ИНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТЬ В СЛОВЕСНОЙ КУЛЬТУРЕ ПОСТМОДЕРНА (НА МАТЕРИАЛЕ ПОЭТИЧЕСКОГО ДИСКУРСА) : Інтертекстуальність У словесної культури ПОСТМОДЕРНА (на матеріалі поетичного дискурсі)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт і предмет, указано на зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, методи дослідження матеріалу, подано відомості про апробацію роботи.

У першому розділі «Інтертекстуальність у різних парадигмах гуманітарного знання» розглядаються джерела, пов’язані з дослідженням категорії інтертекстуальності та станом її вивчення в сучасній лінгвістиці (у тому числі в порівнянні з літературознавством та філософією).

Студії над інтертекстами мають у російському мовознавстві  тривалу традицію. Явище інтертекстуальності було предметом вивчення в роботах багатьох відомих російських та вітчизняних філологів ХІХ і ХХ ст. (роботи В.В. Виноградова, В.М. Жирмунського, Д.С. Лихачова, Ю.М. Лотмана, О.А. Потебні та ін.). Теорія інтертекстуальності пов’язана з теоріями запозичення, спадковості, впливів, пародії, діалогізму, «чужого слова», цитації тощо, однак не зводиться до них, а є цілком самостійною концепцією. У другій половині ХХ століття філологічна наука збагатилась ідеями щодо інтертекстуальності, які належать західноєвропейським ученим (Р. Барт, Г. Блум, Ж. Дерріда, Ж. Женетт, У. Еко, Ю. Крістєва та ін.). Тоді ж поняття «інтертекстуальність» та «інтертекст» увійшли до активного наукового обігу. Інтертекстуальність — безупинний процес взаємодії текстів та світоглядів у загальному просторі світової культури.

Категорія інтертекстуальності в цьому дисераційному дослідженні постає у двох планах: авторському та читацькому, що зумовлені загальною культурною пам’яттю. У художньому тексті інтертекстуальна складова формується в результаті взаємодії експліцитних та імпліцитних інтертекстуальних засобів. До них належать цитати, ремінісценції, алюзії, власні імена, інтермедіальні тропи тощо. У теорії тексту інтертекстуальність розглядається як одна з основних властивостей тексту, що є відбиттям настанови автора на діалогічність.

У цьому дослідженні явище цитації (як спосіб реалізації категорії інтертекстуальності) трактується досить широко. У загальному вигляді цитація визначається як репрезентація чужого тексту в тексті-реципієнті. Будь-який елемент чужого тексту, що включений в авторський текст, у цьому розумінні є цитацією. Цитація — це лінгвістична репрезентація лінгвістичного об’єкта, іншого тексту. Ця репрезентація може бути повною або частковою, точною або модифікованою. Критерієм визначення цитації також є те, що читач (адресат) розпізнає (або має розпізнати, володіючи фоновими знаннями певної мовної спільноти) намір адресанта навести чужий вислів.

Цитація є близькою до когнітивної універсалії, що забезпечує спадкоємність знання та його передання з покоління в покоління. Цитація виконує функцію об’єднання «старого» й «нового» текстів. Як визначає більшість дослідників, фундаментальною властивістю цитації є її одночасна належність до двох систем — тексту-джерела та тексту-реципієнта. Цитація сприяє діалогізації тексту й експліцитно або імпліцитно виражає оцінку, тобто може бути пов’язана з аксіологічними уявленнями.

Останнім часом з’явилося  багато досліджень постмодерністського дискурсу, які спираються на виявлення в художніх творах рис, характерних для постмодернізму, однак більшість з них є літературознавчими і здійснюються на прозовому матеріалі. Смисло- та формотвірне значення категорії інтертекстуальності для сучасного російського поетичного дискурсу поки що малодосліджене.

Багатоманіття теоретичних підходів до проблем інтертекстуальності не дає змоги сформувати єдиний категоріальний апарат інтертекстуального аналізу. Поняття інтертекстуальності й інтертексту дослідники визначають по-різному. Видається, що для такого об’єкта, як інтертекст, однозначне визначення є принципово неможливим.

Аналітичне узагальнення матеріалу джерел приводить до висновку про міждисциплінарний характер проблем, що розв’язуються в дослідженні, а також про необхідність широкого розуміння як постмодернізму, так і інтертекстуальності.

У дисертації звертається особлива увага на специфіку постмодерністського дискурсу та наукові студії щодо сутності явища постмодернізму. Рисами, властивими постмодернізму, є такі: палімпсест; «смерть автора» (за Р. Бартом); спокуса; гра; міфологізація та її переосмислення; скасування бінарних опозицій; нонієрархія; множинність істин; іронія та самоіронія; пародія та самопародія; вільна гра знаками та смислами; парадоксальність, непередбачуваність тощо. Однією з основних властивостей постмодерністської мови є її сміховий характер. Крім того, у сучасному російському художньому дискурсі дуже поширеним є модус культурного юродства. Принциповим у дисертації є те, що постмодернізм постає багатоликим, а також має настанову на невпинне самовизначення, багатозначність, рухомість.

На основі аналізу різноманітних джерел обрано оптимальну для цієї роботи концепцію постмодернізму як світогляду, стану колективної свідомості. Літературознавці роблять спроби виробити критерії класифікації та типологізації постмодерністських художніх творів, але методологія та завдання цього дослідження передбачають лінгвістичний підхід до матеріалу в межах антропоцентричної парадигми, тому виявлення у творчому доробку того чи іншого поета сутнісно постмодерністських прийомів, ідей, уявлень не є підставою для типологізації. Воно має на меті глибинне філологічне прочитання поетичних творів і розуміння особливостей різних дискурсивних практик. Поетична творчість розглядається як така, для котрої неможливе остаточне прочитання всіх смислів.

Продуктивним для розуміння природи інтертекстуальності видається врахування психоаналітичної настанови на те, що інтертекстуальність міцно пов’язана з позасвідомим, яке визначає діяльність творчої особистості незалежно від її волі та бажання.

Дослідники Г. Блум, О. Леонтьєв, В. Руднєв проводять паралелі між технікою психоаналізу й технікою філологічного аналізу тексту. Як відомо, одним із джерел теорії інтертекстуальності є теорія анаграм Ф. де Соссюра. М. Ямпольський вважає, що принцип інтертекстуальності відповідає принципу анаграми, коли цитований текст закладено в інший текст так неявно, що його треба розгадати. О. Леонтьєв порівнює текст зі свідомістю, а його смисл — із позасвідомим. Таким чином, можна дійти висновку, що автор не завжди знає, яке послання він вкладає у свій текст, а отже — використовує інтертекстуальні прийоми не тільки свідомо, але й несвідомо.

Відомий американський учений Г. Блум запропонував теорію поезії, що поєднує в собі інтертекстуальну інтерпретацію історії англомовної поезії з основними термінами й постулатами психоаналізу. Він убачає стимули, що змушують поетів удаватися до інтертекстуальної мови, саме в емоціях: у страхові впливу та деяких інших. Г. Блум відзначає парадокс, який у цій роботі буде підтверджений на основі аналізу матеріалу: поетичний уплив робить поетів не менш, а більш оригінальними.

У другому розділі «Особистісна творча свідомість у просторі часу й культури» розглядається особистісна творча свідомість у просторі постмодерністської культури та її (свідомості) діалог з іншими культурами. Визначаючи модус цієї взаємодії, ми вважаємо за основоположний той факт, що для російської культури останніх століть була характерною ціннісна структура. Текст постає не тільки як репліка в культурній комунікації, але й у певному сенсі як носій культурної семіотики й семантики. Ціннісна семантика, за думкою В. Маринчака, входить у культурну свідомість через тексти.

У ХХ столітті виникло й поширилось уявлення про російську культуру як літературоцентричну. Літературоцентричність, відповідно до цього уявлення, змушувала носіїв культури ототожнюватися зі зразками класичної російської літератури, привласнювати їх моральні цінності, а також у ситуаціях етичного вибору керуватися еталонними ситуаціями з корпусу канонічних літературних творів тощо. Водночас дослідник постмодернізму І. Ільїн відзначає важливість для сучасної російської постмодерністської свідомості зв’язку між поняттями культури та ідеології.

Рефлексія та іронізування над проблемами ідеологізації та літературоцентризму трапляються в багатьох сучасних авторів.

Радянський дискурс та спрощене, «шкільне» прочитання класичної літератури піддаються реконструкції, усвідомлюються як значною мірою міфологізовані. Наголос на міфологізації та деміфологізації також є однією з типових постмодерністських рис. Видається, що метою цієї практики є, поміж іншим, прагнення залишити особистісний відбиток на тексті міфу, певним чином «привласнити» його, зробити «авторським».

«Смерть автора» як постмодерністська настанова і поетична складова художнього дискурсу суперечить самій природі поетичного дискурсу, що його найвищим сенсом є особистісне, пряме або непряме, самовираження. Цей конфлікт природи та реальної дискурсивності руйнує естетичні норми, призводить до культурного шоку, створює простір нової поезії, де інтертекстуальність «працює» не стільки на «смерть автора» як на зовнішню характеристику, скільки все ж таки на автора як текстотвірну категорію, оскільки авторові належить усе написане з усіма можливими смислами.

Прикладом деміфологізації можна вважати вірш Лева Лосєва:

1937 — 1947 — 1977

На даче спят. В саду, до пят / Закутанный в лихую бурку, / старик-грузин, присев на чурку, / палит грузинский самосад. / Он недоволен. Он объят / тоской. Вот он растил дочурку, / а с ней теперь евреи спят. /

*

Плакат с улыбкой Мамлакат. // И Бессарабии ломоть, / и жидкой Балтики супешник / его прокуренный зубешник / все, все сумел перемолоть. / Не досчитаться дядь и теть. / В могиле враг. Дрожит приспешник. / Есть пьеса — «Таня». Книга — «Соть».

*

(…) Мой дедушка — военный врач. / Воспоминаньем озарюсь. / Забудусь так, что не опомнюсь. / Мне хочется домой, в огромность / квартиры, наводящей грусть.

Складові міфу про Сталіна парадоксальним чином укладені в матрицю вірша Б. Пастернака «На даче спят…». Складні стосунки Сталіна й Пастернака — історичний факт, однак у просторі особистої творчості автор знаходить спосіб роз’єднати біографічні зчеплення і показати феноменальність, самодостатність творчості Пастернака. Псевдоцитати з побутового розмовного дискурсу середини ХХ ст., експресивні, зокрема, й завдяки жаргонній та обсценній лексиці, перемішуючись із цитатами офіціозу та внутрішнього мовлення героя, створюють ефект поліфонії. Вірш побудовано на грі інтертекстуальних контрастів: внутрішнє — зовнішнє, дитяче — доросле сприйняття, побутове — офіціозне. Фрагменти різних дискурсів, із яких складається вірш, співвідносяться як «своє — чуже», при цьому «своє», особистісне, є маркованим засобами високого стилю й «привласненими» цитатами із віршів Пастернака. Таким чином, ліричний герой ототожнюється з Пастернаком.

Табу на взаємопроникнення елітарної та масової культур сучасні поети також піддають ревізії, змінюючи читацькі уявлення про те, що «має бути» предметом поетичного вираження і в яких формах належить це втілювати. Така настанова породжує розмаїття прийомів мовної атракції, зокрема побудованої на стилістичних контрастах і зіткненні в одному вірші дискурсів, відмінних за своїми ціннісними настановами. Виникає феномен непрямої авторської дискурсії, що породжує цікаве дослідницьке завдання: з’ясувати міру реалізації особистісної складової в поетичному просторі автора й вивчити феномен автора нового типу.

Під час дискурсивного аналізу виявляється, що однією з основних особливостей постмодерністського світогляду є ототожнення свідомості творчої особистості з письмовим текстом як єдиним засобом її (свідомості) фіксації більш чи менш достовірним чином. Світ при цьому розглядається як текст. Розмивається межа між мистецтвом і реальністю, усе суще розуміється як реалізація загальних семіотичних процесів.

Це дозволяє говорити про зростання інтелектуалізації поезії, що викликає у творчої особистості втому від культури, ускладнення шляху творчої реалізації, породжує збіднення і придушення почуттів і врешті-решт набуває рис психологічної та екзистенційної кризи. Ця проблематика є очевидною у вірші Лева Лосєва «Гуттаперча»:

Как осточертела ирония, … / Ах, снова бы детские книжки читать! / Сжимается сердце, как мячик, / прощай, гуттаперчевый мальчик! / «Каштанка», «Слепой музыкант», «Филиппок» — / Кто их сочинитель — Толстой или Бог? / Податель Добра или Чехов? / Дадим обезьянке орехов! / Пусть крошечной ручкой она их берет, / кладет осторожно в свой крошечный рот. / Вдруг станет заглазье горячим, / не выдержим мы и заплачем. / Пусть нас попрекают сладчайшей слезой, / но зайчика жалко и волка с лисой. / Промчались враждебные смерчи, / и нету нигде гуттаперчи.

Перечитування дитячої літератури повертає ліричного героя до дитячого модусу сприйняття, який є наївним, відкритим, менш інтелектуалізованим, ніж дорослий. Поет убачає в дитячій літературі дещо співзвучне релігійному дискурсові: відсутність іронії, присутність морально-дидактичного аспекту, акцент на модусі переживання, а не логічного розуміння світу. Завершальна репліка — алюзія на рядок «Варшавянки» «вихри враждебные веют над нами». Це знак повернення до «дорослого» світу, у якому дискурси політики й ідеології замінили втрачене дитяче світосприйняття й дитяче мовлення, насичене мовною творчістю.

Звернення до інтертексту нерідко є декларуванням та утвердженням його цінності, а також знаком належності того чи іншого інтертексту до особистісної картини світу, як у розглянутому вище вірші. «Коментуючи» тексти авторів-попередників, поет творить відкритий процес упізнавання себе в іншому та іншого — у собі.

Сучасна поетична мова виражає трагедію розриву спілкування з попередньою традицією, неможливість сформувати ставлення до її цінностей, разом із тим шляхом поетичного втілення цієї трагедії формує ціннісні відносини, подаючи проблему спадкоємності як значущу. Виникають діалогічні стосунки, реалізуються ролі слухача та мовця, відбувається символічне привласнення або відчуження культурного чи індивідуального досвіду.

У третьому розділі «Монологізм/діалогізм, ортодоксальне/парадоксальне в міжтекстових зв’язках» осмислюються не тільки нові контексти, а й матеріал перших двох розділів. Розглядаються категорії монологізму / діалогізму стосовно чужого слова, починаючи від праць М. Бахтіна і закінчуючи сучасними дослідженнями.  Показано, як численні культурні стереотипи залучаються до сучасного поетичного дискурсу за допомогою інтертекстуальних елементів. Мисленнєва настанова щодо цих культурних стереотипів коливається в межах ортодоксальності / парадоксальності.

Досліджується ігрова й пародійна основа інтертекстуальності, зношування мовленнєвих масок, іронізування як засіб поетичної рефлексії. Засобом, що дозволяє митцям надати текстові таких рис, найчастіше виступає мовна атракція.

Лінгвісти В. Григор’єв, М. Маковський, С. Преображенський, І. Северська та ін., які розробили концепцію мовної атракції, вважають її мовним явищем, що ґрунтується на свідомому або несвідомому використанні тих чи інших мовних прийомів, які сприяють виникненню асоціативного плану тексту, його смислотворенню та в тому чи іншому вигляді виявляються в усіх текстах. У працях названих лінгвістів підкреслюється асоціативна природа цього явища. Отже, інтертекстуальність — та сфера, для якої мовна атракція має характер концептуальної основи. Мовна атракція є одночасно і конструктивним, і деконструктивним текстотворчим принципом.

Інтертекстуальність у поетичній інтерпретації В. Павлової властива не тільки поезії, але й дійсності. Однак у віршах поетеси повсякчас відбувається розходження між навколишнім світом та очікуваннями, побудованими за зразками класичної літератури. Дійсність постає більш прозаїчною, брутальною або навіть антитетичною до літературно-культурних предтекстів, якими насичена свідомість ліричної героїні:

Влюбленная беременная женщина... / Нет повести печальнее и гаже;

Мыслящий лопух, / свои листы подветренно листающий, / с чего ты взял, что твой зеленый дух — / тот белый голубь, в синеве летающий?

„Нет повести печальнее на свете” — цитата з „Ромео та Джульєтти” Шекспіра. У вірші шляхом мовної атракції вона набуває „перевернутого сенсу”, підлягає пародіюванню.

«Мыслящий тростник» Тютчева — уже традиційний у сучасній поезії привід для іронії. Специфіка російського постмодернізму полягає не  останнім чином у цій ідейній колізії: з одного боку, загострене переживання культурно-літературних цінностей як належних до внутрішнього, духовного світу, а з іншого боку — інтелектуалізований, критичний модус їх сприйняття, пародіювання.

Центонно-колажні поетичні техніки покликані відобразити рефлексію на тему «багатомовності», полікультурності, відсутності цілісної культурної свідомості; а також драму розриву спадкоємності, що виявляється в неповноті й фрагментарності знань про культурні епохи — з одного боку, і у втраті опори на норму — з іншого.

У більшості випадків сучасна поетична мова, хоча й виражає розрив із попередньою традицією, неможливість сформувати ставлення до традиційних цінностей, однак шляхом поетичного втілення визнає існування цієї проблеми. Завдяки цьому виникають діалогічні стосунки, реалізуються ролі автора та читача, символічне привласнення або заперечення культурного досвіду.

Велике значення для дослідження сучасної поетичної мови має дискурсивне багатство. Серед багатоманіття дискурсів, що залучаються до простору сучасної російської поезії, особливу увагу привертає дискурс православний, для якого більшою мірою, ніж для інших, важливою є етика, традиція, ієрархія цінностей. Однак сталі «правила» звернення до православного дискурсу піддаються в постмодернізмі ревізії та переосмисленню. Особистісний зв’язок із православ’ям, підкреслено антитетичний до деяких постмодерністських настанов, репрезентований у творчості О. Ніколаєвої, зокрема у вірші «Аскетические упражнения».

Не хочу играть в ваши игры, угадывать ваши буквы. / Лишь свои со своими могут соперничать так, стараться… / Лучше буду сажать на полях монастырских брюкву — / Исключительно корнем кверху, по слову старца. / И за то, что бьет меня оторопь, оробь, / и за сердце ленивое, спрятанное в чулане / я себя достану, столкну в крещенскую прорубь, / Вынырну в самом Иордане! / …Я себя поведу, как коня под уздцы, вола — на аркане, / иль как водит цыган косолапого за ошейник, / иль как водит слова язык на уздечке, а не / пустомелет, словно дремучий лес, полевой репейник. / Никогда душа не отыщет родины краше / языка родного, где столько вещиц священных / и корней, уводящих в небо, и меда в чаше / для его херувимов пленных!

Алюзія на популярну телевізійну гру «Поле чудес» («угадывать ваши буквы») набуває у вірші символічного звучання. Рекламний та телевізійний дискурс є для поезії новими полями інтертекстуальної атракції, причому дуже часто саме ці поля виступають як метонімія масової культури, самої сучасності.

У цьому вірші поетеса виражає особисте, протилежне до загальноприйнятого ставлення до поняття «гра», яке в сучасній культурі має здебільшого позитивні конотації. Автор вірша відмовляється грати за правилами свого часу, але не наводить аргументів щодо цієї відмови. Цей сенс виникає завдяки непрямій дискурсії, зіткненню двох інтертекстуальних площин: православної та телевізійної (назвімо їх так). Дії сучасної «людини, що розважається» постають більш абсурдними, ніж дії, канонічні для юродивого. Протиставлення та протистояння експресивно виражені за допомогою займенника «ваші»: «ваши игры» — це зовсім не те саме, що гра як така: не всяка гра хороша, не завжди вона доречна, а головне — не для кожного пристойна. «Ваши буквы» —  нелогічне визначення, що виконує функцію відчуження, бо, як видається, йдеться про літери, спільні для всіх, хто володіє російською мовою. Таке експресивне слововживання характерне для розмовного мовлення, де зрозумілою є умовність визначення «ваши». Виникає тонкий смисловий обертон: літери, що загадуються в «Поле чудес», — насправді не ті самі, що в Євангелії, житіях святих тощо.

У інших поетів православний дискурс перетворюється в модусі юродства, напр.: «оцарапав острым крылом, / пролетел над самым столом / тихий ангел, / и сразу за ним / матерящийся херувим» (В. Павлова). Прийом мовної атракції в цьому вірші спрямовано на фразеологізм «тихий ангел пролетел». Образ «матерящегося херувима» виникає з мовної гри «в антоніми», за своєю природою іронічної та пародійної, і певною мірою символізує поетичну свідомість В. Павлової. «Мой ангел с моим бесом / во облацех спят валетом» — також образ, що символізує суперечність і діалектичність внутрішнього світу людської особистості, що відображаються в поетичній мові як гра стилістичних контрастів: старослов’янізмів та розмовної, зниженої лексики. Водночас з оцінкою цих особливостей як концептуально постмодерністських їх можна потрактовувати і як знак зближення із сакральним, актуалізацію уявлень про Бога як, першою чергою, про джерело благодаті, що замирює конфлікти та поєднує протилежності.

На основі дискурсивного аналізу текстів, у яких установлюються інтертекстуальні зв’язки з православним дискурсом, можна зазначити, що релігійну й поетичну практику споріднює спільна мета — пошук абсолюту, істини. Однак засвоєння православного дискурсу в кожного поета відбувається згідно з власною поетикою, новим контекстом, у якому наявні мовні форми набувають цілком нового звучання.

Гра з православним дискурсом як утілення постмодерністського світогляду свідчить про демократизацію стосунків із сакральним, про готовність до діалогу з ним, а також про перевагу особистого екзистенціального досвіду. Водночас звернення до православного дискурсу є специфічним для російського постмодернізму. Особливістю деяких сучасних поетичних текстів є поєднання дискурсів різних релігій, містичних учень та міфів, що може служити за матеріал для подальшого дослідження цієї проблематики.

Інтертекстуальне поле поезії розширюється, що виявляється в залученні до мовних ігор автобіографічного, рекламного, кіно- й телевізійного дискурсів, дискурсу дитячої літератури, дитячого та міського фольклору.

Виявлено безпосередній зв’язок між проблемою інтертекстуальної взаємодії та проблемою викривлення відчуття історизму, яка є однією з центральних у сучасній масовій культурі.

У висновках узагальнено основні результати здійсненого дослідження.

Творчу особистість, яка професійно працює зі словом, сучасність змушує бути «поліглотом». Ця особливість відіграє головну роль у творчості постмодерністських поетів. На противагу модернізму, ідеалом якого була свобода творчого самовираження митця, креативність, порушення сталих культурних норм, суб’єкт постмодернізму піддає сумніву саму можливість особистої свободи в умовах постіндустріального суспільства та віддає перевагу маніпуляції різноманітними культурними кодами й чужими текстами. «Смерть автора», відмова від оригінальності лише декларується, відбувається в ігровій формі, тим часом як насправді формується і стверджується новий тип автора.

До «поліглотства» творчу особистість штовхає екзистенційна криза, властива для перехідного періоду. Дійсність через різноманітні причини уявляється як хаотична, незрозуміла. Вона дезорієнтує та руйнує самоідентифікацію, що призводить до втрати традиційних цінностей, до почуття творчої неспроможності, до депресії, страху відвертості.

На підставі даних дослідження можна сформулювати такі підсумкові положення:

1. Російський постмодерністський поетичний текст — результат взаємодії автора з літературно-культурним досвідом, духовною спадщиною, зафіксованою в текстах.

2. Сучасний поетичний дискурс розвивається парадоксально, у ньому виявляються різноспрямовані тенденції, які можуть бути сформульовані у вигляді таких антиномій:

а) антиномія «смерті автора» й утвердження нового типу автора, авторського «Я» як такого;

б) антиномія онтологізації культурних фрагментів, перетворення їх на кліше, відшарування культури від реального життя — і разом із тим вибудовування індивідуальної поетичної мови з «уламків культури», утвердження їх як самодостатніх. Завдяки цьому стає можливим виникнення метафізичного плану тексту,  одухотворення старих форм новим сенсом;

в) антиномія тотального іронізування, часом епатажного й  блюзнірського, і настанови на пошук та збереження духовних цінностей;

г) антиномія заперечення деяких цінностей та прийняття їх виключно як особистих переживань.

3. Специфічними для російського поетичного постмодернізму є такі особливості:

— настанова на особистісне екзистенційне переживання цінностей культури;

— емоційність, якою митці прагнуть компенсувати інтелектуалізованість поезії;

— атракція високого й низького, яка стверджує високе в модусі непрямої поетичної дискурсивності.

4. Дослідження категорії інтертекстуальності, що реалізується в сучасних поетичних текстах, розвиває уявлення про дедалі більшу роль дискурсивних практик та їх безпосередню взаємодію зі зміною мисленнєвих парадигм.

Перспектива дослідження передбачає розроблення проблеми необхідності цитацій і запозичень для того, щоб наявні в культурі тексти зберігали свої смисли та збагачувались новими завдяки відтворенню в нових культурних та літературних контекстах. Плідним є напрям дослідження інтердискурсивної взаємодії.