МОВА ТВОРІВ МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО : Язык произведений НИКОЛАЯ ЧЕРНЯВСКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано об’єкт, мету й завдання, методи, наукову новизну роботи, описано джерельну базу, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі «Роль М. Чернявського в мовно-літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст.» подано наукове тлумачення мовної особистості, творчу біографію М. Чернявського, здійснено огляд джерел, виділено три етапи вивчення спадщини письменника, схарактеризовано екстра- та інтралінгвістичні чинники формування його мовного світогляду, що в поєднанні з індивідуальними психологічними особливостями дали поштовх до виокремлення в історії української літературної мови самобутнього ідіолекту.

Саме у зверненні до людського чинника Ю. Караулов вбачає можливість вивчення численних аспектів мови. Прагматикон особистості, тобто система цілей, мотивів, життєвих і ситуативних домінант відображається в процесі породження текстів, у використанні мовних засобів, що зумовлює звернення лінгвістичної науки до окремої мовної особистості, до постаті певного письменника. Картина світу автора є одним із чинників формування його ідіостилю. С. Єрмоленко наголошує, що дослідження ідіолекту письменника здійснюється у двох аспектах: історія української літературної мови (внесок письменника в літературну мову) і мова художньої літератури (інтерпретація естетичної функції мови, декодування тексту). Саме такі вихідні положення дають можливість окреслити місце майстра художнього слова в літературно-мовному процесі. Велике значення для розвитку української літературної мови мала діяльність М. Чернявського, аналіз його життєвого і творчого шляху допоможе охарактеризувати мовну особистість.

Народився Микола Федорович Чернявський 3 січня 1868 р. на Катеринославщині. З 1878 р. навчався в Бахмутському духовному училищі, у 1883 р. вступив до Катеринославської духовної семінарії, де пробудився інтерес до художньої творчості, а потім прийшло переконання писати тільки українською. З 1889 р. працює викладачем Бахмутського духовного училища й публікує перші збірки поетичних творів У 1901 р. в Чернігові, знайомиться з М. Коцюбинським, Б. Грінченком, з якими видає альманах «Дубове листя» (1903).

Переїзд до Херсону (1903 р.) став вирішальною подією в житті М. Чернявського: його призначають головою відділу народної освіти в Херсонському губернському земстві. Виходить третя збірка віршів, а в 1905 р. - альманахи «З потоку життя» й «Перша ластівка». У 1906 р. наказом губернатора його звільнено з цієї посади за активну популяризацію української мови. Він переходить на педагогічну роботу.

За підтримки Центральної Ради 19 березня 1917 р. утворилося херсонське культурно-просвітницьке товариство «Українська хата», яке очолив М. Чернявський. Письменник видав «Вісник товариства «Українська хата», організував курси з українознавства й української мови для вчителів, на яких читали лекції Д. Яворницький, С. Русова, П. Карманський, заснував учительську спілку, спілку учнів-українців, українську книгарню. У 1927-1931 рр. вийшло зібрання творів письменника в 10 томах. У листопаді 1937 р. був заарештований як представник центру Спілки визволення України на Херсонщині. Тривалий час дата смерті М. Чернявського позначалася 26 листопада 1946 р. Проте за даними архівних документів його розстріляно 19 січня 1938 р., реабілітовано 23 червня 1956 р.

У мовно-літературному процесі ХІХ – початку ХХ ст. нами виділено три етапи вивчення спадщини письменника. Перший етап (1895 - 1933) охоплює відгуки і статті, що вийшли на твори М. Чернявського за його життя (М. Грушевський, О. Грушевський, І. Стешенко, І. Франко, М. Сумцов, С. Єфремов, В. Сімович, М. Плевако). Другий етап (1956 - 1969) розпочинається після реабілітації письменника і триває до 100-річчя з дня його народження (О. Бабишкін, Б. Кравців, М. Рильський, В. Костенко), але мовний аспект його творів залишився поза увагою дослідників. Третій етап (1991 р. - до сьогодні) характеризується глибоким аналізом доробку майстра слова і належним поцінуванням у мовно-історичному контексті (І. Немченко, В. Олексенко, В. Оліфіренко, Л. Голомб, Н. Чухонцева), питання мовностилістичних особливостей стали предметом багатьох  розвідок (М. Пентилюк, І. Гайдаєнко, Т. Сушич, М. Барчук, О. Іващенко, І. Лопушинський), але неопрацьованими лишилися епістолярій і 10-томне видання прижиттєвих творів письменника.

Комплексне дослідження спадщини М. Чернявського окреслює його місце в процесі розвитку української літературної мови. Визначаються чинники формування національно-мовного світогляду письменника.

Через переїзди й навчання в різних закладах Східної України він потрапляв до різного мовного оточення, тому українсько-російський білінгвізм позначився на його мовній особистості. У своїй творчості М. Чернявський свідомо віддавав перевагу рідній мові. Власні мовні спостереження, фольклорно-етнографічні джерела, дослідження історії України, твори Т. Шевченка, П. Куліша, український театр М. Кропивницького, учителі Катеринославської семінарії Г. Соколов, Г. Маркевич сприяли формуванню мовного світогляду письменника. Спілкування з М. Коцюбинським, Б. Грінченком, Ол. Куліш, С. Єфремовим, Є. Чикаленком, М. Хвильовим, П. Тичиною, М. Зеровим та іншими письменниками, громадськими діячами справило значний вплив на формування його мовної особистості.

Важливу роль у процесі розвитку української мови відіграли літературні альманахи й збірники. Велике значення мала редакторська і видавнича робота М. Чернявського. Під час укладання альманахів «Дубове листя», «З потоку життя», «Перша ластівка» значну увагу, відбираючи твори для друку, письменник приділяв їх мовному оформленню, він провів велику роботу щодо наближення правопису творів до єдиного варіанта української літературної мови, щоб зберегти цілісність альманахів. Автори не завжди погоджувалися з редакторськими виправленнями (Г. Хоткевич, І. Нечуй-Левицький), що спричиняло обурення й дискусії, але більшість письменників прихильно ставилися до правок – О. Кобилянська, Ганна Барвінок, Н. Кобринська, Л. Яновська. Діяльність видавця під час підготовки альманахів набула практичного значення в процесі розвитку та становлення українського слова, про що зазначають дослідники літературного й мовного процесів (М. Жовтобрюх, С. Єфремов, В. Чапленко). Уважно ставлячись до творчих здобутків молодих українських письменників (В. Пачовського, П. Карманського, М. Семеніва, С. Черкасенка, В. Кедровського), М. Чернявський сприяв їх зростанню й мовному вдосконаленню, зокрема застерігав від письменницьких спроб російською мовою, оскільки вважав, що, живучи в Україні, можна досконало й не опанувати близькоспоріднену мову; наголошував на тому, що, перебуваючи в українській стихії, треба писати українською, удосконалювати свою майстерність на живій народній мові, ретельно читати українських класиків, прислухатись до порад досвідчених наставників.

М. Чернявський приділяв увагу питанням педагогіки, методиці викладання рідної словесності в школі. Він викладав в учительській семінарії, інституті народної освіти (пізніше педагогічний інститут), комерційному технікумі, економічній профшколі, сільгосптехнікумі, пересувних школах та інших навчальних закладах. У Державному архіві Одеської області зберігаються документи про педагогічну діяльність М. Чернявського, а також перелік його наукових педагогічних праць. Найґрунтовнішими з них є «Обзоры народного образования в Херсонской губернии» за 1899-1902 рр., підготовлені на підставі унікальних архівних матеріалів. У них висвітлюється розвиток освіти в Південній Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., а також подається критичний аналіз і висновки. М. Чернявський упроваджував свою методику двозмінної освіти як учитель однієї з таких пересувних шкіл, пристрасно відстоюючи право на повнокровний розвиток української мови в системі народної освіти («Рідна школа», «Двозмінна освіта: школи здешевлені, пересувні й загальноосвітнього типу»).

Діяльність М. Чернявського в боротьбі за створення періодики українською мовою мала велике значення і сприяла її становленню. Письменник уболівав за поширення української мови серед більшого кола читачів. У листах до Є. Чикаленка він пропонує вжити ряд заходів для поширення рідномовної газети «Рада»: зробити публікації про газету в інших виданнях, які вже функціонують в Україні; посилати раз на місяць по одному екземплярові в різні установи; поширити коло кореспондентів; обмежити численні переклади статей з російських газет і подавати більше оригінальних матеріалів. Крім того, він був постійним дописувачем у газетах «Рада», «Громадська думка», у часописі «Бджола». За сприяння М. Чернявського з 1917 р. почав виходити «Вісник товариства «Українська хата», на сторінках якого публікувались офіційні матеріали товариства – статут, протоколи, вірші, статті культурно-просвітницького, національного, педагогічного характеру: «Чого плакали люде?», «Україна, автономія, федерація».

Проблеми збереження, удосконалення, функціонування, унормування й поширення української літературної мови, що порушувалися в листах письменника, мають історичну й практичну цінність. «Недокладним» називав М. Чернявський питання про нашу літературну мову в 1908 р. у листі до Є. Чикаленка. Його зауваження щодо вироблення єдиної для всіх українців літературної мови були досить цінними й містили низку перспективних пропозицій: створення товариства, метою якого було формування літературної мови і наближення її до мови народної, укладання перекладного російсько-українського словника «газетно-літературної» і розмовної мови, опрацювання та унормування української граматики. Пропозиції М. Чернявського мали нормалізаторський характер, оскільки активність авторитетних осіб відіграє значну роль в історії мови, тому не можна заперечувати величезного значення нормалізаційних спроб навіть тоді, коли вони не дають конкретно вираженого, матеріального прямого результату (узаконеної кодифікації, нормативної праці). Ставлення до мови є важливим складником національної свідомості.

У роботі вперше системно й комплексно (в культурологічному плані) висвітлено погляди М. Чернявського на актуальні проблеми використання й розвитку української літературної мови на зламі ХІХ та ХХ ст., його подвижницьку діяльність у забезпеченні рівноправного функціонування мови.

Другий розділ «Мовно-художня практика М. Чернявського» присвячений аналізу мовної організації творів письменника. У ньому з’ясовано, що основою мовотворчості майстра слова є народна мова. Автор володів надзвичайно багатим ліричним словником, що бере свій початок з народнопоетичної української творчості. Деякі його твори мають жанрові ознаки ліричних пісень, балад, історичних пісень, невід’ємними атрибутами яких є слова-образи, що набувають символічного значення й оформлені за законом народної мовотворчої естетики (Висока тополя край гаю зростала, / І хміль обвився навкруг її стану). Традиційними для уснонародного словотвору є прикладкові конструкції, що характеризують людину (хлопець-сиротина), а також рослинний світ (державець-дуб). Особливої своєрідності набувають різноманітні дієслівні зближення і зрощення, унаслідок чого посилюється їх інтенсифікована виразність (визволяти-рятувати). Використання ампліфікаційних рядів – ознака народнопоетичної мови (І всі ті явища одверті, / І тайна тайн таїться і їх. / А я - я мислю і співаю - / Дзвоню в дзвінкучі ланки змін, / В хвилини й менти уміщаю / Тисячоліття передзвін).

Микола Чернявський орієнтувався на широкий мовний ареал, але велику вагу мало південносхідне діалектне середовище: нижньонаддніпрянський говірковий елемент стихійно виявляється на всіх структурних рівнях мовотворчості самобутнього митця. Серед діалектних рис переважають такі: явище збереження /о/ в новоутворених закритих складах (плод); розвиток /і/ на місці /е/ у відкритому складі (плім’я, вражіння); на початку слова [и] (инше); заміна [j] на [н'] під впливом попереднього приголосного [м] (мняв); слова без протетичних в, х (улиці, орашок); активне вживання протетичного і- (ізійшлися). Серед морфологічних особливостей місцевого мовлення зафіксовано: у родовому відмінку іменників третьої відміни однини переважає флексія –и (зустрічи, користи); відсутність чергування кінцевого приголосного т/ч, с/ш основи дієслів ІІ дієвідміни 1-ї особи однини (крутюся, просю); дієслова І дієвідміни 3-ї особи однини мають усічене закінчення –є (спітка, освіща), ненаголошене закінчення -ить дієслів ІІ дієвідміни досить часто заступається закінченням –е (воде, затрубе); поодинокі іменники архаїчної форми двоїни (дві годині, дві могилі). Письменник уживає лексичні діалектизми (бинда - смуга, кукобливий - дбайливий, хандожить - доглядати, наузкрай – врешті-решт) й семантичні діалектизми (гаяти - полювати, заганяти “Восени козаки "гаяли" вовків”). У мовній тканині творів М. Чернявського діалектизми не завжди використовуються зі стилістичними настановами, подекуди вони виступають природним компонентом народнорозмовної стихії.

Просторічні слова та вирази протиставляються літературній мові, наприклад, у творах письменника зафіксовано елементи, що модифікувалися внаслідок комбінаторних змін звуків (калавур, олатор, псавтир, чамайдан, ярманок); іменники, які в родовому відмінку множини мають закінчення - ів,  - ов (ожереллів, верстов); форми займенників твойого, мойому. У мовленні персонажів вони характеризують суб’єкт за рівнем культури, освіти, за психічним складом. Відзначаємо активність елементів, що відтінюють широку настроєву гаму в мові персонажів, передають авторську характеристику їх взаємин, урізноманітнюють тональність тексту. Здебільшого це іменники з негативним стилістичним забарвленням (бестолоч, дуринда, олухи, мугиряки); іменники із суфіксами згрубілості (гульня, семінарщина); дієслова стилістично зниженого значення (здихати - вмирати, патякати - говорити, розміляти - розстріляти). Певне місце посідають вульгаризми: лайки, прокльони, прізвиська.

Вагомим мовностилістичним засобом характеристики персонажів, їх емоційного стану, вираженням авторської позиції є використання фразеологічного багатства живого народного мовлення. Письменник уводить фразеологічні одиниці в тканину своїх творів у традиційному вигляді або у вигляді різного типу трансформацій. Структурно-семантичні видозміни здійснюються по-різному: заміна зв’язків фразеологізму з оточуючим контекстом, що веде до зрушень у семантиці («в його голові смалець свинячий» – байдужа, недалека людина). Семантичне значення фразеологізмів діалектного мовлення простежується в контексті: Подзвонити в чарочки - пити спиртне (Не від того, здається, був, щоб у добрій компанії і в чарочки подзвонити); хлюпнути на піджилки - танцювати після випитого спиртного (А горілки / На піджилки / Трохи як хлюпну, / То й чобітних, / Неробітних / Я за пас заткну). Експресивністю відзначаються елементи живої народної говірки, які автор уводить у художній текст, пояснюючи його значення в тексті: Не знати на яку ногу ступити - бути неправдивим (Після баталії Чабанка звичайно йшла, прихромуючи на якусь ногу, до мого батька жалітись на дочку. Одного разу він простежив за нею через тин і помітив, що то хромала стара на одну ногу, а потім забула, яку їй саме ногу підбила Горпина, й захромала на другу… А по селу пішла приказка: Мов Чабанка, не знає й на яку ногу ступити). Цей зворот не зафіксований у фразеологічних словниках, але М. Демський подає таке значення «підлещуватися, догоджати кому-небудь; запобігати чиєї-небудь ласки; почувати себе надто незручно».

Вагомим компонентом мови творів М. Чернявського є фразеологізми, що характеризують емоції, зокрема стан страждання та муки людини (І жаль, змішаний з досадою й образою, вдарив йому в серце); стан тривоги й неспокою (Товпились думки, й він не міг їм дати ладу); страху та жаху (Їй здалось, що ніби й волосся на голові в неї заворушилось). Письменник різноманітно, доцільно й органічно використовував народну фразеологію.

Лексична внормованість сучасної української мови визначає виражальні можливості застарілих слів, які суперечать міжстильовим лексичним нормам сучасної мови. Перша група - матеріальні архаїзми - допомагає відтворити культурно-побутовий колорит епохи, а також уживається для означення зниклих професій, одиниць виміру (шмаровоз - той, хто змащує вози та буває забруднений мазутом чи дьогтем; скрупул - стара одиниця аптекарської ваги, що дорівнює 20 грамам). Стилістичні архаїзми використовуються для надання тексту піднесеності: габа «те, що покриває, застилає, оповиває» (Дивіться он на ті дуби, / У мертвий іній оповиті, / В завої млистої габи); для створення гумористичного ефекту: кеп «дурень» (Між пшеницею на ниві, / Під годину не лиху / Кеп  насіяв лопуху). Семантичні архаїзми використані з тією ж метою, контекст допомагає розкрити значення цих слів: байдак - водяний млин (Там і «байдак» - гуркоче і тремтить на двох великих обсмалених човнах і чорноєдвабними крилами гребе прозірну прудку воду).

Серед авторських неологізмів переважають повнозначні частини мови, створені за загальнонародними словотворчими моделями: бомбастичний (вибуховий, про характер), заручениця (наречена), лихотвора (той, хто чинить лихо), димоніздрий (який з ніздрів видихає дим). Неологізм дармогав утворений шляхом накладання першої основи слова дармоїд «той, хто живе за чужий кошт, чужою працею, нероба» і основи слова гавкати «видавати уривчасті звуки (про собак)». У контексті відбувається асоціативне підсилення слова через прізвиська тварин (І тому Рябки, Сірки, Шарики й инші селянські дармогави поводилися смирно, поважно). Аналіз новотворів свідчить про майстерність М. Чернявського, уміння користуватися пластичністю мови, характеризує талант митця, який дбав про збагачення художніх засобів української літературної мови.

Антоніми використовуються для створення контрастів, побудови антитез, епітетів-оксюморонів. Експресія вислову значно зростає, коли зіставлювані елементи антонімічної пари підтримуються повтором (Там - заходу діти, а ми діти сходу); підсилюються антонімічними поєднаннями (Гучні гудки і тихі дзвони); у разі протиставлення протилежних одиниць, які символізуються (Я - син Темряви і Світу). Широким простором для індивідуальної експресивної мовотворчості є антонімічні контрасти, що породжуються несподіваністю зіткнення, складністю асоціацій і новизною образів (Він смілість мав / Каганові сказати, що злоба - / Не сила, меч - не право, і / Мовчання - не мудрість, / Людська кров - не брага п’яна).

М. Чернявський, застосовуючи різні стилістичні прийоми вживання синонімів, уникає повтору в межах неширокого контексту й підносить естетичну цінність фрази. У разі зіставлення двох стилістично однопланових синонімів виявляється найпростіший синонімічний контраст (В степу реве, гуде завія). Якщо зіставляються стилістично різнопланові синоніми, автор досягає зростання загальної експресії вислову (Гей, ти, пісне, розвернися! / Розмахни широко крильми, / І лети, й дзвени по волі / Геть повсюди, геть широко). Письменник органічно узгоджує внутрішній образ слів із внутрішнім ідейно-художнім змістом. Одним з показових синонімічних рядів у мові творів М. Чернявского є ряд дієслів «говорити – казати»: бубоніти, буркати, бурмотати, вергати словами, вигукувати, віщувати, гучнявити, колотити язиком, крякати, лементувати, муркати, патякати, потакувати, різати, стрекотати, точити.

Значну частину мовного надбання становить книжна лексика, яка сприяє інтелектуалізації викладу. Важливою ознакою мови й стилю М. Чернявського є виправдане використання іншомовних слів, які збагачують мову, розширюють її виражально-стилістичні можливості, позначають різні поняття духовного, культурного, суспільно-політичного життя людини. До лексичних запозичень належать слова грецького (антифони, філософ), латинського (маніфестація, рецензія), німецького (культуртрегер, гофмейстер), французького (парламент, альтруїзм) походження, що природно вплетені в тканину творів письменника. Характерною ознакою є вживання в натуральному вигляді крилатих слів і висловів з латинської мови: sancta simplicitas, - свята простота; з французької: facon de parler - манера висловлюватися. Іншомовні слова є також засобом іронії, до якого автор вдається під час змалювання нової влади (Майдан. / Старий правління дім. / Козача рада тут буяла. / Тепер нова опанувала -/ У куцім френчі - влада ним).

У третьому розділі «Компоненти образних домінант у творах письменника» розглядається розмаїття творчого самовияву М. Чернявського, що є особливо значущим для дослідження мовної особистості в усьому багатстві її проявів. Аналіз художньої спадщини письменника дає підстави підкреслити основні риси його творчості – художнє осмислення й висвітлення у творах яскравих сторінок історії русько-японської та першої світової війни, революційних перетворень. Словесно-художні засоби описів моря і степу свідчать про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Традиційними компонентами для створення домінуючих образів є елементи мови, які організовуються в систему тропів.

Емоційна насиченість і трагічна загостреність світоглядної позиції письменника знайшли втілення у творах воєнної тематики й революційних перетворень. Характерною рисою поезій і повістей є створення сумних настроїв, образів, мовне вираження таких настанов вирізняється на загальному тлі незвичністю, несподіваністю. Посиленою експресивністю відзначаються метафори, в яких М. Чернявський надає предметам, явищам рис та дій, властивих людям (кулі верещать все частіше й частіше). Завдяки оказіональній сполучуваності порушуються усталені мовні стандарти, це спричиняє інтелектуальне й емоційне напруження (Пішов він туди, де земля день і ніч їла трупи людські і не наїдалася; В огні й руїні вся Європа, / Обжерлась трупами земля). У процесі творення і сприйняття субстантивно-генітивних метафор з дієслівними відбувається своєрідний «семантичний вибух». Постають якісні зміни в мовній структурі, адже здебільшого мовний елемент земля вживається з дієсловами родити, годувати тощо. Щоб зосередити увагу на динамічності загального лиха, він добирає метонімічне перенесення й розгорнуту метафору: Війна, війна! Уся Європа / Вдалась в нечуваний екстаз. Використано метонімію місця, в основі якої заміщення назви об’єкта вказівкою на його знаходження, семантичне значення виразу базується на лексемі екстаз - «крайній, найвищий ступінь захоплення». Назви військових понять і зброї, абстрактних понять, що стали складниками двочленних іменникових метафор, характеризують напруженість подій, передають стан неспокою (А сльози й ріки крови, / І лютий рев гармат, / І жандармерські лови, / І жертви барикад, / Ножі і бомби, й кулі...).

Спорідненість людини і світу природи також знаходить свій вияв у розгорнутих порівняннях психічних процесів із явищами природи. Словесно-художні засоби описів моря у творах письменника свідчать про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Цикли «Крим», «На синьому морі» наповнені виразними пейзажними картинами. Особливо часто цій тенденції відповідають об’ємні метафори (Море спокійно й рівно дихало своїми холодними грудьми), де відбувається уподібнення рухів хвиль - до рухів грудей людини, створюваних у процесі дихання. Використання кольорової гами під час змалювання мариністичних пейзажів допомагає досягти необхідного колориту (Хто розвіяв / Стільки ультрамарину?; У жовтий берег б’ється хвиля / Рожево-бірюзова). Для змалювання бурхливого моря дібрано динамічний ряд дієслів, які допомагають досягти напруженості й хвилювання (На збуренім морі важкими валами / Здіймаються хвилі і грізно ревуть. / Ревуть і гуркочуть).

Незаймана краса степу стала провідним мотивом усієї творчої спадщини М. Чернявського. Його закоханість у рідні простори, захоплення етнокультурними традиціями пращурів знаходять своє відображення в багатьох творах. Багатогранні словесно-художні засоби описів степу дали письменнику можливість створити картини рівнинного простору. Мовна тканина творів М. Чернявського багата на постійні епітети, метафори й порівняння. Пластично виразними стають картини степу під час дощових злив завдяки низці дієслів, що надають опису експресивності (А коли, бува, з громами / З моря хмари налетять, / Степ охрестять блискавками, / Над ланами прогримлять, - Він прокинеться, проснеться, / Груди грому підставля; Заговорить, засміється / Враз до неба вся земля). Фіксуємо прикметник степовий, який автор використовує як у прямому значенні: степова людина, степова могила, так і в переносному: степова казка, степовий сфінкс, степова загадка. Сприйняття природи у творчості майстра слова має амбівалентний характер, оскільки процеси і явища природи суголосні душі людини, пейзаж використовується для відтворення інтелектуально-емоційного світу людини, що досягається переважно за допомогою використання відповідної лексики, переносних значень, вдалих порівнянь, епітетів, метафор.

Отже, у творах М. Чернявського суб’єктивно-асоціативний зміст порівнянь, метафор, метонімічних перенесень відзначається новизною, оригінальністю і водночас семантичною прозорістю. Саме це є показником індивідуального стилю письменника, однією з основних ознак його художньої майстерності.

У висновках узагальнено результати дослідження:

1. Аналіз мовної спадщини Миколи Чернявського має важливе значення для вивчення історії розвитку української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст. Мовна особистість письменника уособила рівень національної свідомості, що знайшла своє вираження в громадській, літературній, педагогічній діяльності. Його світогляд відображений у художній, публіцистичній і епістолярній формах, а також в мові його творів, яка є показником його внутрішнього світу.

2. Визначено три етапи вивчення спадщини письменника. Перший етап (1895 - 1933) охоплює відгуки і статті, що вийшли на твори М. Чернявського за його життя. Другий етап (1956 - 1969) розпочинається після реабілітації М. Чернявського і триває до 100-річчя з дня його народження, але досліджень мови його творів не з’явилося. Третій етап (1991 р. - до сьогодні) характеризується глибоким аналізом творчого доробку автора й належним поцінуванням у мовно-історичному контексті.

3. Становлення мовного світогляду М. Чернявського відбулося під впливом говорів степової України, а також творів Т. Шевченка, П. Куліша. Спілкування з М. Коцюбинським, Б. Грінченком, Ол. Куліш, С. Єфремовим, Є. Чикаленком та іншими визначними культурними і громадськими діячами кінця ХІХ - початку ХХ ст. стимулювало до реалізації власних духовних потреб, до написання оригінальних, самобутніх творів.

4. Як видавець і редактор, М. Чернявський здійснював мовну правку текстів, що надходили до альманахів: «Дубове листя», «З потоку життя», «Перша ластівка». Для збереження цілісності альманахів письменник намагався наблизити правопис творів до єдиної літературної норми. Він сприяв зростанню й мовному вдосконаленню багатьох молодих письменників (С. Черкасенка, В. Келдровського та інш.).

5. Діяльність М. Чернявського мала велике значення для створення періодики українською мовою. Він був постійним дописувачем у газетах і часописах; давав суттєві поради редакторам цих видань щодо поширення україномовної преси серед різних кіл читачів, сам був організатором «Вісника товариства «Українська хата» у Херсоні. Важливого значення надавав письменник функціонуванню й розвитку української мови.

6. М. Чернявський доклав багато зусиль для розвитку мовної педагогіки, методики викладання рідної словесності у школі. Найґрунтовнішими його працями є «Обзоры народного образования в Херсонской губернии» за 1899, 1900, 1901, 1902 р., в яких педагог висвітлив розвиток освіти у Південній Україні, надаючи перевагу українському національному елементу та викриваючи згубну дію самодержавних заборон навчати дітей грамоти рідною мовою. Він урізноманітнював форми навчання, щоб зробити освіту доступною для різних соціальних груп населення.

7. Мовна особистість М. Чернявського переконливо засвідчує його практичний підхід до проблем формування літературної мови на гомогенній діалектній основі (з подальшим урахуванням інших діалектів). Він зауважував, що проблема вироблення єдиної для всіх українців літературної мови має бути вирішеною: слід oб’єднати літературну мову, наблизивши її до мови народної.

8. Письменник свідомо став на шлях уніфікації української літературної мови і своєю мовною практикою та художньо-публіцистичними творами сприяв формуванню нормативної системи української літературної мови, розширюючи тематичні й жанрові обрії української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.

9. У майстерному використанні фольклорно-пісенних мовних надбань виявляється національна форма світосприйняття митця. Символічні елементи, епітети, порівняння, метафори, повтори, прикладкові конструкції, плеоназми, характерна ритміка є засобами стилізації народної поетики.

10. Твори М. Чернявського віддзеркалюють процес адаптації південноукраїнських елементів мови до норм літературної мови. Вони виступають як паралельні форми на певному етапі розвитку норм літературної мови зі стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення місцевого колориту описуваних подій тощо). Найчисельнішою групою діалектизмів у мові творів письменника є лексичні, які становлять дублети до літературних відповідників, фіксуються словотворчі й семантичні діалектизми, які відрізняються значенням і сферою вживання, але поза контекстом зазвичай вони не сприймаються як відхилення від загальнонародної норми.

11. У творах М. Чернявського широко використано розмовні й просторічні елементи української мови, які виконують номінативну й оцінно-експресивну функції, що дозволяє підкреслити позитивне, негативне або нейтральне ставлення мовця до того, про що повідомляється. Зі стилістичною настановою використано слова з різко зниженим експресивним забарвленням.

12. Експресивністю відзначаються фразеологізми - елементи живої народної мови, які автор уводить у літературний текст із метою характеристики емоційного стану персонажів, їх поведінки, просторових і часових меж. Крім загальнонародних фразеологічних одиниць, які зазнали трансформацій і змін, М. Чернявський використовує й суто місцеві.

13. Однією з ознак мови творів письменника є використання застарілих слів і неологізмів. Матеріальні архаїзми він уводить для відтворення колориту доби, на означення зниклих предметів, явищ. Стилістичні архаїзми й лексичні новотвори надають текстові урочистого, піднесеного звучання або негативної характеристики, створюють гумористично-іронічні ефекти, уживаються як засіб опоетизованого зображення картин природи, відтворення почуттів людини.

14. Найважливішими складниками арсеналу стилістичних засобів мови є використання синонімів і антонімів, які допомагають створити контрастну характеристику образів, предметів, явищ тощо. М. Чернявський одним із перших в українській літературі використав іронічні прийоми мовних контрастів для змалювання нової влади.

15. Органічне поєднання загальнонародної лексики й книжних елементів - визначальна ознака мови творів Миколи Чернявського. Оновлення тематики на початку ХХ ст. спонукало до змін, що відбилися значною мірою на мові й стилі творів. Розширення кола семантичних груп слів, меж їх індивідуального вживання, збагачення складу іншомовної абстрактної, суспільно-політичної, професійної лексики, термінології сприяє інтелектуалізації мови письменника.

16. Образними домінантами у творчості письменника є художнє осмислення і висвітлення історичного минулого русько-японської та першої світової війн, революційних перетворень. М. Чернявський створює мариністичні картини та степові пейзажі. Традиційними компонентами для створення образів є елементи мови, організовані в систему тропів: порівнянь, метафор, метонімічних перенесень, суб’єктивно-асоціативний зміст яких відзначається новизною, оригінальністю, доречністю, що є показником стилю письменника, однією з основних ознак майстерності.

Таким чином, окреслено основні риси й тенденції мовної спадщини М. Чернявського, яка ввібрала в себе народнопоетичні мовні традиції, писемно-літературні надбання попередніх періодів, реалізувала інноваційні елементи. Це сприяло формуванню культури мови, стабілізації її норм. Індивідуально-художній стиль письменника становить систему мовних засобів, які сформувалися в результаті відбору й творчого використання мовних явищ національної мови як для вираження певного змісту, так і для естетичного впливу на читача.