ПРЕСА ЕТНОСІВ КРИМУ: ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ І ДІАЛОГ КУЛЬТУР

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПРЕСА ЕТНОСІВ КРИМУ: ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ І ДІАЛОГ КУЛЬТУР
Альтернативное Название: ПРЕССА этносы Крыма: ПРОБЛЕМА НАЦИОНАЛЬНОГО ВОЗРОЖДЕНИЯ И ДИАЛОГ КУЛЬТУР
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується вибір наукової теми, її актуальність, зв’язок роботи з науковими темами Інституту журналістики, де була виконана дисертація, а також вищих навчальних закладів Автономної Республіки Крим, визначаються мета й завдання дослідження, його предмет і об’єкт, називаються загальнонаукові й окремі методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, визначаються особистий внесок здобувача в надруковані за темою дисертації праці й апробація результатів наукового пошуку на конференціях, подається список опублікованих наукових праць.


У першому розділі “Преса етносів Криму як предмет українського журналістикознавства” викладено огляд літератури за темою, визначено основні етапи розвитку наукової думки щодо проблем преси етносів Криму, зазначено певні позиції стосовно етнічного питання й етнічної преси, яка його відображає, в СРСР і за кордоном, окреслено коло архівних і бібліографічних джерел дослідження. У підрозділі 1.1. “Історіографія і джерельна база дослідження” наукову літературу, що стосується теми дисертації, класифіковано і розглянуто за такими групами: 1) етносоціологічні, етнополітичні і правові дослідження національної політики Російської імперії, національного питання в СРСР і демократичній Україні, у тому числі й у сфері розвитку преси нацменшин, етнонаціональної структури українського суспільства тощо; до цієї групи певною мірою належать і дослідження з питань теорії етносу, особливостей національної картини світу; 2) дослідження з історії Криму, яка переважно складається з історій етнокультурного розвитку тих націй, що віддавна проживали на півострові; 3) журналістикознавчі праці про історію розвитку преси Російської імперії та СРСР, про сучасний стан преси України і пострадянського простору, про етнічну пресу як явище журналістики взагалі та про особливості кримської етнічної преси зокрема.


Тимчасом як радянські вчені Ю. Бромлей, Г. Старушенко, Е. Баграмов, І. Зенушкіна, Ю. Дешерієв, Г. Їжакевич, Ю. Арутюнян, М. Куліченко та ін. обґрунтовували твердження про цілковите вирішення національного питання і “злиття” всіх націй колишнього СРСР в “єдиний радянський народ”, західні науковці Р. Пайпс, Х. Сетон-Уотсон, А. Майєр, С. Пейдж, А. Лоу, Е. Гудмен, Р. Шпорлюк, Е. Голдхаген привертали увагу громадськості до таких болючих тем, як знищення під час сталінського терору місцевих національних еліт; насильницька русифікація неросійських громадян Радянського Союзу, які здобували освіту російською мовою і робили кар’єру в російськомовному середовищі; трагічні наслідки депортації тощо.


Етнонаціональну структуру сучасного українського суспільства, історію і нинішнє становище національних меншин України, етнокультурну політику Української держави, особливості процесів національного відродження в ній, міжетнічну взаємодію, роль політичних еліт національних меншин України в її державному будівництві розкрито в наукових працях В. Євтуха, В. Трощинського, К.Галушка, О. Майбороди, Вс. Наулка, Н. Беліцер, А. Леонової, С. Суглобіна, В. Шкляра, О. Власенко, С. Римаренка, О. Філіппової та ін.


Теорію етносу, націй і націоналізму досліджували Е. Сміт, Е. Гелнер, Б. Андерсон, Г. Касьянов та ін. Розмаїття національних картин світу (world-view), тобто притаманних тому чи іншому етносу бачень світобудови, стало об’єктом досліджень Р. Редфільда і Г. Гачева. У роботах В. Гумбольдта, О. Потебні, Ж. Соколовської було вивчено взаємозалежність світосприйняття етносу і його мовної картини світу.


Великий внесок у формування нового, об'єктивного уявлення про історію Криму і народів, які здавна населяють його, зробили такі науковці, як В. Возгрін, О.Г. і В.Г. Зарубіни, Д. Урсу, В. Сергійчук, В. Ганкевич, А. Непомнящий й ін.


Об'єктом уважного вивчення в останні роки стала і національна політика Кримської АРСР. До даного явища, що безпосередньо стосується етнічної преси, зверталися М. Господаренко, Я. Фрідман, Д. Хованцев, Б. Змерзлий, В. Пащеня, В. Дьоннінгхаус, О. Волобуєв та ін. Однак ці дослідники, на жаль, не приділили належної уваги етнічній пресі, недооцінивши її унікальну роль у національному будівництві.


Тривалий час для вчених забороненою темою також була окупаційна періодика. В останні роки це табу було подолане в публікаціях В. Гурковича, Р. Музафарова, О. Романька, а також у збірнику “Крим у Великій Вітчизняній війні”, де викладено загальне уявлення і про етнічні колабораціоністські видання. Однак кримськотатарські окупаційні газета “Азат Кърым” і журнал “Ана юрт” залишилися terra incognita вивчення як воєнного періоду, так і кримськотатарської історії в цілому, що зумовило наше звернення до них у даній роботі.


Найбільш інтенсивно й пильно сьогодні досліджуються питання, присвячені культурі й історії кримськотатарського народу, зокрема його боротьбі за свою національну самобутність (праці М. Губогло і С. Червонної, М. Кирюшка, Е. Оллвурта, Г. Зімона, Е. Киримала, Г. Киримли, П. Потічного, Е. Фішера й ін.), а також історії і сучасній інтеграції в українське суспільство депортованих кримських вірмен, болгар, греків і німців. Деякі із згаданих дослідників розглядають діяльність сучасних періодичних друкованих видань кримськотатарського народу, а також представників інших кримських етносів.


Роботи А. Айвазова, А. Кримського, Б. Чобан-заде, присвячені газеті І. Гаспринського “Терджиман” та іншим кримськотатарським виданням, поклали початок дослідженню кримськотатарської преси, продовженому М. Веркальцем, В. Ганкевичем, С. Гафаровим, І. Керімовим, Х. Киримли, Л. Климовичем, Е. Лаззеріні, Р. Музафаровим, М. Улькюсалом, Р. Фазилом і С. Нагаєвим, К. Чапразом, С. Червонною, Г. Юксель. Однак дотепер не було розроблено концептуального підходу до її історії, не було простежено взаємозв'язку основних етапів її формування з провідними тенденціями розвитку етнічної преси Криму і загальнодержавної преси в цілому, а також із соціально-політичними процесами кожного виокремленого періоду.


Успішну спробу систематизації відомостей про дореволюційну періодику Таврійської губернії (у тому числі й національну) було здійснено О. Хоменком, до науково-довідкового видання якого ввійшли нарис з історії періодичної преси краю з 1838 до 1917 року, бібліографічний і топографічний покажчики періодичних видань. Проте дана монографія охоплює тільки дореволюційний етап історії кримської періодики, крім того, у її розділі, присвяченому національній пресі, незаслужено забуто єврейські видання “Молот” і “Молодая Иудея”.


Узагальнене уявлення про розвиток кримської періодики в роки революцій і громадянської війни, а також перелік кримських газет і журналів зазначеного періоду з їх короткою характеристикою подано у статті О.Г. і В.Г. Зарубіних “Періодичні видання Криму (березень 1917 – листопад 1920 рр.)”.


Історію нездійснених дореволюційних українських видань півострова висвітлено в роботах О. Сидоренка, О. Хоменка, В. Сергійчука.


Мінімальна інформація про періодичні друковані видання інших етносів Криму: євреїв, німців, вірмен, караїмів - трапляється в дослідженнях з питань їхньої історії й етнографії, які з’явилися останнім часом.


Сучасний стан кримської етнічної періодики, етична проблематика національної преси півострова неодноразово привертали увагу таких дослідників, як М. Семена, В. Притула, Л. Буджурова, П. Ломакін, Л. Манькова, М. Ніколко, Г. Гримич, Л. Миркіна й ін.


Проблеми становлення і розвитку вільної демократичної преси національних меншин України, правового регулювання її діяльності, національної ідеї як стимулюючого чинника створення преси відбиті в дослідженнях Н. Сидоренко, Ю. Колісника, В. Шкляра, А. Горлова, Н. Остапенко, П. Волі, Т. Приступенко, О. Нагуш, В. Іванова, Г. Сень та ін.


Історію преси Російської імперії і СРСР було вивчено в роботах Б. Єсіна, Р. Овсепяна, І. Кузнецова та ін. Історію української журналістики досліджували А. Животко, М. Романюк, П. Федченко, І. Крупський, Н. Сидоренко, О. Сидоренко, І. Михайлин, О. Мукомела, В. Качкан, А. Бойко, М. Тимошик та ін.


Методологічною основою для проблемно-тематичного, типологічного, жанрового аналізу етнічної преси, її редакційно-видавничих характеристик, дослідження діяльності окремих журналістів і публіцистів, що виступали на шпальтах зазначених видань, послужили праці сучасних теоретиків української журналістики: В. Здоровеги, В. Іванова, В. Лизанчука, А. Москаленка, А. Погрібного, В. Різуна, Ю. Фінклера, Б.Чернякова, В. Шкляра та ін.


Під час визначення кола кримських етнічних видань радянських часів ми спиралися на дані бібліографічних покажчиків “Периодическая печать СССР. 1917–1949: Библиографический указатель” (Вып. 1–10), “Периодическая печать СССР. 1917–1949: Журналы, труды и бюллетени. Сводные указатели” і “Газеты СССР. 1917–1960”.


Важливим джерелом відомостей з питань утворення і розвитку етнічної преси Криму є документи, матеріали і періодичні друковані видання, що зберігаються в Державному архіві Автономної Республіки Крим (ДААРК): Ф. 26 (Канцелярія Таврійського губернатора); Ф. 241 (Караїмське Духовне Правління); Ф. Р-999 (Міністерство внутрішніх справ Кримського крайового уряду); Ф. Р-1000 (Рада Міністрів Кримського крайового уряду); Ф. Р-2235 (Таврійське губернське правління); Ф. Р-663 (Центральний виконавчий комітет рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів Кримської АРСР); Ф. П.-156 (справи Кримської комісії з історії Великої Вітчизняної війни); Ф. 1 (документальні матеріали Кримського обкому КП) та ін.


Проте головним постачальником інформації про етнічну пресу Криму залишаються самі видання. У процесі роботи над дисертацією нами були опрацьовані видання етносів Криму, які зберігаються у Російській національній бібліотеці (РНБ) (Санкт-Петербург), Російській державній бібліотеці (Москва), Бібліотеці Російської Академії наук (БАН) (Санкт-Петербург), Республіканській кримськотатарській бібліотеці ім. І. Гаспринського, бібліотеці Кримського республіканського краєзнавчого музею “Таврика”, Державному архіві АРК, бібліотеці “Іудаїка” Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Київ), Караїмському історико-етнографічному центрі (м. Євпаторія).


Історіографічний аналіз праць дослідників етнічної преси реґіону засвідчив недостатність розроблення досліджуваної проблеми. Вони не охоплюють її загалом, оскільки не відтворені в історичній послідовності чинники формування етнічної преси Криму, особливості її розвитку, не розкрито її значення в ролі матеріалу для вивчення етнічної преси як явища журналістикознавства.


Творчі можливості вчених радянської доби обмежувались ідеологічними догмами, які забороняли звернення до історії та етнографії кримських татар, вірмен, греків, німців, болгар. Більшість праць, у яких фрагментарно розглядається журналістська кримознавча спадщина, не мали достатньої джерельної бази.


Бібліографічні розвідки та комплекс архівних документів дали змогу вперше об’єктивно і всебічно оцінити процес зародження та розвитку етнічної преси Криму, узагальнити наукову спадщину її досліджень.


Підрозділ 1.2. “Методика дослідження”. Як явище, що залежить від процесів національного відродження і законодавчої бази країни щодо підтримки корінних народів і національних меншин та їхньої преси, відображає розвиток етнонаціональної сфери в державі, дає оцінку її етнонаціональній політиці, віддзеркалює міжнаціональну взаємодію у країні, етнічна преса є предметом дослідження не тільки журналістики, а й етносоціології і політології та інших наук. Тому в роботі було застосовано такі загальнонаукові методи дослідження, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і гіпотеза, опис тощо.


У ході застосованого загального системного аналізу використано такі його складові, як структурний (макро- і мікроструктурний), функціональний, факторний, генетичний і часовий аналіз. За допомогою структурного аналізу кожне етнічне видання розглядалося як невід’ємна частина системи етнічної преси, а остання – як частина системи державної преси. Функціональний аналіз допоміг встановити функції системи етнічної преси та її складових (окремих видань чи підсистем – видань кожного окремого етносу). Через застосування факторного аналізу вивчалася історія етнічної преси із врахуванням специфіки окремих етапів загальної історії країни, стану її економіки, змін у її інформаційній політиці, правової бази діяльності ЗМІ, специфіки вирішення “національного питання” і національно-відроджувального руху кожного етносу як головних макрофакторів і таких мікрофакторів, як наявність етнічних журналістських або публіцистичних традицій, діяльність видатних особистостей, професіоналізм журналістів тощо. При дослідженні походження етнічної преси використовувався метод генетичного аналізу, а здійснений у роботі історичний аналіз минулих станів етнічної преси Криму виступив як частина часового аналізу.


Окрім загальнонаукових, було використано окремі методи соціально-гуманітарних наук. Здійснений у роботі журналістикознавчий аналіз спирається як на першоджерело на встановлення масиву етнічних видань Криму за весь період існування на півострові етнічної преси.


Бібліографічно-описовим методом було зроблено елементарний опис назв цих видань, місця і часу виходу, програми, видавців і редакторів, імен провідних публіцистів, структурної своєрідності.


Зібрані дані через застосування системно-хронологічного методу було систематизовано та у скороченому вигляді вміщено у бібліографічні покажчики етнічної преси Криму за часів Таврійської губернії, революцій і громадянської війни (1917–1920 рр.), Кримської АРСР, 1990 – 2000 років (див. додаток).


Для аналізу відображення на сторінках кримських етнічних видань явищ національного ренесансу і діалогу культур став у пригоді проблемно-тематичний метод.


За допомогою методу контент-аналізу кримськотатарських “товстих” журналів 1920-х рр. “Окъув ишлери” та “Илери” було з’ясовано точні кількісні показники матеріалів з етнічно-ренесансною тематикою, переважне місце яких стало одним із найпереконливіших доказів того, що саме 20-ті роки не за кількістю, а за змістом були “золотою” добою розвитку кримськотатарської журналістики. Архівні матеріали було досліджено традиційним (класичним) методом аналізу документів, зважаючи не тільки на їх фактичний зміст, а й на суспільно-політичні контекст і резонанс.


Виокремити визначальні риси етнічної преси як особливого типу видання, незалежно від їх особливостей у конкретні історичні періоди, ідентифікувати знайдені видання щодо їх належності до етнічної преси і конкретного типу видань (газет, журналів, бюлетенів тощо) дав змогу типологічний метод.


Історико-генетичний підхід до періодичних друкованих видань етносів Криму застосовувався насамперед з метою встановлення етнокультурних і соціально-політичних джерел їх походження.


Соціально-структурний метод було застосовано для виявлення певних внутрішніх закономірностей розвитку етнічної преси, а також її стану і змісту в кожний період залежно від соціально-політичних потреб цього періоду: загального рівня прав і свобод у суспільстві, ставлення до преси влади, її нормативно-правових документів, що зумовлювали діяльність ЗМІ, рівня самоусвідомлення окремих етносів як елементів соціальної структури.


Історико-порівняльний метод використано у роботі при зіставленні стану етнічної преси у різних історико-політичних умовах (кількості видань, їх накладів, ступеня відображення етнічного самоусвідомлення тощо), структури і змісту видань одного етносу в різні епохи (наприклад, дорадянських і радянських етнічних видань). За результатами підрахунку кількості етнічних видань було зроблено порівняльні діаграми, на яких добре видно кульмінації та спади розвитку етнічної преси у знакові історичні моменти: зростання у періоди формування громадянського суспільства, спади у часи суспільної несвободи (див. діаграми 1–2, 5), а також нерівнозначність між розвитком преси корінного народу кримських татар і преси національних меншин (діаграма 4).


За допомогою історико-функціонального підходу було з’ясовано характер впливу етнічної преси на своїх читачів, свій етнос, а також суспільство в цілому і владу в різні історичні періоди.


Методом уявного прогностичного моделювання було відтворено модель етнічного видання, що максимально відповідає меті віддзеркалення етнічного самоусвідомлення і сучасним вимогам.


Використання загальнонаукових і окремих соціально-гуманітарних методів допомогло з’ясувати соціально-політичні і національно-освітянські джерела розвитку преси кримських етносів, виокремити його етапи відповідно до тенденцій загальнодержавного друку та суспільно-політичної й етнокультурної історії півострова, дослідити вплив соціально-історичних чинників на розвиток етнічної преси, провести якісне порівняння і типологізацію окремих явищ журналістики, а також їх бібліографічний опис, спрогнозувати напрям подальшого розвитку етнічної преси.


У підрозділі 1.3. “Періодичні друковані видання етносів Криму як матеріал для вивчення явища етнічної преси” розглянуто власне журналістське явище етнічної преси, а також вплив особливостей процесів національного відродження у реґіоні на розвиток його етнічної преси.


Встановлено, що на початку 90-х років, у зв’язку з утворенням незалежної Української держави, перед її суспільством постало явище етнічного відродження, притаманне як титульному українському етносу, так і національним меншинам на теренах України. Тому явищу етнічної преси і державою, і її національними товариствами, і вченими приділяється все більше уваги.


Етнічна преса – це преса, яка репрезентує етнічні організації (спільноти) та дає інформацію про них і проблеми етнонаціонального розвитку. Етнічна преса спрямована на висвітлення життя національних меншин, їх взаємодії між собою, з одного боку, і з титульним етносом – з іншого. Вона інформує владу про проблеми своєї меншини і у такий спосіб дає можливість вчасно на них прореагувати, запобігаючи проявам суспільного невдоволення.


Головне завдання етнічної преси – відображати національне самоусвідомлення, національну самобутність, національні інтереси репрезентованого нею етносу, і чим повнішим буде це відображення, тим успішнішим можна визнати те чи інше національне видання.


Сьогодні вже ні в кого не викликає сумнівів, що це відображення буде відмінним серед загальновживаних у суспільстві в цілому. Ще у 50-ті роки ХХ століття Р. Редфільдом було вжито термін “картина світу” (world-view), під яким розумілося бачення світобудови, характерне для того чи іншого народу, уявлення членів суспільства про самих себе і про свої дії, свою активність у світі.


Сучасні етнологи, етнопсихологи, етнолінгвісти визнають, що всі народи вимовляють одні й ті самі слова: “Бог”, “час”, “свобода”, але розуміють під ними різні й навіть протилежні речі. Із цього випливає, що для того, аби вивчати культуру, треба, виходячи з “презумпції нерозуміння” (Г. Гачев), подивитися на неї очима її носія і побачити очевидні для нього значення різних її елементів, побачити зв'язки між її елементами так, як бачить їх він. Дослідник повинен навчитися говорити про культуру в тих категоріях, з тими акцентами, у тій послідовності, як це робить сам носій культури.


І саме етнічна преса має можливість допомогти цьому розумінню: ознайомити суспільство не тільки з національною культурою репрезентованого нею етносу, а й з його специфічним поглядом на світ, його “картиною світу”. Показуючи свій етнос зсередини: його уявлення про себе, про світ і про свої дії, етнічна преса вчить суспільство поважати його “відмінності”, його власну ієрархію цінностей, і у такий спосіб сприяє взаєморозумінню між народами і діалогові культур. А втім, демонструючи суспільству свою думку стосовно його проблем, етнічна преса дає йому унікальну можливість “набуття додаткового зору”, погляду на себе з позицій іншої культури, іншої традиції, інших цінностей.


Історія розвитку в різноманітних суспільно-політичних умовах етнічної періодики такого споконвічно багатонаціонального реґіону, як Крим, є саме тим матеріалом, на якому, по-перше, можна перевірити життєздатність будь-якої гіпотези у сфері етнічної преси, а по-друге, саме цей матеріал, як ніякий інший, є плідним ґрунтом для утворення нових теорій.


У розділі другому “Етнічна преса Криму в складі Таврійської губернії” розглянуто розвиток преси етносів Криму в складі Таврійської губернії від виникнення перших етнічних кримських видань від 1860-х років до лютого 1917 року.


Підрозділ 2.1. “Виникнення преси етносів Криму” присвячено появі у Феодосії перших вірменських журналів “Масяц агавні” – “Радуга” (“Голуб Масіса” – “Райдуга”) (1860–1865) і “Дастіарак” (“Вихователь”) (1872–1874), а також зародженню традицій караїмської журналістики – випуску в Одесі рукописного журналу караїмської молоді “Давул” (“Барабан”) (1864–1872) (пункт 2.1.1.). Особливу увагу приділено газеті І. Гаспринського “Переводчик – Терджиман” (пункт 2.1.2.), зокрема проблемі національного відродження і діалогу культур на її сторінках. Саме “Терджиман” тривалий час був єдиним взірцем етнічної періодики Кримського півострова. В умовах, коли навіть І. Гаспринський, незважаючи на популярність його газети, не одержував дозволу на відкриття інших видань, будь-яка спроба реєстрації нового національного друкованого органу була заздалегідь приречена на провал.


У підрозділі 2.2. “Видання 1905–1907 рр.: перше піднесення етнічної преси” аналізується перша кульмінація в розвитку кримських етнічних видань внаслідок скасування цензури Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Набуття громадянських прав і свобод та зростання національної самосвідомості спричинили відкриття на території Криму цілої низки етнічних видань, в яких пригноблені раніше народи змогли заявити про себе: у Бахчисараї І. Гаспринський почав випуск газети кримськотатарською мовою “Миллет” (“Народ”), журналів “Алем-и-нисван” (“Жіночий світ”) і “Ха-ха-ха”, у Карасубазарі (Білогірську) Р. Медієв почав видавати кримськотатарську газету “Ветан хадими” (“Працівник Батьківщини”), у Сімферополі В. Спіро – журнал “Молот” (орган “Поалей-Цион”), у Ялті А. Гофшнейдер-Левентон – журнал “Молодая Иудея”. Окремою яскравою сторінкою історії Криму за часів єврейських погромів і зростання ксенофобії стала поява міжнаціональної періодики учнівської молоді – журналів “Луч” і “Первый луч”, в яких національне питання посіло одне з головних місць. Таким чином, перша російська революція сприяла переходу до якісного етапу в розвитку преси етносів Криму: зросла кількість як національних видань, так і представлених у них народів півострова, стали більш вільним – їх зміст, більш широким – охоплення аудиторії, більш відвертими і наполегливими – політичні вимоги.


У підрозділі 2.3. “Національна преса в умовах післяреволюційної реакції” розглядається стан етнічних видань під час столипінської реакції і Першої світової війни. Якщо 1905 рік подарував недержавним народам Російської імперії надію на відновлення своїх прав – свободу партій і спілок за національним та релігійним принципом, безцензурну національну пресу і т.д., то столипінський акт від 3 червня 1907 року поклав край цим надіям. Державна політика русифікації, що розгорнулася в подальші роки, практично звела нанівець можливості національних еліт нетитульних націй.


Пункт 2.3.1. “Кримськотатарські видання” описує невдалі спроби видавців газети “Ветан хадими” після її закриття у 1908 р. організувати спочатку російськомовну газету “Наш голос”, а потім тижневик “Къырым седасы”. Зазначено, що навіть у період постреволюційної реакції і жорсткого контролю під час Першої світової війни продовжував виходити друком “Терджиман”, причому періодичність його зросла з 23 вересня 1912 р. до щоденної – “через події на Балканах”.


У пункті 2.3.2. “Доля української преси Криму” розповідається про історію утисків українських видань Таврійської губернії “Хлібороб” і “Рідна хата”, а також про заборону видання матеріалів українською мовою у сімферопольській газеті “Тавричанин”.


Функціонування на теренах Таврійської губернії німецькомовних видань: журналів “Friedensstimme” (“Голос миру”) і “Der Botschafter” (“Вісник”), газети “Der Landwirt” (“Сільський господар”) – їх закриття і репресії проти їх видавців під час Першої світової війни розглянуто у п. 2.3.3. “Зародження німецької періодики Таврійської губернії”.


Подальший розвиток караїмської (випуск часописів “Караимская жизнь”, “Караимское слово”, “Сабах”, дозвіл на відкриття “Вестника караимской жизни”) і єврейської преси (дозвіл на відкриття тижневика “Еврейский наблюдатель”) досліджено у п. 2.3.4. “Продовження традицій караїмської та єврейської журналістики”.


Зазначено, що період 1860–1916 роки – період становлення преси цілої низки етносів Криму: вірмен, кримських татар, караїмів, євреїв, німців. Це становлення, однак, не було ані поступальним, ані рівномірним, ані рівнозначним щодо надання духовних прав і свобод окремим етносам.


Розділ третій “Національна періодика революцій 1917 року і громадянської війни у Криму” відображає стан кримської етнічної преси у період між двома революціями 1917 року і громадянської війни у Криму до остаточного встановлення більшовицької влади у листопаді 1920 року. У підрозділі 3.1. “Друге піднесення у розвитку кримської етнічної преси” досліджується закономірне піднесення у розвитку періодичних видань етносів Криму після Лютневої революції, яка проголосила рівність усіх націй. Виникнення у зазначений період національних партій та їх вплив на соціально-політичну ситуацію у Криму вивчено у підрозділі 3.2. “Лютнева революція і зростання самосвідомості етносів Криму”. Підрозділ 3.3. “Основні етапи розвитку національної преси Криму 1917–1920 рр.” складається з восьми пунктів відповідно до характеру влади на півострові.


Розквіт періодичної преси на півострові від початку Лютневої революції і до падіння уряду П. М. Врангеля пояснюється наявністю дореволюційних традицій, місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію, а також процесом національного відродження етносів Криму, який зумовив появу таких різних за своєю соціально-політичною орієнтацією видань, як “Известия Караимского Духовного Правления”, “Акъ сес” (“Голос правди”), “Бутоны Крыма”, “Бюллетень палестинского эмигрантского бюро”, “Вестник еврейской жизни”, “Голос татар”, “Die Welte Kommune” (“Світова комуна”), “Догру йол” (“Правильний шлях”), “Енъи дюнья” (“Новий світ”), “Енъи Терджиман” (“Новий перекладач”), “Крым”, “Миллет” (“Народ”), “Къырым оджагъы” (“Кримське вогнище”), “Къырым мусульманлары седасы” (“Голос кримських мусульман”), “Къырым хаберлери” (“Кримські новини”), “Крымские мусульмане”, “Русский терем” та ін.


Тема культурного відродження нації, необхідності реформування національної системи виховання і національної освіти, жіночої емансипації (для кримськотатарських і караїмських видань) була провідною в більшості національних газет і журналів цього періоду. Практично всі тогочасні етнічні газети і журнали підтримували унікальну атмосферу національної толерантності та діалогу культур. У кримськотатарських виданнях вона взагалі посіла одне з головних місць, оскільки саме кримськотатарський народ, який боровся за відновлення національної державності, виявляв свою готовність відповідати за долю всіх кримчан, незважаючи на їх національність і віросповідання.


Варто зазначити і загальну заполітизованість більшості видань, оскільки в 1917–1920 рр. можливість випуску етнічної преси мали тільки політично впливові партії півострова (у тому числі національні). Чинником, що істотно вплинув на зростання кількості видаваних на півострові газет, як і в 1905–1906 рр., стала їх недовгочасність: одні видання припиняли своє існування, а на їхньому місці з’являлися інші.


Душителями ж вільного слова в умовах воєнного часу були “білі” і “червоні”, праві і ліві. Виявилося, що безперешкодне висловлення своєї точки зору було привілеєм лише періоду з березня по грудень 1917 р. Розв'язаний на півострові спочатку більшовиками, а потім і представниками білої гвардії терор не тільки знецінив людське життя, а й скасував надбудовні щодо нього права: на свободу совісті, слова та зборів.


Унаслідок багаторазової зміни політичної влади протягом 1918–1920 рр. і встановлення в Криму радянської диктатури зі стихійно-вільним розвитком етнічної преси було покінчено: почався етап державно-регламентованої преси в межах Кримської АРСР.


Отже, період 1917–1921 рр. (до утворення Кримської АРСР) значно строкатіший, різнобарвніший в історії кримської етнічної преси у порівнянні з попереднім: після розпаду Російської імперії етноси Криму зазнали як громадянських свобод, так і безжалісного гніту з боку різних політичних сил.


Крива розвитку кримської етнічної преси у бурхливі 1917–1921 рр. переконливо доводить, що: 1) етнічна преса є яскравим індикатором внутрішньої свободи і демократичності суспільства, вона розквітає тоді, коли ці свободи існують (березень–грудень 1917 р.), та занепадає у період класової, партійної чи особистісної диктатури (перший (січень–квітень 1918 р.) і другий (квітень–червень 1919 р.) більшовицькі періоди, частково – уряди Денікіна і Врангеля); 2) нехтування інтересами національних меншин і їхньої преси позбавляє владу підтримки місцевого населення й призводить до суспільно-політичної нестабільності (практично повна відсутність етнічної преси у січні – квітні 1918 р. і масові етнічні конфлікти у відповідний період першого приходу на півострів більшовиків).


Розділ четвертий “Етнічна преса Кримської АРСР” відбиває картину неоднозначного розвитку преси етносів Криму в період дії плану коренізації і поступового знищення її національної суті у зловісні 1930-ті роки. Етнічна преса Кримської АРСР стала яскравим прикладом існування етнічних видань в умовах “диригування згори” і превалювання класового підходу над національним.


Підрозділ 4.1. “1920-ті рр.: етнічна періодика в умовах коренізації” присвячено зображенню дії плану коренізації у галузі розвитку етнічної преси на півострові. Доведено, що в межах політики коренізації протягом 1920-х рр. активно розвивалася кримськотатарська періодика, відображаючи бурхливі процеси національного відродження. У цей час виходили друком кримськотатарською мовою дві обласні газети: партійна “Енъи дюнья” (“Новий світ”), яка була заснована в 1918 р. у Москві Мустафою Субхі і продовжила свій вихід у Криму в 1919 р., та комсомольська “Яш къуввет” (“Юна сила”), видавалися журнали: “Илери” (“Вперед”), “Енъи Чолпан” (“Нова Венера”), “Козь-айдын” (“Блага звістка”), “Окъув ишлери” (“Проблеми освіти”), “Кой кооператоры” (“Сільський кооператор”), “Пролетар медениети” (“Пролетарська культура”), “Асрий мусульманлыкъ” (“Сучасне мусульманство”), “Тырнавуч” (“Граблі”), десятки місцевих газет і бюлетенів.


Однак це піднесення було нетривалим: справа Велі Ібраїмова і боротьба з “татарським буржуазним націоналізмом” уже у 1928 р. поклали край справжній відповідності кримськотатарської преси національному самоусвідомленню (пункт 4.1.2. “Кримськотатарська журналістика: національне відродження крізь призму класового підходу”). Під час антирелігійної кампанії було закрито журнал “Асрий мусульманлыкъ” (як і російський православний журнал “Вестник Тавриды”), у 1929 р. припинив своє існування журнал “Окъув ишлери”, у 1930 р. – “Илери” і “Козь-айдын”.


Проте саме у час розпалу коренізації у Криму було закрито всі етнічні видання інших етносів півострова: керування національними процесами виявилося надто важким для місцевої влади, коренізація явно давала збої
(пункт 4.1.1. “Національна політика Кримської АРСР і її вплив на розвиток етнічної преси”).


Підрозділ 4.2. ”1930-ті рр.: національні видання періоду зміцнення тоталітаризму” дає змогу простежити, як у 30-ті роки у зв’язку із розвитком масової низової преси і новим адміністративним розподілом автономії цю помилку було “виправлено”: з’явилися єврейські й німецькі друковані ЗМІ, загальна кількість етнічних видань неупинно зростала і досягла свого піка в 1935 році. Але мовне розмаїття цієї періодики вже майже зовсім не відображало національного різноманіття: це була преса “національна формою і соціалістична змістом”. Під гаслами багатонаціональності радянського народу сталінському режимові вдалося вихолостити національний дух.


Ситуацію із маніпулюванням етнічними почуттями у роки Другої світової війни розкриває підрозділ 4.3. “Етнічні ЗМІ в інформаційних сутичках Другої світової війни”. Доведено, що і радянська, і німецька сторони прагнули максимально використовувати ресурси етнічних ЗМІ.


Під час оборони Севастополя видавалася вірменською мовою “Кримян мартакан терт” (“Кримська бойова газета”), у період окупації Криму в Краснодарі і Сочі продовжував виходити “Къызыл Къырым”, на територію Криму було спрямовано мовлення кримськотатарської редакції Всесоюзного радіо, під час визволення півострова 4-м Українським фронтом випускалася червоноармійська газета кримськотатарською мовою “Сталин байрагъы” (“Сталінський прапор”). Окупаційна влада, зі свого боку, не перешкоджала виходу кримськотатарських видань: газети “Азат Къырым” і журналу “Ана юрт”.


Історичний досвід воєнних років доводить, що державна підтримка етнічних видань може стати серйозним чинником зміцнення внутрішньої стабільності держави.


Розділ п’ятий “Преса етносів Криму у другій половині ХХ століття” дає широку картину становища преси етносів Криму від часів депортації до сьогодення. Через депортацію за національною ознакою у 1944 р. кримських татар, болгар, вірмен, греків (а раніше, у 1941 р. – кримських німців) на півострові було втрачено й явище етнічної преси.


У радянський час не тільки вирішення проблем депортованих, а й саме їх обговорення було неможливим на сторінках офіційної преси. У підрозділі 5.1. “Кримськотатарські видання періоду депортації” розкриваються шляхи збереження кримськими татарами традицій своєї національної журналістики через розвиток періодичних видань за межами СРСР (пункт 5.1.1. “Видання кримськотатарського зарубіжжя”); започаткування радянських кримськотатарських друкованих органів: газети “Ленин байрагъы” (1957) і журналу “Йылдыз” (1976), які зберігали у вигнанні рідну мову, але не відображали і не могли відобразити головного прагнення свого народу – повернення на історичну батьківщину (пункт 5.1.2. “Офіційна кримськотатарська преса”); розвиток національних нелегальних видань (пункт 5.1.3. “Самвидав”).


Підрозділ 5.2. “Формування в Криму системи кримськотатарської преси” розповідає про появу кримськотатарських видань у Криму з кінця 1980-х років. Головним завданням цих видань стало висвітлення процесу повернення свого народу і його інтеграції в українське суспільство. У зв’язку з дедалі зростаючою роллю кримськотатарського народу у внутрішньому житті АРК, кримськотатарські етнічні видання значно вплинули на розвиток соціально-політичної ситуації в Криму.


У підрозділі 5.3. “Етнічна преса Автономної Республіки Крим: здобутки і проблеми” простежується процес формування в АРК на зламі ХХ–XXI століть системи етнічної преси. Цей процес став можливим завдяки прийняттю незалежною демократичною Україною численних законодавчих актів, що підтримують етнокультурні права національних меншин. Кількість сучасних етнічних видань набагато перевищує аналогічні показники минулого, більш адекватною, ніж у попередні часи, стала й їх відповідність етнонаціональній структурі населення півострова.


Однак перед етнічною пресою АРК стоїть ціла низка невирішених проблем: насамперед, фінансування, а також професіоналізму, активнішого використання національної мови, розширення кола своїх читачів за межі своєї національної громади, – вирішення яких має стати справою не тільки держави, а й самих етносів, активістів їхніх національних товариств.


 


ВИСНОВКИ


Головна специфіка етнічної преси Криму, яка вже має півторастолітню історію, полягає в тому, що вона представлена виданнями не тільки національних меншин, а й корінних народів.


Кримський досвід переконливо доводить, що статус репрезентованого етносу позначається на функціях і завданнях етнічних видань. Відповідно до цього, роль видань корінних народів є найбільш відповідальною. Етнічні ЗМІ цих народів, які сформувалися на українській землі й не мають метрополій за її межами, як показує аналіз, стають одним із головних засобів поширення інформації про їхнє життя. Отже, їх основні завдання такі:


допомагати репрезентації свого етносу як на державному, так і на міжнародному рівні, прагнучи бути максимально дійовими в розв’язанні його проблем і в пропаганді його здобутків; використовувати в межах цієї репрезентації державну мову, поширені іноземні мови, а також мови міжнаціонального спілкування; виходити в електронному вигляді, розсилатися у провідні бібліотеки;


розкривати процеси національного відродження;


сприяти у рамках культурного відродження розвиткові національної культури і національної мови; відновлювати деідеологізовану національну історію і, таким чином, відроджувати національну спільну історичну пам'ять;


виховувати молоде покоління представників свого етносу в дусі історичної наступності та дбайливого ставлення до національних цінностей;


організовувати етнічну спільноту для досягнення культурних, економічних (національний бізнес, формування національної економічної еліти) і соціально-політичних цілей.


Зрозуміло, що функції видань національних меншин у реальній практиці значно вужчі, бо перед ними – російськими, білоруськими, вірменськими, болгарськими і т.п. ЗМІ – не стоять так гостро завдання розвитку рідної мови і культури, поширення інформації про свій етнос на міжнародному рівні тощо: оскільки ці проблеми вирішуються на території відповідно Росії, Білорусії, Вірменії, Болгарії і т.д. Суспільне значення цих ЗМІ полягає в тому, щоб:


сприяти культурному розвитку членів національних товариств, спонукати їх до вивчення рідної мови, національного минулого, національної культури, релігійних обрядів і, таким чином, гуртувати членів своєї національної громади;


пропагувати досягнення країни–метрополії етносу;


виступати сполучною ланкою у відносинах України зі своєю історичною батьківщиною, сприяти поліпшенню цих стосунків.


Водночас ЗМІ як корінних народів, так і національних меншин виконують у суспільстві такі важливі функції:


- відображають національне самоусвідомлення репрезентованого етносу (чи етносів), показують життя етнічної громади зсередини: уявлення про себе, про світ, про своє місце у житті суспільства, вчать суспільство поважати свої “відмінності”, власну ієрархію цінностей, і у такий спосіб сприяють взаєморозумінню між народами, підтримують діалог культур;


- демонструють суспільству свій погляд на проблеми власного етносу, дають суспільству унікальну можливість поглянути на себе з точки зору іншої культури, інших традицій, інших цінностей;


сприяють розвиткові цивілізованого, демократичного, толерантного підходу до вирішення національного питання в Україні, ознайомлюють своїх читачів з культурою інших народів, які живуть на Кримському півострові;


віддзеркалюють ті чи інші суспільно-політичні події з погляду цінностей свого етносу;


привертають увагу влади і громадськості до проблем, пов'язаних із розвитком національних товариств, інформують суспільство про внутрішнє життя, внутрішні події кожної національної громади.


Поряд з цим, юридичний і суспільно-політичний статус етносу, а отже, й рівень його національної самосвідомості впливають на інтенсивність його видавничої діяльності. Впродовж всієї історії найбільш численною у Криму була етнічна преса корінного народу кримських татар – і не тільки за сприятливих обставин, наприклад, періоду коренізації, але навіть і в часи суворого колоніального тиску. І це цілком зрозуміло: кримські татари сформувалися у Криму не лише як певна народність, вони мали тут і свою державність. Крім того, до депортації кримські татари становили чверть населення Криму, тобто вони були реальною політичною силою. Навіть сьогодні, коли відсоток кримських татар у загальній кількості населення півострова зменшився удвічі, впливовість цього народу на політичну ситуацію в реґіоні завдяки його тісній згуртованості й політичній зорганізованості є безперечною.


На жаль, два інші корінні народи – караїми і кримчаки – внаслідок своєї нечисленності не володіють достатніми можливостями для активної політичної та інформаційної діяльності. Проте якщо у кримчаків традиції національної преси практично відсутні, то закладені ще 1864 року традиції журналістики кримських караїмів, які завжди вирізнялися високим рівнем національної самосвідомості, підтримуються донині завдяки активній діяльності їхньої національної громади.


Серед національних меншин півострова піонерами газетної справи стали найбільш освічені вірмени, євреї та німці. Дореволюційні вірменські та німецькі видання мали й своєрідну особливість: вони були започатковані за межами Таврійської губернії, а потім переведені на її терени. Більшість національних діаспор Криму (болгари, греки, білоруси) дістали можливість видавати етнічну пресу тільки зараз, за сприятливих умов існування демократичного суспільства.


Початок розвиткові етнічних видань Таврійської губернії було покладено вірменськими журналами, які виходили друком у Феодосії – “Голуб Масіса” (“Радуга”) (1860–1865) і “Дастіарак” (“Вихователь”) (1872–1874). Але найбільшого суспільного резонансу в Криму і далеко поза його межами наприкінці XIX – на початку XX ст. набула газета І. Гаспринського “Переводчик-Терджиман” (1883–1918). Знаменно те, що вже перші кримські етнічні видання, створені задля освіти власного народу, з великою повагою відгукувалися і про сусідні народи та їхнє національно-культурне відродження. Першопрохідники видавничої справи: вірмени і кримські татари – спромоглися подолати імперський гніт завдяки двом чинникам: 1) видатної ролі особистостей Г. Айвазяна та І. Гаспринського, просвітянська енергія яких перемогла всі чиновницькі заборони й матеріальні труднощі; 2) сприятливим історичним обставинам: у випадку з вірменськими виданнями – зацікавленості Петербурга в тому, щоб створити противагу папському Римові, викривати серед вірмен шкідливі наслідки прийняття католицизму; у зв’язку з історією відкриття “Терджиману” – 100-річному ювілеєві російської анексії Криму.


Перше піднесення в історії етнічних видань припало на революційні 1905–1906 рр., коли зменшився імперський тиск і була скасована цензура. Зростання кількості нових видань під час першої російської революції пояснювалося: 1) потребою в інформації; 2) недовговічністю нововідкритих видань; а у випадку з етнічною пресою – 3) потребою в національній самоідентифікації. Перша російська революція спричинила якісний перехід у розвитку преси етносів Криму: зросла кількість як національних видань, так і представлених у них народів півострова: стали вільнішим – їхній зміст, ширшою – аудиторія, відвертішими і наполегливішими – політичні вимоги.


Однак практично всі створені на хвилі царського маніфесту 17 жовтня етнічні газети й журнали були закриті в період “столипінської реакції”. У роки Першої світової війни були заборонені й всі німецькі видання Таврійської губернії.


Незважаючи на репресивну політику Столипіна щодо інородців, у 1908 р. у зв’язку з перемогою ІІ турецької революції активізувалося кримськотатарське громадське життя. Царські чиновники не могли не помітити сепаратистських прагнень серед кримськотатарської еліти й у відповідь на це дедалі більше посилювали заборони на будь-який прояв національної самосвідомості. Доказом цього стало закриття газети Р. Медієва “Ветан хадими”, видавці якої, однак, не поступилися своїми позиціями і здійснили ще кілька спроб відкрити національні видання. Проте лише “Терджиман” (з 1915 р. – “Енъи Терджиман”) не лише продовжував виходити друком, а й збільшив свою періодичність і став щоденною газетою.


Друге піднесення етнічної преси Криму відбулося після Лютневої революції 1917 р. Розквіт періодичної преси на півострові від початку Лютневої революції і до падіння уряду П. М. Врангеля пояснюється наявністю дореволюційних традицій, місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію і т.д., а також національно-ренесансним рухом етносів Криму. На півострові стали виходити єврейські, німецькі, караїмське й численні кримськотатарські видання.


Якщо у період від березня до грудня 1917 р. крива розвитку кримської етнічної преси досягла найвищої для всього бурхливого періоду 1917–1920 рр. позначки, то у часи класової, партійної чи особистісної диктатури (перший і другий більшовицькі періоди, частково – уряди Денікіна і Врангеля) вона, навпаки, стрімко пішла донизу.


Внаслідок розв’язаної в Криму в грудні 1917 р. громадянської війни і приходу до влади в січні наступного року більшовиків кримськотатарські газети “Миллет” і “Голос татар” були закриті. Показово, що на цьому етапі з національних видань виходив лише “Енъи Терджиман”, який через місяць – після 35 років виходу! – теж припинив своє існування (23 лютого 1918 р.).


Більшовики намагалися здійснити інформаційний ідеологічний контроль, однак бажаної мети не домоглися: місцеве населення ставилося до нової влади насторожено або вороже, саме з приходом на півострів більшовиків розгорілися міжетнічні й міжконфесійні зіткнення: мусульмани виступали не тільки проти більшовицької влади, яку вони вважали “російською”, а й проти всього християнського населення; антитатарські настрої, у свою чергу, були поширені серед частини обивателів і в матроському середовищі. Це довело той факт, що нехтування інтересами національних меншин і їхньої преси позбавляє владу підтримки місцевого населення і призводить до суспільно-політичної нестабільності.


Після багаторазової зміни політичної влади протягом 1918–1920 рр. і встановлення в Криму радянської диктатури зі стихійно-вільним розвитком етнічної преси було покінчено: почався етап державно-регламентованої преси в рамках Кримської АРСР.


На хвилі плану коренізації на початку 1920-х рр. держава всіляко підтримувала кримськотатарські видання. У цей час виходили кримськотатарською мовою дві обласні газети – партійна “Енъи дюнья” (“Новий світ”) і комсомольська “Яш къуввет” (“Юна сила”), журнали, десятки місцевих газет і бюлетенів. Вони засвідчили намагання держави створити в Криму так звану “буферну республіку”, яка стала б сполучною ланкою між східними радянськими республіками та мусульманськими країнами.


Але вже у 1928 р., у зв’язку зі справою Велі Ібраїмова та боротьбою з “татарським буржуазним націоналізмом”, за замовленням “згори” було розпочато процес цілеспрямованого вихолощування національної сутності з кримськотатарських видань. У 1929-1930 роках було знищено кримськотатарські видання, які сприяли консолідації національної інтелігенції і розвитку кримськотатарських мови та літератури, вивчали історію й етнографію свого народу.


Припинився в 1920-ті рр. й діалог культур на рівні системи етнічних видань: крім кримських татар, жоден інший етнос не мав можливості випускати свою національну пресу. Особливо трагічною виявилася доля українців, які становили значну частину кримської національної спільноти (11%): їхні національні права найчастіше заперечувалися керівництвом автономії, неодноразово українців КрАРСР у примусовому порядку зараховували до “росіян”.


У 30-ті рр. ХХ століття, у зв'язку з адміністративною перебудовою і розвитком масової низової преси, на півострові знову стали з’являтися видання некорінних етносів – єврейські та німецькі. Однак, як і у випадку із кримськотатарськими виданнями, національне розмаїття цієї преси було свідомо зведено партійним керівництвом до мовного розмаїття: формування нової радянської людини-інтернаціоналіста було несумісним зі збереженням національного коріння. Ця “етнічна” преса 1930-х рр. кримськотатарською, німецькою мовами та на їдиш за самою своєю суттю була узагальнено-радянською, відображала інтереси окремих осередків партії, а не національну сутність етнічної громади. У 1938 р., коли розвиток тоталітарного режиму досяг свого апогею, навіть мовному розмаїттю було покладено край: єврейські та німецькі районні газети було закрито, а назви республіканських кримськотатарських – замінено на нейтрально-радянські “Комсомолец” та “Къызыл Къырым” (“Червоний Крим”).


Наступ тоталітаризму на етнічні видання став свідченням неприйняття новою системою тих національних традицій і цінностей, які ці видання зберігали. Якщо під час повсюдної розрухи 1917–1918 років кримськотатарські газети Криму, які відображали притаманний своєму народу традиціоналізм, попереджали про небезпеку кровопролиття й братовбивства, прагнули зберегти громадянський мир і злагоду на півострові, то за часів сталінщини став неможливим не тільки вихід подібних газет та журналів, а й фізичне існування їхніх натхненників. Не випадково коренізация в Криму перетворилася на свою протилежність: були розстріляні або піддані репресіям практично всі видатні кримськотатарські політики й діячі культури: А. Озенбашли, Х. Чапчакчі, С. Хаттатов, А. Одабаш, А. Айвазов, Б. Чобан-заде, М. Недім, Ф. Мусаніф, Я. Мусаніф, І. Тархан, У. Іпчі, М. Софу, Б. Чагар, О. Акчокракли, Д. Гафаров, А. Лятіф-заде, М. Куртієв,
Е. Шем’ї-заде й ін.


У період Другої світової війни сталінський режим, однак, знову звернувся до етнічної преси, розуміючи, що, через здатність зачіпати глибинні ціннісні й емоційні струни душі своїх читачів, вона залишається серйозним важелем впливу на свій етнос. Під час оборони Севастополя видавалася вірменською мовою “Кримян мартакан терт” (“Кримська бойова газета”), у період окупації Криму в Краснодарі та Сочі продовжував виходити друком “Къызыл Къырым”, на територію Криму було спрямовано мовлення кримськотатарської редакції Всесоюзного радіо, під час визволення півострова 4-м Українським фронтом видавалася червоноармійська газета кримськотатарською мовою “Сталин байрагъы” (“Сталінський прапор”).


Проте після визволення Криму кримських татар було названо “народом-зрадником” і депортовано за національною ознакою. Насильницької депортації зазнали також представники інших етносів півострова (у серпні 1941 р. були депортовані німці, у червні 1944 р. – вірмени, греки, болгари), що в свою чергу значно зменшило етнографічну й культурно-історичну базу для організації етнічних кримських видань.


У 1944 році Крим втратив саме явище етнічної преси: представники тих народів, що були “залишені” владою на півострові, опинилися на правах безрідних космополітів. Становища українців, наприклад, не змінило навіть приєднання Кримської області до Української СРСР у 1954 р. Українськомовні версії газети “Радянський Крим” (“Кримська правда”), що з’явилися внаслідок приєднання, були типовим зразком радянської культури - “національної за формою і соціалістичної за змістом” – і дублювали однойменні загальнокримські російськомовні видання.


Через те, що тривалий час неможливим було вирішення не тільки проблем депортованих, а й саме їх обговорення на сторінках офіційної преси СРСР, “кримськотатарське питання” стало темою для численних нелегальних видань (самвидаву), закордонних кримськотатарських та інших “антирадянських” газет і журналів.


Традиції кримськотатарської журналістики зберігалися, наскільки це було можливо, й у місцях вигнання: 1957 року було відкрито газету “Ленин байрагъы”, 1976 року - журнал “Йылдыз”. Однак ця офіційна кримськотатарська преса, в якій заборонялося друкувати навіть зображення Чорного моря, не відображала і не могла відобразити головного прагнення свого народу – повернення на історичну батьківщину.


Нарешті, наприкінці 1980-х років, кримськотатарські видання (газета “Ватан”, журнал “Къасевет”) почали виходити і в Криму. Їх головним завданням стало висвітлення процесу повернення корінного народу і його інтеграції в українське суспільство. Тоді ж було відкрито й перші газети інших кримських етносів: єврейську “Шолэм” і вірменську “Голубь Масиса”.


Третє піднесення етнічної періодики Криму припало вже на 1990-ті роки. Після прийняття незалежною демократичною Україною численних законодавчих актів, що підтримують етнокультурні права національних меншин, на межі ХХ – XXI століть в Автономній Республіці Крим сформувалася система етнічної преси нової формації, яка за всю історію Криму найповніше, найпропорційніше відповідає як його етнічному складові, так і національно-ренесансним прагненням репрезентованих даними ЗМІ етносів.


Сучасна структура етнічної преси Криму перебуває в стадії розвитку, отже, має не лише досягнення, а й цілу низку невирішених питань. Однією з головних залишається проблема фінансування, розв’язання якої має стати справою не лише держави (відповідно до статті 3 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”), а й самих етносів, активістів їхніх культурно-просвітницьких товариств.


Брак коштів є причиною низького рівня матеріалів та оформлення деяких етнічних видань, у редакціях яких без оплати працюють не професіонали, а ентузіасти. У свою чергу, небезпеку для свободи слова становить і залежність етнічних ЗМІ від органів влади або спонсорів, які фінансують їхню діяльність.


Частина національних видань замикається на своїх національних культурно-просвітницьких товариствах, відмовляючись від їх репрезентації на рівні автономії та України в цілому: багатьма газетами не виконується навіть така вимога, як надсилання своїх випусків у бібліотеки, до Республіканського комітету з питань інформації АРК. На нашу думку, цю проблему можна вирішити за допомогою інтернет-версій етнічних видань, що існують на півострові. Сьогодні безперечним лідером Криму у створенні інтернет-видань і етнічно орієнтованих сайтів залишається кримськотатарський народ.


Унаслідок політики етноциду, яка проводилася впродовж десятиліть, кримська етнічна періодика залишається переважно російськомовною або ж двомовною; національними мовами регулярно виходять тільки три газети: кримськотатарські “Къырым” і “Янъы дюнья” та українська “Кримська світлиця”.


Невисокий професійний рівень, нечастий та нерегулярний вихід етнічних видань перешкоджають їх популяризації, а отже, дієвості та впливовості. З усієї етнічної преси АРК найбільш популярними є російськомовні кримськотатарські видання “Голос Крыма” та “Полуостров”, але ця загальнодоступність досягається високою ціною відмови від рідної мови.


Зростання рівня та якості послуговування рідною мовою – одне з першочергових завдань етнічної преси. Крім того, кожне етнічне видання має прагнути через високий професіоналізм, об'єктивність, оперативність, новаторський підхід у поданні матеріалу сприяти розширенню читацького загалу , збільшенню своїх дієвості та впливовості.


Критеріям сучасності відповідає модель уявної етнічної газети, яка у більшості своїх матеріалів віддзеркалює національне самоусвідомлення, національні проблеми й інтереси репрезентованого етносу, має періодичність не нижчу як тричі на тиждень і не менш як 50 % публікацій подає рідною мовою.


Отже, в історії розвитку етнічної преси Криму можна виділити такі етапи:


I. Етнічна преса Криму в складі Таврійської губернії (1860–1916):


1860–1905 рр. – початок розвитку вірменської, кримськотатарської, караїмської і єврейської преси в Криму: виникнення перших рукописних і друкованих етнічних видань, початок журналістської діяльності видатних представників етнічних громад Криму: Г. Айвазовського, І. Гаспринського, І. Казаса та ін.;


17 жовтня 1905 – 1907 рр. – перше піднесення кримської етнічної преси внаслідок здобутої у роки першої російської революції свободи друку;


1908–1916 рр. – період спаду: закриття радикальних етнічних видань у роки столипінської реакції, переслідування і заборона німецьких видань у період напруження російсько-німецьких зовнішніх стосунків і початку Першої світової війни.


ІІ. Друковані періодичні видання етносів Криму періоду революцій 1917 рр. і громадянської війни у Криму:


формування у Криму вільної національної преси (березень–грудень 1917 р.). – різке зростання порівняно із 1916 роком кількості етнічних видань, їх громадянської, національної і конфесійної самосвідомості, високий рівень толерантності вільної етнічної преси;


преса Республіки Тавриди (січень–квітень1918 р.): закриття більшовиками практично всіх національних видань та невдала спроба заснувати соціалістичну кримськотатарську пресу;


національна преса німецької окупації, уряду Сулькевича (кінець квітня – 14–15 листопада 1918 р.) – часткова реставрація етнічної преси 1917 року за умови суворої цензури – як окупаційної, так і “тимчасової”;


етнічна преса за уряду С. С. Крима (листопад 1918 р. – лютий 1919 р.) та інтервенції військ Антанти – продовження політики переслідування свободи слова, у тому числі у кримськотатарських виданнях, утиски кримськотатарської газети “Миллет”;


національна преса Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (кінець квітня – кінець червня 1919 р.): закриття небажаних етнічних видань і створення на їхньому місці нових, більшовицьких;


преса періоду денікінщини (24 червня 1919 р. – квітень 1920 р.): уповільнений розвиток етнічних видань в умовах диктатури влади і суворої цензури, закриття кримськотатарської директорії і заміна редакції її газети більш зручною;


періодика за правління П. М. Врангеля (квітень–листопад 1920 р.): сувора цензура, зміцнення російського національного руху, поява його численних видань, закриття кримськотатарських газет, поява першого кримськотатарського “товстого” часопису;


остаточне формування у листопаді 1920 р. комуністичної преси більшовиків: знищення моделі вільної преси, побудова системи більшовицьких етнічних видань як органів відповідних етнічних відділів обкому комуністичної партії.


ІІІ. Етнічні друковані ЗМІ Кримської АРСР:


1921–1928 рр. – етнічна преса за часів коренізації: розквіт кримськотатарських видань, утиски місцевої влади щодо видань інших етносів Криму, у тому числі й українців;


1928–1941 рр. – зростання кількості кримської етнічної періодики у зв’язку з появою національних районів і загальнорадянським розвитком масової низової преси; вихолощення владою самої національної суті етнічних медіа;


1941–1944 рр. – існування етнічної преси в умовах інформаційного протистояння СРСР і фашистської Німеччини: маніпулювання національними почуттями етнічних редакцій і їхньої аудиторії.


IV. Кримська етнічна періодика другої половини ХХ – початку ХХІ століття:


1944–1988 рр. – депортація кримських татар, німців, вірмен, болгар і греків за національною ознакою, знищення кримської етнічної періодики; дотримання традицій кримськотатарської преси у закордонні та самвидаві, в обмеженому вигляді – в офіційних виданнях на території Узбекистану;


1988–1991 рр. – повернення на історичну батьківщину, у Крим, на хвилі перебудови перших кримськотатарських видань; відкриття у Криму перших етнічних органів друку;


1991 рік – донині – створення у Криму, за підтримки законодавства демократичної України, системи етнічних видань, яка за всю історію Криму щонайповніше, найпропорційніше відповідає як його етнічному складові, так і прагненням національного відродження репрезентованих даними ЗМІ етносів.


Процеси національного відродження посідають різне місце на шпальтах сучасних етнічних видань. Найбільш впливовими, актуальними, гострими, політично організованими в Криму були й залишаються кримськотатарські газети та журнали, позиція яких переконливо доводить, що перша стадія національного ренесансу – культурна консолідація – ними вже освоєна, і нині головною метою є національна мобілізація, тобто перехід нації від вирішення мовних, культурних питань до розв’язання проблем соціально-економічного становища, і, нарешті, “політизація етнічності”, тобто втілення усвідомлених нацією потреб у політичні програми й гасла, необхідність формування своєї політичної еліти.


Не поступаються кримськотатарським виданням за своєю політизованістю й гостротою російські етнічні ЗМІ, гіперетнічність яких пояснюється комплексом втрати титульного статусу. Суперечки між першими й другими часом дестабілізують етнополітичну ситуацію на півострові.


Видання інших етносів (національних меншин) є менш політизованими і висвітлюють переважно культурно-історичну тематику (частина з них завдяки цьому ризикує перетворитися на якусь “святкову листівку” з розповідями про національні свята, страви, традиції тощо), тому їм часто бракує злободенності, оперативності та гостроти, які є пріоритетними для кримськотатарських видань і роблять їх цікавими для загальнокримської читацької аудиторії.


Проблема національної толерантності та діалогу культур порушується практично всіма етнічними виданнями, які усвідомлюють важливість громадянського миру в багатонаціональному й поліконфесійному Криму; у деяких мас-медіа ця тема виділена в окремі рубрики. Сприяє міжетнічному діалогу поява в Криму таких загальноетнічних друкованих видань, як газети “Крымский дом” та “Межнациональное согласие”, журнал “Брега Тавриды”. Національні газети та журнали, в цілому, виявляють значно вищий рівень національної й конфесійної толерантності, а також зацікавленості в національному відродженні та діалозі культур, ніж деякі загальнокримські видання, що ігнорують дані проблеми або демонструють у їх поданні нетерпимість та упередженість.


Однак кримський досвід засвідчує й ту обставину, що етичний та професійний рівень етнічних видань потребує поліпшення, а змістовий спектр – розширення. А оскільки саме журналісти етнічних друкованих ЗМІ найбільш уразливі під час висвітлення конфліктів за участю свого етносу, то власне їм у першу чергу слід дотримуватися розроблених Асоціацією вільних журналістів Криму “Основних принципів роботи журналістів у поліетнічних спільнотах”.


 


Півторастолітній досвід існування в Криму етнічної преси сформував чітке уявлення про зразкове етнічне видання, яке, репрезентуючи етнічний інститут та існуючи під його егідою або працюючи від його імені, має не лише сприяти збереженню його національно-культурної самобутності, а й брати участь у діалозі культур, утверджувати загальнолюдські цінності, розвивати інтернаціоналізм й толерантність задля сприяння громадянському миру й міжнаціональній злагоді як неодмінній умові нормального розвитку будь-якого етносу в поліетнічній державі, якою є нині Україна.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины