Мовотворчість поетів-“неокласиків” та її роль у збагаченні виражально-зображальних засобів української мови

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, її теоретичне та науково-практичне значення, з’ясовано методи і джерела дослідження, наукову новизну та форми апробації одержаних результатів.

Перший розділ “Історія становлення українського “неокласицизму” як поетичного стилю й теоретичні засади дослідження мовних особливостей цього стилю” висвітлює загальні проблеми “неокласицизму” як поетичної школи. В ньому простежується історія формування художнього стилю митців, розглядаються лінгвістичні засади дослідження, а також з’ясовуються теоретичні питання вивчення мовотворчості “неокласиків”.

Літературній діяльності митців присвячено чимало праць. З початку ХХ століття ставлення до їх художнього доробку було неоднаковим. Більшість тогочасних літературних критиків негативно висловлювалися про поетичний напрямок та стиль “неокласиків”. Поетів звинувачували в безідейності, відірваності від життя, у формалізмі й насамкінець оголосили ворогами народу та революції.

Починаючи з 90-х років ХХ століття ставлення до творчості представників “п’ятірного грона” починає мінятися. У своїх наукових розвідках та критичних статтях В. Дончик, В. Брюховецький, В. Державін, В. Зварич, Г. Райбедюк, М. Богач, О. Гальчук, М. Ласло-Куцюк та ін. звертають увагу на гуманістичний зміст творів, їх естетико-філософський характер та високий рівень художньої майстерності митців, а також на особливості поетичного мислення кожного з “неокласиків”.

Останнім часом з’являються праці, де досліджуються окремі аспекти поетичного словника М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, Ю. Клена, М. Драй-Хмари. Науковці порушують питання своєрідності художньої мови “неокласиків” (Л. Ставицька, О. Ашер, Л. Таран, В. Сарацин, О. Томчук), звертаються до розгляду словесних образів (С. Єрмоленко, С. Буркут, О. Черевченко, М. Кудряшова), аналізують функціонування фразеологізмів у мові поетів (Л. Зіневич, В. Калашник), відзначають специфіку звукопису та поетичного синтаксису у творах “неокласиків”(М. Ласло-Куцюк).

Для розуміння мовотворчості того чи того митця необхідне глибоке вивчення поетичного стилю, який знаходить вияв у системності виразових засобів.  Це дає можливість не тільки осягнути внутрішній світ, емоції та переживання автора, з’ясувати ставлення митця до сучасної дійсності, а й визначити основні риси його ідіостилю.

У поетичній мові образні засоби виконують експресивну та естетичну функції, стають матеріалом, з якого вибудовується художня канва твору. Перебуваючи в постійній взаємодії, вони допомагають письменникові відтворити суб’єктивне розуміння дійсності та інтерпретувати її. Тому аналіз мовотворчості автора вимагає комплексного вивчення всіх її складових, зокрема: виражально-зображальних мовних елементів та їх можливих трансформацій у контексті художнього твору; експресивної функції мовного матеріалу в конкретній художній системі, у його зв’язках з іншими елементами цієї системи; виразових мовних засобів, жанрових особливостей мови окремих творів.

Провідним завданням у галузі мовної стилістики є вивчення соціолінгвістичного аспекту формування художнього стилю автора. Своєрідність мовних засобів, їх підсилена виразність, стилістична маркованість слова зажди спираються на об’єктивно-психологічну оцінку митця. Суспільно-політичні чинники активно впливають на систему виражально-зображальних засобів, особливо в галузі лексики, фразеології та словотворення. Орієнтуючись на стан літературного та художнього мовлення, естетичні смаки та суспільні потреби певного часу, письменник створює неповторний за своїми ознаками ідіостиль.

Вивчення конкретного художнього стилю, виокремлення його мовних особливостей потребує комплексного дослідження творчого доробку всіх представників певної літературної течії. Воно полягає в аналізі спільних ознак і образних засобів та виявленні відмінних рис у їх мовотворчості. Це досягається шляхом систематизації, класифікації мовних одиниць, а також їх інтерпретації.

Комплексний аналіз мовностилістичних особливостей у творчості поетів допомагає визначити роль митця в нормуванні літературної мови на певних етапах її розвитку; показати, як реалізуються можливості художнього стилю відповідно до естетичного задуму автора, як мовотворчість окремих письменників збагачує виражальні засоби загальнонаціональної мови; розкрити естетичні потенції мовних одиниць та конкретизувати їх в окремому поетичному доробку .

Другий розділ “Лексико-фразеологічні особливості поетичної мови  “неокласиків” складається з п’яти підрозділів, у яких розглядається трансформація фольклорних, історичних та літературних образів у творчому доробку митців, неповторність та багатство поетичної мови, а також функціональні особливості пропріальної лексики –антропонімів та топонімів.

У поетичному словнику “неокласиків” широко представлені лексеми на позначення кольору. Домінантними в мовотворчості поетів є назви кольорів української національної символіки: жовтий (золотий), синій (блакитний), червоний (пурпуровий, багряний), зелений.

Кольоративи можуть виконувати різні художні функції в поетичному тексті: створювати пейзажну картину, бути основою метафори, асоціювати із традиційними образами народнопоетичної мови. Семантика червоного кольору втілюється в епітетах багряний, пурпуровий, кармазиновий, кривавий, рубіновий. Переважання номенів червоного кольору в ранній творчості поетів відбивало післяреволюційні настрої в Україні: І ось гуде під шум аеропланів / Лихий пожар червоних прапорів (Ю. Клен); Жорстокі дні із криці й люті, / У багрі зроджені роки (Ю. Клен).

Лексема пурпуровий вживається в поетичному контексті для підкреслення величі та вишуканості створених “неокласиками” образів чи картин: Співає далечінь, / І сонце виграє, як золото корони…/ Під пишним пурпуром хвилястої попони / Стою, і землю б’ю гарячим копитом (М. Рильський); Пурпуром древнім весна одягає лани наддніпрянські / У багряниці старій нас вітає прадавня столиця (Ю. Клен).

Індивідуально-авторського переосмислення в художньому мовленні М. Зерова зазнає літературний вираз “пурпурова проза”, уперше використаний римським поетом Горацієм у творі “Наука поезії” відносно стилістично вишуканих творів. У мовотворчості “неокласика” справжнє мистецтво символізує пурпурова шата: Добірних звуків шата пурпурова / Оповила мій символічний “блат” (М. Зеров ).

Лексеми синій, блакитний, голубий мають широке коло метафоричних дистрибутів: сади, отари, сніг, поля тощо. Під впливом індивідуально-авторських асоціацій відбувається зміщення, розширення семантики цього кольоратива: В голубих садах мистецтва (М. Драй-Хмара); Пролісків перших блакитні отари (М. Рильський).

У сполученні з лексемами день, легенда, сніг назва синього кольору стає символом юності, чогось світлого, що минулося назавжди, облишених надій або втрачених сподівань: Пишаються сині дні, / Пливуть вечори і весни, / І він знайшов вдалині / Себе й благає: воскресни! (П. Филипович); Геть від сліпучих дій і сурм історії / Поважним кроком ти пішла / Крізь тиху сутінь Рейнського собору / В легенду синю, як імла (Ю. Клен).

Важливу функцію в поетичних текстах “неокласиків” відіграють кольоративи білий, чорний.

Лексема білий має індивідуально-авторське значення. В поезіях “неокласиків” вона характеризує такі моральні поняття як чистота, праведність: Білі, легенькі хмари сновійні / Тихо пливуть, / Ніжно-спокійні і гармонійні / Чари скрізь ллють (М. Рильський); Співає море в білім шумі (Ю. Клен), і лише зрідка символізує втрати, страждання та печалі, або і смерть: Моя осіння туга, лагідна і ніжна, / Крізь срібло згаслих вечорів / Пливе, як лебідь білосніжний (Ю. Клен). Залежно від контекстуального оточення відповідний кольоратив набуває різних оцінних та емоційних нюансів: Над ними віяв смерті білий стяг (М. Драй-Хмара).

Символіка білого кольору побудована на протиставленні чорному. У процесі художнього переосмислення негативних життєвих вражень митцями створюються нові образи з високим рівнем експресивності (чорний крик, чорні почвари, чорна зрада, чорний жах, чорна самота, чорне зло тощо), наприклад: Чорна землі скорбота, / Сонця злотистий спів (П. Филипович); І чорний сум, безмовний жаль наліг / На берег наш (М. Зеров); Над полем чорний крик сурми полине (Ю. Клен).

Прикметною ознакою поетичного словника “неокласиків” є досить висока частотність уживання складних слів із семантикою кольору. Більшість таких утворень є авторськими неологізмами, що функціонують у ролі епітета. Вони виникають унаслідок незвичного, несподіваного поєднання прикметника-кольоратива з іменником та характеризуються широким спектром конотацій: В серці знов зеленокрила мрія (М. Рильський); Прощай, кохання білокриле (М. Рильський); Шеделя білоколонне диво (М. Зеров); Зеленопере царство Монтесуми! (Ю. Клен).

Засобами вираження індивідуально-авторського світобачення в мовному доробку “неокласиків” стають образи-символи.

Поетичний словник “неокласиків” насичений лексемами, що маніфестують українські фольклорні традиції. Це назви явищ природи, пейзажних та рослинних реалій тощо: вітер, дощ, грім, сніг, тополя, дуб, верба, клен, яблуня, черешня, чебрик, айстра, полин, терен, шипшина, граб, каштан, латаття, льон, гречка, та ін.

“Неокласиків” часто звинувачували у відірваності від сучасного життя через широке використання античних та біблійних образів і тем. Але аналіз поетичного словника митців дає підстави твердити, що домінантним у їх мовотворчості є саме образ України.

Ненькою є батьківщина для М. Рильського: Поховали Україну, нещасную неньку – / Як я гляну на могилу,  / Защемить серденько (М. Рильський). У поезії Ю. Клена символом України стає реалія лебідь, яка в народній творчості поєднує в собі ідеї жіночості, краси, а водночас – смутку та сліз: О Україно, Лебедю мій ясний! (Ю. Клен).

У поезії “неокласиків” збільшено місткість таких прадавніх пісенних образів, як зорі, сонце, місяць, вітер, хмари. Їм надано піднесеного почуттєвого звучання, глибокого інтелектуального змісту, який розкривається у складних асоціативних зв’язках цих лексем: Раптом тиша переходить в шум:/ земля, як мідь дзвенить і лине д’горі,/ ростуть дерева, колосяться зорі (М. Драй-Хмара); Сад за вікнами темнить / Тремтячі вогники на оболоні (М. Зеров); Пустило сонце гострі жала (М. Драй-Хмара); Десь у хмарах місяць кажаном летів (М. Драй-Хмара); Там левантійський місяць діє чари, / і колихає в серці теплу кров (М. Зеров); Перемінною юрбою / Пропливає хмарок сріблотканий дим (М. Рильський).

У деяких творах поетична реалія сонце набуває соціального змісту, відображає негативне ставлення митців до певних подій, які відбулися чи можуть відбутися: Жорстокі дні із криці й люті, / У багрі зроджені роки, / І сонце, з міді куте, / Що в невідомі світить нам віки (Ю. Клен); Від болю сонце скорчилося і в’яне, / пірнувши в буйну кров гарячих ран (М. Драй-Хмара); Не сонце – п’яна шинкарка / На обрій вино лила, / Криваво пінилась хмарка / На гранях ніжного скла (П. Филипович).

Орієнтованим на фольклорні традиції є використання в поезіях “неокласиків” слова-образу криниця – символу життєдайної та творчої наснаги. У вірші М. Драй-Хмари ця лексема набуває значення невимовної туги: Самотній, з журавлем колодязь / над полем журиться давно (М. Драй-Хмара). Присвята М. Хвильовому допомагає декодувати образ і розглядати його як символ справжньої поезії, поетичного джерела, покинутого та забутого. Як символ поезії лексему “криниця” вживає й Ю. Клен. У його творі вона набуває позитивної семантики, стає яскравим образом: Він перетворить у вино / З твоїх криниць зачерпту воду. / Сп’яняючи жагою вроду, / В віках співатиме воно (Ю.Клен). Свою надію на щасливе життя майбутніх поколінь Ю. Клен втілює в образі золотої криниці: І він, господар жатви тої, / Яку засіяв ще мій син, / З криниці золотої / Черпати буде плин (Ю. Клен), а П. Филипович уживає цю лексему як символ вічності: Подивишся – і наче зачерпнув / Води з криниці вічної природи (П. Филипович).

Важливою визначальною рисою мовотворчості “неокласиків” є широке використання власних назв. Уживані митцями антропоніми чи топоніми – це найчастіше конденсовані символи, які передають зв’язок минулого з теперішнім і виражають основну ідею – невпинність часу. Показовими в цьому плані є поезії М.Зерова “Київ-традиція”, “Чернігів”, М.Драй-Хмари – “Чернігів”, “На Хортиці”, які характеризують тривалий період у становленні міста через конкретні історичні особи та об’єкти. У стислому контексті читач отримує великий обсяг інформації: До тебе тислись войовничі готи, / І Данпарштадт із пущі виглядав. / Тут бивсь норман, і лядський Болеслав/ Щербив меча об Золоті ворота; / Про тебе теревені плів Ляссота / І Левассер Боплан байки складав(М. Зеров); Де Болдині дрімали тихі гори, / Де плавав сіверський рибалка Круть, / Б’ють молоти, нові часи кують / І будять лугу займище просторе (М. Зеров).

“Неокласики” часто застосовують власні назви як культурологічне тло для створення стилістичних контрастів – буденного, низького та високопоетичного. Порівнюючи, наприклад, Київ із кублом Батия, Ю. Клен відтворює політичну ситуацію всередині країни за часи правління Сталіна: Священний граде мій, о Києве! / Невже це ти – кубло Батиєве?! / Невже ж тебе укрила твань? (Ю. Клен).

Топонімічні назви в поетичному контексті можуть бути й виразниками внутрішнього стану, почуттів автора: І в тузі тій, що все зростала, / що душу залила, мов Ніл, я став спускатися… (Ю. Клен); Моя душа – безводна Гобі (М. Драй-Хмара); Я кличу: Господи пошли нам повінь, / щоб залила суху Сахару душ (Ю. Клен).

Зі стилістичною метою поети вдаються до навмисного зближення слів – парономазії, чим досягається ритмозвукове увиразнення тексту, а іноді створюється й сатиричний ефект: Коли добудуся до Дону, / знайду собі нову Дідону / і з нею наживу добра (Ю. Клен); То арбітр мистецького закону / і третьої держави Цицерон. / Щодо бабів він був без забобону – / тому і зветься “цицірон” (Ю.Клен). Митці використовують і можливості словотворення, яке виступає виразником експресивності в їх мовному доробку: На роздоріжжі в дар квітки / Непомукам нести, ситим бидлом / в мирні чимчикуючи віки (Ю. Клен). Ю.Клен утворює дієслівний оказіоналізм сковородуймо, що є прихованим закликом до пошуку істини й гармонії та разом із тим характеризує дію, яка розкривається через мандрівний спосіб життя відомого українського філософа: Геть, геть! Утрьох – ми нерозривне гроно. / Сковородуймо через яр! (Ю. Клен); .

Спротив новому світу, великий інтерес до історичного минулого України зумовили широке використання “неокласиками” стилістично маркованих лексем (стилістем), зокрема історизмів та архаїзмів.

Давні назви зброї, одягу та інших реалій поети вживають у пейзажній ліриці, де ці лексеми метафоризуються, створюючи яскраві художні образи: І там, де учорашній день потух, / Вісон і злато простелила далеч (М. Рильський); Мечами дощ січе невинні трави (Ю. Клен); Серпневий прохолонув вар. / Напрявши гарусної пряжі, / мережа кучеряві мажі / Вечірнім золотом гаптар (М. Драй-Хмара). Формування таких образів досягається не тільки завдяки зоровим асоціаціям, а й прадавності понять, які поєднуються між собою: сонце – злотий спис, дощ – меч, хмара – чумацький віз. Для створення персоніфікованого образу рідної землі, який асоціюється в уяві поета з українською жінкою, М. Рильський використовує в переносному значенні застарілі назви одягу: очіпок, китайчата запаска, плахта: Гей, ти земле, хліборобська мати, / Обперезана річками голубими, / У зеленому високому очіпку, / У мережаній китайчатій запасці, / В плахті, критій квітами ясними, / Ти неси, перенеси на крилах / Косарів од краю і до краю! (М. Рильський).

У поетичному мовленні “неокласиків” актуалізується роль фразеологічних зворотів, які у процесі творення художнього образу зазнають різних модифікацій. Так, наприклад, по-новому поети переосмислюють народнопоетичний фразеологізм топтати ряст. Традиційну семантику усталеного звороту вони передають у досить незвичний спосіб: Стоптуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині (М. Рильський). Дорогоцінним, коштовним даром для М. Рильського є життя людини, про що свідчить заміна компонента ряст словосполученням золотий килим. Полярно протилежним в емоційному плані є використання цього фразеологізму в поезії М.Драй-Хмари: без кінця топчу тюремний камінь, / і туги напиваюсь досхочу (М. Драй-Хмара), у якому вживання словосполучення тюремний камінь замість традиційного ряст є засобом вираження трагічної долі самого митця, який потрапив за ґрати. Експресивність цього усталеного звороту підсилюється вживанням виразу туги напиваюсь досхочу, що додає створеному образу драматизму.

Третій розділ “Особливості вживання художніх засобів у поетичній мові “неокласиків” складається з шести підрозділів, у яких досліджується вплив світової культури на мовотворчу практику “неокласиків”, аналізується виражальний потенціал мовних засобів їх поезій, а також  тем, сюжетів, образів, мотивів міфології, античності, класицизму; визначаються особливості використання таких художніх прийомів, як алюзія та ремінісценція.

Значну роль у поетичній мовотворчості “неокласиків” відіграє художнє означення. Окремі постійні епітети характерні для поетичної мови всіх поетів-“неокласиків”. Разом із тим один і той же епітет може характеризувати різні, навіть несумісні об’єкти. Розвиток семантики окремого слова можна спостерігати на прикладах стилістичного використання поетами таких означень, як буйний, чужий, дикий, п’яний. Наприклад: І зміст який у буйному промінні, / Що позлотило хмари перемінні! (М. Рильський); Так без жалю розвіялась вона, / Твоя веселість буйно-голосна (М Зеров); Сонця промінь золотий,… / Спливе урочисто в чужім зеніті (Ю. Клен); І все згасає у півсні – / Будинки, кінь, вогні ласкаві, / Чуже життя, мої пісні (П Филипович); Дикий посвист розгнузданих воль, / Вогкий запах лози  у болоті / І нестриманий порив тополь (Ю. Клен).

Високими художніми властивостями та надзвичайною експресивністю в художній мові “неокласиків” відзначаються поетичні номінації епітетного типу, створені поєднанням в одному тропі різних, іноді далеких асоціацій (прийом синестезії). Митці створюють надзвичайно яскраві синтетичні образи, побудовані на стику зорових, слухових та інших вражень і відчуттів, внаслідок чого читач отримує панорамні, динамічні картини: голос малиновий (М. Драй-Хмара); тепле мукання телиць (М. Драй-Хмара); запашні пісні (П. Филипович); запашний простір(М. Зеров); марші часу крицеві (М. Зеров); очей прозорий спів (Ю. Клен); прозорий холод озер (М. Драй-Хмара); гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі (М. Драй-Хмара); сонячні слова (М. Драй-Хмара); терпкий голос (М. Драй-Хмара).

Активністю вживання в мовотворчості “неокласиків” відзначаються також епітети-композити. Їх виникнення зумовлене потребою автора передати складну гаму вражень та почуттів. У більшості випадків прикметникові композитні епітети, серед яких є й інновативи, становлять собою двоосновні утворення. Вони характеризують явище за двома ознаками одночасно, завдяки чому посилюється увага до окремих деталей, а зображення набуває повноти й місткості. Так, наприклад, у виразі сподіванки безсило-боязкі П. Филипович передає почуття напруги від очікування виграшу в азартній грі: Я не міг спостерігати / Нудного і наївного чекання, / Сподіванок безсило-боязких, / І гордощів від пізнього дарунку, / Що випадково цифра принесе (П. Филипович), а у вірші М. Зерова білорогий місяць – це не просто небесне тіло, а казкова істота, яка мешкає на нічному небі: На землю впала ніч, потемніли дороги. / У цоканні підков мчить Одіссеїв син. / Півсвіту вже за ним… Сіріє мла долин, / Мигтять огні – і сплять Тайгетові відноги. / Палати… Сонце там чи місяць білорогий ? (М. Зеров).

Одним із основних стилетворчих засобів у поетичній мові “неокласиків” є метафора. Характерним для всіх поетів є тяжіння до асоціативно-ускладнених метафоричних конструкцій. Митцям властиво оживляти природні явища та надавати їм людських рис, зумовлених психічними переживаннями, які переплітаються із враженнями від споглядання краси природи.

Персоніфікуючи реалії природи, художники слова підкреслюють спільність та взаємозалежність усього живого на землі. Це надає поетичній мові глибокого ліризму та філософського звучання: Білявий день втомився і притих, / І з глибини блакитного спокою / Прямує сонце тихою ходою / До роздоріжжя вечорів смутних (П. Филипович); Місяць сяє… сад дрімає, / Вітер шепче щось, / Стрункий ясен одмовляє (М. Рильський).

Митці вбачають додатковий прихований зміст у повсякденних речах, котрі раніше були лише емоційним тлом для відображення почуттів і вчинків героїв. У творах “неокласиків” звичайні предмети, яким поети надають ознак живого, стають яскравими діючими персонажами: В повітрі свіжому, як яблуко міцне, / Будинки тінями химерними втікають (М. Рильський); Тут фортеп’яно з теплою душею / Стоїть і жде, що приторк білих рук / В йому пробудить півзаснулий звук (М. Рильський); Сміється молот, каже: знаю, знаю! / Учора ти неждано тут зустрів – …/ Єдину, що колись любив (М. Рильський).

Яскраві конкретно-чуттєві образи створюються за допомогою комбінації субстантивно-генітивних та атрибутивних метафор. Тут поетичні асоціації виходять далеко за межі традиційних значень слів. Щасливе життєрадісне майбутнє М. Рильський уявляє як дзвінкі майбутнього ножі. Це та зброя, якою буде переможена “сіра”, невиразна реальність сьогодення: Скніння пронизали сіре / дзвінкі майбутнього ножі (М. Рильський). П. Филиповича також гнітить безбарвність та бездіяльність його життя. Обмежений умовами часу, поет не має можливості вільно творити та висловлювати свої думки. Навіть слова повинні бути “байдужими” – вони сковують митця, немов  “кайдани”. Та, на відміну від М. Рильського, П. Филипович шукає порятунку в минулому. Це ностальгія не за роками “буйної”, “давньої” радості, безтурботної юності, а за “молодого серпня днями”, коли настає час збирання врожаю, коли кипить життя: Жовтих плям тривожне коло / Слів байдужих кайдани. / Може сонце прохололо, / А як ні, то поверни / Не ясні дарунки травня, / Не троянди, не вогонь – / (Буйна радість – радість давня, – / Мов пісок з сухих долонь). / Поверни оті прозорі /  Молодого серпня дні, / Спів і працю у просторі, / Гук возів у далині… (П. Филипович).

”Неокласики” активно послуговуються такими прийомами, як алюзія та ремінісценція. Їх джерелом стали зразки світової та української літератури й історії, що свідчить про високу європейську культуру митців. У поезії “неокласиків” наявні як традиційні, так і індивідуально-авторські інтерпретації різних сюжетів та образів.

Серед інших помітно виділяються алюзії, в основі яких реалії стародавньої (переважно античної) історії. Один із прикладів такої алюзії у Ю. Клена – Де рідна на тебе чекає Ітака / І занедбаний твій маєстат (Ю.Клен) –  асоціюється з останніми рядками поезії М. Зерова “Kapnos tes patridos”: І чи промовиш з почуттям легким: / Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься Ітаки синій дим? (М. Зеров). Рідну країну в “неокласиків” символізує топонім Ітака – батьківщина Одіссея, до якої він повернувся через двадцять років блукань.

У художньому доробку “неокласиків” багато алюзій, що мають своїм корелятом історичне минуле України. Так, наприклад, авторський неологізм централить Рада відсилає читача до часів правління Центральної Ради (1917 – 1918 рр.). За допомогою персонажа Шехерезада із казки “Тисяча і одна ніч” Ю. Клен характеризує діяльність цього уряду: По всіх містах, немов весняний шал, / гуде Універсал. / В старому Києві централить Рада. / Та це ж розпочала Шахерезада, / в надхмарне царство кинувши місток, / одну з своїх казок. /Вона підмішує в давнини мед / сучасний вінегрет. Універсали поет називає казками, яким не судилося здійснитись у реальному житті.

Про наслідування фольклорних традицій у мовотворчості “неокласиків” свідчать алюзії на певні уснопоетичні жанри (історичні та обрядові пісні, казки, молитви). Установками на алюзивне сприймання вірша служать типові для фольклору зачини з вигуками “о”, “ой”, “гей”, “ох”, з повторами однакових слів, ритмомелодикою вірша, наприклад: Ой, колом сонце до гори! / Стежки протряхають. (Д. 70); Ой з-за греблі чорна стіна! / І шумить, шумить завода… (М. Драй-Хмара). Народнопісенним колоритом позначено вірш П.Филиповича “Знов увечері…”. Він насичений фольклорними реаліями дощ, місяць, сонце, квіти, земля, печаль. Їх головна художня настанова – передати недобрі передчуття самого поета: Знов увечері / Місяць-гостонько / Не зійшов – / Поле чистеє / Не поорано / Вже давно. / Ясне сонечко / Ранком в затишку / Довго спить – / Не радіє-бо / Світу білому / Вбогий мир. / Дрібен дощику, / Ти один лише / Бродиш в млі, – / Ой, зійдуть квітки, / Ой, росте печаль / На землі (П. Филипович).

В основі поезії П. Филиповича “Не хижі заклики пожеж…” ремінісценція на уривок із твору Т. Шевченка: “Я на сторожі коло них / Поставлю слово...” Автор ніби продовжує думку Кобзаря. Свою віру в непереможну силу правди митець висловлює, порівнюючи слово з “пишним деревом”, яке буде міцніти, наповнюватися силою і буяти у віках: А давнє слово на сторожі, / Напівзабуте слово те, / Як пишне дерево, зросте / У дні співучі і погожі (П. Филипович).

Мовна практика “неокласиків” продовжує й розвиває найкращі традиції художніх функцій звертання. Досить своєрідними в поетичній творчості є субстантивовані звертання, які приваблюють читача своєю образністю та естетичною вишуканістю. Так, наприклад, не вдаючись до прямої номінації, М. Зеров та Ю.Клен використовують стосовно назви Київ звертання златоглавий та золотоглавий: О златоглавий! Не раз голота / Татарська пила твою чисту кров, / Не раз знущалася з твоєї плоті, / Та духу твого варвар не зборов (Ю.Клен); Вітай, замріяний, золотоглавий! На синіх горах… загадався, спить (М. Зеров) .

Особливою експресивністю позначені звертання, виражені субстантивованими прикметниками в демінутивній формі, що сприяє стилізації тексту під усно-розмовне мовлення: А їх багато є, твоїх синів, / обвіяних снігами та вітрами. / Не плач, старенька! Він же не умів / Продатися (М. Рильський); Мій бідненький, постій (М. Рильський).

Своєрідне естетичне забарвлення мають звертання-перифрази, які дозволяють замість звичайного нейтрального номінування певного об’єкта підкреслити його істотні й характерні ознаки, що, своєю чергою, увиразнює контекст у цілому. Це допомагає не лише уникнути повторень, а й водночас висловити авторське ставлення до об’єкта розповіді: Яким ти чином возсіяв єси / Між крамарів на чесному бенкеті - / Новий Орфею, славний во кларнеті? [Про П. Тичину] (М. Зеров); Бийся, не спиняйся ні на мить, / О крицеве серце індустрії! [Донбас] (М. Драй-Хмара); А земля затулила вуха…/ Господине стара, не спи (П. Филипович); О ліліє струнка в намисті рос, / Яку плекала мудрість Ярослава! [Софійський собор] (Ю.Клен).

Оригінальними та самобутніми в поетичній мовотворчості “неокласиків” є порівняння. Захоплення й любов до художнього слова М. Зеров висловлює в порівнянні: Книжки, як дзвін сонетного катрена (М. Зеров). Самотність, що стала невід’ємною частиною життя, М. Рильський влучно зіставляє із тінню. Лише вона невідступно супроводжує людину. Цей образ доповнює порівняння як пес сліди лиже, що підкреслює відчуття приреченості на вічне одиноцтво. Митцеві воно здається схожим на відданого собаку, який завжди мовчки йде за хазяїном: Як тінь, як пес, холодна самота / Мої сліди в тумані вогко лиже (М.Рильський).

За обсягом порівняльні конструкції, вживані “неокласиками”, досить різні – від однієї лексеми до поширених та ускладнених речень: Немов оту з пожовклими листами / Дитячих років книгу – і казок, / Ти розгорнула осені сторінки (П. Филипович); Розлила осінь так багато світла, – / Мов щастя, перед смертю надто щедре, / Щоб нашвидку, за кілька днів, / Позбутися своїх скарбів, / Спорожнює над нами повні відра (Ю.Клен). У таких конструкціях відображається нестандартність поетичного мислення. Так, наприклад, Ю. Клен порівнює свою тугу із громом. Природна стихія, яка поволі наростає, несподівано зіставляється із цвітінням кактуса. Побудована на градації перша частина – І туга, що співала в снах, / Що зріла і росла роками, / Що пломенилася в очах, / Уже доходячи нестями, / Враз вибухла, як грім, – підтримується змістом другої частини: Так кактус іноді сто літ / В корінні потай копить сили, / Щоб раптом викинути квіт / На диво всім – єдиним стрілом (Ю.Клен). Так створюється асоціативний зв’язок між несумісними поняттями туга – грім – кактус.

Поетичне мовлення “неокласиків” характеризується численними повторами, які виступають як фігури (анафори, полісиндетон, поліптотон, градація, а також – зіткнення, симплока, звертання), як симетричне розташування слів у реченні, прикладка тощо.

Часто поети вживають тавтологічні звороти. М. Рильський за допомогою таких повторів створює образ минулого, сповненого суперечливих і легендарних подій, постатей і вчинків: По-простому: в минулому є терни, / Але є також і вінки тернові,  / Царі у зброї зради і війни / І бунтарі із зброєю любові (М. Рильський).

Основні результати дослідження сформульовані в загальних висновках.

1. “Неокласичний” стиль М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, Ю. Клена, М. Драй-Хмари формувався на кращих традиціях світової та української культури, що знайшло відображення в поетичному доробку кожного з митців та в їхній мовотворчості.

2. Особливе місце в поетичному лексиконі “неокласиків” посідають кольоративи як одна зі складових системи художнього вираження. Домінуючими в мові поетів є лексеми на позначення червоного, чорного, блакитного та жовтого кольорів, традиційних у народних віруваннях українців. Для створення негативно забарвлених образів митці послуговуються лексемами на позначення чорного, сірого, іноді червоного кольорів. З кольоративами ж блакитний, синій, зелений, жовтий створюють високопоетичні та життєдайні картини.

3. Виваженим у мовотворчості “неокласиків” є добір традиційних образів: земля, небо, вітер, сонце, криниця, лебідь та ін. Поети переосмислюють їх у контексті сучасної дійсності, хоча індивідуально-авторська інтерпретація цих реалій ґрунтується на усталеній символіці.

4. Значну роль в організації поетичної мови “неокласиків” відіграє пропріальна лексика. Широке застосування онімів є однією з визначальних рис мовотворчості “неокласиків”. Власні назви (античні, біблійні, літературні, історичні та казкові), серед яких переважають антропоніми й топоніми, стають засобами відображення культурологічних, естетичних та політичних поглядів митців.

5. Чимало творів у поетичному доробку “неокласиків” пов’язано з історичним минулим країни, особливо періоду Київської Русі та козаччини. Цим пояснюється широке використання численних архаїзмів та історизмів. У поезіях “неокласиків” ці лексеми набувають нового звучання.

6. Наслідком індивідуальної мовотворчості “неокласиків” є трансформація фразеологічних зворотів. Використовуючи фразеологізми з художньою метою, поети вдаються до їх семантико-стилістичного оновлення. Вони варіюють позицію слів та логічні наголоси, вводять до складу зворотів уточнювальні або пояснювальні слова, скорочують чи замінюють синонімами один чи більше компонентів, що сприяє створенню оновлених, самобутніх образів. Часто фразеологічний зворот стає засобом алегорії, характеризуючи певні ситуації чи обставини, які хвилювали поетів.

7. У процесі творення поетичних образів помітною є роль епітетів. У мовотворчості “неокласиків” художні означення виконують не тільки естетичну функцію. За їх допомогою створюються різні за емоційним забарвленням образи та картини. “Неокласики” значно розширили семантичні межі епітетів, збагативши арсенал експресивних засобів поетичної мови. Кожен епітет ретельно підібраний для конкретної ситуації й підкреслює ті ознаки чи риси, на яких автор намагається акцентувати особливу увагу.

8. Значну за кількістю групу становлять індивідуально-авторські композитні неологізми, що складаються переважно з двох слів/основ. Побудовані на незвичних, суто суб’єктивних психологічних чи зорових асоціаціях, подібні новотвори відображають різноманітну гаму кольорів та почуттів. Вони можуть мати гумористично-іронічне, сатиричне, саркастичне забарвлення або набувати відтінку піднесеності, урочистості, чим посилюють відповідний стилістичний колорит висловлювання.

9. Чільне місце в поетичному мовленні “неокласиків” посідає метафора, яка є одним із основних стилетворчих засобів. Характерним для всіх поетів є тяжіння до асоціативно-ускладнених метафоричних образів, що допомагає митцям загострити відчуття, повніше відтворити всю гаму переживань. Часто “неокласики” персоніфікують явища природи чи предмети. Надаючи їм функцій живих істот, вони ніби стверджують взаємозв’язок і взаємозалежність між людиною і природою.

10. Характерною ознакою мовотворчості поетів-“неокласиків” є широке використання прийомів алюзії та ремінісценції. Митці по-новому переосмислюють образи античних, біблійних персонажів та фольклору, історичних постатей минулого й сучасності.

11. Високий рівень майстерності митців виявився в користуванні звертанням. Апелюючи до таких реалій , як земля, небо, сонце, Україна, сокіл, поети стверджують любов до рідного краю та його традицій. У звертаннях до історичних осіб відображається захоплення поетів минулим, повага до діяльності видатних постатей. Велика кількість риторичних звертань та запитань, що містяться у віршованих контекстах, свідчить про філософський характер поетичного мовомислення.

12. Світобачення кожного з митців відбито в порівняннях. У поетичній мові “неокласиків” структури з порівняльними зворотами відзначаються особливою інформативністю та різноманітністю. Поети широко вживають порівняння фольклорного типу (порівняння-паралелізми, порівняльні конструкції з орудним відмінком), а також порівняння, у складі яких функціонують лексичні компоненти народнопоетичного плану: чайки, маки, орел, ворон тощо. Це свідчить про нерозривний зв’язок поетичного мовомислення митців із кращими фольклорними традиціями.

13. Важливим організуючим засобом у поетичній мові “неокласиків” є повтор. За допомогою повторюваних елементів здійснюється розбудова лейтмотивів та наскрізних тем. Вони створюють асоціативну канву твору, що сприяє більш глибокому розумінню віршованого тексту та поетичного задуму в цілому. Вживання повторюваних лексем зумовлене прагненням митців якомога виразніше передати найчуттєвіші моменти та відповідний їм настроєвий тон.

14. Мовотворчість “неокласиків” є взірцем високої художньої майстерності, віртуозного використання виражального потенціалу мовних  засобів. Своїм поетичним доробком митці поповнили скарбницю сучасної української літературної мови та національної культури в цілому, а також засвідчили, що українська мова (зокрема поетична) розвивалася й розвивається в тісному зв’язку з мовою світового письменства і завжди у кращих своїх зразках спирається як на мову українського фольклору, так і уснопоетичну творчість інших народів.