,особа, час, спосіб, вид, частка тощо).

Як засвідчує аналізований матеріал, морфологічні терміни творилися різними властивими українській мові способами словотвору, однак на основі обмеженого арсеналу вузько спеціалізованих формантів (найчастіше префіксів, суфіксів та їхнього поєднання): приіменник, прислівник, передминулий час. Для назв частин мови і недієвідмінюваних дієслівних форм найуживанішим був суфікс –ник (іменник, прикметник, дієприкметник, дієнарічник, дієприслівник); для творення часових, особових та інших форм і категорій – суфікс –ість (теперішність, минувшість, будучність, особовість/безособовість, означеність/ неозначеність, перехідність/неперехідність, одиничність/множинність тощо). Останні приклади засвідчують поширене і в сучасній термінологічній системі явище антонімії терміноодиниць. Наприклад: повнозначні – неповнозначні частини мови, однина – множина, прямий – непрямий відмінок, особові – безособові дієслова, доконаний – недоконаний вид, перехідні – неперехідні дієслова, активний – пасивний стан, категорія персональності – імперсональності тощо.

Терміни для позначення основних морфологічних одиниць – частин мови, їхніх значеннєвих і структурних розрядів, морфологічних категорій і форм, властивих частинам мови, – умовно можна об’єднати в три угруповання: 1)терміни, апробовані практикою використання, що становлять набуток українських мовознавців минулого; 2) запозичені терміни з наукової літератури зарубіжних авторів; 3) авторське, або так зване «концепційне» угруповання, яке є найчисленнішим і «відіграє важливу роль у розвитку і поширенні продуктивних теоретичних ідей, виступаючи як знаряддям закріплення здобутого знання, так і знаряддям наукового відкриття» (І.Р.Вихованець).

Простежуючи, як формувалася система термінів для позначення понять морфології впродовж досліджуваного періоду, ми виявили, що на початку ХХ ст. ще досить тривкою була традиція використання термінів церковнослов’янського походження, зафіксованих  у граматиках ХУІ-ХУІІ ст. Навіть створюючи питомо українські терміни, граматисти нерідко подавали їх поряд із традиційними, церковнослов’янськими, щоправда, деяким надавали українського звучання (нарэчіє і наріччя, падеж і падіж, спряженіє і спряжіння, причастіє і причасник, мэстоименіє і мэстоимя, мэстойменник тощо).

Через неузгодженість між авторами граматик щодо дотримання єдиних критеріїв і принципів творення питомо українських термінів помітна велика кількість лексичних, фонетико-графічних, орфоепічних варіантів, що ускладнювало і стримувало процес кодифікації термінів. Наприклад, уперше зафіксований у граматиці С.Смаль-Стоцького і Т.Гартнера термін прикметник уже досить часто використовували й інші граматисти, однак Є.Тимченко поряд із ним подає термін-словосполучення ймення прикметне, а А.Кримський – ім’я приложене, ймення прикметне і приложникъ. На початковому етапі випрацювання морфологічних термінів спостерігаємо велику кількість варіантних назв для позначення  частин мови, морфологічних категорій, їхнього грамемного складу. З одного боку, вони засвідчують цілеспрямовано-регулятивний процес термінотворення, а з іншого, служать подальшій кодифікації морфологічних терміноодиниць.

У процесі випрацювання морфологічної термінології важливим чинником унормування термінів є дотримання єдиних принципів і критеріїв їхнього творення. Концептуальною ознакою термінологічної норми (як і загальнолітературної) вважають її кодифікованість, тобто систематизоване закріплення термінів у наукових джерелах (граматиках, словниках, навчально-методичній літературі), що орієнтують мовців на дотримання єдино можливої установленої мовної норми. Основними критеріями нормативності терміна є системність, поняттєва співвіднесеність, дефінітивність і відповідність фонетичним, акцентно-орфоепічним, лексичним, граматичним нормам національної мови. Додатковими критеріями нормативності є однозначність терміна у межах свого термінологічного поля, стилістична нейтральність, стислість і точність семантики.

На початку ХХ ст. вже було вироблено терміни для позначення всіх частин мови, які після опублікування проекту «Українського правопису» 1926 р. набули кодифікованого характеру в українській лінгвістичній термінології. Набули кодифікованого характеру й деякі інші вироблені в цей час терміни для позначення елементарних понять морфології – морфологічних категорій, їхніх грамем і форм.

Із розвитком граматичних студій, орієнтацією на функціонально-категорійний підхід до аналізу морфологічних одиниць у сучасному українському мовознавстві традиційну схему розподілу слів за частинами мови було порушено. Зокрема, спростовано доцільність виокремлення у системі частин мови займенників, службових слів, вигуків і звуконаслідувальних слів, що не могло не позначитися і на їхньому новому термінологічному вираженні. Частину мови займенник у сучасних дослідженнях позначають терміном займенникові слова і розглядають у складі інших частин мови, з якими вони співвідносяться. Для їхнього позначення запроваджено відповідні терміни – займенникові іменники, займенникові прикметники, займенникові числівники, займенникові прислівники. Службові слова, до складу яких відносять і зв’язки, називають терміном аналітичні синтаксичні морфеми, або слова-морфеми, а вигуки, звуконаслідувальні слова та деякі розряди часток – слова-речення. Відомі були спроби виокремлення як самостійних частин мови дієслівних докатегоріальних утворень – дієприкметників і дієприслівників. У сучасних дослідженнях їх позначають термінами віддієслівні прикметники (або ад’єктивні слова) та віддієслівні прислівники.

У новітніх дослідженнях з морфології у складі морфологічних категорій виокремлено власне-морфологічні категорії (або категорії першого рангу) та невласне-морфологічні категорії (або категорії другого рангу), які, хоч і мають ознаки морфологічної категорії завдяки відносній регулярності вияву, однак обслуговують словотвірний і синтаксичний рівні граматики. Власне-морфологічними категоріями є категорії роду, числа, відмінка в іменних частинах мови, часу, способу, виду в дієсловах. Категорія відмінка має стосунок і до синтаксису, тому її кваліфіковано як морфолого-синтаксичну категорію. Категорія ступенів порівняння  прикметників і прислівників, дієслівні категорії стану і перехідності/неперехідності мають стосунок, крім морфологічного рівня, до словотвірного і синтаксичного рівнів, тому їх кваліфіковано як морфолого-словотвірно-синтаксичні категорії.

До наукового обігу введено значну кількість нових понять  – поняття центральності, напівцентральності, периферійності та напівпериферійності частин мови, морфологічних категорій і грамем у їхньому складі; поняття власне-морфологічних категорій та міжрівневих категорій (морфолого-синтаксичні, морфолого-словотвірні, морфолого-словотвірно-синтаксичні категорії). Систему дієслівних категорій розширено новими поняттями – категоріями аспектуальності родів дії (РД), або родів дієслівної дії (РДД), категорією валентності та її типів, позначуваних термінами активна і пасивна валентність тощо.

За нашим спостереженням, найпомітніші зміни відбулися в поняттєвому і термінологічному вираженні морфологічних одиниць у системі дієслова. Значно розширено поняттєвий зміст дієслівних морфологічних категорій і форм, переосмислено їхній статус, конкретизовано й уточнено дефіцінії термінів, створено нові терміни, які суттєво збагачують морфологічну термінопідсистему сучасної української літературної мови.

 Результати дослідження узагальнено у висновках.

 Морфологічна термінопідсистема є не лише однією з найдавніших, а й  достатньо показовою щодо вияву динаміки її становлення, розвитку й кодифікації; вона є досить рухливою і відкритою щодо кількісного складу, якісних змін та апробації нових лінгвістичних ідей.

  У своєму становленні та кодифікованому закріпленні в структурі сучасної української літературної мови морфологічна термінологія пройшла кілька етапів відповідно до основних етапів розвитку граматичної думки в Україні.

 Першоджерелами становлення сучасної системи морфологічних термінів є давні слов’янські граматики ХVІ-ХУІІ ст., у яких уперше в україністиці викладено теорію морфології та випрацювано терміни для позначення основних її понять, які впродовж тривалого періоду використовували українські мовознавці.

 Творення питомо українських термінів з урахуванням семантико-структурних і граматичних особливостей української мови припадає на другу половину ХІХ – початок ХХ ст. спочатку в західноукраїнських землях, а після зняття заборони українського друкованого слова і в Східній Україні. Особливо активним цей процес був у добу «українізації» (20-ті роки), коли українська мова розширила сфери свого функціонування, а термінологічна діяльність набула державної ваги. Саме в цей час було створено велику кількість шкільних і наукових граматик та словників, у яких кожен автор виробляв терміни на свій розсуд, відповідно до власних уподобань, у зв’язку з чим вироблену термінологію характеризують неусталеність структури термінів, невпорядкованість, зумовлені наявністю лексичних, фонетико-графічних, орфоепічних, правописних варіантів, що ускладнювало процес кодифікації морфологічної термінопідсистеми. Характерним для цього періоду  було явище пуризму, яке розглядали як прогресивну тенденцію в термінотворенні, адже лише орієнтація на власні мовні ресурси забезпечила створення національної термінології.

 На становленні української морфологічної термінології позначилися не лише інтралінгвальні, а й екстралінгвальні чинники. У період 30-их – початку 50-их років ХХ ст. термінологічна діяльність в Україні, спрямована на розбудову національної термінології, послаблюється, а згодом і зовсім припиняється у зв’язку з репресивними заходами щодо діяльності українських мовознавців, обмеженням сфер функціонування української мови та орієнтацією на російську термінологію як взірцеву. І лише на кінець 50-их – початок 60-их років (це був період так званої «відлиги») пожвавлюється термінологічна діяльність в Україні. Морфологічні терміни стають об’єктом систематизованого опису і комплексного наукового дослідження.

 Наступні етапи у випрацюванні морфологічних термінів засвідчують якісно новий ступінь розвитку української мовознавчої науки. Основними напрямками дослідження стають проблеми частиномовної класифікації слів та властивих їм категорій і форм, усебічний опис граматичної категоризації української мови не лише у формально-граматичному, а й у функціонально-семантичному, когнітивному та комунікативному аспектах. Із появою нових наукових напрямків, шкіл і концепцій відбувається перегляд сутності багатьох понять морфології, розширюється її поняттєвий зміст, що вносить помітні корективи і в процес термінотворення.

 Хоч природа терміна (одне поняття – один термін) не сприяє розвитку лексико-семантичних процесів усередині певної термінопідсистеми, аналізований матеріал дав змогу виявити системні відношення синонімії, антонімії морфологічних одиниць, усталених у морфологічній термінопідсистемі. Різне розуміння сутності понять спричинює появу багатозначності та омонімії термінів – явища, не бажаного в термінології.

 Помітним є намагання вчених-мовознавців доцільно поєднувати національне і запозичене в термінології у тій пропорції, яка за збереження національної основи дає змогу українській науці виходити на світовий рівень.

 Порівнюючи тенденції випрацювання, становлення й кодифікації морфологічних термінів на початку ХХ ст. та в його кінці (90-ті роки) і на початку ХХІ ст., ми дійшли висновку, що із бурхливими розвитком вітчизняної мовознавчої науки й окремих її галузей, що мають стосунок до лексичної системи (і термінології) та граматичної будови мови (морфології), сучасна морфологічна терміносистема суттєво поповнила свій склад новими поняттями й відповідними терміноодиницями. Останнім часом виразною стає тенденція до відновлення національної ідентичності термінів і заміни деяких усталених у лінгвістиці термінів новими. Доцільність таких змін мотивовано чіткою, переконливою  аргументацією, прозорістю термінологічного дефінування та зрозумілістю, що накреслює перспективу впровадження втрачених термінів і термінів-новотворів у наукову практику.