ЛЕКСИКА ПЕРЕКЛАДІВ МИКОЛИ ЛУКАША У ЗВ’ЯЗКАХ ІЗ КУЛЬТУРНО-ПИСЕМНОЮ ТРАДИЦІЄЮ •УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ



Название:
ЛЕКСИКА ПЕРЕКЛАДІВ МИКОЛИ ЛУКАША У ЗВ’ЯЗКАХ ІЗ КУЛЬТУРНО-ПИСЕМНОЮ ТРАДИЦІЄЮ •УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Альтернативное Название: ЛЕКСИКА ПЕРЕВОДОВ Николая Лукаша В СВЯЗИ С КУЛЬТУРНО-писательской традиции УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання, основні методи й методику дослідження, окреслено його об’єкт і предмет, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, названо джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, де виконано роботу, зазначено особистий внесок у результати дослідження та рівень їх апробації.


У першому розділі – „Теоретичні і практичні аспекти дослідження мови перекладів Миколи Лукаша” – подано огляд наукових праць мовознавців, перекладознавців, а також публікацій перекладачів і письменників, що в них порушено загальні аспекти теорії перекладу в стосунку до перекладацької спадщини М. Лукаша та його мовної практики.


У параграфі 1. 1. Творчість МЛукаша в історії українського перекладу проаналізовано погляди теоретиків і практиків перекладу на творчість М. Лукаша загалом і оцінку його мовного досвіду зокрема. Поява М. Лукаша у плеяді талановитих професійних перекладачів, що з’явилася в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр. – Г. Кочура, А. Содомори, Бориса Тена та ін., була якісно новим явищем в українській літературі, адже М. Лукашеві випало не лише продовжити традиції П. Куліша, І. Франка, А. Кримського, Лесі Українки, а й заповнити ту величезну культурну прогалину, що утворилася внаслідок репресій доби культу особи проти покоління українських письменників 1920-х – 1930-х рр.


Переклад „Фауста” М. Рильський назвав творчим подвигом М. Лукаша. Од­ностайним було визнання багатства української мови, яке він виявив своїми пере­кладами „Декамерона”, поезій Р. Бернса , драми В. Шекспіра „Троїл і Крессіда”, проте водночас теоретики і практики перекладу дорікали М. Лукашеві надмірною фольклоризацією (В. Коптілов), залученням архаїчних шарів лексики (Л. Перво­майський, М. Шамота, А. Могила). При цьому не бралося до уваги те, що такими засобами М. Лукаш намагався передати й часову віддаленість оригінального твору, й соціально-історичний контекст, який у ньому відображено. На думку Г. Кочура, „шлях, який обрав М. Лукаш, хоч найскладніший, але найбільш доцільний. Адже нікому й на думку не спаде дорікати авторові історичного роману, що його герої, представники віддаленого від нас часу, говорять не як наші сучасники, що письменник в міру своїх знань і уміння намагається нас перенести в мовну атмосферу старовини. <...> Відтворюючи всю барвистість, усю примхливу рясноту мови оригіналу, [М. Лукаш] не втрачає такту й не перетворює свій переклад на збірку мовних раритетів” .


Щодо мови перекладу „Дон Кіхота” К. Шахова зазначає, що завдяки майстерності перекладача читач вірить, „що саме в такому мовному, стильовому ключі розмовляють Санчо Панса і його дивакуватий пан. <...> Лукаш, як здається, вільно й невимушено оперує всіма пластами рідної мови, суверенно і переконливо вживає діалектизми, архаїзми, рідкісні (в сучасному словництві) слова, легко створює свої власні лексичні варіанти, неологізми. Мовні реалії в нього живуть, сміються, іронізують, сумують, не завдаючи ніяких труднощів, смислових перешкод читачеві. Перекладач не встиг довести до кінця роботу над „Дон Кіхотом”, але й те, що встиг зробити український майстер, стало основою для повноцінного знайомства з романом в українських мовних шатах” .


Параграф 1. 2. Мовознавчі аспекти теорії перекладу в контексті дослідження творчості МЛукаша містить аналіз праць теоретиків перекладу М. Рильського, В. Коптілова, Л. Федоришина, А. Федорова, Л. Бархударова, Я. Рецкера, В. Савчин. Особливу увагу приділено такій специфічній проблемі, як „українізація” перекладів – в історичному аспекті та в стосунку до перекладів М. Лукаша, і сконстатовано факт, що саме поняття „українізація” перекладу і ставлення до такого перекладацького прийому часто залежали не стільки від естетичних настанов перекладача та художніх і змістових особливостей оригіналу, скільки від стереотипного ідеологічного несприйняття самобутності української історії та української мови.


У параграфі 1. 3. Принципові засади МЛукаша у виборі мовних засобів перекладу розкрито творчі засади М. Лукаша, подано загальний огляд праць Г. Кочура, В. Савчин, Л. Череватенка, М. Венгренівської, Т. Некряч, М. Весни, А. Перепаді, Ю. Хоменка, що характеризують перекладацькі засади М. Лукаша, що ними він керувався у доборі мовних засобів, – це і здійснення перекладу з мови-оригіналу, а не з підрядника; обрання творів, у яких відчутний зв’язок із фольклором; активне використання багатої синоніміки української мови, ретельне ставлення до використання таких стилістичних засобів, як повтори, парономазія. Праці цих дослідників переконують у тому, що творчість М. Лукаша постає як один із важливих і досі не висвітлених етапів історії української літературної мови, який характеризується: 1) актуалізацією лексичних скарбів української мови, відображених староукраїнськими пам’ятками та українською лексикографією нового періоду; 2) реалізацією і збагаченням лексико-семантичного, словотвірного, стилістичного потенціалу української мови в перекладацькій практиці; 3) мовним експериментуванням М. Лукаша на основі глибокого знання книжної та фольклорної традицій української літературної мови.


Другий розділ – „Уживання церковнословянізмів у перекладах МЛукаша як збереження стилістичних традицій української мови” – містить опис тематичних груп церковнослов’янізмів та особливостей їх стилістичного використання у перекладах М. Лукаша.


У параграфі 2. 1. Тематичні групи та стилістичне маркування іменників, прикметників і займенників церковнословянського походження, ужитих у перекладах МЛукаша проаналізовано лексичне значення, стилістичні функції, лексикографічну представленість іменників, прикметників, займенників, запозичених із церковнослов’янської мови.


Іменники-церковнослов’янізми, використані в перекладах М. Лукаша, належать до таких тематичних груп: 1) назви осіб (владар, вой, страстотерпець, тать); 2) назви частин тіла людини (глава, ланити, перси, перст, рамено, рамя, уста, чресла, очеса); 3) назви рослинного світу (древо, лелія, крин); 4) назви просторових понять (вертеп, вертоград); 5) предмети різного застосування (жезло, зерцало, лодія, ложе, потир); 6) назви абстрактних понять – почуттів, моральних та психічних властивостей людини, її емоційного стану (благостиня, блаженство, гординя, милость, ліпота, юдоль та ін.).


Малопродуктивний суфікс церковнослов’янського походження -тель М. Лукаш використовує для творення нових слів, напр.: всеобіймитель – „Бог”: Всеобіймитель І Вседержитель, Хіба ж не обіймає, не держить Він Тебе, мене, себе? (Фауст); гоститель – „той, хто приймає гостей”: Тим часом на помісток зійшли з численним почтом великої руки люди, в яких Дон Кіхот одразу впізнав дука й дукиню, своїх гостителів, і вмостилися в пишні крісла обіч тих ніби-царів (Д. К.). Утворення цього типу поповнюють ряд типових дериватів із суфіксом -тель (вседержитель, даритель, спаситель). У перекладах М. Лукаша фіксуємо й ряд новотворів, утворених за зразком слова лжепророк, в яких перша частина – церковнослов’янський словоелемент лже- – означає „несправжній”: лже-царі, лжецентуріон, Лже-Ікар, Лже-Наполеон.


Прикметники церковнослов’янського походження у перекладах М. Лукаша представлені значно меншою кількістю, ніж іменники. Це насамперед утворення з коренем благ- та складні слова з першим компонентом благо-, що тематично співвідносяться з церковно-релігійною сферою, порівн.: благий „добрий, благий, милий”; благосний „щедрий; добрий; милосердний”; благовісний „який несе добру вість; радісний”; благоліпний „гарний”; благочестивий „побожний”; блаженний „святий; щасливий”. М. Лукаш уживає й такі складні прикметники, що містять словоелементи церковнослов’янського походження веле-, много- (велеліпний, многоголовий, многотрудний).


Порівняно рідше трапляються у перекладах М. Лукаша непохідні церковно­слов’янізми – прикметники й займенники, достатньо засвоєні в українську мову, як-от: нагий – голий: Христос нагий Накинь о Господи накинь На тіло страдника мякі нешиті шати В криниці падає дзигарний дзвін дзвінчатий Під ізохронний дзюрк дощевих крапелин (Лукаш 1990); кромішній – крайній: І все ж вставай, моя ти сило, З землі рвонися одчайдушно, Чи вже там світ, чи тьма кромішна, Дарма, вставай, як повставала Не раз було у давні давна (Лукаш 1990); бренний – тлінний: І предки ті не вмерли, ні В труні лиш їх бренні кожі, Самі ж вони в небес вишині Вже праведники божі (Лукаш 1990).


Займенник оний ужито в складі достатньо засвоєного в українську мову фразеологізму: Ще в оні дні у Вавілоні Звела недоля нас обох. Цей бахур Бахус, цей мій пращур З того часу для мене все Кумпан, і пан, і цар, і Бог (Лукаш 1990).


У параграфі 2. 2. Тематичні групи та стилістичне маркування дієслів, ужитих у перекладах МЛукаша описано тематичні групи дієслів, розкрито їх лексичне значення та стилістичну специфіку.


Дієслова, вжиті у перекладах М. Лукаша, служать для позначення здатності говорити, звертаючись до людей, висловлювати думки, напр.: вістити, вістувати – пророкувати, віщати – говорити, глаголити – говорити, мовити. Про належність дієслова глаголити до церковнослов’янської спадщини свідчать матеріали „Словника української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.” (глаголати – говорити, мовити (< цслãëàãîëàòè), проте в СУМ зафіксовано лише іменник глагол, ц.-с. – мова, слово (СУМ, ІІ, с. 78; контекст із твору І. Франка). У перекладах М. Лукаша дієслово глаголити виступає із конотаціями книжності (як синонім до загальновживаного говорити) або ж із конотаціями іронії (подібно до Шевченкового: І всі мови Славянського людуВсі знаєте. А своєї ДастьбіКолись будем І по-своєму глаголать).


Окрему тематичну групу слів становлять церковнослов’янізми на позначен­ня дій, звертань, які спрямовані до Бога й пов’язані з вірою в Бога, напр.: взивати (узивати) – просити, молити, благати (..Він і там не вгавав, лементував і кляв на всі заставки, взивав до Магомета й Аллаха, щоб вони нас побили, знищили, до ноги повигублювали (Д. К.); уповати – сподіватися ([Мефістофель:] Божій Матері його [добро] віддаймо, На манну небесну уповаймо! (Фауст); серед наведених у СУМ контекстів до слова уповати не виявлено таких, у яких би реалізувався семантичний компонент „сподіватися на Бога”, що його відтворив у своїх перекладах М. Лукаш.


Тематична група дієслів на позначення фізичної дії представлена дієсловами церковнослов’янського походження, які у „Словнику української мови” мають різне стильове маркування, напр.: владати, уроч.; водружати, уроч., рідко; грясти, уроч., поет.; повергнути, розм.


Значна кількість дієслів містить у своїй основі церковнослов’янські префікси воз-, (вос-), со-: воздати, воздвигнути, возлюбити, вознести, возноситися, восхвалити; создати, сокрушати. Ці слова у перекладах М. Лукаша представлені значно ширше, ніж у реєстрі „Словника української мови”.


У параграфі 2. 3. Особливості стилістики церковнословянізмів у перекладах М. Лукаша розглянуто найбільш характерні випадки стилістичного використання церковнослов’янізмів, у якому М. Лукаш спирається насамперед на традиції Т. Шевченка, П. Чубинського, письменників ХХ ст. (зокрема М. Рильського, П. Тичини та ін.). До улюблених Лукашевих стилістичних прийомів належать:


1) насичення церковнословянізмами того самого контексту, напр.: [Мефі­стофель:] Добре, – глаголе, – єсте вчинили! Хто алчність боре, той Господу милий <...> (Фауст); [Лінкей:] Взрівши той чудовий вид, Сонця ликі той поблід... Проти кращої з богинь Все на світі прах і тлінь (Фауст); ...як же убєшся в літа ветхії та древні, тоді тільки прийде смерть (Д. К.);


2) у тому самому контексті реалізуються семантичні зв’язки церковнослов’я­нізмів з іншими словами української мови: а) синонімічні (у парах синонімів та в синонімічних рядах), напр.: Другине, що маєш зеленим квіттям, Граєш у місячних вертоградах О! Що там жаріє за тисовиною! Золоті уста торкаються губ моїх, І вони бринять, наче зорі (Лукаш 1990); Та як серед такого тлуму, Де люду, як на морі шуму, Серед такої многоти Сліди злочинця відна­йти? (Лукаш 1990); [Сфінкси:] Все здвигає, рушить, крушить. Підіймає купи мулу, Рінь і твань, глейку гамулу, Грунт і персть, пісок і глину (Фауст); Ах він на воду виходить із лодій виходить він злодій Ах він ще дума й літать то виходить він тать А за ясним вольтижером вже ангели гожі летять (Лукаш 1990); [Крессіда:] Нас очі завжди манять, дурять, лудять, І через те серця і душі блудять (ТК); Бо те гаяння і та безчинність не дають йому направляти кривди, боронити сиріт, .. одне слово, чинити все те, що належить, подобає, випадає і личить правоправному мандрованому рицареві (Д. К.); У нашому грішному світі, де навряд чи знайдеться якась річ без домішки скверни, облуди та махлярства (Д. К.); Уже віддавна, преславний рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ми ждем не діждемося тебе в цих заклятих бéзвинах, аби ти оповістив світові, що має в собі і криє глибочезна печера, звана Яскинею Монтесіноса (Д. К.); б) антонімічні: Він, суворий і благий, Хрест послав тобі важкий (Лукаш 1990); [Нестор:] Лиха пригода Випробує людей: по тихім морю Немало вутлих човників пливе Нарівні із міцними кораблями (ТК); 3) метафоричні конотації, напр.: Як рвали ружу полумяну їм очі раптом зацвіли Уста вже здалеку так пяно Сонцями на уста лягли (Лукаш 1990) та ін.;


3) для римо-ритмічної організації тексту, завдяки чому поста­ють нові, „свіжі” пари римованих слів, з яких одне – церковноcлов’янізм, напр.: Хто тобі крізь зорепад У священний вертоград Проложив стежину? (Лукаш 1990); Ах він на воду виходить із лодій виходить він злодій Ах він ще дума й літать то виходить він тать А за ясним вольтижером вже ангели гожі летять (Лукаш 1990); Весною в мандри йдуть невірні наречені І з кипариса де гніздиться синій птах Злітає синій пух розвіюється в прах (Лукаш 1990); Вийми ти любов з снастей природи Всесвіт миттю розпадеться в прах, Все поглине первовічний хаос, Плач, Ньютоне, це системи крах! (Лукаш 1990); Зігфридом звався удаха із удах, Походив походом по багатьох царствах, Хоробрим показався не в однім боюА як він подвизався у бургундському краю! (Лукаш 1990); Сонце червінню залляло, Все в тісній міській юдолі... Шпиг, підвішений над залом, Задрімав у жирандолі (Лукаш 1990) та ін.;


4) використання комплексних одиниць – церковнослов’янізмів з того самого словотвірного гнізда, напр.: лудитиобманювати: [Крессіда:] Нас очі завжди манять, дурять, лудять, І через те серця і душі блудять (ТК); злудити – обманути: [Господь:] Я згоден, спробуй його злудить, Поки живе він на землі; Хто йде вперед, той завше блудить (Фауст); злудаомана: ..почасти з баченого й пережитого вашою милостю в тій гроті злуда, а почасти правда (Д. К.); злуднийоманливий: [Мефістофель:] Хай дух олжі тебе охмарить, Дивами злудними обмарить, Тоді робота нам легка (Фауст) тощо.


У третьому розділі – „Лексичні шари української мови, активізовані в перекладацькій творчості МЛукаша” – схарактеризовано використання слів староукраїнської спадщини, зокрема іменників та дієслів, проаналізовано лексичні запозичення з польської, німецької, латинської мов.


У параграфі 3. 1. Використання лексики староукраїнського фонду, засвідченої староукраїнськими памятками та українською лексикографією нового періоду розглянуто іменники та дієслова староукраїнського фонду, активі­зовані в перекладацькій практиці М. Лукаша. Чи не найповніше представлена адміністративна та військова термінологія – 1) назви осіб, які посідали керівне становище або ж очолювали військо, напр.: державецьволодар, що має права монарха”; маршалокпочатково – вершник, що очолював військовий загін; маршал, а також – голова сейму в Польщі”; отаманвиборний або призначений ватажок козацького війська”; рейментаркомандир полку” (у перекладах М. Лукаша спостерігаємо вживання й інших слів цього словотвірного гнізда, напр.: реймент, реґімент, лат. з нім. – полк, загін (Сеньйоре, ми обидва старшини піхоти гишпанської, рейменти наші стоять постоєм у Неаполі, а їдемо ми до Барселони, щоб сісти там на галери й пливти на Сіцілію (Д. К.), а також похідне дієслово рейментарювати „командувати військом” (Флорентинці прийняли його з радістю і великою шанобою, за чималу винагороду він згодився рейментарювати у війську їхньому і пробув на тій службі досить довгий час (Декамерон). Усі наведені слова засвідчені у Словнику Грінченка. Окрему групу слів становлять іменники, що називають осіб, які виконували допоміжні функції при особі з вищим соціальним статусом: драбантохоронець можновладної особи або солдат, що охороняє команира”; джуразброєносець”; дворактой, хто перебуває при дворі монарха”; стольникпридворний, що прислуговував за князівським або царським столом”, чашникпридворний, який відповідав за постачання напоїв до стола володаря”.


У перекладах М. Лукаша представлено й інші тематичні групи лексики, пов’язаної зі звичаями військової аристократії і побутом військової верстви. Це спеціальна назви військової атрибутики, зброї і символів влади – буздиган, клейнод, скіпетр; назви зброї загального вжитку – сагайдак, ратище, тарча.


Ряд слів староукраїнської спадщини не включено до реєстру „Словника української мови” (безецний, буздиган, дорадець, зацний, рейментар, реймента­рювати, шермицерія та ін.), хоч, як вдалося виявити, майже всі вони зафіксовані в Словнику Грінченка.


З-поміж лексики староукраїнського фонду, що її залюбки використовував М. Лукаш, вирізняється тематична група слів на позначення старовинних тканин та одягу, виготовленого з них: адамашка, альтембасовий, блават, блаватний, злотоглав, єдваб, єдвабний, кармазин, шарлат, шарлатний. Окремі з цих слів належать до германізмів спільного фонду української та польської мов, напр.: блават – блакитна шовкова тканина (Невинні та вродливі пастушки <…>; не знали ще тоді тих окрас, що тепер, тих пурпурів, блаватів та витворних узорчатих єдвабів (Д. К.), стп. bławat, стч. blavat, свн. blawe – т. с.); шарлат – тканина яскраво червоного кольору; одяг з такої тканини (дві гожі панянки накинули на рамена Дон Кіхотові широку кирею з тонкого шарлату, і ту ж мить у всіх галереях зявилися служники й служебки (Д. К.); шарлатний – яскраво червоний, пурпуровий (..впали мені в очі кольори білий та шарлатний, та ще ряхтіння самоцвітів дорогих (Д. К.); нім. scharlach „яскраво червоний колір”, scharlachfarbenes „пурпуровий”).


У перекладах „Декамерона” та „Дон Кіхота” М. Лукаш уживав прикметникову лексику, що позначала риси вдачі, характеру (позитивні й негативні), а також вчинки, дозволені (чи не дозволені) лицарською етикою, напр.: безецнийбез­соромний, безчесний”; гойний „щедрий”; зацнийшляхетний, чесний, достойний”; обичайнийвихований, ввічливий, добрих звичаїв”; призвоїтийналежний, при­стойний”. Прикметник призвоїтий не ввійшов до реєстру „Словника української мови”, проте М. Лукаш активізував слова його гнізда, напр.: Мадонно, скажіть мені, чого ви од мене хочете, і як се буде річ для мене призвоїта, я зроблю її з дорогою душею, а ви вже тоді чиніть, як самі здорові знаєте (Декамерон); А ще говорили, що як хочу я тим його непризвоїтим зазіханням відкоша дати, то вони хоч і зараз ладні мене одружити з ким би я сама бажала, бо з моїм багатством і доброю славою взяв би мене залюбки щонайкращий отецький син із нашого села чи й з усієї околиці (Д. К.); Побачивши, що молодята стали вже на стану, Куррадо велів убрати їх призвоїто і спитав у Джусфреда: – Ти, я бачу, щасливий; чи не був би ти щасливішій удвоє, якби віднайшов матір свою? (Декамерон).


До текстів перекладів творів світової класики (як прозових, так і поетичних) М. Лукаш залучав і дієслова староукраїнської лексичної спадщини, напр.: голдува­тибути в залежності від когось; слугувати комусь”; жакуватиграбувати”; паюватиділити військову здобич”; чатувати „охороняти”; єднатипривертати, схиляти на свій бік, робити своїм прибічником”; запомагатинадавати матеріальну підтримку (грішми, кіньми, одягом тощо)”.


Переважна більшість іменників, прикметників та дієслів староукраїнської спадщини, використаних у перекладах М. Лукаша, належить до спільного фонду української та польської мов періоду ХVІ – першої половини ХVІІV ст. У сучасній українській літературній мові їх кваліфікують по-різному щодо мови-джерела (то як полонізми, то як германізми), й вони мають зазвичай суперечливе стилістичне маркування (напр., застаріле, діалектне, західне, історизм).


Особливостям перекладацького стилю М. Лукаша присвячено параграф 3. 2. Стилістичне використання лексичних одиниць пасивного фонду. Зазвичай перекладач добирає їх так, щоб вони відрізнялися стилістично, напр.: 1) загальновживане слово і розмовне: Молоді плакали й лементували, гості та челядь домашня кричали й собі, у всьому домі зчинився неймовірний зик і галас (Декамерон); 2) обидва синонімирозмовні слова: Серед дам вирискалися дві своєумки й чмутовихи: нічим не зневажаючи звичаю, вони на всякі способи брались, аби штукарити і броїти (Д. К.); 3) загальновживане слово і діалектне, напр.: Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б (Д. К.); 4) загальновживане слово і застаріле, напр.: Ця відповідь неабияк віце-короля спантеличила, і він завагався, дозволяти чи забороняти поєдинок, проте переконаний, що герць той таки для розваги, відїхав набік (Д. К.). Традиційно-книжна лексика доволі часто допомагає перекладачеві уникнути стилістично невиправданого повторення того самого слова в різних частинах речення. Зраз­ком такого використання є пара синонімів овочі, мн. – садовина, збірн. (первинне, а нині рідко вживане значення слова овочі – „плоди дерева”) (Коли вечеря була вже наскінчу і залишилось подати лише овочі, знов вийшли з дому ті дівчата в гарних саєтових керсетках, з великими срібними полумисками в руках, а в тих полумисках повно добірної садовини, яка тільки була в ту пору року (Декамерон).


Частотним стилістичним засобом можна вважати ампліфікацію (напр.: На Санчову лиху біду серед постояльців корчемних було в ту пору четверо сукновалів із Сеговії, троє голкоробів з мордовського Жеребячого палацу і двоє тандитників із севільського ярмарку, люди все веселі, шутковиті, вигадливі і на все зле проворні (Д. К.). Важливим композиційним і стилістичним засобом пере­кладів М. Лукаша виступають пароніми. Стилістичні можливості паронімів ґрун­туються на їхній звуковій близькості та семантичних контактах. У перекладах М. Лукаша вони служать для своєрідної гри слів – парономазії, що увиразнює й посилює зміст тексту, надаючи йому водночас емоційно-експресивного забарвлення, ритміко-звукової стрункості й синтаксичної завершеності, оскільки пароніми зазвичай виступають у прикінцевій частині фрази чи речення в цілому, напр.: Бувши вже деньми, він любив розповідати сусідам своїм і так іншим людям, про всяку бувальщину і вмів те робити розумно, дотепно, докладно і прикладно – у всьому городі не було над нього оповідача (Декамерон).


Різновидом гри слів є також каламбур – обігравання близькозвучних або однозвучних мовних одиниць з різними значеннями для створення комічно-сатиричного ефекту. Для створення каламбурів М. Лукаш використовує пароніми, напр.: Лишивши напризволяще кімнату брата Цибулі з усіма його речами, він [Гунчо-Невмивака] приснастився на кухні біля печі .. і завів балачку з куховаркою, котру звали Нута: казав їй, .. що він і швець, і мнець, і на дуду ігрець, і на всяке діло не взяв його грець (Декамерон); омоформи, напр.: Так що ви, пане цилюрнику, не дуже той, – це вам не бороди голити, в голінні ми всі голінні (Д. К.) (голінний, розм. – бравий, завзятий; гоління – дія за знач. „голити” і „голитися” (СУМ, ІІ, с. 108).


Своєрідним засобом творення каламбурів у перекладах М. Лукаша є й надзвичайно цікава особливість його індивідуального словотворення, яку можна було б назвати словотвором за аналогією, що виявляється в такому механізмі творення нового слова, який не має морфемної природи, а породжений фонетико-змістовими асоціаціями із загальномовними словами, напр.: можебилúці – про щось таке, що могло б бути; таке, чому ще можна повірити (на відміну від небилиць): Всі досі перебуті ним пригоди були ще можебилúці, але печерна придибашка відгонить уже абсурдом, і в мене нема рації узнавати її за дійсну (Д. К.); порівн. загальномовне небилиці; невимагливий – такий, який не вимагає нічого особливого, не має особливих вимог, забаганок: Як я і вдруге не потраплю, тоді вже виправляйте, бо я собі чоловік невимагливий (Д. К.); порівн. загальномовне невибагливий; уденішній – прикм. від „удень”; такий, що відбувається вдень, стосується денної пори: Бичуй о Господи надзахідні хмарини Що пнуть у небеса рожевенькі задки Вже затуляються уденішні квітки І в стумі чується химерення мишине (Лукаш 1990); порівн. загальномовне вранішній; почовгом – повільно (іти, човгати): Ззаду і спере­ду шпиг коло шпига, Поповзом, почовгом суне товпига. Верхи ж на змії сидить без кульбаки Гола, в панчохах, в циліндрі набакир, Нігті лаковані, циці мальовані, В оці зелений монокль придзигльовано (Лукаш 1990); порівн. загальномовне поповзом тощо.


Лексику староукраїнської доби, яка характеризувалася активним проникнен­ням в українську мову латинізмів, германізмів, полонізмів, М. Лукаш використовує для досягнення змістової й історичної відповідності текстів оригіналу й перекладу. Письменницька самонастанова перекладача повертати до активного вжитку забуті, застарілі слова гармонійно поєдналася з потребою залучати й оказіоналізми, утворені на основі звукових асоціацій.


У четвертому розділі – „Спільні риси лексикону перекладів МЛукаша та творів українських письменників ХІХпочатку ХХ ст.” – проаналізовано лексичні одиниці, що їх засвідчено в „Словнику української мови” й ілюстративним матеріалом до яких виступають контексти з перекладів М. Лукаша. Виокремлено й схарактеризовано спільні риси лексикону М. Лукаша та таких письменників-перекладачів, як П. Куліш, І. Франко, А. Кримський.


У параграфі 4. 1. Представлення лексики перекладів МЛукаша в одинадцятитомномуСловнику української мови” проаналізовано лексичне значення та стилістичне маркування слів, до яких СУМ подає ілюстрації з перекладів М. Лукаша. Слововживання М. Лукаша розглянуто в зіставленні з лексикою мови українських письменників ХІХ ст. – ХХ ст. За нашими спостереженнями, посилання на переклади М. Лукаша в ілюстративній частині словникової статті містяться лише в перших трьох томах „Словника української мови”, що вийшли друком упродовж 1970 – 1972. Це 135 лексичних одиниць (напр., безум, благоліпний, верхогони, вимисел, винозорий, відрадощі, вючак, глибка, горній, добичник, доброхітний, жемчуг, закоханець, застум, звичай та ін.) і 5 фразеологічних зворотів (вийти в люди; гнати (вигнати) у три вирви; бути на божій дорозі; набитий (безнадійний, заплішений) дурень; не знати упину). У четвертому томі Словника, що з’явився того ж таки 1973 р. (у рік, коли М. Лукаша виключено зі Спілки письменників України), а також в усіх наступних томах ілюстративних контекстів із його перекладів немає. Стилістичне маркування лексики, що ілюструється прикладами з перекладів М. Лукаша, відбиває її належність до пасивного словникового фонду.


У параграфі 4. 2. Активізація діалектної лексики української мови, представ­леної у творах українських письменників ХІХХХ ст. проаналізовано та виокремлено тематичні групи діалектних іменників, прикметників, дієслів: назви осіб (любас, небоян, послугач); назви одягу (кошуля, кресаня, гунька пальчатка); назви рослин (гордина, купава, лиліяс ); абстрактні поняття (звяга „сварка”; лестка „лестощі”; заслуженина „заробіток”) тощо.


Значно меншою кількістю представлені діалектні прикметники, напр.: звинний – меткий, спритний (На стінах зал краса богинь; Вакханки пристрасні і звинні, Несуть до уст пянкий нектар... Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння, А завтра на пожар! (Лукаш 1990); знебулий – який виснажився, знесилився, стомившись від чого-небудь (Віки старі віки творці мої знебулі Дочасно я живу мину як ви минули Та не вдивляюсь я у майбуття пусте В мені минувшина до безміру росте (Лукаш 1990; літеплий – теплий (Він пірвав її за коси і хітон їй роздирає, і по білій чистій мапі течуть літеплі корали (Лукаш 1990) тощо.


Дієслівна діалектна лексика представлена в перекладах М. Лукаша такими прикладами: менджувати „баришувати”; мишкувати „стежити”; напастувати „зачіпати, нападати”; присочити „підстерігати” (у реєстрі СУМ це дієслово не зафіксоване, проте для ілюстрації значення рос. „подкараулить” у Словнику Грінченка використано записи з Чернігівщини: Я таки присочила, хто в нас капусту краде (3, с. 440).


Трапляються у М. Лукаша й галицько-буковинські діалектизми, однією зі специфічних груп яких є лексичні румунізми – плай, сарака, стокмитися (плай – стежка в горах; порівн.: румplai – 1) край гори, 2) схил гори, на якому пасуться вівці, 3) стежка, яка з’єднує дві гори; сарака – бідолаха; порівн.: румsăracă – бідака, бідолаха; стокмитися – домовитися, зійтися в ціні; порівн.: румa tocmi – 1) обговорювати ціну якогось товару для отримання згоди, торгуватися; 2) народн. найматися на роботу тощо („Словник української мови” цього слова не фіксує).


Параграф 4. 3. Пантелеймон Куліш і Микола Лукаш: спадкоємність традиції присвячено постатям П. Куліша й М. Лукаша, які можна розглядати як співмірні і за масштабністю перекладацької творчості, і за тими мотивами, що рухали цими двома письменниками – палким бажанням відродити староукраїнські шари лексики й фразеології української мови, поєднавши їх з народнорозмовними та фольклорними джерелами, зреалізувати в літературних зразках синонімічне багатство української мови й примножити його завдяки індивідуальному словотворенню.


Контексти з творів П. Куліша й М. Лукаша наведено як ілюстративний матеріал до лексем, що засвідчені в „Словнику української мови”. На жаль, Кулішева творчість представлена тільки романом „Чорна рада”, а посилання на контексти з перекладів М. Лукаша фіксуємо тільки в перших трьох томах. Проте Кулішеві здобутки знайшли своє відображення в перекладацькій творчості М. Лукаша. Ряд слів, які не ввійшли до реєстру „Словника української мови”, зафіксовані в Словнику Грінченка з ілюстративними контекстами з творів П. Куліша, напр.: бентег, блаватас, блакит, вгонобити (угонобити), винотока, ворохібня, голдувати, гримій, жаждивий, животвір, завітувати, кармазин, лиліяс, луп, мимохідень, надібя, назнаменати, непритика, огнедихатий, присочити, пуздерко, суміти, трямок, ужанція, шермицерія та ін.


М. Лукаш не оминув і діалектизмів, уживаних у творах П. Куліша (застум, збагнітувати). Так, використовуючи дієслово збагнітувати, М. Лукаш реалізує саме ті семантичні компоненти, які характерні й для мови П. Куліша, проте не відображені в „Словнику української мови”, порівн.: збагнітувати славу – „применшити, принизити славу, знеславити” (у П. Куліша) і збагнітувати когось, втявши носа й вуса – „принизити чоловічу гідність” (у М. Лукаша).


Збіжність у використанні лексики у перекладах П. Куліша та М. Лукаша виявляється у вживанні слів, що утворені безафіксним способом від дієслівних основ (задовіл, надих, окуп, перевдяг, принос, прокид тощо). Ці слова включено до реєстру Словника Грінченка, проте не всі з них увійшли до „Словника української мови”. Подібно й з іменниками на -ище, що служать для називання місця, напр.: виталище – місце пробування кого-, чого-небудь (напр., римський двір здався мені не Божим виталищем, а скорше диявольським вертепом (Декамерон); втечище (утечище) – притулок (напр., Для нас же ця затока була не вертепом якимось лукавим, а любим і тихим утечищем, бо на морі хвиля не вщухала (Д. К.).


Порівняльний аналіз перекладів П. Куліша та М. Лукаша Шекспірової драми „Троїл і Крессіда” показує, що М. Лукаш залучив до свого перекладу не тільки окремі слова, а й цілісні контексти.


У параграфі 4. 4. Іван Франко і Микола Лукаш: спільні підходи до відтворення лексичної спадщини староукраїнської доби проаналізовано активізовані в перекладах М. Лукаша лексичні одиниці західноукраїнського варіанта літератур­ної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., що ввійшли до загальноукраїнського словникового фонду завдяки творчості І. Франка. На прикладах слів, що за сучасним стилістичним маркуванням належать до застарілих (рамено, ретязь, розказ, тестамент, трактувати), діалектних (луда, злудний, здумілий, плиткий, хосен, штука, яскиня), західних (зглибляти, маєстат) показано зв’язок лексики, вживаної у творах І. Франка, зі староукраїнським фондом, а відтак – роль М. Лукаша у збереженні староукраїнських мовних традицій, і в активному використанні Франкового досвіду в галузі перекладу.


У параграфі 4. 5. Агатангел Кримський і Микола Лукаш: спільні риси художнього лексикону виокремлено й схарактеризовано лексику поетичних текстів А. Кримського, яку пізніше залучав до своїх перекладів М. Лукаш (напр., гвоздик, гульливий, дання, легіт, лотос, магнолія, олеандр, осолода, помаранча, співний, тубероза, славута, учта, цитрина, щасний тощо). На авторитет А. Кримського М. Лукаш покликався у статті, присвяченій аналізові значення в українській мові слова дворак. У „Словнику української мови” твори А. Кримсь­кого й М. Лукаша, а також уживана в них лексика, представлені далеко не повною мірою. Якщо стосовно А. Кримського це ще можна пояснити порівняно невеликим корпусом текстів власне художнього доробку, то з Лукашевими перекладами – справа інша.


Результати аналізу поетичних текстів А. Кримського та перекладів М. Лукаша переконують у тому, що в художньому лексиконі цих письменників є багато спільного – і в доборі окремих слів, і в загальних підходах до використання української лексики в перекладах творів світової класики. У цьому можна вбачати спадкоємність традицій української перекладацької школи.


На підставі проведеного дослідження зроблено такі основні висновки:


1. Аналіз праць, що їх присвячено перекладацькій практиці М. Лукаша, дозволяє виокремити такі характерні її риси: 1) уважне ставлення до оригіналу, що виявлялося у доборі текстів для перекладу (насамперед – творів, пов’язаних із фольклором і народнорозмовною стихією); 2) глибоке знання мови-джерела й української мови, що дозволяло відчути колорит першотвору й обрати такі мовні засоби, завдяки яким цей колорит не лише не втрачався, а навпаки – підсилювався (використання багатої синоніміки української мови, діалектної, архаїчної лексики, вульгаризмів, регіоналізмів, церковнослов’янізмів, фразеологізмів, а також прислів’їв та приказок); 3) активізація дериваційних можливостей української мови й уведення до текстів перекладів значної кількості новотворів.


2. За нормами сучасної літературної мови лексика, використана у перекладах М. Лукаша, має різне стилістичне маркування у „Словнику укранської мови”. Церковнослов’янізми подаються з ремарками книжн[е], заст[аріле]; книжн[е], поет[ичне]; заст[аріле]; церк[овне], рідко[вживане]; рел[ігійне]; заст[аріле], поет[ичне]; рідко[вживане]; ц[ерковно]-с[лов’янське], уроч[исте], рідко[вжива­не]; уроч[исте], поет[ичне]. Ілюстративним матеріалом до них найчастіше висту­пають контексти з творів Т. Шевченка на біблійну тематику („Давидові псалми”, поема „Марія” та ін.), Лесі Українки, а також поетів, що ввійшли в літературу на початку ХХ ст. у період національного відродження 1920-х рр. (М. Рильського, П. Тичини та ін.). М. Лукаш уживав і такі церковнослов’янізми, що не ввійшли до реєстру ані Словника Грінченка, ані „Словника української мови”.


3. Аналізований лексичний матеріал яскраво й беззаперечно підтверджує той факт, що М. Лукаш мав глибоке знання української мови за багатьма її джерела­ми – від староукраїнського періоду й до творів письменників ХІХ – ХХ ст., що дозволило йому активізувати давні шари лексики спільного фонду української, польської, чеської мов, а також лексичні запозичення з мов західних сусідів (германізми) та південних (тюркізми). Найчастіше М. Лукаш використовує лексику з історичними конотаціями, що її активно вживав П. Куліш. М. Лукаш активізував й уживання лексики церковнослов’янської та староукраїнської мов, що її П. Куліш також залучав до своїх творів. Така лексика у „Словнику української мови” ілюструється контекстами з творів Т. Шевченка, Ганни Барвінок, О. Ільченка, М. Рильського, а також Словником Грінченка, проте без прізвища самого П. Куліша. В історії української літературної мови М. Лукаш постає як один із послідовних продовжувачів Кулішевих традицій.


4. Письменницька самонастанова М. Лукаша повертати до активного вжитку забуті, застарілі слова гармонійно поєдналася з потребою перекласти синтаксич­но складні тексти романів епохи Відродження, насичені конструкціями з нагро­мадженням однорідних членів речення, синонімічними словами і зворотами. Це дозволило перекладачеві реалізувати номінативно-експресивні та стилістичні властивості архаїзмів, оказіоналізмів, розмовних, рідковживаних та діалектних слів через уведення їх в сурядні, однорідні синтаксичні зв’язки із загальновжива­ними словами. Синтаксичне оточення виступає важливим засобом увиразнення стильових конотацій та семантичних відтінків слова, ідентифікації лексичного значення оказіоналізмів.


5. Яскравою ознакою самобутньої перекладацької стилістики М. Лукаша є використання синонімів і паронімів для творення різноманітних фігур мови – ампліфікації, парономазії, каламбурів.


6. Контексти з перекладів М. Лукаша, використані в ілюстративній частині „Словника української мови”, навіть у тій невеликій кількості словникових статей і лише в перших трьох томах словника, дозволяють виявити глибокі й органічні зв’язки Лукашевої мови з текстами староукраїнських пам’яток XVI – XVII ст., з творчістю письменників ХІХ ст., що створили основу нової літературної мови.


7. Своєю перекладацькою творчістю М. Лукаш розширив і збагатив стильові властивості й діалектних, і застарілих, і рідковживаних слів – як зі східно-, так і з західноукраїнських джерел, що спонукає до перегляду й удосконалення стильо­вого маркування сотень лексичних одиниць, а також до створення повного реєст­ру лексики перекладів М. Лукаша й уведення її до „Словника української мови” нової редакції.


8. Дослідження поетичного лексикону М. Лукаша виявляє тісні зв’язки його мови й образно-виражальних засобів із творчістю І. Франка, А. Кримського, М. Зерова та інших поетів-неокласиків. Ця спорідненість виявляється насамперед у виборі рідкісних слів, оскільки саме вони найкраще надаються до творення небуденної, неповторної мови поетичних текстів.


9. Перекладацька творчість М. Лукаша засвідчила глибоке знання й творче використання лексичних одиниць, зафіксованих у писемних джерелах староукра­їнської доби, територіально-діалектного розмаїття української мови та здобутків видатних українських письменників нового періоду розвитку літературної мови.


 








 Кочур Г. Джованні Боккаччо / Григорій Кочур // Боккаччо Дж. Декамерон ; пер. з італ. М. Лукаша. – Харків : Фоліо, 2003. – С. 26.




 Шахова К. Про Миколу Лукаша – перекладача з Божої ласки / Кіра Шахова // Біблія і культура: зб. наук. ст. / наук. ред. А. Є. Нямцу. – Чернівці: Рута, 2003. – Вип. 5. – С. 227.




 У Словнику Грінченка (2, с. 359) значення слова лиліяс ілюструється двома контекстами – з твору П. Куліша „Петро Сагайдачний”(Схилився кущ розкішний лиліясу) та Ганни Барвінок (Кущ лиліясу і троянди два кущі); варто зазначити, що в покажчику слів, який наведено в двотомному виданні творів П. Куліша, іменник лиліяс подано в значенні „лілія”; в „Етимологічному словнику української мови” значення цього слова пояснене через слово аляляс „бузок”, що може бути результатом видозміни французького le lilas „бузок” (1, с. 63).



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины