СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ЗООНІМІЯ: ФУНКЦІЇ, СКЛАД ТА СТРУКТУРА

Краткое содержание

У „Вступі” обґрунтовується вибір теми та її актуальність у зв’язку зі ста­ном і перспективами дослідження різних аспектів у сфері літературно-ху­дожньої ономастики, окреслюється мета й основні завдання, об’єкт і дже­рельна база, подається історіографічний огляд, визначаються пріо­ри­тет­ні методи опрацювання матеріалу, з’ясовується наукова новизна, тео­ре­тич­не та практичне значення дисертаційної роботи.

Перший розділ – „Теоретичні питання літературно-художньої оно­­мастики та місце зооніма в онімічній системі” – присвячено з’я­су­ван­ню концептуальних понять (1.1), аналізу статусу ЛХЗ у системі літе­ра­тур­но-художньої ономастики через призму специфіки зоонімійної номі­на­ції (1.2), дослідженню проблеми правописного врегулювання у сфері ЛХЗ (1.3).

Актуальним завданням літературно-художньої ономастики є по­даль­ше вдосконалення терміносистеми, до якої є всі підстави зараховувати й тер­міни літературно-художньої зооніміки. З усіх можливих варіантів тер­мі­ноокреслень одного зі стрижневих понять „власна назва тварини у ху­дож­ньому тексті” найбільш оптимальним можна вважати літературно-ху­дож­ній зоонім, а термін кличка, яким послуговуються в реальній зоонімії, у літературно-художній є здебільшого неприйнятним: у художньому текс­ті ім’я тварини використовується не з утилітарних міркувань, не для ма­ні­пу­лювання твариною (підкликання, „спілкування”), а для створення ху­дож­нього образу, ознайомлення з ним читача тощо. Враховуючи наявність у сфері ЛХЗ одиниць, які відтворюються як загальні назви (курочка-ря­бу­шеч­ка), а насправді відіграють у художньому тексті роль власних, та спи­ра­ючись на гіпотезу про перехідні одиниці (балансують на межі nomina pro­pria et nomina appellativa), доцільним є й уведення в науковий обіг тер­мі­на квазізоонім на позначення  перехідних номінацій – свідчень процесу зо­онімізації апелятива.

Як індивідуальні найменування істот ЛХЗ загалом не можна вважати дру­горядними одиницями онімічної системи (хоча ступінь їх уживаності, особ­ливості функціонування залежать від багатьох чинників, серед яких чи не найважливішим є аудиторне спрямування: для дорослих чи дітей). У про­пріальній сфері найтісніший зв’язок ці одиниці виявляють з розрядом ан­тропонімів (реальних і літературно-художніх) та реальними зоонімами. За своїм складом ЛХЗ значною мірою збігаються з наявними у мові зоо­ні­ма­ми, а їх семантична структура в багатьох випадках повторює структуру кли­чок, хо­ча перші є фактами мовлення і належать художньо-літературній сфе­рі, а дру­гі як уже  факти мови належать побутовій сфері та реа­лі­зу­ють­ся в умовах ус­ної традиції. На відміну від загальновживаних імен (рівень мо­ви), літе­ра­тур­но-художні найменування (рівень мовлення) переважно не втрачають зв’яз­ку зі своїм етимоном, добре зберігають свою внут­ріш­ню форму, набу­ва­ючи при цьому ситуативного навантаження. Значний сти­лістичний потен­ці­ал імен зооперсонжів ґрунтується на їх номінативній спе­цифіці, закладений у дозоонімійній семантиці (саме шляхом від­нов­лен­ня, іноді трансформації, пе­реосмислення базових конотацій досягається ба­жаний ефект).

У корпусі досліджуваних зоонімів виявлено приклади правописної не­по­слідовності у відтворенні складних одиниць з прикладковим ком­по­нен­том (Зайчик Побігайчик, Зайчик-Побігайчик, зайчик-побігайчик), утво­ре­них на базі складених найменувань (Біла музейна Ворона, Заєць-Довгі ву­ха), відхилення від національної правописної та культурної традиції (Ва­ня, Дзига, дядя Жора, Клевер).  Правописна невмотивованість чи неодно­знач­ність відтворення окремих ЛХЗ може призводити до перцептивної не­адек­ват­ності, обмеження виражально-зображальних можливостей та втра­ти та­ки­ми одиницями естетичної цінності. На основі короткого аналізу чин­них норм і правописних паралелей з кличками та літературно-ху­дож­ні­ми ан­тро­понімами та з урахуванням того, що ЛХЗ становлять специ­фіч­ний кон­гло­мерат різних за своїм складом і структурою одиниць, окрес­ле­но шляхи пра­вописної стабілізації системи літературно-художнього зоо­ні­мі­кону.

У другому розділі – „Склад та структура літературно-художніх зоо­німів” –  сфера ЛХЗ досліджується у зв’язку з особливостями внут­ріш­ньо­го наповнення та матеріального втілення (якість, кількість, послі­дов­ність компонентів) належних сюди одиниць. Враховано, що процес но­мі­ну­вання персонажа зумовлюється багатьма суб’єктивними чинниками, а його результат узгоджується з різноманітними авторськими завданнями та на­становами. Лексична наповнюваність художніх формул найменувань тва­рин багата й різноманітна, а основними її джерелами є, по-перше, влас­не апелятиви, як і все, що субстантивується вже на рівні зооніма (при­кмет­ни­ки, дієприкметники, вигуки, звуконаслідування, різноманітні слово­спо­лу­чення), по-друге, семантичні трансформації, перебудова онімійних кон­текс­тів, у тому числі наслідки словеснотворчої діяльності письменників. Оскіль­ки предметність як основна ознака іменника вимагає від власних на­йменувань субстантивності, найпотужнішим номінативним ресурсом і ос­новою ЛХЗ є іменники – одиниці з найбільш денотативно насиченою се­ман­тикою. У процесі перебудови, оновлення апелятивних і власне оні­мій­них контекстів переосмислення іменника ґрунтується на асоціативних зв’яз­ках і вкладається в межі метафори чи метонімії (у „чистому” вигляді чи з дооформленням на рівні зооніма).

Літературно-художня зоосистема перебуває під впливом норм іден­ти­фі­кації, усталених у реальному українському зооніміконі (більшість ЛХЗ – се­мантично насичені одиниці, котрі, як і клички, містять вказівку на різні про­яви та якості тварини: масть, габарити, норов тощо). Факти мовлення, мо­тивовані ознаками тварини, здебільшого легко семантизуються і руб­ри­ку­ються (класифікація подається), а їх кількість у складі ЛХЗ зростає за ра­ху­нок квалітативних ономаформ. Оскільки саме взаємодія апелятивного (етимологічного) внутрішнього плану з оригінальним текстовим сере­до­ви­щем є визначальною для індивідуалізації персонажа, онімне значення імен, мо­тивованих, наприклад, загальними назвами зоопрототипів (Баран, Вовк, Дя­тел), не збігається повністю з апелятивною базою, виходить за її ме­жі. Не під­лягають семантичній класифікації дериватологічно непрозорі ока­зіо­наль­ні одиниці (приклади онімної звукогри, фоностилістичні за­со­би) на кшталт Мик, Ник, Тик, переосмислення яких може розглядатися ли­ше на тлі автор­ської етимологізації, з урахуванням причин і обставин їх ак­ту­алізації в ху­дож­ньому тексті. На склад ЛХЗ суттєво впливають явища те­зоіменності та одно­іменності: одна й та ж одиниця може вико­ри­сто­ву­ва­ти­ся для най­ме­ну­ван­ня різних зооперсонажів, а один зооперсонаж може ма­ти кілька на­йме­ну­вань. В українському літературно-художньому зоо­ні­мі­коні широко пред­став­­лені конгломерати різноманітних відапелятивних та відонімних утворень.

Склад ЛХЗ відображено в підрозділі 2.1. такими рубриками кла­си­фі­ка­ції:

1. Літературно-художні зооніми, зумовлені апелятивами: 1) ЛХЗ, спів­відносні з назвами реалій тваринного світу (Веприк, Зозуля, Какаду – всьо­го 164); 2) ЛХЗ, співвідносні з назвами рослинного світу ( Айстра – ли­сиця, Волошка – кішка, Жолудь – кінь – всього 13); 3) ЛХЗ, пов’язані з апе­лятивами, які окреслюють внутрішні якості (Бешкетник – горобець, Прим­ха – кобила, Розбишака – качур – всього 65); 4) ЛХЗ, пов’язані з апе­ля­тивами, які окреслюють специфічні ознаки конфігурації тіла (Довговух – за­єць, Однокрил – птах, Шутя – коза – всього 20); 5) ЛХЗ, співвідносні з апе­лятивами, які вказують на специфічні ознаки забарвлення (масть) (Бі­ля­ночка – курка, Жовтопузик – каченя, Сивуля – корова – всього 87); 6) ЛХЗ, співвідносні з назвами побутових реалій (Дрючок – бобер, Пензлик – ме­телик – всього 14); 7) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на спе­цифіку покриву (Бровко – пес, Кудлик – кіт, Пухнастик – ведмежа – всьо­го 14); 8) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на специфіку по­яви (народження, придбання) і місцезнаходження  (Даролька – корова, Лі­совик – кінь, Прибивчик – заєць – всього 10); 9) ЛХЗ, співвідносні з осо­бо­вими невласними назвами (Бандит – пес, Герой – качур, Сирота – пі­вень – всього 29); 10) ЛХЗ, пов’язані з апелятивами зі сфери духовного жит­тя людини (Воля – кобила, Гопак – пес, Страх – цуценя – всього11); 11) ЛХЗ, зумовлені одиницями відвигукової, віддієслівної семантики та мотивовані звукогрою (Буцик – пес, Гагачка – гуска, Фирк – їжак – всього 139); 12) ЛХЗ, пов’язані з апелятивами первісно прикметникової та діє­прик­метникової семантики (Біла – свиня, Зачуханий – півник, Тягучий – же­ребець – всього 74). 2. Літературно-художні зооніми, ускладнені ком­по­нентами прикладкового характеру  становлять особливу групу. Фор­му­ючись на ґрунті апелятивної лексики, значна їх частина балансує на ме­жі апелятив-онім (перехідний тип). У художньому тексті такі одиниці, як вед­мідь-набрідь, Жабунець-Хвастунець, мурашка-поспішайка (всього близь­ко 200), беруть участь у творенні оригінальних образів тварин та за­свід­чують сам процес зоонімізації апелятивів і формування ,,промо­вис­тих’’ імен. 3. Літературно-художні зооніми, зумовлені іншими класами no­mina propria, майже всі (крім поодиноких – Дунай, Казбек, Тиса) ґрун­ту­ються на одиницях антропонімікону та відповідно розподіляються на іме­на чоловічих (офіційні форми найменування: Іван – вовк, Мирон – слон, Фабіян – цап; неофіційні: Арчі – пес, Васько – кіт, Йоній – кінь) та жі­ночих особин (офіційні: Варвара – сорока, Емма – собака, Мальвіна – ли­сиця; неофіційні: Ганя – свинка, Лукерка – киця, Маня – корова). Серед них незначна кількість одиниць дублює імена відомих (історичних, міфіч­них, літературних) осіб: Архімед – кінь, Гамлет – ведмідь, Гектор – пес, Еней – пес. 4. Оказіональні феномени –оригінальні результати індиві­ду­аль­ної ономатворчості, які не тлумачаться і не рубрикуються однозначно: де­риватологічно непрозорі (Ник, Ня, Чик) та семантично ускладнені, ба­га­то­ознакові (Морока-Дружок, Фітьфебель).

Підрозділ 2.1. містить також аналіз актуальних в українській лі­те­ра­тур­но-художній зоонімії, як і в реальній комунікації, явищ одноіменності та тезоіменності. У сфері ЛХЗ відсутня однозначна кореляція ,,одна тва­ри­на – одне ім’я”. Кількість найменувань зооперсонажа визначається на ос­нові ,,вертикального” контексту, а найузвичаєнішою комбінацією є 1+1, спо­радично – 1+2 чи 1+3 (тобто базове ім’я може супроводжуватися ще од­ним чи кількома додатковими компонентами). Конкретні свідчення од­но­іменних ЛХЗ (Михайло Іванович, Михайло, Кудлатий Михайло – вед­мідь) дозволяють стверджувати, що літературно-художнім текстам влас­ти­ва багатократна репрезентація як персонажа тварини, а саме явище од­но­іменності у сфері зоонімії актуалізується у зв’язку з прагненням автора уник­нути повторів, урізноманітнити текст, створити переконливий образ тва­рини тощо. Кількісні параметри ЛХЗ певною мірою зумовлюються те­зо­іменністю, тобто використанням однієї й тієї ж одиниці для номінації різ­них зооперсонажів (Кузя – вовченя, галченя, песик, світлячок; Лиска – ко­рова, кобила, лисиця, коза, кішка). Реалізація формули ,,різні тварини – од­не ім’я” у художніх текстах супроводжується посиленням харак­те­рис­ти­ки денотата за допомогою додаткових вербальних засобів та залежить від кон­кретних обставин мовлення. Це явище засвідчує здатність оно­мас­ти­ко­ну повторюватися й онімними засобами фіксувати спільні для зоологічно різ­них тварин ознаки (пор.: Пухнастик – ведмежа, зайчик, котик; Сірко – вов­ченя, зайчик, пес). Явища одноіменності й тезоіменності у сфері ЛХЗ за своїм змістом протилежні.

У підрозділі 2.2. –,,Структура літературно-художніх зоонімів” –  роз­глядається формальна специфіка ЛХЗ, в якій визначальною є інва­рі­ант­на структуризація компонентів – їх якість, кількість і послідовність. Влас­ні найменування зооперсонажів передають багатство уяви письменника, його прагнення підібрати найбільш адекватні засоби персоніфікації, що й по­яснює закономірність структурного розмаїття, строкатість ЛХЗ. Іме­ну­ван­ня зооперсонажа все ж здійснюється з необхідним мінімумом різних оно­маформ або ж їх поєднанням на основі чи за взірцем відповідних мо­де­лей. Сутність ЛХЗ полягає, отже, як у використанні готових традиційних схем, так і в продукуванні нових оригінальних одиниць, що формуються на базі власне авторської назвотворчої діяльності. Сучасна зоонімійна сис­те­ма поєднує традиції в іменуванні тварин з широкою орієнтацією на екс­тра­культурні стандарти.

За  структурними особливостями  увесь інвентар фактів розподі­ле­но на дві групи. 1. Структурно однослівні (елементарні) ЛХЗ станов­лять ядро українського літературно-художнього зоонімікону, характери­зу­ють­ся максимальною наближеністю до кличок (зв’язок з традиційним оно­мастиконом) і є способом досягнення компресії та виразності мов­лен­ня. Чим компактніша одиниця, тим більша можливість її участі в номі­на­тив­но-семантичних процесах. Однолексемна система у сфері ЛХЗ і зараз за­довольняє потреби номінації та заповнюється практично необмеженим на­бором одиниць. Більшість як однокореневих, так і неоднокореневих на­йме­нувань сформувалася внаслідок переосмислення різних за семантикою апе­лятивів, інших пропріальних лексем, менша ж кількість – на основі ін­ших лексико-граматичних розрядів: дієслів, вигуків, часток тощо. Тому як най­більш поширений і типовий кваліфікується лексико-семантичний спо­сіб деривації: Байкал (кінь), Варварка (киця), Гав (цуценя), Довгов’яза (чап­ля), Мисливчик (кіт), Не (цуценя), Рятуй (пес), Терентій (горобець), Чуб­чик (шпак). Морфологічний афіксальний спосіб деривації пред­став­ле­но в досліджуваному зооніміконі вужче і стосується він лише тих оди­ниць, котрі як суфіксальні деривати актуалізувалися саме на рівні ЛХЗ, а не засвоїлися в готовому вигляді (пор.: антропонім Котигорошко і ЛХЗ Ко­тигорошесик, Котигорошотик). Є й поодинокі суфіксальні одиниці (Ба­раньо, Вован, Їжила), узусні параметри яких  в ономасіологічному аспек­­ті окреслюються неоднозначно. Серед однослівних ЛХЗ репре­зен­то­ва­но також результати основоскладання (Кінокриса, Кіноослик), усічення (Аб­ка – жабка, Ичка – синичка), повторення, синонімічного нарощування (Жук-Жучище, Жура-жура-журавель). 2. Структурно багатослівні (неелементарні) ЛХЗ демонструють необмежений зображально-вира­жаль­ний потенціал пропріальних засобів у художньому тексті. Неелементарні фор­мули мають і різний обсяг лексичної наповнюваності, і відмінну кон­фі­гурацію моделей, серед яких як типові кваліфікуються такі: двочленні іме­нування – відантропонімійні ,,особове ім’я + прізвище” (Михайлик Вед­ме­денко), ,,особове ім’я +ім’я по батькові” (Росомаха Ягуарівна); на базі сло­восполучень з підрядним зв’язком з різною граматичною основою (Ара Сол­датський); три-, чотирислівні – відантропонімійні моделі (Сохат Со­ха­тович Лось), дескриптивні утворення як наслідок синтаксичного спо­со­бу деривації (Побігайчик Куций Хвіст). 3. Зоонімоформули з іден­ти­фі­ка­то­рами (детермінативами) у структурі  у текстовому сере­довищі су­про­воджуються апелятивними індикаторами (конкретизують, під­си­лю­ють, конотативно збагачують ім’я зооперсонажа) вуйко, дядько, кум, пан то­що.: пан Бурмило, тіточка Гуска, кума Явдоха.

Зіставлення структурно різних ЛХЗ свідчить про зумовленість їх фор­ми лексичним наповненням і загальнотекстовим комунікативним за­вдан­ням та дозволяє встановити динаміку розвитку зоонімоформул. Багато­ком­понентні одиниці є продуктивними щодо образотворення та вияву ба­гат­ства авторської уяви, однак своєю розлогістю не узгоджуються з тен­ден­цією до компресії (простота, цільнооформленість) і як оказіональні на­йме­нування мають порівняно низький ступінь актуалізації в українському лі­тературно-художньому зооніміконі, дотепер знаходячись на його пе­ри­фе­рії. Конкретні текстові фрагменти позначені дозуванням різних оно­ма­фор­мул, а послідовне вживання ономаформ одного гнізда забезпечує струк­турно-композиційну гармонію та цілісність твору.

Третій розділ – ,,Літературно-художні зооніми у системі мовно­сти­лістичних засобів: їх функціональні можливості та наван­та­жен­ня” – спрямовано на вивчення стилістичної ролі зоонімів у художньому текс­ті. У п’яти підрозділах обґрунтовується доцільність виокремлення та спе­цифіка вияву номінативної, характеристичної, емоційно-експресивної, дей­ктичної, архітектонічної функцій ЛХЗ, з’ясовується ступінь участі іме­ні тварини у творенні її образу та загалом реалізації авторського задуму, а та­кож жанрова зумовленість актуалізації досліджуваних одиниць.  

У підрозділі 3.1. – ,,Особливості реалізації номінативної функції ЛХЗ”– стилістичний потенціал найменувань тварин простежується у зв’з-ку з їх де­нотативним підґрунтям. Своєрідність виявляють зооніми двох типів: 1. ЛХЗ, що вказують на зоопрототип, поєднують індивідуалізуючу роль з ге­нералізуючою. Сюди належать одиниці різної кофігурації, які містять пря­му вказівку (Бджола, Ведмідь) або ж опосередковану (співвідносні з най­більш знаними кличками – Буланий, Вороний, Мурка) на вид най­мен­о­ва­ної тварини. Їх узагальнений атемпоральний зміст зумовлений як збе­ре­же­ним доонімним значення, так і типовим художнім простором ре­пре­зен­та­ції (байки та казки про тварин). Спостереження над застосуванням від­по­відних одиниць українськими письменниками (Л.Глібов, Є.Гребінка, М.Він­грановський, П.Воронько, Н.Забіла, І.Калинець, П.Куліш, О.Пчілка, І.Фран­ко та ін.) засвідчують високу частотність відапелятивних ЛХЗ на зра­зок Вовк, Зозуля, Лев і доводять, що саме на основі доонімної семан­ти­ки та шляхом її текстового розгортання вибудовується інакомовність зоо­ні­мів, алегоричність найменованих персонажів та латентний зміст усього текс­ту. Мовностилістичний ефект доволі часто посилюється за рахунок усклад­нень структури (Горобчик-Молодчик, Коник-стрибунець, Одинець Му­равлик), що сприяє розширенню  функціональних можливостей таких оди­ниць. Фольклорні з походження квазізооніми (зайчик-побігайчик) на ос­нові стереотипних, традиційних ознак тварин алегорично пропонують пев­ні узагальнення щодо людей, а одиниці на зразок вовчик-братик, ли­сич­ка-сестричка віддзеркалюють давні тотемістичні уявлення людей, віру в кровну спорідненість між родом і тотемною твариною.  ЛХЗ, які мають від­повідники в реальному зооніміконі (Бровко, Джульбарс, Чалий), також по­легшують ідентифікацію персонажа як тварини, переважно свійської, а най­більш знані за певних паралінгвальних умов (вік, рівень освіченості чи­тача) конкретизують ще й її вид. У літературних художніх текстах різ­них авторів (Г. Бойко, О.Гончар, Я.Грабовський, М.Трублаїні, Ю.Шип та ін.) найменування на кшталт Гнідко, Лиска, Рябко є засобами відтворення дій­сної картини світу, де тварини виявляють свою справжню зоологічну сут­ність. Як і в реальній зоонімійній номінації, у художній важливе зна­чен­ня мають мотиваційні стимули, які, збігаючись (,,Песик був волохатим, і прозвали його Волохан”) чи не збігаючись (Сірко – ,,кудлатий пес”) з ре­аль­ними, витлумачуються на рівні тексту. 2. ЛХЗ, що не містять вказів­ки на зоопрототип репрезентовано у творах багатьох письменників: О.Виш­ні, М.Йогансена, О.Копиленка, І.Чендея та ін. На підставі контексту­аль­но­го аналізу одиниць на кшталт  Пішта (кінь), Фабіян (цап), Флейта (со­ба­ка), Янехо (курча) з’ясовується, що такі ЛХЗ надають художній абстракції кон­кретно-образного характеру, вміло обігруються авторами з зо­бра­жаль­ною метою, а сам процес номінації є предметом художнього осмислення та входить у структуру твору. Найменування, котрі не містять прямої вка­зів­ки на зоопрототип, ілюструють прагнення письменників відійти від шаб­лону (Геральда – ведмедиця, Дефіцит – кіт, Загнибіда – курка) і в текс­ті часто виступають у гармонізованій системі пропріальних одиниць (Жов­топузик, Жовтоносик, Жовтокрилик, Жовтохвостик – каченята ).

Специфіка реалізації номінативної функції ЛХЗ виявляється на всіх рів­нях (вибір денотата, спосіб його осмислення та результат, актуа­лі­зо­ва­ний у тексті) і зумовлюється такими чинниками, як авторський задум, лі­те­ратурна форма, аудиторне спрямування тощо.

Підрозділ 3.2. – ,,Характеристична функція ЛХЗ” – містить аналіз сти­лістичних особливостей імен тварин у зв’язку з їх здатністю завдяки до­онімній семантиці та енциклопедичному значенню вказувати на зов­ніш­ні чи внутрішні ознаки зооперсонажа. Потенціал характеристичних ЛХЗ зорі­єнтований на виражальні можливості реального зоонімікону. 1. До зов­нішньохарактеристичних належать одиниці, які вказують на масть пер­сонажа (Зозуляста – курка, Лисик – бичок, Червонюк – півень), якість по­криву (Волохан – песик, Пушок – горобець, Шовкова Спинка – їжак), кон­фігурацію тіла (Вухань, Довговух, Куций Хвіст – зайці), акустичні озна­ки (Гегекало, Каха, Квочка Кукуріківна – свійські птахи), час народження, спо­сіб придбання, належність (Даролька – корова, Прибивчик – зайчик, Стов­бурова Іванова – кобила). Більшість ЛХЗ, що характеризують пер­со­наж за зовнішніми ознаками, запозичена з реального зоонімікону або на­га­дує його одиниці. У текстовому середовищі такі феномени супро­во­джу­ють­ся авторськими поясненнями, які не завжди збігаються з реальними (пор.: корова Ціндоля – авт. ’ціна долі’ і ромське ’куплена’). 2. Внутріш­ньо­характеристичні найменування зооперсонажів вказують на стійкі емо­ційно-психічні риси об’єкта. Функціонально-стилістичний аналіз текс­тів доводить здатність ЛХЗ передавати широкий спектр інформації про внут­рішній світ тварини: особливості вдачі (веприк Забіяка, кобила Прим­ха), раціональні риси (кіт Бовдур, папуга Премудрий Лорі), поведінкові оз­наки (горобець Крутихвіст, кріт Ледвехід) тощо. Інвентар фактів за­свід­чує, що більшість внутрішньохарактеристичних імен присвоєно антро­по­мор­фізованим персонажам з урахуванням традиційної інтерпретації ха­рак­те­ру тварин (вовк Відлюдько, лисиця Облудниця, зайчик Стрибайчик). Україн­ські фольклорні казки про тварин дають блискучі взірці най­ме­ну­вань – точних і дотепних характеристик (бичок-крутиріжок, ведмідь всіх-вас-давун, кінь коничок-ступачок, лис-курижерун, заєць на-горі-під­ска­кун), які й наслідуються в авторській літературі (Білочка-веселушка, Жа­бу­нець-Хвастунець, Зайчик-Побігайчик, Петячок-гордячок). Подібні ЛХЗ ві­ді­грають важливу роль у створенні психологічного портрета персонажа.

У репертуарі українських ЛХЗ є одиниці, характеристична роль яких вті­люється не тільки за допомогою вказівки на одну прикметну рису тва­ри­ни, а має багатоознакове (частіше – двоознакове) підґрунтя (рись Пля­мис­та Блискавка, ведмідь Рудий Опришок, цуценя Страх-Пушок). На від­мі­ну від кличок, у складі яких превалює лексика як результат зорового сприй­няття світу, характеристичний зміст ЛХЗ охоплює практично не­об­ме­жений спектр статичних і динамічних мотиваційних ознак, що пояс­ню­єть­ся специфікою художнього осмислення дійсності.

Підрозділ 3.3. – ,,Емоційно-експресивна функція ЛХЗ” – присвячений з’я­суванню виражальних можливостей найменувань зооперсонажів у зв’яз­ку  з суб’єктивним увиразненням висловлювання за допомогою оди­ниць з позитивною чи негативною конотацією та з урахуванням основних ти­пів експресивності (інгерентної – притаманної, внутрішньо властивої лек­семі й адгерентної – набутої у ,,своєму” контексті). Увесь інвентар фак­тів розглядається у межах двох груп. 1. ЛХЗ, що мають інгерентне емо­ційно-експресивне значення, актуалізуються як засоби увиразнення та емоційної оцінки за рахунок формальних (Барбосик, Жабка, Жук-Жу­чи­ще), змістових (Ляля, Красуня, Цяця), формально-змістових (Вовцюга-Во­ло­цюга, Чепурушечка) компонентів. Значна кількість здрібніло-пестливих форм зоонімів утілює не тільки позитивну авторську оцінку, а й від­дзер­ка­лює соціальний досвід традиційно доброзичливого, прихильного став­лен­ня до тварин, особливо малят (пор.: песик Бобчик, ведмежа Бурмилко, те­лич­ка Горгонка). Інгерентне значення ЛХЗ посилюється у виразних текс­то­вих масивах (,,Сонечко простягло свій теплий промінець і погладило Си­нич­ці голівку”), за допомогою відповідного контексту реактуалізується й де­що стертий емоційно-експресивний план таких узуальних одиниць, як Дру­жок, Тузик, Шарик. У ЛХЗ з негативною конотацією суб’єктивне зна­чен­ня згрубілості, як правило, поєднується з об’єктивною збільшу­валь­ні­стю (Комарище-Довге Носище, котище Прокопище). Ці зооніми за­сто­со­ву­ються для номінації негативних персонажів у творах для дітей (пе­ре­важ­но казках). Специфічним виявом експресії (оригінальність, асоціа­тив­ний план) позначені одиниці з відтінком книжності (кінь Архімед, ведмідь Гам­лет, пес Еней): створюють комічний ефект, як й інші дотепні на­йме­ну­вання на зразок Докучай (пес), Летюча Ковбаса (курка), Моська Олек­сан­дрівна (теличка). 2. ЛХЗ з адгерентним емоційно-експресивним зна­чен­ням актуалізуються завдяки відповідному контексту. Такого зна­чення на­бувають відапелятивні одиниці (співвідносні з назвами зоопрототипів: Бджо­ла, Гадюка, Лев) у текстах алегоричного змісту (байки та казки про тва­рин). Словесне оточення, семантичні зв’зки, перегуки надають пер­вин­но нейтральним найменуванням конкретного емоційного забарвлення (пор.: ,,не слуха Жаба, дметься гірш, Все думає, що стане більш. Та й що, дурна, собі зробила? З натуги луснула – та й одубіла!” (Л.Глібов ,,Жаба і Віл”)). У формуванні негативного чи позитивного плану адгерентних ЛХЗ важ­ли­ву роль відіграє доонімна семантика (найменування свійських/диких, хи­жих/нехижих тварин) і традиційна фольклорна інтерпретація образів (Лис – хитрий, підступний). Різнотипні за емоційним значенням одиниці за­сто­со­вуються  іноді для найменування одного персонажа (Спрут, Спру­ти­сько). ЛХЗ здатні виражати різнопланові емоції, втілення яких зумовлене за­­гальною емоційною настановою тексту, інтенсівністю вияву почуттів, від­повідним оцінним контекстом, авторською манерою добору онімних і не­онімних засобів.

У підрозділі 3.4. – ,,Дейктична функція ЛХЗ” –  йдеться про особли­во­сті функціонування імен тварин у зв’язку з категоріями роду, соціального ста­тусу, етнокультурної належності. 1. Вказівка на стать зооперсонажа. По­тенціал і здатність ЛХЗ розрізнювати стать персонажа зумовлені при­ро­дою зоонімів, їх призначенням найменовувати істот різної статі. Чітко роз­межовуються чоловічі та жіночі особини на рівні відапелятивних (гра­ма­тичний рід збігається з біологічною сутністю персонажа: лисиця Айст­ра, пес Гопак, пташка Королева, собака Пальма), співвідносних з клич­ка­ми (кіт Мурзик, кішка Мурка, кобила Чала) та відантропонімійних назв (бі­лоч­ка Вірочка, їжак Кирило, лисиця Лариска). Невизначеність де­мон­стру­ють найменування малят (Гусеня, Тигреня), відапелятивні одиниці гра­матично спільного роду (Забіяка, Роззява) та іншомовні й стилізовані зоо­німи (Бімбо, Кау). Корпус українських ЛХЗ характеризується вищою час­тотністю найменувань чоловічих особин, що пояснюється переважно екс­тралінгвальними чинниками. 2. Вказівка на ,,соціальний” статус тва­ри­ни актуалізується для імен антропоморфізованих песонажів. Сюди на­ле­жать ЛХЗ, що дублюють антропонімійні моделі (Вепрій Кнурович Ка­ба­нюк, Кося Вухань) та супроводжуються апелятивними індикаторами вуйко, дядь­ко, пан, пані (пані Качуровська). На поважність/неповажність, авто­ри­тет­ність/неавторитетність зооперсонажа вказують етикетні формули (се­ред них неонімні звертання-номінації), які визначають ще й регістр спіл­ку­вання ,,ти–ви”, рольові позиції, специфіку стосунків (пор.: Добридень вам, кумо Явдохо! Ваше степенство, вельмишановний пане). Не вносячи у текст нового логічного змісту, вокативні формули з еквівалентами зоо­ні­мів (,,Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами!”) натякають на ,,суспільну” ієрархію. Конкретизація за видом діяльності, професією пер­сонажа репрезентована поодинокими прикладами на зразок Дятел-лі­кар, Кіт-футболіст. ЛХЗ мають значний потенціал як етнокультурні (вед­мідь Михайло Іванович, папуга Жако), регіональні (закарпатські – Дю­ла, Піціко) дейктики, а також можуть вказувати на локально-просторові ме­жі художніх подій – місто, село, річка, океан тощо (миша-городянка, ми­ша-хуторянка, Спрут). Найменуванням зооперсонажів властивий ком­п­­лексний дейксис – одне ім’я дає уявлення про стать, статус чи роль тварини у системі персонажів, національний колорит тощо (кіт пан Коцький).

Підрозділ 3.5. – ,,Архітектонічна функція ЛХЗ” –  спрямовано на ви­вчен­ня ролі найменувань тварин у побудові художнього твору. Специфіка ар­хітектонічного навантаження ЛХЗ розглядається у кількох основних ас­пек­тах. 1.Роль ЛХЗ у заголовках: умонтоване у назву твору ім’я тварини ві­діграє темовидільну роль, окреслює перспективу розгортання змісту, ак­цен­тує увагу на важливості найменованих тварин для всього твору; майже 70% заголовків опрацьованих джерел містять ЛХЗ (М. Йогансен ,,Собака Джан”, Г.Тютюнник ,,Однокрил”, В.Шкіря ,,Як Білявчик чудовиська зля­кав­ся” тощо). 2. Роль ЛХЗ як засобу когезії тексту. Для імені зоо­пер­со­на­жа – суттєвого компонента творення образу тварини – характерна по­вто­рюваність, постійна відтворюваність (буквальні лексичні повтори, кон­текс­туальна синонімія ЛХЗ – одноіменність), чим забезпечується текс­то­вий зв’язок у ближчій перспективі, лінійно, між послідовними вислов­лю­ван­нями, і дистантно, на рівні ,,вертикального” контексту. Спроектований на всю глибину тексту ЛХЗ сприймається як тематична і стильова до­мі­нан­та. 3. Формальна (жанрова) зумовленість ЛХЗ як елемента архі­тек­то­ніки. Обрана автором форма, аудиторне призначення тексту, інди­ві­ду­аль­ні художні завдання визначають і особливості актуалізації ЛХЗ. Про­зо­вий художній твір дозволяє якнайповніше використати потенціал зооніма на енциклопедичному, власне онімному та доонімному рівнях. Для реаліс­тич­них текстів типовим є застосування одиниць, запозичених з реального зоо­німікону (Зірка, Сіря, Шутя), для фантастично-казкових – оригіналь­них авторських новотворів (Півпівника, Шакал Бацила), для байок – іна­ко­мов­них ЛХЗ, утворених на базі назв зоопрототипів (Бджола, Віл, Черепа­ха). У поетичних творах (вірші для дітей, загадки, лічилки, скоромовки то­що) особливого значення набуває фоностилістичний потенціал зооніма.

Здійснене в дисертації лінгвістичне  обґрунтування емпіричного ма­те­рі­алу, як і опрацювання засадничих питань літературно-художньої оно­мас­тики, дало підставу зробити такі  висновки:

1. У художньому творі ім’я тварини окреслює персонаж, бере участь у тво­ренні образу, ознайомлює з ним читача та загалом є засобом ху­дож­нього втілення авторської концепції життя.  Ономастика художнього тво­ру – чітка й цілісна система зі значним потенціалом зоонімів, більшість із яких є літературно-художніми (вони мотивовані художньо, а не реально). Оскільки найменування тварини у художньому просторі позбавлене ути­лі­тар­ного навантаження (не для підкликання, „спілкування”), термін кличка у сфері літературно-художньої зоонімії здебільшого є неприйнятним. 

2. Статус літературно-художніх імен тварин в українській націо­наль­ній ономасистемі не можна вважати периферійним: саме на базі ЛХЗ знач­ною мірою формується образний потенціал багатьох творів, а в текстах  для дітей, зокрема казках, де позамовні реалії традиційно осмислюються че­рез образи тварин (часто антропоморфізовані), імена зооперсонажів є стриж­невими компонентами ономастикону та всієї системи виражально-зоб­ражальних засобів конкретного твору.        

3. ЛХЗ за своїм складом значною мірою дублюють наявні вже в мові найменування тварин, а їх семантична структура у багатьох випадках також збігається зі структурою реальних зоонімів (кличок).

4. В еволюції української ЛХЗ як джерело лексичної наповнюваності фор­мул іменування важливу роль зіграли і власне апелятиви різноманітної се­мантики, і одиниці, що субстантивуюються вже на рівні зооніма (при­кмет­ники, дієприкметники, вигуки й звуконаслідування, у тому числі й на­слід­ки авторської образотворчої діяльності (оказіональні феномени)), і до­во­лі потужна група онімів (здебільшого антропонімів) як результат пе­ре­бу­дови (оновлення) онімійних контекстів.

5. Ядро ЛХЗ (75%  усіх ономавживань) як спосіб індивідуалізації скла­дають елементарні, тобто однолексемні одиниці, ступінь уживаності яких у художніх текстах різних жанрів нерівномірний. Однослівні (й зде­біль­шого – однокореневі) назви є способом економного формування сис­те­ми мовних засобів, одним зі шляхів досягнення компресії та виразності, а їх використання зумовлене як жанрово-стилістичною належністю текс­ту, так і конкретними обставинами мовлення. Дво- і багатолексемна іденти­фікація має здебільшого оказіональний характер. Три- і чотирислівні де­скрип­тивні зоонімоформули є своєрідним засобом жанрової стилізації, про­те, не узгоджуючись з тенденцією до компресії (простота, цільно­офор­м­леність, зручність), вони як оказіональні феномени не отримали cуттєвого розвитку в українському літературно-художньому зооніміконі.

6. Семантична деривація як спосіб номінації у складі ЛХЗ виявилася най­­більш продуктивною і поширеною: тут як наслідок семантичної пе­ре­бу­­дови апелятивних, онімійних та інших контекстів закріпилися цілі кон­гло­­мерати метафоричних вживань. Власне дериваційні форми (Бараньо, Бу­м­сеня, Замет) є здебільшого похідними, а їх кількість у репертуарі до­слі­­джуваних зоонімів становить близько 30 %. Частина оказіональних фе­но­­менів належить до дериваційно непрозорих одиниць. Кількість ЛХЗ у ху­­дожніх текстах зростає за рахунок лексико-зменшувальних ономаформ, які виявляють тут найбільшу активність і є засобом авторських конотацій на оцінній шкалі між позитивним і негативним.

7. Окремою серією в українському ЛХЗ представлені апелятиви з оз­на­­кою „безіменності”, чи групової індивідуалізації, які  тлумачаться зви­чай­но за допомогою „вертикального” контексту (Баран, Вовк та ін. – всьо­го 196 одиниць (без урахування ускладнених ЛХЗ)).

8. За способом використання сучасний літературно-художній зооні­мі­кон характеризується національним осмисленням: твори на українську те­ма­тику – і відповідно до цього використання українського іменника. На­ці­о­­нальна приналежність онімії чітко простежується.

9. Хоча українська літературно-художня зоонімія і зберігає виразну ук­раїнську питомість, ономастичний простір художніх текстів складається не лише з зоонімів, властивих нашій національній культурі, а й із інтер­лінг­вальних та міжкультурних (Алекс, Алі, Архімед, Бертольдо, Бімбо, Блек, Гектор, Джек, Джой, Дунчі, Дюла, Жак, Мілорд, Піціко, Пішта, Ральф, Рекс, Стек, Султан, Чарлі тощо), які, по суті, є неперекладними й адапто­ва­ними на українському ґрунті. Не сприяють піднесенню національного ко­лориту такі детермінанти у складі ЛХЗ, як дядя, тьотя, окремі зро­сій­ще­ні гіпокористики (Костя, Льоня, Петя) та одиниці, що суперечать пра­во­писній традиції. 

10. Результати дослідження можливостей одиниць кожної з виокрем­ле­них під час функціонального аналізу рубрик (номінативна, характе­рис­тич­на, емоційно-експресивна, дейктична, архітектонічна функції) дово­дять, що і в ЛХЗ визначальною є все-таки номінативна роль, яка й забез­пе­чує стилістичне використання найменувань тварин як фактів художнього мов­лення, актуальних тільки у „своєму” тексті.

11. Специфічною рисою, яка зумовлена як внутрішніми та зовнішніми особливостями зоонімів, так і їх взаємодією з художнім середовищем, є поліфункціональність ЛХЗ. До номінативної ролі більшості дослі­джу­ва­них одиниць, як правило, долучаються характеристична (виокремлює зов­ніш­ню чи внутрішню ознаку, суттєву для денотата), емоційно-екс­пре­сив­на (реалізується на рівні двох типів: інгерентному й адгерентному), дейк­тич­на (переважно втілюється як вказівка на стать зооперсонажа, його „со­ці­альний” статус та етнокультурний колорит), архітектонічна.

12. Хоча назва твору є самостійним архітектонічним елементом (не вхо­­дить у сам текст), художній текст і його заголовок становлять змістову єд­­ність як компоненти цілісного утворення. Серед заголовків оп­рацьо­ва­них джерел щонайменше 280 (без урахування назв із квазізоонімами) міс­тять у своїй структурі ЛХЗ, які відіграють темовидільну роль.

13. Актуалізація різних структурно-функціональних типів ЛХЗ пов’я­за­­на з типологічними особливостями тексту. Основні тенденції: у про­зо­вих творах імена зооперсонажів супроводжуються відтворенням у сло­вес­ній формі авторських мотиваційних стимулів номінації, процес найме­ну­ван­ня художньо інтерпретується, обігрується, в поетичному ж середовищі на перший план висуваються формальні (фоностилістичні) чинники, хоча й тут ЛХЗ, пристосовуючись до вимог фоніки, ритмомелодики тексту, аран­жуються українськими авторами з урахуванням аудиторного при­зна­чен­ня, естетичних уподобань тощо.

14. Загальнотекстова настанова, тобто авторське завдання створити ре­алістичну чи нереалістичну картину, безпосередньо впливає на спе­ци­фі­ку актуалізації ЛХЗ  (форма, зміст, набір функцій).     

15. Літературно-художню зоонімію не можна розглядати ізольовано від решти онімної лексики, передусім від української загально­на­ціо­наль­ної зоонімії, а також конкретних культурно-історичних умов, в яких вона тво­рилася і твориться: літературно-художня зоонімія склалася історично, і її розвиток зумовлювався не тільки внутрішніми, а й зовнішніми чин­ни­ка­ми.