КОМУНІКАТИВНІ ДЕВІАЦІЇ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО БІЛІНГВІЗМУ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність, мету і завдання, викладено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації, схарактеризовано її джерельну базу, наведено відомості про апробацію результатів роботи.

Перший розділ – “Комунікативна невдача: природа і причини виникнення” – складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Людське порозуміння як предмет наукового дослідження” об’єктом аналізу став феномен порозуміння, як він потрактовується представниками різних філософських течій і лінгвістичних напрямків. Підкреслено, що прямої і безпосередньої передачі інформації між людьми не відбувається, і у цьому полягає глибинний конфлікт людської комунікації як у вузькому, так і у широкому (культурний контекст) сенсі цього слова. Феномен порозуміння має психологічні, культурологічні виміри, пов’язані з особливостями менталітету кожного народу, його культурно-історичним досвідом, візією світу. Пояснення феномену людського непорозуміння проаналізовано у площині зв’язку таких понять, як значення і смисл, найближче і віддалене значення слова (О.О. Потебня), знання й уявлення.

Другий підрозділ першого розділу “Умови і параметри вдалої комунікації” присвячений аспектам механізму породження мовлення, починаючи з мотивації й настанов і закінчуючи спектром факторів, які зумовлюють його сприйняття і розуміння. Оптимальна комунікація визначається як досягнення комунікативної кооперації на всіх рівнях спілкування, зокрема як досягнення перлокутивного ефекту, впливу на свідомість і поведінку адресата. Уявлення про тип пресупозиції (зони перетину індивідуальних когнітивних просторів комунікантів) у кожному конкретному комунікативному акті відкриває шлях до прогнозування перебігу акту спілкування – його успішності або ж провальності. На відміну від мікропресупозиції, соціумна і макропресупозиція відсутні, якщо комуніканти не належать до одного соціуму або ж лінгвокультурної спільноти.

Третій підрозділ другого розділу “Поняття комунікативної невдачі” містить аналіз кооперативних стратегій спілкування і соціопсихологічних чинників, які визначають його результат. Окреслено роль настанов мовців на успішність комунікації.

У випадку розбалансування у системі комунікації може виникнути дискомфорт (незручність, тертя), те, що у соціально-психологічній науковій практиці кваліфікується як конфлікт. Вдала комунікація – це адекватна комунікація, при якій досягається більш-менш повне, але обов’язково достатнє, з точки зору комунікантів, порозуміння. У випадку невдалої комунікації можливі комунікативний збій (недостатньо адекватна комунікація, недостатньо повне порозуміння між учасниками комунікації) і комунікативний провал (неадекватна комунікація, повне непорозуміння між комунікантами). На основі аналізу типологічних класифікацій КН (КД, комунікативного шуму) трактуємо комунікативну невдачу як недосягнення ініціатором спілкування комунікативної цілі і, ширше, – прагматичних намірів, а також відсутність взаєморозуміння, згоди та взаємодії між учасниками діалогу. Найважливішими причинами виникнення КН у комунікації є деформація практично всіх складових комунікативного акту: психологічних, когнітивних та ін. якостей комунікантів, контексту й ситуації спілкування, каналів комунікації, засобів мовного коду. Джерелами КН є соціокультурні, психосоціальні чинники, як-от: незбіг картин світу, сформованих різними національними культурами комунікантів; моделей фрагментів дійсності; оцінок фрагментів і явищ дійсності; неврахування соціальних і психологічних ролей комунікантів; порушення умов місця і часу комунікації, правил ввічливості; неправильне розуміння мовленнєвої інтенції; а також власне мовні причини: багатозначність слів і конструкцій, нечітка денотативна і референтна віднесеність номінацій, оказіональні утворення тощо.

Саме девіації при породженні і сприйнятті мовлення зумовлюють виникнення КН як недосягнення перлокутивного ефекту. Дуже часто девіації стають показниками прихованого збою у спілкуванні. У комунікативній ситуації КН зазвичай долаються за допомогою контексту або ж дій комунікантів (перепитування, уточнення тощо). Якщо ж наміри адресанта залишаються для адресата не прозорими (або не прийнятними), виникає дискомфорт. Індикаторами переростання КН у мовний конфлікт є непередбачувані адресантом небажані емоційні ефекти: образа, роздратування тощо. З іншого боку, наявність міжособистісного конфлікту, викликаного до життя мовною поведінкою одного або двох комунікантів, дає підстави говорити про факт неподоланої КН.

У другому розділі – «Особливості комунікації в умовах українсько-російського білінгвізму» – проаналізовано взаємодію між представниками лінгвокультурних спільнот в умовах бікультурної комунікації. Окреслено окремі аспекти, які характеризують і певною мірою визначають інтеракцію у лінгвокультурному просторі сучасної України.

Комунікація на тлі двомовності відбувається за умови існування бінарних опозицій: культурних, мовних, ідеологічних тощо. Цей фактор ускладнюється перетином цих соціальних характеристик, адже мовно-етнічний маркер української мовної особистості частіше не збігається з культурно-етнічним. Незакріпленість за етнофорами (носіями основних етнічних рис) відповідної мовної і комунікативної поведінки робить комунікацію на українському ґрунті складною для вивчення з погляду психології та прагматики спілкування. На противагу стійкості етнічної свідомості українців, їхня мовна стійкість (відносно української мови) змінюється залежно від обставин комунікації. Цей факт зумовлює зміну самооцінки, загальних настанов, стереотипізації, що, безумовно, впливає на перебіг взаємодії всередині двомовного суспільства.

У першому підрозділі другого розділу «Явище білінгвізму» узагальнено дослідження з теорії двомовності, визначено межі понять «білінгвізм» та «диглосія». У багатомовному суспільстві індивід може бути описаний як комунікант, що володіє певною кількістю мовних кодів. Вибір тієї чи іншої мови здійснюється відповідно до ситуації спілкування та рольових стосунків між комунікантами. Кожен із представлених у мовній спільноті ідіом має свою спеціалізацію, рівень «престижності», міру «обов’язковості» її використання у сфері побуту, освіти тощо. Залежно від стереотипів комунікативної поведінки білінгви у деяких сферах можуть використовувати мови за типом змішаного білінгвізму (у побутовій сфері), в інших – за координативним типом (у сфері офіційного спілкування).

Другий підрозділ другого розділу «Мовна ситуація в Україні. Явище суржику» містить аналіз функціонування двох мов у державі і особливостей їхнього використання мовцями. Сучасну мовну ситуацію в Україні характеризує поширення контактного різновиду білінгвізму, при якому існує безпосередній зв’язок між носіями української та російської мов. Державна мова сусідньої держави засвоюється мовцями природнім шляхом (як «рідна» для частини населення країни і як «друга» одночасно із «рідною» і майже підсвідомо) і становить білінгвальну пару разом із мовою корінної і титульної нації. Також можемо говорити про національну, або ж масову, двомовність, сутність якої полягає у активному чи пасивному (на рівні реципієнта) використанні означених мов майже усім населенням.

Як противага нормативному коду сьогодні в Україні активно побутує суржик – мовлення значної частини населення України. Він постає внаслідок намагань українськомовних пристосуватися до російськомовного оточення, тому має перехідний від української до російської одномовності характер – хаотичне змішування елементів двох мов. Суржик часто пов’язують із низькою мовною компетенцією мовців, які, однак, рідною мовою вважають українську. Суржикомовний індивід у своєму мовленні використовує елементи двох мов (не беремо до уваги рівень компетенції в кожній з них), а тому його мовна поведінка і соціокультурна орієнтація дають підстави аналізувати суржикову мовну особистість у рамках теорії двомовності.

У третьому підрозділі другого розділу «Мовна особистість білінгва» розглянуто питання впливу такої лінгвосоціопсихологічної характеристики, як двомовність, на розвиток особистості та її мовну та комунікативну поведінку. Рівень володіння мовою, а також орієнтація у позамовному просторі впливають на характер мовної взаємодії. В українській повсякденній комунікації задля досягнення порозуміння з іншими людьми бажано, щоб мовець був компетентним і в українській, і в російській мовах. Таким чином, ще одним важливим питанням при дослідженні актів міжмовної комунікації є, на нашу думку, питання мовної компетенції білінгва, розглянуте у підрозділі «Вища» компетенція білінгва. Її роль в успішності комунікації». Мовна, комунікативна, жанрова, культурна компетенції, які формують так звану «вищу» компетенцію двомовця, слугують основою для орієнтації в різних культурних просторах, детермінованих кожною з мов.

Фактори, які визначають мовну преференцію у ситуації спілкування білінгвів, на нашу думку, мають не лише лінгвістичні корені (як у випадку мовної компетенції комунікантів), а й лежать у площині соціальної перцепції. Щоденна мовна поведінка російськомовних українців надзвичайно поліморфна, структурно та функціонально неоднорідна. Майже всі вони, принаймні на рецептивному рівні, володіють українською, отже, залучені в українську культуру і мовну стихію. Лише окремі російськомовні українці переймаються тим, що мають недостатній рівень знання української. Свідоме, умотивоване контекстом, зорієнтоване на співрозмовника перемикання коду – найпоширеніший в Україні тип мовної поведінки освічених білінгвів. Основний мотив українськомовного індивіда, коли він у комунікації переходить на російську, – це бажання досягти практичних і стратегічних цілей комунікації, уникнути конфлікту. Відданість українській мові у більшості комунікативних ситуацій пов’язана з громадянською позицією – свідомим прагненням захистити своє мовне, культурне середовище від сторонніх впливів. Є усі підстави кваліфікувати вибір мовного коду як поведінковий, а настанови щодо мови використання як прагматичне орієнтування особистості.

У третьому розділі «Комунікативні девіації: аспект українсько-російської двомовності» з урахуванням положень і спостережень, викладених у перших двох розділах, проаналізовано власне мовні й прагматичні складові комунікації на українському ґрунті. На основі розподілу «вищої» компетенції білінгва, яка визначає успішність мовної взаємодії у двомовному соціумі, розроблено типологічну класифікацію КД, причиною виникнення яких є власне мовні помилки, порушення комунікативних максим, незбіг «картин світу».

Перший підрозділ третього розділу «Комунікативні девіації, пов’язані з мовною компетенцією» присвячений аналізу КД, зумовлених рівнем мовної компетенції комунікантів. Основною причиною непорозумінь такого типу є неволодіння учасниками комунікативного акту мовою спілкування або незнання ними окремих її елементів. До збою в комунікації призводять як мовні помилки в мовленні українськомовних (або ж незнання одиниць мови), так і явища, спричинені інтерференційним впливом української мови на російську у мовленні російськомовного індивіда. Окрім власне мовленнєвих утворень (текстів), дослідження отримали також паралінгвальні складові комунікації, явища когнітивного характеру.

КД, зумовлені нерозумінням комунікантами української лексики, яка морфологічно відрізняється від російської, спричинені низькою компетенцією в українській мові як носіїв цієї мови, так і пасивних білінгвів. Незнання комунікантом певних слів, ідіоматичних сполук може бути викликане недостатнім обсягом тезаурусу. Непорозуміння виникає і тоді, коли носій мови (адресант чи адресат) достатньо компетентний у ній, але має деякі «білі плями» (зокрема, які стосуються фразеологічного, синонімічного, діалектного фондів). Часом незнання окремих лексичних одиниць визначає провал комунікації, і лише шляхом розгорненого пояснення або перекладу можливо досягти комунікативних цілей: [Дитина в українському дитсадку підходить до виховательки і просить дати їй брунатний олівець. Та дивується і не може зрозуміти предмету розмови. Після того як дитина нарешті добирає синонім на позначення кольору – коричневий, – вихователька з полегшенням зітхає  і дає олівець. Згодом вона переказує розмову колезі, зазначаючи, що «все життя працювала, а не знала, що брунатний – це коричневий».]

Дуже часто носії української мови сприймають лексику, що подається в словниках, як прерогативу науковців, а літературну мову як «мову письменників». Причому таке нетолерантне ставлення до літературно-нормативного, «нав’язуваного», яке виявляється в агресії, є сигналом існування більш-менш стрункої системи «своїх» засобів вираження думки і «чужих».

З-поміж КД, спричинених граматичними помилками, вирізняємо КН, зумовлені фонологічними особливостями мовленнєвих утворень, які суттєво впливають на комунікацію. Ілюстрацією цієї тези може бути анекдот, сюжетом якого є розмова між представниками однієї лінгвоментальності – українцями:

[- Куме, ти знаєш, як москалі кажуть на наше пиво? - Як ? - Пі-іва. - Повбивав би...] Специфічне фонологічне оформлення спільнокореневої в двох мовах лексеми може спровокувати конфлікт на мовному ґрунті не внаслідок нерозуміння смислу висловлення, а через так зване «небажання розуміти», яке в контексті аргументується «чужим» звучанням лексеми на позначення відомої реалії.

Найчастотнішими серед мовних помилок в українській мові, яких припускаються здебільшого російськомовні, є словотвірні. Поза сумнівом, стихійне словотворення, особливо від основ-кальок, здійснюється в «зоні ризику». В результаті виникають «слова-монстри», що викликають негативну реакцію у адресата своєю немилозвучністю. [Студентка-російськомовна, намагаючись сподобатися викладачеві Київського університету на прізвище Баран, старанно вчила українську мову. У розмові з ним після незрозумілих їй слів запитала: «На що Ви намекуєте?» Розмова припинилася.] Зрозуміло, що крім факторів суто суб’єктивних, міжособистісний конфлікт викликав і невдалий переклад з російської слова намекаете (укр. натякаєте). В описаному випадку мовна компетенція мовця корелює з іншим аспектом вивчення збою у комунікації – осмисленням і витлумаченням внутрішньої форми слів, яка відображає прямий зв’язок із денотатом і є, за визначенням О.О. Потебні, найближчим етимологічним значенням, що містить у собі якусь образну асоціацію. Невключеність до загальноетнічного аперцептивного досвіду або ж гра із внутрішньою формою слова, актуалізація невластивих внутрішній формі конотацій, які «накидають» спільнокореневі чи співзвучні лексеми іншої мови, призводять до неадекватного розуміння.

У випадках девіативності саме мовленнєвого утворення адекватне розуміння залежить безпосередньо від мовної компетенції реципієнта (низький її рівень визначає або повний провал комунікації через неможливість сприйняття деформованого мовного засобу, або ж успішність через неуважність до мовної матерії; висока мовна компетенція, в ідеалі, передбачає зняття перепон на шляху до розуміння смислу завдяки внутрішньомовній рефлексії, асоціативному аналізу девіації).

До КД, спричинених помилками перекладу, відносимо непорозуміння, пов’язані з низькою мовною компетенцією мовців. Зазвичай двомовні особи припускаються помилок у виборі лексеми з міжмовних пар одного семантичного поля і таких, що мають подібне морфологічне оформлення. В умовах масового українсько-російського білінгвізму досить поширена практика структурного калькування будови лексичних одиниць та семантичного запозичення з однієї мови в іншу. [Зі слів українськомовної респондентки: «Мені завжди смішно, коли говорять, наприклад, «ми прийняли участь». Це баба з печі горшки приймає. Вони ж не розуміють, що досягають цілком протилежного смислу».]

Лексеми споріднених мов вступають у певні формально-смислові відношення, часто вводячи в оману мовця, який неоднаково компетентний в обох мовах і, зокрема, плутає міжмовні омоніми, значення яких білінгв реконструює, спираючись на форму слова і контекст, та пароніми. [Російськомовна респондентка дуже обурилася, коли пиріжок «с горохом», куплений у київському магазині, виявився «с орехом», адже на ціннику вона прочитала «пиріжок з горіхом».] Можливо, для носія російської мови, який «трохи розуміє» українську, лексема горіх (укр.) видається швидше граматичним еквівалентом рос. горох, аніж рос. орех. Помилковий вибір лексеми з паронімічної пари або одного асоціативного ряду, хоча й не блокує смисл повідомлення, часом слугує «зачіпкою» для повного переосмислення його змісту – у випадку, якщо пресупозиції адресанта й адресата різняться кардинально.

КД, зумовлені неоднозначністю семантичних реляцій, лексичних сигніфікативних значень, словоформ і конструкцій, в одній мові можуть долатися контекстом. Через особливості семантики, розбіжності щодо синонімічних компонентів у багатозначних словах мов, що контактують, мовець або запозичує відсутній в одній з мов семантичний компонент, або механічно й помилково замінює його на семантичний варіант іншої мови, ототожнюючи їх. У білінгва-українця наявні у свідомості стійкі словосполучення, які належать двом мовам, викликають смислові зсуви. [Хлопчик з російськомовної родини ходить у молодші класи української школи. Довго сидить за уроками. На запитання мами відповідає: [«Вот в учебнике написано – «Перекладіть листа…» Я его перевернул, не знаю, что дальше делать»].] Нерозуміння відбувається не лише тому, що хлопчик не компетентний в українській мові і не розуміє, про що йдеться (рос. перевести письмо), а й тому що обсяг значення багатозначного українського слова дещо ширший за російський аналог (в українській мові лексема перекласти має два значення (російськомовні відповідники – переложить та сделать перевод), а також лист вживається на позначення аркуша паперу, а також послання (рос. письмо). Така втрата смислових орієнтирів спостерігається дуже чітко, коли індивід раптово потрапляє в іншомовне (іншокультурне) середовище і в період адаптації переживає «культурний шок».

У мовленні, яке загалом зрозуміле завдяки схожості мовних систем, найбільшу складність для пасивного білінгва становлять міжмовні омоніми з яскравою національно-культурною конотацією. [Із розповіді респондента: «У транспорті чув таку розмову двох жінок – українськомовної і російськомовної: -Чула, що Кучма (на той час – Президент України. – Респондент) з дружиною полетіли в Америку… - [А зачем их так много туда полетело?]»] Очевидно, що кожен з мовців – носіїв різних лінгвокогнітивних свідомостей – актуалізує «найближче», за О.О. Потебнею, значення мовного знаку (в українській мові використання лексеми на позначення «збройного загону, що становив постійну опору князя» – вже історизм; перше, широковживане значення – «жінка, заміжня особа щодо свого чоловіка».

У мовленні двомовних з першою російською часто спостерігаються, у першу чергу на лексичному рівні, інтерференційні явища, які значно впливають на перебіг комунікації: [Із розповіді респондентки: «У нас на роботі вся термінологія українська. І от одна співробітниця робить доповідь і говорить: [«В этой (пауза. - Респондент) [свердловине...]» Всі, хто там був, почали сміятися...»] Недарма, за свідченням багатьох респондентів, їхні діти, які навчаються в українських школах, але в родинному колі спілкуються російською, не здатні розповісти про предмет навчання російською й після численних запинань для пригадування лексичних відповідників і помилкових мовних утворень переходять на українську. Маємо підстави виокремити КД, спричинені інтерференційними явищами в мовленні російськомовних під впливом української мови.

Виокремлюючи тип КД, спричинених змішуванням різномовних елементів у мовленні носія суржику, наголошуємо на тому, що ситуації спілкування в українському білінгвальному суспільстві за участі суржикомовних індивідів не можемо беззастережно класифікувати, беручи до уваги лише один з девіативних чинників. Є підстави вважати мовленнєві відхилення чинником вторинним, коли йдеться про розуміння конситуації, але відсутність кооперації через низку соціально-психологічних складових взаємодії, наприклад, відштовхування від «чужої» мови, слів, які не належать до власного тезаурусу. [Спілкування білінгва з жінкою, яка розмовляє суржиком, під Києвом: - Яку машину розвантажувати? - Як Ви сказали? - Розвантажувати... - (з подивом після паузи) А я знаю [розгружать]...] По суті, жінка розуміє наміри адресанта, а також усвідомлює належність нібито «незнайомого» їй слова до системи української мови. Отже, мікропресупозиції співрозмовників збігаються. Але, незважаючи на порозуміння, виникає комунікативне «тертя», супроводжуване різними емоціями.

Інколи мовці свідомо використовують змішані форми мовних одиниць (слів, їхніх окремих значень та частин, фразеологічних одиниць, синтаксичних конструкцій тощо) для створення певних фонетико- та семантично-стилістичних утворень. Така мовна творчість ґрунтується на зіставленні та переосмисленні, часом обіграванні. Зрозуміло, що комічний ефект досягається, якщо каламбур «розшифровується» адресатом, компетентним в обох мовах. Інакше мовна гра, яка будується на використанні міжмовних полісемії, омонімії, паронімії, спричиняє ілокутивний збій через невпізнавання мовної одиниці, що належить системі літературної мови, а також через приписування їй значення, яке має [наприклад, міжмовний омонім] в іншій мові: [Українськомовний: Як справи? // Суржикомовний: *Як справа, так і зліва (поширений жарт. – Р.О.). // Українськомовний: ?!?]

У другому підрозділі третього розділу «Комунікативні девіації, пов’язані з комунікативною компетенцією» проаналізовано КД, пов’язані з порушенням прагматичних складників інтеракції, а саме з усіма складовими комунікації: комунікантами – носіями соціальних і комунікативних ролей, когнітивними, психологічними чинниками; різноманітними паралінгвальними засобами, які супроводжують спілкування й активно впливають на нього; каналами комунікації тощо.

У рамках цього типу виокремлюємо КД, пов’язані з: а) порушенням умов «виходу/входу» комунікації; б) порушенням правил комунікативного кодексу; в) невідповідністю смислу висловлення реальному стану справ та ситуації спілкування; г) неврахуванням соціально-психологічних складових комунікації; д) розбіжністю невербальних засобів спілкування. До окремих підтипів відносимо КН, зумовлені неврахуванням рівня обізнаності та ерудиції співрозмовника, відмінностями в ідіолексиконах, зумовленими освітніми та віковими чинниками, неврахуванням соціальних і ситуативних ролей комунікантів.

Кожній соціальній, а також віковій групам властиве своєрідне членування світу за допомогою мови, що має своїм вираженням певний субкод, елементи якого прямо або ж дзеркально співвідносяться з елементами кодифікованої мови. На основі підкресленої інакшості українськомовної стихії й закономірних міжмовних паралелей у білінгвальному соціумі витворюються ситуативні міфи, підхоплені спеціалістами від реклами. [Розповідає респондентка: «Колега запитав: «Ти бачила рекламу слабкоалкогольного напою?..»  Кажу: «Так, смішно. Типу “Вибухай!» – «Ні, це треба читати «Вибухай!», від «бухати».  – (з недовірою. - Респондентка) Та ні, це було б занадто…] Коментар до зображення пляшки, який містким українським словом закликає до бурхливого виявлення своїх бажань, цільовою аудиторією (молодь) сприймається згідно зі звичними для неї уявленнями про споживання алкоголю (бухати – пити алкогольні напої, пиячити, отже, вибухати – випити вміст пляшки). Невідомо, чи була така неоднозначність сприйняття задумом рекламістів, але реклама чітко визначила межі розуміння тексту представниками кожної з вікових груп.

В Україні мовне питання, по суті, є питанням політичним, і використання української мови в спілкуванні є принциповою життєвою позицією великої частини населення. [Із розповіді респондетки: «Дзвонять мені нещодавно по телефону і російською мовою говорять, що хочуть провести соцопитування. Я говорю: «Не буду». – «Ну и не надо». Я питаю: «Чи не хочете Ви поцікавитися, чому?» – «Почему же?» Відповідаю: «Тому що Ви повинні були давно проводити соцопитування державною, українською мовою» і кладу слухавку».] Небажання йти на контакт з людьми, які звертаються нерідною (недержавною!) мовою, пояснюється тим, що така поведінка адресантів сприймається респондентами як особиста образа й неповага. Подекуди трапляються ситуації, які описують самі учасники. [Так, український мовознавець зі Львова на запитання в стінах київського університету «Который час?» відповіла: «Вибачте, я російською не розумію»]. Подібна настанова двомовця (несприйняття, категорична відмова від закріплення референту за знаком іншої мови) – досить поширене явище в Україні і, як показав попередній приклад, оцінюється індивідами в залежності від їхньої соціально-мовної орієнтації або як мовна стійкість (з позитивною конотацією: відданість, як правило, рідній мові, в усіх сферах спілкування, небажання перемикати код навіть під тиском комунікативних та соціальних чинників), або як мовна нетолерантність (негативна оцінка нонконформістської мовної поведінки).

При виникненні КН відіграють роль і певні психологічні особливості комунікантів, зокрема схильність до різних мовленнєвих манер (наприклад, увага до форми/повне її ігнорування, любов до мовної гри/«мовна занудність» тощо). [На публічному вечорі доповідач зі сцени, щоб продемонструвати негативний вплив суржику на мовне буття населення: «Ви б купили плавлений сир під назвою «Городський»? Дівчина у залі до свого супутника українською: «А що тут такого? Що він має на увазі?»] Українськомовна респондентка демонструє неуважність до мовного коду, не помічаючи у запропонованій назві продукту вживання російської лексеми, фонемно оформленої за законами української мови (суржикового елементу – що розуміється аудиторією принаймні з теми виступу): рос. городской – укр. міський.

Третій підрозділ третього розділу «Комунікативні невдачі лінгвокогнітивного характеру (пов’язані з культурною компетенцією)» присвячений аналізу впливу особливостей мовної свідомості, що виявляються в комунікації, на її результат. Незнання або неадекватне відтворення норм мовленнєвої та немовленнєвої поведінки створює труднощі в спілкуванні представників різних лінгвокультурних спільнот і може спричинити КД різних типів.

Риси етнокультурної свідомості завжди відображаються на мовній практиці особистості, корегуючи мовну свідомість. Причини виникнення КД лінгвокогнітивного характеру слід шукати у відмінностях сенсоутворювального і моделюючого потенціалів мов, що контактують у свідомості білінгва, а саме – спричинених національно детермінованою референцією. У білінгва зв’язок між мовним елементом і референтом ускладнюється паралельною актуалізацією референтних відношень у сферах двох мов. Порушення референції з причини різного членування дійсності у двох мовах є джерелом КД, повязаних зі специфічним референтним віднесенням лексем комунікантами. [Розповідає респондент (українськомовний, середніх років, киянин): «В овочевому магазині вибираю кавуна. Поруч стоїть чоловік і говорить: «Берите, берите, это девушка!» Я: «Дєвушка за прилавком. А це, може, кавуниха».] Розподіл кавунів на «статі» знайомий майже усім, але в російській мові немає словесного вираження такого критерію впізнавання ягоди, як в українській (кавун-кавуниха). Тому, щоб уникнути вербального дефіциту, російськомовний індивід добирає припустимий фемінатив на позначення «кавуна жіночої статі», таким чином спричиняючи комунікативне тертя (хоча, як і в багатьох подібних випадках, воно не відкидає розуміння конситуації).

Виокремлення КД, викликаних різною інтерпретацією національно-культурних феноменів, зумовлене тим фактом, що в умовах українсько-російського білінгвізму, коли практично усі етнічні українці принаймні розуміють російське мовлення, а етнічні росіяни – громадяни України – українське, найчастотнішими непорозуміннями є такі, що викликані не незнанням системи мови або неправильним її використанням, а неволодінням системою культурних феноменів. В роботі розглядається широке коло культурних феноменів, таких як знання, концепти, уявлення, прецедентні феномени, стереотипи тощо. «Небезпечною зоною» у ситуації міжкультурної взаємодії є функціонування у мові двобічних імен, одне зі значень якого є прецедентним для спільноти. [Розмова у Києві перед Золотими Воротами: - Невже ці ворота й насправді золоті? - Так, Золоті.] Очевидно, що порозуміння у даному випадку відбулося (адже висловлення вербалізовані правильно), але ні адресант, ні адресат не усвідомлюють провальності розмови з точки зору адекватності сприйняття: їхні розуміння референтного віднесення лексеми різняться, і хоча комунікативні цілі (дізнатися/пояснити) досягаються, про адекватність розуміння мова не йде.

Причиною виникнення КН цього типу є незнання (помилкова актуалізація) ментальних стереотипів когнітивної свідомості, що знаходять відображення у мові. Найчастіше саме неадекватне поводження з етнонімами або їхнє плутання провокують КН. [Подруга радить майбутній нареченій перенести дату весілля з травня на червень, оскільки «у маю не можна, бо будете маятися».] Українськомовна особа заради пояснення змісту забобону навіть використовує російський еквівалент лексеми на позначення місяця, хоч і в «українському» фонетичному оформленні («у маю»), забуваючи, що в українців місяць називається травнем. (Хоча перекладачі з італійської на українську в одному з фільмів все ж таки відшукали власне українські мовні засоби для передачі змісту російського вислову: [«Якщо одружишся у травні, все життя будеш у травмах...»].)

Комунікація, як відомо, є зустріччю позицій, норм і ціннісних орієнтацій. Характеристики мовних засобів залежать не лише від чітко протиставлених складових контексту, але й значною мірою від характеру, специфіки тематики спілкування, яка для конкретних особистостей чи певної спільноти може бути більш чи менш значущою, нейтральною чи, навпаки, дратівливою, обурливою, словом, конфліктогенною. Так звані «ідеологічні» помилки найчастіше зумовлені розбіжностями у ідеологіях, відмінностями соціальних, етичних, естетичних, політичних уподобань, визначальних для усієї спільноти. [Розповідає інформант (22 роки, киянин): «У Сумах мій товариш (з Києва) хотів купити шкарпетки на базарі. Йому продавець говорить: «Це у вас, на Бандеровщині, шкарпетки, а у нас носки».] Незважаючи на те, що смисл висловлення продавцеві був зрозумілий, він чітко розподіляє «свої» засоби вираження (максимально наближені або ж «кальки» з російської) і «чужі» (оригінальна українська лексика). Водночас він згідно з поділом мовних засобів ділить й Україну на «нашу» і «Бандеровщину» (Західну).

У підрозділі «Міжкультурна комунікація в жанрі анекдоту» розглянуто жанр анекдоту, який відбиває не тільки звичну для певної лінгвокультурної спільноти мовну практику, а й набутий нею соціальний та культурний досвід. Анекдот якнайкраще виявляє «зони напруги», у яких ймовірне виникнення КН. Особливістю анекдоту як ілюстрації збою у комунікації є завершеність (повна чи домислена реципієнтом) фрагменту спілкування, у якому зазвичай КН не долається (адже на цьому і будується комічне). Перелічені вище фактори дають підстави розглядати анекдот як модель комунікативного акту та аналізувати відбиті в ньому ситуації непорозуміння з проекцією на реальний комунікативний простір.

У Висновках узагальнено теоретичні та практичні результати дослідження.

1. Аналіз живого усного мовлення, а також комунікативних ситуацій, як вони представлені у творах художньої літератури, публіцистиці, кінематографі, усно-народній творчості, рекламних текстах, засвідчив системне порушення перебігу комунікації, збої або провали, коли інтенції мовців у межах мовленнєвого акту не реалізуються або реалізуються з ускладненнями.

2. Найважливішими причинами виникнення КН в комунікації є деформація практично всіх складників комунікативного акту: психологічних, когнітивних та інших параметрів мовців, контексту і ситуації спілкування, каналів комунікації, засобів мовного коду. Власне мовними перешкодами на шляху до адекватного порозуміння слід вважати ті випадки, коли комуніканти провокують неадекватне трактуванням мовного знаку. Лінгвопрагматичний ракурс передбачає введення в коло досліджень людського фактору. До «провокаційних» факторів прагматичного поля можна віднести: відмінності тезаурусів адресанта і адресата, вербальних та невербальних засобів комунікації, комунікативних стратегій тощо. У міжкультурній (білінгвальній) комунікації КД можуть виникати через відмінності у кодах, наборах прецедентних текстів, характері стратегій, культурно зумовлених сценаріїв. Особливості мовного буття в Україні визначають долучення до мовного аспекту девіативності факторів когнітивного і соціально-психологічного характеру. Тобто комунікативні збої та провали можуть бути спричиненими власне не/недорозуміннями, невірною інтерпретацією тощо, а також небажанням розуміти (комунікативні наміри, тактики, контекст, конситуацію, значення окремих слів і словосполучень тощо), що є соціально-психологічною настановою.

3. Беручи за основу розмежування «вищої» компетенції білінгва, розподіляємо КД в умовах українсько-російської двомовності на: а) пов’язані з мовною компетенцією; б) пов’язані з комунікативною компетенцією; в) пов’язані з культурною компетенцією. Віднесення КН до того чи того типу вважаємо умовним, адже в комунікації спостерігаємо лише відносну автономність суто мовних та прагматичних складових. Класифікаційні ознаки кожної описаної нами ситуації невдалої комунікації перехрещуються і накладаються. Зокрема, в межах типу «КД, пов’язані з мовною компетенцією» виокремлюємо КН, зумовлені: a) нерозумінням комунікантами української лексики, яка морфологічно відрізняється від російської; б) граматичними помилками; в) помилками перекладу; г) неоднозначністю семантичних реляцій, лексичних сигніфікативних значень, словоформ і конструкцій; д) інтерференційними явищами у мовленні російськомовних під впливом української мови; е) змішуванням різномовних елементів у мовленні суржикомовного. КН, пов’язані з комунікативною компетенцією, розподіляємо на спричинені: а) порушенням умов «виходу/входу» комунікації; б) порушенням правил комунікативного кодексу (недотриманням постулатів кооперативного спілкування, етикетності); в) невідповідністю смислу висловлення реальному стану справ та ситуації спілкування; г) неврахуванням соціально-психологічних складових комунікації (неправильна ідентифікація співрозмовника, неврахування рівня обізнаності та ерудиції співрозмовника, відмінності в ідіолексиконах, зумовлених освітніми, віковими, статевими чинниками, неврахування соціальних та ситуативних ролей); д) розбіжністю невербальних засобів спілкування. З-поміж КД лінгвокогнітивного характеру в умовах українсько-російського білінгвізму фіксуємо комунікативні збої та провали, пов’язані з: а) специфічним референтним віднесенням лексем; б) різною інтерпретацією національно-культурних феноменів (зокрема «енциклопедичні», «етикетні», «стереотипні», «ідеологічні» КН).

4. Відмінності етнічних свідомостей можуть бути детермінованими не мовою, а соціокультурними умовами. Останні зберігаються незалежно від того, яку мову індивіди використовують у щоденному спілкуванні. Оскільки більша частина представників української лінгвокультурної спільноти, як українськомовних, так і російськомовних, представляють колись єдиний радянський континуум із його прецедентними феноменами, оформленими, як правило, російською мовою, можемо говорити про спільність когнітивної бази усього пострадянського народу. Водночас слід наголосити на унікальності соціально-культурного досвіду спільноти, яка населяє територію нашої держави, що, відповідно, знаходить відображення у вербальній та невербальній поведінці індивідів. Отже, факт володіння фоновими знаннями, прецедентними феноменами, які окреслюють національно-культурне поле, дозволяє віднести мовну особистість до української лінгвокультурної спільноти незалежно від мови, яку вона використовує у щоденному спілкуванні.

5. Питання подолання КН у міжособистісному спілкуванні лежить у площині соціально-психологічної взаємодії і потребує залучення розробок таких дисциплін, як практична психологія, соціологія, конфліктологія. Оптимізація комунікації, на нашу думку, можлива за умови уваги до ідіолекту кожною особистістю – вдосконалення знання кожної з мов, дотримання постулатів кооперативного спілкування, підвищення власного рівня розвитку. Шлях неконфліктності пролягає через комунікативну емпатію, настанову на взаєморозуміння, саморефлексії мовців, а також відмову від етноцентризму у міжкультурній комунікації.