| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його новизна. Формулюється мета і завдання дисертаційної праці, через виконання яких вони досягаються. Вказується на теоретичне та практичне значення висновків і узагальнень дослідження, визначається його структура, наводяться відомості про апробацію результатів наукового доробку.
У першому розділі – “Лексико-семантична група дієслів на позначення мовлення як об’єкт наукового дослідження” – викладено теоретичні основи дослідження, з’ясовано зміст ключових понять дисертаційної праці (лексико-семантична група, лексико-семантична парадигма, метамовна лексика, етимони тощо). Описується стан вивчення наукової проблеми, розглядаються загальні питання структурно-семантичної та етимологічної характеристики лексики, аналізується процес мовлення як лінгвістична проблема, визначаються основні аспекти в дослідженні й класифікації дієслів на позначення мовлення в сучасній мовознавчій науці.
Упродовж останніх десятиліть активізувалося вивчення окремих лексико-семантичних груп: вітчизняними лінгвістами досліджувалися такі тематичні групи лексики, як назви кольорів (А. П. Критенко), часових понять (М. П. Кочерган), спорідненості й свояцтва (А. А. Бурячок), одиниць виміру й ваги (В. О. Винник), вишивальних технік (І. В. Зінченко), лікарських рослин (М. М. Фещенко), руху (Т. М. Орлова), доріг (С. В. Сірик), весільного обряду (В. Т. Шевченко), смаку (І. В. Гайдаєнко) та багато інших. Але група слів на позначення мовлення тривалий час в коло дослідницьких зацікавлень етимологів не потрапляла. Проте дослідження групи слів із семантикою мовлення, на думку М. І. Голянич, “розкриває шляхи людської думки, проливає світло на культури різних народів, спрямовує творчу мовну роботу на правильне ставлення до нових фактів мови, що виникають нині у зв’язку із культурним і суспільним розвитком”.
Саме у лексиці й фразеології на позначення мовлення акумульовано найдавніший досвід рефлексії людини над мовою. У сучасній лексиці концептуальне ядро слів на позначення мовлення складають передусім терміни-субстантиви. Проте для історії буденної і професійної рефлексії над мовою, для розуміння того семантичного середовища, яке формує і оточує ядро метамови, особливий інтерес становить не термінологічна метамовна лексика, а насамперед метамовні дієслова, тобто назви процесів породження і сприйняття мовлення.
Евристична цінність дієслів зумовлена низкою причин: типологічно метамовні дієслова давніші, ніж метамовні імена; дієслова активніше, ніж імена, беруть участь у формуванні категоріально-граматичного змісту висловлювань; вони чисельніші, різноманітніші і семантично мобільніші, ніж імена. Суттєво також, що метамовні дієслова є не тільки органічною, але й найбільш природною, “народною” частиною метамови. У дієслівній лексиці метамови немає (чи майже немає) “кабінетної” добудови (“додумування”) лексичного значення слова до поняття. Мотивуючі (вихідні) дієслівні семи в дериваційному гнізді пов’язані зі щоденними уявленнями про звичайні дії і процеси в житті людини. Тому в дієсловах метамови ширше за все репрезентовані елементи “народної лінгвістики”. Наївні, буденні уявлення про процеси спілкування були і залишаються смисловим живильним середовищем, що продукує нові образи, якими живе професійна лінгвістика.
Якщо в російському мовознавстві дієслова на позначення мовлення вивчалися досить активно й різноаспектно (В. А. Бахтіна, В. Б. Попова, О. С. Скоблікова, С. М. Прохорова, М. К. Мілих, В. І. Кодухов, О. А. Буров, Т. Б. Назарова, Ф. Л. Скітова, Т. В. Кочеткова, Л. Г. Бабенко, Б. С. Умарова, Л. О. Клібанова, Т. М. Недялкова, Н. Т. Бухарєва, Ф. П. Філін, І. П. Бондар, Л. І. Соболєва та ін.), то в українському мовознавстві дієслова на позначення мовлення вивчені вкрай недостатньо. З погляду словотвірного аналізу їх розглядала М. І. Голянич у дослідженні “Словообразовательные поля корней со значением говорения в современном украинском языке” (1979), а структурно-семантичну організацію словотворчих гнізд з базовими дієсловами мовлення в українській мові ХІХ – ХХ ст. досліджувала С. П. Гірняк (1999). Окремих аспектів цієї проблеми торкалася Н. О. Мех у дисертації “Структура лексико-семантичного поля “мова-слово” в українській поетичній мові ХІХ – початку ХХ ст.” (2000).
Наукова зацікавленість цією групою дієслів цілком обґрунтована. По-перше, згадані дієслова позначають мовну діяльність, яка опосередковує всі інші види людської діяльності. По-друге, дієслова мовлення мають велику функціональну навантаженість. У мовознавчій науці поряд із терміном “дієслівні найменування” вживається термін “дієслівні лексеми”. У своєму дослідженні ми віддаємо перевагу другому. Адже, коли йдеться про “дієслівні найменування”, то семіологічному опису, як правило, підлягає лише пряме номінативне значення, насамперед логіко-предметний зміст. Тоді як семантичну структуру “дієслівних лексем” формує (разом із прямим значенням) вторинне, похідне (метафоричне, метонімічне). Це дає можливість залучати до аналізу й значну кількість фразеологічних одиниць, що відповідають певним дієслівним лексемам.
Питання належності дієслів до аналізованої групи потребує аналізу самого процесу мовлення. Компонентний аналіз як найефективніший засіб виділення елементарних складників цього процесу дозволяє знайти оптимальні тлумачення дієслів мовлення. Враховуючи, що процес мовлення залежить від багатьох факторів (мовна здатність людини, організація її інтелекту, оперативне мислення, вся база знань, що міститься в ментальному лексиконі, зокрема, мовні та позамовні знання, а також психіка, емоції, почуття мовця та багато інших чинників), дослідники пропонують умовно групувати їх на такі, що визначають: індивідуальні мовні особливості мовця; обставини мовлення; мету мовлення.
Проаналізувавши класифікації дієслів мовлення у сучасному мовознавстві (Т. В. Кочеткової, Л. М. Васильєва, Дж. Остіна, А. П. Агапій, А. Р. Кероп’ян), визначаємо, що для дослідження етимології метамовної лексики оптимальною є класифікація, в основі якої – семантичний принцип. Спільним значеннєвим ідентифікатором дієслів мовлення є опорне (ядерне) слово говорúти, яке і поєднує у своєму значенні всі аспекти мовленнєвої діяльності: по-перше, аспект вимови (тобто акустично-фізіологічний), по-друге, аспект експресивності (тобто вираження думки), по-третє, комунікативний аспект (тобто мовленнєвого контакту і повідомлення думки). Таким чином, семантичне поле дієслів мовлення в українській мові має цілу низку структурно-семантичних ознак, які зумовлюють його внутрішню єдність та його відношення до інших семантичних полів.
У лексико-семантичній групі дієслів на позначення мовлення виділяємо чотири групи, як-от: 1) дієслівні лексеми, що характеризують зовнішній (акустично-фізіологічний) бік мовлення; 2) дієслова на позначення змісту мовлення; 3) дієслова, що характеризують комунікативний бік мовлення; 4) дієслова емоційного ставлення й оцінки.
До першої групи дієслів входять насамперед дві семантичні парадигми з ключовими словами говорúти, промовляти, що є носіями відповідних ядерних сем. Обидві парадигми співвідносяться із семантичною моделлю “мовець – процес мовлення (говоріння) – те, що говориться (промовляється)”. Інваріантне значення першої парадигми “промовляти які-небудь одиниці мовлення” ідентифікують дієслова говорúти, промовляти та їхні синоніми кричáти, галасувáти, гомонíти, скандувáти, шепотíти та ін. Лексеми цієї групи виявляють тісний зв’язок дієслів мовлення з дієсловами звучання. Ця близькість виявляється зокрема в тому, що останні часто вживаються у значенні дієслів мовлення. Але особливо близькими до них, до того ж у своїх прямих значеннях, є дієслова, які означають вимову окремих слів (зазвичай вигуків) та звуків, наприклад, áхати, ýшкати тощо. Близькими до цієї групи дієслів є дієслова найменування називáти, іменувáти, проголóшувати та їхні синоніми перейменóвувати, звáти, величáти, титулувáти, представляти, репрезентувáти.
Друга група – дієслівні лексеми, які характеризують зміст думки. Дієслова цієї групи ідентифікуються значенням “виражати за допомогою усного або писемного мовлення які-небудь думки” і співвідносяться із семантичною моделлю “мовець – процес вираження думки – думка, що виражається, як результат цього процесу”. Ядерними словами цієї групи є дієслова говорúти, казáти, мóвити, які поєднують у собі різні аспекти мовної діяльності. Цей тип лексем найпоширеніший і найпродуктивніший. Окрім ядерних слів сюди належать дієслова виступáти, каламбýрити, жартувáти, брехáти, імпровізувáти, віщáти, прогнозувáти, скáржитися, жалíтися, бажáти, зúчити, мудрувáти та ін.
Комунікативний бік мовлення характеризують дієслова третьої групи, які розрізняються в основному за способом повідомлення (являти, оповістúти, інформувáти) та їхні семантичні еквіваленти говорúти, казáти перекáзувати, рапортувáти, нагáдувати, оголóшувати; заявляти, протестувáти, проголосúти, декларувáти, свíдчити, викладáти, виповідáти) і за змістом інформації, що передається (характеризувáти, опúсувати, звíрити (таємницю), зізнавáтися; сповíдуватися, розголосúти, розтрубúти, погрóжувати, пропонувáти, сигналізувáти та ін.). Компонент “повідомляти” домінує також в інваріантних значеннях лексичних груп із ядерним словами обіцяти, рáдити, пояснювати, роз’яснювати, консультувáти, тлумáчити, аргументувáти, довóдити “доказувати за допомогою переконливих аргументів або фактів”. Оскільки передача інформації (повідомлення) виконується не тільки за допомогою мовлення (а й, наприклад, за допомогою жестів, міміки та ін.), ця група дієслів входить за компонентом “повідомляти” до ширшого поля передачі інформації. У групі дієслів на позначення комунікативного боку мовлення виділяються підгрупи дієслівних лексем: 1) мовленнєвої взаємодії; 2) мовленнєвого контакту; 3) мовленнєвого спонукання. У складі дієслів мовленнєвої взаємодії виділяються основні тематичні ряди з ядерними значеннями: а) “перебувати у стані мовленнєвої взаємодії, спілкування з ким-небудь” – розмовляти; перемовлятися, перегýкуватися, перешíптуватися; б) “приходити в процесі мовленнєвого спілкування до згоди відносно чогось, когось” – домовлятися; порозумíтися; в) “взаємно заперечувати один одному, доводячи свою правоту” – сперечáтися; дискутувáти, полемізувáти, дебатувáти (ця група близька до дієслів мовлення із значенням емоційної оцінки); г) “обмінюватися у процесі мовленнєвого спілкування своїми думками, міркуваннями” – обговóрювати, рáдити(ся), аналізувáти, резюмувáти. За низкою семантичних компонентів ця група перехрещується з дієсловами мислення.
До дієслів мовленнєвого контакту належать лексичні групи з опорними словами питáти, відповідáти, погóджуватися, приставáти (до дýмки); заперéчувати, відмовляти та ін. Зі значенням “вступати в мовленнєвий контакт із кимось з якоюсь метою” (мета конкретизується імпліцитно або експліцитно) виділяються дієслова звертáтися, досаждáти, доймáти, канючити, нападáти, докоряти, лáятися, погрóжувати, тúкати та ін. Відзначимо, що ця група знаходиться на периферії семантичного поля мовлення, значною мірою наближаючись до дієслів поведінки.
Значення “спонукати кого-небудь за допомогою мовлення повідомити щось” виражається дієсловами питáти, постáвити питáння, оповістúти, інформувáти, роз’яснювати та їхніми синонімами розпúтувати, дізнавáтися, анкетувáти, прослухóвувати тощо. Дієслова зі значенням згоди (погóджуватися, згóджуватися), незгоди, заперечення (протирíчити, суперéчити, полемізувáти, заперéчувати, відмовляти(ся), віднíкувати(ся), відмáхуватися) тісно пов’язані із семантичними полями мислення та поведінки. Оскільки спонукання може здійснюватися різними способами: мовленням, жестами, силою тощо, до цього тематичного ряду зараховуємо дієслова побýджувати, спонукáти, накáзувати, а також заповідáти, накáзувати, припúсувати, керувáти та їхні семантично марковані синоніми пропонувáти, комáндувати. Лексеми наговóрювати, підбýрювати, зачіпáти, які ідентифікуються за значенням “спонукати до якоїсь (зазвичай небажаної, недозволеної, забороненої) дії, вчинку, навіюючи за допомогою порад, натяків, реплік якусь думку або почуття”, також входять до цього тематичного ряду.
До четвертої групи досліджуваних дієслів належать лексеми зі значенням емоційного ставлення й оцінки. За найбільш узагальненим лексичним значенням “завдавати комусь за допомогою мовлення або в якийсь інший спосіб образи, моральної шкоди” ідентифікуються дієслова ображáти, насміхáтися, підсміювáтися, висмíювати. До підгрупи оцінки входять такі слова, як: докоряти, гáнити, хвалúти та ін.
Структура кожної з лексико-семантичних груп заснована на семантиці її ключових (ядерних, опорних) слів. Ці так звані слова-домінанти є тим “ідентифікуючим терміном” або “унікальним ядром”, які виражають нейтральне, найбільш загальне значення, позбавлене якихось додаткових емоційних відтінків, і слугують пояснювальним засобом, або лексикографічним тлумаченням для переважної більшості інших членів ряду. Але, з огляду на величезну кількість дієслівних лексем, питання їх семантичної класифікації – проблема, яка ще потребує остаточного розв’язання. При етимологічному аналізі мовленнєвої дієслівної лексики виникає й інша проблема – з’ясувати значення слова в момент його появи, тобто виявити його внутрішню форму.
У другому розділі – “Дієслівна лексика на позначення мовлення в історичному розвитку” – здійснена спроба реконструкції первісної внутрішньої форми дієслів на позначення мовлення. Досліджується етимологія і семантичний розвиток основних груп металексики; визначаються найпродуктивніші етимони дієслівних лексем власне українського й іншомовного походження.
Незважаючи на порівняно невелику кількість дієслів на позначення зовнішньої характеристики мовлення (якщо мати на увазі так звані основні verba dicendi), їхнє значення для подальшого етимологічного аналізу надзвичайно важливе: зазначена група містить базові дієслова, на основі яких будуть моделюватися інші одиниці металексики; окрім того, переважна більшість таких дієслів, зокрема лексеми звуконаслідувального походження, належать до праслов’янського чи власне українського мовного фонду.
Порівняно з іншими дієслівними семантичними класами (дієсловами руху, фізичної дії, прийому і передачі, інтелектуальної діяльності тощо) металексика характеризується найбільшою кількістю і різноманітністю етимонів. На першому місці за чисельністю – звуконаслідування, які сягають індоєвропейської і праслов’янської епох (говорúти, мόвити, клúкати, кричáти, гомонíти, галасувáти, гугнúти, шепотíти та ін.). Звуконаслідування залишаються продуктивним джерелом дієслів мовлення й у випадках використання “нелюдських” звуконаслідувань для позначення мовлення людини: гáвкати, гарчáти, шипíти, мурмотíти, вúти, щебетати, цоркотíти тощо. Зауважимо, що в більшості випадків, ці дієслова поєднують два значення: зовнішню характеристику мовлення і змістову, наприклад: прокаркáти, процвірíнькати, воркотáти тощо.
У дієсловах на позначення зовнішньої характеристики мовлення наявні семи чуттєвого сприйняття (і/або його каузації) в лексемі казáти; семи ментальних дій релевантні для дієслова повíдати і його дериватів, які походять із псл. *vedeti “знати”.
В етимології мовленнєвих дієслів натрапляємо й на ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик, наприклад в слові прáвити (від “правий, правдивий”, первісно “говорити правду, справедливо”) або величáти (від “великий”). В основі дієслова бесíдувати лежить позначення семіотично значимої дії “сидіти”, що надає процесу мовлення характеру ритуальної дії. З уявленнями про магічну, ритуальну функцію промовленого пов’язана й етимологія дієслова баяти, що належить уже пасивній лексиці – “розповідати; ворожити”.
Дієслова мовити, галасувати, гомоніти, голосити, гукати, репетувати можна об’єднати в один умовний ряд за спільною тенденцію етимології – це похідні утворення від праслов’янських основ зі значенням “гомін”, “галас”, “крик”, “гук”, “шум”, “зойк”, “голос” тощо. Мовлення – насамперед процес, тож не дивно, що окремі дієслова, які позначають зовнішній бік цього процесу, містять семи дії, у яких відбито спосіб і особливості вимовляння (відтворення) звуків: дертися – “тріскатися”, зіпати – “позіхати”, вередитися – “підвищуватися, виступати ззовні”, лепетати – “хлопати”.
Група дієслів на позначення змісту мовлення доволі кількісна. Проте не всі проаналізовані дієслівні лексеми беззастережно належать лише до verba dicendi: деякі дієслова цієї групи близькі за своїми якостями до дієслів передачі інформації та емоційної оцінки, а також до дієслів мислення та поведінки. Та це, власне, ще раз доводить специфічність семантичного поля мовлення, яке стає місцем перетину інших семантичних полів дієслів.
Різноманітність етимонів відповідає онтології мовленнєвої діяльності: мова поєднує думку (пізнання) і діло (вчинок, практику); мовлення – це і реалізація “дару мови”, і одночасно форма “орієнтованої поведінки”. Особливо це стосується дієслів першого виділеного семантичного ряду, таких як віщати, повідати, зізнаватися. Їхнє “мовленнєве” значення зумовлене насамперед накладанням на сам процес мовлення так би мовити інтелектуального зобов’язання. Етимологію дієслів повíдати і його похідних, а також віщáти, зізнавáтися, вигáдувати, заявляти визначають семи ментальних дій.
Для дієслів на позначення змісту в ролі твірних основ зберігають свою актуальність звуконаслідування (варнякати, вúголосити, наголосúти, ляпати, патякати). При цьому праслов’янські корені *bal- і *gal- виявилися досить продуктивними для дієслів на позначення специфічного змісту, радше браку змісту в мовленні. Це дієслова типу базíкати, розбалáкувати, баляндрáсити, галакати, галдикати.
Один із найактивніших мотивів в деривації verba dicendi (за кількістю похідних слів) – метамовні семи; вони наявні в дієсловах вербувати, обіцяти.
Ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик є у дієсловах мудрувáти (від мудрий), обдýрювати (дурúти від дурний).
Розвиток семантики дієслів натякáти (від “торкнути”), молόти (від “молотити”), теревенити (від “теребити”), які походять від назв певної фізичної дії, виявляє, що дієслова мовлення нерідко мотивуються назвами попередньої фізичної дії, в тому числі й ритуальної: спостерігається метонімічне поширення назви з першої або попередньої фази складної дії на її другу, наступну фазу (тобто поширення назви фізичної дії на мовленнєву).
У дієсловах лúти, заливáти проявляється роль значення “текти”, “лити(ся)”, “плавати” в походженні мовленнєвих дієслів. Рух води або по воді як мотивуючий образ при позначенні мовлення варто розглядати як окремий підвид у групі етимонів-дієслів руху. Річка (вода) – це, очевидно, один із найдавніших образів мовлення. Архетипний зв’язок мовлення і річки (точніше, мовлення і течії води в річці) зафіксований у деяких міфологічних традиціях і мовах. Тому в різних мовах слова зі значенням “вода” розвинули значення “мовлення”, а слова зі значенням “текти, лити(ся)” можуть позначати передачу, поширення інформації.
Серед дієслів означеної групи є складні утворення типу балагýрити, лихослóвити, марнослόвити, злослόвити, а також приклади переосмислення первинного значення слова і набуття нового стилістичного забарвлення, як у випадку з дієсловами просторíкувати й розглагόльствувати. Можна припустити, що ці дієслова є пізнішими утвореннями.
Порівняно з групою дієслів на позначення зовнішньої характеристики мовлення група дієслів на позначення змісту містить, поряд із лексемами праслов’янського фонду, численні запозичення (прогнозувáти, дискридетувати, грубіянити, жартувáти, зúчити, каламбýрити, імпровізувáти тощо). Деякі дієслова, утворені від основ іншомовного походження, виявляють таку тенденцію: позначення в ролі мотивуючих сем мовленнєвих дієслів з’являються досить пізно (типологічно). Як правило, це слова з прозорою внутрішньою формою: вицигáнювати, хамúти, базáрити, резонéрствувати.
Специфіка дієслів, які входять до складу групи на позначення комунікативних аспектів мовлення, – наявність у них, окрім базових, факультативних (потенційних) сем мовлення, – зумовила досить велику й різноманітну кількість етимонів: звуконаслідування (відгýкуватися, відгáвкуватися, клúкати, канючити, спонукáти), мотивація дієсловом фізичної дії (звертáтися, прослухόвуватися, доймáти), семи ментальних дій (погόджуватися, згόджуватися, збýджувати, нагáдувати, тлумáчити, коментувáти, зізнавáтися, заповідáти), модальні семи (бажáти, забороняти, керувати, командувати, манúти). У дієсловах зазначеної групи натрапляємо й на метамовні семи: від казáти – наказáти, накáзувати; від говорúти – наговόрювати, обговόрювати, від ректú – суперéчити, заперéчити, від мόвити – відмовляти, вмовляти та ін.
Ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик в етимології дієслів, які характеризують комунікативні аспекти мовлення: задόбрювати (від дόбрий), роз’яснювати (від яснúй). У дієсловах молúти, заклинáти, звáти втілена мовленнєва дія як складова ритуалу. Загалом аналіз дієслівних одиниць тематичної групи на позначення мовленнєвого спонукання демонструє, що зразків власне металексики в означеній групі порівняно небагато. У залежності від контексту вони можуть зближуватися не тільки з мовленнєвими дієслівними лексемами, які позначають зміст або зовнішній бік мовлення, а й з дієсловами руху, стану тощо (зобов’язати, підбурити, збуджувати, просити). Іншими словами, ці дієслова перебувають на периферії металексики, де результат може досягатися не лише засобами мовлення.
З етимологічного погляду переважна більшість дієслів групи мовленнєвого спонукання – праслов’янського або власне українського походження. Лише незначна частина дієслівних лексем на позначення мовленнєвого спонукання є запозиченням, наприклад, дієслова благáти, гуртувáти, керувáти, комáндувати, пропонувати, ангажувáти. Деякі з них утворюють своєрідні пари з дієсловами праслов’янського походження, містячи семантично близькі етимони фізичної дії: слати – делегувати (“посилати, відправляти”), накладати – пропонувати (“класти”), наказувати – командувати (“віддавати накази”), благати – просити (“звертатися з проханням, вимагати”). У ґенезі дієслів іншомовного походження нерідко виявляються мотиви передачі, доставки: делегувáти, рапортувáти.
Іншомовного походження і переважна більшість дієслів на позначення мовленнєвої взаємодії (інформувáти, декларувáти, рапортувáти, аргументувáти, інтерпретувáти, консультувáти, сигналізувáти, тлумачити, товкмачити, радити тощо), що зумовлює безпосередню функцію означених лексем – забезпечувати роль комунікативного боку мовлення.
Дієслівних лексем на позначення емоційного ставлення й оцінки в арсеналі сучасної української літературної мови також чимало. Частина з них залишилася в спадок із праслов’янського фонду (ображáти, принúжувати, глузувáти, дорікáти, докоряти, величáти, благословляти, слáвити, хвалúти, насміхáтися тощо), але чимало й запозичених (кепкувáти, кпúнити, іронізувáти, інкримінувáти, картáти, рекламувáти). Етимологія дієслів цієї тематичної групи, як правило, відображає схильність до метафоричного мислення наших предків, оскільки в багатьох дієслівних лексемах емоційного ставлення й оцінки зберігаються основи, утворені в результаті спостережень за фізіологією людини, її фізичним і психічним станом. Власне, цим можна пояснити проблематичність чіткого маркування дієслів зазначеної тематичної групи, які зближуються з дієсловами змісту мовлення, а також поведінки.
Важливо відзначити високу моральну вимогливість і критичне ставлення українців до явищ навколишньої дійсності й об’єктів (чи суб’єктів) мовлення, зафіксоване в лексемах негативного ставлення й оцінки (ганьбúти, принúжувати, неслáвити, хулúти та ін.).
Закономірно, що більшість лексем мовленнєвого етикету, які також входять до групи дієслів емоційного ставлення й оцінки, – іншомовного походження (вітáти, віншувáти, дякувати та ін.). За умови численних – торгових, культурних, побутових – контактів давніх українців із носіями інших мов, відбувалася рецепція відповідної лексики. Адже такі слова мали б бути максимально наближеними за звучанням до аналогічних за значенням в інших мовах, що спростило б шлях до взаєморозуміння.
Третій розділ “Походження фразеологічних одиниць на позначення мовлення” присвячений аналізові фразеологічних одиниць на позначення процесу мовлення в системі фразеологічних генотипів української мови. З’ясовується питання внутрішньої форми як чинника етимологічного аналізу; досліджується етимологія фразем із “мовленнєвим” значенням.
Фразеологічна одиниця (далі – ФО) унікальна як засіб об’єктивації життя етносу. Етимологічний елемент змісту ФО може відбивати факти історії й етнокультури тієї чи іншої мовної спільності. Група ФО зі значенням “мовленнєва діяльність” (байкú прáвити, розв’язувати язикú) посідає одне з важливих місць серед груп фразем, які входять до тематично-ідеографічного поля, репрезентованого поняттям “людина”. Окрім групи ФО зі значенням мовлення, до названого поля входять групи з узагальненими значеннями “зовнішні і внутрішні відчуття”, “зорові й слухові сприйняття”, “мислення”, “соціальне становище”, “риси характеру”, “модально-оцінювальні характеристики”, “емоційно-вольова діяльність”, “фізичний вплив”, “фізичний стан”, “психічний стан”. Наведена градація на поля й групи здійснена на основі синхронічного підходу, тоді як при діахронічному підході українську фразеологію на позначення мовлення доцільно групувати на власне українські ФО і ФО іншомовного походження. У межах груп визначаються підгрупи, етимологія яких пов’язана з матеріальним життям; соціальними реаліями; духовним життям.
Одним із джерел походження “мовленнєвих” ФО є матеріальне життя, а саме професійна лексика. Селянський і військовий побут, ремесло гончарів, ткачів, чоботарів, життя рибалок, мисливців, мельників, музик традиційно були підґрунтям фразеологізмів. У випадку із ФО на позначення мовлення це зумовлено насамперед тим, що процес мовлення і його результат асоціювалися з процесами виробничої діяльності, про що свідчить синкретичний характер фольклору на ранніх стадіях розвитку людської цивілізації. Так, на ФО, що позначають зміст мовлення, залишило свій слід ремесло теслярів: стрýжку знімáти “сварити”, різників – шќуру спускáти “сварити”. Давнє кравецьке ремесло збагатило фразеологію на вислови утяти (утнýти) до гапликíв (“зробити, сказати що-небудь не до речі, невчасно, не до ладу”) або пришúти гаплúк (“зауважити дошкульно, в’їдливо”). З ремеслом ковалів пов’язані ФО клепáти язикóм, похідне клéпаний на язúк (синонім до ФО гóстрий на язúк), кувáти рéчі недóбрії “лихословити”, що свідчить про семантичне зближення між поняттями “клепати, кувати” й “говорити”. На млинарське походження вказують ФО молóти язикóм “говорити, висловлюватися, розбалакувати”, молóти дурнúці, молóти язикóм небилúці “вести несерйозні розмови, займатися пустими балачками, базікати”, зі словом кричáти вислів на всі зáставки (заставка – “спеціальний щит, що затримує воду”) має значення “багато, швидко й голосно говорити”.
До давніх занять українців належать риболовля й мисливство. ФО, що започатковані в середовищі рибалок, формуються навколо слів вýдка, живéць, нажúвка, сак, вéрша і под. Окремі моменти мовленнєвого процесу передаються через ФО закидáти вудку (гачóк, гачкá) “обережно, натяками розвідувати, з’ясовувати щось”, спіймáти на вýдку “вдаватися до хитрощів, обману”. “Виробничий” компонент точúти теж органічно пов’язаний з номінацією процесу говоріння (точúти язикú “недоброзичливо висловлюватися про когось”, точúти ляси (баляси, баляндрáси, бáли) “вести пусті, беззмістовні розмови, марнуючи час” і з аналогічним значенням точúти брéхні (побрехéньки, теревéні, балáчку). Серед “мовленнєвих” ФО, пов’язаних з виробничої практикою, – вбивáти (забивáти) клин (клинця) “сварити кого-небудь між собою”, вкрýчувати гвúнтики “навмисно переконувати кого-небудь у чомусь неправдоподібному, намагатися обдурити когось”, влучáти в тóчку (ціль) “говорити саме те, що потрібне, своєчасне, відповідає ситуації”, знімáти стрýжку “суворо докоряти, лаяти, пробирати кого-небудь”, мастúти словáми “говорити приємні речі, улещувати, спокушати”, перевíювати полóву “без потреби повторювати те саме”, накручýвати хвостá “висловлюючи незадоволення, картати, лаяти кого-небудь за щось”, котúти бóчку “наговорювати щось на когось, безпідставно звинувачувати когось у чомусь”, дзвонúти в усі дзвóни “розповідати про все усім і усюди, широко розголошуючи щось”, дáти гáрту “дуже лаяти, гостро критикувати кого-небудь”, відвáжити сóлі “відповісти грубо, образливо, уїдливо”, узяти в молоткú “докоряти, робити зауваження кому-небудь за щось; лаяти” та багато ін.
У процесі розвитку української мови утворилися ФО, засновані на традиційному порівнянні – найпродуктивнішому й найдавнішому способі живописної характеристики. Багато з них – замальовки з народного побуту, пов’язані із соціальними реаліями, наприклад, ФО накрúти мóкрим ряднóм віддзеркалює практику покарання злочинця самосудом. З часом вислів поступово порвав зв’язки зі сферою первісного функціонування й розвинув два значення: “вилаяти кого-небудь (звичайно зненацька)” і “піймати, захопити на чому-небудь зненацька”, тобто семантика успадкувала смислові компоненти ситуації-прототипу – “зненацька”, “напасти”, “покарати”, пізніше – “вилаяти”. ФО пристáвити шáпку є відображенням давніх звичаїв: по-перше, “шапка” символізувала загальну довіру до людини, її гідність, незалежність у суспільстві і, по-друге, в юридичній практиці східних слов’ян “шапка” застосовувалася у процедурах свідоцтва й присяги. У давнину робити людину простоволосою означало “позбавляли її загального довір’я”, отже, зняти з кого шáпку – “зганьбити”. За виразом знімáти шáпку (бриль, капелюх) заховується символічний ритуал виражати свою повагу до кого-небудь, складати шану комусь. У вислові шáпку ламáти перед ким – спочатку догідливо кланятися, знявши головний убір, а потім принижуватися, улесливо запобігаючи в когось ласки. Ламáти – тут “порушувати звичайний вигляд” шапки. Ламáти (шáпку), отже, “м’яти”, “перебирати руками”, “згинати”, “давити” – як метонімічне віддзеркалення стану прохача, людини при цьому меншої, нижчої, а у випадку мовленнєвої ситуації – “принизливо просити”. Оскільки оцінне значення характеризує ставлення до особи, явища, події, то можна вважати, що такі фразеологізми – один із засобів вияву модальності в мові. Завдяки оцінній функції вони збагачують комунікативну роль мови. Так, найменування поняття “обманювати, брехати” має досить широкий діапазон фразеологічних субстантивів: від нейтральних перифраз – розминáтися з прáвдою, прибавляти в мóві, завóдити в омáну тощо до експресивних, виразних своєю внутрішньою формою усталених зворотів – лишúти з нóсом, замúлити óчі, пустúти манý в вíчі, зокрема до раритетних, які більшістю словників не фіксуються, відійшли на периферію – гнýти харамáни, підвéзти вóза (москаля).
Серед ”мовленнєвих” ФО трапляються непоодинокі вислови, у яких процес мовлення, його результат або оцінка асоціюються з тортурами, наприклад: залúти сáла за шкíру “неприємно вразити когось”, вогнéм пектú – “cварити, ганити”, виїдáти óчі “докоряти”, без вогню варúти “докоряти кому-небудь чимсь, не давати спокою настирливими доріканнями”, вúдерти з-під нíгтів “говорити, стверджувати що-небудь без будь-яких підстав, не спираючись на факти”, влýчити в живý рáну “зачепити найвразливіше, те, що найбільш хвилює, непокоїть кого-небудь”, ї́сти живцéм “не давати спокою настирними доріканнями, лайкою допікати когось”, як батогóм сіктú “сказати різко щось неприємне”, укорóчувати язикá “примушувати кого-небудь замовкнути або менше говорити” та ін. Зазвичай вони стосуються змісту думки, і виражають значення “докоряти, сварити, ганьбити”. Це дозволяє зробити висновок про близькість ФО мовлення і ФО на позначення психічного стану людини.
Такі вияви духовного життя народу, як вірування, повір’я, звичаї, обряди, замовляння, ворожіння, побажання тощо також є джерелом ФО на позначення мовлення. На етногенетичному тлі, пов’язаному із обрядами замовлянь, постали ФО заговóрювати (забалáкувати, замовляти) зýби “відвертати увагу кого-небудь від чогось, переводити розмову на щось інше”. Ворожіння на бобах (квасолинах чи горошинах), яке передбачало складні маніпуляції із зернинами, що супроводжувалися глибокодумними “розмірковуваннями”, зливою пустопорожніх слів спричинило появу ФО гадáти на бобáх, залишúтися на бобáх,; бобú розвóдити “обманювати байками, займатися дрібницями” чи у рéшеті повозúти “обдурити кого-небудь”. Значення цієї ФО випливає із соціальної оцінки ворожіння, що з часом, як і більшість “замовних” ритуалів, почало сприйматися іронічно. Як і ФО бáбка надвóє ворожúла: абó вмре, абó бýде жúва, що в сучасній мові означають “висловлювати необґрунтовані припущення, займатися пустопорожньою балаканиною”. В основі формування ФО винóсити сміття з хáти лежить давня заборона виносити (вимітати) сміття з хати не лише через незручність (піваршинні пороги), а й через страх бути зуроченим, адже по сміттю недобра людина могла “наслати порчу”. Це намічає і метафоричне розуміння прототипу ФО: “не розголошуй що-небудь неприємне, що відбувається в родині”. ФО перемивáти кісткú “поширювати плітки” спочатку означала “мити рештки померлих” і була пов’язана з обрядом “другого поховання”, а коли первинне значення відійшло на периферію, за ФО закріпилося значення змісту мовлення. Загалом, серед ФО на позначення процесу мовлення досить часто натрапляємо на такі, семантика яких має зазвичай глибинні етнокультурні нашарування (наприклад, віра в очищувальну силу води й специфічний спосіб вияву “відьом” зумовили розвиток у ФО вúвести на чúсту вóду “мовленнєвого” значення “розказувати правду про що-небудь; розкривати істинний, справжній стан речей”.
Наявність у “мовленнєвих” ФО концептів душá, сéрце, водá, вогóнь, хáта, нечúста сúла, слóво, язúк, які в переважній більшості стали константами української національної культури, засвідчує значимість мови у свідомості українців не лише як здатності людини говорити, а й як мовної системи, характерної для певного народу, етносу, “душі, серця народу”, нації.
Природно, що серед ФО на позначення мовлення переважають соматичні, які насамперед пов’язані з іменниками рóт, гýби, зýби, язúк, гóрло (такé, що і на рот не налíзе, тримáти язúк за зубáми, дéрти гόрло та ін.). Так, ототожнення язикá з мовленням, на основі чого постали ФО молóти (лепетáти, лопотíти, вихáти, плестú, патякати, торохтíти, теліпáти) язикóм, розпускáти язúк є основою для метафоричних висловлень на означення надмірного говоріння (звичайно такого, що веде до негативних наслідків). За походженням соматична фразеологія однотипна: до її складу входять спільнослов’янські і власне українські утворення, а значення вона виражає переважно емоційно-оцінне.
Запозичених ФО на позначення мовлення порівняно небагато. Основними джерелами запозичення стали церковно-богословська література, антична художня творчість та польська літературна традиція. Так, зі змістом Старого і Нового Завітів пов’язане походження висловів співáти Лáзаря “принижено просити, прибіднюватися”, піддавáти анáфемі “нещадно осуджувати”, кадúти фіміáм “вихваляти кого-небудь”, метáти бíсер пéред свúньми “марно говорити, доводити що-небудь тому, хто не може або не хоче зрозуміти того, що йому кажуть”. Щоправда, у цих ФО мовленнєве значення радше факультативне, ніж основне. Серед ФО, запозичених з античної літератури, виділяється група фразем, які позначають непомірну похвалу, лестощі і прославляння кого-небудь тощо (співáти дифірáмби, співáти гíмни, піднімáти на щит, увíнчувати лáврами, ставáти на котýрни). Їхнє функціонування в українській мові в іронічному сенсі засвідчує високий рівень критичного сприйняття українцями власного мовлення і мовлення інших. На позначення змісту мовлення зі значенням “говорити дурниці, нісенітниці” використовували ФО, генетично пов’язані з давньогрецькою міфологією (гнáти химéри, нестú ахінéю, кúдати словá на вíтер та ін.), а також полонізми (банелюки плéсти або бандилюки гнýти та ін.).
У Висновках узагальнено результати наукового дослідження.
Висока активність уживання, багатство семантичної наповненості та поліфункціональність лексико-семантичної групи дієслів мовлення зумовлені самою мовною діяльністю, що аналізує і регулює весь процес зовнішньої і внутрішньої розумової діяльності людини, який, у свою чергу, тісно пов’язаний з усіма сторонами життя носіїв мови як членів суспільства.
Широкий діапазон видів мовленнєвої діяльності визначає поділ метамовної лексики на елементарну й первинну, вторинну і складову, не виключаючи назв, у яких мовленнєвий компонент є лише одним із складників. Лексеми на позначення мовлення включають і номени мисленнєвої, і наукової, і власне мовленнєвої діяльності. У семантиці дієслів, які називають психічні процеси, семи мовлення виникають постійно. Семантика дієслів мовлення безпосередньо залежить від факторів, які зумовлюють процес мовлення (мовна здатність людини, організація її інтелекту, оперативне мислення, вся база знань, що міститься в ментальному лексиконі, зокрема, мовні та позамовні знання, а також психіка, емоції, почуття мовця та багато інших).
Класифікація дієслів на позначення мовлення є необхідним етапом для етимологічного аналізу. Виділяються чотири групи: дієслова, які характеризують зовнішній (акустично-фізіологічний) бік мовлення; дієслова, що характеризують зміст думки; дієслова, що підкреслюють своєю семантикою комунікативний бік мовлення; дієслівні лексеми зі значенням емоційного ставлення й оцінки, структура кожної з яких заснована на семантиці ключових (ядерних) слів, що виражають нейтральне, найбільш загальне значення, позбавлене якихось додаткових емоційних відтінків, і слугують пояснювальним засобом, або лексикографічним тлумаченням для переважної більшості інших членів ряду.
Дослідження дієслів на позначення мовлення виявляє певну тенденцію: семантика і функції кожного окремого дієслова залежать від того, чи є дієслово основним у своєму лексико-семантичному полі (або одним з декількох) або ж знаходиться на периферії. Якщо це основне дієслово, то воно володіє всім спектром значень – і “фізичних”, і знаково-комунікативних, тобто може позначати як власне дію, процес мовлення, говоріння, так і передачу інформації або вплив на адресата, на образ світу (аналогічно до інших прагматично спрямованих дієслів). Якщо ж дієслово відтіснено на периферію, то воно зберігає головним чином “фізичні” значення.
У семантичній історії дієслівної лексики на позначення мовлення ключовими процесами є метафоризація і метонімізація, які формують похідні лексико-семантичні варіанти (ЛСВ) слів; менш функціональною є конденсація. При творенні похідних ЛСВ дієслів спостерігаються ідентичні семантичні процеси; явище семантичної аналогії властиве також дієсловам окремих тематичних груп.
У лексико-семантичному полі дієслів мовлення одним з основних семантичних процесів, які формують елементи ланцюжкової полісемії, є метонімія. Вона є основним семантичним процесом і сприяє оформленню лексико-семантичного варіанту, що групується навколо праслов’янського. Дієслова мовлення переважно успадкували спільнослов’янське (праслов’янське) значення як основне. Рідше спостерігається витіснення і заміна праслов’янського значення похідним, що є результатом метонімічної або метафоричної трансформації, чи можливо, спеціалізації первинного лексико-семантичного варіанта.
Семантична трансформація дієслів кожної тематичної групи має свої особливості. У дієсловах мовлення метонімія є засобом формування відтінкових значень, тоді як метафора приводить до творення самостійних значень. У дієсловах, основні значення яких не є оцінними, при метафоризації можуть виникати оцінні семеми. Це залежить від семної структури основного значення: якщо до її складу входить хоча б одна сема з позитивним чи негативним смислом, то саме вона сприяє утворенню оцінних значень.
Між утвореними похідними ЛСВ спільнослов’янських дієслів полісемія має, як правило, радіальний характер. Ланцюжкова полісемія спостерігається лише при зміні основного значення слова у випадках, коли перше його похідне творить кілька значень. Втрата у процесі історичного розвитку слова однієї або кількох похідних семем не призводить до втрати семантичних зв’язків між іншими семемами.
Вираженню інформаційного, емоційного, прагматичного й комунікативного аспектів мовлення сприяють і фразеологічні одиниці, які характеризують процес мовлення. Етимологічний елемент змісту відбиває факти в історії й етнокультурі українців, їхню виробничу діяльність і духовний досвід, особливості морально-етичного кодексу і родинних стосунків, а також своєрідність тваринного і рослинного світу, географічного оточення і природних умов тощо.
У процесі фразеотворення в пошуках семантичних відповідностей, окрім засобів рідної мови, використовувалися запозичення, які засвідчують міжнаціональні взаємини минулих епох, але кількісно вони нечисленні.
|
