СИНТАКСИС НАУКОВОГО МОВЛЕННЯ ІВАНА ФРАНКА (складне речення)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
СИНТАКСИС НАУКОВОГО МОВЛЕННЯ ІВАНА ФРАНКА (складне речення)
Альтернативное Название: СИНТАКСИС НАУЧНОЙ РЕЧИ ИВАНА ФРАНКО (сложное предложение)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено його зв’язок із науковими програмами і планами кафедри, визначено об’єкт і предмет аналізу, сформульовано мету та завдання роботи, схарактеризовано її теоретико-методологічну основу, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, а також подано відомості про апробацію на наукових конференціях і засіданнях та в публікаціях за матеріалами дисертації.


            У першому розділі – „Формування наукового стилю сучасної української мови. Мова наукових праць Івана Франка як об’єкт вивчення” – простежено шляхи формування та особливості функціонування наукового різновиду української літературної мови протягом важливого в її історії періоду – другої половини ХІХ ст., охарактеризовано розвиток синтаксичної структури в системі складного речення, з’ясовано роль І. Франка в розбудові наукового стилю української мови.


            Початки наукового стилю української мови сягають своїми витоками кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. і пов’язані з написанням перших її граматик. У ХVІІІ ст. елементи наукової мови простежуємо в лікарських та господарських порадниках. У першій половині ХІХ ст. у зв’язку з відкриттям університетів зростає потреба в наукових працях українською мовою, а отже, й остаточному утвердженні української мови як мови науки.


            У ХІХ ст. під впливом суспільно-політичних чинників (заборони українського слова) розвиток української мови взагалі і її наукового стилю зокрема відбувався неоднаково на Наддніпрянщині й у Галичині, що перебували у складі різних імперій. Це сприяло витворенню двох мовних традицій, неусталеності правописної системи тощо.


            Наукові та науково-популярні праці М. Максимовича, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, М. Драгоманова та ін. віддзеркалю­ють стан розвитку тогочасної наукової мови на Наддніпрянщині.


            У Галичині важливу роль у формуванні й розвитку наукового стилю відіграло Наукове товариство імені Шевченка з його виданням "Записок НТШ", що спричинилося до витворення наукової термінології різних галузей знань і до утвердження української мови як мови науки.


            Неодноразово торкаючись різних мовних проблем у наукових розвідках, Іван Франко прагнув їх розв’язати як теоретично, так і своєю мовотворчістю. Сам письменник писав у листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 р.: "У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головно для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений. Зрештою се вже Ви оцінюйте як знаєте, Вам збоку видніше. Я тільки те чую, що і в свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрівали сих питань. Для Галичини се досить багато".


            Діяльність І. Франка в розбудові української наукової мови досліджували З. Франко, Ф. Жилко, Є. Регушевський, Т. Панько, М. Леонова, І. Кочан, О. Сербенська, І. Ціхоцький та ін. Їхні висновки переважно стосуються участі письменника у витворенні наукової термінології як найсуттєвішого компонента наукового стилю. Проте наукові тексти І. Франка становлять інтерес і з погляду їх синтаксичної організації, бо дають можливість простежити мовну еволюцію письменника в наближенні західноукраїнського варіанта літературної мови до її східноукраїнського взірця, простежити працю письменника над удосконаленням синтаксичної структури складних речень, що виступають у науковому мовленні виразником різноманітних значеннєвих відношень між їх предикативними частинами і відображають упорядковану логічність викладу матеріалу. Спостереження над синтаксисом наукової прози письменника дають можливість зробити висновки про його внесок у формування наукового стилю української літературної мови.


            У другому розділі – „Елементарні поліпредикативні синтаксичні структури в науковому мовленні І. Франка” – розглянуто типи складних елементарних (двокомпонентних) речень, які становлять 46 % від усіх складних конструкцій, зафіксованих у наукових текстах Івана Франка, з них 35,3 % – складнопідрядні, 6,5 % – складносурядні та 4,2 % – безсполучникові речення. Таке співвідношення частоти вживання елементарних складних речень властиве й науковому стилю сучасної української літературної мови. Аналізові кожного із цих типів складних конструкцій присвячено окремий підрозділ.


            2.1. Складнопідрядні елементарні речення


            З-поміж складних структур найчастіше вживаються в науковому мовленні І. Франка складнопідрядні речення, чим досягається логічність викладу, розгорнуте розкриття авторської думки тощо. Виділені відповідно до структурно-семантичного принципу класифікації типи підрядних частин мають неоднакову питому вагу в синтаксичній системі аналізованих текстів і відзначаються характерним набором сполучних засобів.


            Підрядні означальні частини є найчисленнішими в науковому дискурсі І. Франка (47,3 %). Вони здебільшого приєднуються за допомогою сполучних слів що (36,9 %), який (30,3 %), що характерно й для синтаксису сучасного наукового мовлення. Водночас ознакою Франкового мовного стилю є часте вживання сполучного слова котрий (21,9 %) у відносному значенні (на противагу сучасному – розподільно-числовому), що було властиве західноукраїнському варіантові літературної мови. При перевиданні своїх наукових праць письменник замінював сполучне слово котрий на який, що.


У Франкових наукових текстах вживаються в ролі корелятів вказівні займенники сей, отсей як діалектні варіанти літературного цей.


Рідше підрядні означальні частини приєднуються за допомогою сполучних слів де (7,2 %), куди (0,1 %), відки (0,2 %), коли (1,7 %) та сполучників як (1 %), щоб (0,2 %), щоби (0,2 %), аби (0,1 %), чи (0,1 %). Підрядна означальна частина розміщена в основному в постпозиції, рідше – в інтерпозиції. Зрідка означувані слова в головній частині супроводжуються відокремленими членами речення, що порушує прозорість побудови синтаксичної конструкції.


            Підрядні займенниково-означальні частини становлять 3,4 % від усіх підрядних речень. Головна частина здебільшого містить вказівні займенники той (46,6 %), такий (28,3 %); рідше в ролі корелятів І. Франко використовує означальні займенники весь (11,7 %), кождий (5 %), усякий (1,7 %), які разом із сполучними засобами утворюють відповідні співвідносні пари. Проана­лізовано частотність уживання корелятивних пар у системі складнопідрядних речень із підрядними займенниково-означальними: той – хто – (13,3 %), той – що (26,6 %), той – який (6,7 %), такийщо (18,3 %), такийякий (5 %), такийщоби (5 %) та ін. Більшість із них характерна і для сучасного мововжитку. Окремі компоненти деяких корелятивних пар, які трапляються в наукових текстах І. Франка (кождийхто, ніхтохто), не характерні для сучасної літературної мови.


            Рідше вживає І. Франко складнопідрядні речення з підрядними з’ясувальними частинами (24 %), які залежать переважно від дієслів різної семантики, зокрема із значенням: 1) мови, повідомлення, передачі інформації; 2) сприймання, одержання інформації; 3) мислення, роздумів, знання, пам’яті; 4) внутрішнього стану, почуття, враження щодо відповідного адресата;
5) буття, виявлення. Це здебільшого дієслова, уживані й у сучасному на­уковому стилі, хоч трапляються й рідковживані та діалектні форми – твердити, оповідати, завважити, зазначувати, тямити, поучувати, лучатися, підносити (у значенні "приділяти уваги більше, ніж треба; вихваляти"). Характерною рисою мовної манери письменника є частіше уживання в його науковому мовленні корелята се, ніж те (у різних відмінках із прийменниками чи без них: З. в., Р. в., Д. в., М. в., О. в. (те, се, до (для, від) того, в тім, сьому, із сього, о тім, тим). Простежуємо закономірність уживання се в постпозиційній головній частині, те – у препозиційній. Підрядні з’ясувальні частини приєднуються до головної в основному за допомогою сполучника що (77,3 %) основного засобу зв’язку й у сучасній мові. Решта сполучних засо-
бів – сполучники щоб (6,1 %), як (5,5 %), аби (2,6 %), чи (2,1
 %), щоби (0,6 %), сполучні слова який (4 %), котрий (0,4 %), наскільки (0,4 %), скільки (0,2 %), коли (0,2 %), відки (0,2 %), комбінації сполучника та сполучного слова або різних сполучних слів – чи і наскільки (0,2 %), де і в якій… (0,2 %) – спорадично використовуються для поєднання предикативних частин.


            Речення з підрядними обставинними частинами займають 25,3 % від загальної кількості аналізованих складнопідрядних структур. Різновиди підрядних частин утворюють таке кількісне співвідношення: підрядні мети – 10,2 %, причини – 2,8 %, умови – 2,7 %, допустові – 2,6 %, часу – 2,2 %, способу дії – 1,6 %, міри і ступеня – 1,3 %, місця – 0,7 %, порівняльні – 0,6 %, наслідкові – 0,4 % і супровідні – 0,2 %.


            Найчастіше в наукових текстах І. Франка функціонують структури з підрядними мети, причому спостерігається явна перевага сполучника аби (83,4 %) над іншими сполучними засобами – щоб (12,3 %), щоби (3,3 %), для того щоб (1 %). Така висока частота вживання сполучника аби характерна для західноукраїнських говорів і підтверджується картами діалектних атласів української мови. Порівнюючи різні прижиттєві редакції наукових праць письменника, простежуємо послідовну заміну в підрядних реченнях мети сполучника щоб і його варіанта щоби на аби (відповідно 27 і 119 разів).


            Інші різновиди підрядних обставинних частин порівняно нечасто функціонують у науковому мовленні І. Франка, причому більшість сполучних засобів, якими вони поєднуються, засвідчені й у сучасній літературній мові. Зрідка письменник уживає діалектні сполучники хоть (хотя), кілько то, тілько що, яко, буцімто, скоро та книжний позаяк, проте при повторному виданні своїх наукових праць він послідовно замінює їх на нормативні. Виявлено поодинокі випадки використання сполучників у не характерному для них значенні, наприклад,  нехай, де – у підрядних реченнях умови. При поєднанні сполучників із частками ану ж, ж, аж конструкції набувають експресивного забарвлення, що взагалі не є типовим для текстів наукового стилю.


            2.2. Складносурядні елементарні речення


            За типом сполучників, характером значеннєвих відношень між преди­кативними частинами, видо-часовою співвіднесеністю дієслів-присудків, ступенем позиційної стійкості складових частин виділяємо такі різновиди складносурядних речень у науковому мовленні І. Франка: єднальні структури (35,6 %) зі значенням одночасності (9,5 %), часової послідовності (12 %), причиново-наслідковими (12 %) та умовно-наслідковими відношеннями (2,1 %), зіставно-протиставні (62,5 %) з відношеннями зіставності (23,8 %) та протиставності (38,7 %) і розділові конструкції (1,9 %).


З-поміж усіх різновидів складносурядних речень, які функціонують у наукових текстах І. Франка, найчастіше вживаними є зіставно-протиставні конструкції, які ілюструють найтісніший змістовий зв’язок між предика­тив­ними частинами порівняно з іншими типами сурядних структур.


            Аналіз засвідчує, що для вираження окремих змістових відношень І. Франко вживає типові сурядні сполучні засоби, оскільки їх уніфікація є характерною ознакою наукового стилю загалом. Зрідка в науковому мовленні автора трапляються сполучники, що сьогодні вийшли з літературного вжитку й не становлять норми для сучасної української мови (ба, а преці, но). Їх уживання пояснюється впливом діалектного синтаксису, у якому архаїчні сполучники співіснували поряд із сполучними засобами новішого походження.


            Синтаксичні відношення між предикативними частинами складно­сурядних речень, що функціонують у наукових текстах І. Франка, актуальні й на синхронному зрізі – для сучасної наукової мови. Для досягнення однозначності смислових зв’язків та уточнення значеннєвих відтінків тих чи інших відношень І. Франко поєднує сурядні сполучники з прислівниками, частками або іншими сполуками. Такі сполучникові поєднання (і лишень, і відси, а тогди та ін.) надають змістовим відношенням експресивного відтінку.


            Розглянуто видо-часову співвіднесеність дієслів-присудків у предика­тивних частинах аналізованих структур, що впливає на можливості транспозиції складових частин складносурядного речення або ж засвідчує їх позиційну стійкість.


            2.3. Складні безсполучникові речення


            Серед елементарних безсполучникових складних речень, що функціо­нують у наукових і науково-популярних працях І. Франка, виокремлюємо групи з однотипними (39,4 %) та різнотипними (60,6 %) предикативними частинами.


            Безсполучникові речення з однотипними частинами виражають часові (22,6 %) та зіставно-протиставні змістові відношення (16,8 %). Серед структур першого різновиду переважають відношення одночасності названих у реченні подій (17,8 %), рідше вживаються конструкції, що передають значення послідовності перелічуваних явищ (4,8 %). У реченнях другої підгрупи відношення зіставлення та протиставлення складають відповідно 9,1 % і 7,7 %. Для аналізованих безсполучникових конструкцій з однотипними частинами характерним є паралелізм будови предикативних частин, збіг видо-часових форм дієслів присудків (форми теперішнього і минулого часу недоконаного виду виражають значення одночасності подій або їх зіставлення; форми минулого часу доконаного виду вказують на послідовність подій). Значеннєві відношення увиразнюються за наявності спільної обставини місця (одно­часність), корелятивних пар (одночасність, зіставлення), вставних слів (проти­ставлення).


            У конструкціях із різнотипними частинами спостерігаємо здебільшого пояснювальні (36,1 %) та детермінантні (24,5 %) значеннєві зв’язки, що зумовлене змістовим наповненням наукових статей І. Франка. У конструкціях із пояснювальними відношеннями найчастіше вживаються уточнювальні предикативні частини (17,3 %), рідше – коментувальні (10,6 %). У структурах із детермінантними зв’язками виділяємо речення з причиновими (13,9%), причиново-наслідковими (9,6 %) та допустовими відношеннями (1 %). Остання група засвідчена поодинокими прикладами, бо безсполучникові конструкції цього різновиду не характерні для книжних стилів як у минулому, так і на сучасному етапі розвитку української мови.


            У третьому розділі – „Неелементарні складні синтаксичні структури в науковому мовленні І. Франка” – проаналізовано моделі складних багатокомпонентних речень з одним типом зв’язку, які становлять 52,5 % у порівнянні зі структурами з різними видами зв’язку між предикативними частинами (47,5 %).


            Наукові та науково-популярні тексти І. Франка засвідчують, що ядро в системі неелементарних конструкцій з одним типом зв’язку формують складнопідрядні структури (49,3 %), рідко вживаються багатокомпонентні безсполучникові речення (2,6 %) і ще рідше – поліпредикативні складносурядні речення (0,6 %). Це зумовлено специфікою наукового мовлення, у якому логічні форми доказовості проектуються у структури з різними способами підпорядкування предикативних частин.


            При аналізі моделей багатокомпонентних складнопідрядних речень, які вживає письменник, враховуємо спосіб підпорядкування предикативних частин, їх позицію стосовно головної, вид значеннєвих відношень між компонентами складних синтаксичних конструкцій, характер формального зв’язку між предикативними частинами й довжину речень, у яких реалізуються складні форми пізнавальної і мисленнєвої діяльності людини.


            Складнопідрядні речення з кількома підрядними реалізуються у моделях із послідовною підрядністю (41,8 %), однорідною (11,4 %) та неоднорідною (19,3 %) супідрядністю.


            Серед складнопідрядних речень із послідовною підрядністю найпро­дуктивнішими є моделі із двоступеневою та триступеневою підрядністю, а найдовшими є структури з п’ятиступеневою підрядністю (шестикомпонентна конструкція). Підрядні частини здебільшого послідовно розміщуються після головної (89,8 %), рідше – у препозиції (5,4 %), ще рідше – розривають головне речення (4,8 %).


            За характером сполучних засобів між предикативними частинами переважають сполучниково-сполучнослівні конструкції, причому компоненти таких складних речень поєднуються, як правило, різними сполучниками; випадки вживання однакових сполучних засобів при підрядних частинах є поодинокими. У трикомпонентних конструкціях автор використовує омонімні сполучні засоби (сполучник що і сполучне слово що), причому спостерігається певна закономірність у їх розташуванні у структурі складного речення. Зокрема, у трикомпонентних моделях при підрядному І ступеня вживається сполучник, при підрядному ІІ ступеня – сполучне слово; у чотири­компонентних моделях при підрядних І і ІІ ступенів уживаються сполучники, а  при підрядному ІІІ ступеня – сполучне слово.


Більшість сполучних засобів, які функціонують у складі аналізованої моделі, активно вживаються й сьогодні. Спорадично І. Франко використовує сполучники, властиві діалектному мовленню й не нормативні для сучасної української літературної мови: буцімто, заким, окілько, кілько, пощо, так як, тим більше що.


Проведений аналіз засвідчує домінування означальних і з’ясувальних відношень між предикативними частинами. Зокрема, серед підрядних першого ступеня означальні частини становлять 38,87 %, а з’ясувальні – 37,82 %; серед підрядних ІІ ступеня означальні частини займають 50,47 %, а з’ясувальні – 14,39 %.


Малочисленними є замкнені двочленні структури з т. зв. комплексною підрядністю (2,1 %), для яких характерний збіг сполучних засобів (що аби, що заким, що коли, що поки, що якби).


Серед конструкцій із паралельним підпорядкуванням підрядних частин переважають структури з неоднорідною супідрядністю (19,3 %). В основному це трикомпонентні конструкції (92,4 %), спорадично трапляються й чотири- і шестикомпонентні. Складнопідрядні речення з неоднорідною супідрядністю мають у наукових текстах І. Франка здебільшого таку структуру: перша підрядна розриває головну, а друга розміщується в постпозиції. Рідше письменник уживає речення з обрамлювальною структурою (23 %), у яких головна частина розташовується в інтерпозиції стосовно підрядних частин. За характером синтаксичної залежності підрядних компонентів від головного виокремлюємо три різновиди аналізованих структур: речення з  різночленною (53,4 %), одночленною (8,4 %) та комбінованою супідрядністю (38,2 %). Зовнішні позиції найчастіше займають обставинні підрядні частини умови (15,7 %), допустові (4,95 %), способу дії (4,05 %), мети (3,65 %), часу (3,15 %), а внутрішні – означальні (52,65 %) та з’ясувальні (22,55 %).


Серед складнопідрядних речень з однорідною супідрядністю (11,4 %) переважають три– та чотирикомпонентні структури, спорадично трапляються п’яти– і шестикомпонентні.


Однотипні підрядні частини найчастіше розташовані у постпозиції (78 %), рідше – у препозиції (12 %) або в інтерпозиції стосовно головної частини (10 %).


У наукових текстах І. Франка способом однорідної супідрядності приєднуються здебільшого з’ясувальні (49,4 %) або означальні (37,4 %)  підрядні частини. Підрядні обставинні частини засвідчені в аналізованому матеріалі поодинокими прикладами.


Однорідні підрядні частини найчастіше приєднуються сполучником що (32,6 %) та сполучними словами який (12 %), що (10,2 %), котрий (9,1 %), де (6,4 %). Зрідка підрядні частини приєднуються різними сполучними засобами (5,6 %). В окремих випадках при поєднанні однотипних підрядних частин спостерігаємо певні комбінації сполучних засобів, що, як правило, характерне для художнього стилю, але не відповідає нормам наукового стилю, бо надає висловлюваному експресивного відтінку.


Фіксуємо в аналізованих текстах і структури, у яких між підрядними частинами опущені підрядні сполучні засоби (18,4 %) або наявні сурядні сполучники і, та, а, але, або, та й (56 %), внаслідок чого на підрядні відношення нашаровуються сурядні (здебільшого – єднальні).


            Частина багатокомпонентних складнопідрядних структур реалізується в моделях із комбінованим підпорядкуванням підрядних частин. Проаналізовано структуру і семантику складнопідрядних речень із подвійною супідрядністю (2,8 %); з неоднорідною супідрядністю й послідовною підрядністю (9,1 %); з послідовною підрядністю й неоднорідною супідрядністю (3,7 %); з однорідною супідрядністю й послідовною підрядністю (4,3 %); з послідовною підрядністю й однорідною супідрядністю (3,6 %); з послідовною підрядністю й подвійною супідрядністю (3,9 %).


З-поміж речень із комбінованим підпорядкуванням підрядних частин переважають моделі, у яких домінує зв’язок неоднорідної супідрядності, а найменш поширеними є структури з подвійною супідрядністю.


            Складносурядні багатокомпонентні речення рідко вживаються в наукових текстах І. Франка (0,6 %). Здебільшого вони являють собою  поєднання декількох простих речень, кількох простих і складносурядного речення або двох складносурядних речень із різними відношеннями на зовнішньому і внутрішньому рівнях членування.


            Безсполучникові багатокомпонентні речення теж не є характерними для Франкового наукового мовлення (усього 2,6 %). Мінімальна кількість предикативних частин у конструкціях цього типу – три, максимальна – вісім компонентів. Це здебільшого речення з однорідною й неоднорідною безсполучниковістю, які реалізуються у трьох моделях. На першому рівні членування вони становлять поєднання простого і безсполучникового речення, декількох простих речень і безсполучникового, а також двох безсполучникових речень.


            Проаналізовано змістові відношення між складовими частинами багато­компонентних безсполучникових речень, видо-часове співвідно­шення дієслів-присудків і транспозиційні можливості компонентів таких поліпредикативних синтаксичних структур.


            У Висновках підсумовано й узагальнено основні результати дослі­дження.


            Аналіз поліпредикативних конструкцій, які функціонують у наукових і науково-популярних текстах Івана Франка, засвідчує їх високу синтаксичну організацію й дає підстави стверджувати, що вони репрезентують уже сформований і викристалізуваний у кінці ХІХ ст. науковий стиль української літературної мови. Потреба точного, логічного й однозначного вираження думки проектувала синтаксичну структуру наукового тексту, а мовна практика письменника збагачувала виражальні можливості української мови і сприяла виявленню тих синтаксичних ресурсів, які задають параметри наукового стилю мови.


            У проаналізованих 63 наукових та науково-популярних статтях Івана Франка виявлено 4957 складних синтаксичних одиниць, з-поміж яких 46 % становлять елементарні складні речення, 54 % – неелементарні багато­компонентні структури. Висока частота вживання поліпредикативних синтаксичних конструкцій зумовлена потребою максимально точно відтворити багатоманітні логічні і змістові відношення  між частинами висловлювання.


            З усіх елементарних речень І. Франко найчастіше використовує складнопідрядні конструкції (35,3 %), рідше – складносурядні (6,5 %) та безсполучникові (4,2 %). За типом синтаксичного зв’язку й характером значеннєвих відношень між предикативними частинами виділено і проаналізовано структурно-семантичні типи елементарних поліпреди­кативних структур, які функціонують у наукових текстах письменника.


У науковому мовленні І. Франка спостерігаємо ті ж різновиди складнопідрядних речень, що й у сучасній мові, але частотність їх уживання зумовлена особливостями передовсім змістової організації наукового тексту. Найчастіше вживаються складнопідрядні структури з підрядними означальними (47,3 %), рідше – з підрядними з’ясувальними (24 %), а серед підрядних обставинних високу частотність мають структури з підрядними мети (10,2 %). Для більшості з них  характерна та ж система сполучних засобів, які вживаються й у сучасній літературній мові. Проте письменник зрідка використовує й такі засоби зв’язку, які на сьогодні вийшли з літературного ужитку або мають обмежену сферу вживання (котрий, відки, позаяк, хоть, буцімто, аби тощо), що свідчить про неусталеність тогочасних синтаксичних норм.


            Для складносурядних речень, уживаних у науковому мовленні І. Франка, характерні зіставно-протиставні змістові відношення (62,5 %). Рідше вжи­ваються єднальні структури (35,6 %), а конструкції з розділовими відно­шеннями засвідчені поодинокими прикладами (1,9 %).


Для зв’язку предикативних частин елементарних складносурядних речень письменник використовує зрідка ненормативні для сучасної мови сполучники та сполучникові поєднання ба, а преці, но, і лишень, і відси та ін., що надає висловлюванню певної емоційності.


            Серед безсполучникових елементарних речень переважають конструкції з різнотипними складовими частинами (60,6 %), рідше засвідчені структури з однотипними компонентами (39,4 %). У першому випадку домінують детер­мінантні і пояснювальні відношення, у другому – часові і зіставно-протиставні.


            З-поміж усіх неелементарних конструкцій, уживаних у наукових текстах І. Франка, 52,5 % становлять речення з одним типом синтаксичного зв’язку між їх предикативними частинами. Найчисленнішими є складнопідрядні багато­компонентні структури, що характерне і для сучасного стильового різновиду мови й підпорядковане його основним ознакам: логічній послідовності, чіткій аргументації викладеного, поясненню причиново-наслідкових відношень.


Серед багатокомпонентних складнопідрядних речень з одним типом підпорядкування переважають структури з послідовною підрядністю (41,8 %), менш уживаними є речення з неоднорідною (19,3 %) і однорідною (11,4 %) супідрядністю.


У науковому мовленні І. Франка функціонують здебільшого триком­понентні і чотирикомпонентні структури, у яких підрядні частини найчастіше розташовуються в постпозиції до головної. Реєстр сполучних засобів у багатокомпонентних реченнях такий самий, як і в елементарних складно­підрядних структурах. Між предикативними частинами домінують означальні і з’ясувальні відношення.


Для частини багатокомпонентних складнопідрядних структур характерне комбіноване підпорядкування підрядних частин (27,5 %). Питома вага їх на фоні інших неелементарних конструкцій є невисокою.


Довжина складнопідрядних речень визначається кількістю її складових частин. У наукових текстах І. Франка вона коливається в середньому від трьох до восьми компонентів. Найтиповішими є структури, до складу яких входить від трьох до шести предикативних частин.


            Багатокомпонентні безсполучникові та складносурядні речення доволі рідко вживаються в наукових текстах І. Франка, що теж зумовлене особливостями цього стильового різновиду мови.


            Аналіз складного речення як фрагмента синтаксичної структури наукових і науково-популярних текстів І. Франка дав змогу виявити працю письменника над удосконаленням синтаксичної організації його творів. Порівняльний аналіз кількох редакцій наукових статей засвідчує авторські зміни як у структурі складного речення, так і в системі сполучних засобів між їх предикативними частинами. Зокрема, І. Франко замінював підрядні речення словосполученням, одиничним дієприкметником або дієприкметниковим зворотом, а дієприкмет­никові звороти з активними дієприкметниками, навпаки, на підрядні частини; членував одне складне речення на два чи більше простих; об’єднував два чи три речення в одне; перетворював складнопідрядне речення у просте чи складно­сурядне.


Значно частіше письменник вносив зміни в систему сполучних засобів  між предикативними частинами складних речень, а саме: у межах складно­підрядних речень послідовно замінював сполучне слово котрий на який, рід-
ше – на що, спорадично – на де і відки; сполучники щоб, щоби – на аби; сполучники хоть (хотя) – на хоч (хоча); сполучники яко на як, буцім то на аби, кілько то на скільки-то; у межах складносурядного речення спостерігаємо заміну сполучника а на але; но – на та, але; прецінь – на проте, все-таки.


            Ці авторські виправлення свідчать про прагнення письменника удоско­налити синтаксичну структуру наукових текстів. Він поступово позбавлявся конструкцій, які були важкими для сприйняття й розуміння викладеного змісту, а корегування сполучних засобів між предикативними частинами складних речень віддзеркалює потребу витворення єдиної літературної мови і є однією із спроб наблизити західноукраїнський варіант літературної мови до східноукраїнського взірця.


            Наукові й науково-популярні праці І. Франка заклали міцний фундамент у формування наукового стилю української літературної мови, в удосконалення його синтаксичної організації.


            У Додатках подано частоту вживання складнопідрядних речень та сполучних засобів між їх частинами (А); частоту вживання складносурядних речень, значеннєві відношення та сполучні засоби між частинами (Б); видо-часову характеристику присудків складносурядних речень із часовою послі­довністю (В), із причиново-наслідковими відношеннями (Ґ), зі смисловими відношеннями зіставлення (Д), зі смисловими відношеннями протиставлен-
ня (Е); поєднання груп підмета і присудка в зіставно-протиставних складно­сурядних реченнях (Ж); частоту вживання безсполучникових елементарних речень та відношення між їх частинами (З); частоту вживання і довжину складних неелементарних речень (К); моделі складнопідрядних неелементар­них речень, частоту вживання, довжину (Л); уживання сполучних засобів у конструкціях із послідовною підрядністю (М); поєднання підрядних частин різних ступенів у реченнях із послідовною підрядністю (Н); поєднання підрядних частин у реченнях із неоднорідною супідрядністю (П); структурні схеми складнопідрядних багатокомпонентних речень із кількома видами підпорядкування (Р); частоту вживання усіх різновидів складних речень, зафіксованих у науковому мовленні Івана Франка (С).


 


            

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины