КАТЕГОРІЯ УМОВИ: ФУНКЦІОНАЛЬНО-КОГНІТИВНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність та теоретичне значення й практичну цінність роботи, розкрито наукову новизну визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи аналізу та сформульовано основні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ “Статус категорії умови в мовній системі”, що складається з чотирьох підрозділів та висновків, охоплює виклад теоретичних засад досліджуваної проблеми, визначення стану її опрацювання в сучасному мовознавстві, простеження розвитку поглядів на категорію умови, її зв’язок з іншими категоріями, встановлення диференційних ознак категорії умови, аналіз основних підходів до кваліфікаційних ознак категорії умови й природи умовного зв’язку, визначення місця категорії умови в ієрархії граматичних категорій, дослідження особливостей взаємодії категорійної семантики умови з семантикою мети, причини, наслідку, висвітлення логіко-філософських основ відношень умови, а також з’ясування особливостей реалізації семантики умови в конструкціях різних типів.

Конструкції зі значенням умови (КЗУ) не дістали вичерпного висвітлення, хоча на сьогодні вже склалася певна традиція у їх трактуванні і визначенні кола проблем, що стосуються їх вивчення.

Слід зазначити, що позиції, з яких розглядали КЗУ у спеціальній літературі, могли бути різними: формально-граматична, семантична, син­таксична, функціональна тощо. Виділено кілька найпоширеніших актуальних дефініцій КЗУ. Перший підхід щодо визначення КЗУ умовно кваліфікуємо як “загальнофілологічний”, оскільки він об’єднує відразу кілька дослідницьких позицій і викликає, насамперед, історичне зацікавлення, хоча праці, в яких обстоюється цей погляд, містять значний для вивчення природи КЗУ матеріал. Другий підхід, який визначають як “модальний”, пов’язаний зі спробами покласти в основу визначення КЗУ форму умовного способу як самостійну категорію. До семантичних тлумачень, які виокремлені в третій підхід, належать визначення КЗУ тими дослідниками, які вважають, що умовне значення конструкції створюється змістом сполучуваних речень, котрий формується співвіднесеністю їхніх присудків. Особливістю четвертого підходу є класифікація умовної частини як єдиної смислотвірної ознаки КЗУ.

У граматиці існує традиція зараховувати умовні речення до речень зі значенням зумовленості, в яких також співвідносяться дві ситуації, одна з яких залежить від іншої.

Зумовленість, тобто причиновість у широкому розумінні цього слова, поєднує в собі значення умови, причини, допусту, мети, наслідку, порівняння та зіставлення. Це коло відношень передбачає такий зв’язок ситуацій, за якого одна подія є достатньою підставою для реалізації іншої. Наголошується, що носієм ознаки достатньої підстави (в умовних реченнях) є підрядна частина. Зазначається також, що за наявності залежності, спрямованої від зумовленого до зумовлювального, виникає причинове, умовне чи допустове значення. Якщо ж залежність спрямована від зумовлювального до зумовленого, виникає наслідкове значення. А в тому разі, коли стимул водночас є наслідком, формується цільове значення. Відповідно до цього В.А.Бєлошапкова поділяє речення зумовленості на три підкласи: 1) речення причинові, умовні, допустові; 2) речення наслідкові; 3) речення мети.

Методологія “виділення” окремого значення (смислу) для подальшого його опрацювання як самостійного і цілісного об’єкта дослідження є дуже важливою. Однієї мовної інтуїції, мовного чуття тут буде замало. Такого типу фундаментальні операції, від яких залежить увесь подальший розвиток дослідження, мають спиратися на реальну основу. Адже похибка на цьому етапі, на етапі виділення окремого значення, може призвести до спотворення результатів дослідження і навіть, що набагато гірше, до дискредитації самої ідеї можливості вивчення того, як співвідносяться поняттєва і мовна картина світу.

Умова виникає там, де є мета. А мета нерозривно пов’язана з бажанням, оскільки, на думку Ю.Д.Апресяна, “мета – це те, що дехто хоче ... і вважає, що може каузувати ... за допомогою ресурсів, якими (він) володіє ” та “Р – мета особи А, якщо А вважає (= виходить з того), що існують один або кілька “шляхів”
(= способів) до Р, які повністю складаються з тих предметів та дій (= ресурсів), які залежать від (= які перебувають у розпорядженні) А; якщо одному з них (= плану)
А надає перевагу і якщо А визнає за краще позбутися ... ресурсів, ніж не досягти Р”. У розумінні Ю.Д.Апресяна, мета – це, з одного боку, зміст чийогось бажання, а з іншого – результат. Смисловий акцент може припадати на кожну з цих частин.

Щоб чіткіше та наочніше виявити ознаки, які є релевантними для опису відношень умови, спробуємо побудувати опис цих відношень на ґрунті зіставлення їх з відношеннями причини й наслідку.

Для цього звернемося до Філософського словника за редакцією І.Т.Фролова і з’ясуємо значення двох термінів –  “причина” й “наслідок”: “Причина – явище, дія якого викликає, визначає, змінює … інше явище; останнє називають “наслідок”. Відповідно еталон, у який вкладаються відношення причини й наслідку, має такий вигляд: Наслідком події (х) є (буде) подія (у).

Судження умови (елемент логіки) у мові реалізується у двох різновидах – висування умови і констатація умови.

Актант А зацікавлений у реалізації події Х, яка контролюється актантом В. Відношення умови виникають тоді, коли актант В номінує подію Y, у реалізації якої він зацікавлений. Він обумовлює подію Х подією Y. Подія Y при цьому розглядається (оцінюється) актантом В як така, реалізація якої перебуває у полі можливостей, що має актант А. Це класична ситуація умови. Основне середовище існування таких ситуацій – діалогічне мовлення. Подібну ситуацію слід визначати як “ситуацію висування умови”. Констатація ж умови – це лише “озвучення” її, напр.: Щоб стати космонавтом, треба багато вчитися.

Не можна позбавляти права на  самостійне існування значення умови, мотивуючи це фактом вияву однієї глобальної категорії причини так само, як не слід замінювати, як це робить Рассел, поняття “причина” поняттям “функція”, що блискуче довів Врігт. Таке позбавлення значення умови права на самостійне існування можливе лише за повного “виключення” з процесу побудови логічних висновків суб’єкта. Історія науки засвідчує, що саме таке виключення певною мірою перешкоджало розвиткові логіки як науки. Усвідомлення цього факту уможливило появу і формування “логіки дій” і “логіки змін”. Загалом у логіці фактично вже відбулося визнання існування значення умови, коли було виведене поняття “цільової причини”. Це зробив Врігт, коли поєднав у єдиній логіко-філософській концепції каузальні пояснення з телеологічними, тобто поняття “причина” з поняттям “цільова причина” (“це відбулося для того, щоб відбулося те”).

Спираючись на традиційну класифікацію синтаксичних типів речення і пам’ятаючи про її певну умовність і непослідовність, що залежить від синтаксико-морфологічного оформлення частин КЗУ, ми виділяємо такі граматично предикативні і граматично непредикативні формально-синтаксичні типи КЗУ:

а) складне речення: Протягом п’яти років переможець (конкурсу) має право продавати придбаний пакет третій особі лише за умови, якщо вона погоджується стати правонаступником усіх конкурсних зобов’язань (Шлях перемоги. – 2006. – 18 квітня). Всі науки і мистецтва процвітають, коли квітне мова, і занепадають разом із нею (Лоренцо Валла). Якщо тобі подарує життя оцей підліток, батьків якого ти щойно знищив своїм танком, – будеш жити (Л. Первомайський). Аби вийти заміж, амазонка мусила вбити хоч одного ворога (П. Лаврів). Закон про мови постійно саботувався і необхідні були великі зусилля, щоб досягти позитивних зрушень (Шлях перемоги. – 2006. – 18 квітня). Іще куля, щоб стати правдивою кулею, має окропитися кров’ю, моєю кров’ю (В. Голобородько). Щоб стати 152-м членом цієї світової організації, Києву необхідно виконати одну вимогу Брюсселя – переглянути питання регулювання експортного мита (Персонал Плюс. – 2007. – № 49).  Для того, щоб перемагати ворога, треба знати його ідеологію (І. Багряний). Щоб ця резолюція набула чинності, за неї повинні проголосувати дві третини членів сенату (Україна молода. – 2002. – 14 травня). Перед тим, як знову мчати на допомогу Пакистану, МВФ вимагатиме, щоб той навів у себе порядок (Шлях перемоги. – 2006. – 18 квітня). Щоб це осягнути, необхідно підвести тверду правову базу під інвестиції, припинити розкрадання державного майна і послабити податковий тиск на підприємства (Українське слово. – 2001. – 11 листопада);

б) ускладнене речення (ускладненими ми вважаємо лише такі речення, до складу яких входять вербоїди, тобто дієслівні форми, що поєднують властивості дієслова з властивостями інших частин мови): Дівчина не може стати топ-моделлю, не йдучи на певні жертви (Україна молода. – 2002. – 14 травня). Ми не могли піти на такий крок, не вивчивши це питання ґрунтовно (Л. Первомайський). Не відчуваючи внутрішньої основи п’єси, виконати її просто неможливо (В. Шевчук);

в) просте речення: Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема (В. Сосюра). До неї (кімнати) можна заходити лише за моїм дозволом (Л. Коленська). На думку фахівців держкомітету, вирішити ці проблеми можна лише за умови повного фінансування або надання пільгових кредитів урядом (Україна молода. – 2002. – 14 травня). Всі складові нашого державотворення немислимі без сильної, наскрізної національної ідеї (А. Погрібний). Розбудова нації у власній державі неможлива без національної влади, без монтажу структури нації, без духовності. (Шлях перемоги. – 2006. – 14 квітня). Для розбудови нації потрібен архітектор, потрібні інженери, потрібен і суб’єкт дії (Шлях перемоги. – 2006. – 14 квітня). Без молитви людина не може бути щасливою (А. Дімаров). Лише значні капіталовкладення можуть вивести національний футбол за вузькі національні рамки (Україна молода. – 2002. – 14 травня). Без власної держави нація приречена на животіння і поступове знищення (В. Горбачук);

г) надфразова єдність: Так, земля мусить стати товаром, предметом купівлі-продажу. Лише тоді її будуть цінувати (Шлях перемоги. – 2006. – 14 квітня). Нашим прагненням є прагнення жити нормальним людським життям. Таке життя може, однак, заіснувати тільки за умови упорядкування виробничих відносин (Україна молода. – 2002. – 14 травня”). Ми за те, щоб керівник держави виступав з реальними ініціативами. Інакше ніякий МВФ не повірить, що ми – серйозні люди (Шлях перемоги. – 2006. – 14 квітня). Вони повинні боятися тебе. Лише так ти зможеш їх перемогти (Ю. Мушкетик). Водночас демократично обраний Президент під контролем виборних органів (Верховна Рада, Сенат, Конституційний Суд) має не лише сприяти розвитку демократії, а й забезпечити лад у державі. Без цієї умови прокуратура Республіки залишиться тим, чим вона є нині, а порушники Закону будуть убезпечені через злочинну бездіяльність органів правопорядку, процвітатимуть крадіжки державного майна, хабарництво, земельні спекуляції (Персонал Плюс. – 2007. – № 49).

Другий розділ, що має назву “Функціонально-семантичний потенціал категорії умови”, присвячено з’ясуванню особливостей функціонального напряму в сучасній науково-лінгвістичній парадигмі, викладу основних принципів функціонального опису мовних явищ, розгляду поняття функції, функцій мови і мовленнєвої діяльності та аналізу функціонально-семантичних полів і поняттєвих категорій. У центрі уваги в цьому розділі перебувають відношення умови в аспекті функціонально-комунікативного вивчення мови, імпліцитне / експліцитне вираження семантики умови, закономірності трансформацій речень зі значенням умови та особливості парадигми речень зі значенням умови.

У наш час важливу роль у мовознавстві відіграє функціональний напрямок вивчення мови, який сприяє найбільш адекватному і комплексному опису мови в усіх її виявах. Функціональний аспект вивчення мови передбачає новий погляд на роль і місце у мовній системі одиниць усіх рівнів і підсистем – фонетики, лексики, граматики, мовних стилів. Він дає можливість по-новому описувати загальні характеристики мови: принцип віддзеркалення, принцип співвідношення поняттєвих і граматичних категорій, принципи взаємодії лексики і граматики, принцип ієрархічності мовних рівнів та ін. Функціональний опис мови зорієнтований на особистість. Саме такий підхід визначає мову як систему засобів вираження, яка використовується для досягнення певної мети.

Типи функціонального підходу до вивчення синтаксичних явищ диференціюються також залежно від того, чи розглядаються явища в напрямку від форми до змісту (семасіологічний підхід), чи навпаки, – від змісту до форми (ономасіологічний підхід). Семасіологічний підхід досліджує функції синтаксичних одиниць і граматичних форм, поведінку граматичних елементів у мовленні. У світлі цільового розуміння функцій потрібно розрізняти первинні і вторинні функції граматичних форм. Ономасіологічний функціональний синтаксис полягає у виділенні системи функцій синтаксичних одиниць, у способі найменування понять, покладених в основу синтаксичного опису. Проте ономасіологічний підхід у своїй логічній завершеності “байдужий” до рівнів мови, а отже, охоплює усі мовні яруси, показуючи, як засоби різних рівнів беруть участь у вираженні певної семантичної функції, як ці засоби доповнюють один одного і взаємодіють під час вираження відповідних семантичних функцій. Така взаємодія реалізується здебільшого у двох формах: у формі власне-взаємодії та у формі компенсації. У сучасному мовознавстві саме ономасіологічний підхід, зазвичай, вважають власне-функціональним.

Рефероване дослідження є функціональним у тому розумінні, що в ньому приділено основну увагу функціонуванню мови, тому, як мова виконує головну свою функцію – комунікативну; важливим є також і те, як у мові функціонують предикативні конструкції, що передають значення умови, напр.: Потрапити всередину можна лише за умови переміни зовнішності (Ю. Андрухович). Збільшення естонських інвестицій в Україні можливе лише за умови покращення інвестиційного клімату (Вечірній Київ. – 1999. – 12 серпня). Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете (А. Погрібний). Зрозуміло, що західні інвестиції у вітчизняне автомобілебудування прийдуть тільки за умови надання інвесторові права придбати у власність або контрольний, або блокувальний пакет акцій (Молодь України. – 2000. – 11 вересня). Без смерті ніякого життя існувати не може (В. Шевчук). Я наллю тобі ще горілки, але ти мусиш обов’язково лягти, інакше горілка не подіє (Ю. Андрухович). Тож вшануймо цих людей та їхню працю, бо тільки тоді слава нашої культури засяє повною красою (Донеччина. – 2000. – 18 липня). – За! – мовив я. – Але за однієї умови: Хай вона відмовиться від наміру робити з нас чортів (В. Шевчук). Без відродження віри і християнської моралі не може бути справедливого ладу і міцної української держави (Шлях перемоги. – 2002. – 14 червня). Без їхньої згоди ніхто тебе на роботу не візьме (В. Шевчук). Спочатку вона просила, щоб залишили їй корову, але вони сказали, що залишили б за умови, якби Ганна виконала молокопоставку, а де ж вона візьме того молока (Ю. Мушкетик). Для реалізації наших планів необхідна конструктивна співпраця з органами державної влади (Україна молода. – 1997. – 18 січня). Серед населення області почала формуватися думка, що без духовної основи не може існувати держава (Донеччина. – 2000. – 18 лютого). У проблемі “мова і культура” важливо підкреслити, що стійкі зв’язки виникають лише в тому випадку, коли мова і культура пройшли тривалий шлях спільного розвитку (Шлях перемоги. – 2006. – 14 квітня). Щоб виховати талант, учителю самому треба бути талановитим (В. Захарченко). Інакше (без приватизації) компанія не зможе конкурувати зі світовими лідерами бізнесу (Донеччина. – 2000. – 18 липня). Коли ж Наталя хотіла одержати насіння мішанки, то Михайлик поставив умову: ”Одержиш насіння лише тоді, коли погодишся голосувати за мене” (Л. Первомайський). Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив зі статтею у “Радянській Житомирщині”; тільки при тій умові його залишать у спокої (В. Шевчук).

Водночас реферована дисертація є функціонально-когнітивною у тому розумінні, що 1) використано функціональний підхід до мови для виокремлення тих одиниць, які є потенційно “перспективними” щодо їхнього вивчення, і 2) це вивчення здійснюється за допомогою когнітивного підходу до опису й аналізу цих одиниць.

На першому етапі дослідження функціональний (у значенні “функціонувати”) підхід дозволив виділити самостійне значення (смисл) – значення умови. На другому етапі функціональний підхід дав можливість подати вияв граматичних форм вираження цього значення. (У цьому розумінні наше дослідження є продовженням того напрямку, який вперше був представлений і розроблений у праці Ф.Брюно “La pensee et la langue” (1922 р.), де системно викладені способи і засоби вираження у французькій мові різних загальних понять і відношень), тобто пропоноване дослідження є функціонально-ономасіологічним описом фрагмента мови.

Оскільки в центрі дослідження перебуває певне значення (смисл), зокрема, значення умови (при цьому слід пам’ятати, що формально подібні речення можуть передавати не просто відмінні, а навіть протилежні значення), то під час вивчення смислових відношень між частинами біпредикативних конструкцій на певну результативність дослідження можна розраховувати лише, якщо піти шляхом “від значення до форми”(ономасіологічний підхід).

Орієнтація на функціональну теорію пов’язана із дослідженням різних сфер вияву мови, із визначенням функцій мови як засобу спілкування. Функція мовної одиниці – це притаманна їй у мовній системі здатність виконувати певне призначення і, відповідно, функціонувати у мові; водночас, функція – це результат функціонування, тобто реалізоване призначення, мета, що була досягнута у процесі мовлення.

У роботі поняття функції мовних засобів теж є центральним. Під функцією мовних засобів розуміємо здатність мовної форми до виконання певного призначення, до відповідного функціонування у мовленні. Крім того, функція – це ще й результат функціонування, тобто реалізоване призначення, досягнута в мовленні мета.

Як основні одиниці функціональної граматики виділяються функціонально-семантичні поля (ФСП), які є "системою різнорівневих засобів певної мови (морфо­логічних, синтаксичних, словотвірних, а також комбінованих, лексико-синтаксичних та ін.), об’єднаних на основі спільності і взаємодії семантичних функцій".

Основу ФСП становлять семантичні категорії, які є мовною інтерпретацією і реалізацією поняттєвих категорій. Семантичні категорії – це абстрактні змістовні (в основі своїй – поняттєві) категорії мови.

Застосування функціонально-комунікативного підходу до аналізу мовних явищ дозволяє зробити висновок про існування у суспільній практиці ситуації, коли певна подія (X) є такою, що запрограмована на реалізацію, але для її реалізації необхідна реалізація іншої події (Y). Спроектувавши зроблений нами висновок на граматику, а також пам'ятаючи про те, що мова є дзеркалом дійсності і в граматиці відбиваються впливи поняттєвих категорій, можна стверджувати, що у мові в ранзі поняттєвої категорії існує категорія умови, напр.: Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити (О.Кобилянська).

Коли ми говоримо, що певна подія запрограмована на реалізацію, то це означає, що вона розглядається як очікувана, і результат цієї реалізації є чинником, що впливає на стан речей у реальній дійсності. Те, що результат події є очікуваним, визначається загальноприйнятими поглядами (напр.: Росія може врятувати свої кораблі та літаки лише, якщо негайно почне реформу (Шлях пермоги. – 1998. – 17 січня) – наявність у країни кораблів та літаків сприймається, швидше за все, як факт позитивний, та й дієслово "могти" фіксує прагнення цієї наявності) або ж власною, особистою позицією автора, і тоді, щоб зрозуміти, що ця подія є очікуваною, аналізатору (слухачу або, скоріше, читачу) потрібне знання контексту, всього плину думок автора, напр.: Зателефонуєш (а фактично Маєш право зателефонувати) йому лише у тому випадку, якщо більше ніхто тобі не допоможе.

Дія (X) є семантично забарвленою. Вона розглядається як контекстуальний результатив. Концентрується значення результативності в дієслові. Але "результативність" не означає "завершену дію", тобто дієслово може мати форму і доконаного, і недоконаного виду.

Речення зі значенням умови мають свою часову парадигму, напр.: Я робив (зробив) це тільки тому, що про це просив Іван;/ Я роблю це тільки тому, що про це просив Іван;/ Я зроблю (робитиму) це тільки, якщо про це попросить Іван.

У цих реченнях наявна також опозиція "реальна дія – ірреальна дія", напр.: Я роблю це лише тому, що про це просив Іван; / Я робив би це лише, якби про це просив Іван.

У плані зв'язку однієї події з іншою речення зі значенням умови посідають своє місце у такому ланцюгу: Я зроблю це, тільки якщо про це попросить Іван; / Я зроблю це; / Я не зроблю цього, хто б мене про це не просив.

Відношення умови реалізуються у висловленні зі значенням умови. Висловлення зі значенням умови – це висловлення, в якому констатується або встановлюється такий взаємозв'язок двох подій, за якого одна подія неможлива без іншої, напр.: Щоб перемогти ворога, треба знати його ідеологію. (Зауважимо, що "подія" тлумачиться широко: і як реальна дія (Друзі прийшли), і як ознака предмета (Хлопець високий), і як  визначення місця предмета (Будинок на горі) та ін).

Одним із варіантів імпліцитної релізації значення умови є вираження значення умови засобами простого речення. По суті, судження умови, а відтак – і речення зі значенням умови, є двоядерним і складається з двох пропозицій, що у мові виражається через складне речення, яке, власне, і є первинною й основною (у синхронному плані) формою передачі відношень умови. Можна припустити, що просте речення, яке передає відношення умови, є результатом дії якихось глибинних мисленнєвих процесів.

Зазначимо, що в разі передачі відношень умови засобами простого речення ми стикаємося з неспецифічними формами вираження пропозиції. Усі прості речення, які імпліцитно передають значення умови, можна розподілити на дві групи.

Першу групу становлять прості речення позитивної семантики, особливістю яких є виділення однієї події з ряду інших.

Проаналізуємо, наприклад, речення Лише сухі немовлята здорові та веселі. Зміст цього речення є прихованим за "прямою інформацією". Треба сказати, що це можливо в тих висловленнях, де "пряма інформація" не є самоцінним фактом і з цієї інформації витікає інша, "непряма інформація", яка, власне, і є основною. У цьому прикладі непрямо констатується така залежність між двома подіями, за якої одна подія (Здорові та веселі немовлята) неможлива без іншої (Наявність у немовлят сухої шкіри), коли одна подія є необхідною (перед)умовою іншої. У розгорнутому вигляді це речення є таким: Для того, щоб немовлята почувалися добре (були здоровими та веселими), їх шкіра повинна бути сухою (не бути занадто зволоженою).

У роботі пропонується ввести в обіг поняття "повний варіант речення". Повний варіант речення – це видозміна речення, зміст якого може бути витлумачений неоднозначно, результатом якої є конструкція, що допомагає "зняти" цю неоднозначність.

Ще один різновид простих речень позитивної семантики, які імпліцитно передають значення умови – це речення, що містять дієприслівниковий зворот, напр.: Лише погодившись на цей крок, ви зможете вирішити свої проблеми.

Особливу групу простих речень із імпліцитним вираженням значення умови становлять заперечні речення, напр.: Без цієї підтримки жодна військова частина не змогла б утриматись в умовах партизанської боротьби або: Без національної держави ніяка нація не може жити і розвиватися. Вважається, що заперечення одного положення є ствердженням положення протилежного. Відповідно, повний варіант такого речення матиме такий вигляд: Для того, щоб утриматися в умовах партизанської боротьби, необхідна ця (яка саме – для нас зараз неважливо) підтримка.

Групу простих речень зі значенням заперечення, які імпліцитно передають семантику умови, доповнюють такі прості речення зі значенням заперечення, що містять дієприслівниковий зворот, напр.: Ми не можемо піти на це, не вивчивши це питання детально або: Не відчуваючи внутрішньої основи п'єси, виконати її просто неможливо.

Окремим різновидом імпліцитного вираження значення умови постає його реалізація у питальних реченнях, відповіді на які закладено вже в самих питаннях: Що ми в цьому світі без краси? (В. Шевчук); Що це за Різдво без пригод та чудес? (Наша Україна. – 2001. – 25 грудня); Якщо не проводяться військові реформи, то яких успіхів можна чекати? (Донеччина. – 1997. – 27 вересня); Але чи може бути боєздатною українська армія, не маючи національної свідомості та патріотизму? (Шлях перемоги. – 1998. – 15 липня); Що ми варті як нація без глибокого знання своїх пракоренів? (Шлях перемоги. – 2000. – 11 листопада); Якщо слово “націоналізм” лякатиме майбутніх побратимів і надалі, то на яку довіру між ними слід сподіватися? (Шлях перемоги. – 1998. – 10 березня) та ін.

У реферованій роботі з метою увиразнення значення умови, вміщеного в такому реченні, смисл якого може бути витлумачений неоднозначно, використовується прийом трансформації. Для уникнення цієї неоднозначності такий смисл “увиразнюється” і якщо кінцевий трансформ може адекватно замінити вихідне речення в контексті, то це означає, що останнє є таким, що передає значення умови. Трансформація в нашому розумінні – це така видозміна речення, яка дозволяє “узгодити” форму і значення. Трансформаційними відношеннями пов’язані речення, що характеризуються тотожністю значення. Таке узгодження досягається шляхом трансформації вихідного речення, яке формально може передавати більше, ніж одне значення, в речення, що однозначно може визначатись як таке, що передає значення умови. Найпростіше це можна зробити шляхом уведення до складу речення лексеми “умова”, пор.: Як і всяка брехня, версія цього автора потребує документальної правдоподібності у дрібницях, щоб дістати таким робом право брехні в головному → Як і всяка брехня, версія цього автора лише за умови документальної правдоподібності у дрібницях дістане право (матиме можливість) брехати у головному; Для справжнього відродження науки, промисловості, сільського господарства необхідно мати значні кошти → Справжнє відродження науки, промисловості, сільського господарства можливе лише за умови наявності у держави значних коштів; Нам треба підійти до цієї проблеми зважено, і тільки тоді ми вирішимо її кардинально → Лише за умови зваженого підходу до цієї проблеми ми вирішимо (зможемо вирішити) її кардинально;  Якщо ви, хлопці, хочете залишитися у своїх кріслах, здобувайте кредити → Ви, хлопці, залишитеся (зможете залишитися) у своїх кріслах лише за умови здобуття (вами) кредитів;  Щоб ми стали народом–переможцем, цю боротьбу треба довести до кінця → Ми станемо народом–переможцем лише за умови доведення цієї боротьби до кінця та ін.

Враховуючи викладені теоретичні підходи до визначення поняття “парадигма”, в роботі наголошено на необхідності розрізняти “внутрішньосмислову” і “зовнішньо­смислову” парадигми речення. Внутрішньосмисловою парадигмою вважаємо сукупність усіх видозмін речення, що регулярно існують у системі мови і пов’язані з вираженням категорій об’єктивної модальності та синтаксичного часу, напр.:  Я роблю це лише тому, що про це попросив ти; / Я зроблю це лише, якщо про це попросиш ти; / Я зробив би це лише, якби про це попросив ти; / Я робив би це лише, якби про це попросив ти.

Особливістю цієї парадигми є те, що усі її члени виражають один смисл. У нашому випадку – значення умови. Саме тому ця парадигма є “внутрішньосмисловою”. Ця парадигма набуває особливого значення, якщо розглядати її в аспекті вивчення та систематизації того набору смислів, які знаходять вираження у певній мові. Наявність у того або іншого значення (смислу) внутрішньосмислової парадигми дає йому (значенню) можливість претендувати на самостійний статус. (Це, до речі, дає можливість визначати смисл як субстанцію надформальну).

Зовнішньосмислова парадигма – це спосіб показати особливість того або іншого смислового зв’язку (типу відношень) між подіями, поставити цей тип відношень у ряд інших, визначивши місце його в цьому ряді. Щодо відношень умови цей ряд є таким:

Щоб Х, можна Y

Щоб Х, треба Y

Щоб Х, не треба (навіть) Y, напр.: Я зможу зробити переклад і без допомоги сусіда (Л.Первомайський).

Х

Х не ... (не Х), навіть якщо Y, напр.: І не виростуть дерева, навіть якщо господар використає найкращі добрива (Час. – 2001. – 15 січня).

Щоб Х, досить (варто лише) Y, напр.: Більшість мозаїк і фресок Софії легко зрозуміти. Треба лише знати Біблію (Слово Просвіти. – 1998. – 2 грудня).

Щоб Х, треба не тільки Y (але й ... ), напр.: Щоб не програти бій на інформаційному полі, мусимо не тільки узгоджувати свою діяльність і об’єднувати зусилля, але й захищати право громадян знати правду (Східний часопис. – 1996. – 17 травня).

Якщо Х, то неодмінно Y та ін.

Речення зі значенням умови становлять певну ймовірнісно-часову парадигму, що також свідчить про самостійність цього значення і його рівноправність серед інших (причини, наслідку, мети та ін.): Без таких людей спорт втратить багато привабливих рис (майбутній реальний); / Завдяки таким людям спорт зберігає свої привабливі риси  (теперішній); / Без таких людей спорт втратив би багато привабливих рис (ірреальний).

Третій розділ “Концепт “умова”: особливості вияву і статус у національно-мовній картині світу”, що складається з трьох підрозділів, присвячено висвітленню когнітивних параметрів значення умови. Розглянуто основні поняття та метод когнітивної лінгвістики, подано когнітивну інтерпретацію категорії умови, представлено когнітивні параметри концепту “умова” в українській національно-мовній картині світу.

Когнітивність виявляється у здатності мови зберігати і передавати знання про дійсність, а також забезпечувати потреби процесу мислення. Когнітивні аспекти мови висвітлювалися у працях П.Адамця, О.В.Бондарка, Т.Винограда, Б.Ю.Городецького, Т.А. ван Дейка, В.А.Звегінцева, С.Д.Кацнельсона, В.Кінча, Дж.Лакоффа, Л.У.Лангаккера, В.В.Петрова, Ч.Філлмора, У.Л.Чейфа  та ін. На думку Т.Винограда, "під час дослідження мови людей у центрі уваги повинні перебувати механізми, що становлять основу продукування та розуміння висловлень у мовному і прагматичному контекстах; враховуючи найдрібніші деталі структури пам’яті й алгоритми опрацювання знань, властивості мови відбивають структуру свідомості мовця; продукування і розуміння висловлень відбувається у рамках структури процесів мисленнєвої діяльності, які складаються з мовних і позамовних елементів; "значення" є багатовимірним і може бути формалізоване тільки у термінах цілого  комплексу цілей і знань, які наявні в того, хто говорить, і в того, хто слухає (пише і  читає)".

Когнітивно орієнтовані теорії семантики, займаючись питаннями розуміння і використання мови, діють у рамках деяких обмежень: вони повинні зображувати те, що дійсно “відбувається в нашому мозку”, тобто мають бути такими, що роблять можливою психологічну перевірку. Крім того, ці теорії повинні пояснити, як можна навчитися мови в дитинстві так ефективно.

Основне завдання, на розв’язання якого спрямованi дослiдження, що виконуються у руслi когнiтивного вивчення мовних явищ, полягає в тому, щоб пояснити механiзми обробки природної мови, побудувати модель її розумiння. Оскiльки основнi властивостi мови вiдбивають структуру свiдомостi того, хто говорить природною мовою, враховуючи найдрiбнiшi деталi структури пам’ятi, алгоритми опрацювання знань i обмеженiсть обчислювальних можливостей, побудова моделi розумiння мови буде можливою лише в тому випадку, якщо ця модель вiдтворюватиме систему опрацювання iнформацiї людиною i механiзми взаємодiї рiзних типiв знань, тобто йдеться про побудову моделi, яка вiдтворює iнтелектуальну дiяльнiсть людини, яка, власне, i забезпечує породження i розумiння мовлення.

Основні поняття, якими оперує когнітивна лінгвістика, є “прототип” та “гештальт-структура”.

Пiд поняттям “прототип” або “гештальт-структура” розумiємо в роботі те, що завжди позначалося як певна конкретнiша, нiж поняття (iдеальне утворення), форма вiдображення – щось на кшталт “картинки”, позбавленої другорядних деталей iз збереженням головних. У концепцiї психологiв – це уявлення-стереотип (наприклад, для росiйської свiдомостi маленька пташка – це горобець, а для англiйської – це малинiвка).

Поняття прототипу перетинається з двома концептами: тим, що психологи називають типовим образом (стереотипом, еталоном), i тим, що лiнгвiсти спiввiд­носять, звичайно, з денотатом, тобто ''представником'' класу об’єктiв, що був видiлений пiд час номiнацiї. Когнiтивiсти показали, наскільки суттєвою є роль прототипiв у категоризацiї дiйсностi, а лiнгвiсти завжди мали на увазi пiд репрезентацією певну сутнiсть, “промiжну” мiж позамовною реалiєю i поняттям. Досить нагадати, що всi словники фiксують значення з точнiстю до класу, а не до референта.

Говорячи про прототип, слід зазначити, що він поєднує ознаки поняття з ознаками концепту. Тому слід погодитися з таким визначенням: прототип – це “ядро” категорії, її ідеалізовані еталонні зразки, що представляють типовий об’єкт зі світу “Дійсність”, у якому виділяються суттєві (essential) … й звичайні (charakteristic) “деталі”. Ми навели це співвідношення термінів для пояснення розуміння взаємодії “тріади” семантичного трикутника “концепт – прототип – реалія зі світу “Дійсність”. Концепт – це все те, що ми знаємо про об’єкт. Концепту онтологічно передує категоризація, яка створює типовий образ і формує ”прототип” (він і є гештальт-структура). Цей прототип відповідає в імені тому, що В.М.Телія називає денотатом, а реалія – це те, чим є об’єкт для нас у світі “Дійсність”, тобто тим, чим є об’єкт для нас.

У процесі когнітивної обробки знань можна виділити три стадії. По-перше, це розподіл епізоду на дрібніші частини, під час якого досвід інтерпретується на основі схем, образів, які вже існують у нашій свідомості. Тобто відбувається процес субконцептуалізації, в результаті якого виникають конкретні концепти, які локалізуються у часі і просторі. Потім відбувається пропозиціоналізація (або, інакше кажучи, побудова судження): коли досягнуто оптимальний розмір епізоду, мовцеві необхідно обрати пропозиційну структуру, що визначить різні ролі об’єктів, які беруть участь в епізоді. Завершальним етапом є категоризація, яка охоплює і процес найменування. У складі цього процесу виділяються два етапи: індивідуалізація і типізація об’єктів. Треба знайти відповідні слова і фрази, які допомогли б передати ідеї про об’єкти і події. Заслуговує на увагу модель когнітивного опрацювання знань В.А.Звегінцева, який запропонував такі етапи утворення речення:

                1) виділення й окреслення ситуації (це може бути фрагмент дійсності, міркування, думки про неї, спонукання співрозмовника до певної дії, судження, спогади та ін.), яка має бути сприйнятою й у майбутньому може стати змістом речення або дискурсу;

            2) побудова пропозиційної структури, яка є лінгвістичним геном, що  містить "генетичну інформацію" про способи розгортання речення;

            3) заповнення "ролей" конкретними лексичними одиницями, які є співвід­несеними, по-перше, з "учасниками" ситуації, по-друге, зі "знанням про світ", по-третє, з "мовною компетенцією" ("мовна компетенція" – це володіння формальними правилами побудови речень, що (правила) є прийнятими у певній мові).

Семантичні зрушення з погляду механізму появи у слова нового значення можуть бути окреслені трьома типами переосмислень: звуженням (спеціалізацією), розширенням (генералізацією) і семантичним зсувом.

Основою цих механізмів зміни значення є різні процеси, але той факт, що переосмислення здійснюється у межах однієї поняттєвої сфери, дозволяє розглядати три типи семантичних відношень під однією рубрикою.

У семантичному зрушенні відбувається концептуалізація уявлень, досвіду, знань, що відбивають пізнавальну діяльність людини. Сприйняття, пізнавальна діяльність визначаються багатьма чинниками, в тому числі культурно-історичними, соціокультурними, що не може не надавати пізнанню національної специфіки.

Отже, семантичні зрушення є мовним засобом концептуалізації і закріплення в когнітивній системі уявлень і знань, що є соціально значущими для культурно-мовного колективу, і це дозволяє зараховувати семантичні зрушення до когнітивних інструментів.

Коли ми говоримо, що здійснюємо когнiтивний аналiз концепту "умова", то при цьому маємо на увазi, що цей концепт слід розглядати як оперативну змiстову одиницю пам'ятi i концептуальної системи. Вважаємо, що поняття "концепт" вiдповiдає уявленню про тi смисли, якими оперує людина у процесах мислення i якi вiдбивають змiст досвiду i знання, змiст результатiв усiєї людської дiяльностi i процесiв пiзнання свiту у виглядi певних "квантiв" знання.

Перенос значення (бути причиною – бути умовою) вiдбувається на основi наявностi спiльних рис у концептiв "умова" i "причина". Так утворилися такі речення, як:  Ця подія зумовила в місті неабиякий резонанс (Час. – 1997. – 11 жовтня); Підтримка лівих літніми людьми та неучасть у виборах молодих зумовили перемогу комуністів та соціалістів  (Донеччина. – 2002. – 19 січня); Їх зацікавленість зумовлена тим, що на Донеччині мешкає за офіційними даними 104 тисячі нащадків греків, понад 200 років тому переселених сюди Катериною Другою (Східний часопис. – 2003. – 10 вересня) та ін.

Ми виділяємо “індивідуальний когнітивний простір” та “колективний когнітивний простір” (пор. із ідеєю про два складові компоненти свідомості людини – індивідуальне (психічне) та суспільне (соціальне) – і принципом соціально-психологічного детермінізму (термін T. Slama Cazacu), який витікає з цієї ідеї.

Індивідуальний когнітивний простір (ІКП) – у цьому розділі особливої ваги набуває сукупність досвіду, знань та уявлень, яка певним чином структурована і якою володіє будь-яка особа. ІКП представлений такими КЗУ: Звичайно, ніякого Воскресіння Духу просто не відбудеться, якщо не приїде Мартофляк (Ю.Андрухович); Без ясенів нам, чоловіче добрий, не стане дерева на хату (Вас. Захарченко); Єдиний спосіб врятувати сестру – вбити тебе (В.Підмогильний); Хочеш, щоб я працювала? Плати мені гроші (Л.Первомайський); Без музики, без улюбленої тобою музики ти, фон Ф., ніхто і ніщо (Ю.Андрухович) та ін.

Колективний когнітивний простір (ККП) може бути розподілений на “соціумний когнітивний простір”, “національний когнітивний простір” та “інтернаціональний когнітивний простір”.

Соціумний когнітивний простір (СКП) – сукупність знань та уявлень, що певним чином структурована і якою обов’язково володіють усі особи, що становлять той або інший соціум (пор.: “... крім індивідуального досвіду і конкретної ситуації, смисл значною мірою пов’язаний із професійною, соціальною і взагалі груповою приналежністю певної людини” [Леонтьев 1970:342]). СКП представлений такими конструкціями: Наявність публікацій була обов’язковою передумовою при поданні дисертацій до захисту, присудженні вчених звань та наукових ступенів (В. Горбачук); Без дозволу обласного голови вони не пішли б на розправу над людьми (Час. – 2001. – 17 лютого); Щоб завтра ситуація змінилась на краще, їм (демократам) треба об’єднуватись і пояснювати людям, що суспільство влаштоване не так просто, як здається на перший погляд (Час. – 2000. – 10 квітня); Як учаснику війни, йому дозволили відвідувати лекції в інституті при умові отримання весною 1951р. атестату за середню школу (Слово Просвіти. – 1999. – 18 березня); Першого жовтня розпочався страйк будівельникв Дніпрогесбуду. На роботу не виходять близько 800 робітників. Вони вимагають погасити заборгованість по зарплаті та пенсіях, яка сягнула вже 5 мільйонів гривень (Молодь України. – 1997. – 3 квітня); Крім того, “Світоч” дістане доступ до величезної інформаційної бази, необхідної (тобто без якої неможливо…) для повсякденної діяльності (Шлях перемоги. – 2000. – 11 жовтня) та ін.

                Національний когнітивний простір (НКП) – сукупність обов’язкових знань і національно-детермінованих та мінімізованих уявлень певної національно-лінгво-культурної спільноти, що певним чином структурована і якою володіють усі носії того або іншого національно-культурного менталітету, усі, хто говорить певною мовою. НКП в українській мові виявляється такими конструкціями: Недаремно побутує думка, що без вільної України не може бути вільної Європи (Шлях перемоги. – 1999. – 18 серпня); Як учить нас досвід цілих поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними шляхами (Час. – 1999. – 10 липня); Тільки незалежна, самостійна Україна може служити гарантом забезпечення добробуту українському народові (Шлях перемоги. – 2004. – 18 листопада); А до того ж іще не забудь прихопити додому, що погано лежить, бо не вкрадеш – не проживеш; це вже не тільки в свідомість – у кров уїлося протягом існування ладу колгоспного і щезне хіба що разом із колгоспами (А. Погрібний); Ситуація в країні така, що Президент має вдатися до рішучих заходів. Інакше в нього нічого не вийде (Україна молода. – 2001. – 22 березня) та ін.

Інтернаціональний когнітивний простір (ІНКП) – сукупність знань та уявлень, що певним чином структурована, є спільною для всіх людей і не залежить від їх національно-культурного менталітету, а також від того, якою мовою вони говорять. ІНКП представлений такими конструкціями: Щоб зрозуміти минуле, треба в нього зазирнути (Слово Просвіти. – 2003. – 7 вересня); Успішна робота не можлива без законодавчої підтримки (Час. – 2001. – 15 січня); Збройні сили – умова національної безпеки (Шлях перемоги. – 2005. – 19 листопада); Нації без мови не існують, як не існують мови без нації (Г. Нудьга); Любов до Батьківщини не можлива без любові до рідного слова (В. Сухомлинський) та ін. Важливою семантичною ознакою таких конструкцій постає відсутність часової актуалізації.

ВИСНОВКИ

            Аналіз категорії умови у функціонально-когнітивному вимірі, з’ясування засобів реалізації відношень умови на формально-семантичному рівні речення, опис типології структур, здатних поставати репрезентантами семантики умови, дає можливість зробити такі висновки і узагальнення:

1. Умова – це ємна категорія, яка виходить за межі граматики, виникла на основі відношень, які передавали локативно-темпоральні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності, і є продуктом пізнішого й складнішого за суттю осмислення навколишності.

2. Категорія умови є номінаційною й передає значення, здатні у свідомості мовця пов’язувати два простих факти в один складний, компоненти якого витворюють біном умова – мета. Умовно-цільові відношення існують на рівні смислових, оформлюваних як понятійна категорія умови, а на рівні мови відповідають функціонально-семантичній категорії умови.

3. Основною диференційною ознакою категорії умови постає її гіпотетичність, що знаходить свій конкретний вияв у межах семантичної опозиції породжувальна ірреаль­на/реальна подія – породжена ірреальна/реальна подія. Характерною рисою умовних від­ношень є обов’язковість, передбачуваність бінарної опозиції умова – мета, де умова пере­дує меті в часі. Визначальними постають, з одного боку, переважно однобічна спрямова­ність – від умови до мети, що визначає наявність генетичної залежності подій, пов’язаних такими відношеннями і, з іншого, альтернативний характер зв’язку двох ситуацій.

4. Визначаючи статус умови у системі категорій сучасної української мови, ми поділяємо думку тих мовознавців, які вважають її рівнорядною щодо категорій допусту, мети, причини, наслідку.

5. Специфіка категорії умови мотивує наявність різних форм вираження, а відтак до парадигми засобів передачі умовно-цільових відношень залучаємо: складне речення, просте речення, надфразну єдність.

6. Однією з особливостей формального вираження категогорії умови постає можливість імпліцитно реалізувати значення умови. У цьому випадку спостерігається невідповідність одиниць плану змісту й одиниць плану вираження.

7. Метод трансформацій допомагає розкрити глибинний зміст синтаксичних конструкцій зі значенням умови.

8. Ядром парадигми засобів мовленнєвої реалізації значення умови є складнопід­рядне речення з детермінантним синтаксичним зв’язком, у якому основним актуа­лізатором семантики умови постають спеціалізовані сполучники та сполучні вирази.

9. Внутрішньовидовий характер відношень умови залежить від видо-часової й модальної ознак дієслова-присудка головної та підрядної частин: дієслова-присудки у формі умовного способу в обох частинах виявляють нереально-умовні відношення (ірреальні), дієслова-присудки у формі дійсного способу (переважно майбутнього часу) й умовного способу – потенційно-умовні відношення; узагальнено-особові структури в обох частинах – умовно-цільові відношення. Модальні ознаки головної й підрядної частин взаємозалежні: модальність ірреальності виражається в обох частинах одночасно. Часову співвіднесеність дієслів-присудків у формі умовного способу в обох частинах визначають лексичні засоби (завтра, вчора) й  ситуація.

10. За детермінантної залежності підрядної частини головна, за нашими спостереженнями, досить часто вміщує корелятивні компоненти, усунення яких може призвести до руйнації умовно-цільових смислових відношень.

11. Речення реального й нереального типу по-різному виявляють альтернативність передаваної інформації. У реченнях нереального типу інформація, звільнена від альтернативи, набуває модальної однозначності – вона кваліфікується як така, що не відповідає дійсності. Отже, в аспекті знань про ситуацію для мовця умовні структури названих типів різняться епістемічним статусом. В одному випадку мовець повідомляє про незнання того, реальною чи нереальною є описувана в підрядній частині ситуація, в іншому – він знає, що ситуація нереальна. Будучи рівнорядними, названі типи умовних речень виявляють зміну епістемічного стану суб’єкта мовлення.

Результати аналізу категорії умови в її функціонально-когнітивному аспекті не вичерпують усіх питань, пов’язаних із вивченням категорії умови в сучасній українській мові, проте відкривають перспективи для подальших наукових розвідок щодо розв’язання проблеми концептуалізації мовних одиниць умовної семантики.