МЕТОНІМІЧНІ ЗМІЩЕННЯ У ВИРАЖЕННІ ОЗНАЧАЛЬНИХ, ОБ’ЄКТНИХ І СУБ’ЄКТНИХ ВІДНОШЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У Вступі визначено проблематику дисертації, сформульовано актуальність, мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано методологію аналізу, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення здобутих результатів.

У першому розділі „Метонімія як лексико-семантичне і лексико-граматичне явище” розглянуто загальні питання та сучасний стан досліджень метонімічних процесів у мові. Відзначено, що в сучасному мовознавстві простежується помітне зацікавлення дією метонімії на різних рівнях мовної структури і в межах різних частин мови (не тільки в лексичній семантиці іменників, як це традиційно було і все ще лишається характерним для дослідження цього виду семантичних процесів у мові). Дослідники відзначають тісний зв’язок між  рівнями лексичного і граматичного значень при реалізації певних моделей метонімічних переносів – у явищах словотвірної конверсії, у переходах між категоріями абстрактності і конкретності, збірності і одиничності, у явищах так званих перенесених означень (прикметників), у трансформаціях суб’єктно-об’єктного оточення дієслів та в деяких інших явищах граматичної і словотвірної семантики.

Особливий інтерес при цьому можна констатувати щодо охоплення різних виявів дії метонімії в межах лексико-граматичних розрядів ознакових слів (прикметників, прислівників, дієслів), стосовно яких існує вже визначення „вторинна метонімізація” (Н.Д.Арутюнова) – порівняно з „первинною” метонімізацією в межах предметної лексики.

Явище зміщення (перенесення) означень, яке в літературі називається також гіпалагою (з її різновидом еналагою), привернуло до себе увагу дослідників при вивченні, з одного боку, синтаксичних відношень у реченні та їх різноманітних модифікацій, а з другого боку, художніх означень, тобто епітетів. У загальних описах синтаксичних зрушень і переходів явище зміщення означень подавалося як один з виявів метонімії (гіпалага) в граматичних курсах другої половини XIX ст. – початку XX ст., коли ще не існувало різкої межі між граматикою і стилістикою, а граматисти більше уваги приділяли динамічним аспектам функціонування синтаксичних явищ і категорій (див. зокрема, праці Г.Пауля, О.О.Потебні, Ш.Баллі). У дослідженнях другої половини ХХ ст. таке трактування цього явища простежується загалом у підходах небагатьох лінгвістів (А.А.Коротєєв, Е.Г.Рябцева, О.О.Тараненко). Оскільки це явище виявляється по лінії одного з типів синтаксичних відношень – атрибутивних, деякі дослідники відносять його до суто граматичних за своєю мовною природою процесів – до граматичних тропів, граматичної метонімії. Однак відносити це явище до суто граматичних процесів немає достатніх підстав. Адже при таких зміщеннях означення не змінюється природа ні його граматико-категоріального (морфологічного) значення, ні його синтаксичної функції як атрибута в реченні. З другого боку, немає також підстав вважати такі зміщення суто лексичним явищем, як гадають інші вчені (зокрема, Ю.Д.Апресян). Оскільки при таких процесах відбувається зміщення як у лексичному значенні прикметника (подібні зміщення тлумачні словники звичайно подають як утворення нових відтінків лексичного значення, рідше – як утворення нового, окремого значення), так і в його функціонуванні в реченні (в сполучуваності), то думається, що точніше визначити їх мовну основу можна б як лексико-синтаксичну.

Значна кількість таких метонімічних зміщень означення має суто мовленнєвий, контекстуальний характер, і останнім часом окреслилося трактування цього явища також як однієї з ознак дискурсивної стилістики і синтаксису (О.В.Раєвська, М.В.Сандакова).

При метонімічних зміщеннях означення в рамках атрибутивних словосполучень нерідко відбувається скорочення, конденсація цих синтаксичних структур з опущенням іменника, який був означуваним для певного означення раніше, до його зміщення (наприклад: дати чесне слово, тобто слово чесної людини; попередня розмовна назва однієї з відомих лікарень м. Києва, яка й тепер ще вживається: Жовтнева лікарня – на основі повної назви „лікарня ім. Жовтневої революції”). Тому прикметники, що виступають у функції таких означень, називаються не тільки перенесеними, а й конденсованими (О.С.Ахманова, Т.О.Туліна, О.А.Некрасова, В.О.Сиротіна, Т.Г.Винокур, О.В.Калінін та ін.). Звичайно, конденсація структури словосполучення при незмінності його номінативного значення є одним з наслідків гіпалаги. Але вважати, що такий наслідок є обов'язковим у всіх випадках дії лексико-синтаксичної метонімії в атрибутивних словосполученнях, що конденсація неминуче супроводжує гіпалагу, все-таки немає підстав.

Подібно до явища лексико-синтаксичних зміщень означення в атрибутивних словосполученнях існують переходи вираження ознаки між атрибутивними словосполученнями, де в такій функції виступають прикметникові означення, і обставинними словосполученнями, де у функції вираження ознаки дії фігурують прислівникові обставини, тобто зміщення між позначеннями ознаки предмета і ознаки дії. У таких процесах виступають переважно якісні прикметники і похідні від них або взагалі словотвірно співвідносні з ними якісно-означальні прислівники. Це явище в слов’янських мовах – саме як лексико-граматичний процес – привернуло до себе увагу ще О.О.Потебні, воно вже було об’єктом дослідження під таким кутом зору на матеріалі російської мови (А.А.Коротєєв, В.О.Сиротіна). У курсах граматик української мови це явище хоч і відзначається, але нечасто і фрагментарно (зокрема, у Ю.В.Шевельова). Але в основному такі перенесення досліджуються як лексико-семантичне і лексико-стилістичне явище – як один з різновидів епітетів – у поетиці та лінгвостилістиці (Н.Г.Сидяченко, Л.І.Мацько, Л.І.Шутова та ін.). Дослідники відзначають зростання в слов’янських мовах кількості таких лексико-синтаксичних зміщень від прикметника (у функції означення до іменника) до прислівника (у функції означення до дієслова) (у поезіях Т.Шевченка, наприклад, цей тип метонімії серед „ознакових” слів ще відсутній).

Метонімічні зрушення в структурі дієслівних значень, як і в значеннях слів атрибутивних частин мови, переважно зумовлюються наявністю певних асоціацій за суміжністю на семантичному рівні не безпосередньо самого дієслова, а пов’язаних з ним іменників. Такого роду зрушення в семантиці дієслова можуть бути зумовлені наявністю відношень суміжності як на об’єктному (“правому”), так і на суб’єктному (“лівому”) полюсах дієслівної конструкції. Зміна семантичної спрямованості дієслова базується на його релятивному значенні, на основі чого стають можливими різноманітні семантичні або принаймні логіко-комунікативні варіювання, зміщення в бік кожного з двох полюсів такої релятивної опозиції. Це явище привернуло увагу ще німецьких молодограматиків (Г.Пауль), Ш.Баллі; досить докладно (причому в плані саме дієслівної метонімії) ці випадки описані на матеріалі російської мови (Ю.Д.Апресян, Ю.Л.Гінзбург).

Крім помітної нерівномірності у висвітлені дії метонімії в межах різних лексико-граматичних розрядів ознакових слів, а також ознакових компонентів у структурі композитів, слід також констатувати відсутність єдиного комплексного підходу до аналізу метонімічних процесів у межах різних частин мови та неврахування охоплення їх дією не тільки лексико-семантичних, а й лексико-граматичних аспектів ознакових слів.

У другому розділі „Метонімічні зміщення у вираженні означальних відношень” розглядаються як явища принципово одного семантичного плану метонімічні зміщення, по-перше, в структурі ад’єктивних значень (гіпалага) і, по-друге, в композитах з першим атрибутивним компонентом.

Від метонімічних зміщень означення, тобто процесу, що має лексико-синтаксичний характер і належить до сфери вторинної номінації, слід відмежовувати зовні подібні випадки, коли нібито „нелогічні”, семантично маловмотивовані означення при певних означуваних виводяться безпосередньо від твірних іменників – назв об’єктів, обставин і т. ін., тобто випадки, що є результатом власне словотвірних актів, наприклад: „з чебрецевого краю” (А.Малишко), „касетний скандал”, „змінний майстер (не „який змінюється або якого змінюють”, а „який працює за змінами, позмінно”). В історії східнослов'янських мов сфера такого функціонування відіменникових відносних та присвійних прикметників була значно ширшою, ніж тепер, коли вона звужена внаслідок конкуренції з формами непрямих відмінків іменників, наприклад: „ти, розлуко християнська” (з думи), страх татарський, тобто страх перед татарами, і под.

Аналіз функціонування метонімічних епітетів дозволяє говорити про істотні його варіювання в мові не тільки різних стилів і жанрів (так, цілком природно, що сферою їх уживання, як і інших тропів, є насамперед мова художньої літератури, меншою мірою — розмовна мова), а й навіть окремих письменників. Так, метонімічні означення майже відсутні серед постійних епітетів у мові фольклору. Досить помітно представлений цей художній засіб у мові поезій Т.Шевченка – від цілком узвичаєних, традиційних епітетів на зразок літа молодії, краса молодая, старе серце до своєрідних: „на козацьких вольних трупах”, тобто трупах вільних козаків. Частотнішим є функціонування цього тропа в мові поезій М.Рильського („Ніяковий, сутулий, в гімназичній / Наївній формі, мрійник і позер”), В.Сосюри („Червона зима” – назва поеми, „із тьми розстріляних очей”, тобто очей розстріляних людей), А.Малишка. У мові художньої прози метонімічні епітети фігурують значно рідше – переважно в письменників, яким властива поетична манера стилю (у М.Хвильового, М.Стельмаха, О.Гончара).

У багатьох випадках може бути проблематичним відмежування такого роду метонімічних означень (епітетів) від метафоричних. Так, в образах сумна хата (Панас Мирний), засмучені села (В.Сосюра) можлива метафорична мотивація – як явище персоніфікації, але можлива й мотивація метонімічна: „який навіває сум (смуток)” або „який виражає сум (смуток) тих, хто перебуває в такій хаті (в такому селі)”.

У розділі подано класифікацію основних типів гіпалаги прикметників за лексико-синтаксичним принципом (окремі аспекти такої класифікації простежуються в працях О.О.Потебні, В.О.Сиротіної, І.А.Долгих, К.А.Долиніна, О.О.Тараненка). Інший тип класифікації – за лексико-семантичним принципом – з виділенням каузативних, цільових, параметричних та деяких інших відношень подається, зокрема, в працях Ю.Д.Апресяна. З-поміж пропонованих у дисертації типів прикметникової метонімії особливо частотними є типи з синекдохічними, або партитивними (термін С.Д.Кацнельсона і Ю.С.Степанова), означеннями.

Найпродуктивнішими типами метонімічних перенесень означення виявилися такі, як „ознака певної частини цілого – ознака всього цілого” (біляве волосся – білява дівчина, облуплена глина – облуплена стіна і т. ін.), „ознака певного цілого – ознака його частини” – тип, протилежний попередньому (роботяща людина – роботящі руки, гаряча людина – гаряча голова, голодна людина – на голодний шлунок і т.ін.), „ознака певного вмісту – ознака його вмістища, місця” (випити гірку чашу, бувати в пристойних домах), „ознака певного вмістища – ознака його вмісту” – тип, протилежний попередньому і менш продуктивний (драматичний театр – драматичний артист, Страсна ніч – страсна свічка і т. ін.), „ознака певної властивості предмета – ознака призначення іншого предмета для цієї властивості” (звані гості – званий обід, приміський маршрут – приміський поїзд і т. ін.), „ознака певної властивості предмета – ознака іншого предмета, що зумовлює цю властивість” (здорова людина – здоровий клімат, жива людина – жива вода, сонна людина – сонне зілля і т. ін.), „ознака об’єкта певної дії – ознака її суб’єкта” (тютюнова фабрика – тютюновий фабрикант, Нобелівська премія – нобелівський лауреат, мобільний зв’язок – мобільний оператор і т. ін.), „ознака суб’єкта певної дії – ознака її об’єкта” – тип, протилежний попередньому і менш продуктивний (щедра людина – щедрий подарунок, цікава людина – цікавий випадок і т. ін.), „ознака певної дії – ознака її суб’єкта” (багатослівна промова – багатослівний промовець, кольорове зображення – кольоровий телевізор і т. ін.), „ознака суб’єкта певної дії – ознака самої дії” – тип, протилежний попередньому (п’яна людина – п’яний бешкет, зацікавлені співрозмовники, особи, сторони – зацікавлена розмова і т. ін.).

При виділенні типів прикметникової метонімії слід мати на увазі, що такий семантичний розвиток певного прикметника дуже часто не обмежується двома ланками (вихідний – похідний етапи), а охоплює своєю сполучуваністю, як ланцюгова реакція, все нові й нові іменники, внаслідок чого стають можливими нові лексико-синтаксичні зміщення і, отже, нові типи метонімії в його структурі (пластична операція – пластична хірургія – пластичний хірург).

При творенні складних слів (переважно іменників, рідше
прикметників і дієслів) з першим означальним компонентом у багатьох
випадках спостерігається зміщення семантичної віднесеності цього компонента порівняно з твірною мовною одиницею, яке дуже подібне до метонімічних зміщень у вираженні означальних відношень у семантичній структурі прикметників. Твірною основою для таких композитів можуть бути як інше складне слово, так і атрибутивне словосполучення. Як і в межах атрибутивних словосполучень, при творенні складних слів цього типу метонімічний процес, що приводить до зміщення означального відношення, може не замикатися в рамках двох ланок одного переносу, а послідовно поширюватися далі, наприклад: мікроорганізми – мікробіологія „наука, що вивчає мікроорганізми” – мікробіолог „фахівець з мікробіології”. Якщо в першому члені цього ряду компонент мікро... вживається в його власному атрибутивному значенні „дуже малий, найдрібніший” (пор. ще: мікроавтомобіль, мікровидання, мікродвигун, мікроінсульт, мікрокалькулятор, мікрохвилі і под.), то в двох наступних
відбувається зміщення його віднесеності, тобто цей компонент означає вже
не „найдрібніший”, а „пов’язаний з найдрібнішим”.

Кількість типів метонімічних зміщень означальних відношень при творенні складних слів невелика порівняно з їх кількістю в межах атрибутивних словосполучень. Їх продуктивність також відрізняється від продуктивності метонімічних зміщень у семантичній структурі прикметників. Найпродуктивнішим тут виявився перший з поданих нижче типів: „ознака об’єкта певної дії – ознака її суб’єкта” (бас-гітара – бас-гітарист, мікрохірургія – мікрохірург і т. ін.), менш продуктивним – „ознака певного цілого – ознака його частини” (генштаб „генеральний штаб” – генштабіст „працівник генерального штабу”, літгурток – літгуртківець і т. ін.) та деякі інші.

У третьому розділі „Метонімічні зміщення у вираженні означальних і обставинних відношень” аналізуються переходи вираження ознаки між атрибутивними словосполученнями, де в такій функції виступають прикметникові означення, і обставинними словосполученнями, де у функції вираження ознаки дії фігурують прислівникові обставини, тобто зміщення між позначеннями ознаки предмета і ознаки дії. Метонімічні зміщення при вираженні означальних і обставинних відношень відбуваються в обох протилежно спрямованих напрямах – від прикметника до прислівника і навпаки. Як і в семантичній структурі атрибутивних значень, у випадках ніби „нелогічної” лексико-синтаксичної сполучуваності прикметників і прислівників слід мати на увазі, що це не обов’язково є наслідком відповідних метонімічних переносів, а може бути залишком попередніх етапів в історії мови, коли відмінність між сферами значень прикметника і прислівника відчувалася не так виразно. Наприклад: „съ малою дроужиною поєде” (з пам’ятки ХІV ст.), „живо люде въ огнь на спалення ишли” (з Літопису Самовидця), тобто живі, живими.

Класифікація метонімічних переходів між прикметниками і прислівниками налічує значно менше продуктивних типів порівняно з процесами в межах самих прикметникових значень. Це насамперед: „ознака суб’єкта певної дії – ознака самої дії” – зміщення від прикметника до прислівника (червоно сідало сонце, трави зелено ростуть і т. ін.), „ознака певної дії – ознака її суб’єкта” –  тип, протилежний попередньому і значно менш продуктивний, – зміщення від прислівника до прикметника (бистро ходити і т. ін. – „Сковорода на бистрі ноги встав” у П.Тичини, не видно – невидна ніч), „ознака об’єкта певної дії – ознака самої дії” – зміщення від прикметника до прислівника (м’яко спати, тобто на чомусь м’якому, смачно готувати, чисто одягатися і т. ін.), „ознака певної дії – ознака її об’єкта” – тип, протилежний попередньому і менш продуктивний, який не має відповідників у межах типів прикметникової гіпалаги, – зміщення від прислівника до прикметника (легкий хліб, тобто легко зароблений, дурні гроші, тобто дурно зароблені, і т. ін.).

У четвертому розділі „Метонімічні зміщення в структурі дієслівних значень у вираженні об’єктних і суб’єктних відношень” відзначається, що метонімічні зрушення в структурі дієслівних значень переважно зумовлюються наявністю певних асоціацій за суміжністю на семантичному рівні не безпосередньо самого дієслова, а пов’язаних з ним іменників. Такого роду зрушення в семантиці дієслова можуть бути зумовлені наявністю відношень суміжності як на об’єктному (“правому”), так і на суб’єктному (“лівому”) полюсах дієслівної конструкції. Г.Пауль розглядав такі випадки серед змін значень у сфері синтаксису, Ш.Баллі – як вияви дії „імпліцитного словотворення”. У працях Ю.Д.Апресяна і Ю.Л.Гінзбурга (на матеріалі російської мови) типи такої дієслівної метонімії (особливо її об’єктний тип) розглядаються як суто лексико-семантичне явище і класифікуються в поняттях лексико-семантичних опозицій. Наприклад, „деформувати певним способом – спричиняти появу цим способом”: бурить (землю – скважину), „обробляти певним способом – ліквідовувати цим способом”: латать (рубашку – дыру), „неавтономне – автономне переміщення”: лететь (люди на самолете – самолет) тощо. Класифікація, запропонована в реферованій дисертації, ґрунтується на лексико-синтаксичній основі й виходить з двох передумов: по-перше, з доцільності оперувати при побудовах типів метонімічних моделей серед „ознакових” слів по змозі тими ж поняттями, що вже вироблені й закріплені традицією в класифікації типів іменникової метонімії (тобто “частина – ціле” і “ціле – частина”, “вміст – вмістище” і “вмістище – вміст”, “дія – її місце” і т. ін.), по-друге, з того, що аналізоване мовне явище має не суто лексико-семантичний, а лексико-синтаксичний характер, оскільки серед факторів тієї чи іншої зміни значення дієслова тут виступає не тільки поняття самої дії, а й її об’єкта (об’єктів) або суб’єкта (суб’єктів) (пор. зразки такого підходу у вищенаведених міркуваннях Г.Пауля).

Одні дослідники (наприклад, Г.Пауль, Ш.Баллі, Ю.Д.Апресян) убачають у таких зміщеннях (голити бороду – клієнта, копати землю – яму, колеса буксують – автомобіль буксує і под.) різні значення відповідного дієслова, інші ж (зокрема, Д.М.Шмельов) – тільки відмінність у його сполучуваності. Як можна зробити висновок на основі наявного в нашому розпорядженні матеріалу, різні метонімічні зрушення в значеннях дієслова можна розділити в цьому відношенні на два основні розряди. В одних типах лексико-синтаксичних зміщень у структурі дієслівних значень відбувається цілком виразне розщеплення лексичного значення дієслова на різні відтінки значення або й окремі, самостійні значення (зі своїм денотативно-сигніфікативним аспектом позначення): відчиняти – двері / хату, облазити – про шерсть / про собаку); в інших типах відбувається зміна тільки певного логічного акценту в позначенні відповідної ситуації, певне зрушення сигніфікативного аспекту лексичного значення дієслова при незмінності його денотативного аспекту, тобто співвіднесеності з відповідною ситуацією:  доїти – корову / молоко, буксувати – про колеса / про машину.

Найпродуктивнішими типами метонімічних зміщень у структурі дієслівних значень при вираженні об’єктних відношень виявилися такі, як „спрямованість дії на частину певного цілого – на все ціле” (чесати – гриву / коня, взувати – черевики / дитину, відкривати – корок / пляшку і т. ін.), „спрямованість дії на вміст певного вмістища, місця – на саме вмістище, місце” (складати – речі / валізу, витирати – сльози / очі, гоїти – рану / руку і т. ін.), „спрямованість дії на певне вмістище, місце – на його вміст” – тип, протилежний попередньому (скубти – пір’я / курку, кип’ятити – воду / білизну, лікувати – печінку / цироз і т. ін.), „спрямованість дії на безпосередній об’єкт – на його похідний результат” (місити – глину / заміс, рубати – дерево / дрова, копати – землю / рів, намивати – ґрунт / берег і т. ін.).

Більшість типів метонімічних зміщень у структурі дієслівних значень при вираженні суб’єктних відношень є відповідним віддзеркаленням типів класифікації об’єктних зрушень (пор., наприклад: гоїти – рану / руку і гоїтися – про рану / про руку). Але два з десяти виділених основних типів зміщень суб’єктних відношень не мають відповідників серед типів зміщень об’єктних відношень.

Найпродуктивнішими типами метонімічних зміщень у структурі дієслівних значень при вираженні суб’єктних відношень виявилися такі, як „належність дії частині певного цілого – всьому цілому” (облітати – про пух / про тополю, буксувати – про колеса / про машину і т. ін.), „належність дії вмістові певного вмістища, місця – самому вмістищу, місцю” (протікати – про воду / про човен, висихати – про воду / про річку, кипіти – про воду / про чайник і т. ін.), „належність дії певному вмістищу, місцю – його вмістові” – тип, протилежний попередньому (кипіти – про воду / про страву, стати – про річку / про кригу, скакати – про коня / про вершника і т. ін.).

ВИСНОВКИ

Дослідження дії метонімічних процесів при вираженні в українській мові означальних, об’єктних і суб’єктних відношень дозволяє сформулювати такі загальні висновки.

Досліджувані типи метонімічних перенесень являють собою не суто лексико-семантичні процеси, а процеси складнішого за своєю природою характеру, комплексні з погляду своєї належності до мовних рівнів – лексико-синтаксичні і семантико-словотвірні явища.

Пропонована в дисертації класифікація на лексико-синтаксичній основі типів метонімічних зміщень у структурі прикметникових та дієслівних значень, у структурі значень атрибутивних компонентів складних слів та у взаємних переходах прикметникових і прислівникових значень дозволяє виявити принципову подібність у загальних межах метонімічних процесів у мові між типами „вторинної” (у структурі прикметникових, прислівникових і дієслівних значень) і „первинної” (субстантивної) метонімізації, значно краще вивченої на сьогодні (пор.: „частина – ціле” і „ціле – частина”, „вміст – вмістище” і „вмістище – вміст”, „дія – її місце”, „дія – її час”, „ознака – її суб’єкт” і т. ін.).

Окремі типи класифікації метонімічних зрушень у структурі прикметникових і взагалі атрибутивних, прислівникових і дієслівних значень мають певну подібність між собою (наприклад, у межах прикметників: „ознака певної частини цілого – ознака всього цілого” і „ознака певного вмісту – ознака його вмістища”, „ознака певного цілого – ознака його частини” і „ознака певного вмістища – ознака його вмісту”; у межах дієслів: „спрямованість дії на частину певного цілого – на все ціле” і „спрямованість дії на вміст певного вмістища – на саме вмістище”, „спрямованість дії на певне ціле – на його частину” і „спрямованість дії на певне вмістище – на його вміст”, „належність дії частині певного цілого – всьому цілому” і „належність дії вмістові певного вмістища – самому вмістищу” та деякі інші), проте в своїй основі вони є цілком самостійними.

Різні типи метонімічних перенесень у межах „ознакових” частин мови (прикметників, прислівників, дієслів) виявляють неоднакову продуктивність творення. Так, серед типів гіпалаги прикметників особливо частотними є моделі з синекдохічними („партитивними”) означеннями – від ознаки частини до ознаки всього цілого і навпаки; такі ж напрями перенесень від частини до цілого і навпаки є найпродуктивнішими і в структурі дієслівних значень при вираженні як об’єктних, так і суб’єктних відношень.

Від метонімічних зміщень у структурі атрибутивних значень та в переходах вираження ознаки між означенням і обставиною способу дії, тобто процесів, що мають лексико-синтаксичний характер і належать до сфери вторинної номінації, слід відмежовувати зовні подібні випадки, коли нібито „нелогічні” означення при певних означуваних виводяться безпосередньо від твірних іменників – назв об’єктів, обставин і т. ін., тобто випадки, що є результатом власне словотвірних актів, а нібито „нелогічна” лексико-синтаксична сполучуваність прикметників і прислівників є залишком попередніх періодів в історії мови, коли відмінність між сферами значень цих частин мови відчувалася не так виразно.