ЕТИЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА ДЗЮБИ ТА ВАЦЛАВА ГАВЕЛА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕТИЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА ДЗЮБИ ТА ВАЦЛАВА ГАВЕЛА
Альтернативное Название: ЭТИЧЕСКИЙ интеллектуализм публицистики Ивана Дзюбы И Вацлава Гавела
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, аргументовано наукову новизну і практичне значення дисертації.


У першому розділі „Історіографія питання, особливості предмету дослідження” дано визначення понять „етичний інтелектуалізм” і „публіцистика”, проаналізовано основні праці дослідників творчості Івана Дзюби і Вацлава Гавела, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми та описано соціально-історичні передумови появи публіцистичних текстів обох авторів.


У першому підрозділі „Суть феноменів публіцистики та етичного інтелектуалізму, основні поняття” розглядаються поняття публіцистики, етичного інтелектуалізму та їх особливості.


Публіцистика є особливою формою життєдіяльності людини. Це одна з ділянок духовної культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією, але не одна із них. Водночас публіцистика є сукупністю творів, у яких оперативно висвітлюються, досліджуються і узагальнюються актуальні факти і явища. Звідси випливає висновок про неабияку складність публіцистики як виду творчості, яка полягає в необхідності органічного поєднання раціонального й емоціонального елементів, щоби публіцистичний текст формував громадську думку і міг спонукати членів соціуму до певних вчинків. Можливість закладення, закодування у публіцистичному тексті такої потужної енергії масового впливу робить цей вид мистецтва величезною силою, що визнають усі дослідники. Водночас масштаб взаємодії публіцистичної майстерності з індивідуально-масовою свідомістю спонукає до застереження, що потрібно бути уважними і відрізняти „чи в добрі, чи в злі” діє кожен з новочасних публіцистів. Ця диференціація є справедливою в еру панування інформаційних технологій та суспільства індивідів, загублених у вирі новин і нової інформації, що приховують за своєю кількістю якість повідомлення і пафос правди. Таким чином, доходимо висновку про необхідність опертя публіцистики на певні моральні принципи, на певний тип етики.


Своєю чергою, етикою ми називаємо практичну філософію, або науку про мораль. Як термін і окрема систематизована дисципліна етика сягає часів Аристотеля – саме його твори („Нікомахова етика”, „Евдемова етика”, „Велика етика”) були присвячені проблемам моральності. Термін „етика” використовували такі філософи і науковці, як Абеляр, Спіноза, Гартман та багато інших. Таким чином, вона стає загальноприйнятим позначенням навчальної дисципліни. Поняття „етичний”, від якого й походить етика, було створено Аристотелем на основі слова „етос”, що означало спочатку місце проживання, а потім – уже звички, характер, темперамент і звичай. Воно відображало той окремий зріз людської реальності (певний клас індивідуальних якостей у поєднанні зі звичними формами громадської поведінки), котрий окреслює предметний спектр етики.


Етичний – принцип пізнання і тлумачення моралі, суть якого полягає в абсолютизації розумового, розсудливого ідеалу, виходячи з моральних принципів. Своєю чергою, інтелектуалізм – це напрям у філософії і психології, який абсолютизує процес мислення, відриваючи їх від чуттєвого пізнання і практики. Етичний інтелектуалізм – це концепція, яка передбачає, що вчинки людини залежать виключно від її знання про добро і зло. Людина, котра знає, що є добром, не може чинити зле – якщо попри це вона робить зло, то це свідчить, що її знання про добро не є повноцінним. Автором такої світоглядної позиції вважають Сократа, котрий твердив, що грецька „arete”, або цнота, відповідає за своєю суттю „episteme” – знанню, науковому пізнанню. Ці погляди видатного філософа описували його наступники: Аристотель, Платон, Ксенофонт та інші. Сократ вважав, що кожна цнота – це знання, а отже, хто знає про справедливість, той є справедливим. На його думку, справедливість і будь-яка інша цнота є мудрістю, оскільки справедливі і, загалом, усі цнотливі вчинки є гарними і добрими. Звідси він робив висновок: ті особи, які володіють знаннями про цноти, не виберуть замість них нічого іншого, а ті, хто не володіє таким знанням, не зможуть їх дотримуватися попри всі спроби.


Наслідком такого вчення Сократа стало твердження про те, що цноти можна навчитися, всупереч елітарним поглядам аристократів, котрі називали її чимось вродженим. Звідси випливало, що цнота завдяки ідентичності зі знанням-істиною є єдина, цілісна, і не можна бути цнотливим у певній галузі, а в іншій – вже ні. Отже, інтелектуалізм у широкому сенсі слова як напрям в етиці, що бере початок у філософії Сократа і проходить далі через всю історію філософії, набуває різних форм.


Етичний інтелектуалізм ґрунтується на таких твердженнях: а) про єдність (або тотожність) моралі й розуму; б) про можливість залучення до моралі на шляху раціонального пізнання; в) про те, що моральне знання конституюється на основі понять (а не переживань). Своєрідність етичного інтелектуалізму Нового часу виявляється у вченні про інтелектуальну інтуїцію як форму морального пізнання. Ідеї новоєвропейського етичного інтелектуалізму поступово формувалися у філософському світогляді кембріджських платоніків – групи філософів, теологів, моралістів, що утворилася в Кембріджському університеті у середині XVII століття навколо свого вчителя і натхненника Бенджаміна Уїчкота.


Ідеї етичного інтелектуалізму розвивали С. Кларк, Дж. Белгай, Р. Прайс, Г. Сиджвік, а на близьких до етичного інтелектуалізму позиціях стояли Т. Рід, А. Сміт і В. Уевелл. Інтелектуалісти вважали, що адекватне розуміння моралі потребує визнання її раціонального походження, а не примату ірраціональної природи. Етичний інтелектуалізм формувався як одна з перших в історії етики спроб осмислення моралі в єдності її характеристик – об’єктивності, абсолютності, універсальності, автономності.


Слово „інтелектуали” увійшло до словника французької мови в 90-х роках XIX століття. У цьому класичному значенні інтелектуалів вважали людьми подібними до філософів стародавньої Греції, гуманістів Ренесансу, філософів-енциклопедистів часів Просвітництва, тих, хто переймається осягненням універсального знання, вічною правдою і під їх впливом втручається до суспільно-політичних справ. Нині ж інтелектуали – це люди, котрі визначають процес виробництва ідей. Вони можуть бути в різних стосунках зі суспільством (відчуження від нього; зацікавлений або конструктивний критицизм, коли критика стає нормою поведінки; політична чи соціальна заанґажованість). Головне питання полягає в тому, які концептуальні будівлі зводить інтелектуал на фундаментах власних ідейних визначень. Починається цей процес суспільного будівництва, чи перетворення, здебільшого з публіцистики.


У другому підрозділі „Історіографія питання” розглянуто основні праці дослідників публіцистичної творчості Івана Дзюби та Вацлава Гавела.


Початки аналізу текстів українського і чеського інтелектуалів припадають на 60-70-і роки минулого століття. Публіцистика Івана Дзюби опинилася у фокусі уваги українсько-радянських та діаспорних дослідників практично відразу після розповсюдження в УРСР та (дещо згодом) за кордоном його праці „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Натомість творчість Вацлава Гавела змусила про себе говорити критиків з постановкою перших п’єс молодого драматурга, який з роками став видатним публіцистом.


Про творчість Івана Дзюби і Вацлава Гавела писали в своїх працях, дослідженнях та публікаціях Григорій Аврахов, Людмила Алексєєва, Джон Армстронг, Наталія Баций, Дженіфер Бін, Пьотр Вандич, Ян Владислав, Іван Гель, Ольга Гнатюк, Дмитро Дроздовський, Ричард Ебелінг, Томас Гартон Еш, Олена Заплотинська, Еббі Іннес, Уолтер Кепс, Ян Кліма, Іван Лисяк-Рудницький, Ян Лукеш, Адам Міхнік, Володимир Нагірний, Леонід Плющ, Мирослав Прокоп, Анатолій Русначенко, Ричард Стенджер, Василь Стус, Владімір Тисменяну, Пітер Тома, Енн Шигі та чимало інших поважних науковців. Водночас тему ролі інтелектуала у суспільстві (зокрема тоталітарному) ґрунтовно розробляли Ханна Арендт, Зиґмунд Бауман, Алвін Гулднер, Джордж Конрад, Іван Желеньї, Алан Монтефйоре, Єжи Шацький та інші.


Трактат „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаний за три місяці після арештів українських шістдесятників 1965 року, історик-дисидент Валентин Мороз у своєму есеї „Серед снігів” назвав найвагомішим документом тогочасного українського відродження, за яким світ вивчав Україну. Популярність „Інтернаціоналізму чи русифікації?”, на думку Анатолія Русначенка, була зумовлена дуже пристрасною публіцистичністю викладу думок і ідей, що не могла та й зараз не може не зачіпати за живе українського читача. За влучним висловом Георгія Касьянова, саме ця праця визначила умонастрої переважної більшості критично мислячої інтелігенції України другої половини 60-х – початку 70-х років. На думку ще одного дослідника українського національного руху періоду тоталітаризму – Леоніда Бойка, за гостротою і сміливістю порушених проблем, за резонансом у світі „Інтернаціоналізму чи русифікації?” важко знайти аналог в історії української публіцистики ХХ століття. У своїй рецензії на працю Івана Дзюби Джон А. Армстронг з Вісконсинського університету предметом дослідження українського публіциста називає кричущу невідповідність радянської національної політики ленінським директивам з національного питання. Особливу увагу Джон Армстронг звертає на вміння українського публіциста викривати факти прихованого наступу на самостійність радянських республік, на їх національну культуру. Ще одна дослідниця праці українського публіциста, Енн Шигі оцінює „Інтернаціоналізм чи русифікацію?” як безцінну книгу, яка проливає світло на причини національного обурення в Радянському Союзі. Найглибшим науковим аналізом радянської національної політики, будь-коли здійсненим радянськими авторами, назвав працю Івана Дзюби й Пітер А. Тома з Арізонського університету. Вже сучасний дослідник творчості Івана Дзюби Григорій Аврахов називає його знаковою особистістю, попри різноманіття поглядів та множинність оцінок, які уможливила самозречена поведінка публіциста та його інтелектуальна потуга першопроходця. Водночас сам трактат „Інтернаціоналізм чи русифікація?” Г. Аврахов вважає маніфестом епохального значення, що спричинився до численних проявів патріотичної українськості та її оборони свого державницького єства.


Постать Вацлава Гавела не можуть оминути увагою історики тоталітаризму у Центрально-Східній Європі, котрі називають його одним із чинників повалення „залізної завіси” безкровною революцією. Цю тему активно розвивали у своїх публікаціях Мінтон Голдман („Революція і зміни у Центрально-Східній Європі: політичні, Економічні та соціальні виклики”), Джон Феффер („Шокуючі хвилі: Східна Європа після революцій”), Стафан Ауер („Ліберальний націоналізм у Центральній Європі”), Джері Ісаак („Демократія у темні часи”), Рік Фавн („Чеська республіка: оксамитова нація”), Роберт Вайнер („Зміна у Східній Європі”) та багато інших. У фокусі уваги більшості подібних праць Вацлав Гавел здебільшого постає як борець з тоталітаризмом, який під впливом самої системи пройшов еволюцію від опозиційного драматурга до політичного дисидента і лідера руху опору. Його ж публіцистичні тексти, виступи, п’єси та їх ґрунтовний аналіз частково губляться на тлі геополітичних змін періоду розпаду Варшавського договору. Саме вони є первинним продуктом інтелекту Вацлава Гавела, керівництвом до дії за умов ідеологізованого суспільства, яскравим прикладом і невичерпним джерелом нонконформістської етики, поширення якої серед мільйонів людей і дало історичний ефект.


Російський науковець Наталія Баций, аналізуючи феномен Вацлава Гавела, сконцентрувала свою увагу на моральному аспекті його публіцистики та аполітичній політиці колишнього президента Чехії. За її словами, після смерті академіка Андрія Сахарова у світі залишилося два суспільно-політичні лідери, яких було прийнято називати моральними авторитетами – Папа Римський Іван Павло Другий і екс-президент Чехії Вацлав Гавел. Якщо таке ставлення до нині покійного Понтифіка є очевидним і зрозумілим, то причини внесення до цього переліку Гавела Наталія Баций пояснює тим, що він вживав у політиці поняття „совість” частіше, ніж „доцільність”. Він був не стільки вождем, скільки орієнтиром. Не стільки правителем, скільки обличчям нації. Водночас дослідниця частково торкається теми етичного інтелектуалізму Вацлава Гавела, зараховуючи його до вельми тонкого прошарку суспільства, представникам якого завжди здавалося, що досить пояснити людям різницю між добром і злом, ненавистю і любов'ю, як усе відразу стане на свої місця.


Тімоті Гартон Еш приписує саме Гавелові фактичне спростування знаменитого вислову Джорджа Оруела про те, що всі революції – це невдачі. Так само дослідник вважає заслугою моральних авторитетів на зразок Вацлава Гавела те, що на відміну від символу великої французької революції 1789 року – гільйотини, символом революцій 1989-го став круглий стіл переговорів. Ще один інтерпретатор публіцистики Вацлава Гавела, американський парламентар-демократ, нині покійний Уолтер Кепс робить особливий наголос на етиці Гавела, котра, за його словами, бере свій початок від ще одного „філософа на троні”, – чеського президента і філософа водночас Томаша Гаррика Масарика, який, своєю чергою, безпосередньо пов’язаний з постаттю Яна Гуса – національного героя чехів XIV-XV століть. Водночас Уолтер Кепс згадує про те, що значний вплив на гуманістичний світогляд Вацлава Гавела мав його вчитель і філософ Ян Паточка (1907 – 1977), який досліджував праці Масарика. Отже, американський науковець робить висновок, що „Вацлав Гавел не з’явився з нічого; він є частиною тривалої чеської інтелектуальної традиції” [151]. Саме з цієї традиції, на думку Уолтера Кепса, походить Гавелівський „рецепт спасіння”, що полягає в елементарному почутті трансцендентної відповідальності, а також у архетипічній мудрості, доброму смаку, хоробрості, співчутті і, не в останню чергу, вірі у важливість конкретних заходів.


Ще один американський автор – Ричард Стенджер майже одразу після втрати Москвою впливу на чеський народ пише, що саме Вацлав Гавел уособлює специфічні риси цілого чеського руху відродження у поєднанні зі спадком Празької Весни. Дослідник також проводить паралель поміж Гавелом та Яном Гусом, який протистояв силі Латинської Церкви та німецької інтелігенції, відстоюючи право чеського народу на власну мову, і був за це спалений. За словами Стенджера, Вацлав Гавел подібним чином став до бою з марксистсько-ленінським баченням майбутнього, яке Мілан Кундера назвав „організованим забуттям”. І народний лідер, котрий знає, що саме пам’ятання рятує людину, а її гідність є невимовною містерією, здобув перемогу, витіснивши чужу загарбницьку ідеологію поза межі свідомості своїх співгромадян і поза кордони своєї батьківщини.


Ричард Ебелінг концентрує увагу на аналізі однієї з найвідоміших праць Вацлава Гавела – есеї „Влада безвладних”. Але його цікавить не просто авторський аналіз природи тоталітарної системи і ролі в ній індивіда як жертви і структурної одиниці. Ебелінг застерігає сучасних маніпуляторів людською свідомістю, подібно до Вацлава Гавела кажучи, що свобода завжди має два виміри: моральний і практичний, а без останнього будь-яке ліберальне моралізаторство втрачає силу.


Дженіфер Бін зосередила свою увагу на різноплановому внеску, що його зробив Вацлав Гавел у процес демократизації Чехословаччини на своєму власному шляху від драматурга до президента. Бін називає об’єкт свого дослідження головним голосом опозиції чеському комуністичному режиму. Дженіфер Бін віддає належне працям Вацлава Гавела, котрі, нелегально потрапляючи на Захід, відкривали перед тамтешніми читачами страшну картину тоталітарного суспільства безнадії та відчаю. Цієї ж думки дотримуються чи не найточніші історіографи Вацлава Гавела – його друзі та приятелі: польський журналіст Адам Міхнік, австрійський актор, драматург та режисер Максиміліан Шелль, у бесідах з котрими Гавел розкриває всю глибину свого етичного інтелектуалізму, пояснює хід своїх думок.


Використані у дослідженні джерела дозволили простежити, вивчити, проаналізувати і відтворити ті аспекти досліджуваної теми, які досі не знаходили такого генералізованого висвітлення в історіографії проблеми. Джерельна база дисертації суттєво посприяла досягненню основної мети – дослідити та узагальнити походження та наслідки застосування принципів етичного інтелектуалізму у публіцистичних працях Івана Дзюби та Вацлава Гавела у контексті посттоталітарних трансформацій східноєвропейського соціуму та цілого людства.


Третій підрозділ „Етичний інтелектуалізм та імператив історичної правди – домінантні риси українського шістдесятництва і непідцензурної публіцистики” присвячено аналізові основоположних праць українського державо- та націотворчого дискурсу, які творили тло публіцистики Івана Дзюби за доби панування тоталітаризму на теренах України.


Явище шістдесятництва в українській історії – це унікальний соціокультурний феномен. Його початки сягають мистецької традиції заперечення принципів комуністичного соцреалізму. Культурно-історичними витоками шістдесятництва були: світова культура (особливо модерністська література та малярство XX століття), народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво). Серед світоглядних засад шістдесятників слід назвати: лібералізм (свобода в усіх її виявах), гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості – центру Всесвіту), духовний демократизм (увага до простої, звичайної людини-трудівника), духовний аристократизм, акцент на моралі та етичному максималізмі, космізм (усвідомлення „планетарної причетності” людини як частинки Всесвіту до космічних процесів), активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації, культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості). Естетичними засадами шістдесятників можна вважати: критику інакшістю – заперечення соцреалізму власною творчістю; естетичну незалежність, відстоювання свободи митця; єдність традицій (національних і світових) та новаторства; індивідуалізацію (посилення особистісного начала); інтелектуалізм, естетизм, елітарність.


Рух шістдесятництва виник як опозиція до офіційної догми в літературі, поетичному та образотворчому мистецтві. Талановиті, обдаровані молоді люди, котрі у дитинстві пережили Другу світову війну, по-новому дивилися на світ і намагалися відобразити його, спираючись на традиції власного народу та культури. Попри неоднозначні та суперечливі умови функціонування радянської системи, винятковість діяльності шістдесятників не вписувалася у стандарти та вимоги офіційної критики. Диктатори приходили і відходили, але внаслідок відкритого протистояння цих двох світоглядів мистецький рух інакодумства переріс у масштабніший культурний, соціальний, політичний спротив. Під впливом переслідувань і репресій молоді поети, літератори, критики та інші митці, серед яких був Іван Дзюба, відродили забуті гасла періоду українізації 20-х років, нагадали первісні орієнтири ідеалістичного комунізму і заповзялися у нерівній боротьбі відстояти право нації та індивіда на неповторність світобачення і творчості. Щоправда, спектр вимог було значно розширено: до законного, конституційного права на національне відокремлення та самовизначення.


Це споріднювало шістдесятників з тими теоретиками національно-визвольного руху, які спиралися на праці класиків українського націоналізму, націонал-комунізму та частково ідеї ОУН. Твори з нової проблематики українських інтелектуалів успішно видавалися й розповсюджувалися підпільно, попри пильність офіційної цензури. Каральна реакція не забарилася. Вона по-різному вплинула на долю кожного з шістдесятників: когось знищили морально, когось – фізично, а хтось вижив і продовжував боротьбу з антилюдською імперією. Проте переслідування, замовчування і розправа не змогли цілковито замовчати для історії їхню діяльність, котра була однією з ланок у тривалому, але успішному процесі детоталіризації та лібералізації українських земель. Шістдесятництво у своїй діяльності спиралося на принципи легальності, ненасильства і толерантності. У цьому полягає самоцінність його етики, котра протиставляла грубій силі та брехливій пропаганді потугу знання та правди.


Якщо узагальнити повоєнний період української непідцензурної публіцистичної суспільно-політичної думки, то можна помітити, що вона здебільшого представлена у формі трактатів, памфлетів, есеїв, а також програмних документів і матеріалів, у яких можна знайти риси етичного інтелектуалізму шістдесятництва, що протистояло тоталітарному абсолютизму комуністичної системи. Розвиток української публіцистики у той час відбувався шляхом ревізії націоналізму та марксизму. Шістдесятництво фактично стало завершальним етапом багатовікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, підсумком розвитку її ідейної традиції. І тут немає принципового значення, чи опір був збройним, чи замість зброї українці виборювали свою державу інтелектуальною творчістю, совістю порядної людини і майстерністю проникливого публіцистичного таланту.


У четвертому підрозділі „Культурне поневолення Чехословаччини у контексті експансії радянського тоталітаризму на терени Центрально-Східної Європи” подано історичні передумови виникнення феномену моральної публіцистики Вацлава Гавела.


Чеські інтелектуали після того, як у Чехословаччині до влади прийшли комуністи, намагалися повернути країну та її громадян до демократичних стандартів співжиття, задекларованих Томашем Гариком Масариком. Вони обґрунтовували потребу звільнення індивіда та рідної культури з лабетів тоталітаризму на літературних вечорах, у дискусійних клубах та в театрах, читаючи твори класиків і обговорюючи п’єси молодих авторів. Саме з такого середовища вийшов Вацлав Гавел. Разом з багатьма своїми однодумцями він пережив переслідування та ув'язнення, які для всіх інакодумців приготував режим після придушення „Празької весни”. Попри увесь пресинг тоталітарної системи чеські інтелектуали не відмовилися від етики „життя у правді”, яка є своєрідною новітньою інтерпретацією Сократового етичного інтелектуалізму і яку проголосив В. Гавел. Після провалу спроби згори демократизувати суспільний лад у Чехословаччині 1968 року, тамтешні дисиденти не відмовилися від спроб зробити це знизу. Послідовно розширюючи діяльність неформальних структур громадянського суспільства, вони відстоювали природні права людини та нації на внутрішній і зовнішній політичних аренах. Зрештою, цей моральний, а не фізичний спротив дозволив їм у часи критичної слабкості комуністичної ідеології безкровно подолати її, аби розвивати національну культуру, продовжувати й вдосконалювати демократичні традиції у власній державі.


У другому розділі „Критика тоталітаризму в публіцистиці Івана Дзюби та Вацлава Гавела” подано аналіз антитоталітарного компонента публіцистики авторів крізь призму етичного інтелектуалізму як індивідуального мірила критеріїв „життя у правді” та „життя у брехні”, а також точки особистісного та масового переходу з одного виду життя в інший.


У першому підрозділі „Вацлав Гавел про тоталітаризм як штучне роздвоєння на „життя у брехні” та „життя у правді” проаналізовано аргументаційну базу антитоталітарної критики в публіцистиці Вацлава Гавела.


Підриваючи опори тоталітарно-ідеологізованого суспільства, Вацлав Гавел через свої п’єси шляхом своєрідного катарсису прагнув очистити людську свідомість від нашарувань ідеології, стримати індивіда від „втечі від свободи”, спонукати ближнього щодня працювати на утвердження істини, а не тоталітарної псевдореальності, що до абсурдності заперечує абсолютні моральні вартості. Своїм життєвим чином Гавел довів співгромадянам нетривкість спроб радянського режиму нав’язати якомога більшому числу мешканців планети ті постулати ідеї, котрі лише позірно є чистими, добрими й вічними, а натомість під їх прикриттям особиста індивідуальність нівелюється, поступаючись сірості підконтрольної, морально збідненої пересічності.


Гавел відстоює природні права індивіда, що їх не де-юре, а де-факто були позбавлені люди на одній шостій суші. При цьому він апелює до свідомості людини, вказуючи на те, що закони вищої справедливості на землі походять не з абстрактних джерел, кабінетів чи коридорів владної верхівки, а з рішучості кожного громадянина жити у правді. Вацлав Гавел, у продовження заповітів Томаша Гаррика Масарика, радить „тут” і „зараз” бодай малим ділом спричинитися до творення добра довкола себе, що, за його словами, унеможливлює морально-етичне виродження людства. Як протилежний приклад самознищення він змальовує деяких функціонерів партійної номенклатури та простих обивателів, котрі, впустивши диктат ідеології бодай раз у свій розум у процесі прийняття рішень, вже мислять спотвореними категоріями самозахисту ідеї від совісті індивіда, негайної матеріальної вигоди від посади чи просування щаблями влади за посередництва неправди. Жорсткої критики з боку Гавела зазнає модель суспільства суцільного споживання та пристосування до умов життя зі свавільною владою держави-монстра. Водночас він віддав належне дисидентському рухові на теренах СРСР, котрий не в останню чергу спричинився до природного падіння штучного імперського організму.


У другому підрозділі „Критика методології радянського тоталітаризму стосовно національної культури у публіцистиці Івана Дзюби” подано результати нового прочитання праці „Інтернаціоналізм чи русифікація?” та інших праць з погляду етичного інтелектуалізму.


Для публіцистики Івана Дзюби було характерне домагання природних прав українців у межах дуалістичної лояльності: гуманістичним ідеям чистої комуністичної доктрини і загальнолюдським цінностям, що походять від потреб кожного індивіда з його національними, культурними та ментальними особливостями. Зважаючи на своє радянське громадянство, „пролетарське” походження і виховання, Дзюба намагався реформувати закостенілу систему радянського панування на теренах СРСР. Його праця „Інтернаціоналізм чи русифікація?” завдяки відмінній базі цитат, фактів та логічно вплетеним постулатам природного права індивіда й народу стала досконало прорахованим посібником прозріння партійної номенклатури всіх рівнів, якій, щоправда, не судилося миттєво дістатися свідомості чесних і послідовних комуністів в Україні. Водночас для решти співгромадян автора ця робота засвідчила наполегливу життєздатність українських прагнень свободи і незалежності, а також – існування у суспільстві потенційних моральних авторитетів нації.


Публіцист намагався повернути українцям саме поняття нації у його первісному, вільному від ідеологічних тлумачень та спотворень вигляді. Така деміфологізація та дештампізація „націоналізму” мала за мету громадсько-політичне, культурне та економічне відродження мешканців України, які, в тому числі завдяки Іванові Дзюбі, просунулися на крок далі шляхом самоусвідомлення та самоідентифікації. Своєю чергою, інтелектуал продемонстрував у своїх працях не лише ретроспективне підґрунтя для національного самовираження українців: він майстерно і влучно описав потворне відступництво чиновницького партійного апарату, його вождів від об’єктивних канонів світо- і суспільствотворення та від неабсолютних але основоположних концептів для комуністів та соціалістів, які у Союзі було перекручено, забуто чи знівельовано. Також публіцист вдався до практичних порад своїм співгромадянам, виходячи з точки зору власних візіонерських поглядів на майбутній розвиток СРСР, його республік, серед них – і України. Йдеться про публічний виклик антилюдському режимові, етику творення, а не руйнації, толерантності, а не конфронтації, самоусвідомлення, а не самозабуття.


І Дзюба, і Гавел поклали в основу своєї публіцистичної діяльності етично-інтелектуальний аналіз причин та наслідків практичних втілень в історії утопічних моделей суспільств, що збудовані за принципом „життя в брехні”. Натомість, вони подали на осуд чи схвалення мас своє бачення основоположних засад ідеального суспільства майбутнього, яке б ґрунтувалося на „житті у правді”. У працях обох публіцистів зустрічаємо роздуми над інтернаціоналістськими тенденціями розвитку світу, звичайно, з певними застереженнями, але достеменно без схвалення штучного об’єднання індивідів чи націй, нетерпимості (культурної, мовної, політичної...) та морально-фізичної агресії.


У третьому розділі „Пошуки фундаментальних вирішень посттоталітарних проблем людства у візіях Івана Дзюби та Вацлава Гавела” проаналізовано основні напрями і змістове наповнення посттоталітарної публіцистики обох авторів, футуристичне спрямування її соціально-політичної критики сучасного світоустрою на локальному та глобальному рівнях.


У першому підрозділі „Екзистенційний поступ індивіда та нації у посттоталітарний період: концепція переходу в публіцистиці Івана Дзюби” проаналізовано джерела та аргументи критично-еволюційного бачення розвитку нації та людства у текстах Івана Дзюби на зламі ХХ – ХХІ століть.


Розвал СРСР, Варшавського пакту, а разом з ними – і цілковите банкрутство ідеї світової комуністичної революції, ще не означали остаточної перемоги у світі ліберальної демократії та ринку як остаточних форм співжиття індивідів. Попри те, що останні концепції безумовно спричинилися до падіння свого ідеологічного ворога, якого було затавровано як втілення неправди та глобального насильства над індивідом та народами, їх не можна сліпо ототожнювати з джерелом та виявом універсальної істини і непомильності. Етичний інтелектуалізм Івана Дзюби і Вацлава Гавела якраз і полягає у диференційованому підході до оцінки явища ринку та ліберальної демократії.


В українського публіциста Івана Дзюби знаходимо дуже обережне ставлення до явища глобалізації, що поширюється у свідомості людей та планетою шляхом нівеляції національно-культурних кордонів, на зміну яким нав’язується універсальна система ринкового функціонування суспільства. Для Дзюби є неприйнятною підміна категорій правди, добра і традиції категоріями вигоди, інтересу, прибутку. Він виступає своєрідним оборонцем традиційних культур, проводячи паралелі поміж колишнім радянським інтернаціоналізмом та сучасною споживацькою цивілізацією. Публіцист відроджує забуте поняття націоналізму як любові до свого народу, який сприймається через призму належності до світової родини націй, без ненависті та упередженого ставлення до інших народів.


Дзюба наголошує на неможливості та небезпеці домінування матеріальних цінностей над моральними і, таким чином, заперечує твердження пропагандистів новітнього світового порядку про те, що тільки матеріальний добробут і рівність можуть забезпечити мир та спокій на планеті, а тому цій концепції мають підпорядковуватися всі інші. Так само як і Гавел, український інтелектуал не відкидає економічного чинника як важливої частини життєдіяльності людства, проте нагадує, що лише самої економіки замало, аби на ній як на фундаменті побудувати нормальне здорове суспільство. Досконало знаючи методи та канони функціонування радянського тоталітаризму, Іван Дзюба на засадах християнської моралі, толерантності та солідаризму намагається запобігти дегуманізації вже посттоталітарного суспільства.


У другому підрозділі „Некінець” історії та нова етика: інтелектуальні візії Вацлава Гавела” проаналізовано основоположні міркування публіциста Вацлава Гавела з приводу національних та світових викликів, що постали перед людиною посттоталітарного періоду.


Колишній президент Вацлав Гавел упродовж свого творчого, громадського та політичного життя протистояв „життю в брехні”. Головне своє завдання він вбачав у звільненні індивіда від системи, що керує ним за посередництва примусу, страху та абсурдних ритуалів. З падінням комуністичної імперії чеський інтелектуал на посаді глави держави зробив усе можливе для подолання розгубленості перед майбутнім та зневіри у власних силах, що охопив його співгромадян у вже незалежній Чехословаччині.


Етика миротворця дала змогу Гавелу мирно провести розподіл країни і, нарешті, задовольнити національні прагнення словаків. Проникливий інтелектуалізм колишнього драматурга допоміг йому стати справжнім виразником інтересів свого народу. В. Гавел не є прихильником примату ринкових принципів функціонування держави, водночас, він підтримує децентралізацію влади та потреби місцевого самоврядування. Для колишнього президента держава ніколи не була на першому місці в системі ціннісних орієнтацій – за кожним його виступом чи зверненням проглядається піклування про права людини, а вже потім – про права держави. Рівень розвитку громадянського суспільства, де кожен індивід усвідомлює не лише свої права в громаді, а й обов’язки перед нею, є для Гавела основним мірилом свободи та якості життя. Відданість демократичним цінностям змушує його, вже „пенсіонера від політики”, активно брати участь в обговоренні суспільно-політичних проблем сучасного світу. Етичний інтелектуалізм Гавела, його постійне прагнення до пошуку вищої істини, а не ситуативно-партикулярної „правди”, не дозволяє йому мовчки спостерігати за ситуацією в Іраку, Росії, Білорусі, на Кубі. З цих та інших приводів він досі активно висловлює турботу про тамтешніх мешканців, критикує владу, схильну до авторитаризму чи тоталітаризму.


 


ВИСНОВКИ


 


 Дисертація розкриває особливості етичного інтелектуалізму у публіцистичних працях Івана Дзюби та Вацлава Гавела. На основі аналізу, порівняння та протиставлення їх поглядів доведено, що попри наявність розбіжностей в інтелектуальному баченні публіцистами тенденцій розвитку світу, істина була і залишається одним із головних мірил якості концепцій співжиття людей та громад. Водночас ми переконалися у тому, що публіцистика відіграє важливу роль у формуванні засадничих орієнтирів сучасного індивіда у контексті посттоталітарних трансформацій східноєвропейського соціуму та цілого людства. Спираючись на ідеї, висловлені у текстах І. Дзюби та В. Гавела, було розглянуто моделі самоактуалізації українського та чеського соціумів у період глобалізації.


Публіцистика І. Дзюби вже понад півстоліття є невід’ємною частиною літературознавчого, історичного, філософського та націотворчого дискурсу. Вона постала зі самої світоглядної позиції українського науковця, інтелектуально-інтуїтивні переживання та пошуки котрого справили чимале враження на українське суспільство часів УРСР та періоду незалежності. Так само і Вацлав Гавел засвідчив перед цілим чехо-словацьким соціумом та світовим співтовариством власне вміння словом і ділом нівелювати життя в брехні заради життя у правді. Його драматичні твори, публіцистичні праці та публічні виступи виростали з інтуїтивно-інтелектуальних досліджень радянської псевдореальності, її аргументованої критики та бажання зробити цей світ кращим. Аналіз публіцистичних творів Івана Дзюби та Вацлава Гавела у контексті їх інтелектуальної аргументації та етичної мотивації вибору того, а не іншого типу ідейного спрямування власних праць дозволяє нам зробити такі висновки:


Етичний інтелектуалізм у публіцистиці країн Центрально-Східної Європи ХХ – ХХІ століть є закономірною реакцією тієї частини національної інтелігенції, котра у важкі для свого народу часи вважає за свій моральний обов’язок втрутитися принаймні словом в історію, побут, світосприйняття людей задля якісних перетворень. Справедливість цього твердження випливає з досвіду зародження, розвитку, кризи та падіння однієї з найзгубніших ідеологій в історії людства, котра відіграла вагому роль у житті багатьох слов’янських народів, серед яких були українці і чехи.


Природно, що тема комуно-тоталітаризму посідає провідне місце у працях найвидатніших публіцистів та громадських діячів обох націй. Іван Дзюба і Вацлав Гавел почали свою діяльність приблизно в один період – 60-ті роки ХХ століття, і їх творчість стала наслідком справедливого обурення наругою, що її чинила над людською особистістю комуністична система. Псевдоінтелектуальним теоретичним розробкам ідеологів радянського тоталітаризму І. Дзюба і В. Гавел протиставили довершені зразки публіцистичних праць, у яких послуговувалися аргументами, що заперечують право гіпертрофованого державного організму на насильницьке перетворення людей у зденаціоналізованих, знедуховлених та морально неповносправних індивідів. Іван Дзюба та його творчість – невіддільні від явища шістдесятництва в українській історії, а це – унікальний, соціокультурний феномен. Його початки сягають мистецької традиції заперечення принципів комуністичного соцреалізму, а ідейне підґрунтя – націонал-комунізму та інтегрального націоналізму. Під впливом переслідувань та репресій молоді поети, літератори, критики та інші митці, серед яких був Іван Дзюба, відродили забуті гасла періоду українізації 20-х років, нагадали первісні орієнтири ідеалістичного комунізму і заповзялися у нерівній боротьбі відстояти право нації та індивіда на неповторність світобачення і творчості.


Шістдесятництво у своїй діяльності спиралося на принципи легальності, ненасильства і толерантності. У цьому полягає самоцінність його етики і приклад для наслідування на тлі визвольних змагань українства другої половини ХХ століття. Подібними були орієнтири і чеських інтелектуалів, котрі після того, як в Чехословаччині запанували комуністи, намагалися повернути країну та її громадян до демократичних стандартів співжиття, задекларованих Томашем Гарриком Масариком. Вони обґрунтовували потребу звільнення індивіда та рідної культури від „дружніх обіймів” тоталітаризму. Саме з такого середовища вийшов Вацлав Гавел. Його непокоїло та, що комуністи будують суспільство абсурду, беззмістовної покори та самообману. Разом із багатьма своїми однодумцями він зазнав переслідувань та ув'язнення, які для всіх інакодумців приготував режим після придушення „Празької весни”. Попри увесь пресинг системи, чеські інтелектуали не відмовилися від етики „життя у правді”, яку проголосив В. Гавел.


Крок за кроком розширюючи діяльність неформальних структур громадянського суспільства, вони захищали природні права людини та нації на внутрішній і зовнішній політичних аренах. Зрештою, цей моральний, а не фізичний спротив дозволив Гавелу спільно зі своїм народом у час критичної слабкості комуністичної ідеології безкровно подолати її, аби продовжувати й вдосконалювати демократичні традиції у власній державі. Характерно, що після здобуття незалежності Україною та Чехо-Словаччиною ані Іван Дзюба, ані Вацлав Гавел не припинили своєї праці, відчуваючи, що справжня боротьба за майбутнє лише починається. Обидва публіцисти допомагали своїм співгромадянам якомога скоріше позбутися важкого тягаря посткомунізму, намагалися знівелювати наслідки багаторічного впливу на індивіда з боку тоталітарної системи, аби ця нова людина могла знайти своє місце у новому світі без залізних завіс. Водночас Дзюба і Гавел застерігали й застерігають людей від небезпек глобально-споживацького суспільства, котре подекуди набуває форм новітнього тоталітаризму лише з іншим забарвленням та постулатами. Усе це публіцисти роблять виходячи з принципу: знання істини зробить людину вільною від внутрішніх та зовнішніх умов, а незнання і делегування свого права мислити іншим чи іншому може призвести до чергової втрати усіх природних прав.


Саме протиставлення органічних знань про устрій світу, закономірності історичного розвитку людини і суспільства дало змогу Іванові Дзюбі та Вацлавові Гавелу протистояти тоталітарній системі, що, зрештою, розпалася. Обидва публіцисти завчасу передбачили цей розпад, що походив з неорганічної, брехливої природи ідеологічної тиранії. Остання, фактично, нічого не змогла змінити ані у своїй долі, ані в долях своїх противників. Трактат Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” та праця Вацлава Гавела „Сила безсилих” завдали нищівного удару по авторитету радянського імпер-тоталітаризму. Ці тексти не змогла перекричати контрпропаганда, їх не затьмарили наклепи на їхніх авторів. І все це завдяки тому, що у них домінувала правда, а її авторитет непомірно більший і міцніший за будь-який військовий потенціал, поліційний тиск та всі вироки судів. Зразкові інтелектуали Дзюба і Гавел у своїх текстах переконливо довели, що той, хто володіє справжнім знанням, не може чинити зле. Бо езотеричне знання не дозволить вдаватися до методів, котрі бодай якось відрізняються від чистоти декларованих намірів.


У своїй публіцистиці українець і чех викрили всю підступність ідеологій, що прикриваючись благородною метою побудови справді гуманного суспільства, насправді чинили злочини проти людства від його ж імені. Іван Дзюба і Вацлав Гавел засвідчили, що саме з цієї цинічної демагогії й походила загроза для нормального буття людини, нації та цілого світу. Публіцистика Дзюби і Гавела позбавила ідеологію тоталітарного комунізму права на визначення шляху розвитку людства і морально-духовного зростання окремої людини. Вони висловили методологічний сумнів в інтелектуальній спроможності системи на всезнання і зробили це без патетичного самовивищення, запропонувавши кожному індивіду без жодного примусу розвивати власну думку і спільно з іншими шукати кращі моделі світоустрою. Публіцисти встановили нові стандарти оцінки ефективності державної влади, які були спрямовані не на аналіз мети, а на осмислення методології чиновницького апарату. Водночас Іван Дзюба і Вацлав Гавел повернули пересічній людині належне їй місце у структурі суспільства, наголосивши на тому, що її право на вільну думку та вільний вибір є невід’ємним. Публіцисти вірять в людину, її розум та людяність і довіряють їй майбутнє цілого людства.


Публіцистика Івана Дзюби та Вацлава Гавела за рівнем свого практичного застосування може слугувати зразком дидактичного мистецтва. Їх статті та виступи завжди на крок випереджували й випереджують усвідомлені потреби суспільства, яке, зрештою, розуміє турботу своїх наставників. Це простежується від часу написання Дзюбою „Інтернаціоналізму чи русифікації?” та перших п’єс Вацлава Гавела. Спершу вони зародили у громадській свідомості відчуття ненормальності ситуації суспільстві, яким керувала непомильна партія з єдиноправильною ідеологією. Згодом це відчуття переросло у потребу переосмислення самих засад функціонування тоталітарного суспільства, і публіцисти всіляко сприяли цьому процесу. Як наслідок, тиранія скінчилася. Але Дзюба і Гавел почали робити все від них залежне, щоби допомогти своїм співгромадянам подолати страх перед невідомістю, незвичним вільним вибором та іншими наслідками перетворення світу з біполярного на глобальний. Вони пом’якшили в свідомості людей різкий перехід до ринкових механізмів організації життя і досі дають їм настанови та роз’яснюють явища новітньої реальності, намагаючись посприяти правильному вибору цінностей. Те саме стосується їх бачення ролі політика у суспільстві: Іван Дзюба і Вацлав Гавел зруйнували традиційне розуміння політика як цинічного індивідуаліста, єдиним орієнтиром котрого є здобуття більшої влади. Публіцисти виступають яскравими антиполітиками, наголошуючи на потребі перетворення державного службовця на народного службовця з гуманістично зорієнтованою етикою та підходом до своїх обов’язків.


На прикладі публіцистики Івана Дзюби і Вацлава Гавела ми побачили, що сучасна публіцистична думка має яскраво виражену рису дуалістичності. Частина інтелектуалів тяжіє до вже традиційної тенденції відстоювання принципів ліберально-демократичного світоустрою, із захопленням сприймаючи глобалізацію та поширення ринкових механізмів організації господарства. Ці публіцисти здебільшого вважають, що тоталітаризм став жертвою саме ліберальної демократії, котра на правах переможця має право визначати еволюційні орієнтири людства. З іншого боку, друга група публіцистів схиляється до дещо обережнішого погляду на цю проблему: вони відмовляються погодитись із тим, що у світі вже не залишилося жодних альтернатив, котрі могли би протиставити себе сучасному світовому порядку і, зрештою, спричинити або перемогу власних принципів (гуманніших, благородніших та ближчих до ізотеричного знання), або принаймні синтез з ліберально-демократичним світоглядом, котрий вже претендує на роль ідеологеми нічим не гіршої за ті, що призвели до катастроф у ХХ столітті.


 


Іван Дзюба та Вацлав Гавел безсумнівно належать до другої категорії публіцистів, оскільки не полишають своєї діяльності на благо людства. Обидва публіцисти у притаманній їм формі застерігають інших інтелектуалів від самозасліплення примарною можливістю осягнути цілу істину буття і з цієї позиції диктувати іншим правила життя. Іван Дзюба і Вацлав Гавел наголошують на потребі постійних рефлексій людини, яка належить до сучасної високотехнологічної, глобальної цивілізації. На їх думку, це має бути критичний самоаналіз, основним висновком з якого (принаймні поки що) випливатиме твердження: людина знає те, що вона досі нічого не знає. У цьому полягає не лише данина батькові етичного інтелектуалізму Сократові, а й ключ до спасіння людства через нові пошуки вищого благочестя та самовдосконалення. Іван Дзюба та Вацлав Гавел досі не зійшли з п’єдесталу моральних авторитетів нації й продовжують уважно придивлятися до подій у всіх сферах людської життєдіяльності для того, щоби у потрібний момент, відчувши певні загрози, або віднайшовши якесь вирішення, виступити зі зверненням до громадськості – так само, як вони це робили майже півстоліття тому. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины