ФОРМИ СИНТЕЗУ ІДЕЙНО-ПУБЛІЦИСТИЧНОГО ТА ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНОГО НАЧАЛ У ТВОРАХ ІВАНА БАГРЯНОГО : ФОРМЫ СИНТЕЗА ИДЕЙНО-публицистические и художественно-образные начала в произведении Иван Багряного

Краткое содержание

У розділі „Публіцистичне та художнє начало феномену творчої свідомості Івана Багряного: засади журналістикознавчого дослідження” аналізується наукова література з теми дисертації під кутом зору мети та завдань, які в ній сформульовані.

Підрозділ 1.1 „Соціальні ролі  і комунікативні позиції Івана Багряного: публіцист, письменник, політичний діяч”. Феномен Багряного для сучасних дослідників становить науковий інтерес з огляду на складність самої постаті письменника. Ще не досліджена глибоко та ґрунтовно проблематика його творчості, недостатньо визначені стратегії прочитання художніх та публіцистичних текстів. Існують прогалини у вивченні його творчого та життєвого шляху.

Постать І. Багряного засвідчує всебічну обдарованість, синтетизм таланту, що позначилися на його діяльності й зацікавленнях, творчому вияві його в літературі, малярстві, журналістиці. Не менш важливою є його політична діяльність, реалізована у втіленні національної ідеї, створені та керівництві партією, а також відбита у публіцистиці, спрямованій на об’єднання всіх політичних сил українців.

Підрозділ 1.2 „Художні та публіцистичні твори Багряного в контексті сучасного наукового дискурсу” присвячено дослідженню літературознавчих праць про твори Івана Багряного, першого серед українських письменників-емігрантів, хто здобув популярність своєю художньою творчістю, зокрема, прозою, серед світової громадськості.

Особливу увагу приділено публіцистичності художніх творів Івана Багряного в оцінці критиків та літературознавців. Традиція негативного ставлення до сплаву публіцистичності та художності у творах письменника йде чи не від А. Юриняка, який у своїй рецензії на „Огненне коло” писав: „Авторові рішуче треба позбутися в дальшій творчій діяльності белетриста дуже помітного публіцистичного струму...” (журнал “Київ”, 1954, №2, с. 74). Деякі із сучасних вчених прояв публіцистичності у художніх творах також вважають невиправданим.

Після другої світової війни розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного-політичного діяча. У 1948 р. письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), газету “Українські вісті”, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за “демократичну, незалежну українську державу”.

Оцінки публіцистики Івана Багряного за його часів, як і літературного доробку, були теж суперечливими, що насамперед пов’язано з наявністю постійних опонентів та ворогів на ниві політичної діяльності. Сучасні критики сходяться в тому, що Багряний мав “аналітичний розум і проникливий зір”.

Розділ другий „Публіцистичний потенціал художніх творів І. Багряного у світлі їх жанрово-родових особливостей”. У цьому розділі розглядаються твори, які тяжіють до певних літературних родів, що певною мірою визначає форми синтезу в них публіцистичності та образності.

Публіцистичність художньої творчості Івана Багряного систематизується у такі принципові суспільно і політично значимі для автора позиції:

1. Література має створювати образ людини, яка прагне зберегти своє людське обличчя за будь-яких несприятливих обставин у ХХ ст.

2. Література як засіб боротьби з режимом має містити правду про ленінсько-сталінський терор, бути своєрідною системою доказів її злочинності.

3. Ідея українського націоналізму – це ідея противаги комунізмові, який дорівнює нацизму, адже він знищує національне єство.

4. Україна має домогтися державного суверенітету як незалежності (мовної, національної, церковної) від Росії.

5. Світ має знати правду про українську національну трагедію, що сталася після революції 1917 року через колективізацію, голод 1933 року, радянську диктатуру, війну.

6. Українська література ХХ століття не має широкої суспільної підтримки, розколота на два шматки – радянську і еміграційну, що шкодить і літературі, і нації. Завдання митця – таврування радянської української літератури як недолітератури.

7. В радянській Україні народиться нова соціально-політична сила заперечення комунізму, яка стане носієм нової української ідеї та боротиметься за новий суспільний лад.

Реконструкція особистого літературного маніфесту Багряного свідчить, що розумінням ним природи літератури та її комунікативних завдань є в основі своїй не стільки суто художнім, скільки публіцистичним. Публіцистичність забезпечує твору широкий і глибокий соціальний резонанс, оскільки зорієнтована на людину в її соціальних реалізаціях як представника соціальної групи, як втілення соціальної ролі.

Підрозділ 2.1. “Публіцистичність лірики Івана Багряного та її соціокультурний резонанс” присвячено дослідженню поетичних творів І. Багряного як специфічного для ліричного літературного роду художнього світу з прикметними рисами публіцистики.

Увагу зосереджено насамперед на категоріальних рисах лірики як роду літератури. Світ у ліриці втілюється як світ емоційно вартісних для “Я” речей і явищ, що подаються через призму ціннісних категорій “Я”, – безпосередньо, індивідуально та суб’єктивно.

“Одіссея людини над прірвою” (О. Тарнавський), якою була творчість Івана Багряного, почалася з активної суспільної позиції, народженої революцією, стала ключем до соціальних та національних настроїв українства. Оскільки ні світоглядні, ні творчі принципи Івана Багряного суттєво не змінювалися впродовж усього життя, на чому наголошував сам автор, то в роботі відстоюється думка про цілісність, несуперечливість створеної ним поетичної системи, а ліричні твори розглядають за єдиними принципами.

Лірика Багряного вже з перших поезій була сміливою й різноманітною – від ніжної пісенної, пейзажної до гостро сатиричної, історичної і філософської. За жанровими параметрами, як їх визначає сам автор, – це були власне вірші, цикли, пісні, марші, гімни, твори для дітей, поеми, пародії, памфлети, сатири. Є всі підстави вважати поезію Багряного політичною лірикою, оскільки поет звертається до історії і сучасності України, її поневолення завойовниками в різні історичні епохи; любові до рідного краю як любові до української землі, мови, прадідів; трудового простого люду як основи великої української нації. Як це властиве публіцистиці, значення і вартість такого твору напряму залежить від її комунікативної ролі в культурній ситуації, а переживання і думки підлягають соціалізації. Явний автобіографізм багатьох творів Івана Багряного, – зокрема ліричних, – підсилював поетичний і публіцистичний пафос його творчості. Інтерес до історії і сьогодення, факту і правди соціального плану, документалізм у широкому розумінні перетворювали власну біографію автора в типову правду часу, що пройшла крізь душу.

Ліричний герой Івана Багряного – людина, що йде “по лінії найбільшого опору”. Це позитивний герой, що протистоїть негативній дійсності, активно бореться з пануючим злом заради гідного життя свого народу.

Образність лірики І. Багряного – публіцистично-художня, оскільки є художнім викладом соціального явища, який узгоджується з внутрішнім порухом душі публіциста, з його здатністю мислити. Такі виражальні засоби мають високий ступінь впливу на художній і соціальний досвід читача. Віра і кров – світовідчуття І. Багряного, оскільки його ставлення до дійсності росте з любові і ненависті, – на протиріччях, причому з чіткими соціально усвідомлюваними причинами і об’єктами такого ставлення. Народ і його представники осмислюються та замальовуються за допомогою опозицій «національне / космополітичне», «землероби / кочове плем’я», «козацький дух / імперський», «гармонія з природою / тяжіння до урбанізації», з позитивним знаком на першому члені опозиції. Цінності, що описуються цими опозиціями, активно обговорювалися і втілювалися в культуру України першої половини ХХ ст., чому й цікавлять автора. Його творчість – суспільний вчинок (комунікативний акт, у визначеннях Ю. Габермаса), що є дією, тому його можна називати лицарем української національної та державної ідеї.

У дисертації приділена увага внутрішньому аспекту висловлювання,  експлікованому автору та адресату, та зовнішньому, що пов’язаний з реальними автором та адресатом повідомлення.

Лірична форма не передбачає широкого залучення фактів та розлогої аргументації. Тож І. Багряний задля виконання своєї суспільної і поетичної місії вдається до декількох стійких засобів. Серед них – жанрова форма поеми, що допускає подієвий фактаж, короткі, побудовані на контрасті чи гіперболізації, характеристики подій і героїв, ідеологеми, що містять політичний підтекст, іронію як засіб діалектичного заперечення та ствердження через пафос і антипафос.

Компетенція автора і читача лірики Івана Багряного є найширшою. Вимоги до обох – активне патріотичне ставлення до України. Мова – проста, доступна, нерідко шаблонно-плакатна за формою. Для І. Багряного як для поета-публіциста важливішим за обговорення ідеологічних і політичних концепцій розвитку України є «збирання» українців, що розпорошилися у світі, і формування єдиної нації, що має державницькі плани. Поет активно використовує засоби емоційної ораторської промови. Текст енергетизується запитальними реченнями, емоційною лексикою, формальними чинниками – знаками тире, три крапки, знаком оклику та запитання, також синтаксичним виділенням окремих слів у формі цілої ритмічної одиниці чи окремого вірша. Поет виступає в ролі критика, ідеолога, і таку роль він обрав свідомо.

Підрозділ 2.2 “Публіцистична модальність епічних та драматичних творів письменника” присвячено аналізу роману “Тигролови” та драматичної повісті “Морітурі”.

Трагічний конфлікт між українським народом та політичним устроєм створює умови для розвитку у „Тигроловах” полемічно-публіцистичного начала, дозволяє письменнику висловити свою позицію активного супротиву. Основні форми оцінки публіцистом дійсності – національна, ідеологічна та політична. Іван Багряний створив чітку систему критеріїв оцінки, які, співвіднесені з образною системою роману, значною мірою поглиблюють  концепцію дійсності.

Роман як жанр є синтетичним за соєю літературною природою, що відкрило перед автором “Тигроловів” широкі можливості використання поетики художньо-публіцистичних жанрів. Основні жанрові форми, ознаки яких чітко простежуються у цьому романі, – це нарис та фейлетон. Так, наприклад, оповідь професора історії, яку слухають пасажири елітного тихоокеанського експресу, супроводжується описом картин природи Забайкалля, а потім – колективним портретом в’язнів Бамлагу. 

Багряному властиве активне використання таких елементів поетики фейлетону, як інакомовлення, іронія та сарказм. Суттєво, що його сатира політична, тому є сенс говорити про політичну езопову мову, іронію та сарказм. Впродовж усього твору тут є непряма, але критична та полемічна оцінка автором-публіцистом того, що називалось „радянська дійсність”. Привносячи цю оцінку в роман, Іван Багряний часто використовує один стилістичний прийом: він уживає „чуже слово” – своєрідну пародійну кальку з російської мови. Це сталий вираз чи фразеологізм, написаний українськими літерами та виокремлений за допомогою лапок. При цьому, зазвичай, виникає комічна невідповідність між російською фонемою та українською літерою, за допомогою якої вона передається, котра й створює у романі пародійну ситуацію. А оскільки цей прийом використовується постійно та системно, у письменника є можливість розвивати паралельно з основною колізією твору суто публіцистичну концепцію дійсності. Вона ґрунтується на запереченні політичних офіціозних концептів.

Таким чином, художньо-образне та публіцистичне начала в романі Івана Багряного „Тигролови” знаходяться у відношеннях взаємодоповнення.

Драматична повість „Морітурі” написана на матеріалі власного життєвого досвіду: перебування у в’язницях НКВД, виснажливі допити, спілкування зі строкатим та багатолюдним „населенням” сталінських застінків – все це складає автобіографізм твору. Тут органічно об’єднані риси епосу та драми, але в основі його суто драматична колізія, що дозволяє в процесі аналізу акцентувати увагу на синтезі  відповідних ознак літературного роду та публіцистичності.

В „Морітурі” - два головних героя, які представляють сили, що виступають носіями принципово різних ідеологій – комуністичної та націонал-романтичної: Карл Маркс та Штурман (він же Юнак, Месія, „новий Цезар” та Матяж). Але антагонізм героїв відносний, знаходячись на різних світоглядних позиціях, вони стають жертвою одних і тих же обставин – політичної волі „Цезаря” чи „Антихриста”, тінь якого покрила усе живе. Парадокс історії ХХ століття, на думку автора, полягає в тому, що незалежно від переконань у сталінських застінках головних героїв твору чекала спільна доля: смерть або табори.

Колізія твору трагедійна, суть її полягає у тому, що при переході від теорії до практики, від ідеології до політики відбуваються несподівані та парадоксальні перетворення як з цілими народами, класами та соціальними станами, так і з окремими особистостями: від Карла Маркса до простого колгоспника. Іван Багряний показав, що такий перехід супроводжується тотальними метаморфозами, коли не окремі якості людини чи певної спільноти, а духовне ціле перетворюється на свою протилежність (“Процес дійшов до діалектичного заперечення. І ти з Месії станеш Юдою і перший мене продаси ... як і інші...”). У драматичній повісті „Морітурі” ці процеси протікають на порозі життя та смерті, у пограничній ситуації, що надає їм особливого драматизму та виразності.

Суть публіцистичності колізії драматичної повісті „Морітурі” у політичній полемічності та впливовості. Залишаючись силою, яка приводить у рух сюжет твору у цілому, колізія водночас виступає засобом інтенсивного емоційно-інтелектуального впливу на читача. Кінцева мета такого впливу – формування нового світоспоглядання.

У третьому розділі „Образні ресурси публіцистики Багряного як засіб явного та прихованого впливу” досліджуються особливості образу-автора, образу-події та образу-персонажа у публіцистичному творі.

Публіцистична творчість Багряного складається з двох періодів. Перший період охоплює другу половину 40-х – першу половину 50-х, відповідно друга об’єднує твори, написані в другій половині 50-х до 1963 року. Однак уся публіцистична спадщина Багряного відзначається глобальністю мислення, вмінням сказати найважливіше в даному часі й ситуації; зі сторінок постає своєрідна “історія сучасності”, написана, за словами автора, на “тому боці” для тих, хто перебуває на “цьому” зараз і, головне, для тих, хто цікавитиметься нею в майбутньому.

Публіцистика другого періоду позначена більшим прогнозуванням, накресленням стратегій розвитку СРСР і світу. До того ж авторський пафос змінюється: будучи спершу войовничо-трагічним, агресивно-дошкульним, він поступово стає драматичним, що лише подекуди співіснує з трагічним. А в публіцистичних образах дедалі переважатиме раціональне начало над емоційним. Зміст позиції автора, гостроти його переживань чимдалі репрезентовано співвідношенням “хоч-але” і реалізовано через контраст логічних та образних характеристик, а не тільки емоційних, як це маємо в повоєнній публіцистиці.

Підрозділ 3.1 “Суспільна позиція і динаміка взаємодії історичного та автобіографічного начал у листі-памфлеті „Чому я не хочу вертатись до СРСР?”.

Лист-памфлет Івана Багряного „Чому я не хочу вертатись до СРСР?” (знаменита брошура, видрукувана 1946 року та відразу переведена кількома західноєвропейськими мовами) мав на меті пояснити читачеві причини відмови сотень тисяч українців від повернення на батьківщину. Це був час, коли Європа, щойно звільнена від фашистської чуми, ще не знала правди про сталінський режим й тішилась на його рахунок ілюзіями. Сила твору Івана Багряного полягає перш за все в емоційності та переконливій аргументації відмови повернутися після закінчення війни на батьківщину.

Лист, адресований широкому читачеві, написано від першої особи, а сприймається він як болісний крик усього українського народу. Його власна доля та доля мільйонів людей, які пройшли шлях від України до Мурманська чи Владивостока, створюють колективний портрет народу.

Центральна постать памфлету – „Я”, автор. “Я” дано в кількох соціальних іпостасях. Це син робітника та селянки, разом з тим він політв’язень, який вісім років провів у тюрмах та концтаборах, а під час війни утік до Західної Європи. Але головне тут не соціальна, а національна конкретика. Автор – українець. Саме національна система цінностей, відтворена у памфлеті, дозволяє Івану Багряному вершити над більшовизмом суд. Трагічна історія геноциду українського народу розгортається у міфологізованому просторі, де „Родіна” (більшовистська ідеологема) – „чужа”, а „Вітчизна” – „своя” земля. Антитетичні образи драматизують події, надають однозначність, – негативну або позитивну, – їх учасникам, українцям та більшовикам.

Отже, образ автора, як його відтворено у листі-памфлеті „Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, вписано в контекст трагічної історії народу, що призводить до укрупнення постаті публіциста, підвищення рівня узагальнення. „Лінія опору” його „Я” направлена проти течії історії в більшовицько-сталінському тлумаченні.

У другому підрозділі третього розділу “Особливості відтворення політичних фактів у публіцистиці Багряного” проаналізовано природу образів, створених навколо різного роду фактів, котрі часто-густо стають для автора своєрідним стартом моделювання свідомості, виявом його невгасимої політичної енергії у розвитку власної концепції.

Предметом публіцистичного осмислення Багряного в другій половині 40-х–початку 50-х рр. є політичні факти, що стали знаковими для тої епохи: укладання договору між Польщею, СРСР і Чехословаччиною про  діяльність, спрямовану проти партизанських груп; висвітлення діяльності УРДП, зокрема, проведення з’їздів цієї партії; осмислення наслідків засудження Еріка Коха; проведення конгресу вільної преси в Берліні; проведення ХІХ з’їзду ВКП, смерть і поховання Сталіна тощо. У результаті аналізу публіцистичних творів Багряного встановлено, що вказані факти найчастіше використовуються для серйозного осмислення сучасності. “Дефіцит” фактологічної інформації тут  компенсується “фарбами” й образами, котрі стають основою формування політичного дискурсу. Художній аспект творів постає тлом, на якому розгортаються різноманітні пізнавальні операції, логічний аналіз, фактологічна аргументація. Констатуючою ознакою творів є чинник теми: вона створюється не як ціль, а як засіб для опису актуальних політичних подій.

Політичні факти в публіцистичній спадщині Івана Багряного є такими, що висвітлюються всебічно, їм подається зважена оцінка. Їх образи створюються не тільки за допомогою логічних аргументів, посилань на першоджерела інформації, а й завдяки своєрідному вибуху емоцій, почуттєвих доказів. Висвітлює їх людина, яка від природи наділена не лише публіцистичним, а й художнім мисленням. Трансформація факту в образ-подію відбувається перш за все завдяки контексту, в який він вміщується. У Багряного факт перетворюється в подію, коли він впливає на хід історії українського народу. Тож у матеріалах Багряного глибина, сміливість, розкутість думки органічно втілюється у неповторні публіцистичні образи-події різних рівнів абстрагування й узагальнення.

У третьому підрозділі “Персонажне поле публіцистики Івана Багряного: образне мислення, соціальний аналіз, політична оцінка” проаналізовано засоби створення образів-персонажів.

Прізвища людей різного роду діяльності часто-густо можна зустріти на шпальтах періодичних видань публіциста, загальна їх кількість сягає понад 600 позицій. Звісно, не всі вони є образами-персонажами, деякі постаті згадуються принагідно, роль решти можна усвідомити лише з контексту, інші ж є центральними образами – носіями певної авторської ідеї.

В результаті дослідження встановлено, що в текстах практично не зустрічаються розгорнуті портрети. Персонажі в публіцистичних текстах швидше стають посутнім засобом  (прийомом) створення концепції сучасності, аналіз же їх діяльності дозволяє авторові піднятися до нового рівня узагальнення, до пошуку відповідей на  актуальні проблеми часу. Відтак Степан Бандера і Володимир Винниченко, Дмитро Донцов і Юрій Липа, Сталін і Хрущов у текстах постають наочними, зримими фігурами епохи.

Іван Багряний апелює як до своїх сучасників, так і до тих, хто вже відійшов до історії, а також до персонажів української культури, які залишаються поза часом. Такими, на думку публіциста, є Тарас Шевченко і Микола Хвильовий. Звичайно, вагоме місце на сторінках памфлетів відведено радянському і світовому політикуму, найпопулярнішими постатями є Сталін, Гітлер, Хрущов, Кеннеді. Тож усіх персонажів есеїв, рефлексій, памфлетів, доповідей і статей Івана Багряного можна умовно поділити на дві групи: 1) діячі культури та мистецтва; 2) політики, насамперед перші особи держави.

У відтворенні постатей Шевченка і Хвильового автор часто відходить від реалістичного зображення, вдаючись до засобів ідеалізації: про це свідчить велика кількість епітетів із семою “особливий, надзвичайний”, адресованих до видатних митців минулого. Особлива емоційність простежується і в образі Тараса Шевченка, який, за словами самого Багряного, зображується ним виключно “з любов’ю ніжною і тихими словами”. Головне у зображенні діячів культури та мистецтва – їх роль у духовній історії українського народу.

Зовсім інший підхід спостерігається у зображенні політичних лідерів. У персоносфері текстів Багряного першорядною постаттю є Сталін. Його прізвище згадується вже у  першому памфлеті “На новий шлях”. Образи-тези, розпорошені по численних публікаціях, тим не менш дають можливість чітко уявити єство цього воістину центрального персонажа світової історії середини ХХ століття: нещадний диктатор, жорстокий деспот, найбільший з усіх тиранів.

У створенні образу наступника Сталіна – Хрущова – Іван Багряний багато в чому дотримується тих же принципів, однак у текстах певним чином змінюється тональність висловлювань і щодо нього, і щодо радянського політикуму в цілому. Митець стає стриманішим у заявах, а функцію лідера країни, яка йому глибоко не байдужа, оцінює більш прагматично і зважено. Проте основна лінія, накреслена у першій половині публіцистичної творчості, залишається незмінною: Микита Хрущов – це можновладець-тиран, що змінив на посту іншого тирана. Нова риса в його характеристиці – хвастунство і свідоме введення народу в оману.

Публіцистична спадщина Багряного затвердила погляд на персонажа історії як на характерного для даного часу та певної соціальної спільноти. За творами митця можна провести первинну систематизацію соціальних типів, беручи за основу соціально-історичну природу особистості. Отож історична парадигма є основою в оцінці діяльності того чи іншого політика. Для Багряного кожен з образів-персонажів є носієм ідеї – складовою концепції дійсності.

У висновках узагальнено результати дослідження.

1. Індивідуальні особливості таланту Івана Багряного полягають у синтетичному характері мислення та практичної діяльності політика. Саме це не враховували сучасні йому літературні критики у своїх суперечливих оцінках творчості письменника та публіциста. У наш час дослідники Іван Багряного в основному далекі від негативної інтерпретації вторгнення публіцистичності  в його художні твори, але, з іншого боку, не акцентують увагу на цій індивідуальній рисі. Його публіцистика також не розглядалась під кутом зору функцій в ній образності.

В дисертації зроблено висновок про те, що дослідження форм синтезу ідейно-публіцистичного та образного начал відкривають широкі можливості розуміння мікропоетики творів Багряного, як художніх, так і публіцистичних. Безперечно, ідея синтезу ґрунтується на твердженні про їх відносно самостійне існування та функціонування. І все ж синтезувати можна тільки ті явища, у яких більше спільного, ніж відмінного. В одному випадку йдеться про публіцистичне бачення світу, дійсності, соціальної колізії тощо, які, на думку публіциста, мають змінитися. В другому – про художнє відтворення світу, який є принципово відмінним від реального. У першому – розімкненість світу, котрий автор, що знаходиться всередині, прагне його змінити, а також фактографічна достовірність, концептуальність, риторичність. У другому – естетичне споглядання світу з позиції „естетичного позазнаходження” (М. Бахтін), умовність, вимисел, образність, об’єднана у самодостатню систему.

2. У дисертації показано, що у радянський період творчості Іван Багряний виступає перш за все як письменник, оскільки опозиційна публіцистика (а саме вона була природною для його світогляду) не могла бути надрукованою у періодичній пресі. У цей період з’являється значна кількість поезій та інших віршованих творів: лірика відкриває для прояву публіцистичності великі можливості.

Повною мірою талант І. Багряного, публіцистичний за своїм темпераментом та характером комунікативності, розкрився у еміграції, де не було політичної цензури. Публіцистика з її розвиненою системою жанрів дозволяла йому оперативно реагувати на політичні події, випади опонентів, публіцистів, які виконували замовлення тощо. Яскраві патетичні твори І. Багряного, безперечно, інтенсивно впливали на формування громадської думки, інколи принципово змінюючи її, особливо у колах повоєнної європейської еміграції. Одночасно І. Багряний залишається письменником, автором переважно епічних творів, яким властива не лише самодостатня система образів, картина світу та концепція дійсності, а й публіцистична впливовість. Публіцистичні ідеї висловлено тут не прямо, а через посередництво того чи іншого елементу структури. В цих творах значно менше патетики, ніж у власне публіцистичних текстах, а більше живописності, емоцій, думок, які ідуть від самих героїв.

3. У художніх творах Івана Багряного, котрим властива яскрава публіцистичність, зберігається традиційна для лірики, епосу чи драми образна структура. Форми синтезу ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал багато у чому залежать від літературного роду. Саме ліричне переживання, епічна оповідь та драматична колізія є благодатним ґрунтом для створення додаткового, крім художнього, комунікативного поля – публіцистичного. У силу того, що публіцистичність локалізована в певних елементах, автор обмежений у викладі своєї концепції дійсності з її універсальністю та системністю. Публіцистичність виражається також в оцінках, пафосі та патетиці, що приводить до значного розширення семантичного поля твору.

У центрі більшості поезій Івана Багряного – “Я” автора з його переживанням. Зі всього різноманіття зв’язків “Я” зі світом акцентуються політичні, соціальні та національні, що придає твіру публіцистичність, органічну для ліричного переживання. Тональність ліричного переживання має надзвичайно широкий діапазон: від естетичного споглядання краси та гармонії світу до трагічних роздумів про його політичну, соціальну чи національну дисгармонію. Тому авторське “Я” може приймати іпостасі грізного судді, пропагандиста, патріота та пророка. Прагнучи змінити не лише щось у світі, а й весь світ, “Я”  ставить себе у  центр його, набуваючи при цьому рис надлюдини. Внутрішній світ цього “Я” досить гармонійний. В нього немає конфлікту з собою, він знає правду, щастя, надію і готовий боротися за них. Герой має внутрішню силу і правду, які й допомагають йому вижити в неймовірних, нелюдських обставинах.

4. Роман як синтетичний жанр літератури нового часу, про що свідчить досвід всесвітньо відомих письменників, відкриває перед письменником широкі можливості розвитку філософських, соціальних, політичних чи релігійних ідей. У цьому жанрі концепція дійсності реалізується з максимальною для художньої літератури повнотою. Але це не публіцистична, а художня концепція. Роман Івана Багряного „Тигролови” слід розглядати як вдалу спробу викладу націонал-романтичної концепції, збагаченої публіцистичністю. При цьому твір читається перш за все як художній, і наскрізна інтрига, яскраві характери, зачаровуюча читача оповідь – все це призвело до збалансованості у ньому ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал.

Публіцистична модальність знайшла втілення у характері головного героя твору Григорія Многогрішного, пафос життя якого у супротиву смерті, (власної та усього українського народу) від рук сталінських палачів. Ще один аспект авторської концепції – ніщивно-критичне руйнування офіціозної концепції дійсності. Активно використовуючи жанрові форми нарису та фейлетона, письменник показує її антигуманизи та абсурдність. При цьому використовується „чуже слово” (концепт радянської дійсності), котре є знаком реалій, неорганічних світогляду автора і героя-максималіста. Завдяки цьому створюється враження штучності (причому потворної), вторинності саме реальної дійсності. Образна система та концепція дійсності співвідносяться досить складно, оскільки пародійна калька, носієм якої, як правило, є повістяр і лише інколи – персонаж, може, в одних випадках, руйнувати ідеалізоване зображення дійсності, а в інших, – підсилювати, доводячи чи не до гротеску сатиричне тло картини дійсності, яку відтворює художник.

У драматичній повісті „Морітурі” письменник поставив під сумнів комуністичну теорію, яка при переході до політичної практики парадоксальним чином з будівельника нового життя перетворилась у вбивцю народу. Полеміка Івана Багряного з більшовицькою ідеологією втілилась в дії твору. Формою синтезу публіцистичного та художньо-образного начал є колізія. Іван Багряний використав родові властивості драми для “прищеплення” творові публіцистичної полемічності та дієвості.

5. Форми синтезу ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал у публіцистиці Івана Багряного відмінні від тих, які спостерігаються в його художніх творах. Якщо в ліриці, епосі та драмі публіцистичність проявляється у наголосі на певних сторонах ідейно-образного змісту твору, що підсилюює його вплив на читача, то у публіцистиці єлементи образності значною мірою підвищують рівень узагальнення, включають фактографічний матеріал у широкий контекст та надають викладу емоційності.

Питання, винесене Багряним у назву листа-памфлету „Чому я не хочу вертатись в СРСР?”, адресоване публіцистом людині, яка є не лише представником іншої, європейської, цивілізації, а й має принципово інший життєвий досвід. Саме власне життя, свідома частина якого співпала з епохою більшовизму, придає творові публіцистичну достовірність, а значить, і впливовість. Факти автобіографії, які відібрав публіцист, здатні приголомшити будь-якого читача та змінити його бачення світу. Однак образ автора у памфлеті подано не ізольовано, а в міцних зв’язках з нацією. Вписавши власну автобіографію в контекст історії геноциду українського народу, публіцист досяг тієї висоти узагальнення, яка дозволяє читачеві  побачити не лише долю окремої людини, а й закономірності історії нації.

6. Трансформація того чи іншого факту сучасного публіцисту політичного життя в образ-подію відбувається завдяки тому контексту, в який він вписується. Особливістю світобачення Багряного є масштабність, уміння розглянути той чи інший факт в історичній перспективі. Це не абстрактна національно-історична перспектива. Не буде перебільшенням твердження, що Багряний розглядав політичні факти з точки зору своєї державотворчої програми. Вони стають подіями-образами саме тому, що, на думку публіциста, впливають на розвиток українського народу.

7. Історизм як основний принцип узагальнення при образів та засіб подолання публіцистом конкретності фактичного матеріалу характеризується у Багряного подвійністю. Він вбачає основну закономірність розвитку світової цивілізації в рості демократії і співвідносить хід національної історії з цим процесом. Значення діяльності того чи іншого політика як у цілому, так окремі поступки оцінюються ним перш за все під кутом зору впливу на процес збирання українства та створення ним незалежної держави. Персонажі його публіцистики підіймаються до узагальнених образів завдяки тій ідеї, носіями якої вони є. Тим самим вони вписуються Багряним в його концепцію дійсності.