КОНЦЕПТ «ЧАС» В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
КОНЦЕПТ «ЧАС» В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ
Альтернативное Название: КОНЦЕПТ «ВРЕМЯ» В УКРАИНСКОМ поэтическом языке
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, її зв’язок із науковими програмами, планами й темами, подано відомості про апробацію положень дисертації.


У першому розділі „Теоретичні засади дослідження концепту „час” проаналізовано особливості концептуальної та мовної картин світу в системі загальних уявлень про світ; представлено сучасну лінгвістичну інтерпретацію концепту і його вербалізаторів; схарактеризовано категорію часу в парадигмі  наукових знань, розглянуто час як об’єкт лінгвістичних студій.


Наприкінці ХІХ ст. у фізиці термін „картина світу” пояснювали як образ світу, що формувався в науці та відображав реальні закономірності природи. У лінгвістиці термін почав функціонувати з 60-х років ХХ ст. Спочатку поняття „картина світу” ототожнювали зі структурою словників, а згодом термін „мовна картина світу” стали трактувати як відображення реалій та образів об’єктивної дійсності засобами національної мови, ураховуючи менталітет народу. Сьогодні наявно чимало інтерпретацій поняття „мовна картина світу”. Погляди науковців різняться. Тому систематизація теоретичних положень щодо усвідомлення суті цього поняття, характеристика його диференційних ознак на тлі інших картин світу видаються актуальними, оскільки від їх розуміння залежить тлумачення багатьох лінгвальних фактів. Засадничим для нашого дослідження є з’ясування співвідношення понять „реальна картина світу”, „наукова картина світу”, „концептуальна картина світу” і „мовна картина світу”. Реальна картина світу – це середовище існування індивідуума, реалії навколишнього світу, що сприймаються органами чуття людини. Наукова картина світу постає як сукупність наукових знань про світ, отриманих соціумом на певному етапі розвитку. Розрізняють загальнонаукову картину світу й картини світу окремих наук (математичну, біологічну, мовну). У концептуальній картині світу зібрані уявлення про світ ідеальний та світ реальний, узагальнені в людській свідомості. Засобами мовної картини світу словесно есплікується універсальний предметний код та система абстрактних понять. До значень слів додаються конотативні ознаки, яких лексеми набули у процесі історії народу-мовця або біографії особи-мовця. У дисертації розглянуто також індивідуально-авторську мовну картину світу як репрезентант внутрішнього світу письменника. Лінгвальний образ дійсності, який сприймає і яким живе людина, з одного боку, співвіднесений з мовною картиною етноспільноти, а з іншого – є індивідуальним продуктом самого мовця. Вбираючи в себе обидва види етнічного коду (колективного та індивідуального), мовна картина світу особистості вирізняється особливостями слововживання, характером семантичного наповнення мовних одиниць, їхнім експресивним забарвленням.


Явища дійсності осмислюються як певні абстракції, як певна система концептів. Концепти – це блоки інформації, кодовані у свідомості та виражені мовними засобами. Вони відображають дійсність крізь призму культури народу, зберігаючи в пам’яті та мові знання про світ. Конкретний концепт як елемент концептуальної картини світу репрезентує комплекс вербалізаторів, до якого належать семи, лексеми, синонімія, антонімія, гіпер-гіпонімічні відношення, конотація, етимологія і фраземне значення. Вербалізація концепту демонструє його смисловий потенціал і сприяє поширенню інформації у лінгвосоціумі.


У дослідженнях з когнітивної лінгвістики одним із перших (разом із концептами „простір” і „рух”) виділено концепт „час”, що належить до базових у концептуальній і мовній картині світу українців. Час як одна з найважливіших категорій у житті людини та історії суспільства перебуває у ракурсі вивчення філософії, соціології, історії, астрономії, психології тощо. Час – це всезагальна форма буття, що виражає протяжність і послідовність зміни усіх матеріальних систем і процесів у світі. Абстрактність і багатогранність часу як форми існування матерії зумовлює розбіжності в його трактуванні. До кількісних характеристик часової стихії відносять подільність, нескінченність, одномірність. До якісних – незворотність, впорядкованість, сталість / мінливість, безперервність, ритмічність, темп, наявність трьох часових сфер – минулого, теперішнього і майбутнього. Відсутність єдиної концепції розуміння часу в сучасній науці свідчить про складність і багатовимірність аналізованого поняття. Циклічна модель часу пояснює природничий аспект цієї категорії, а лінійна модель відображає історичний (суспільний) час. Людина, осмислюючи різні типи часових моделей та керуючись власним досвідом, творить у свідомості індивідуальне бачення часу. Для одного ця категорія передусім вимірюється астрономічними циклами (вдень слід працювати, вночі – спати; навесні потрібно сіяти та садити різні господарські культури, восени – збирати урожай тощо), для іншого – домінантними видаються події в людському житті (одруження, народження та виховання дітей, забезпечення спокійної та безбідної старості) або в житті суспільства (майбутнє залежить від економічної ситуації в країні, результатів чергових парламентських чи президентських виборів, миру в державі та ін.). Психологічний баланс людської свідомості ґрунтується на синтезі астрономічного, біологічного та історичного часів задля створення гармонійної особистісно-часової структури.


У мовознавстві час  вивчали у різних аспектах. Вітчизняні та зарубіжні лінгвісти аналізували особливості експлікації цієї абстракції: етимологію темпоральної лексики, лексико-семантичний клас на позначення часу, функціонально-семантичне та семантичне поле часу, темпоральну лексику російської мови як фрагмент мовної картини світу тощо. Звертання до концепту „час” у поетичній картині світу шістдесятників і дев’яностників зумовлене кількома причинами. По-перше, саме друга половина ХХ ст. – час стрімкого розвитку науки і техніки, період соціальних трансформацій – є най-показовішим хронологічним інтервалом для вияву динаміки мовомислення українського народу, його світоглядних позицій, способу життя, а, відпо-відно, і розвитку художньої мови української нації. По-друге, концепт часу в поетичній мові інтегрує сукупність понять в індивідуальних картинах світу окремих авторів. Для аналізу обрано мовотворчість лише кількох письменни-ків, для того, щоб на базі репрезентативної вибірки зі збірок їхніх поезій виявити актуалізацію часових смислів та дослідити індивідуально-авторські способи вербалізації концепту „час”. По-третє, у дослідженні описано мовне вираження концепту „час” у поетичній мові шістдесятників і дев’яностників, продемонстровано специфіку сприйняття часу мовними особистостями різного віку. По-четверте, порівняння кількісних і якісних характеристик вербалізації часових понять у мовотворчості письменників двох поколінь дає змогу простежити статику і динаміку експлікації концепту „час” в українській поетичній мові.


У другому розділі „Вербалізація концепту „час” у мовотворчості шістдесятників і дев’яностників” репрезентовано багатокомпонентну систему вербалізаторів цього мисленнєвого утворення. Схарактеризовано особливості лексичного вираження астрономічного часу, експлікацію біологічного часу засобами художнього слова, структурно-семантичні показники вербалізаторів історичного часу.


Хронологічні інтервали, з яких складається астрономічний час, у роботі поділено на вимірювані („хвилина”, „година”, „доба”, місяці року, „рік”, пори року за календарем, календарні дати (релігійні та державні свята) і невимірювані („мить”, частини доби, пори року згідно з погодними умовами). Вербалізацію астрономічного часу проаналізовано за порядком на часовій осі: від найменшого інтервалу „мить” – до найбільшого „рік”. Біологічний час виділено в окремий тип за аналогією з біологічними процесами в житті людини. Період від народження до смерті розбито на такі проміжки: „дитинство”, „молодість”, „зрілість”, „старість”. В історичному часі поділ на інтервали базується на основі опозиції „точновимірювані (конкретні) темпоральні інтервали” – „неточновимірювані (абстрактні) темпоральні інтервали”. З одного боку, це проміжки „сто років”, „двадцяте століття”, „тисяча років”, а з іншого – „вічність”. Узагальнювальним щодо таких хронологічних відрізків є філософське поняття історія.


Лінгвальне вираження концепту відбувається через реалізацію окремих темпоральних значень, носіями яких у контексті є окремі лексичні одиниці. Вербалізаторами виступають слова різних частин мови. Диференційною ознакою ідентифікації вербалізатора концепту „час” вважаємо наявність часової семи. Оскільки узуальні темпоральні значення кодифіковані в сучасних словниках тлумачного типу, реалізацію цих значень у поетичному контексті зіставлено з їхнім лексикографічним описом. Наприклад, лексикографічна паспортизація слова час у „Словнику української мови” в 11-ти тт. об’єднує 6 ЛСВ та окремі мікрозначення. Виявлено, що кожен з ЛСВ слова час експлікований у художньому контексті. У роботі усі значення аналізованих темпоральних лексем спроектовано на їхню реалізацію в поетичній мові. Словесні репрезентанти часових інтервалів у художньому дискурсі зазвичай функціонують із узуальним для мовомислення українства значенням. Проте спостерігаємо і розширення семантичного простору лексем (ніч, березень, осінь). У контексті також зафіксовано авторські інтерпретації окремих темпоральних проміжків (Життя –  така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти? (Л. Костенко); О, ким я був і ким зробився нині? Куди подів життя своє одне. Цей білий сніп душі, який горить в людині, його ж ніякий вітер не задме! (Л. Костенко).


Цілком закономірно, що ключовим вербалізатором аналізованого нами концепту виступає однойменна лексема час. Вона є універсальною, оскільки у своєму семантичному комплексі інтегрує семеми різних темпоральних множин: часу астрономічного, біологічного та історичного. У поетичних контекстах Д. Павличка і Л. Костенко це слово репрезентує історичний час: Тяжкі часи прийшли на села, тривога нищила мене (Д. Павличко); Він тільки твердить, що за тих часів кордон ішов від Дону до Дунаю, від моря аж до прип’ятських лісів (Л. Костенко). У поетичних текстах Б. Олійника та Л. Костенко аналізована лексема експлікує біологічний час: Тепер тобі платити час настав. Зумій-но надароване віддати: себе пізнати. Народити матір. Углиб розбудувати отчу хату (Б. Олійник); Осінній день березами почавсь, Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь свій час, Але про це не треба говорити  (Л. Костенко). Д. Павличко задіює цю лексему для експлікації астрономічного часу: В надвечірній тихий час біля Житнього базару рибку він збирав не  раз (Д. Павличко).


Темпоральна лексема – експліцитний виразник певного часового інтервалу. Наприклад, слово осінь репрезентує осінь як пору року, дитинство – дитинство як частину життя людини, століття – століття як період історії. Проте певний часовий проміжок у поетичній мові може бути представлений імпліцитно, тобто без апелювання до лексеми-конкретизатора. Зокрема, імпліцитне вираження значення „темна частина доби” відбувається у таких поетичних рядках: Стоїть над нами Всесвіт у зоряній кольчузі, і повний місяць сходить над нами, ніби щит (Л. Костенко). Показником темпорального значення є актуалізація у свідомості читача асоціацій, пов’язаних з ніччю: на темному небі видно зорі і сходить місяць.


У процесі вербалізації концепту „час” активно задіяні синтагматичні і парадигматичні відношення, наявні в системі сучасної української літературної мови. Парадигматичний потенціал вербалізаторів концепту „час” найповніше виявляється на словотвірному рівні: високу продуктивність демонструють словотвірні ряди до лексем життя (13 спільнокореневих слів в аналізованому дискурсі), день (10) та ніч (11). Похідні слова характеризуються різноманітною частиномовною належністю (іменники, прикметники, прислівники, дієслова). Вербалізатори темпоральних інтервалів „доба”, „день”, „початок ранку”, „життя”, „молодість”, „сто років”, „двадцяте століття” вступають у синонімічні відношення: сто років – сторіччя, століття, вік. Виявлено, що ряди близьких за значенням слів небагатокомпонентні (2 – 6 одиниць). Ієрархія темпоральних інтервалів детермінує гіпер-гіпонімічні відношення (годинахвилина, рікзима, життямолодість та ін.).


Синтагматика експлікантів астрономічного часу багатовекторна. У поетичному тексті темпоральні лексеми взаємодіють із узуальними та оказіональними предикатами й атрибутами, за допомогою яких увиразнюються характеристики зображуваного хронологічного проміжку (Тиха осінь вкриває листям стежку вороття (А. Дністровий); Літо зжерло рослинність — рослинність посіялась прахом (М. Кіяновська). Виявлено, що найширший спектр атрибутів приєднують репрезентанти частин доби, пір року та періодів людського життя: ніч осіння, купальська, різдвяна, революційна, столипінська, південна, східна, холодна, дощова, зоряна, горобина, ясна, сніжна, духмяна, золотава, темна, бліда, щаслива тощо.


Лексична сполучуваність темпоральних одиниць у художній мові дає змогу ідентифікувати конотативне значення. Наприклад, часоназва дитинство приєднує атрибути, які експлікують конотативні компоненти значення цього слова. Оскільки дитинство – найбільш безтурботна пора людського життя, в авторському осмисленні темпорального інтервалу домінує позитивнооцінна семантика, представлена узуальним атрибутом золотий зі значенням „який дає людям радість, щастя; прекрасний, щасливий”: ти згадуєш дитинство золоте тепло незриме що павук плете (В. Махно). Меліоративна конотація може виражатися багатоступенево. Так, у реченні Його дитинство в рамочках овальних дивилося на нього зі стіни (Л. Костенко) приємні спогади про дитинство передає атрибутивно-предикативний комплекс. Також у наведеному контексті спостерігаємо, як абстрактні темпоральні поняття конкретизуються у відповідних семантико-синтаксичних зв’язках.


Слід відзначити, що за допомогою предикатів та атрибутів вербалізуються ознаки темпоральної категорії загалом (ритмічність і темп, впорядкованість, сталість, мінливість) і певних часових інтервалів зокрема. Лексична сполучуваність часоназв у поетичному тексті сприяє взаємодії концептів „час”, „простір”, „людина”.


Аналіз лінгвального представлення ознак темпоральних інтервалів у поетичній мові шістдесятників і дев’яностників слугує підставою для констатації диференційних рис творчої палітри представників письменства різних поколінь. У дискурсі шістдесятників поряд із атрибутами (ніч – зоряна, місячна, ясна) часто простежується перифрастична репрезентація ознак частин доби і пір року (ніч горобина – ткана грозою (Л. Костенко), зоряна – блискоче перлинами Растреллі (Л. Костенко), чорна – немов попівська  ряса (Д. Павличко). У творах дев’яностників візуальні та метеорологічні асоціації здебільшого експлікуються за допомогою традиційних характеристик. На описове вираження ознак часопроміжків натрапляємо лише спорадично. Для поетичного дискурсу шістдесятників характерні етнокультурні мовні одиниці – слова, словосполучення та речення, які мають виразний українознавчий зміст (добрий час, треті півні, „сонце лягає спати”, „вночі розгулює нечиста сила” та ін.), а також мовні знаки культури, компонентами яких є часоназви (Засвіт встануть козаченьки (Л. Костенко). У мовотворчості шістдесятників фіксуємо значно ширший спектр лексем для називання усіх темпоральних періодів, проте дев’яностники частіше вдаються до неологізації (позачасся, безчасово тощо).


Статичні і динамічні показники концепту „час” увиразнюються у парадигмі типів часу. Так, лексеми-репрезентанти астрономічного типу часу представлені у поетичній мові усіх письменників (зауважимо лише, що у дев’яностників не зафіксовано вербалізаторів темпорального інтервалу „початок ранку”). На нашу думку, це детерміновано здатністю сегментів астрономічного часу повторюватися зі сталою періодичністю і, відповідно, людина щоразу по-новому переживає й осмислює їх. Дослідження мовного вираження біологічного часу засвідчило відмінності в осмисленні темпорального інтервалу „старість”: шістдесятники ставляться до феномену старості з пошаною, дев’яностники – зі скептичністю і зневагою (Старіють важко: матері – як верби, батьки, як морені дуби, стоять залізно. Сивіють пізно. Їм щороку серпень по нитці запліта, щоб не згубили ліку своїм рокам свого крутого віку (Б. Олійник) ↑↓ Одній старенькій бабусі набридло жити вона пішла в поле померла і розклалася (А. Дністровий). Порівняння мовного вираження історичного типу часу в поетичному дискурсі авторів двох поколінь дало змогу зафіксувати домінування за кількісними і функціонально-стилістичними показниками вербалізаторів цього фрагмента темпорального універсуму в творчості шістдесятників.


Третій розділ „Функціонально-стилістичні особливості темпоральної лексики в індивідуально-авторському образотворенні” присвячено комплексному аналізові образних засобів у художніх творах: схарактеризовано епітетні конструкції, простудійовано метафоричні комплекси, встановлено специфіку порівнянь із часоназвами.


У поетичних текстах другої половини ХХ ст. частотні епітетні сполучення, компонентами яких є часоназви. Констатуємо, що часоназви у  мовотворчості виконують подвійну роль: виступають означеннями або ж означуваними словами. Детальніше розглядаємо виражальні можливості темпоральних епітетів. Темпоральні епітети – це слова, які в контексті додають до значення дистрибута часову семантику. Наприклад, у поетичних текстах для експлікації значення „належність до минулого” часто актуалізовується епітет старий: старі фотографії (Л. Костенко), старе гніздо (Л. Костенко), стара межа (Б. Олійник). Контекстуальна семантика таких сполучень різнопланова. Так, у фрагменті На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються (Л. Костенко) епітетна конструкція реалізує значення „речова пам’ять про минуле”. Уривок В старім гнізді танцюють лелечатка (Л. Костенко) демонструє, як поєднання епітетного сполучення старе гніздо з лексемою лелечатка есплікує семантику „продовження роду”. У ролі дистрибутів до означень-часоназв зафіксовано темпоральні, просторові, предметні, флористичні лексеми, а також слова, пов’язані із психічною сферою людини, слова, які є найменуваннями людини, частин її тіла, природних явищ, зоологічні та астрономічні лексеми, слова на позначення руху, стану та ін.


Установлено, що темпоральна лексика найповніше виражає свій функціонально-стилістичний потенціал у метафоричних конструкціях. Особливої виразності та динамічності зображенню метафорам із часоназвами надає осмислення автором абстрактного поняття темпоральності як чогось матеріального (Зима упала і лежить в руїні (Д. Павличко); як внутрішніх психічних рухів (Мить, що потім мрією стає  (Д. Павличко); Ну а ранок думає про квіти (І. Павлюк); Чорна ніч, інкрустована ніжністю (Л. Костенко); Я не знаю чи коли повернеться теплий май твоїх вишневих губ (Б. Олійник); як образів із духовної сфери (Серце колише тайна хазяйка Вічна Мадонна ніч (І. Павлюк). Виявляючи структурні особливості кожного метафоричного сполучення із часоназвами, виокремлюємо не лише складники образної конструкції, а й аналізуємо концептосфери, задіяні авторами у творенні темпоральних метафор. У метафорах з образами часу натрапляємо на ототожнення цієї категорії з людиною, представниками тваринного та рослинного світів, зі стихіями природи, предметами тощо. В оказіональних переносних значеннях відображається індивідуальний погляд на предмет, у загальномовних – узагальнений, суспільний. Слово як компонент лексико-семантичної системи у метафоричному контексті втрачає свою знакову природу і трансформується в надідеальний елемент.


Порівняння в поетичній мові є виявом точності й образності стилю письменника. Ці тропи не лише допомагають проникнути в глибину семантики темпоральної реалії чи зіставлюваного з нею поняття, але водночас виконують різноманітні естетичні функції, додають конотативний  відтінок значенню темпоральної лексеми, зокрема абстрактним поняттям. Автор актуалізує такі ознаки: колір, форму, запахові та дотикові відчуття, психічні процеси людського індивіда, його пам’ять, уяву, асоціації. Із багатства явищ та ознак, покладених в основу порівняння, майстри пера звертаються до тих реалій, котрі, за їхніми уявленнями, найточніше розкривають суть суб’єкта порівняння. У конструкції Пливе над світом осінь, як медуза... (Л. Костенко) осінь є суб’єктом порівняння, а те, що вона тиха, погожа, невітряна, приходить неквапливо (зіставна ознака), демонструє слово медуза – об’єкт. Один суб’єкт порівняння може мати декілька об’єктів, як-от: Літа вже не мчать, як лошата прудкі в табуні, повільно бредуть, як верблюди в піску марокканськім (Б. Олійник). Асоціації, вербалізовані за участю порівнянь, можуть обігруватися авторами з різною метою залежно від задуму твору. Темпоральні поняття в порівняльних конструкціях здебільшого виступають суб’єктами порівняння (Та наша ніч – як горло чорних дір над осінню бурштинової проби (І. Павлюк). У ролі об’єктів у таких моделях зафіксовано лексеми на позначення предметів одягу та побуту, людини та частин її тіла, представників рослинного і тваринного світів, стихії вогню, коштовного каміння, міфологічних та біблійних образів, магічних понять та ін. Значно рідше темпоральні лексеми – об’єкти порівняння (Коли дитя читає „Кобзаря”, зір молодий прозориться, як днина (Д. Павличко). Із ними зіставляються почуття, стан, люди і тварини. В окремих випадках слова з часовою семантикою виражають зіставну ознаку або ж виконують усі функції суб’єкта, об’єкта і зіставної ознаки разом: Чвалали дні повільно, як віки, здавалось, час холоне на припоні (Б. Олійник). Широкий спектр тропів із часовою семою демонструє, що темпоральна лексика характеризується потужним функціонально-стилістичним потенціалом.


У висновках дослідження зазначено:


Проблема картин світу є однією з ключових у сучасній науці. У когнітивній лінгвістиці розрізняють реальну, наукову та концептуальну картини світу. Реальна картина світу – це своєрідний універсальний предметний код. Наукова картина світу відображає об’єктивну реальність у вигляді сукупності наукових знань, властивих певному етапові розвитку науки. У концептуальну картину світу зібрана система уявлень про світ, знання (результат мисленнєвого відображення дійсності і підсумок чуттєвого пізнання), виражені у формі концептів. Мовну картину світу трактують як вироблене багатовіковим досвідом народу і реалізоване мовними засобами зображення багатоаспектного світу: людини, простору і часу, живої і неживої природи, суспільства. Одиницями реальної картини світу є реалії об’єктивної дійсності, наукової картини світу – наукові положення, концептуальної картини світу – концепти, а мовної картини світу – семантичні характеристики слів.


Концепт – певний квант знань, що виникає внаслідок взаємодії семантики слова з особистісним і загальнонародним досвідом людини. Концепт як елемент концептуальної картини світу соціуму загалом чи індивіда зокрема виражається лексико-семантичними засобами. Конкретні вербалізатори концепту водночас експлікують і структурують окремий концепт. До системи вербалізаторів аналізованого нами концепту „час” належать семи, лексеми, синонімія, антонімія, гіпер-гіпонімічні відношення, конотація, етимологія і фраземне значення. Матеріали дослідження підтверджують, що в художній мові концепт „час” представлений системою вербалізаторів. Передусім носіями ідентифікаційної темпоральної семантики виступають лексеми сучасної української літературної мови, слова різної частиномовної належності: іменники (час, мить, зима, дитинство, століття), прикметники (тимчасовий, нічний, старий, вічний), прислівники (увечері, восени, назавжди), дієслова (весніти, старіти).


Слово з часовою семантикою – експліцитний маніфестант вимірюваного чи невимірюваного часового проміжку. Ключові вербалізатори концепту „час” відображають ієрархічну структуру трьох типів часу (астрономічного, біологічного, історичного) і фактично є назвами основних темпоральних інтервалів у межах кожного з них. Статус ключових мають такі темпоральні лексеми: час, мить, хвилина, година, доба, ранок, день, вечір, ніч, рік, зима, весна, літо, осінь, життя, дитинство, молодість, старість, історія, тисячоліття, вічність. Установлено, що слово час є універсальним вербалізатором, оскільки його семантична структура обєднує значення усіх типів часу. Взаємодія астрономічного, біологічного та історичного часів виявляється у дифузії семантичного обсягу темпоральних лексем різних множин.


Як засвідчують спостереження над поетичними текстами шістдесятників і дев’яностників, найчастотнішими експлікантами часової семантики є іменники ніч (307 уживань), день (293), час (274),  вік (196); прислівники вже (401), ще (367). Укладений додаток – показник частотності вербалізаторів концепту „час” – демонструє функціональні можливості досліджуваної нами групи лексики, а також репрезентує статичні та динамічні особливості кількісної репрезентації концепту.


На підставі аналізу поетичної мови другої половини ХХ ст. стверджуємо, що певний темпоральний інтервал представлено не лише експліцитно, а й імпліцитно – без залучення часоназви, за допомогою вербалізації асоціацій із певним відтинком на часовій осі: „початок ранку” – схід сонця, розвидняється, „ніч” – зорі, місяць, „дитинство” – руки матері, мультфільми, ласощі. Тільки описово актуалізовано часопроміжок „зрілість”. Імпліцитність характерна для творчості поетів обох поколінь, проте вона домінує у Л. Костенко.


Художня мова пов’язана з перманентним пошуком виразових засобів, зокрема й творенням лексичних інновацій. Поетична рефлексія майстрів слова другої половини ХХ ст. відображена в лексичних неологізмах із темпоральним значенням: безчасся (М. Кіяновська), безчасово  (А. Дністро-вий), позачасся (А. Дністровий, М. Кіяновська), часовбивання (А. Дністро-вий), часоплин (О. Соловей), не кодифікованих у сучасних загальномовних словниках (тлумачних, орфографічних).


Слова з часовою семантикою у творчому дискурсі розширюють значеннєвий обсяг. Це демонструють неосеманти лексеми зима: „старість”, „ностальгійні настрої людини, туга”, „негативні почуття”, „байдужість”; березень, квітень, травень зі значенням „юність” тощо.


Вербалізація концепту „час” відбувається шляхом активного залучення темпоральної лексики у парадигматичні відношення. Констатовано, що в художній мові другої половини ХХ ст. виразними є синонімія (життя, вік, доля; сторіччя, століття, сто років, вік), антонімія (зима – літо, день – ніч, мить – вічність), гіпер-гіпонімічні відношення (рік – зима, весна, літо, осінь; доба – ранок, день, вечір, ніч). Повновартісно задіяні контекстуальні синоніми (історія – пам’ять, життя – дорога). Спільнокореневі слова із темпораль-ною семантикою – типова ознака вербалізації концепту „час”. Виявлено, що найбільш розгорнутими є словотвірні гнізда, до яких входять вербалізатори життя, день, ніч, зима.


Комплексний аналіз вербалізаторів концепту „час” свідчить про функціонування в поетичній мові синтагматично впорядкованої системи лексичних засобів, які служать для маніфестації темпоральної семантики. У дослідженні лексична сполучуваність репрезентована через атрибутивні і предикативні відношення темпоральних лексем. Установлено, що константними у поетичному дискурсі є означення, які експлікують узуальні для мовомислення українства характеристики хронологічних проміжків: ніч зоряна, місячна, ясна. У ролі предикатів до темпоральних лексем традиційно залучені дієслова із семою руху: йти, минати, проходити, протікати, проте функціонують і предикати з кольоративним (темніти, синіти), акустичним (затрубити, озватися), флористичним (цвісти) та іншими семантичними компонентами.


Лексична сполучуваність відображає спільність асоціацій у представників шістдесятництва і дев’яностих років: вечір пахне м’ятою  (Л. Костенко) – духмяна ніч (О. Соловей), віки зійшлися (Л. Костенко) – спливуться віки (Р. Скиба). Репрезентовано аналогічні інтенції „зупинити час”, представлено відчуття плинності життя, увиразнено те, що з часом забуваються, зникають певні явища: час тікає (Б. Олійник) – час протікає (А. Дністровий), час замітає (Д.Павличко) – час стирає (В.Махно). Проте виявлено і диференційні ознаки сприйняття темпоральних інтервалів поетами різних поколінь. Шістдесятники часто актуалізовують етносемантику темпоральних лексем: в добрий час (Л. Костенко), в судну годину  (Б. Олійник). У їхньому поетичному дискурсі зафіксовано номінації часових періодів, коли виконуються певні сільськогосподарські роботи (жнива, косовиця, оранка), народні назви релігійних свят (Кузьми, Маковея, Петра Капусника). У творах поетів старшого покоління увиразнена значущість категорії часу. Особливо це помітно в процесі вербалізації історичного типу часу. Дев’яностникам характерне скептичне чи зневажливе ставлення до старості.


У контексті позитивну і негативну ауру слова створює конотація. Стилістичні відтінки накладаються на темпоральне значення і надають синтаксичним конструкціям емоційно-експресивного забарвлення. У досліджуваному поетичному масиві найбільш конотованими є лексеми-репрезентанти частин людського життя і вербалізатори часопроміжку „двадцяте століття”.


Епітетні сполучення з номенами часу активно вживаються у поетичній мові другої половини ХХ ст. Темпоральні лексеми в таких конструкціях виступають і означеннями, і дистрибутами. З’ясовано, що темпоральні означення найуживаніші. Семантичне наповнення епітетних конструкцій різнопланове. Виразним є зв’язок часолексем із вербалізаторами концептів „природа”, „людина”, „простір” та ін. Епітети з часовою семантикою – ідіостильова константа поетів-шістдесятників Д. Павличка, Б. Олійника і дев’яностників І. Павлюка та Р. Скиби. Прагнучи до мовного мінімалізму, В. Махно та А. Дністровий рідше використовують епітети із темпоральним значенням.


Установлено, що в метафорах темпоральна лексика демонструє багатоплановість значеннєвого змісту, здатність виконувати зображальну й оцінну стилістичну роль, передавати авторське осмислення дійсності, зокрема і складних філософських категорій. У процесі творення метафор письменники надають темпоральним реаліям властивостей, притаманних людям, тваринам, рослинам, природним явищам тощо. Внаслідок образно-смислової транспози-ції часолексика у поетичних текстах другої половини ХХ ст. набуває потужної експресивності, виразно репрезентує естетику художнього слова.


Темпоральні реалії в порівняльних конструкціях переважно виступають суб’єктами, рідше – об’єктами порівняння, іноді – засобом часткового вираження зіставної ознаки. Епізодично часопроміжки виконують усі функції водночас. Здебільшого часові поняття порівнюються із почуттями, людьми, тваринами та рослинами, стихіями природи та предметами.


Текстова реалізація часоназв у поетичній мові другої половини ХХ ст. репрезентує їхній семантичний потенціал. Експліцитно й імпліцитно вербалізується суть філософської категорії часу, його лінійність та циклічність, а також додаткові параметри: зв’язок з простором, життям людини, суспільними процесами. У роботі доведено, що подільність, одномірність, незворотність, безперервність, упорядкованість, ритмічність, темп, наявність трьох сфер (теперішнього, минулого та майбутнього), сталість ⁄ мінливість подій, нескінченність часового потоку – константні ознаки часу в художній творчості. Проте виразною є і динаміка концепту „час” у мовомисленні різних поколінь письменників: „культуроморфна” епоха конфліктує з „техноморфною”.


Стійкість концепту забезпечується повторюваністю вербалізаторів у поезії письменників різних поколінь, великою частотністю домінантних експлікантів, узуальною сполучуваністю темпоральних лексем. Динаміка досягається оказіональною сполучуваністю, імпліцитним вираженням темпоральних інтервалів, активною конотованістю тексту.


 


Отже, комплексне вивчення концепту „час” у поетичній мові шістдесятників і дев’яностників дало змогу представити систему вербалізаторів цього сегмента концептуальної картини світу, установити функціонально-стилістичні характеристики темпоральної лексики в художніх творах, виявити динаміку мовомислення представників письменства двох поколінь, схарактеризувати постійні і варіативні ознаки концепту. Запропонована модель аналізу сприятиме увиразненню динаміки концептів як лінгвокультурних констант українства. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины