МОВНА МОДЕЛЬ ПОЕТИЧНОГО СВІТУ В. САМІЙЛЕНКА : ЯЗЫКОВАЯ МОДЕЛЬ ПОЭТИЧЕСКОГО МИРА В. Самойленко

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано новизну роботи, визначено мету і завдання, методи дослідження, окреслено його теоретичне й практичне значення.

У першому розділі “Питання мовної картини світу в сучасному мовознавстві” розглядається історія питання, визначаються вихідні теоретичні засади дослідження, характеризується науково-поняттєвий апарат аналізу індивідуальної мовної картини світу, прогнозується тісний взаємозв’язок мовностилістичних особливостей експлікації індивідуальної картини світу з внутрішніми психічними особливостями психотипу автора.

У сучасному мовознавстві склалися різні школи в розумінні мовної кар-тини світу, виникли різні напрями (типологічний, компаративно-контрастивний, культурологічний), а також дослідження, пов’язані з рекон-струкцією різних аспектів духовного світу різних народів або ж із описом окремих ділянок у межах однієї мовної картини світу.

Теоретичною основою досліджень, пов’язаних із картиною світу взагалі та мовною картиною світу зокрема, є обґрунтоване у психології уявлення про те, що явища реальної дійсності відбиваються у  свідомості людини таким чином, що це відображення фіксує причинові й просторові зв’язки явищ та емоцій, які викликаються сприйняттям цих явищ. Тому одним із центральних об’єктів мовознавчих досліджень стає образ світу, що існує у свідомості носіїв певної культури, який розглядається як основоположний компонент культури етносу. Образ світу є універсальним механізмом адаптації етносу до навколишнього світу, оскільки ним задається та система координат, у якій буде діяти престав-ник певної етнічної культури.

Картиною світу (до певної міри синонімічні терміни – модель, образ, структура світу) називають сукупність уявлень людини про дійсність, сформованих унаслідок її життєвого досвіду, або ж знання певного народу чи людства в цілому про довкілля.

Проаналізувавши варіанти наповнення змістом поняття “мовна картина світу” ми за вихідне положення в роботі взяли визначення Л.А. Лисиченко, згідно з яким під мовною картиною світу розуміємо характер відображення в мові концептуальної картини світу і мовні засоби вираження знань про неї.

Картина світу розглядається у взаємозв’язку трьох її рівнів.

Домовна картина на ментальному, психічному рівні містить усі уявлення, враження індивідуума, що не мають безпосереднього мовного вираження, а стають джерелом і матеріалом для формування понять концептуальної картини світу (логічний рівень), які, у свою чергу, оформлюються в значення слів, що відповідає власне лінгвальній, мовній картині світу.

Мовна модель поетичного світу визначається на лінгвальному рівні.

Дослідження умов формування особистості та індивідуальних особливостей мовотворчості Володимира Самійленка ґрунтується на спогадах сучасників письменника, архівних матеріалах, критичних статтях. Тривалий час не було одностайної думки щодо творчості В. Самійленка. Суперечливими залишалися оцінки світогляду та переконань письменника, визначення рівня професіоналізму та поетичності його лірики; майже не приділялася увага мовностилістичним особливостям його творів.

На початку 90-х років XX століття в українському літературознавстві почав формуватися новий погляд на постать В.І. Самійленка, чому, на думку автора дисертаційного дослідження, сприяли як культурні, так і суспільно-політичні події в Україні.

Результатом перегляду творчого доробку письменника в новому історико-літературному контексті стала низка статей і розвідок науковців, серед яких Н. Гаєвська, Г. Гамалій, Л. Голомб, Н. Горик, В. Коломієць, В. Моронець, Л. Новиченко, Т. Ротач, О. Слоньовська, В. Таран, М. Ходоровський, П. Хропко; проте всі вони до цього часу зосереджували свою увагу переважно  на ідейно-політичному, ідеологічному аналізі поетичної спадщини письменника, майже не торкаючись мовностилістичних її особливостей. Саме тому мова творів В. Самійленка, його поетична манера потребує докладного дослідження.

Поза увагою залишався і той факт, що поет був людиною меланхолійною, не здатною наполегливо домагатися мети. Дослідники ж, звертаючи увагу на сум, меланхолійність у поезії Самійленка, на думку Л.А. Лисиченко, потрактовували це лише як наслідок, розглядали таку меланхолійність як настрій, скороминущий психічний стан.

Сучасники, близько знайомі з В. Самійленком (наприклад, Л. Старицька-Черняхівська), відзначали лагідність, делікатність, м’якість його натури, що не могло не вплинути на його творчу манеру.

Тому наприкінці ХХ століття літературознавство пояснює особливості художнього світу В. Самійленка інтровертивним типом психіки митця, якому притаманні меланхолійність, споглядальність, уразливість.

Другий розділ “Людина у мовній моделі поетичного світу В.І. Самійленка” присвячений аналізові лінгвальних одиниць, що експлікують мовний простір внутрішнього світу людини, душі поета.

Для мовної картини світу важливі три явища, тісно пов’язані між собою: людина – світ – мова. Для характеристики мовної картини світу з антропоцентричного погляду вихідною точкою є людина, яка пізнає незалежний від неї світ і створює засоби фіксації та передачі знань про нього іншим, а також для власного пізнання.

Місце людини в мовній моделі поетичного світу Володимира Самійлен-ка абсолютно відповідає сучасним йому реальними науковим та суспільним поглядам й уявленням: люди живуть на планеті Земля (низ), що є елементом Сонячної системи, яка, у свою чергу, входить до складу Всесвіту – Всеєдиного (верх): Правда, щасливі в природі і доля й недоля змішалась,/ Люди же самі на землі єсть тільки частка її... Простежується й релігійне світобачення, де людина – створіння боже. Землю населяють різні народи, у досліджуваних ліропоетичних творах згадуються елліни, греки, критяни, турки (схема 1).

Уявлення про людину в поетичній мовній картині світу Володимира Cамійленка представлене такими лексико-семантичними групами слів: людина, родина, авторське „я”, народ, Бог.

Сутність людини розкривається через різноманітні площини її життєдіяльності. З гендерного погляду в тканині текстів В. Самійленка не тільки відбувається поділ на осіб жіночої та чоловічої статі за анатомічними ознаками, а й простежується відмінність у соціальних ролях, виконуваних чоловіками й жінками, що виявляється в доборі мовних одиниць: для називання осіб жіночої статі письменник використовує тільки відмінкову парадигму одного слова дівчина, а для осіб чоловічої статі – слова хлопець, парубок, муж.