| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, визначено завдання, об’єкт, предмет, наукову новизну роботи, описано методи дослідження, схарактеризовано фактичний матеріал, окреслено теоре-тичне й практичне значення одержаних результатів, розкрито форми їх апробації та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.
У першому розділі “Прескриптивний підхід до вивчення мовних явищ” з’ясовано позамовні й внутрішньомовні чинники регулювання літературної норми, проаналізовано мовознавчі погляди громадських і культурних діячів щодо процесів унормування української мови, зокрема висвітлено роль Трохима Зіньківського в мовній полеміці кінця ХІХ ст.
Нормативний підхід до мовних явищ реалізується з позицій теоретичного мовознавства (об’єктивна/дескриптивна лінгвістика) та з позицій учасника мовного процесу (прескриптивна лінгвістика). У дисертації розглянуто позамовні чинники регулювання літературної мови, зокрема аспекти, пов’язані з функціонуванням мови в певному суспільстві, та внутрішньомовні – специфіку системи й структури самої мови.
Кожний період історії української літературної мови характеризується особливою увагою до нормалізаційних процесів. У 20–30-і роки ХХ ст. питанням унормування української мови сприяла діяльність В.Ганцова, М.Гладкого, О.Курило, І.Огієнка, О.Синявського, С.Смеречинського, М.Сулими та інших мовознавців. Проте з 30-х років, у період репресій, процес нормалізації був загальмований на десятиліття. Лише в 60–70-х роках ці питання порушують М.Жовтобрюх, Б.Кобилянський, М.Пилинський, В.Русанівський та ін., наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. – О.Гузар, С.Єрмоленко, Т.Коць, Л.Лушпинська, Г.Мацюк, М.Микитин, О.Радченко, О.Стишов, Л.Струганець, О.Тараненко, Р.Трифонов, О.Шонц, Г.Яворська та ін.
Проблема дослідження мовних норм привертала увагу лінгвістів діаспори, зокрема О.Горбача, В.Сімовича, В.Чапленка, Ю.Шевельова, які наголошували на ролі культурних діячів різних історичних періодів в уніфікації української літературної мови.
Виробленню мовних норм своєю художньою й науковою мовною практикою сприяв Трохим Зіньківський (псевдоніми та криптоніми – Т.Звіздочот, П.Певний, Т.З., Т.S, Z.; 1861–1891 рр.) – український письменник, перекладач, публіцист, етнограф, мовознавець, військовий юрист, громадський та культурний діяч.
Дослідження архіву письменника засвідчило, що він мав намір скласти антологію українського письменства ХVІ–ХVІІІ ст., написати історію української літератури, працював над укладанням граматики української мови, збирав матеріал для української енциклопедії. Особливу увагу Трохим Зіньківський приділяв суспільному статусу української мови.
Для розуміння мовознавчих поглядів письменника в дисертації проаналізовано його епістолярні, публіцистичні й художні твори, а також мовознавчі студії. Так, бібліографія праць про українську мову, укладена Трохимом Зіньківським, свідчить про обізнаність дослідника з лексикографічними джерелами, серед яких названо “Словарь малорусского нарhчія” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Розправа о язиці южноруськім і єго нарhчіях” Я.Головацького, “О нарhчиях русского языка” В.Даля, “Словниця української (або юговоруської) мови” Ф.Піскунова, “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковского, “Малорусько-німецький словар” Є.Желехівського й С.Недільського, “Опыт русско-украинского словаря” М.Левченка, “Нhмецко-руский словарь” О.Патрицького.
Трохим Зіньківський практикував і як перекладач: з давньогрецької мови він переклав байки Езопа, з французької – драму “Скупий” Ж.Мольєра,
з німецької – поезії Г.Гейне, оповідання А.Авербаха, казки братів Грімм,
з російської – “Історію великого князівства Литовського” В.Антоновича, казку “Заєць, що себе жертвує” М.Салтикова-Щедріна.
У своїй нормалізаторській практиці для встановлення відповідності / невідповідності певного мовного явища літературній нормі Трохим Зіньківський керувався такими критеріями: культурно-історичним, авторитетності письменника, національним та мовної традиції.
Проблеми формування єдиної української літературної мови переросли в дискусію 1891–1892 рр., коли Трохим Зіньківський звернувся до О.Кониського – видавця журналу “Правда” – з проханням посприяти виходу статті Б.Грінченка “Галицькі вірші”. Сам Трохим Зіньківський публічно та приватно виступав щодо нормативної бази української мови та загальних тенденції її розвитку. Його опонентами були О.Пипін (надавав українській мові статусу колоніальної), В.Науменко (його граматику рецензував Трохим Зіньківський), П.Ніщинський (якому Трохим Зіньківський указував на деякі невдалі моменти в перекладі “Одіссеї” Гомера), А.Кримський (звинувачував Трохима Зіньківського в пуризмі). Значення цієї дискусії для розвитку української літературної мови висвітлювали у своїх працях сучасні лінгвісти – М.Жовтобрюх, Л.Лушпинська, О.Муромцева, Г.Наєнко, П.Плющ, Б.Сокол, Р.Трифонов, Ю.Шевельов (Ю.Шерех) та ін.
Прагнучи створити єдину загальноукраїнську літературну мову на середньонаддніпрянській діалектній основі, Трохим Зіньківський окреслив об’єктивні та суб’єкивні передумови цього процесу.
У другому розділі “Відображення фонетико-графічних правописних систем української мови ХІХ століття в рукописах Трохима Зіньківського” систематизовано й описано особливості різних типів українських правописів ХІХ ст., схарактеризовано процеси становлення правопису на фонетичних засадах; визначено місце фонетичного принципу в мові рукописів Трохима Зіньківського.
Виходячи з аналізу українських правописів ХІХ ст., у реферованій праці автор робить висновок про те, що існування різних правописних принципів було зумовлено дією позамовних культурно-історичних чинників, а також відсутністю ізоморфізму між акустичною та графічною маніфестацією української мови. У зв’язку з цим протягом ХІХ ст. на землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини існували дві правописні системи: 1) етимологічна (правопис М.Максимовича, “ярижка”) та 2) фонетична (правопис О.Павловського, видавців альманаху “Русалка Дністрова”, “кулішівка”, “желехівка”, “драгоманівка”).
Становленню правописної системи української літературної мови сприяв фонетичний правопис – “кулішівка” на Східній Україні та “желехівка” – на Західній Україні. Елементи цих правописів наявні в орфографії Трохима Зіньківського. Епістолярій письменника, його граматика, рецензії на граматику В.Науменка та на переклад П.Ніщинського “Одіссеї” Гомера, рукописи художніх творів свідчать про наукові підходи дослідника до унормування українського правопису, а також про те, що він надавав перевагу фонетичному принципу, який разом з морфологічним становить основу сучасної української орфографії.
Фонетичний принцип має специфічні особливості реалізації голосних і приголосних у рукописних джерелах Трохима Зіньківського.
Було виявлено такі особливості відповідності / невідповідності вживання голосних нормам сучасної української літературної мови:
1) графема а вживається в займеннику жаден за етимологічним правописом;
2) графема о є характерною для давніх суфіксів -ова, -оват: столовався, здивовало, маловатий, виноватий; на місці сучасного префікса ді- наявний давній до-: дождався;
3) голосний [е] на початку слова та в новоутвореному закритому складі має варіантне відтворення через е, э та к:экзамену, екзамену (за фонетичним правописом П.Куліша), втккли (за етимологічним правописом М.Максимовича). У матеріалах за 1890 – 1891 рр. уже простежується тенденція до нормативного вживання е: елегією, екзамени;
4) голосний [и] після літер на позначення зубних, шиплячих та [р] передавався буквою ы: Ганны, полышыв, открытья, що було характерним для етимологічного правопису. Натомість у матеріалах за 1889 – 1890 рр. написання и відповідає сучасній нормі: скінчивши, вживати;
5) голосний [і] позначався варіантами і, и, Ы, Ф, j: трФшки, кЫтъ (за етимологічним правописом), інших, инших, jюля (за фонетичним правописом);
6) силабограми я, ю, є та ї, буквосполучення йо, ьо в Трохима Зіньківського передано по-різному: фму, слфзи (за правописом М.Максимовича), всіого, іому (за правописом О.Павловського), сподіватисjа, зробльать, будовоjу, здаjетьця, Исакиjівськім, jому (за “драгоманівкою”), моему, іх, ёму, сёгодні (за “кулішівкою”). Переважають форми, що відповідають нормам сучасної української літературної мови: осьміяти, знаю, жалує, їх, йому, сьогодні.
Отже, система знаків для вокалізму у творах Трохима Зіньківського свідчить про пошуки автора адекватної до вимови передачі звуків на письмі.
У системі консонантизму проаналізовано особливості функціонування звука [ф], звукосполучення [шч], асимілятивно-дисимілятивні процеси, характерні для творів Трохима Зіньківського:
1) звук [ф] позначався варіантами хв,q, ф, т, п: Хведір, qедор і Федір, ритми і рифми, Осип і Jосиф;
2) звукосполучення [шч] має варіантне відтворення через шч і щ: шчо і що, шче і ще (варіанти наявні в “кулішівці”).
В епістолярію письменника численні приклади засвідчують характерне для фонетики й орфоепії середньонаддніпрянських говорів явище прогресивної асиміляції:
1) середньоязикового [j] губним [м], що зумовило появу передньоязикового [н]: мняч, намняв, мняка;
2) щілинного зімкненим: [нш]→[нч]: менченький; [дш]→[дч]: гладчий, гладченький, швидче; [пш]→[пч]: кріпчий; [т'с']→[т′ц′]: здаєтьця, близитьця.
На письмі відбито регресивну асиміляцію приголосних:
1) за глухістю: а) [гк]→[хк]: лехко. Зафіксовано й сучасний нормативний варіант написання легкий; б) [гш]→[хш]: лехше. Хоча вживається й варіант легше; в) асиміляція дзвінких у прийменнику-префіксі: дзвінкий [з] у прийменнику з- та префіксі роз- перед глухим приголосним асимілювався до [с]: с півсотні, с котрих, ростягнув, роскішно. Переважає написання, що відповідає нормам сучасної української літературної мови: розпуста, розкажи, розповідь, розсердьсь; , от плода, отпуску, але префікс від- / од-. Зокрема, у листах за 1886 р. поширений од-: одповіді, одсилати один раз зафіксовано від-: відповісти.
З 1889 р. написання від- є вже сталим: відмовив, відписати – 1889 р., відшукав, відповіді – 1891 р.;
2) за місцем і способом творення: а) асиміляція зімкненого чистого [т′] щілинним [с′] (-ться), що дає [цґ:]: відрізняjецця. Різні види передачі сполучення -ться зафіксовано в листах за 1886–1888 рр. та в граматиці письменника: носицьця (за правописом О.Павловського): відрізняjецця (за “кулішівкою”), знаjдуця (за “желехівкою”). У Трохима Зіньківського переважає написання -ться, що усталилося в сучасній українській літературній мові як нормативне: здається, почнеться, збудеться; б) асиміляція зімкненого чистого [т] африкатою [ч] спричиняється до виникнення африкати [ч:] (на письмі чч): браччика; в) асиміляція шиплячого [ш] свистячим [с′] сприяє утворенню довгого свистячого [с′:] (на письмі сс): діждесся, згодисся, догадаесся, але догадаєшся. Варіантна передача дієслівних форм на -шся через -шся і -сся характерна для правопису П.Куліша;
3) за м’якістю: пом’якшення зубних пояснюється впливом “кулішівки”: засьміецця, по людські, зьвір.
Процес дисиміляції приголосних у рукописах Трохима Зіньківського зафіксовано в групі [чн]: соняшний, смашно, безпешно. Разом з тим наявна й варіантна передача: безпечно, небезпечні, що свідчить про неусталеність наприкінці ХІХ ст. передачі сполучення [чн]. Тенденція до заступлення фонеми /ч/ фонемою /ш/ у двофонемній сполуці /чн/ характерна для багатьох українських говірок.
У досліджуваному матеріалі засвідчено хитання у вживанні великої літери в назвах народів і місяців: Украінсьтва, Украjінці, из росиян, українець, українцьам, в місяці Лютім, від 1 Серпня по 1 Грудня, з листопаду.
Отже, правописна система Трохима Зіньківського відображає живомовні фонетичні процеси й характеризується варіантністю. Звукові модифікації приголосних фонем та їх графічне вираження залежать від історичного розвитку мови та діалектного впливу. Графічна практика письменника засвідчує неусталеність правил написання великої літери в українській мові наприкінці ХІХ ст.
Третій розділ “Відображення лексичних норм другої половини
ХІХ століття в художній та епістолярній спадщині Трохима Зіньківського” присвячено розгляду спеціальної лексики, зафіксованої в мовній практиці письменника Трохима Зіньківського. Здійснено стилістичну та темпоральну класифікацію пасивної, стилістично маркованої лексики та описано процеси трансформації фразеологічних одиниць. |
