ЛЕКСИЧНІ СТАРОСЛОВ’ЯНІЗМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ XIX СТОЛІТТЯ (СЕМАНТИЧНИЙ І СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТИ)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано об’єкт, предмет, мету, визначено завдання, висвітлено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, розкрито наукову новизну, описано методи аналізу, подано перелік джерел фактичного матеріалу, названо форми апробації результатів та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.

У першому розділі «Стан дослідження старослов’янізмів як одного із джерел збагачення нової української літературної мови» викладено теоретичні положення досліджуваної проблеми, окреслено рівень її вивчення, проаналізовано погляди на неї видатних лінгвістів, з’ясовано зовнішні та внутрішні причини запозичень, їхні типи, взаємовідношення старослов’янської мови з донаціональною українською літературною мовою, схарактеризовано мовну ситуацію досліджуваного періоду. Специфіка старослов’янської мови зумовила потребу з’ясування понять, їх дефініцій та назв, що використовуються в роботі, їхнього значення на різних етапах розвитку української мови.

Спостереження підтвердили відомі факти стосовно того, що письменники XIX ст. у художніх текстах наслідували сформовану традицію використання старослов’янізмів у різних жанрах старої української літератури. Однак ця своєрідна лексична група використовувалася, як правило, для позначення церковних реалій, описів традиційних святкових і життєвих обрядів. Ця традиція веде свій початок з Княжої доби, в яку склалася взаємодія двох книжних мов: давньоруської й старослов’янської. Давньоруська літературна мова, продовженням якої є власне українська літературна мова, хоч і розвинулася на основі давньоруської народнорозмовної мови, формувалася під впливом досконалого зразка – старослов’янської мови. У часи Київської Русі помітна була взаємодія старослов’янської й давньоруської мов: церковнослов’янські пам’ятки руської редакції мали давньоруські вкраплення, а книжна давньоруська мова запозичувала старослов’янізми – здебільшого абстрактні назви, конфесіоналізми та моделі синтаксичних структур.

Уживана в літературі стара книжна мова вже на початку XVIII ст. починає занепадати і на початок XIX ст. втрачає свої позиції художнього феномена, оскільки народнорозмовні елементи, активно проникаючи до словникового складу, руйнували її лексичну систему. Це, однак, не було перешкодою у використанні в художніх текстах, як і в живому розмовному мовленні, закріплених у свідомості різних верств населення старослов’янізмів. Їх поширеність спричинена впливом текстів церковнослов’янської мови, якою здійснювалися релігійні відправи в православних храмах.

Використання старослов’янізмів у художніх творах відбивало справжній стан їх поширеності в українському суспільстві.

У другому розділі «Старослов’янські запозичення в українській літературній мові XIX століттях за семантичними ознаками» з’ясовується, які слова зі старослов’янської мови були засвоєні і які семантичні процеси супроводжували входження їх в українську мову у повному семантичному обсязі, звуженому чи, навпаки, розширеному, з переосмисленням значення.

У підрозділі 2.2. «Запозичення без семантичних змін» (143 лексеми) старослов’янізми представлені тематичними групами власних назв (Андриан, Млада, Борис та ін), особових назв та міфологем (вождь, воін, волхв та ін.), назв абстрактних понять (благодать, крамола, драгий та ін.), назв понять релігійної та церковної сфери (власяниця, воздух, собор та ін.), назв рослин (злак, кориця, плевели та ін.), назв індивідуальної семантики (кладязь, опріснок та ін.), назв на позначення дій та процесів (вняти, враждовати, хранити та ін.). Семантика слів визначалася за даними лексикографічних праць: Етимологічний словник української мови в 7 т. – К. : Наук. думка, 1982-1889. – Т. 1-3 ; 2004. – Т. 4 ; 2005. – Т. 5, скорочено – ЕСУМ ; Полный церковно-славянский словарь (со внесеніемъ въ него важнhйшихъ древне-русскихъ словъ и выраженій) / [сост. Священникъ магистръ Григорій Дьяченко]. – М. : Типография Вильде, 1900, скорочено – Д ; Старославянский словарь (по рукописям Χ-ΧI веков) : [сост. Благова Э., Цейтлин Р., Городес С. и др.]. – М. : Рус. яз., 1999 ; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / [пер. с нем. и доп. О.Н. Трубачева]. – М. : Прогресс, 1964-1973. – Т. 1-4, скорочено – Ф, на підставі чого встановлювалося значення слова.

У словниковій статті подано графічне зображення лексеми українською і старослов’янською мовами, тлумачення її значення в етимологічних джерелах та Словнику Г. Дьяченка. Волхв – волхвъ. «Волхв «чарівник, чаклун, провісник; – запозичення з старослов’янської «маг» [ЕСУМ, I, с. 423]. «Волхвъ = приготовляющій отравы; волхователь, чародhй, производящій заклинания противъ болhзней, заклинатель. Этими словами выражаются разныя еврейскія слова, которые значатъ «волхвъ». Подъ «волхвами» въ древности разумhлись люди мудрые, обладавшіе знаніями тайныхъ силъ природы, свhтилъ небесныхъ, священныхъ письменъ, толкователи сновъ, предсказатели будущаго и пр.» [Д, с. 92]. Далі наведено приклад, засвідчений у художніх текстах письменників XIX ст., Словарі української мови : в 4 т. / [упоряд. з додатком власного матеріалу Б. Грінченко]. – К. : Наук. думка, 1996-1997, скорочено – СГ, Словнику мови творів Г.Ф. Квітки-Основ’яненка : в 3-х т. – Х., 1978, скорочено – СМКв-Осн, Словнику мови творів Т.Г. Шевченка: в 2-х т. – К. : Наук. думка, 1964, скорочено – СМШ. «О, матері! щасливі тричі ви, Коли про вашу любую дитину не дбають ні царі, ні мудрії волхви» (Л. Укр., I, с. 419). Старослов’янізм зберігає значення – «провісник, чаклун».

У підрозділі 2.3. «Запозичення з розширенням семантики» (78 лексем) старослов’янізми представлені тематичними групами назв абстрактних слів (істина, насущний, праведний та ін.), особових назв та міфологем (враг, предтеча, лицедій та ін.), назв понять релігійної та церковної сфери (єлей, мощі, треба та ін.), назв дій та процесів (воскресати, жертвовати, начертати та ін.). Значення цих лексем та їх використання письменниками XIX ст. визначалось так: Єлей – eлей. «Eлей = молодая маслина, дерявянное масло; елей» [Д, с. 172]. Лексема вживається у прямому значенні: «А це прошу прийняти. А записати на монастир мою малу лепту: ладан, смирну і єлей, – промовив нишком…Копронідос» (Н.-Лев., II, с. 366) і в образному: «Єлей. Церк. І слово Із уст апостола святого Драгим єлеєм потекло. II. 269. 177» [СМШ, I, с. 220]. Образне вживання слова служить розширенню семантики.

У підрозділі 2.4. «Запозичення зі звужененням значення»                (24 лексеми) старослов’янізми наведено за запропонованою схемою, лише в алфавітному порядку – через незначну кількість представити їх за тематичним поділом неможливо: Капище – капиmе. «Капище «язичницький храм»; – запозиченння з церковнослов’янської мови; цсл., стсл. капиmе «язичницький храм» повязане з стсл. капь «видиво, привид, образ» [ЕСУМ, ΙΙ, с. 372]. «Капиmе = идолъ, кумиръ; храмъ идольскій» [Д, с. 245].               У значенні – «храм»: «Г о д в і н с он : В гостину не прийшли б ми в сюю хату, але повинність вища може змусить і в капище зайти» (Л.Укр., ІІ,       с. 63). В українській мові збереглося лише значення «храму», а значення – «ідол, кумир» – відсутні.

У підрозділі 2.5. «Запозичення з повним переосмисленням значення» (20 лексем) також через невелику кількість подані, як і попередня група слів: Забвеніє – забвен¿е. «Забвен¿е = недоумhніе» [Д, с. 981]. «Забвеніе. Стсл. Книжн. Забування. Ш е л ь м е н к о. Гм, сиє ділається по предмету, щоб в случаї забвенія котораго расходу, не проізвести ущерба своєй, будучи кишені. I. 199» [СМКв.-Осн., I, с. 465]. Старослов’янське значення «непорозуміння» у текстах Г.Ф. Квітки-Основ’яненка переосмислене в «забування».

Стилізовані під старослов’янські лексеми використовуються меншою мірою, проте вони мають певне стилістичне забарвлення. Тому подаємо їх у констатуючому порядку на зразок семантичного аспекту другого розділу цієї роботи в алфавітному порядку: Благовонний. «Благовон¿e = благоуханіє»    [Д, с. 39]. «Благовонний. Запашний. Святая, праведная мати, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, Щоб по утроби розлилось, Як благовоннеє кадило, І рідні душі освятило II 466. В» [СМШ, I, с. 31]. Слово зберігає значення – «запашний», є синонімом до благоуханний, добровонний.

Словотворчих або стилізованих старослов’янізмів у досліджених текстах виявлено близько 40 лексем. За значенням – це переважно назви конкретних дій, актів мовлення з певною метою, найменування почуттєвих та емоційних виявів. Усі вони мають відповідники в українській мові XIX ст., але були запозичені зі старослов’янської мови або створені штучно як стилістичний засіб.

Найбільша кількість старослов’янізмів засвоєна зі збереженням значення й семантичного обсягу, що пояснюється характером запозичень (переважно абстрактні назви або конфесіоналізми). Більший відсоток старослов’янізмів із розширенням семантичного обсягу порівняно із запозиченнями, що звузили своє значення, пояснюється вживанням їх у мові художньої літератури, яка і забезпечила їм розвиток образності, переносного вживання. Рідкісні випадки переосмислення старослов’янізмів пояснюються втратою ними внутрішньої форми, що спричинилося до деетимологізації й уживання переважно у фраземах із фразеологічно зв’язаним значенням.

За нашими спостереженнями, зберегли своє значення при запозиченні в українську мову 143 старослов’янізми (53%), розширили семантику за рахунок розвитку переносних значень 78 (31%), звузили семантичний обсяг 24 (9%), запозичені з переосмисленням 20 (7%).

Третій розділ «Стилістичне вживання старослов’янізмів у художньому тексті» присвячено аналізові стилістичного використання старослов’янських елементів у лексичній системі сучасної української літературної мови, що в той період формувалася й закріплювалася в новій українській літературній мові.

Старослов’янізми досить активно використовувалися письменниками XIX ст. у їх художній творчості. Як специфічний різновид запозичень старослов’янська лексика претендує на цілу низку особливих функцій, які пов’язані не лише з семантикою кожного окремого слова, а й призначенням самої старослов’янської (церковнослов’янської) мови. Лексична семантика кожної частини мови специфічна, що накладає відбиток на реалізацію слів у стилістичному плані. У межах певної частини мови є одиниці, які мають більш або менш виражені стилістичні чи нейтральні можливості. Ураховуючи аналіз лексичних старослов’янізмів у частиномовному аспекті, дослідники зазначають, що, передусім в іменниках виявляються особливості їхнього стилістичного використання. Ілюстративний матеріал свідчить, що в художніх текстах письменників ΧIΧ ст. найбільшим за кількістю представлених лексичних старослов’янізмів морфологічним класом є іменники. Це пояснюється тим, що для передачі мовного колориту епохи, досягнення правдивості опису письменники використовували старослов’янізми-абстракти, старослов’янізми-номени на позначення релігійних понять, церковних предметів, обрядів, традицій.

У той час, коли виникла потреба створення літературної мови на народній основі, коли особлива увага приділялась завданню закріплення національної мови в літературі, у 1798 році І.П. Котляревський написав поему «Енеїда». Мовою цього твору перший класик нової української літератури започаткував можливість створення художнього змалювання живомовними елементами з безумовним використанням різноманітності лексичного складу тогочасної української мови, поширеної в різних регіонах України, у тому числі й уживанням старослов’янських лексем як важливого складника мови.

Продовжуючи давні традиції, українські письменники ХІХ ст. зображували події у зниженому чи в іронічному плані або, вдаючись до сатири, користувалися прийомом змішування стилів – урочисто-піднесеного і «низького» (просторічної мови). Прикладом такого вживання може служити текст промови для конотопського сотника Забрьохи на випадок його сватання, складений дяком (повість «Конотопська відьма» Г.Ф. Квітки-Основ’яненка): «…несорозмірно суть чоловічеству єдинопребиваніє і в дому, і у господарстві. Всякое диханіє шанується у двойстві; єдино чоловікові на потребу – пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возимох сію мисль і неукротимое желаніє» (Кв-Осн., с. 314). Від того читання Хорунженко навіть заснув, а потім, коли прокинувся, то поцікавився: що ж то було? «Залицяльник», не розуміючи змісту прочитаного, щиро зізнався, що й сам не знає, що то є. Сарказм полягає у тому, що неосвічений Забрьоха виступає у смішній ролі, вживаючи слова, частину з яких він, можливо, не розуміє.

Стилістичне використання старослов’янізмів у новій для літератури функції міститься у поезії Т.Г. Шевченка. Передусім впадає в око широке їхнє застосування у творах, ідея яких спрямована на подолання несправедливого сучасного йому ладу для побудови майбутнього життя. Майстерність художника слова – у виправданому застосуванні в тканині твору переносного значення старослов’янського елементу, що зумовлює надання йому нефіксованого в старослов’янській мові значення. У цьому плані майстерність Т.Г. Шевченка непервершена. Примітно, що послідовники поета, які високо цінували його талант саме в майстерності переосмислення старослов’янізмів, у своїх творах не досягали такого ефекту.

Виступаючи засобом урочистої емоційності, що посилюється, як уже зазначалося, добором синонімічних слів старослов’янського походження, старослов’янізми служать водночас для створення позитивних характеристик (благословенний, достойний та інші). Їм притаманна особлива поетичність, стилістична виразність і піднесеність.

У період формування і становлення української літературної мови старослов’янські слова займають значне місце серед інших слов’янських запозичень.

Церковнослов’янська мова була народові незрозумілою і письменники використовували її у своїх творах з метою показати недоречність залучення старослов’янізмів чиновниками, писарями, дяками, а також для створення знижувальних стилістичних характеристик та надання поетичним рядкам відтінків іронії, сатири, сарказму.

У Т.Г. Шевченка трапляється таке, що за назвою твору, відповідного церковній традиції, начебто слід чекати благосного викладу, однак поет вкладає інший зміст, важливу роль у якому відіграють старослов’янізми. Досить часто значення деяких церковних висловів, за якими стоять відповідні фонові знання, набувають іншого значення в новому контексті. Старослов’янські вирази найбільше поширені в мові представників церковного культу (попів, дяків), а також освічених осіб, які виховувалися і вчилися на зразках церковно-книжної літератури (Євангеліє, Псалтир) і добре володіли лексикою та фразеологімами, характерними для церковного вжитку.

Cтарослов’янізми служать потужним засобом образотворення, оскільки їх використання у мові персонажів допомагає створити уявлення про характер, позитивні і негативні риси людей – представників різних верств населення: від наймитів до панів і священнослужителів.

У пізніші десятиліття старослов’янські лексеми не втратили свого значення передавати поняття семантично високого наповнення у творах різного спрямування, як і в живомовному вжитку. Найвідчутніше це виявилося в період становлення нової літературної мови.

Уживання старослов’янізмів у стилістичній системі української мови – явище закономірне. Оскільки релігія є невід’ємною частиною життя і культури українського народу, цілком природно, що у творчості митців слова не могла не відбитися мова старослов’янська, особливо у творах на релігійні теми.

Стилізація під мову Святого Письма має місце у творах М.Л. Кропивницького «Блажен муж, іже не іде на совет нечестивих» [Кроп, с. 301] – перша фраза із Псалтиря, «Не пожелай жени ближнього твого, ні вола його, ні всякого скота…» [Там само, с. 302] – дещо неточна цитата з книги Мойсея «Вихід» (Старий Завіт), «І во грєсі роди мя мати моя…» [Там само, с. 183] – цитата із 51-го псалма із Псалтиря (одна із книг Старого Завіту).

У повісті І.К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» багатий хазяїн звертається до наймита з такими словами: «Омелько! Ірод! Супостат!”, демонструючи зневажливе ставлення» (Карп-Кар., с. 97). Зображуючи Софію (драма «Безталанна»), зраджену чоловіком з Варкою, яку вона вважала за подругу, письменник показує її біль, розчарування. У діалозі з суперницею героїня вживає старослов’янізми, які автор вкладає у її уста для передачі трагізму почуттів, протесту, заперечення ганебного ходу подій : “Іди, іди з очей моїх чарівниця, лукава! Не пали мене своїм поглядом єхидним – ти гірша сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюди потішаться наді мною, живеш моїми муками, радієш моїм горем!» (Там само, с. 118).

Мова творів А.П. Свидницького, у яких він реалістично зображував соціальні вади суспільства з допомогою сатирично-гумористичних засобів, чимось схожа на мову сатиричних віршів Т.Г. Шевченка. Письменник вдається до введення Шевченкових варіантів до свого тексту. Знайшли застосування в ній і сарослов’янізми. Так, у романі «Люборацькі» семінарист Антосьо Люборацький складає молитву такого змісту: «Господи милосердний! – каже, вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії! Доки житиму – дякуватиму! Ти любов єси і свобода, прости ж мене: зведи мене, нового Ізраїля, із цього нового Єгипту! Потопи цих фараонів в тих сльозах, батьківських та материнських – і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих по закону беззаконія творящих?» (Свидн., с. 196). Подібним до Шевченкової манери є тут і переносне вживання старослов’янізмів. Письменник використовує старослов’янські слова не в урочистому плані, як мало б бути в молитві, а в гумористичному: герой звертається до Бога, скаржачись на власну долю і на долю йому подібних. Поєднанням несумісних логічно слів «по закону беззаконія творящих» автор досягає іронічно-викривального тону у характеристиці існуючого ладу «нових фараонів».

Використанню старословянізмів як засобів створення урочистого стилю сприяв розвиток жанру молитви з середини XIX ст., до чого долучився й І.Я. Франко. Описуючи в поемі «Мойсей» молитовну атмосферу, письменник вірив у створення високої духовної потуги самої молитви і силу духу того, хто молиться. При цьому простежується образне вживання небо – небесная стеля (небесная – стилізований старословянізм) і релігійний християнський символ – трон Єгови. Поема «Мойсей» була лебединою піснею Франка-поета, бо в ній передано найбільшу трагедію героя, що відображав переживання самого автора:

«Піднімається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть у молитві Мойсей

Нерухомий як скеля...»

                        (Фр., II, с. 394).

Старослов’янські вирази найбільше поширені в мові представників церковного культу (попів, дяків), а також освічених осіб, які виховувалися і вчилися на зразках церковно-книжної літератури (Євангеліє, Псалтир) і добре володіли лексикою та фразеологімами, характерними для церковного вжитку.

Г.Ф. Квітка-Основяненко змальовує у повісті «Конотопська відьма» негативний образ писаря Пістряка з досить яскраво вираженими рисами небезпечності та мстивості. У мові сотника Забрьохи також трапляються старослов’янізми, хоч він і говорить, що жодного слова не розуміє «з письма». Коли Пістряк радить панові сотнику відчинити двері: «Востягніть лишень плямку…отверзайте врата…», Забрьоха у відповідь йому каже: «Але! Отверзай ти, коли знайдеш. Бач нема дверей» (Кв-Осн., с. 214). Старослов’янізми в такій побутовій ситуації зовсім недоречні, а тому ситуація видається по-справжньому комічною.

У п’єсі М.Л. Кропивницького «Глитай, або ж павук» зображено типовий образ представника духовенства, який постає перед нами в особі псаломщика Якова Михайловича Воздвиженського. Його вітання є зразковим засобом образотворення: «В о з д в и ж е н с ь к и й. Зрю і преклоняюсь перед стоустою молвою, несущеюся із края в край, о добронравном і благополучном житії вашем, ібо і сам нинє торжественно і громогласно реку: воістину треба примір брать з кроткого і голубиного житія супругів – Кіндрата Антоновича і Лукерії Степановни» [Кроп., с. 297]. Як бачимо, М.Л. Кропивницький, зображуючи своїх героїв, вдається до такого засобу образотворення, як уживання старослов’янських лексем і форм, причому останніх частіше. Це є цілком виправданим явищем, оскільки слова, характерні для мови церкви, у побутовому мовленні звучать не зовсім природно, а тому несуть певне стилістичне навантаження.

С. Руданський відомий як обличитель служителів культу. Торкаючись цієї теми, він майстерно вводить поодинокі, але влучні старослов’янізми чи створені за зразком старослов’янських слова. В іронічно-жартівливому тоні у байці «Піп на пущі» С. Руданський зображує попа, який вирішив «спасатись», як святії, живучи в пустелі. Але виявилось, що він не здатен на такі пожертви: «Не питайте, добрі люди! – Став піп говорити. – Не з такими животами Серед пущі жити!..» (Рудан., с. 45).

Церковнослов’янською мовою писалося все, що сприймалося як святе, істинне, варте поваги, довіри тощо. Саме тому старослов’янська мова вживалася для створення настрою урочистості, особливого духовного піднесення.

У поезіях «На старі теми» І.Я. Франко використовує як епіграфи уривки з біблійних текстів, а в самих віршах старослов’янські елементи на зразок: блаженний муж, сонмища лукаві та ін. Поет уживає їх також як стилістичний засіб, якщо треба надати висловлюваній думці зниженого, іронічного, або сатиричного забарвлення. Це досягаєтюся поєднанням старослов’янізмів із звичайними загальновживаними словами, особливо зі словами зниженого, згрубілого значення:

«І зневірився люд, і сказав:

Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать,

Чого ще ждать і доки?»

                              (Фр., I, с. 203).

Використання старослов’янської лексики у поезіях Лесі Українки пов’язане з уживанням нею фразеологічних зворотів біблійного походження: «терновий венець», «плач Єремії», «унижениє паче гордості» і подібні.

Аналіз художніх текстів української літератури зазначеного періоду показав, що старослов’янська мова була джерелом стилістичного збагачення української писемної літературної мови. Мова пам’яток старокнижної писемності підносить усну мову до рівня писемних стандартів. Безперечно, що старослов’янська мова багато в чому була зразком в організації усної української мови.

Уживання старослов’янізмів у стилістичній системі української мови – явище закономірне Оскільки релігія є невід’ємною частиною життя і культури українського народу, цілком природно, що у творчості митців слова не могла не відбитися мова старослов’янська. Незалежно від того, чи вживалися ці слова в урочисто-піднесеному значенні, чи створювалося з їхньою допомогою комічне звучання тексту, вони зайняли чільне місце в формуванні, урізноманітненні і розвиткові стилістичних форм, фігур та виражальних засобів української літературної мови.

Лексичні старослов’янізми використовуються з такими стилістичними настановами:

– створення урочисто-піднесеного стилю;

– досягнення сатиричних, іронічних і гумористичних ефектів шляхом змішування елементів урочисто-піднесеної старослов’янської мови та народно-розмовної;

– залучення як засобу образотворення.

ВИСНОВКИ

1. Слова старослов’янського походження, уживані у творах письменників XIX ст. складають дві функціональні групи. Першу утворюють старослов’янізми, які не мають українських відповідників і ввійшли в нашу мову в процесі заповнення лакун назвами нових, важливих для духовного і культурного життя народу словами. Друга група представлена лексемами на позначення понять, назви яких вже функціонували в українській мові, вступаючи з ними в антонімічні чи синонімічні лексико-семантичні відношення. Старослов’янізми обох груп, за поодинокими винятками, є органічною частиною художньолітературних текстів досліджуваного періоду. Роль складників обох груп полягає у збагаченні лексичної системи у процесі називання нових мовних понять, розширенні словотворчих можливостей та засобів словесно-художнього вираження української мови.

2. Як і при інших запозиченнях, старослов’янізми зазнавали тих чи інших зрушень у їх семантиці. Аналіз фактів уживання елементів старослов’янської мови показав, що запозичення супроводжуволося такими процесами:

-         збереженням прямого значення і семантичного обсягу;

-         розширенням семантики слова;

-         семантичним звуженням лексеми;

-         повним переосмисленням значення;

3. Незважаючи на неможливість суцільного обстеження усіх текстів художньої літератури періоду XIX ст., нам все ж вдалося виявити склад старословянізмів із значною достовірністю. Без зміни прямого лексичного значення і його обсягу засвоєні старословянізми таких тематичних груп: назви на позначення дій, процесів, руху, переміщення тощо; абстрактні поняття; назви осіб; назви, що належать до церковної сфери; побутові назви; назви рослин. Вони складають 143 лексеми (53%).

Розширили семантику у зв’язку з розвитком переносних значень старослов’янізми таких тематичних груп: абстрактні слова; назви осіб; назви, що належать до церковної сфери. Вони складають 78 лексем (31 %). Звузили семантичний обсяг 24 (9 %), запозичені з переосмисленням 20 (7 %).

4. У творах письменників XIX ст. старослов’янізми вживалися переважно з такою стилістичною метою: індивідуалізація мови персонажів; створення урочисто-піднесеного звучання тексту; досягнення сатиричного, гумористичного та іронічного ефекту; стилізація твору під мовний колорит епохи. Значна частина старослов’янізмів у творах українських письменників виконує нейтральну, номінативну функцію.

5. Основна роль старослов’янізмів у процесі формування сучасної української літературної мови виявляється через їхні функціональні характеристики у мові творів письменників XIX ст.

Дослідження функціонування старослов’янізмів в українській літературній мові XIX ст. дозволяє визначити їх функціональний статус як складового компонента української мови. Упродовж ΧΙΧ ст. він зазнавав певних змін. По-перше, переважним стає не концентроване, не фраземне, а поодиноке точкове включення їх у текст художнього твору. По-друге, у багатьох випадках нівелюється стилістична маркованість старослов’янізмів. Помітним стає поступове переміщення їх до категорії звичайних номінативних засобів, або майже без підкресленої стилістичної актуалізації.

Письменники XIX ст. широко використовували старослов’янізми і як засіб творення певних соціальних типів: служителів церкви, освіченого люду, канцеляристів, писарчуків, а також осіб, що видавали себе за освічених, щоб протиставити себе простому люду. Старослов’янські запозичення також є засобом психологічних характеристик як позитивних, так і негативних при зображенні чесних, порядних, добрих людей, але й брехунів, лицемірів, гнобителів, хабарників та ін.

Отже, старослов’янізми використовуються в українській літературній мові ΧΙΧ ст. найчастіше з визначеною стилістичною метою – для надання мовленню урочистого, патетичного звучання, для створення гумористичного, сатиричного та іронічного ефектів, характеристики персонажів певної соціальної групи.

У перспективі доцільне вивчення розвитку семантики запозичених старослов’янізмів, їх словотворчого потенціалу та стилістичних можливостей в українській художній літературі XX та початку XXI ст., простеження тенденцій до використання відповідно до літературних жанрів.

Основні теоретичні положення і практичні результати дисертації відображено в публікаціях:

1. Прийоми збагачення виражальних можливостей української мови за допомогою церковнослов’янізмів у поетичному словнику Т.Г. Шевченка      // Дослідження з мовознавства : Зб. наук. пр. – Т. 1. – Дніпропетровськ : Навч. книга, 1996. – С. 51-55.

2. До питання про взаємовплив старослов’янської і давньоруської мов // Ономастика і апелятиви : Зб.наук. пр. – Вип. 4. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 35-39.

3. Роль церковнослов’янської мови у процесі формування української літературної мови // Ономастика і апелятиви : Зб. наук. пр. – Вип. 4. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 40-43.

4. Стилістична функція старослов’янізмів у творах Г.Ф. Квітки-Основ’яненка та видатних українських байкарів // Дослідження з лексикології і граматики української мови : Зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : Навч. книга, 1999. – Т. 1. – С. 56-65

5. Елементи церковнослов’янської мови у творах І.П. Котляревського. // Мови й культура народів Приазов’я : Зб. наук. пр. – Бердянськ, 2000. – С. 34-47.

6. Створення сатиричних, іронічних та гумористичних ефектів засобом змішування урочисто-піднесеної старослов’янської лексики з народно-розмовною мовою ( на матеріалі творчості письменників XIX ст.)                // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К. : Знання України, 2002. – С. 9-18.

7. Засоби створення урочисто-піднесеного стилю за допомогою старослов’янської лексики // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К. : Знання України, 2003. – С. 81-88.

8. Функціонування української лексики старослов’янського походження у творах українських письменників XIX століття // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К. : Знання України, 2005. – С. 61-68.

9. Функції старослов’янізмів у біблійних творах І.Я. Франка (на матеріалі поем «Мойсей» та «Іван Вишенський») // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К. : Знання України, 2006. – С. 123-129.

10. Старославянизмы в украинском литературном языке XIX века (семантический аспект) // Материалы международных научно-практических конференций научной сессии «X Невские чтения» (23-25 апреля 2008 г.). – Санкт-Петрбург, 2008. – С. 57-60.