ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС ВАСИЛЯ СТУСА В АСПЕКТІ ХУДОЖНЬОЇ КОМУНІКАЦІЇ



Название:
ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС ВАСИЛЯ СТУСА В АСПЕКТІ ХУДОЖНЬОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Альтернативное Название: Поэтический синтаксис Василия Стуса В АСПЕКТЕ ХУДОЖЕСТВЕННОЙ КОММУНИКАЦИИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі окреслюються та обґрунтовуються мета і завдання дослідження, його предмет та об’єкт, застосовуваний науковий інструментарій, актуальність і практичне значення роботи тощо.


У першому розділі роботи » здійснено короткий огляд способів представлення синтаксичних структур у різних граматиках, починаючи від античних часів і завершуючи сучасними концепціями.


Оскільки предметом дослідження є не потенційно можливі, а вже реалізовані в мовленні одиниці мови у вигляді речень поетичного тексту (тобто переважно йдеться про сферу мовлення), зазначено, що в даному дослідженні увага зосереджується насамперед на формально-граматичному (в частині композиції речень, ієрархії та структури залежностей між їхніми компонентами) та на власне-комунікативному аспектах синтаксичної структури. Синтаксемний, семантико-синтаксичний аналіз речень, спрямований більшою мірою на потенції мовних одиниць, а не на реалізацію їх у мовленні, не входив до програми дослідження.


           Виходячи з мети й завдань роботи, найбільш адекватним інструментом дослідження було визнано метод графічного представлення синтаксичних структур природної мови у вигляді дерев залежностей (далі – метод дерев залежностей, метод ДЗ), положення та методичну базу якого сформульовано І. П. Севбо. Основними аргументами на користь такого рішення були ті можливості граматики залежностей, які дають змогу врахувати й найефективніше описати характерні риси саме поетичного синтаксису – часту інвертованість порядку слів у реченні; високу дистантність усередині пари «керуюче слово – кероване слово»; розриви всередині компонентів складних речень; наявність численних відокремлених елементів, вставних і вставлених слів та конструкцій тощо.


         Метод дерев залежностей багато в чому є споріднений із методом аналізу синтаксичних структур за  безпосередніми складниками (далі – метод БС), який було вперше запропоновано Л. Блумфілдом у 1933 р., і  спирається на ідеї та принципи граматики залежностей, розвинуті в 2-й половині ХХ ст., зокрема в працях А. де Ґроота, Ш. Баллі, Л. Теньєра, Є. Куриловича, і згодом формалізовані Р. Гейсом, І. Мельчуком, С. Фітіаловим та іншими із залученням положень сучасної теорії інформації. Поданий у роботі короткий порівняльний аналіз двох граматик покликаний додатково аргументувати наш вибір методу ДЗ як основного в цій роботі.


Головний аспект синтаксичного аналізу за цим методом полягає в наочному відображенні композиції речення (структури зчеплення слів у реченні)яка, по суті, репрезентує спосіб вербального формування думки. Опис композиції речення може бути здійснений  шляхом розкладення рисунка ДЗ речення на елементарні структури та з’ясування  їхньої кількості й характеру зв’язку між собою. Крім того, подаються дані про класичний (традиційний) тип речення (просте, складносурядне, складнопідрядне) і про спосіб поєднання простих речень у складному.


Характеристики кожного графа встановлюються за 7 діагностичними параметрами (лінгвістичний сенс кожного з цих параметрів буде пояснено далі):


1)    кількість слів у реченні;


2)    кількість структурних частин у реченні;


3)    кількість рівнів у ДЗ;


4)    ширина розгалуження ДЗ при корені;


5)    максимальне число змін напряму дуги в дереві;


6)    максимальна протяжність дуги в дереві;


7)    кількість однорідних та (або) сурядних груп у синтаксичній структурі.


Кількість діагностичних параметрів є,  на наш  погляд, цілковито виправданою і достатньою для опису найсуттєвіших характеристик ДЗ, доступних числовому вираженню й подальшому обчисленню. Параметр 1 описує неструктурну зовнішню ознаку речення;  параметри 2 і 7 вказують, з якої кількості відносно самостійних фрагментів скомпоновано речення (себто описують його структуру). Решта параметрів безпосередньо описує рисунок графа. Будь-які додаткові  параметри, що їх можна було б запропонувати, не відображатимуть універсальних та істотних характеристик графів – тих характеристик, які є релевантними для загальної картини ідіостильового синтаксису.


Обчисленням показників за сімома діагностичними параметрами не вичерпується процедура опрацювання рисунків ДЗ. Вельми важливу інформацію може надати, за умов правильного інтерпретування, сам зовнішній вигляд дерева (кількість елементарних структур та характер їх взаємного розташування у рамках ДЗ; симетричність або несиметричність дерева; наявність таких комбінаційних типів елементарних структур, які впливають на збільшення рівня «складності фрази»). Нарешті, важливим індикатором синтаксичної ускладненості є виявлена непроективність речення, внаслідок чого зміст речення може сприйматись з ускладненнями або неправильно.


Під час дослідження поетичних текстів Василя Стуса  кожне з 1000 аналізованих речень вибірки одержало  інформаційний кортеж із 7 числових значень (за кількістю  діагностичних параметрів), на основі  яких пізніше лінгвостатистичними методами обчислювалися середні показники для даного  ідіостилю за кожним із параметрів. Щодо решти критеріїв (особливості  взаєморозташування елементів структури, (а)симетричність дерева, непроективність конструкції), то, залежно від ступеня прояву конкретної ознаки в реченні, робилися відповідні ремарки з цього приводу.


Дослідження синтаксису поетичних текстів  привело нас до необхідності часткового коригування  й доповнення  описаного в монографії Севбо  апарату погоджень, і не виключено, що застосування методики ДЗ  до інших функціонально-стильових  типів текстів (напр., до  записів розмовного мовлення) або до синтаксису текстів інших авторів вимагатиме дальшого вдосконалення  й розширення цього апарату. Модифікація методу полягає головно ось у чому.


1. Позначення синтаксичних відношень між продуктами парцеляції речень. Оскільки між двома (чи багатьма) реченнями, що  є продуктами парцеляції первісно єдиного висловлювання, зберігається логічний зв’язок, і можливо легко простежити й відновити синтаксичні відношення між словами цих речень,  то для  фіксування таких відношень вводиться додатково спеціальна лінія (ламана), якою з’єднуємо пару слів (вузлів ДЗ) у двох суміжних парцельованих реченнях. Хоча явище парцеляції синтаксичних  одиниць властиве не лише поезії, однак саме у поетичній мові неврахування внутрітекстових відношень між парцельованими реченнями здатне спричинитися до суттєвої втрати інформації про аналізований текст. Запровадження умовної лінії, яку називатимемо дугою реконструйованого зв’язку, продиктоване безперервністю структури поетичного тексту, особливостями його ритміко-інтонаційної будови.


2. Урахування синтаксичних відношень усередині макроструктур (цілісних творів). Такий підхід дає змогу адекватно відобразити безперервність поетичної структури, відношення між макроструктурами (окремими реченнями) всередині надструктури (вірша), дозволяє уникнути викривлення реальної картини індивідуального авторського стилю як нерозривного комплексу явищ. 


         3. Відображення еліпсиса на рисунках дерев залежностей.  Зважаючи на те, що в текстах Стуса надзвичайно поширеним є вживання тире і що підвищена частка тире серед розділових знаків узагалі відзначає поетичні тексти (з їх закономірно посиленою емфатичністю) на фоні текстів інших підстилів художнього стилю, постало питання про можливість відображення цього знака на схемах ДЗ. Це особливо доцільно робити в тих випадках, коли тире позначає еліпсис.


         4. Відображення звертань. На правах додаткового погодження пропонуємо позначати звязок між звертанням і рештою речення подібно до звязку вставних слів як дуже слабке підпорядкування, при цьому:


а) підпорядковуючим словом щодо звертання завжди є присудок  (або замінник присудка) відповідного за змістом речення;


б) якщо звертання є поширеним, його головним членом (і, відповідно, залежним словом у співвідносному звязку) виступає незалежна форма імені  (або контекстуально еквівалентна словоформа), а відношення підпорядкування між головним і залежним(и) другорядним(и) членом (членами) звертання встановлюються за загальними правилами;


в)  рівень вузла, відповідного головному членові звертання, не може бути більшим за 2 відносно присудка – головного слова  у співвідносному звязку;


г) звертання не прирівнюється до простого речення у складі складносурядного при визначенні діагностичних параметрів  2, 4  та 7.


Експериментальні результати, одержані в процесі застосування методики дерев залежностей, вдосконаленої для опису поетичного мовлення, стали лінгвістичною базою для вирішення поставлених у роботі завдань. У другому розділі  собливості  синтаксису  поетичної  мови  Василя Стуса»  наведено результати здійснених обчислень – окремо за кожним із діагностичних параметрів, після чого здійснено спробу  аналізу та узагальнення одержаних даних.


Виходячи з кількості слів у реченні, поетичні речення В. Стуса можна  визнати  відносно короткими: в середньому вони мають довжину 10 слів. Для порівняння: у поезії М. Бажана 9 слів, І. Драча – 11,  М. Рильського – 14, А.Малишка   19 слів. Водночас у поезіях Стуса знаходимо велику кількість вельми коротких речень. Так, близько 20% обсягу вибірки (189 речень) містять менше 5 слів. Є у Стуса й окремі речення завдовжки понад 25 слів, структурно і композиційно ближчі до періодів.  Напр.: Запахло сонцем, воском і зелом, //  в мосянжне колихання передліта // летить бджола, журбою оповита,// мов янгол із надламаним крилом, // на обрії, одразу ж за селом, // де   оболоню тишею  сповито, // горять кульбаби, тішачи півсвіту // своїм цнотливим молодим теплом. Речення, що містять понад 25 слів, становлять  трохи більше 2% вибірки. Зауважимо, що довжина речення (в середніх числах) менша у раннього Стуса і суттєво збільшується в поезіях пізнього періоду, наближаючись до цифри 15.


Кількість структурних частин у  реченні. За цим параметром цілковито очікувано переважають речення, які містять 1 структурну частину (близько 59%) – тобто прості речення. Тут проявилася  відповідність загальній тенденції, за якою мова поезії відзначається превалюванням простих речень – на противагу мові наукового стилю  та багатьом ідіостилям художньої прози. У загальному обсязі  складних речень поетичної мови  Стуса помітно переважають складносурядні структури (майже 59% від кількості складних речень і близько 26% від кількості всіх речень вибірки), із яких, у свою чергу, більше половини – ті, що складаються з двох структурних частин, також є складносурядні речення, що містять три або чотири частини,  напр.: Свіча затріпотіла – й світло, // мов голуба,  пустила в лет,  // і вірш мій вирвався із титла, // і дух мій вирвався з тенет.


Складнопідрядні речення у вибірці складають 23% від загальної кількості складних або ж трохи більше 10% від числа всіх речень вибірки. Серед виявлених практично всі складнопідрядні речення містять у своєму складі не більше одного підрядного компонента.


 Сурядний звязок оформлено переважно за допомогою сполучників  і, та, а; підрядний – сполучниками і сполучними словами де, коли, куди, що, щоб, кому, кого і т.д.


 Невелика частина речень є безсполучниковими, в них значення сурядності  (напр.: Бо вже не я – лише жива жарина // горить в мені) або підрядності (…розпачу западини, мов вирви, // усе малі для себе, сланцюваті // пухкі надії – все пойняте небом...) чітко виражено змістом речень. Поодинокі синтаксичні структури можна віднести до безсполучникового типу  складних речень, але вид зв’язку – сурядний чи підрядний – визначити в них вкрай проблематично (Кінчилися стежі: // нам світ не належить – бовваном стоїть і подібні речення).


Так само незначною є у текстах поетичних творів Стуса і кількість  складних речень змішаного типу із сурядністю та підрядністю: в межах 14% від загального числа складних речень і близько 6% від усієї кількості речень вибірки. До складу синтаксичних утворень цього типу входить від трьох до п’яти простих речень. Ось приклад речення цього типу у Стуса: Три  тисячі пропащих вечорів,// три тисячі світанків, що зблудили, // як оленями йшли між чагарів // і мертвого мене не розбудили (тут перша і друга частина поєднані сурядним, а друга з третьою і третя з четвертою – підрядним звязком).


 Середнім значенням третього діагностичного показника – кількості рівнів у дереві залежностей (довжина  найдовшого в реченні ланцюжка послідовно залежних одне від одного слів) для вибірки є 5,7, а найчисленнішими з-поміж синтаксичних структур виявилися 4-рівневі, що становлять близько 27% усього числа речень, взятих для дослідження. Даний показник практично не корелює ні з кількістю слів у реченні, ні з кількістю простих речень у складному, а радше залежить від характеру компонування елементів структури.


Ширина розгалуження дерева залежностей при корені (кількість  слів, що безпосередньо підпорядковані присудкові або слову, яке виконує роль присудка в реченні)  у синтаксичних структурах мови Стуса в середньому дорівнює 3. Сумарно понад половину речень вибірки є структурами з шириною розгалуження 2 (24%) чи 3 (28%). Разом з тим досить вагому частку від загальної кількості  (18%) становлять синтаксичні структури, в яких присудкові  (кореню ДЗ) безпосередньо підпорядковується лише одне залежне слово. Структури із величиною розгалуження 4 мають питому вагу 11%, а найрозгалуженіші дерева  (із п’ятьма залежними словами біля присудка) відображують структуру близько  4%. В переважній більшості випадків високий ступінь розгалуженості означає наявність однорідності або сурядності, як-от у такому реченні  з шириною розгалуження 5:  Всі вітри зійшлися у полі // і владять тобою поволі// і грають тобі на басолі// страшний козачок божевіль.


Зростання максимального числа  змін напряму дуги в дереві з великою імовірністю сигналізує про громіздкість синтаксичної конструкції, зумовлену аномальним взаєморозташуванням її елементів. Принагідно зауважимо, що під терміном «громіздкість» розуміємо необхідність утримувати в пам’яті початкові слова групи залежностей до моменту появи останніх слів групи. Основною передумовою для цього є застосування неприродного, анормального порядку слів – або невдалого (внаслідок низької мовної компетенції тощо), або навмисно вигадливого (як художній засіб).


У синтаксичних структурах речень, що досліджувалися, середнє значення цього параметра становить 1,2. Не більше, ніж одинарною зміною напряму дуги, характеризується 54% ДЗ, тим часом як у 32% напрям дуги взагалі не змінюється. Найсуттєвішими для стилістичного діагностування є показники змін напряму дуги 2 і більше, які сигналізують про наявність візуально спостережуваного «зиґзаґу» в дереві, а отже – про можливу підвищену синтаксичну громіздкість усієї структури. Реально такі значення характеризують найменшу частку синтаксичних структур речень вибірки: не більше, ніж двічі, змінюється напрям дуги в  13% структур і не більш, ніж тричі, – у приблизно 1% всіх структур дослідної вибірки.


Максимальна протяжність дуги в дереві відображує максимальну величину дистанції між учасниками пари «керуюче слово – кероване слово» у реченні. Значення за цим параметром коливаються в діапазоні від 0 до 26.  Втім, істотною ознакою підвищеного рівня громіздкості структури (за гіпотезою глибини В.Інґве) є перевищення за цим показником умовної межі у 7 слів. Максимальну довжину дуги ДЗ, більшу за цей показник, має сукупно лише 22,4%  від загальної кількості синтаксичних структур віршових речень Стуса. Великий розрив між словом-хазяїном і залежним від нього словом особливо помітний, приміром, у такому реченні: Отут,  край зеленого моря, де стелиться дим пелехатий, // де гони горять тамбережні і колеться дня малахіт, // чекаю  своєї утечі…(максимальна довжина дуги – 15).


Майже половина речень дослідної вибірки (49%) характеризується відсутністю в їхньому складі однорідних та (або) сурядних груп, таким чином для них показник сьомого діагностичного параметра дорівнює 0. Водночас у 40% речень спостерігається ускладненість структури однією однорідною або сурядною групою, у 10% – двома такими групами. Ускладненими воднораз трьома або чотирма однорідними та (або) сурядними групами виявилися сукупно лише близько 1% (відповідно 0,7 і 0,3% від загальної кількості речень вибірки).


Сигналізатори синтаксичної громіздкості – наявність вклинювання структур, численних залежних у присудка, довгих ланцюжків послідовно залежних одне від одного слів, аномально високої дистантності розташування пари «керуюче і кероване слово», великої кількості однорідних та сурядних груп тощо – виявлено у відносно невеликій частці досліджуваної сукупності поетичних речень Стуса, що не підтверджує гіпотези про притаманність згаданих  властивостей його поетичному синтаксисові в цілому.


Для порівняльного аналізу з поетичним синтаксисом Василя Стуса  було обрано поетичний синтаксис Василя Симоненка. Джерельним матеріалом текстів останнього послужила його збірка «Лебеді материнства», на основі якої зроблено дослідну вибірку обсягом у 100 речень. Вибірку поетичних творів Василя Стуса, сумірну за обсягом (103 речення), сформовано на базі великої дослідної вибірки в 1000 речень. Під час укладання дослідних вибірок бралися до уваги співвіднесеність часу творення текстів та співвіднесеність у формах та жанрах поетичних творів.   


Узагальнюючи результати зіставлення, зазначимо, що поетичний синтаксис В.Симоненка характеризують риси композиційної природності, тяжіння  до нескладної будови фрази; переважно плавний ритміко-інтонаційний малюнок його вірша виглядає як слідування традиційній ритмомелодиці, відображуючи пісенно-наративну модель розгортання думки, подібну до тої, яка властива народнопоетичній творчості. Симоненкові поетичні речення в основній своїй масі завдовжки в 9-15 слів; фактичне оформлення меж речень, як правило, збігається з межами відповідних комунікативних висловлювань, не зазнаючи подрібнення – парцеляція речень перебуває на периферії стилістичних засобів поетичного синтаксису Симоненка. Автор уникає довгих рядів послідовно підпорядкованих слів у фразі та нагромадження однорідних членів речення і сурядних компонентів у складі синтаксичних структур. Інверсія в текстах В.Симоненка використовується помірно, зазвичай виявляючись у таких змінах нормативного порядку слів у реченні, як препозиція  неузгодженого означення (хлопців чорночубих диво-наречені) або постпозиція узгодженого прикметника (І в свята гомінкі, і в дні робочі // ми думаємо, правнуки, про вас)   та деяких інших, які стали майже нормою у віршовому синтаксисі.


         Поетичний синтаксис В.Стуса, на відміну від Симоненкового, максимально слідуючи ходові авторської живої думки, несе в собі виразні риси спонтанності, непередбачуваності, нерідко – формальної  неприборканості, хоча за позірною спонтанністю та «поборюванням форми»  ховається ретельна робота над словом,  невпинне шліфування віршового матеріалу, про що свідчить, зокрема, й наявність кількох редакцій  багатьох поезій Стуса.  Чергування  коротших і довших речень, численність одно-, двослівних парцельованих речень та розлогих, складних  за своєю будовою речень-періодів створюють ефект аритмії синтаксичних макроструктур. В.Стус  використовує ритм різних за довжиною поетичних фраз як один із засобів досягнення необхідного естетичного впливу на читача/слухача, підсилюючи можливості семантики слова за рахунок дієвих і відповідних суті конкретного твору фасцинативних чинників. Водночас це наближує синтаксис його поезії до синтаксису живого розмовного мовлення.


У  третьому  розділі  роботи здійснено спробу встановлення тих чинників ідіостилю цього автора, які мали б зумовлювати основні структурні характеристики його індивідуального віршового синтаксису.  З цією метою було розглянуто підходи до тлумачення термінів «комунікація» та «художня комунікація» в різних дискурсах і наукових концепціях. Особливу увагу зосереджено на розумінні художньої комунікації теоретиками екзистенціалізму (Ясперс, Гайдеґґер, Камю, Сартр, Ортеґа-і-Ґассет та ін.), оскільки саме «філософія існування», за загальним визнанням, справила найбільший вплив на формування ідейних засад  Стусової поезії.  


  Коротко окреслено основні особливості індивідуальних філософських та естетичних засад В.Стуса (в т.ч. відносно естетичної концепції екзистенціалізму) та їхній вплив на творення провідних мотивів  поетової творчості. Один з провідних у ліриці  В.Стуса мотивів – мотив «кружляння», циклічності,  безперервності буття знайшов,  на нашу думку, втілення у такій  особливості його поетичного синтаксису, як застосування численних повторів слів, синтаксичних конструкцій, а також реалізований через повторення однакових або вельми подібних структурних схем у різних реченнях. Залежно від змісту конкретних творів цей прийом може відтворювати мовні форми самозаклинання, яке разом із дієслівними  формами імператива II особи однини підкреслює  автокомунікативний, власне – автосугестивний характер змісту вірша:  І вся тобі дорога – вниз чи вгору. // Пішов туди. Пішов туди. Пішов. Означена функція повторів не виключає, звичайно, і традиційного пояснення застосування цього прийому як засобу виділення певних частин висловлювання або тексту.


Численність парцельованих речень,  приєднувальних та сегментованих конструкцій, властива синтаксичній домінанті Стусової поезії,  підпорядкована передовсім прагненню акцентувати певні особливо значимі частини висловлювання. Загалом майже 8% речень вибірки можна достеменно   визначити як продукти парцеляції потенційно довших речень, тобто неповні речення з розірваним, однак легко реконструйованим зв’язком підпорядкування щодо «материнського» речення. Проте ще принаймні така сама кількість речень може бути віднесена до числа парцелятів здогадно, оскільки міжреченнєві зв’язки в цих випадках є менш тісними, а самі речення не мають явних ознак синтаксичної чи змістової неповноти. З погляду синтаксичної прагматики парцеляти виступають носіями додаткової реми щодо основної реми,  закладеної в базовому реченні. Те, що в конкретному фрагменті тексту насправді маємо справу саме з парцеляцією, а не просто з уживанням поряд повного й еліптичного речень або приєднувальної  конструкції, здатна підтверджує можливість об’єднання парцельованих суміжних речень у граматично й семантично повноцінне речення, тобто фактично відновлення того первісно цілісного висловлювання, яке зазнало подрібнення в тексті. Така реконструкція здійснюється через  експериментальне встановлення відношень підпорядкування між певним словом одного речення  і тим словом суміжного речення, яке (слово) мало б бути залежним у парі слів за умов цілісності цього висловлювання, наприклад: І в два крила – ми летимо далеко -//далеко – далі й далі до села, // де гаснуть гори. Де димлять дерева.


Приєднувальні конструкції, також вельми притаманні синтаксису розмовного мовлення, Стус застосовує або в поєднанні з парцеляцією: То все не так. Бо ти не ти, // і не живий. А тільки згадка // минулих літ... , або окремо, коли вживанням єднального сполучника на початку граматично  і семантично повного речення приєднує його до речення попереднього:  І я гукну. І край мене почує.


«Дієслівність»  поезії В.Стуса підкреслюється переважним винесенням присудка на першу позицію в реченні, що, завдяки наданню ремі препозиції перед темою висловлювання,  значно  підсилює  експресивність авторського синтаксису,  надає наступним словам даної фрази чи цілого вірша дієвості,  модальної конкретності. Значну частину (майже 30% ) таких початкових у структурі речення предикатів становлять дієслівні форми імператива 2-ої особи однини з виразною (встановлюваною контекстуально) автоадресованістю. Як і автоадресовані апелятиви,  ці імперативи засобами синтаксису відображують загальну автокомунікативність,  автосугестивність поетичних текстів Стуса, напр.: Іди – щоб серце висвітлить з ночей


Звернуто увагу на використання В. Стусом  номінативних,  переважно– одно- та двослівних реченьпокликаних позначити у творі час і (або) місце дії,  чітко окреслити внутрішньотекстовий хронотоп. Їх можна визначити як  синтаксичні засоби співвіднесення фрази чи твору в цілому з моментом мовлення. Водночас такі речення виражають внутрішнє мовлення. З погляду актуального членування номінативні речення в поетичних текстах Стуса мають двоїсту природу: з одного боку,  вони є комунікативно нерозчленованими носіями згорнутого предиката (реми),  з другого – виконують щодо всього тексту функцію найменування предмета мовлення (тема повідомлення).


До синтаксичних чинників твореня ефекту «м'язистості», «енергійності» поетичного слова Стуса відносимо й численність пауз (на письмі – тире) у його текстах як засобу передавання не так власне синтаксичних,  як, переважно, смислових та експресивних відношень між компонентами висловлювання,  як регулятора експресивного,  емфатичного виголошення (прочитання) тексту. Більшість пауз, введених автором до тексту, були б функціонально  надлишковими у просодичній системі звичайного, непоетичного, усного мовлення, а відтак і відповідні знаки (тире) виступають тільки в другій якості, як стилістичний засіб творення синтаксичної експресії, посилення мовної емфази: І – сонце твоє простопадне  кипить; Лиш мати – вміє жити, // аби світитися, немов зоря…


Додаткові смислові значення у поетичних реченнях  Стус виражає і за допомогою сегментування речень міжрядковою паузою, тобто через прийом перенесення; виразно індивідуальним для Стуса є застосування такого загалом рідкісного виду перенесення, як складовий enjambement, коли міжрядкова пауза припадає на межу між складами одного слова.


У Висновках узагальнено результати виконаного дослідження.


1. Необхідність виявлення й аналізу стилетвірних ознак поетичної мови Василя Стуса – основна наукова проблема, порушена в роботі, –  знайшла своє розв’язання через аспектне вивчення художніх текстів поета. Виходячи з принципів рівневого підходу до аналізу поетичної мови як специфічного системно-структурного утворення, з’ясовано особливості поетичного синтаксису В.  Стуса через призму чинників художньої комунікації.


2. По огляді відомих способів представлення синтаксичних структур у різних граматичних теоріях (а отже – і різних варіантів аналізу речення) та в  результаті зіставлення двох найпоширеніших концепцій структурного синтаксису – граматики безпосередніх складників і граматики залежностей, виходячи з мети й завдань цієї роботи, було  визнано доцільним застосування базованого на граматиці залежностей методу графічного представлення синтаксичних структур і стилістичної діагностики за І. Севбо (Білецькою) (скорочено – метод дерев залежностей), оскільки це дає можливість експлікувати структуру речення у вигляді, якнайбільше відкритому для вивчення його композиції.


3. Зважаючи на те, що дотепер об'єктом аналізу засобами граматики залежностей виступав синтаксис прозових текстів, сформульовано ряд пропозицій щодо адаптування методу  до специфіки синтаксису поезії. Часткова модифікація методу стосується відображення важливих явищ поетичного синтаксису й полягає:


а) у введенні дуги реконструйованого зв'язку для відображення на рисунках графів залежностей умовно відновлених відношень підпорядкування в парцельованих реченнях (між відповідними словами базового речення і парцелята), а також у приєднувальних конструкціях, коли неврахування таких відношень загрожує втратою частини інформації про характеристики аналізованого тексту;


б) у позначенні наявності в тексті твору тире як знака стилістично вмотивованої паузи з функцією сегментування фрази та інтонаційно-смислового виділення її певного фрагмента, а також тире на позначення еліпсиса;


в) у введенні додаткового погодження щодо принципів зображення звертань у реченні та особливостей обчислення показників діагностичних параметрів для  речень зі звертаннями;


г) у застереженні такого способу формування дослідної вибірки, при якому добираються не розрізнені речення, а цілісні твори, що їх у процесі дослідження розчленовуємо на окремі речення – задля  убезпечення від можливого розриву цілісності твору.


4. Дослідження підтвердило переваги застосування інструментарію граматики залежностей у вивченні поетичної мови. Засоби граматики залежностей дають можливість оптимально унаочнити для об’єктивного аналізу характерні синтаксичні особливості  поетичної мови, пов’язані з особливостями композиції речень (часті порушення традиційного порядку слів у реченні та ускладнення його структури відокремленими компонентами; підвищену дистантність усередині пари  «головне слово – залежне слово»;  розриви всередині простих компонентів складних речень тощо), що лежать в основі такої імпліцитної риси багатьох поетичних ідіостилів, як громіздкість / ускладненість мови.


Обчислення характеристик синтаксичних структур за відповідними деревами  залежностей уможливлює підведення об’єктивної основи під спостереження над особливостями синтаксичної складової ідіостилю.


5. Одержані дані засвідчили притаманність синтаксису Стуса відносно коротких (в середньому – по 10 слів) речень (в ідіостилі Симоненка, відповідно, 12 слів), переважно – простих за будовою (близько 59% від загальної кількості); серед складних речень кількісно домінують складносурядні (майже 60% у загальній масі складних). Типову композицію поетичної фрази у Стуса вирізняє превалювання ланцюжків послідовно підпорядкованих  елементів над співпідпорядкуванням, що зумовлює загальне збільшення глибини синтаксичних структур (середня кількість рівнів у структурах – 5,7). Не є визначальними для синтаксису Стусових текстів такі чинники громіздкості (ускладненості) структур, як наявність багатьох залежних у присудка, кількаразова зміна напряму шляху в дереві (зиґзаґ), надмірна дистантність розташування пар головного й залежного слів, значна кількість ускладнювальних груп (однорідних, сурядних) у реченні та ін. Лише в поодиноких реченнях виявлено непроективність структури.


6. Зіставлення результатів опису синтаксичних структур із відповідними текстовими фрагментами дало змогу з'ясувати художньо-комунікативні передумови деяких особливостей синтаксичної домінанти поезії Стуса, якій, зокрема, властиві ритміко-інтонаційна гнучкість, аритмія  слова, часом – прояви т. з. рубаного синтаксису. В основі цього лежить численність парцельованих речень і приєднувальних конструкцій, обумовлена, як вважаємо, прагненням акцентувати особливо значущі частини висловлювання. Цьому ж підпорядковане й застосування численних повторів слів і синтаксичних конструкцій, що водночас відображує засобами синтаксису провідний для лірики Стуса мотив «кружляння», циклічності, безперервності буття. «Дієслівність» поезії Василя Стуса підкреслена переважним винесенням присудка на першу позицію в реченні, що, завдяки наданню ремі висловлювання препозиції перед темою, значно підсилює експресивність синтаксису. Автоадресовані апелятиви та дієслівні форми імператива другої особи однини відбивають загальну автокомунікативність і характерну медитативність поетичних текстів Стуса.


7. Ряд синтаксичних явищ, властивих поетичній мові Стуса, характерні і для розмовного мовлення (зокрема, парцеляція, сегментація внутрішньофразовими паузами, численність приєднувальних конструкцій та ін.), що, в цілому, підтверджує слушність гіпотези про подібність авторського індивідуального синтаксису Стуса до синтаксису усного розмовного мовлення.


8. Здобуті результати дослідження вможливлюють конкретизацію та обґрунтування точними структурними і числовими показниками тих ознак специфіки поетичного синтаксису Василя Стуса, що їх до цього часу позначувано в працях стусознавців загальними словами – «енергійність», «інтенсивність», «м'язистість» і под.


 


9. Коло проблем, пов'язаних із поетичним синтаксисом Василя Стуса, далеко не вичерпується порушеними в цій роботі. Перспективним видається питання взаємозв'язку ритму довжин віршових речень із комунікативною структурою цілісних творів, проблема багаторазового вживання ряду стереотипних моделей синтаксичних конструкцій у поезіях Стуса і ще багато інших. Цікавим було б і порівняльне дослідження особливостей синтаксису Стуса на різних етапах його творчості.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины