СЕМАНТИКА Й ПРАГМАТИКА НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СЕМАНТИКА Й ПРАГМАТИКА НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Альтернативное Название: СЕМАНТИКА И ПРАГМАТИКА неполных предложений В УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, розкрито наукову новизну, висвітлено теоретичне значення й практичну цінність роботи, визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи аналізу, сформульовано основні положення, що виносяться на захист.


У першому розділі “Еволюція поглядів на неповні речення та їх статус в українському синтаксисі” викладено теоретичні засади досліджуваної проблеми, визначено рівень її вивченості  в сучасному мовознавстві, простежено еволюцію поглядів на неповні речення, виокремлено диференційні ознаки неповноти на формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному рівнях.


Дослідження будь-якої синтаксичної одиниці вимагає застосування сучасної лінгвістичної теорії, основними ярусами якої є синтактика, семантика, прагматика. Інакше кажучи, ця тріада може бути репрезентована як поєднання формально-граматичного, семантико-синтаксичного й функціонального поглядів на мову.


Виконуючи свої функції, кожен рівень має свої одиниці. В.Матезіус констатує, що “… речення як абстрактна модель є синтаксичною формою й повинно відноситися до мови”, в мовленні “воно реалізується як конкретне висловлення”. Одиницею мови є речення, а одиницею мовлення – висловлення. Мова змінюється в мовленні  залежно від умов конкретного акту комунікації, коли ті чи інші чинники не тільки включаються в процес спілкування, але й впливають на конкретні форми мовленнєвих утворень, формують їх.


Вплив цих чинників на мовленнєві утворення (висловлення) виявляється перш за все в тому, що вони здатні створювати умови, за яких стає непотрібним словесне вираження тієї чи іншої ланки дійсності. Тому окремі елементи мовленнєвого ланцюжка випадають. У цьому разі випадає лише словесна оболонка, звукова форма, а лексична одиниця, яка виконує номінативну функцію в процесі спілкування, залишається. Створюються так звані неповні конструкції. Сам термін “неповне речення” викликає негативне сприйняття, постає опозиція повне / неповне (позитивне / негативне). Відповідно, неповне речення повинно характеризуватися відсутністю якихось ознак, які притаманні повному реченню та й реченню взагалі. Аналіз речення, що здійснюється з урахуванням основних його ознак й категорій, репрезентує цю конструкцію як основну синтаксичну одиницю у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному аспектах.


Виступаючи мовною і знаковою одиницею, речення характеризується формою і змістом. Форма речення специфічна. Усталена багатокомпонентність речення (хоча речення можуть бути й однослівними) актуалізує завдання щодо встановлення закономірностей об’єднання в єдине смислове ціле слів у реченні і визначення тих особливостей, які відрізняють речення від простого набору слів. Цей аспект здебільшого називають структурним, оскільки він повною мірою відображає закономірності синтаксичних зв’язків і лінеарних стосунків між словами, тенденції формального вияву компонентів реченнєвої структури. У цьому плані досить показовим постає тлумачення речення, що ґрунтується на розгляді актуалізаційних параметрів його форми і структурно необхідних складників. Це особливо послідовно з’ясовано в теорії генеративно-трансформаційної граматики (див. праці Н.Хомського, Дж.Міллера та ін.).


Семантика речення пов’язана з особливостями змістового наповнення його структурних компонентів і відношеннями, які виникають між ними, що відбивають специфіку поєднання змісту й форми компонентів речення в конкретній мові.


Один із аспектів вивчення речення пов’язаний із  закономірностями його використання в мовленнєвих актах: його, здебільшого, називають прагматичним, оскільки основним призначенням речення є комунікативне навантаження, що охоплює й емоційно-естетичний статус речення.


У зв’язку з цим актуальним є досить ємне визначення речення І.Вихованця, який кваліфікує його “як основну синтаксичну одиницю-конструкцію, предикативну синтаксичну одиницю, що є мовним знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій) і вказує на стосунок до дійсності й до повідомлюваного, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а також виступає мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки”.


У цій дефініції підкреслюються визначальні параметри речення: 1) у формально-синтаксичному плані речення ґрунтується на синтаксичних зв’язках і виділюваних на їхній основі компонентах формального типу; 2) із семантико-синтаксичного боку речення створюється семантико-синтаксичними відношеннями й встановлюваними на їхньому ґрунті компонентами значеннєвої природи; 3) речення є знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій); 4) речення виражає модально-часове значення, тобто предикативність; 5) речення є комунікативною одиницею, одиницею спілкування; 6) за допомогою речення формується і втілюється думка; 7) у сфері мови речення є типовим, абстрагованим від мовленнєвих репрезентацій зразком, моделлю, за якого в мовленні утворюються конкретні речення (висловлення); 8) у сфері мовлення речення залежить від контексту, мовленнєвої ситуації, поділяючись у плані актуального членування на “дане” (тему, вихідне у висловленні) і “нове” (рему, основне, комунікативний центр у висловленні). Сукупність цих ознак засвідчує, що речення є одиницею і мови, й мовлення.


Неповне речення має всі ці ознаки, однак специфікою таких утворень є деякі порушення, недовиконанняцих ознак на різних рівнях.


Формальна неповнота речень (1.2.1. Статус формальної неповноти речень) цікавила вчених з давніх-давен. Уже М.Смотрицький указував на можливість пропуску слів у реченні. Як граматичне явище розглядали неповноту речень також М.І. Греч, П.С. Дудик, О.М. Пєшковський, І.О. Попова, В. Сімович, О.О. Шахматов та інші. Усі дослідники підставою виділення неповних речень вважали випущення якогось члена речення, – головного чи другорядного. Однак неповнота складу сполучається з неповнотою їхнього змісту. Єдині конструкції, які дійсно можна покваліфікувати формально неповними, ґрунтуються на формальному складі речень. Це так звані “еліптичні речення”.


Формально й семантично неповні речення (1.2.2. “Закономірності вияву семантичної неповноти речень та їх корелятивність / некорелятивність з формальною неповнотою”) складають основну групу неповних конструкцій. Саме такі речення вважаються варіантами розгорнутих, повних структурних типів, вони являють собою їх неповну реалізацію. За ступенем семантичної неповноти всі речення слід диференціювати на три групи. До першої входять конструкції, формального складу яких достатньо для виконання ними комунікативної функції навіть за ізольованого використання: Кожна голова має свій розум (Нар. тв.). До другої групи належать формально повні речення, але семантично повними вони стають лише у контекстуальному зв’язку з іншими реченнями: Лідія підозрілого не запримітила. Вона позіхнула, тримаючись за поперек, зникла в будинку (М.Меднікова, Зірка). Третя група включає конструкції, формальна неповнота яких зумовлює семантичну неповноту, тобто поза конситуацією вони не зрозумілі й не виконують своєї комунікативної функції: Прапорщик рушив попереду. Прапорщикова з сумками в руках за ним (Б. Харчук, Подорож до зубра).    


Загальноприйнята і хрестоматійно відома класифікація неповних речень як одиниць мовлення сприяє розгляду неповних речень як конструкцій, що в певних аспектах набули відносної системності і характеризуються відповідними авторизаційними параметрами у процесі комунікації (1.2.3. “Типологія функціонально-комунікативної неповноти речень”). В умовах функціонування комунікативна межа кожного окремого висловлення відображається в його актуальному членуванні. Мовець у комунікативному акті намагається насамперед передати найбільш суттєву інформацію для нього. Така інформація здебільшого містить нові значення (рему), тоді як тема є менш значущою і задається засобами контексту чи ситуації. Залежно від того, як  “встановлюється” тема в неповних реченнях, їх поділяють на контекстуально й ситуативно неповні. Розглянуті два класи неповних речень диференціюються за способом відновлення пропущених у них членів: якщо в реченнях першого класу для такої процедури необхідні тільки лінгвістичні знання, які виступають показником нашої мовної компетенції, то в реченнях другого класу потрібні знання енциклопедичного характеру, що відображають наші уявлення про світ, наш життєвий досвід.


Аналіз речення у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному аспектах дозволяє констатувати, що категорія неповноти виявляється по-різному на кожному з цих рівнів. Тому неповне речення треба кваліфікувати як окремий особливий структурний і семантичний тип речення, якому притаманні всі категорії й ознаки речення, особливості вияву форм якого слід досліджувати  в мовленні (мовленнєва неповнота), з послідовним урахуванням   прагматичних інтенцій мовця та розмежуванням узусних й оказіональних площин.


У другому розділі “Семантико-функціональні типи неповних речень” простежено особливості семантико-синтаксичної структури речення, з’ясовано співвідношення повноти / неповноти речення з валентністю предиката, репрезентовано типологічну класифікацію неповних речень з елімінованими предикатними й субстанційними синтаксемами.


У мовознавстві існує декілька основних підходів до визначення семантико-синтаксичної структури речення: денотативний, який встановлює співвідношення між реченням і відображуваною ситуацією (найповніше опрацьований М.В. Всеволодовою, В.Г. Гаком), логічний, що спирається на структуру думки й логічну систему предикатів (представником цього напряму є Н.Д. Арутюнова), семантичний (Ю.С. Степанов) – ґрунтується на лексико-семантичній типології слів, які беруть участь у вираженні предикативного ядра речення. На наш погляд, розгляд семантичної структури речення варто здійснювати з опорою на валентний потенціал дієслівного предиката, що уможливлює вирізнення ядра семантичної структури речення, навколо якого концентруються її варіації, модифікації і трансформації.


У сучасній лінгвістиці під поняттям “валентність” розуміють основні закономірності сполучуваності одиниць певної мови. Мовна валентність розглядається щодо різних рівнів мови, в різних площинах. Семантико-синтаксична валентність відображає той факт, що ознакові слова (як єдині носії валентності) вимагають певних контекстних партнерів із відповідними семантичними ознаками і виключають інших контекстних партнерів із іншими семантичними ознаками. Відбір відповідних партнерів здійснюється на основі відповідності або невідповідності семантичних ознак обох поєднуваних семантично опорного і семантично залежного елемента (з лінгвістичного погляду), які у свою чергу мотивовані явищами дійсності (екстралінгвістично).


Семантична структура речення ґрунтується на семних компонентах дієслова – валентних гніздах. На конкретно-мовленнєвому рівні ці гнізда можуть заповнюватися або не заповнюватися, що, в свою чергу, дає всі підстави говорити про семантичну (або валентну) неповноту речення. Згідно з цим слід розрізняти такі семантико-функціональні типи неповних речень: 1) реченнєві конструкції з елімінованим предикатом; 2) реченнєві конструкції з елімінованими субстанційними синтаксемами: а) конструкції з елімінованим суб’єктом; б) конструкції з елімінованим локативом; в) конструкції з елімінованим об’єктом; г) конструкції з елімінованим інструменталем; ґ) конструкції з елімінованим адресативом.


Услід за А.П.Загнітком, під елімінацією ми розуміємо виключення (усунення) відомого і / або невідомого з граматично і / або стилістично значущою метою, внаслідок чого витворюється функціонально інша синтаксична одиниця.


Найуживанішими в українській мові є реченнєві конструкції з елімінованим предикатом (2.3 “Семантична типологія реченнєвих конструкцій з елімінованим предикатом”) із значенням руху, переміщення в просторі. Елімінованими виступають дієслова їхати, приїхати, поїхати, прибувати, прилітати, літати, йти, приходити, бігти, прибігати та ін. Це, зазвичай, чотиривалентні дієслова, які вимагають наявності особи, яка виконує дію,  – суб’єкта – лівобічна синтаксема, і локативної синтаксеми, що визначає членування на вихідний пункт руху, шлях руху і кінцевий пункт руху: А мати – з дому. Плачуть, затинаються і говорить не хочуть ні про що (Л.Костенко, “Маруся Чурай”); “А поглянь на себе. Рука як їроплан. Ти ж в люк не влізеш. З госпіталю?” (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”). Іншу групу складають речення із семантикою мовлення, мислення. Модель реченнєвої конструкції з елімінованим предикатом мовлення утворюється шляхом безпосереднього співвіднесення суб’єкта мовлення з об’єктом мовлення. Основна конструкція може доповнюватися адресатною синтаксемою: “Я знаю – це він про дальшу долю тих людей(О.Гончар, “Твоя зоря”); Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого (У.Самчук, “Марія”). В окрему групу можна виділити конструкції зі значенням буття: Їй за плечима – поле, а перед нею село, долина, ліс (Б.Харчук, “Соломонія”); Човен - на середині ріки (Ю.Смолич, “Дитинство”). Аналіз подібних конструкцій дає змогу виділити окремий тип буттєвих (локативних) предикатів. Слід також вичленувати ще одну незначну групу предикатів із семантикою давання. Така семантика репрезентована найчастіше експлікованими адресатними й обєктними синтаксемами: “Кажуть, отой, як його, - Байконур”. – “Я туди металоконструкції. Мені – Героя (П.Загребельний, “Брухт”); Кождому – горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде урожай (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”).


Конструкції, в яких закріпилося нульове вираження субєкта (на формально-граматичному рівні – підмета), переважно зараховують до односкладних означено-особових, неозначено-особових та узагальнено-особових (2.4.1. “Особливості конструкцій з елімінованим суб’єктом”). Із таким їхнім статусом важко погодитися, адже на наявність суб’єктної синтаксеми завжди вказує валентність відповідного предиката, з одного боку, й існує потенційна можливість функціонування суб’єктної синтаксеми тільки у формі називного відмінка власне-іменника або займенникового іменника, на що вказує також граматична форма відповідного предиката, з іншого боку. Такі утворення на семантико-синтаксичному рівні слід кваліфікувати як реченнєві конструкції з елімінованим суб’єктом, який може мислитися означеним, неозначеним або узагальненим: Готуйтеся до великих і крутих неприємностей” (Ю.Андрухович, “Московіада”); Галю влаштували на їхню кафедру “по блату” (П.Загребельний, “Брухт”); Кохайте дівчат – і народять вас самих (Ю.Андрухович, “Рекреації”).


Основним семантичним варіантом об’єктної синтаксеми виступає синтаксема у функції об’єкта дії (2.4.2. Різновиди конструкцій з елімінованим об’єктом). Саме такі синтаксеми найчастіше елімінуються в мовленні. Ними виступають:         а) об’єкт конкретної дії: Телевізор двоїв зображенням. Відвезла в ремонт (М.Матіос, “Життя коротке, щоб казати “ні”); б) об’єкт допомоги, подяки: “...від сьогодні я вже цілком офіційно повнометражний кандидат філософських наук і хотіла б подякувати “ (П.Загребельний, “Брухт”); в) об’єкт повідомлення, спрямування інформації до адресата: “Знаєш секрет розгрому німців під Москвою? Найбільша військова таємниця, але тобі розкрию (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”); г) об’єкт при дієсловах просити, шукати, знайти, зустрічати, проводжати: Хто б міг осуджувати Шульгу? Він шукав і знайшов, решта не має значення (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”).


Найуживанішими конструкціями з елімінованим інструменталем (2.4.3. “Закономірності вияву конструкцій з елімінованим інструменталем”) можна вважати такі, в яких у ролі предиката виступає тривалентне дієслово, що реалізує спрямовано дію суб’єкта на об’єкт за допомогою якогось знаряддя дії, або чотиривалентні дієслова, які, крім названих синтаксем, ще вимагають синтаксеми адресата, на користь якого відбувається дія. У цій правобічній позиції адресатна семантика може поєднуватися з цільовою, коли позиція адресата заповнена назвою неістоти. Це дієслова типу вибривати, вишивати, малювати, різати, копати, ткати, рубати та ін.: ...дременув вуличкою до мосту, а тамо дядьки лід рубають для молочарні (В.Медвідь, “Льох”); Сусідка сапала город (М.Матіос, “По праву сторону твоєї слави”); Гробар копав комусь могилу (М.Матіос, “По праву сторону твоєї слави”); “У неділю дерево будуть тесати?” (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”); Шандриха рушники шила (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”); Він цюкає дерево (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”).


В українській мові часто зустрічаються реченнєві конструкції типу Вітром віднесло човни в море; Вогнем спалило все село. Синтаксеми вітром, вогнем з логіко-семантичного погляду характеризуються як аґенс дії, а з семантико-синтаксичного – як аґентивний інструмент. На наш погляд, такі конструкції цілком можна вважати реченнями з елімінованим інструменталем, адже подібні синтаксеми беруть на себе роль виконавця дії (А.П.Загнітко називає такі синтаксеми інструментальним суб’єктом): “Вас буде відвезено машиною (П.Загребельний, “Брухт”).


Правобічна валентність чотири- й п’ятивалентних дієслівних предикатів на позначення руху вимагає локативної синтаксеми, яка зазнає членування на вихідний пункт руху, шлях руху та кінцевий пункт руху (2.4.4. “Типи конструкцій з елімінованим локативом”). У мовленні не всі зазначені субстанційні синтаксеми  мають лексичне вираження: зустрічаються конструкції із заповненою локативною синтаксемою на позначення тільки вихідного пункту (елімінуються синтаксема на позначення кінцевого пункту і синтаксема на позначення шляху руху): Деколи пташина прилітає з вирію, сідає навпроти вікна на гілячці дерева (О.Гончар, “Бригантина”); або вказується тільки кінцевий пункт руху: Нарешті вони приїхали у село (Б.Харчук, “Подорож до зубра”);  або окреслює кінцевий пункт руху і шлях руху: А коваль жив у кінці села, поки процесія перейшла селом до цвинтаря... (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...). Найчастіше  у мовленні зустрічаються конструкції, до складу яких не входить жодна локативна синтаксема: Совинський тоді теж прийшов (П.Загребельний, “Брухт”); Вони піднялися по сходах на першу галерею... Вони прийшли (І.Багряний, “Сад Гетсиманський”); Одного дня прибула якась комісія (О.Гончар, “Бригантина”).


За статистикою найменш репрезентованими є конструкції з елімінованим адресативом (2.4.5. Специфіка конструкцій з елімінованим адресативом). Валентно повязані з адресативом предикати дії являють собою замкнену групу, основу якої складають дієслова давати, дарувати, присвячувати, нести, вручати, продавати, писати тощо, при яких ці адресатні синтаксеми рідко елімінуються: А ґрунта загриміли до колгоспу. Сама їх Юр’яна віддавала (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”); А будете людей столувати, то давайте пісної їди і всякої (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”).


У третьому розділі “Прагматичні інтенції і ситуативно-мовленнєва мотивованість неповних речень” досліджується структурна й семантична неповнота прагматичних типів речення та характеризуються особливості адресантної інтенції таких утворень.


Останнім часом багато уваги приділяється вивченню прагматики речень. Аналіз  прагматики речень становить важливу сферу мовних знань, оскільки володіння мовою передбачає не тільки уміння конструювати речення, але й навичку правильно використовувати речення в мовленнєвих актах для досягнення відповідного комунікативно-функціонального результату. Речення розрізняються комунікативною інтенцією, оскільки “під комунікативною інтенцією мається на увазі притаманна кожному реченню спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування”. У силу цього варто говорити про комунікативно-інтенційний зміст речення, який є необхідною й обов’язковою ознакою кожного речення.


Ряд мовознавців ХХ і ХХІ ст. (Г.Г.Почепцов, А.П.Загнітко та ін.), розвиваючи погляди Дж.Остіна і Дж.Сьорля, розрізняють такі прагматичні типи речень: 1) констативи, комунікативно-інтенційним змістом яких є ствердження: Земля крутиться; 2) промісиви, комунікативно-інтенційним змістом яких виступає обіцянка: Я зроблю це обов’язково; 3) менасиви, комунікативно-інтенційним змістом яких є погроза: Я тобі покажу, як мене не слухатися; 4) перформативи, в яких дія, названа дієсловом присудком, дорівнює самій дії: Я вітаю. Я дякую; 5) квеситиви, комунікативно-інтенційним змістом яких виступає запит нової інформації (в традиційному розумінні – це питальне речення): Що ти приніс мені?; 6) директиви, комунікативно-інтенційним змістом яких є пряме спонукання адресата до дії: Закрийте вікно! Вийди з кімнати. З-поміж директивів слід диференціювати ін’юктиви, основним змістом яких є суворий наказ адресату, що не передбачає якихось варіантів його відміни: Негайно покажіть ці папери, та реквестиви, що охоплюють комунікативно-інтенційний зміст прохання: Я прошу вас прийти завтра.


Кожне речення, реалізуючись у мовленні як мовленнєвому акті, набуває певної локутивної сили, що, у свою чергу, впливає на саму структуру речення. У процесі комунікації мовець найчастіше користується законом економії мовленнєвих зусиль, що призводить до використання саме неповних речень.


Аналіз констатива в семантико-синтаксичному аспекті (3.3.1. Закономірності репрезентації неповноти констативів) дозволяє стверджувати, що в таких конструкціях елімінуватися може будь-яка синтаксема. Оскільки предикат є центром семантико-синтаксичної структури, то доцільно диференціювати такі різновиди констативів з елімінованим предикатом зі значенням:


а) руху, переміщення: А тепер швиденько звідси, поки ніхто не помітив. В тебе десять хвилин (О.Шевченко, Глибинка); Я до сусідів по ключ, – гукнув Командо (М.Меднікова, Зірка);


б) мовлення, мислення: “Багатьох ми допитали, але ніхто нічого” (О.Вільчинський, “Неврахована жертва”); “Я вже думав, що нічому в житті не здивуюся. Її життя – на волосинці, а вона – про кота (М.Меднікова, “Зірка”);


в) буття: У нас ремонт (М.Меднікова, Зірка). Такі констативи здебільшого функціонують у діалогічному мовленні для концентрації уваги адресата.


Досить чисельною є група конструкцій, що репрезентуються в мовленні як констативи з елімінованим субєктом. У процесі комунікації завжди відомі співрозмовники, тому немає потреби називати себе або іншу особу, про діяльність якої “говорить” вербалізований предикат, морфологічна форма якого, до речі, указує на певну особу: “Набридла мені та вулиця, – байдуже проказала Людка. – Шию тут дещо (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”); “Вчора вивезли меблю” (М.Закусило, “Грамотка скорблячих”).


У семантико-синтаксичній структурі промісивів (3.3.2. Особливості вияву неповноти промісивів) предикатна синтаксема не може елімінуватися, адже саме вона є формальним і змістовим центром висловлення. Найчастіше при предикатові елімінується об’єктна синтаксема, що постає ситуативно мотивованою в адресантно-адресатних умовах: “Позичте мішок борошна! Лиш зможу – віддам (О.Гаврилів “Шукач”); “Дайте мені,  – Зірка взяла папірця,  – я дістану [ліки]” (М.Меднікова “Зірка”); “Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обовязково знайду і вивчу! (Є.Кононенко “Повії теж виходять заміж”).


Висловлення-менасиви (3.3.3. “Типи неповноти менасивів”) емоційно насичені, що мотивується їх реалізацією у відповідних мовленнєвих актах з елементами напруження, певної негативності, а це, у свою чергу, впливає й на вибір мовних засобів передачі погрози.


Найчастіше в реченнях, що реалізують акт виголошення погрози, елімінується предикат, який ”замінюється”, здебільшого, відповідними жестами та мімікою, а ті виступають закріпленими і сприймаються комунікантами адекватно: “Це ти, мале стерво? – видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. – Ось я тебе зараз (О.Шевченко, “Глибинка”); А баби Ігнатихи вже немає, і немає її терпких гниличок, за які баба кричала, наздоганяючи нас з хворостиною: “А я тобі зараз, цибелник!..” (М.Закусило, “Грамотка скорблячих”) (постать баби з хворостиною є знову ж таки екстралінгвістично мотивованою і викликає в адресата відповідне сприйняття дії адресанта).


Перформатив здебільшого визначають як висловлення, еквівалентне дії, вчинку зі своїми семантичними й граматичними особливостями (3.3.4. Специфіка неповноти перформативів). Незважаючи на необхідність присутності перформативного дієслова в перформативних висловленнях, в українському розмовному мовленні існує значна група перформативних речень з імпліцитним дієсловом-предикатом. Сюди слід віднести речення типу До столу як запрошення зайняти місце за столом (Я запрошую Вас до столу); Винний як позначення того, що хтось є винним, і чинний суддя виголошує вирок (Я оголошую Вас винним); У клас – як наказ негайно зайти до класної кімнати (Я наказую негайно зайти в клас). Останні два приклади мають свої особливості функціонування як перформативні: Винний буде завжди перформативом, якщо його використовує людина, наділена певними правами й соціально-суспільним статусом і обов’язком (суддя); накази майже завжди будуть перформативними, якщо їх використовує особа, соціальний статус якої дозволяє віддавати підлеглим накази для негайного та незаперечного їх виконання (військові, міліціонери). Особливої уваги заслуговують речення типу “Я проти”, “Я за”, в яких наявні частки за і проти вказують на імпліцитні перформативні дієслова із значенням заперечення, протесту або схвалення, згоди: Я заперечую; Я схвалюю це рішення. Найуживанішим типом перформативних конструкцій з елімінованим предикатом є так звані “етикетні формули”, у яких найчастіше імплікується предикат бажаю, зичу: “Доброго дня, чоловіче”, – пролунало за його спиною (О.Шевченко, “Глибинка”); “Доброго ранку, лунатику”, – промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата (О.Шевченко, “Глибинка”); “Доброї ночі”, – сказав неголосно (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”).


Найбільшою групою перформативних висловлень, у яких спостерігається формальна неповнота, можна вважати речення, репрезентовані структурами з елімінованим субєктом. Найчастіше всі перформативи вживаються без займенника я, адже виконувати дію, названу перформативом, може тільки особа, яка її й називає, інакше це вже не буде перформативне висловлення: Оголошую мир – Я оголошую мир (Він оголошує мир – констатив). Крім того, в перформативних реченнях за відсутності експліцитно вираженого суб’єкта висловлення, формальним виразником якого є займенник я, його семантика репрезентується у формі дієслова: Наказую; Прощаю; Бажаю успіху; Дякую; Вітаю; Вітаю, хазяїне,” – мовляла Оксана (О.Шевченко, “Глибинка”); Бажаю щасливих вражень і нових зустрічей!” – Яна зробила особливий наголос на “нових зустрічах” (Є.Кононенко, “Повії теж виходять заміж”).


Презентовані в мовленні неповні речення-ін’юктиви (3.3.5. Особливості неповноти директивів) можна поділити на дві групи. Перша група окреслена конструкціями, які структуруються, як правило, основним носієм імперативної семантики – дієсловом у наказовому способі (предикат), при якому елімінуються об’єктні, адресатні, інструментальні  або локативні синтаксеми: “Дай!”, “Візьми!”, “Дивись!”, “Пиши!”, “Не чіпай!”; Візьміть для сина. Це дуже  якісний шоколад” (Є.Кононенко, “Повії теж виходять заміж”); “Принесеш”, – категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”). Основна синтаксема, що завжди елімінується в директивних конструкціях,  – суб’єктна синтаксема, наявність якої не є необхідною, адже основне семантичне й комунікативне навантаження має предикат певної форми. Саме ця морфологічна форма показує, на яку особу спрямовано наказ, розпорядження тощо: Обшукайте цього пана… журналіста, – наказав Синельников. – І подивіться в торбі (О.Вільчинський, Неврахована жертва).


Другу групу складають бездієслівні конструкції, в яких експліцитний член репрезентований об’єктною синтаксемою, вираженою або іменником у знахідному відмінку, або іменником з числівником, або вторинною адвербіальною синтаксемою, вираженою прислівником чи іменниково-прийменниковою конструкцією: “Документи!”, “Двісті гривень!”, “Праворуч!”, “На вокзал!”; “Лягай! – заревів Андрій, у руці якого вже був наган, і стрибнув у заглиблення уздовж дороги. – По мотоциклістах – вогонь!” (О.Гаврилів, Шукач); По конях! – гукає нам Заболотний (О.Гончар, Твоя зоря).


Питальні речення постають функціональним типом висловлення (3.3.6. “Закономірності неповноти квеситивів”), тому що їхньою основною сферою вияву виступає комунікативний акт з прагматично-інтенційним змістом отримання певної інформації. Семантична структура питального речення свідчить про те, що в кожному запитанні є два елементи: 1) те, що відомо; 2) те, що вимагає зясування. Ставлячи запитання, мовець виходить з того, що відомо йому, а також з того, що, можливо, відомо й адресату (реципієнту), і який мав би забезпечити адресанта потрібною інформацією.


Аналіз семантико-синтаксичної структури питальних конструкцій, що виступають мовним засобом вираження квеситивних мовленнєвих актів, дозволяє виділити такі групи цих одиниць: 1) реченнєві конструкції з елімінованим предикатом зі значенням руху: серед них виокремлюються одиниці з питальними словами, що постають особливими маркерами саме власне-питальних речень, визначаючи семантику елімінованого предиката: Вмостилися, рушили: Вас куди? (М.Меднікова, Зірка); без питального слова: То ви з Києва? – поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею (О.Шевченко, “Глибинка”); 2) питальні конструкції з елімінованою об’єктною синтаксемою: А що каже влада? – сказав Зеник. – Глухо? Гальмують?.. (О.Вільчинський, Неврахована жертва); А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують “Дорогу” Фелліні. Бачили? (П.Загребельний, “Диво”); 3) питальні конструкції з елімінованим суб’єктом: “Пригадуєш “Дорогу в Провансі” Ван Гога?” – озивається до мене після мовчання Заболотний (О.Гончар, “Твоя зоря”), що посилює їхній ілокутивний ефект, оскільки в цьому разі адресат включений в активізацію відтворення неповноти.


 


 


ВИСНОВКИ


Аналіз неповноти семантико-синтаксичної структури речення, зумовленої валентністю предиката, опис типології структур з елімінованими синтаксемами, виявлення структур, здатних поставати репрезентантами мовленнєвих актів з різними прагматичними інтенціями, що відображають особливості реалізації відповідних прагматичних категорій і постулатів комунікації, уможливили ряд висновків та узагальнень:


1. У сучасній синтаксичній науці речення являє собою складне багатоаспектне явище, яке найбільш повно окреслено у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному, семантичному й комунікативному аспектах. Більшість мовознавчих досліджень останнім часом орієнтована на комунікативну діяльність людини, що сприяє “переходу” у вивченні речення з формального виміру до аналізу виникнення й функціонування мовних одиниць. Згідно з таким підходом неповні речення виступають окремим різновидом синтаксичних конструкцій, актуалізують проблему співвідношення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного рівнів речення, оскільки опозиція повноти / неповноти речення найбільш адекватною постає на кожному з цих ярусів.


2. У кваліфікації статусу неповних речень слід виходити з того, що речення є основною синтаксичною одиницею й виступає мовним знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій), що і вказує на відношення до дійсності й до повідомлюваного, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а також є мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки. Тому порушення синтаксичних зв’язків призводить до формальної неповноти, хоча й не обов’язково до семантичної; видозміна семантико-синтаксичних відношень зумовлює семантичну неповноту; і, нарешті, коли не реалізуються ситуативно-прагматичні завдання, і тому немає порозуміння між адресатом й адресантом, виникає комунікативна невдача, причиною якої виступає здебільшого неправильно сприйнята неповнота речення.


3. До основних типів неповних речень належать одиниці, в яких “випускаються” головні й другорядні члени речення. Парцельовані, незакінчені речення вимагають окремого розгляду, оскільки їхні семантичні й функціональні особливості спрямовані суто в експресивний синтаксис.


4. У традиційному мовознавстві особливим структурним різновидом неповних речень постають еліптичні утворення. З одного боку, компресія змісту цих конструкцій створює синтаксичну неповноту (формальну), а з іншого, значення відсутньої ланки підказується семантикою експліцитно виражених компонентів, що, зазвичай, залежать від імпліцитного компонента, унаслідок чого зміст еліптичних речень зрозумілий поза контекстом чи у відриві від конкретної ситуації мовлення. З-поміж еліптичних утворень виокремлено конструкції з пропущеним дієсловом-присудком із семантикою буття, наявності, існування, руху, енергійної дії, мовлення, запитання, спонукання до дії.


5. Основними показниками неповноти є нереалізовані прямі чи зворотні валентні потенції експліцитно виражених членів речення, що свідчать про порушені синтаксичні зв’язки та відношення між окремими компонентами речення. Можливості заповнення позицій компонентів речення в реальних умовах функціонування зумовлюються як внутрішньосинтаксичними, так і зовнішньосинтаксичними чинниками. Послідовне врахування останніх дозволяє розмежовувати: 1) власне-неповні конструкції з незаповненою позицією підмета або присудка; 2) односкладні речення з нульовою позицією головного члена; 3) двоскладні й односкладні речення з нульовою позицією другорядних членів речення.


6. З-поміж семантико-функціональних конструкцій з елімінованими синтаксемами одиниці з елімінованим предикатом охоплюють 28,4% аналізованих утворень, серед яких виділено реченнєві конструкції з елімінованим предикатом: а) зі значенням руху; б) зі значенням мовлення, мислення; в) зі значенням буття; г) із семантикою давання.


7. З-поміж конструкцій з елімінованими синтаксемами речення з валентно-зумовленими субстанційними синтаксемами охоплюють 71,6%, причому 48,5% становлять конструкції з елімінованим суб’єктом. У традиційному мовознавстві подібні конструкції кваліфікуються як односкладні речення, на семантико-синтаксичному рівні ці одиниці належать до неповних конструкцій, оскільки їх “семантика” зумовлена ядром семантико-синтаксичної структури – предикатом. Близькоядерними компонентами конструкцій з елімінованими субстанційними синтаксемами постають речення з елімінованим локативом (24,9%) та конструкції з елімінованими об’єктом (15,6%). Периферійну зону вибудовують конструкції з елімінованим інструменталем та елімінованим адресативом, що становлять 6,8% і 4,2% аналізованого матеріалу відповідно.


8. Аналіз функціональних особливостей неповних речень дозволив, перш за все, визначити структуру комунікативного акту та його складники. Комунікативний акт складається з мовленнєвого акту (діяльність мовця) та аудитивного акту (діяльність слухача). Передумовою здійснення мовленнєвого акту є, по-перше, наявність двох осіб – партнерів у комунікації: мовця (адресанта), тобто відправника мовленнєвого повідомлення, та слухача, одержувача інформації, тобто адресата повідомлення, які виступають здебільшого в певних соціальних ролях; по-друге, наявність спільного фонду знань і, по-третє, наявність певного предмета мовленнєвої комунікації. Особливо важливим для розгляду неповних речень постає врахування адресантно-адресатних умов реалізації неповноти і розмежування експлікації / імплікації прагматичних інтенцій адресанта з простеженням ступеня їх реалізації.


9. Засобами вираження констативних мовленнєвих актів виступають реченнєві конструкції, в яких можуть елімінуватися як предикатна синтаксема, так і субстанційні елементи, з-поміж яких найчастіше “випускається” суб’єктна синтаксема, адже констатація фактів стосується насамперед самого мовця.  Найрідше елімінуються синтаксеми в реченнях, що репрезентують менасивні й промісивні типи мовленнєвих актів. Це стосується здебільшого предиката, оскільки основне семантичне навантаження несе на собі саме він.


10. З-поміж констативів, квеситивів, перформативів, директивів, менасивів і промісивів як інваріантних прагматичних різновидів речень особливе місце посідають перформативи, оскільки їхні вияви в адресантно-адресатних комунікативних ситуаціях девальвують значущість формального вираження суб’єкта. Саме перформативне висловлення еквівалентне дії. Повнота перформатива як семантично надлишкова можлива тільки за умови реалізації прагматичної категорії якості з наданням статусу вершинного прагматичного піке суб’єкту.


11. У системі мовленнєвих актів неповні речення-директиви є окремими мовними утвореннями з властивими для них структурними та функціонально-комунікативними особливостями. Вони широко репрезентовані в сучасному українському розмовному мовленні в окремих типах професійної діяльності. Використання неповних речень – особливо ін’юктивів – є атрибутом певної соціальної ролі адресанта й необхідне йому для ідентифікації себе в суспільстві в межах певних професійних стосунків для підтвердження свого статусу. Неповнота таких конструкцій компенсується ситуацією або спільними знаннями мовців.


12. Зразком комунікативного акту з експлікацією / імплікацією прагматичних чинників є діалог у вигляді “запитання – відповідь”, у якому найпослідовніше реалізуються прагматичні інтенції адресанта. У питальному мовленнєвому акті найчастіше елімінуються предикатні синтаксеми зі значенням руху (їхня відсутність компенсується препозитивними репліками), об’єктна синтаксема (елімінована в інтенціях адресанта), менше суб’єктна синтаксема (мотивована адресантно-адресатними ситуаціями).


13. Прагмалінгвістичний підхід до аналізу мовних засобів дав можливість виявити не тільки специфіку тих чи інших мовних одиниць, а й їхню функціональну спільність, чіткіше визначити ефективність їхнього використання у мовленнєвій діяльності. Дослідження семантики і прагматики неповних речень корелює із психологічними “портретами” мовців, їхніми соціальними ролями, мисленнєвими процесами адресата й адресанта, та засвідчує зв’язок цієї проблеми із психолінгвістикою, коґнітологією, соціолінгвістикою і відображає перспективність такого аналізу.








Матезиус В. Попытка создания теории структурной грамматики / Пражский лингвистический кружок. – М., 1967. – С.237




Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – С.53.




Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С.122.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины