| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт і предмет наукового аналізу, аргументовано вибір матеріалу дослідження, визначено методи аналізу, з’ясовано теоретичне значення роботи, її практичну цінність, наукову новизну, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.
У першому розділі – „Визначальні стильові риси української церковної проповіді” – здійснено аналіз вивчення проблематики дисертації в українському мовознавстві, з’ясовано історію становлення та конститутивні ознаки релігійного стилю сучасної української літературної мови, особливості церковної проповіді як його підстилю.
Відродження української духовності через легалізацію національної церкви спричинили дискусії в сучасній лінгвостилістиці про стиль, який обслуговує сферу релігії (підрозділ 1.1. „Проблема виокремлення, конститутивні ознаки та історія становлення релігійного стилю української літературної мови”). У сучасних наукових дослідженнях існують розбіжності щодо його назви. Пропонуються, зокрема, терміни “конфесійний”, “церковний”, “сакральний”, “церковно-релігійний”, “богословський”, “стиль церковної мови” тощо. Проведений аналіз дав змогу визначити, що найбільш адекватним, передусім у сенсі духовної толерантності та демократичності, є термін „релігійний стиль”, оскільки він: а) виходить за межі християнського віросповідання; б) не зосереджує уваги на церковно-обрядовій практиці, як термінозначення „церковний” або „церковно-релігійний” стиль; в) не зорієнтовує лише на церковні учення про Бога та догмати релігії, як термін „богословський стиль”; г) не загострює міжконфесійного протистояння, як „конфесійний”.
Релігійний стиль забезпечує духовне спілкування віруючих із Богом, об’єднання людей почуттям щиросердної віри, формулювання і пропагування засад християнської світоглядної концепції. Для нього, як одного з функціональних різновидів сучасної української літературної мови, властиві такі конститутивні ознаки, як: урочистість, піднесеність, образність, символізм, консервативність. Частина із них – чітка регламентація побудови тексту, своєрідність комунікативного акту, релігійна лексика, церковнослов’янізми тощо – стосується мовно-структурних особливостей проповідницьких текстів.
У підрозділі 1.2. „Церковна проповідь як підстиль релігійного стилю української літературної мови” розглянуто ознаки, що дозволили виокремити проповідницький підстиль поряд з іншими підстилями релігійного стилю.
Проповідницький підстиль, або підстиль церковної проповіді, – це різновид релігійного стилю сучасної української мови, який, зберігаючи домінантні риси останнього, характеризується виразними позамовними і власне мовно-структурними особливостями, пов’язаними з метою висловлювання та специфікою комунікативного акту.
Завдання церковної проповіді полягає в поясненні кодифікованих Святим Письмом основних положень християнської філософії з подальшими настановами віруючим про стиль життя та поведінки. Особливості комунікативного акту в церковному проповідництві зумовлюють специфіку лексичних та граматичних засобів оформлення проповідницького підстилю. Характерними лексичними елементами проповідей є загальновідома релігійна лексика, діалектизми, обмеженість використання релігійної термінології, церковно-християнські кліше, багатство онімної лексики, бібліїзми. У проповідницькому підстилі, на відміну від інших підстилів релігійного стилю, ширше функціонують тропи. Вирізняється підстиль церковної проповіді й синтаксичними засобами організації тексту. Йому притаманні значна кількість риторичних запитань і вигуків, поєднання речень способом нанизування, інверсійний порядок слів, неповні та перервані речення, усталені звертання, особливості інтонування та ритмомелодики.
У цьому підрозділі описано складну еволюцію церковної проповіді, що значною мірою зумовлено суспільно-політичними обставинами та розвитком української мови. На сучасному етапі виробилась структура церковної проповіді як логічної складової Божественної Літургії, повністю підпорядкованої завданням обрядодійства та канонам християнської філософії. Стандартизація церковної проповіді пов’язана не тільки із її побудовою за встановленими композиційними моделями, але й зі стереотипною реалізацією структурних компонентів. Головні вимоги до мовлення проповідника – це чіткість, логічність, аргументованість, образність. Аргументованість церковної проповіді забезпечують уривки з канонізованої церковно-релігійної літератури, які священики використовують залежно від літургійного часу, слухацької аудиторії тощо.
Другий розділ – „Семантико-функціональний аналіз релігійної лексики проповідей Йосифа Сліпого” – з’ясовує особливості релігійної лексики досліджуваних проповідей.
Релігійна лексика – це розряд лексичних одиниць, що позначають предмети, поняття, явища і властивості церковно-релігійної сфери, переважно відзначаються позитивно-оцінною конотацією та характеризуються спільним стильовим значенням (підрозділ 2.1. „Релігійна термінолексика”). У межах цього розряду окрему групу становить українська релігійна термінологія (підрозділ 2.1.1) Проповіді Блаженнішого розраховані на різні типи слухацької аудиторії, проте 65% аналізованих текстів становлять ті, що призначені для досвідчених реципієнтів: духовних осіб (священнослужителів, монахинь, монахів) або осіб, значною мірою причетних до церковно-релігійної сфери (вихованців духовних навчальних закладів, паломників). З огляду на це в проповідях Йосифа Сліпого широко представлені усі тематичні групи запропонованої семантичної класифікації спеціальної лексики: 1) храм, його частини, внутрішні атрибути, церковне начиння: престол, захристія, іконостас, хоругва, апсида, крипта, кадило, царські врата; 2) церковні служби та їх складові: Літургія, стихира, кондак, тропар; 3) духовенство, служителі церкви: ігумен, протоігумен, архімандрит, митрополит, патріарх, єпископ, архієпископ; 4) святі таїнства: Євхаристія, Причастя, Хрещення, Миропомазання, хіротонія; 5) терміни, пов’язані з теологічною наукою (які стосуються статусу церкви, релігійно-культових понять тощо): апостолят, парафія, парохія, капітула та ін. Нагромадження релігійних термінів у мовленні Йосифа Сліпого-проповідника спостерігається: при відтворенні укладу церкви, особливостей обрядів, таїнств, при тлумаченні засад християнської філософії, при аналізі важливих подій з історії УГКЦ і вселенської церкви загалом, при визначенні статусу окремих духовних інституцій в організації християнсько-релігійної сфери тощо.
Свої семантичні особливості в аналізованих проповідях має релігійна онімна лексика (підрозділ 2.1.2), що пояснюється кореляцією в її значеннях ознак реальне / гіпотетичне. Ці лексеми позначені об’ємними смисловими конотаціями, значним обсягом енциклопедичних знань та, зазвичай, емоційно-експресивним забарвленням.
У пасторально-моральних та історичних проповідях Йосифа Сліпого широко представлені антропоніми та агіоніми (митрополит Андрей, папа Пій ХІІ; св. Олена, св. Апостол Павло, св. Кирило і Методій, св. Йоан Золотоустий), які актуалізують широкий духовно-культурний, релігійно-історичний фон, в окремих контекстах виступають образами-символами, а також можуть виконувати історико-біографічну функцію.
Використання топонімів у проповідях не зводиться до означення локалізації дії. В інтерпретаціях Йосифа Сліпого частина ойконімів, гідронімів, оронімів, еклезіонімів набуває символічного значення, актуалізуючи богословське розуміння визначних подій в історії християнства (Вифлеєм – народження Христа), християнських символів, атрибутів та цінностей (Голгофта – хрест, хресна дорога Ісуса; св. Софія – мудрість, духовність), тайн (Йордан – хрещення).
Символічні значення переважають і в проповідницьких інтерпретаціях біблійних антропонімів (Юда – зрада, Соломон – мудрість) та персонімів-бібліїзмів (ангел – заступник, хоронитель, Архангел Гавриїл – благовіст).
Найчисельнішою в автора є група теонімів, що відображають християнські теологічні уявлення: Господь, Христос, Ісус Христос, Бог-Син, Богочоловік, Всевишній, Друга Особа Божа; Пресвята Тройця; Мати Ісуса, Матір Божа, Пречиста Діва Марія. У проповідях використовуються широкі синонімічні ряди для найменування божественних осіб та матері Ісуса, забезпечуючи багатогранність мовлення Йосифа Сліпого.
У підрозділі 2.1.3 з’ясовано походження релігійної лексики проповідей Блаженнішого і виявлено в її складі численні групи церковнослов’янізмів, запозичень із грецької мови, латинізмів та полонізмів.
У проповідях Йосифа Сліпого рідко спостерігається функціонування церковнослов’янізмів як стилістично нейтральних номінативних одиниць. У більшості проповідницьких контекстів вони виступають засобом аргументованості, точності висловлювання (у складі цитат із канонічної літератури, церковних пісень тощо), а також функціонують для збереження урочистості, піднесеності проповідницьких висловлювань: Во ім’я Отца і Сина і Святого Духа. Амінь. Днесь благодать Святаго Духа нас собра, і всі вземше крест твой глаголем: благословен грядий во ім’я Господнє, осанна во вишних. Представлені в аналізованих проповідях давньогрецькі лексеми з виразною релігійною семантикою (архімандрит, ігумен, пеан, єпископ, митрополит, парафія) здебільшого успадковані із церковнослов’янської мови. Така ж релігійна семантика простежується і в латинських запозиченнях (Капітула, семінарія, префект, еміненція). Лексичні та граматичні полонізми характеризують мовлення Йосифа Сліпого як носія західноукраїнського варіанту української літературної мови.
Використання в проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого численних запозичень засвідчує складний і тривалий процес становлення української релігійної лексики та стилю загалом, а також постійне вдосконалення мовної особистості Першоієрарха.
У підрозділі 2.2. “Образно-стилістична реалізація релігійної лексики у проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого” проаналізовано словесні образні засоби досліджуваних проповідницьких текстів”.
В інтерпретації біблійних сюжетів, образів біблійно-релігійного світу Йосиф Сліпий використовував епітети широкої асоціативності. Більшість із них сполучається з релігійними лексемами або самі є релігійно маркованими одиницями: помісна, свята Церква, християнська любов, строгий піст, спустошені церкви, воююче безбожництво. Різні групи епітетів здебільшого поширені в денотативному просторі церковно-релігійного життя, а також світського із проекцією на християнський світогляд.
Використані в аналізованих проповідях порівняння допомагають розкрити суть складних богословських понять шляхом несподіваного зіставлення і створити переконливий для прихожан художній образ: <...>лице і тіло Христа сіяло як сонце; <...>зачинають таяти як віск вороги Христа. Найширше представлені компаративеми з експліцитним показником, суб’єктами порівняння в яких виступає людина (<...>страждав св. папа Климент багато, отак як той ограблений нуждар), істоти духовного світу (Бог, як той господар, дав одному п’ять таланів, другому два, третьому один), пов’язані з ними абстрактні поняття (Премудрість Божа наче світло, якого темрява не може обійняти).
Невід’ємним елементом творення образного світу проповідей Блаженнішого є метафора, яка завдяки виразній асоціативності та гнучкості в контекстному пристосуванні увиразнює певні ознаки, властивості об’єктів божественного чи земного світів, забезпечуючи експресивність висловлювання проповідника: Так вони розв’язали найбільшу трудність своєї апостольської праці, бо промовили до серця слов’ян їх рідною мовою; <...> з Різдвом Христовим душа неначе росте й підноситься! В окремих випадках спостерігається явище нейтралізації метафори: метафоричне висловлювання сприймається реципієнтом у прямому значенні, що пояснюється особливими правилами сполучуваності слів у проповідницькому тексті, спричиненими оригінальною моделлю християнського світобачення: Він побідив смерть і з Ним всі, що померли, всі воскреснуть і стануть на Суд!
Одним із вважливих засобів експресивного вираження думки душпастиря є перифрази, які створюються за певними моделями із регламентованими лексемами. Найбільш поширеними є тричленні конструкції: насіння Христової віри – кров, видимий Голова Церкви – Папа Римський. Зафіксовані в текстах проповідей перифрази, зазвичай, виконують у висловлюваннях функції предиката, суб’єкта та прикладки. За характеристиками денотатів вони утворюють вісім блоків, що чітко визначають актуальні тематичні сфери, де відбувається перифразування.
Сукупність експресивно-образних елементів як невід’ємних мовних засобів проповіді забезпечує переконливість, емоційність, урочистість проповідницького висловлювання, сприяє налагодженню духовного діалогу священнослужителя з прихожанами й водночас засвідчує яскраве творче авторське начало в уніфікованому, в певному сенсі консервативному (передусім з погляду формальних ознак) проповідницькому висловлюванні.
У третьому розділі дисертації – „Синтаксичні засоби організації проповідей Йосифа Сліпого” – досліджено функціонально-експресивну специфіку синтаксичних структур (3.1.), проаналізовано особливості структури та засобів вираження таких фігур, як: градації (3.2), парцеляції (3.3), періоду (3.4), антитези (3.5), інверсії (3.6) та риторичних запитань (3.7).
У проповідях переважають складні синтаксичні структури, зокрема складні речення із сурядним та підрядним зв’язком, а також складні синтаксичні конструкції з різними типами зв’язку. Це зумовлено основними вимогами до церковної проповіді – аргументованістю та переконливістю і водночас доступністю та образністю мовного вираження проповідуваних істин.
Специфіка більшості синтаксичних конструкцій у проповідницьких текстах полягає в тому, що вони у своїй семантичній структурі містять додатковий значеннєвий компонент, який віддаляє їх від статусу одиниць емоційно-нейтрального синтаксису: Вправді є деякі слабодухи, що покидають свій обряд, свою Церкву, і шукають чогось нового; Та з тим довір’ям до Господа Бога святкуймо Різдво з піднесеним чолом, бо Христос нам дає силу й духову радість, які будуть нам помагати в дальшому життю.
Важливими стилетворчими засобами церковних проповідей Йосифа Сліпого виступають: 1) синтаксичні структури зі значенням об’єктивної та суб’єктивної модальності, які дозволяють виразно простежити авторську позицію й переважно офіційну позицію церкви: Він прийшов до розуму, а властиво, як кажуть справедливо літописці і один з найвизначніших ченців Печерської Лаври, Яків: ще Боже Провидіння – Святий Дух його просвітив і він звернувся до Христової віри; Так само й наші труди, терпіння, хрести й прикрощі певно нагородить Христос великою і дочасною і вічною нагородою; 2) складнопідрядні з’ясувальні речення, зокрема, структури, в яких опорними словами головного речення виступають дієслова наказового способу (Не забуваймо, що і Христос допустив і смерть Лазаря і розклад тіла, щоби воскресити його!; Тому то помолімся до Господа Бога, щоб простив йому всі його свідомі і несвідомі прогрішення і прийняв його у своє небесне царство), а також слова чи сталі словосполучення зі значенням богославлення (Слава Тобі, що на цьому місці, на широких полях і пасовиськах, постав цей храм біля Українського Католицького Університету і Української Папської Малої Семінарії, як їх завершення і доповнення; Та на Бога надія, що вони (труднощі. – О. П.) будуть поборені); 3) займенниково-співвідносні речення, що забезпечують толерантність мовлення проповідника, завуальовуючи об’єкт висловлювання узагальненою семантикою кореляційного блоку той, хто: Заворушилися ті, що не вірили в Христа!; Щасливий той, кого вчить Божа Премудрість.
В основі градаційних висловлювань душпастиря лежать конкретні градаційні ситуації: Христос проповідував, робив чуда, терпів, страждав, умер і воскрес!; Треба рятувати свій народ, боронити його, вивести його з неволі і не дати себе знищити! Для створення градації Йосиф Сліпий використав різні семантичні класи лексем, що презентують земний та божественний світи: Наша Церква, хоч пішла в катакомби, живе, кріпшає, росте і на крові своїх мучеників готується до перемоги в Господі; Нині для нас яке нещастя, який занепад, яке знищення!; Хоч би як хто був прибитий і сумний, бідний чи багатий, малий чи великий, старається натягнути нову свитину, прибратися як вміє і може, щоб присвятити належну увагу Великодневі. Особливої експресивності надає мовленню проповідника нагнітання градуйованих компонентів, що водночас дозволяє віруючим оцінити або переоцінити певне явище чи подію за шкалою християнських ціннісних орієнтацій.
За допомогою парцеляції Йосиф Сліпий конкретизує, увиразнює певні міркування, зміщуючи стилістичний акцент із базової частини на парцелят: Злучуючи обі думки разом – будемо мати – нас бідних, коли живемо самі для себе без Христа! (базова частина) А навпаки нас пребагатих, коли живемо в Його благодаті, в Ньому із Ним! (парцелят). Таке членування синтаксичних структур не заважає проповідникові досягти логічної довершеності висловлювань, натомість створює ефект невимушеності, спонукає реципієнтів крок за кроком простежити логічність міркувань або послідовність конкретних подій. У проповідницькому підстилі парцеляція належить до типових синтаксичних конструкцій, в яких виявляється вплив розмовного стилю.
Детальний виклад міркувань Блаженнішого презентують різні структурні типи періодів. Найпоширеніші смислові відношення між членами періоду – зумовленості (Нехай Новонароджений Христос благословить Вас усіх усім добром, нехай гляне оком ласкавим на нашу землю, на Україну, і зішле їй дар пребагатий волі і самостійности, нехай благословить цю обитель св. Климента папи, щоб ми в мирі славили Його ім’я на віки!) та з’ясувальні (Дай Боже, щоби наступні роки принесли якнайбільше опам’ятаних осіб, щоби вони піднесли нашу культуру, мову, знання і свідомість – і тим піднесли нашу Церкву і Нарід у цілій вселенській опінії!), що зумовлено специфікою завдань церковної проповіді. Стилістична значущість цієї фігури у проповідницькому підстилі полягає в тому, що вона дозволяє врахувати інтонаційні нюанси виголошених з амвона істин.
Антитетичний спосіб пізнання християнського світобачення, запропонований оратором при виголошенні з амвона християнських догм, дозволяє реципієнтам заглибитись у природу, суть пізнаваного явища. Граматичним вираженням зіставлених в антитезі понять та образів найчастіше виступають абстрактні, субстантивовані іменники та іменники-назви істот, а також прикметники. Антитетичність абстрактних іменників (життя / смерть, гріх / праведність, минуле / сучасне тощо) дозволяє заглибитись у суть філософської концепції християнства.
Йосиф Сліпий використав цілу систему антитез, побудованих на зіставленні не тільки однорівневих лексичних пар, але й розгорнутих синтаксичних структур.
Оригінальність інверсії в проповідях Йосифа Сліпого полягає у варіативності її структури. З огляду на це виокремлено три типи інверсивного словоладу: двокомпонентний (На Тайній вечері довершилося пожертвування страстей, а в городі переніс Христос їх душевну частину); трикомпонентний (Нас оздоровить, і ободрить, і спасе Христос своєю наукою віри і моралі); полікомпонентний (Подібні важкі хвилини життя приходиться і нам переживати тепер). Багатогранність інверсії дає можливість проповідникові не тільки увиразнити потрібні поняття чи образи, але й забезпечити особливу ритмічність фрази.
Аналіз широкого спектра риторичних запитань з погляду стилістичних функцій у проповідницькому підстилі дозволяє кваліфікувати їх як важливий засіб емоційності душпастирського мовлення та психологічного впливу на слухачів. Риторичні запитання залишають реципієнтів наодинці з життєвим досвідом, відтак – з власним сумлінням, і змушують проаналізувати особисті критерії моралі, духовності, вкотре замислитись над вибором життєвих цінностей: Як я живу? Як я прожив той день? Чи відповідно до тієї Божої Премудрости, чи після її бажань і постанов? Різновекторність порушуваних проблем дозволяє згрупувати умовно-риторичні запитання у п’ять тематичних груп. Зміст умовно-риторичних запитань підпорядкований тій самій меті, що й власне риторичних, – духовно-емоційного впливу на віруючих, проте вони відрізняються структурною організацією, оскільки побудовані за катехізисним принципом (запитання-відповідь): Воскрес Христос – в який спосіб? Це тайна! Ми не знаємо й не маємо прикладу в житті природному, щоб хтось умер і зачав знову жити, злучивши свою душу з тілом. Це тільки сталося Божою силою Христа; <...> що то є Різдво? Відповідь душе легка – Різдво то є Христос між нами і то Христос – маленька Дитина.
Отже, проповідницька спадщина Патріарха позначена рисами ораторської книжності (античної піїтики й риторики, церковнослов’янської гомілетики) і водночас впливом розмовного мовлення. Мова проповідей Йосифа Сліпого – це плетиво синтаксичних одиниць різної семантики, формально-граматичної структури, стилістичних можливостей.
У Висновках узагальнено результати дослідження, які можна звести до таких положень:
Дослідження проповідницької спадщини Першоієрарха УГКЦ Йосифа Сліпого дозволяє стверджувати, що навіть поза межами України національна церква не припиняла своєї діяльності; продовжував розвиватися релігійний стиль сучасної української мови, зокрема проповідницький підстиль.
Релігійний стиль – це окремий стильовий різновид української мови, що сприяє об’єднанню людей на основі віросповідання, світоглядних установок, моральних цінностей, забезпечує спілкування віруючих з Богом та між собою у сфері релігійних відносин. Для цього стилю характерні такі конститутивні ознаки, як урочистість, піднесеність, образність, символізм, консервативність. Адекватні умови для розвитку релігійного стилю відновлено в 90-х роках ХХ століття із пожвавленням демократичних процесів у суспільстві. Цей функціональний різновид одержав можливість повноцінно розвиватися передусім у материковій Україні у своєму українcькомовному варіанті.
Проповідницький підстиль, зберігаючи основні ознаки релігійного стилю, відзначається специфікою використання мовних засобів. Мовностилістичними особливостями проповіді є: використання церковнослов’янізмів, уснорозмовних елементів, мовних кліше (так званих літургійних акламацій), біблійних цитат, покликань на канонізовані джерела; обмежене вживання релігійної термінології; особлива ритмомелодика фрази, що значною мірою досягається завдяки інверсійному порядкові слів, перифрастичності, риторичності висловлювань; образність. Церковним проповідям притаманні доступність викладу інформації, спрощеність доведень, аргументованість, головним джерелом якої є Біблія.
Проповідь як інтерпретація християнських істин, тлумачення Слова Божого прочитується після богослужіння і є його складовою частиною. Тому структура церковної проповіді повністю підпорядкована високій меті і важливості завдань церковного вчительства. Проповідницькі тексти мають типові композиційні елементи: вступ, виклад, закінчення.
Українська церковна проповідь у своєму розвиткові пройшла шість етапів, що зумовлено суспільно-політичними умовами та вживанням у проповідях української мови.
Проповіді Блаженнішого призначені для інтелектуального, досвідченого реципієнта; у них містяться відомості не лише з галузі теології, але й соціології, всесвітньої історії, історії церкви тощо. Звідси численність спеціальних термінів, насамперед релігійної термінології в аналізованих текстах. Найбільш уживаними є терміни, пов’язані з храмом та його внутрішніми атрибутами, духовною ієрархією та теологічною наукою.
При використанні релігійних онімів у проповідях Йосифа Сліпого простежується актуалізація різноманітних сем (як домінантних, так і периферійних, але переважно із денотативної сфери релігії), що забезпечує піднесено-урочисте звучання душпастирського висловлювання.
Мовлення Йосифа Сліпого-проповідника відзначається широким спектром інтерпретацій релігійних онімів, причому кожен із розрядів релігійних власних назв виявляє певні особливості використання в церковній проповіді. Це дозволяє простежити закономірності стилістично-виражальних можливостей різних тематичних груп релігійних пропріальних лексем. Так, оніми біблійного походження – дієвий засіб художньої експресії, вираження душпастирської інтерпретації християнської філософії, а вживання реалонімів стосується здебільшого відтворення реалій навколишньої дійсності, забезпечуючи наочність та достовірність викладу.
Аналіз релігійної лексики проповідей з погляду походження дозволив виявити в її складі численні групи церковнослов’янізмів, запозичень із грецької мови, латинізмів та полонізмів, що пов’язано з історією становлення релігійної лексики та стилю загалом.
Винятковою стилістичною вагою вирізняються у проповідях Йосифа Сліпого епітети. Систематизація художніх означень проповідей Блаженнішого засвідчила, що за ступенем усталеності між компонентами найчисельнішою групою є звичні епітети, за семантичним принципом найширше представлена група метафоричних означень. Аналіз використаних у проповідях епітетів дозволяє прослідкувати кілька чітко виражених семантичних груп денотатів: Бог (божественне начало); ідеальні духовні абстракції; об’єкти церковно-біблійної сфери.
Йосифу Сліпому, як проповідникові, притаманне метафоричне сприймання земного та божественного світів, зумовлене подібністю предметів та явищ або ж позитивними чи негативними конотаціями. Метафоризація в аналізованих проповідях є не лише продуктивним процесом формування похідних лексико-семантичних варіантів, а й потужним засобом творення біблійно-християнських образів. Водночас у досліджуваних проповідницьких текстах спостерігається явище нейтралізації метафори.
Для контрастної характеристики духовного (праведного) і земного (грішного) вагоме місце в поетичній системі проповідницьких текстів займають порівняння. Найширше представлені компаративеми з експліцитним показником порівняльних відношень. У конструкціях із показником сполучникового типу суб’єктами порівняння найчастіше виступає людина, що уособлює земне, тілесно-грішне життя, та істоти духовного світу – триєдиний Господь як духовний ідеал.
Специфічним художнім інструментом пізнання християнсько-релігійного світу, засобом вираження світогляду проповідника є перифраз. Перифрази можуть утворювати великі синонімічні ряди, що дозволяє уникнути мовленнєвих повторень і водночас ввести в номінацію елемент характеристики. Перифрастичні звороти в системі мовних засобів проповідницького підстилю виконують моралізаторську, евфемістичну, емоційно-експресивну, шаблонізуючу функції. У мові проповідей Йосифа Сліпого використовуються перифрази, породжені тематичною специфікою релігійного стилю.
Завдяки вмілому, оригінальному та несподіваному використанню фігур (інверсій, антитез, риторичних запитань та ін.) мова проповідей Блаженнішого вражає асоціативністю, образністю, вмінням виокремити найсуттєвіше і не просто донести його до віруючих у доступній та неповторній формі, а представити як духовне відкриття, спасенну істину.
|
