Епітет у конфесійному стилі сучасної української мови (функціонально-семантичний аспект)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Епітет у конфесійному стилі сучасної української мови (функціонально-семантичний аспект)
Альтернативное Название: Эпитет в конфессиональном стиле современном украинском языке (функционально-семантический аспект)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, методи дослідження, сформульовано мету й завдання, вказано джерела фактичного матеріалу, з’ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, простежено зв’язок теми дисертаційної роботи з науковою проблематикою установи, у якій виконана робота, установлено рівень апробації результатів дослідження.


У першому розділі „Епітет як структурно-семантичний компонент конфесійного стилю” розглянуто специфіку конфесійного стилю, обґрунтовано вибір терміна „конфесійний”, досліджено проблеми, що стосуються теорії епітета, його класифікації. Систематизовано погляди мовознавців на природу епітетів, їхні домінантні функції і межі використання. З’ясовано особливості вживання епітетів у різних функціональних стилях української мови, зокрема вивчено вплив релігійної сфери на семантичні, стилістичні характеристики епітетів, уживаних у конфесійному стилі.


Якщо правомірність виокремлення конфесійного стилю серед інших функціональних стилів української літературної мови ні в кого із сучасних лінгвістів не викликає сумніву, то питання його структурування, унормованості залишаються дискусійними. Дотепер немає єдиної думки щодо термінологічного окреслення цього функціонального різновиду. Поряд із терміном „конфесійний” часто використовують й інші назви („релігійний”, „сакральний”, „богословський”, „богослужбовий”, „культовий”). Деякі сучасні дослідники, зокрема Н.Я. Дзюбишина-Мельник, В.В. Задорожний та ін., послуговуються саме терміном „конфесійний” як найбільш нейтральним, універсальним. Цей термін зафіксовано і в енциклопедії „Українська мова” (К., 2004).


Вважаємо, що на сьогодні в українській лінгвостилістиці термін „конфесійний стиль” є найбільш прийнятним, таким, що максимально відображає суть релігійної комунікації з урахуванням особливостей різних конфесійних напрямів.


Епітети – це  один із тих мовних засобів, що значною мірою репрезентують диференційні ознаки конфесійного стилю на лексико-семантичному рівні, зокрема його урочистість, піднесеність. Власне цим і зумовлений вибір теми наукового дослідження.


У сучасній лінгвістиці немає узгодженості щодо визначення епітета, його призначення в мові. Це спричинено складністю, багатоаспектністю самого поняття. Полісемантичність переважної більшості означень дає змогу їм сполучатися з багатьма лексемами, різними за значенням; тим самим звуковим та морфологічним складом передавати і безпосередні, об’єктивні ознаки предметів, і вільно характеризувати предмет на основі метафоричного перенесення ознаки (за подібністю кольору, форми, призначення тощо). Більшість дослідників визначають епітет як художнє означення, акцентуючи увагу на його образно-естетичній функції (В.М. Жирмунський, М.Н. Кожина, О.І. Єфімов, Д.Е. Розенталь, Д.І. Ганич,  А.П. Коваль, О.Д. Пономарів, П.С. Дудик та ін.). У роботі дотримуємося поглядів тих учених, які розглядають епітет у широкому розумінні – як будь-яке означення, що вживається для вирізнення предмета думки (О.М. Веселовський, О.О. Потебня, В.С. Ващенко, Л.І. Тимофєєв, Л.О. Пустовіт, С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик). На нашу думку, таке тлумачення є більш повним, воно не обмежує сфер використання і функцій епітетів.


Епітетам властива формально-граматична дифузність (В.С. Ващенко). Основним категорійним засобом вираження епітетів виступає прикметник. Це зумовлено двома чинниками: а) його семантикою статичної ознаки (якостей, властивостей, відношень); б) зв’язками з іменником, предметність якого він конкретизує через свою ознакову (атрибутивну) семантику ¹.  Н.Г. Сидяченко слушно зазначає, що епітет можна визначити як структуру, в центрі якої перебуває атрибутивний позачасовий зв’язок (сумний погляд, сумно поглянув), а на периферії – атрибутивний модально-часовий зв’язок (погляд був сумний, йому було сумно)².


За ознакою семантичної злитості епітетної синтагми поетичні означення _____________


¹Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. – К.: Вища шк., 2003. – С. 350.


²Сидяченко Н.Г.    Функционально-стилистическая, семантическая и формальная структура эпитета (на материале романа М. Стельмаха „Чотири броди”): Автореф. дис. ...канд. филол. наук. – К., 1991. – С. 7.


поділяють на дві групи: узуальні та оказіональні. Група узуальних епітетів містить дві підгрупи: традиційні (постійні) і звичні (загальномовні) (Л.І. Шутова). До  оказіональних  (індивідуально-авторських)   належать   передусім   епітети   із


вторинним синкретизмом – метафоричні й метонімічні (Н.Г. Сидяченко). Традиційним є розмежування характерологічних, посилювальних і прикрашальних епітетів.


Використання епітетів у різних сферах мовної практики, у певних комунікативних ситуаціях потребує врахування їхніх можливостей щодо найбільш доцільного та ефективного вираження думок і почуттів. Важливою умовою доречного, цілеспрямованого вживання цього мовного засобу є знання внутрішніх закономірностей розвитку мови, її функціонально-стильової диференціації, а також основних норм і правил культури мовлення.


У наукових текстах означення характеризуються строгою системністю, визначеною сферою вживання. Логічні, аналітичні епітети сприяють реалізації інформативної та когнітивної функцій наукового стилю.


Епітети в офіційно-діловому стилі виконують функцію суто логічних означень (кваліфікаторів), що покликані максимально точно, адекватно характеризувати певні поняття, явища й процеси, які стосуються справочинства, дипломатії, законодавства.


Для публіцистики визначальною є функція впливу на громадську думку, формування суспільних поглядів і переконань. Тому в публіцистичних текстах використовують як стилістично нейтральні, так і емоційно забарвлені епітети, проте переважає суспільно-політична лексика.


Важлива диференційна ознака розмовного стилю – яскраво виражений суб’єктивно-оцінний компонент (на рівні епітетів зокрема), використання просторічних одиниць.


У художніх текстах епітети – це засіб образного мислення, індивідуально-авторського сприйняття дійсності. А отже, вони сприяють реалізації естетичної функції художнього стилю.  За їхньою допомогою ідентифікуються стильові напрями, течії в літературі (О.М. Веселовський).  ЕС часто становлять своєрідне вістря художнього твору – образно-смислове, композиційне (А.К. Мойсієнко).


Функціонування епітетів у конфесійному стилі зумовлене специфікою релігійної комунікації, що полягає у передаванні (трансляції) життєво важливих для людини і суспільства смислів. Їх сприймають як заповіді, які Абсолют (Бог) відкрив людям (Ф.С. Бацевич). У конфесійному стилі на рівні ЕС значною мірою відображено особливості релігійної картини світу, оскільки якісне розмаїття навколишньої дійсності й світу божественного, ідеального набуває мовного вираження насамперед завдяки епітетам. Епітетна парадигма знакових релігійних понять якнайповніше розкриває їхній глибинний сакральний зміст. Інколи семантику таких дистрибутів можна визначити лише завдяки епітетній характеристиці. Напр., лексема дух у релігійних текстах інтерпретується амбівалентно: 1) як одна з іпостасей Бога, найвища ідеальна сутність; 2) як ворожа Богові, протилежна диявольська сила. Такі семантичні відмінності виражені відповідними ЕС: Святий Дух, Божий Дух, дух нетлінний і дух злий, темний, лукавий, нечистий.


Семантика епітетів, уживаних у конфесійних текстах, відображає складність феномену релігійної свідомості, що полягає в органічному симбіозі об’єктивного й суб’єктивного, колективного та індивідуального. Напр., епітети святий, праведний, благочестивий, грішний, безбожний, окрім домінантних змістових констант, визначених правилами, традиціями релігійного спілкування, для кожного вірянина містять ще й додатковий зміст, факультативні семантичні компоненти, що залежать від індивідуального життєвого досвіду, особливостей світогляду, психічного складу, суб’єктивних уявлень про християнські чесноти.


Одна з основних функцій конфесійного стилю – функція впливу. Активну участь у її реалізації беруть епітети, адже вони є носіями оцінної семантики. Емоційно-оцінний компонент значення багатьох епітетів тісно пов’язаний із системою християнських цінностей, до того ж аксіологічна шкала чітко вирізняє дві протилежні семантичні зони зі знаками „+”/„–”. Напр.: благодатна молитва, благочестивий звичай, праведна жертва, свята віра і ганебна пожадливість, гріховна безодня, диявольська спокуса. Важливою диференційною ознакою релігійної мови є вживання стилістично маркованих відповідників до узвичаєних, нейтральних означень: бідний – убогий, поганий – лихий, щасливий – блаженний.


Епітетна система конфесійного стилю позначена певною регламентованістю лексичного складу, усталеністю синтагматичних зв’язків, традиційним для релігійної комунікації стилістичним, емоційно-образним навантаженням, що спричинено екстралінгвальними чинниками. Напр., Трійцю узвичаєно називають одноістотною, нероздільною, віру – істинною, правдивою, живою, хрест –всечесним, животворним. Такі ЕС імпліцитно містять світоглядні настанови християнського віровчення, конкретизовані кожним окремим прикладом.


Функціонування епітетів як одного з важливих мовно-виразових засобів конфесійного тексту, очевидно, підпорядковане загальним законам вербалізації національно-релігійної картини світу українців, яким „притаманне міцне почуття Божої всеприсутності, сердечний порив у світ невідомого, таємного”³. Інтравертність української психіки, схильність до рефлексії, заглиблення у світ емоцій, переживань суттєво впливають на формування емоційно-оцінного аспекту релігійної комунікації.


У другому розділі „Функціонально-семантична характеристика епітетів у конфесійному тексті” на основі домінантних дистрибутів визначено лексико-семантичні макрополя та основні лексико-тематичні групи ЕС. Установлено особливості семантичної структури визначальних для конфесійного стилю епітетів, проаналізовано метафоричні  ЕС, досліджено функціонування епітетів у складі інших мовно-виразових засобів та стилістичних фігур, а також використання епітета як компонента словесних релігійних символів.


За опорними словами, значна частина яких виражає важливі світоглядні, релігійно-філософські поняття, ми визначили 12 основних лексико-семантичних макрополів:    „Людина    (зовнішні    ознаки     і     внутрішній світ)”,    „Назви


_________________


³Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Релігія в житті українського народу. – Мюнхен-Рим-Париж, 1966. – С. 181.


божественних осіб”, „Земля”, „Слово, мова”, „Жертва”, „Віра”, „Душа”, „Життя/смерть”, „Назви, що стосуються емоційної та інтелектуальної сфер життя людини”,  „Назви інших абстрактних понять”,  „Побут,  обрядовість”, „Природа”.


Епітетна парадигма таких дистрибутів у межах  поля, а  також  взаємозв’язки


семантичних    полів   (один    епітет    може     характеризувати     різні     поняття)


відображають особливості концептуально-смислового членування релігійної картини світу. Всередині поля  зазвичай функціонують лексико-тематичні групи ЕС.


Назви божественних осіб, зокрема, є однією з диференційних ознак конфесійного стилю. Їхня характеристика пов’язана з певними оцінними стереотипами, які відповідають особливостям релігійного світосприйняття, апріорному визнанню Бога, а також незаперечної святості усього, що від Нього походить.  Отже, визначальними є імперативні норми, що передбачають комплекс найважливіших християнсько-етичних цінностей. Пріоритет таких норм і зумовлює традиціоналізм, канонічну регламентованість епітетів на позначення номінацій Бога, святих, обов’язковість апеляції до визнаних зразків (найперше Біблії, творів святих отців церкви). Так, лексема Бог традиційно поєднується з епітетами єдиний, триєдиний, живий, правдивий, істинний, нетлінний, вічний, відвічний, предвічний, віковічний, що стверджують істинність існування Бога, Його невмирущість: „У Ізраїля було багато днів, коли він був без правдивого Бога” (2 Хр. 15.3); „Боже вічний і Царю всякого створіння, що сподобив мене до цього часу дожити, прости мені гріхи...” (Молитовник).


 Можна визначити також лексико-тематичні групи ЕС, які: а) вказують на велич, могутність і всюдисущість Всевишнього (Бог великий, превеликий, безмежний, всесильний, хвальний, всемогутній, потужний, неописанний, невидимий), б) характеризують ставлення до людини та її гріхів із двох протилежних позицій (Бог благий, преблагий, справедливий, добрий, довготерпеливий, вибачливий, милосердний, милостивий, всемилостивий, ласкавий, вселаскавий, чоловіколюбний і Бог грізний, страхітливий, лютий, мстивий, ревнивий, страшний). Такі епітети представляють як старослов’янізми, так і власне українську, народнорозмовну лексику. Переважають характеристики з позитивним маркуванням, тобто образ Бога закономірно потрактований як втілення найвищої мудрості, справедливості й любові. Напр.: „Господь мстивий та лютий” (Наум 1.2); „Я – Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що карає за провину батьків на синах” (2 М. 20.5) і „Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий” (Православний молитовник); „Славимо єдиного чоловіколюбивого Бога” (Акафістник).


Мікрополе з домінантою Ісус Христос характеризується численними емоційно забарвленими епітетами, інколи спостерігаємо відхід від загальноприйнятих канонічних форм. Це пов’язано передусім із уявленням про Христа як Боголюдину, Спасителя, що прийшов на землю визволити людство від гріха. Тому Ісуса названо милим, любим, улюбленим, ласкавим, солодким, предивним: „Ласкавий Ісусе! Ради Твоїх пресвятих рук, до хреста прибитих, змилосердися над душами в чистилищі” (Молитовник християнської родини); „Радуйся, бо Ти [ангел Божий. – С.Л.] неначе  посудина  золота,  в якій знаходилася манна Ісуса солодкого” (Акафістник). Такі перифрастичні ЕС, як Син людський, Син Давидів, новий Адам, останній Адам, друга Людина, стверджують нерозривний зв’язок Ісуса з єврейським народом і людством загалом. Частовживаними  є також  словосполучення  Син  Божий,  втілений  Син


Божий, єдинородний Син, довгоочікуваний Месія. Ця лексико-тематична група ЕС репрезентує іншу, божественну природу Христа. Назви великий, правдивий, святий Учитель, улюблений Учитель започатковані ще учнями Христа, апостолами, а згодом набули поширення у християнській традиції.


Богородиця уособлює вселенську любов, материнську опіку та захист, тому її назви постійно супроводжують такі епітети, як благословенна/ -я, милосердна,  всеблаженна/ -я, довготерпелива, ласкава. Поширеними є прикметники із префіксом пре-, що вказує на найвищу міру ознаки й особливе емотивне забарвлення: предобра, пречиста, пресвята, прехвальна, пренепорочна. Вживаються й ад’єктивні форми вищого та найвищого ступенів порівняння, що експліцитно виражають емоційно-оцінний значеннєвий компонент: чесніша, славніша, найсвятіша, найтерпеливіша, найдобротливіша.


Аналіз семантики домінувальних у конфесійному стилі епітетів засвідчив, що ті епітетні одиниці, які належать до загальновживаної лексики (добрий, живий, чистий, земний, небесний), зберігаючи змістове ядро, узуальний компонент значення, фіксований загальномовними словниками, у релігійних текстах доповнюють свою семантичну структуру завдяки розширенню сполучувальних можливостей. Це зумовлено специфічністю контекстів, у яких функціонують епітети, впливом позамовних чинників, напр., у релігійній мові домінантними значеннєвими складниками епітета небесний є семи ‛вічний’, ‛істинний’. Епітет земний (порівняно із традиційно світським значенням) також розширює свою семантику: ‛який стосується землі’ → ‛обмежений існуванням на землі’ → ‛тлінний, недовговічний’ → ‛недосконалий, вразливий, слабкий’. Напр.: Царство Небесне, небесний престол, небесний рай, небесне блаженство; земний порох, земна слава, земні блага, земні бажання, земні царства.


Семантика деяких епітетів, які мають старослов’янське походження (благий, блаженний), обумовлена саме стильовою належністю: благий вживається лише у значенні ‛добрий’, блаженний – у значенні ‛щасливий’ (благий Бог, блага віра, блага звістка, благі помисли; блаженне життя, блаженний народ, блаженні очі).


Смислові домінанти епітетів, що репрезентують стилістично марковану лексику (Божий, божественний, благословенний, благочестивий, духовний, святий та ін.), є зазвичай канонічними, вони визначені згідно з теорією богослов’я. Розширення їхньої семантики пов’язане з деяким переосмисленням первинно сакрального значення, переведенням його в іншу асоціативну площину, що призводить до актуалізації додаткових сем, проте завжди зберігається чіткий зв’язок між первинним і похідним значенням. До того ж синтагматика таких епітетів обмежена певним колом дистрибутів і регламентована нормами і правилами релігійного спілкування. Напр., епітет Божий, окрім основного значення ‛належний Богові, безпосередньо з Ним пов’язаний’, у біблійній мові може актуалізувати семи ‛дуже великий’, ‛значний’, ‛важливий’: Божі гори, Божий пагорб, Божий подув, Божа справа. Святий може означати не тільки ‛абсолютна, божественна досконалість’, а й ‛побожність’, ‛праведність’, ‛відповідність релігійним ідеалам’: святий отець, святий пророк, святий подвиг, святий обов’язок.


Важливим показником релігійної мови є вживання значної кількості епітетів, що характеризують поняття на основі метафоричного перенесення ознаки: тверда віра, темна пристрасть, злий вік, гострі слова, палючий гнів, вогняна спокуса, гарячий вчинок, вітряні слова, жива надія: „А за наші гріхи дав Самого Себе, щоб від злого сучасного віку нас визволити” (Гал. 1.4); „...подай нам, що відходимо до сну, полегшення для душі і тіла й охорони нас від усякого марева і від темної пристрасти” (Молитовник); „І нічого з закляття нехай не прилипне до руки твоєї, щоб відвернувся Господь від палючого гніву Свого” (5М. 13.18); „...і вийму з їхнього тіла серце камінне” (Єз. 11.19). Такі ЕС відображають певні особливості релігійного світосприйняття: від конкретного до абстрактного, від фізичного до духовного. Первинна семантика епітета впливає на метафоричну в аспекті оцінності, напр., лексеми гнилий, брудний, гіркий і в прямому значенні містять елементи негативної оцінки, а тому відповідно маркуються сполучення гниле слово, брудна неправда, гірка заздрість. Аналогічно епітети світлий, солодкий зазвичай асоціюють із приємними відчуттями – світла радість, солодке світло: „Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших” (Еф. 4.29); „Коли ж  гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь...” (Як. 3.14);  „І світло солодке, і добре очам сонце бачити” (Екл. 11.7).


Особливе стилістичне навантаження мають складні прикметникові епітети. Вони сприяють увиразненню мови, виявляють сконденсованість думки, максимальне смислове й емоційне наповнення слова, напр.: благовірні люди, благоговірливі уста, твердошиїй народ, боговибраний князь, новонароджений Спаситель, присноблаженна Богородиця, великодаровитий Господь, вогненосний архангел, благоутробний Ісус, духоносні апостоли, рукотворний храм, високопрестольна слава та ін. Такі лексеми представляють одну з диференційних ознак конфесійного стилю.


Разом із іншими мовно-художніми засобами і стилістичними фігурами епітети становлять цілісну образно-виразову систему конфесійного тексту, головна функція якого полягає в тому, щоб донести до читача або слухача високі духовні істини, забезпечити їх максимальне сприйняття. Так, епітети часто виступають компонентом  складних субстантивних метафор (Adj. + N. + N.; N. + N. + Adj.): чорні хмари пристрастей; люте вино розпусти; свічка закону світосяйна; благочестя стовп непохитний; благодатна роса зцілень; мертва тиша бездуховності; благословенний хліб життя; чисте джерело милосердя та ін. Такі номінації формують нові концепти, зберігаючи оцінні конотації, пов’язані з певними предметами, явищами навколишньої дійсності. У складі порівнянь епітети найчастіше функціонують в об’єктній частині, увиразнюючи словесний образ: „І  Я  вигубив  був з-перед них Аморея, що його височінь, як високий той кедр” (Ам. 2.9) „І він буде, як світло поранку безхмарного...” (2 Сам. 23.4); „І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній дощик” (Йов 29.33); „Не сплю я й стогну, немов самітна пташка на покрівлі” (Пс. 102.8). Для біблійної мови типологічними є такі ЕС, як брехливі губи, чванькуватий язик, мудре серце, радісне серце, розумне серце. Ці приклади засвідчують, що в Біблії дуже часто номінації окремих органів або частин тіла стають уособленням певних рис, ознак  людини.


Важливою стильовою ознакою конфесійних текстів, особливо молитов, акафістів, є частотне вживання перифрастичних одиниць. Експресивна виразність перифраз багато в чому залежить від епітетів, що виступають елементом цілісного словосполучення. Синонімічні ряди однофункціональних, але різноструктурних номінацій створюють ефект інакомовлення, посилюють виразність характеристик певних осіб, предметів, явищ, оскільки перифрази завжди містять оцінку того, що називають. Напр., перифрази на позначення осіб релігійного культу: Небесний Отець; Отець предвічний; Цар вічний; грізний Чудотворець; всемогутній Володар; Архангелів радісне благовістя; Ангелів незамовкаюча проповідь; трисонячний Творець; непомильна Правда; Серафимів полум’яна любов і Херувимів вічно сяюча премудрість (Бог); Жертва свята; терпеливе, лагідне Ягня; Агнець чистий; Пастир предивний; Світло невечірнє; Спас премилостивий; охоронитель предобрий; пожива постійна та ін. (Христос); Мати Божої благодаті; Мати Предвічного Слова; всехвальна Мати; пресвята Цариця світу; непорочна Невіста; свічка негаснуча; чесная слава християн; одинока надія знедолених (Богородиця).


У роботі досліджено також функціонування епітетів у складі антитези, анафори та ампліфікації.


У конфесійних текстах епітети часто виступають компонентом словесних релігійних символів, які відображають особливий міфосвіт – видозмінену, трансформовану модель реальної дійсності. Цю модель інтерпретують як істинний та об’єктивний вияв буття. Епітетна характеристика допомагає розкриттю глибинного, прихованого змісту таких символічних  архетипових назв, як вода, вогонь, храм, жертва, серце, слово, хрест. Значна естетична виразність притаманна епітетам-кольороназвам (білий камінь, білий престол, біла одіж, біла хмара; блакитна тканина; зелена трава; червона звірина, червоний кінь; чорне каміння, чорна тінь), які виявляють особливості зорового відображення навколишнього світу, а також нерідко містять додаткові символічні смислові відтінки, чим і визначають тісний зв’язок між ознаками конкретно-чуттєвими і психо-емоційними, абстрактними.


Завдяки символізації багато ЕС, уживаних у конфесійних текстах, увійшли до загальновживаної мови як фраземи, крилаті вислови. Такі ЕС переважно біблійного походження: вавилонський мур, манна небесна, геєнна вогненна, земля обітована, хліб насущний, наріжний камінь, терновий вінок, Хома невірний та ін.


Третій розділ „Система епітетів у жанрах конфесійного стилю” присвячено дослідженню функціонування епітетів у таких  жанрових різновидах конфесійних текстів, як  божественне Одкровення, втілене в тексті Біблії, молитва, акафіст та проповідь.


У Біблії система епітетів певним чином відображає результат адаптації чужомовного тексту до української мовної традиції. І. Огієнко, автор одного з кращих українських перекладів Біблії, відмовився від формального копіювання оригінального тексту, зокрема на рівні ЕС. Про це свідчать численні примітки на сторінках Біблії, де перекладач наводить єврейські та грецькі відповідники до вживаної української словоформи, вказуючи на їхні відмінності у семантиці та етимології. Напр.: „І повернув Господь західний дуже сильний вітер назад, і він поніс сарану та й укинув її до Червоного моря (в оригіналі Jam Suf – Очеретяне море; Червоне море – це грецька назва)” (2 М. 10.22);  „...вийшли всі Господні війська з єгипетського краю (Civot Jehova – війська Господа, цебто Ізраїль)” (2 М. 12.11); „А на столи покладеш хліб показний, що завжди перед Моїм лицем (Lechem panin – дослівно „хліб Божого обличчя”)” (2 М. 25.30).


Завдяки порівняльному аналізу епітетної системи двох найвідоміших і найбільш визнаних на сьогодні в Україні біблійних перекладів (І. Огієнка та І. Хоменка) визначено основні відмінності епітетного слововживання у цих текстах. Установлено, що переклад о. І. Хоменка тяжіє до традиційного використання старослов’янських форм, йому властивий також вищий ступінь прикметникової епітетизації; переклад І. Огієнка натомість спрямований переважно на використання власне українських мовних засобів, типологічними для нього є конструкції з родовим відмінком ознаки, а також заміна ЕС абстрактним іменником: уста нелукаві / уста необлудні (Пс. 17.1); Син Чоловічий / Син Людський (Мр. 10.33); фальшивий свідок / свідок брехливий (Пр. 6.19); жертви справедливі / жертви правди (Пс. 4.6); стежки праві / стежки справедливости (Пс. 23.3); небесні двері / двері неба (Пс. 78.23); слова мудрі / мудрість; розумні речі / розумність (Пс. 49.4); палкий гнів / пересердя (Пс. 88.17); бундючний дух / бундючність (Пр. 16.18); гіркий засуд / гіркоти (Йов 13.26). В україномовних біблійних текстах відчутною є присутність перекладача з його суб’єктивним світосприйняттям, соціокультурним спрямуванням, мовним чуттям, індивідуально-авторським баченням сутності зображуваного, проте структурно-концептуальна і мовностилістична єдність Святого Письма зазвичай зберігається.


У Біблії, первинному канонічному тексті, ЕС відіграють важливу концептуально-смислову, аксіологічну роль. Епітети, що позначають об’єктивні, реальні ознаки конкретних предметів, природних, фізичних явищ, ознаки за географічною належністю, виявляють специфіку біблійної картини світу, виражають особливості побуту, спосіб та умови життя людей у старозавітні й новозавітні часи: млинове жорно, ткацький клинок, мідяний жертівник, золотий божок, квітчаста туніка, гіллястий виноград, миртове галуззя, кипарисове дерево, саронська троянда, долинна лілея, гарячі джерела, гірські верховини, хермонські гори, таршіські самоцвіти, єрусалимські брами та ін. Значна кількість таких ЕС відображає етнічний колорит близькосхідних народів. Епітети, що характеризують назви непредметних сутностей, морально-етичних, релігійних понять, слугують своєрідним орієнтиром у формуванні системи християнських цінностей, оскільки епітетні оцінки в біблійному тексті є аксіоматичними і загальноприйнятими для всіх вірян, напр.: святий Закон; заповідь свята; праведність вічна; непереможна святість; чиста, непорочна побожність.


Наскрізний символізм біблійної мови передбачає декодування глибинного підтексту, зокрема на рівні ЕС, напр.: „Хай мене не заллє водяна течія, і хай глибінь мене не проковтне” (Пс. 68.16). Водяна течія – це вир життєвих, земних турбот, що може поглинути людську душу. Для вірянина така духовна смерть страшніша, аніж фізична. Келих, чаша зазвичай символізують долю: „Келиха своєї сестри ти вип’єш, глибокого та широкого; станеш за жарт та за посміховисько, – це багатомісткий келих” (Єз. 23.32). Місце широке – це місце спасіння, визволення: „І на місце широке Він вивів мене, Він мене врятував, – бо вподобав мене” (2 Сам. 22.20). ЕС хліб живий має значення ‛тіло Христа, принесене в жертву за людські гріхи’: „Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло моє, яке Я за життя світу дам” (Ів. 6.51).


Епітети у молитовних текстах найбільш виразно виявлені у формулах звертань, де вони виражають міру пошанування, звеличення людиною божественних сил, служать засобом установлення духовного контакту між молільником і Всевишнім. Вокативні конструкції можуть містити один або декілька епітетів: Всемогутній Боже; Боже великий; Боже всесильний; Споконвічний Боже; Безмежний Господи; Єдиний чистий і нетлінний Господи; Милосердний Отче; Отче щедрий; Безпочаткова і всетворча Тройце; Христе істинний; Любий Ісусе; Пречиста Владичице; Многострадальна Мати Маріє; Маріє преславна; Чистая Діво; Благодатна Маріє; Всеблагий отче Миколаю; Преподобний отче Василію; Побідоносний великомученику Георгію; Іллє великоіменитий. Частовживані прикметники синтетичної форми найвищого ступеня порівняння свідчать про максимальний вияв почувань та емоцій у ставленні до Бога, Ісуса Христа, Божої Матері. Такі епітети містять домінантні семи ‛найкращий’, ‛найдорожчий’: Найдобротливіший Боже; Наймилосердніший Господи; Наймиліший Отче; Найлюбіший Ісусе; Найсвятіша, найліпша і найславніша Діво Маріє. У молитвах епітетні звертання функціонують у складі інших формул релігійного мовного етикету (безпосередньо або як окреме речення), кожна з яких має своє призначення, композиційні та лексико-семантичні особливості. Найтиповішими для молитовних текстів є формули прохання, подяки та величання.


Молитва як безпосереднє спілкування людини з Богом передбачає значну кількість оказіональних епітетів, незвичних, експресивно забарвлених ЕС (благоговірливі уста,  материнськодівствена слава, ліворучна доля, злосмрадне тління, співбезпочаткове Слово,  солодке Ім’я, найсолодше Серце). Це зумовлено прагненням молільника найбільш адекватно висловити свої   сокровенні душевні переживання, напр.: „Радуйся, Царице, материнськодівствена славо, всякі бо легкомовні благоговірливі уста промовити не можуть, щоб Тебе оспівувати достойно...” (Молитовник). Цілісне значення складного епітета материнськодівствена свідчить про винятковість Божої Матері, її особливу місію, що дала змогу поєднати материнство й дівочу чистоту; благоговірливі уста – це уста, що віщують (говорять) благо, тобто добро. „Мою скверність Твоєю святинею очисти, Охоронителю мій, і від долі ліворучної нехай буду я відлучений” (Молитовник). У цьому прикладі ліворучна доля означає ‛хибний, гріховний життєвий шлях’, який засуджує християнська мораль.


Для літургійних молитов і акафістів характерні ряди перифрастичних епітетних номінацій, що створюють особливу емоційну тональність: „Радуйся, вождю вогненосний. /  Радуйся, пресвітлий предстоятелю Господній. / Радуйся, щирий і скорий подателю помочі. / Радуйся, пречудний лікарю. / Радуйся, престрашний злих духів губителю. / Радуйся, Церкви Христової невимовна красото. / Радуйся, Михаїле, великий Архістратиже (Акафістник).


Одним із способів посилення емоційної виразності, проникливості молитов виступає ампліфікація епітетів: „Безболісного, бездоганного, спокійного і доброго оправдання на страшнім суді Христовім просімо” (Православний молитовник); „Станьмо побожно, прийнявши божественні, святі, пречисті, безсмертні, небесні і животворчі страшні Христові Тайни, подякуймо Господеві” (Молитовник);  „Скріпи мене силою Твойого святого Тіла й оживи духовним напоєм Твоєї святої Крови, щоб я так перемінився в терпеливе, лагідне, покірне й невинне ягня” (Молитовник християнської родини).


У молитві кожне слово, зокрема епітетне, надзвичайно важливе, воно набуває сакральних властивостей. Людина, яка щиро молиться, вірить, що її звернення до вищих сил будуть почуті, тому свідомо і підсвідомо добирає найбільш вагомі, промовисті словесні формули, які  передають її думки та емоції. А епітети через відповідні характеристики, оцінки допомагають виразити найсокровенніші порухи людської душі.


Важлива риса релігійних проповідей і послань – контекстна семантико-стилістична взаємодія епітетів, метафор і порівнянь. Завдяки таким зв’язкам створюються складні, багатопланові образи, що посилюють переконливість, впливовість викладеного матеріалу. Саме на рівні  мовно-виразових засобів найбільш чітко виявлені індивідуально-авторські риси, стильова манера проповідника, напр.: „Неначе той сизокрилий орел, що високо ширяє в небесних просторах, так св. Йоан Євангеліст своїм натхненним умом пробував знестися до самого лона Бога Отця, щоб у ньому подивляти споконвічне Слово Боже (митр. С. Сулик); „...немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння” (прот. О. Ведмеденко).


Засобом синонімічної заміни у структурі релігійних проповідей і послань, як і в молитвах, є перифрази. Перифрастичні епітетні номінації, виявляючи ставлення автора до описуваного явища або особи, ще й характеризують проповідника як майстра художнього слова. Переважають антропологічні перифрази (стосуються назв святих осіб або отців церкви), що мають відповідне емотивне маркування, напр.: воплочене Слово – Ісус Христос, вогняний стовп – Діва Марія (папа рим. Іван Павло ІІ); божественне Немовля, втілений Син Божий –  Христос (патр. Філарет); добрий наш небесний Батько – Бог, вічний Первосвященик, вифлеємське Дитя, небесний Гість – Христос, небесна Ненька, небесна Заступниця – Богородиця, Святіший Отець, Христовий Намісник – папа римський, український Мойсей – митр. А. Шептицький (митр. С. Сулик).


 У проповідях і посланнях часто функціонують стилістичні фігури повтору, ампліфікації, антитези, у творенні яких активну участь беруть епітети. Такі фігури зазвичай виконують психологічну роль переконання вірян, а також тих, хто вагається, хто ще не сприйняв проголошувані християнські істини як глибоке особисте переконання.


Епітети, вживані в посланнях, найчастіше виступають у складі усталених для конфесійного стилю формулах звертань із дистрибутами діти, брати, браття, сестри: Дорогі отці, браття і сестри; Діти мої церковні; Дорогі християни, брати та сестри; Улюблені браття і сестри та ін. Звертання до духівництва може виступати окремо або поєднуватись із традиційним зверненням до усіх вірних: Святий отче, Ваше Блаженство, Ваші Еміненції, Високопреосвященні й Преосвященні Владики (митр. С. Сулик); Дорогі брати в єпископаті, дорогі ієреї, ієромонахи і монахині, боголюбні й моєму серцю любі вірні брати і сестри в Україні (митр. С. Сулик); Преосвященні архипастирі, боголюбиві пастирі, чесні ченці та черниці, улюблені браття і сестри (патр. Філарет). У таких етикетних формулах епітети функціонують зазвичай як постійні емоційно-експресивні означення, характеристики певних груп людей, чиє життя так чи інакше пов’язане з релігією, або передають ставлення автора до адресатів.


 Проведене дослідження дає можливість зробити такі висновки:


 Епітети в конфесійних текстах відображають специфіку релігійної картини світу, зокрема її якісно-ознакові, аксіологічні параметри. Епітетні одиниці ілюструють тенденцію до конкретизації релігійного поняттєвого апарату засобами опису, характеристики. Теоретичний рівень релігійної свідомості репрезентований такими узвичаєними епітетними номінаціями, як Закон Божий; Свята Трійця; помісна, апостольська, соборна Церква; Всевишній Господь; пречиста Діва Марія; християнська віра; безсмертна душа та ін. Такі сполучення набувають статусу богословських термінів, оскільки позначають концептуальні релігійні поняття, а також відзначаються системністю слововживання.


Релігійно-етичні, релігійно-естетичні та інші поняття здатні трансформуватися на рівні буденної релігійної свідомості, набуваючи необов’язкових (з погляду релігійних канонів), особистісних характеристик. Вони вербалізуються насамперед посередництвом епітетних одиниць, що характеризують внутрішні якості людини згідно з християнською мораллю (людина праведна, богобоязлива, смиренна, щира; безбожні, грішні, облудні, злі люди), або опосередковано позначають явища інтелектуальної, емотивно-вольової сфер свідомості людини (недосконалий розум, праведні вчинки, духовні помисли, вічна любов, неземна радість, несамовитий гнів). Поняття прекрасного стійко асоціюється з концептуально-світоглядною основою християнства, напр.: божественна краса, небесна краса, Господня краса, неземна велич.


 Епітети є невід’ємним компонентом лексико-семантичної системи конфесійного тексту. Вони сприяють творенню портретних, мовних характеристик осіб, виражають оцінку певних рис характеру і внутрішніх переконань. Епітети характеризують предмети та явища реальної дійсності й світу ідеального, духовного: безводна земля, вороний кінь, високий кедр, густий туман і Боже Царство, небесний престол, божественний ангел, нетлінний Бог, пресвята Богородиця.


 Епітети в конфесійному стилі становлять цілісну систему, яка визначена його диференційними ознаками, передусім особливостями лексичного складу, специфікою функціонування образних мовних одиниць. У межах такої системи епітетні одиниці здатні вступати в синонімічні й антонімічні відношення.


 Функціонування епітетів у конфесійному тексті підпорядковане його загальному ідейно-концептуальному спрямуванню: а) прилучати людину до вищих, божественних істин, силою слова переконувати в істинності християнського вчення; б)  за допомогою образно-виразових засобів мови забезпечити максимальний емоційний вплив на свідомість вірян.


 Особливості семантики, стилістичних функцій епітетів найповніше виявляються в ЕС. Опорне слово зазвичай мотивує сполучуваність із відповідним епітетом, певною мірою уточнюючи, конкретизуючи його значення, а функціональний обсяг епітета впливає на варіативність поєднуваних із ним іменників-дистрибутів. Семантику епітетів, що відображають знакові для релігійної свідомості характеристики, оцінки, детермінують християнські канони. Синтагматика таких епітетів також обумовлена традиціями релігійного спілкування.


 У конфесійних текстах зафіксовано епітети, вживані і в прямому значенні, і в переносному (власне образні, художні означення). Залежно від контексту епітет може набувати метафоричності, семантико-стилістичних конотацій. У метафоричному контексті відбувається певна видозміна семного складу епітетів, перерозподіл смислових акцентів, напр.: гострий меч – гостре слово; гірка трава – гірка мова, гірка заздрість; солодкий хліб – солодке світло. Значна кількість ЕС є мовними образами-символами, що традиційно закріпились у релігійній свідомості з певним емотивним маркуванням: пресвята кров Господня; чесний, животворний хрест; Агнець непорочний; свята жертва. Унаслідок фразеологізації багато біблійних ЕС стали загальномовними: вавилонський мур, манна небесна, земля обітована, наріжний камінь, хліб насущний, Хома невірний та ін. Стилістично маркованими виступають складні прикметникові епітети: рукотворний храм, вогненосний архангел, високопрестольна слава та ін.


 Емоційно-експресивне забарвлення багатьох епітетів є показником  високого естетичного потенціалу. Як носії оцінної семантики вони виступають активним мовно-психологічним чинником, що окреслює коло ідеалів, ціннісних орієнтацій людини, а також  визначає основні параметри емотивно-чуттєвого сприйняття світу. На рівні ЕС виразно простежується така конститутивна ознака конфесійного стилю, як урочистість.


 Завдяки потенційній полісемантичності епітети здатні сполучатися з різними за значенням словами, входити до складу кількох лексико-семантичних полів, утворювати численні лексико-тематичні групи. Багато епітетів стосуються власне релігійної сфери. Вони пояснюють такі лексеми, як  віра, Бог, жертва, храм, молитва, душа тощо. Епітети, що позначають концептуальні християнські поняття, характеризуються строгою канонічністю, вони регламентовані узвичаєними в релігійному мовленні принципами слововживання. Багато епітетів, зокрема в тексті Біблії, означують те, що пов’язано з фізичним і духовним життям людини, мікро- і макросередовищем її існування, тобто епітетні характеристики конкретизують значну частину  денотативного простору. До того ж означальні лексеми можуть мати діаметрально протилежну оцінну семантику (оцінка предметів, явищ найчастіше дається з позицій релігійного світогляду і моралі).


 Укладений „Словник сполучуваності епітетів конфесійного стилю”  доповнює загальномовний словник, оскільки завдяки використанню нового фактичного матеріалу розширює традиційні межі функціонування епітетних одиниць. Зафіксовані у додатку ЕС представляють власне релігійну (стилістично забарвлену) і міжстильову (стилістично нейтральну) лексику.  За походженням у межах релігійної лексики  конфесійного стилю можна вирізнити власне українські мовні одиниці та старослов’янізми.  


У додатку відображено і рівень сполучуваності епітетів, за яким можемо зробити висновок про їхнє стильово-стилістичне навантаження. Ядро лексичного складу конфесійного стилю (на рівні епітетних одиниць) становлять ті лексеми,   які  сполучаються з найбільшою кількістю дистрибутів (10 і більше), напр., Божий, Господній, святий, Христовий, духовний, гріховний, земний, небесний, живий. Це епітети, що безпосередньо репрезентують релігійну сферу, та загальновживані, потенційно багатозначні слова, які в релігійному спілкуванні мають специфічні значеннєві відтінки. Периферія епітетних означень конфесійного стилю представлена переважно тими загальновживаними, нейтральними  лексемами (мають низький рівень сполучуваності), що дають логічні характеристики конкретним предметам або поняттям: дерев’яний храм, глиниста земля, дрібна худоба,  завтрашній день, вечірній час.


 Установлено, що в перекладних текстах частина епітетів є результатом адаптації чужомовних номінацій до нашої мовної традиції, інші  – відтворюють  власне українську образну систему, причому відчутним є вплив особи перекладача. Особливості вживання епітетів у конфесійному стилі зумовлені також ідейно-функціональним спрямуванням, жанровою специфікою тексту, а в посланнях і проповідях – ще й індивідуальним стилем автора. У текстах молитов, акафістів, проповідей і послань значна кількість епітетів виступає у складі традиційних етикетних формул, визначених  основними нормами та правилами релігійної комунікації.


 Епітетні одиниці функціонують в єдності з метафорами, порівняннями. Часто вони виступають елементом таких стилістичних фігур, як повтор, ампліфікація, антитеза. Це сприяє збільшенню художньо-естетичних можливостей епітетів, оптимізує вплив на свідомість реципієнта.


Отже, дисертаційна робота засвідчила вагомість епітетної системи в структурі конфесійного стилю як одного з показників урочистості, образності,  наскрізного символізму релігійної мови; продемонструвала тісний зв’язок вербальних засобів із концептуально-смисловими, психологічними чинниками.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины