ЛЕКСИКА ПЕРЕКЛАДІВ КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ : ЛЕКСИКА ПЕРЕВОДОВ книги Священного Писания В КОНТЕКСТЕ РАЗВИТИЯ УКРАИНСКОГО литературного языка ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ XIX - НАЧАЛЕ XX ВЕКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання й основні методи дослідження, об’єкт і предмет аналізу, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, названо джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, де виконано роботу, окреслено особистий внесок здобувача та рівень апробації результатів дослідження.

Перший розділ – „Переклади українською мовою книг Святого Письма в другій половині XIX – на початку XX століття” – присвячено вивченню українських перекладів книг Святого Письма як комплексної мовознавчої проблеми, що поєднує в собі низку наукових завдань. Вони стосуються як зовнішньої історії української мови та її культурних функцій у суспільстві, так і суто внутрішніх механізмів існування й розвитку стильових та лексико-семантичних підсистем мови, нормування й стильового маркування її одиниць.

У параграфі „Переклади українською мовою книг Святого Письма – в сучасних гуманітарних дослідженнях” йдеться про історичний та загально­культурний аспекти дослідження текстів українського перекладу Біблії в працях В. Німчука, В. Русанівського, Є. Сверстюка, В. Статєєвої, М. Тимошика, В. Сарбея, О. Рокіцького, М. Малюка, С. Самбірського, В. Банцера та ін.

Не втратили своєї актуальності й розвідки з історії взаємин П. Куліша із його сучасниками, що їх публікували представники української філологічної науки 1920-30-их рр., які працювали за межами Радянської України, в академічних інституціях Львова та в середовищі української еміграції в Празі. Так, саме в цей період М. Возняк опублікував „Листування Панька Куліша з Олександром Кониським” та „Останні зносини П. Куліша з Галичанами (з додатком його листування з М. Павликом)”; К. Студинський – „Листування і зв’язки Пантелеймона Куліша з Іваном Пулюєм”; О. Лотоцький – „П. О. Куліш та М. П. Драгоманов у їх листуванні”. Досі ці праці не перебували в активному науковому обігу.

У параграфі „Переклади книг Біблії в контексті статусу і розвитку української літературної мови в XIX – на початку XX ст. та їх дослідницька перспектива” детально розкрито історичні та суспільні умови, що склалися в Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. й перешкоджали розвиткові української літературної мови.

Проблему термінотворення назви стилю та називання мовних одиниць, успадкованих зі староукраїнського періоду розвитку літературної мови й генетично пов’язаних зі старо(церковно)слов’янською мовою, детально висвітлює параграф „Мова і стильові засоби церковно-релігійних текстів: стан дослідження і проблеми термінології”. В сучасному українському мовознавстві певні дискусії спричиняє вживання термінів конфесійний стиль та церковнослов’янізм. Зокрема, висловлено пропозиції називати цей стиль сакральним (В. Німчук), канонічним (В. Русанівський), релігійним або богословським (Н. Бабич), церковним (В. Задорожний). У своєму дослідженні віддаємо перевагу термінові конфесійний стиль, оскільки ним найчастіше послуговуються усі сучасні провідні дослідники цього стилю – В. Німчук, Н. Бабич, Н. Дзюбишина-Мельник, Л. Шевченко, В. Задо­рожний. Саме цей термін закріплено у найновішому виданні енциклопедії „Українська мова” (2004).

Що ж до терміна церковнослов’янізм, то він і досі не має чіткого визначення і протиставлення. Вживається синонімічно до інших термінів – слов’янізм, стилістичний архаїзм, старослов’янізм. У своїй роботі користуємося терміном церковнослов’янізм, оскільки він відбиває історичну, генетичну й стильову специфіку цих мовних одиниць.

У параграфі „Стилістична функція церковнослов’янізмів в українській літературній мові нового періоду” подано огляд досліджень цих лексичних одиниць у мові письменників кінця ХVIII – XIX ст., зокрема – у творах І. Котляревського та П. Куліша (праці Ю. Шевельова (Шереха), Т. Шевченка (праці В. Сімовича, В. Русанівського). Так, Ю. Шевельов стверджував, що використання церковнослов’янізмів було частиною мовної програми П. Куліша: він уживав їх не лише в поезії, а й у художній прозі, листах, у критичних та наукових статтях. У такий спосіб П. Куліш сприяв розширенню і збагаченню словникового складу української літературної мови XIX ст., поєднуючи у своїх текстах одиниці книжної та розмовної сфер.

Окремий параграф „Пантелеймон Куліш – реформатор української літературної мови і перекладач Біблії” присвячено аналізові спеціальних праць про письменника, який чи не найглибше з-поміж інших громадсько-культурних діячів свого часу розумів у комплексі всі проблеми історії української мови. Особистість П. Куліша – і як оригінального письменника, і як перекладача Біблії – приваблювала українських мовознавців усіх поколінь, зокрема: О. Курило, В. Сімовича, В. Чапленка, Ю. Шевельова, О. Горбача, В. Статєєву, Т. Должикову. За різнобічну й цілеспрямовану мовознавчу діяльність І. Огієнко називав П. Куліша ідеологом і творцем української літературної мови.

Висвітлення визначної ролі П. Куліша в історії розвитку української літературної мови стало предметом окремих статей сучасних українських мовознавців Є. Грушка, О. Муромцевої, І. Муромцева, Г. Мацюк, Л. Мацько та ін.

У параграфі „Переклади Біблії в дослідженнях українських мовознавців” детально схарактеризовано праці загальнотеоретичного характеру, що містять водночас й аналіз особливостей функціонування мовних засобів у канонічних текстах. Серед авторів таких праць названо насамперед О. Горбача, дослідника мовостилю новітніх перекладів Святого Письма українською мовою XIX – XX ст., що привернув увагу й до певних проблемних моментів. На думку О. Горбача, окремі народнорозмовні лексичні елементи в перекладі П. Морачевського не в кожному випадку можна вважати доречними; у перекладі П. Куліша вказує на українізовану форму власних особових назв із суфіксом -енк(о).

В. Німчук порушує проблему перекладів Святого Письма на діалекти української мови, зазначаючи, що спеціальних перекладів окремими говорами до другої половини XIX ст. не було і лише переклад А. Кобилянського був зорієнтований на покутсько-наддністрянсько-гуцульські говори. Серед сучасних спроб перекладів біблійних книг українськими діалектами В. Німчук називає Четвероєвангеліє бачвансько-руським діалектом єпископа Г. Букатка, Я. Раца, М. Мацалка (1981) та переклад Євангелія південнолемківським діалектом о. Ф. Крайняка (1999).

До загального огляду залучено також статті С. Богдан, А. Галас, Н. Гуйва­нюк, М. Демського, Г. Бурдіної, Г. Тимошик та ін.

У другому розділі – „Вплив культурно-писемної традиції на лексику перекладів книг Святого Письма” – описано тематичні групи церковнослов’янізмів, які в староукраїнській книжній мові традиційно становили окрему стилістично окреслену категорію слів, уживаних у текстах конфесійної тема­тики; проаналізовано принципи фонетичного, граматичного та словотвірно­го пристосування церковнослов’янізмів до законів української мови.

Для їх виокремлення використано відомі праці української та російської лексикографії XIX – XX ст., зокрема: „Словарь української мови” за редакцією Б. Грінченка (далі – Сл. Гр.), „Словник української мови” (СУМ), „Етимологічний словник української мови” (ЕСУМ), „Словник старослов’янсько-український” Л. Белея та О. Белея, „Этимологический словарь русского языка” М. Фасмера, „Толковый словарь живого великорусского языка” В. Даля; а також відомості „Лексикону словенороського…” П. Беринди (ЛБ) і „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” (СлУМ).

У параграфі „Тематичні групи і стильові функції церковнослов’янізмів у текстах перекладів книг Біблії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” проаналізовано лексичне значення, стилістичні функції, лексикографічну представленість іменників, дієслів, прикметників, запозичених із церковнослов’янської мови.

Серед іменників виділяються назви частин тіла людини (уста, рам’я, чересла, утроба, десниця); назви осіб (помазаник, муж, супостат, скопець); назви продуктів харчування (манна, опріснок, овощ, тук), назви понять, пов’язаних із рільництвом і садівництвом (виноград, гумно), назви знарядь праці (невод, сіть, праща), предметів різного застосування (бич, багряниця, жезло, обув, скрижаль, сосуд), назви будівель чи їх частин (твердиня, храмина, чертог), назви явищ природи (восток, облако, хляб); назви абстрактних понять із суфіксами -ин(я), -ость /-ість, -ств(о), -от(а), напр.: гординя – „гордість”: Зроблю конець гординї пишних, і впокорю надутих гнобителів (Іс 13: 11); лукавство – „лукавість; неправдивість”: Лукавство уст і зрадливість язика держи оддалїк від себе (Пр 4: 24); порівн. у „Лексиконі…” П. Беринди: гордын#¦ рпмрз¦ пыха, по(м)па, бuта, высокаа мысль (ЛБ, с. 27); лuкавство: злоба, хитрость, злость, лuкаво, зло, злоба (ЛБ, с. 59) і т. ін. Продуктивними є віддієслівні назви осіб із суфіксом -тель, в межах яких розрізняємо питомі церковнослов’янізми, напр.: мститель (< мьстити), ругатель (< р@гати с#), хулитель (< хqлити): Цїлий день передо мною мій сором, і встид лиця мого покрив мене, Задля голосу ругателя і хулителя, задля ворога і мстителя. Се все впало на нас, та ми не забули тебе, і не спроневірили завіту твому (Пс 44: 15-16); і слова, що утворилися вже на українському мовному ґрунті: проклинатель (< проклина-ти + -тель-): І не буде між вами проклинателя або такого що взиває духів, або вгадує, або мерців розпитує (5 М 18: 11).

Змістову й стилістичну специфіку біблійних текстів відображають дієслова-церковнослов’янізми, що ними позначається звертання людини до Бога, ставлення до Бога та його заповідей (взивати, вповати, усмиряти, хранити), психічних ознак, стану душі та емоційних переживань людини (ликувати, ругатися, щедрити), її фізіологічних властивостей та фізичних можливостей (роджати, насищатися), фізичної дії (верстати, пустоши­ти, отворяти), відношення людини до духовної та майнової спадщини (унаслідувати). Лексемами двох словотвірних гнізд представлені слова, що позначають здатність говорити, звертаючись до людей: ректи (прорікати, вирікати) та глаголи(а)ти (возглаголити). Перекладачі нерідко використо­вують їх у межах того самого контексту, реалізуючи синонімію лексичних значень цих слів, напр.: І рече їм: Се те слово, що глаголе Господь: Завтра субота в нас, опочивок сьвятий Господеві (2 М 16: 23); І покликав Господь Мойсея, і рече: Так дому Яковому вкупі з Ізраїлем ти возглаголеш (2 М 19: 3); І рече Господь Мойсейові: Ійди, здіймайсь ізвідсі, ти й люде, що ведеш з Египецької землі в землю, що про неї я клявся Авраамові, Ізаакові і Яковові, глаголючи: Насінню твойму оддам її (2 М 33: 1); І рече Мойсей Господеві: Дивись, глаголав єси мені (2 М 33: 12); І справдить слова твої, що прорік єси (Єр 28: 6); Однак же вислухай іще се слово, що я виречу при тобі й при всіх людях (Єр 28: 7).

Значна кількість дієслів містить у своїй основі церковнослов’янські пре­фікси воз- (вос-), із-(ізі-), со-, напр.: воз-величити, воз-віщати, воз-дати; із-бавити, із-вістити, ізі-йти; со-вітувати, со-творити, со-хранити. У „Словнику української мови” ці слова представлені непослідовно, напр.: возвеличувати, ц.-с., уроч.; воскресати і воскрешати – без жодних стильових обмежень; согрішати (согрішити), рел., рідко; сотворяти (сотворити), книжн.; лексеми ж з префіксом із- СУМ описує через відсилання до співвідносних слів із префіксом з-, проте вони не тотожні за своїми стильовими конотаціями.

У параграфі „Фонетичне, граматичне та словотвірне пристосування церковнослов’янської лексики до української мови” йдеться про різні способи адаптації церковнослов’янізмів до законів української мови, напр.: фонетична адаптація виявляється у заміні південнослов’янських звукосполучень -ра-, -ре-, -ла- українським повноголоссям -оро-, -ере-, -оло-, напр.: переобразитися < преобразиться („змінити образ, переінакшитися”); розворотні люди < развратні („лукаві, підступні”); переворотні серцем < превратні („схильні до зради, фальшиві”); граматичне пристосування властиве для лексеми льжа (< ложь) – „неправда, обман”, що набуває форми іменників І-ої відміни: Сьвідок правдомовний рятує душі, а льживий тільки багато льжи насплїтає (Пр 14: 25). В окремих випадках в межах того самого церковнослов’янізма спостерігаємо наслідки різних способів адаптації, напр.: веретище (< врhтиште), волосяниця (< власhница), імла (< мьгла).

У кількох дієсловах, утворених за продуктивною моделлю „іменникова основа + суфікс -ува-”, можна простежити явище словотвірної адаптації церковнослов’янізмів: трапезувати (< трапеза) – „обідати, їсти”: І він трапезував повсяк день у його і поки жив на сьвіті (Єр 52: 33); престолувати (< прhстолъ) – „головувати, керувати”: Се ж він є той, що над кругом земним престолує (Іс 40: 22); псальмувати (< псалъмъ)– „співати псальми”: Буду псальмувати при гуслях тобі, Сьвятий Ізраіля! (Пс 71: 22). Останні два дєіслова не засвідчені ані Словником Грінченка, ані „Словником української мови”. Цей факт дає підстави вважати їх авторськими новотворами перекладачів книг Святого Письма.

У третьому розділі „Народнорозмовне джерело лексики у перекладацькій практиці П. Морачевського, П. Куліша, І. Пулюя” схарактеризовано використання народнорозмовної лексики, в тому числі й діалектної; слів староукраїнської мовної спадщини, що належали до соціолекту козацької верстви й засвідчені пам’ятками  XVI – XVII ст.

У параграфі „Лексична спадщина староукраїнської мови у перекладах книг Біблії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” йдеться про іменники та дієслова староукраїнської спадщини та їх тематичні групи. Серед іменників виділяємо насамперед військову термінологію, що включає кілька тематичних груп: назви осіб (гетьман, осавул, старшина, сотник, тисячник), назви військової атрибутики і символів влади (клейнод, стяг), назви зброї (сагайдак, тарча, щит), військових підрозділів (кіш), військової тактики (облог – стояти облогом), назви одягу й ґатунків тканин, що з них шили одяг для козацтва і шляхти: шати, блават і кармазин (напр., І зробиш завісу із блавату і пурпуру і кармазину та й із нитяної тканини (2 М 26: 31). У „Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.” іменник блаватъ фіксується у значеннях „блакитна шовкова тканина”; „одяг з такої тканини” (СлУМ, 2, с. 92). Іменник кармазинъ та похідний від нього прикметник кармазиновий засвідчено „Лексиконом…” П. Беринди у словниковій статті чръвлhнь: чръвецъ, кармазинъ, чырвhнъ, кармазинова# фа(р)ба с червцю (ЛБ, с. 156).

Тематичну групу назв рис вдачі, характеру та поведінки людини представлено такими словами: бута – „пиха, зарозумілість”, бутний – „гордий, зарозумілий, пихатий, бундючний”: Не зазнають нужди людської, і не бідують, як люде. Тому бута – намисто їх, а насильства – одежа їх (Пс 73: 5-6); Коли в кого буде син непокірливий і бутний, що не слуха голосу батька свого і голосу матері своєї (5 М 21: 18). У „Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.” представлене гніздо спільнокореневих слів: бута, ім., бутний, прикм., бутне, присл. (СлУМ, 3, с. 104). Значення іменника розкрито у синонімах: „гордість, пиха, діал. бутб” й ілюструється контекстами з пам’яток кінця XVI ст.: внєсли надоэтос(т)ь, бqтu, пыхu, лє(г)коє оуважє(н)є, лєгкомысльность (пам’ятка 1598 р. з Острога); О мирская бэто, богу досажаєш и умилйніє з людей выганяєш (к. XVI ст.) (СлУМ, 3, с. 103). У „Лексиконі...” П. Беринди слово бута виступає у таких словникових статтях: гордын#: пыха, по(м)па, бuта, высокая мысль (ЛБ, c. 27); досада: ..иногды значитъ досада, сво# вол#, роспuста, пыха, бута (ЛБ, с. 30); помпа: киченїе, гордhньєс#, щказїа, бута, uкоризна (ЛБ, с. 87). У Пулюєвому перекладі „Псалтиря” є контексти й зі словом пиха: Не лякайся, коли чоловік обогатіє, коли зросте слава дому його. Бо, вмерши, не возьме нічого з собою; не піде з ним пиха його до гробу (Пс 49: 16-17). Перекладач свідомо використовував відомі йому синонімічні засоби української мови, дбаючи про збереження традиції.

Переважна більшість іменників і прикметників староукраїнської спадщини, використаних П. Кулішем та І. Пулюєм у перекладі біблійних книг, належить до спільного фонду української та польської мов періоду XVI – першої половини XVII ст. У сучасній українській літературній мові їх кваліфікують по-різному щодо мови-джерела (то як полонізми, то як германізми), й вони мають зазвичай суперечливе стилістичне маркування (напр., застаріле, діалектне, західне, історизм).

Дієслова староукраїнської спадщини у текстах книг Святого Письма позначені історичними конотаціями й називають вчинки людей одне стосовно одного (жакувати, затятися, приставати до кого, спроневірити, спроневіритися, чатувати); Боже сприяння (погодити), вербальну передачу інформації (ясити, ясувати). Для слів жакувати – „грабувати” та чатувати – „охоро­няти” у Словнику Грінченка наведено контексти з оригінальних творів П. Куліша – роману „Чорна Рада”, драми „Петро Сагайдачний”, а також з фольклорного збірника „Записки о Южной Руси”.

У параграфі „Загальновживана народнорозмовна лексика” докладно проаналізовано тематичні групи іменників: назви осіб (дорадник, пістун, велет); назви одягу та його деталей (намітка, плахта, запинка); назви музичних інструментів (бубон, гуслі, сопілка); назви явищ природи (байрак, бурчак), що постають також в образах-фольклоризмах темна тьма (Я небеса в темну тьму одягаю, і наче веретою, я їх одягаю (Іс 50: 3), тихі води (За те, що сей люд нїзащо собі має тихі води Силоамські (Іс 8: 6); назви речовин (жужелиця, порох, омаста).

Зв’язок із народнорозмовним джерелом лексики перекладів біблійних книг виявляється також у тому, що перекладачі залучили до свого тексту такі дієслова, що за нормами сучасної літературної мови маркуються як розмовні чи діалектні. До них належать дієслова, лексичне значення яких співвідноситься: з розумовою діяльністю людини (второпати: Й не второпати серцем, та й не навернуться, щоб я їх оздоровив (Іс 6: 10); з характеристикою мовлення (лепетати, торочити: Уста ваші торочать лож, язик ваш лепече неправду (Іс 59: 3); з моральними якостями людини (розопсотитися: О, як же розопсотилась столиця, колись така вірна й повна правого суду!), з правовими стосунками людей (сьвідкувати: Тодї каже до Него Пилат: Хиба не чуєш, скільки сьвідкують на Тебе? (Мт 27: 13) та ін.

Про використання діалектизмів у текстах перекладів біблійних книг ідеться в параграфі „Реалізація стильового потенціалу діалектної лексики української мови у текстах високого стилю”. Діалектні слова представлено іменниками, що позначають абстрактні поняття (відказ, звяга, повня, полекша, хосен), з-поміж яких хосен („користь, ужиток”) – один із найдавніших мадяризмів, що засвоївся у південно-західних говорах української мови. У західноукраїнському варіанті літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст. активно вживалися й похідні від нього слова безхосенний, безхосенність, безхосенно, нехосенно, вихіснувати, вихіснувано, вихіснува­нє, нехіснованє. Отже, вибір П. Куліша спирався на системно закріплені мовні факти (Блажен той чоловік, що придбав собі мудрість, і чоловік, що вмів добитися до знання. Бо набуток сей ліпший як набуток срібла, і хісна з його більш як із золота (Пр 3: 14).

Окремі іменники-діалектизми вводилися в текст перекладу через прикладку до слова, що називає родове поняття, напр.: морва – „шовковиця” (Виногради їх побив градом, а садовину-морву ожеледдю (Пс. 78 : 47), а також паралельно із загальновживаними синонімами, напр.: кертиця – „кріт”, лилик – „кажан”: В той день покидає чоловік кертицям та кажанам (лиликам) срібні свої ідоли (Іс 2 : 20).

Дієслова-діалектизми у текстах книг Святого Письма представлені значно меншим числом лексичних одиниць, що служать для називання фізичної дії (напр.: кулакувати: Ви постите хиба на те, щоб сваритись та правуватись, і немилосердною рукою кулакувати других (Іс 58: 4); офіційно-ділових стосунків між людьми (правуватися: Тим то я буду правуватись із вами, говорить Господь, та ще й з дітьми дітей ваших судити мусь (Єр 2: 9); залежності людського життя від Божої волі (опускати: І будуть вповати на тебе, хто знає імя твоє, бо ти не опускаєш нікого, хто шукає тебе, Господи (Пс 9: 10). Стилістичне маркування дієслів такого типу потребує удосконалення.

У четвертому розділі – „Стилістичні особливості українських перекладів книг Святого Письма” описано лексико-стилістичні особливості біблійних текстів, зокрема, щодо введення перекладачами лексичних новотворів, особливостей індивідуального підходу П. Морачевського, П. Куліша та І. Пулюя, І. Огієнка до вибору лексичних засобів української мови в перекладах Євангелія від Матвія, встановлено факти збіжного та відмінного слововжитку, подано відповідні коментарі, що дозволяють розкрити причини такого явища.

Збіжність у використанні церковнослов’янізмів у перекладах П. Куліша та П. Морачевського виявляється у вживанні слів, що входять до словотвірного гнізда дієслова блазнити; у перекладі І. Огієнка вжито дієслово спокусити та похідні від нього, порівн.:

Контексти з перекладу П. Морачевського	Контексти з перекладу П. Куліша	Контексти з перекладу І. Огієнка
Озвавшись же, Петр сказав Йому: коли й всі зблазняться за Тебе, я ніколи не зблазнюсь (Морачев., с. 142);	Озвав ся ж Петро і каже до Него: Хоч усї поблазнять ся Тобою, я нїколи не зблазнюсь (Мт 26: 33);	А Петро відповів і сказав Йому: „Якби й усі спокусились про Тебе, – я не спокушуся ніколи” (Ів. Ог., с. 39);
Горе мирові від спокус, бо треба й спокусам прийти; тільки горе тому чоловікові, через кого спокуса приходить! (Морачев., с. 90).	Горе сьвітові від поблазней! треба бо прийти поблазням, тільки ж горе тому чоловікові, що через него поблазнь приходить! (Мт 18: 7);	„Від спокус горе світові, – бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!” (Ів. Ог., с. 26).

Матеріал „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” дає підстави стверджувати, що у своєму лексичному виборі й П. Морачевський, і П. Куліш спиралися на традиції староукраїнської книжної мови, адже до реєстру цього Словника входять: блазнь – „спокуса, помилка, обман”, порівн.: погрhшєнїє: блазнь, щмылка (ЛБ, с. 84); блазнити – „спокушати, ошукувати, обманювати”, блазнитися – „обманюватися, спокушатися, по­милятися” представлені контекстами з Четьї 1489 р.; блазнитель – „спокус­ник, ошуканець, шахрай”, блазнений – „недобрий” наводяться за творами І. Вишенського (СлУМ, 2, с. 111). І. Огієнко оминув спільнокореневі слова з коренем -блазн-, виходячи, вочевидь, зі своєї загальної настанови уникати церковнослов’янізмів.

Збіжне слововживання церковнослов’янізмів у всіх трьох перекладачів представлене рядом слів блаженний, лукавий, нагий, уста, утроба, погибель.

Вживання іменників та дієслів у тих самих контекстах Книги пророка Єремії, Книги „Плач Єремії” у перекладах П. Куліша, І. Огієнка, Псалтиря – у перекладах І. Пулюя, І. Огієнка дозволило висловити певні спостереження й щодо інших аспектів їх стилістики. Так, незбіжність іменникової лексики простежуємо на прикладах синонімів, що відрізняються складом семантич­них компонентів лексичного значення, напр.: поруга – „наруга”: І подам їх на муку й утиск по всіх царствах на землі; на поругу й приповідку (Єр 24: 9) – в перекладі П. Куліша; ганьба – „знеславлення”: І дали їх за острах на зло для всіх царств землі; на ганьбу та за притчу (Єр 24: 9) – в перекладі І. Огієнка [в лексичному значенні слова ганьба відсутня сема „знущання, завдавання значних моральних збитків”]. У перекладах П. Куліша та І. Пулюя значно послідовніше витримано принцип логічно-семного узгодження слів, що утворюють синтагму, напр.: сторопіти (про військо) – „розгубитися з переляку, втративши здатність рухатися”: Меч на ворожбитів, і вони обез’уміють; меч на військо його, а воно сторопіє (Єр 50: 36) – у перекладі П. Куліша; полякатися (про лицарство): Меч на ворожбитів – і безглуздими стануть, меч на лицарство його – і вони полякаються! (Єр 50: 36І) – у перекладі І. Огієнка [в дієслові полякатися відсутня сема „відношення до руху”] тощо.

У параграфі „Лексичні інновації у перекладах книг Святого Письма” описано і схарактеризовано лексичні новотвори П. Куліша. Іменникові словотвірні типи представлені різними суфіксальними моделями, напр.: кепкун, легун (дієслівна чи прикметникова основа + суфікс -ун-); переважник, місячник (дієслівна чи іменникова основа + суфікс -ник-); вірняк (прикметникова основа + суфікс -ак- (-як-) та ін.

Окрему групу Кулішевих інновацій становлять віддієслівні іменники – назви абстрактних понять, утворені шляхом усічення основи інфінітива: вивод – „вихід” (< виводити); визвол – „звільнення, визволення” (< визволяти); вироб – „виготовлення” (< виробляти); підперез, підперіз – „пояс” (< підпереза), прогон – „вигнання” (< прогнати).

У своїй перекладацькій практиці письменник активно використовував словотвірний потенціал української мови, виступивши при цьому не лише як активний творець нової лексики, але і як майстер синтетичної мови.

Дослідження лексики українських перекладів книг Святого Письма другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у контексті розвитку літературної мови цього періоду, дозволило дійти таких висновків.

Лексичні засоби української мови, використані П. Кулішем та І. Пулюєм у перекладі біблійних книг, мають глибоку вкоріненість у культурно-писемній традиції української мови. Словникові джерела, що засвідчують стан лексики української мови старої і нової доби, містять переконливі докази того, що перекладачі добирали традиційні лексичні засоби, що їх зафіксовано у багатьох пам’ятках староукраїнської літератури, зокрема у творах письменників і церковних діячів кінця ХVI – першої половини ХVIІ ст.

У текстах перекладів реалізовано й збагачено в нових історичних умовах стильовий потенціал церковнослов’янізмів – особливої групи лексики, що безпосередньо впливала на формування конфесійного стилю. Перекладачам вдалося відновити в сучасній українській мові високий функціональний статус цих одиниць як засобів урочисто-поетичного, піднесеного стилю мовлення. Аналіз індивідуальних підходів у виборі лексики української мови, що їх виявляють у своїх перекладах Євангелія від Матвія П. Морачевський, П. Куліш, І. Огієнко, дозволяє стверджувати, що в перекладі П. Куліша та П. Морачевського традицію вживання церковнослов’янізмів витримано більш послідовно, ніж у перекладі І. Огієнка, орієнтованому на міжстильову лексику сучасної української літературної мови.

Староукраїнська словникова спадщина представлена й такими тематичними групами, що відображають світські сфери тогочасного життя. Йдеться передусім про елементи козацького соціолекту, історизми та архаїзми з виразно українськими історичними конотаціями, що в період XVI – першої половини XVII ст. становили спільну частину лексикону української та польської мов й засвідчені в українському фольклорі козацької доби. Аналіз представленості таких лексичних одиниць в староукраїнській та сучасній лексикографії виявив їх у „Лексиконі...” П. Беринди, у „Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.”, у „Словарі української мови” за редакцією Б. Грінченка, що значно багатше, ніж „Словник української мови” в 11-ти томах фіксує цю лексику й ілюструє її значення та вживання творами П. Куліша. З них використано й оригінальні (роман „Чорна рада”, драматична трилогія „Цар Наливай”, драма „Байда, князь Вишневецький”, „Хуторна поезія” тощо), й переклади та переспіви з біблійних книг (Псалтир, Євангеліє від Матвія, Євангеліє від Марка, Книга Іова).

У перекладі книг Святого Письма та в оригінальних творах П. Куліша чимало таких слів, щодо яких „Словник української мови”, на відміну від „Словаря української мови” за редакцією Б. Грінченка, подає ілюстративні контексти з творів інших письменників, часто – зі значно пізнішого періоду від того, у який працював П. Куліш, напр.: видиво (за Л. Первомайським), десниця, потужніти (за М. Бажаном), заклинатель, кепкун, розвалище (за П. Загребельним), скрижаль (за Лесею Українкою, П. Тичиною, А. Малишком, П. Загребельним), зверхник (за А. Крушельницьким), кармазин (за О. Стороженком, Н. Рибаком), лестивий (за О. Стороженком, І. Ле), лжа (за О. Ільченком), нуждар (за Д. Павличком), пир (за П. Грабовським, С. Скля­ренком), погибельний (за Г. Хоткевичем), товща (за О. Кобилянською, П. Загребельним), утроба (за М. Зеровим), чатувати (за О. Гончарем), ясити (за І. Манжурою).

Лексика, вжита у текстах книг Святого Письма, за нормами сучасної української літературної мови має різний стильовий статус. Так, церковно­слов’янізми мають як спеціальні стилістичні ремарки церковно-слов’янське, церковне, релігійне, урочисте, так і типові для лексики пасивного фонду маркування застаріле, рідковживане, поетичне, книжне, а для лексики народнорозмовної – розмовне, діалектне. Народнорозмовну лексику, в тому числі й діалектну, П. Куліш та І. Пулюй вважали одним із продуктивних джерел збагачення лексичних засобів літературної мови, а тому ввели до перекладу біблійних книг ряд діалектизмів, уживаних як у північному, так і в південно-західному наріччях української мови. Ці факти засвідчують мовно-культурне єднання східних та західних українських земель у процесах творення літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Зіставний аналіз лексем народнорозмовного джерела, використаних різними перекладачами у тих самих контекстах біблійних книг, дозволив виявити, що П. Куліш та І. Пулюй намагалися послідовно дотримуватися принципу логічно-семного узгодження слів у межах однієї синтагми, використовуючи слова зі складнішою структурою лексичного значення. І. Огієнко надавав перевагу лексиці стилістично нейтральній або ж із мінімальним вираженням конотативних компонентів значення.

Лексичні новотвори П. Куліша становлять яскраву стилістичну особливість українського пере­кладу Біблії й свідчать про те, що письменникові вдалося продуктивно реалізувати словотвірний потенціал української мови насамперед для збагачення іменникової лексики, що виражає абстрактні значенням.

Дослідження лексико-стилістичних особливостей українських перекладів книг Святого Письма дозволяє переконливо стверджувати, що мовознавчі погляди та нормотворчі настанови П. Куліша й І. Пулюя у доборі книж­них та народнорозмовних лексем, використанні словотвірних моделей української мови відіграли надзвичайно важливу роль в історії формування лексичного складу української літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст.