| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено мету, об’єкт і предмет роботи; розкрито загальну методологію вивчення досліджуваної проблеми; відображено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість отриманих результатів; наведено дані про апробацію та структуру дисертації.
Перший розділ – “Проблеми і теоретичні засади вивчення сміху в творчості Л. Андрєєва”, присвячено викладу наукових засад дослідження. Подано всебічний огляд наукової літератури з аналізованих питань, визначено стан вивчення проблеми; розроблено теоретичні аспекти та викладено основні вихідні положення дисертації; схарактеризовано поняття і терміни, що використовуються в процесі аналізу.
У підрозділі 1.1. “Історія вивчення сміхового начала у творчому доробку Андрєєва” з’ясовано стан вивчення категорії сміху в творчості письменника, визначено найбільш вагомі досягнення літературознавців у цьому напрямку. Показано, як непроста доля художньої спадщини Андрєєва зумовила складність і дискретність її наукового осмислення.
Сучасна письменникові критика (Ю. Айхенвальд, К. Арабажин, В. Воровський, В. Львов-Рогачевський та ін.), а також деякі дослідники
1920-х років акцентували увагу лише на сатиричних тенденціях у творчості Андрєєва, не бачили різноманітності складових “сміхової палітри” письменника і не робили спроби збагнути оригінальність його сміхової моделі світу і людини. Поодинокі згадки про письменника у 1930-і – 1950-і роки із зрозумілих причин були суцільною негацією його творчості. У більшості робіт 1960-х – початку 1980-х років (Ю. Бабичевої, Л. Гальцевої, Л. Ієзуїтової, С. Кірсиса, А. Мартіні, Е. Полоцької, Л. Силард та ін.) містилися важливі міркування щодо сміху в Андрєєва. У статті “Іронічні драми Л. Андрєєва” (1966) Ю. Бабичева вперше звернула увагу на те, що всі колізії, які лежать в основі трагедій Андрєєва, розглядалися ним під сміховим кутом зору в одноактних драмах. Учені відзначили притаманну творчості письменника тенденцію “зіштовхувати трагедію із шаржем, абсурдом, з пародією на неї ” (Л. Силард), “гротескний алегоризм образів” (Л. Ієзуїтова). Принагідно зверталася увага також на специфіку сміху в андрєєвських творах, який характеризувався як “неприродний, жорстокий” (Е. Полоцька), “моторошний”, “похмурий і лиховісний” ( Л. Спиридонова (Євстигнєєва)). Але ці спостереження були фрагментарними і не створювали узагальнюючої концепції про своєрідність і роль сміхового начала в художній системі письменника.
Проблема всебічного дослідження специфіки андрєєвського сміху з усією визначеністю була поставлена у статті В. Беззубова “Сміх Леоніда Андрєєва” (1983). Учений висловив припущення, що сміхове начало є “одним з найважливіших у художній системі Андрєєва, таким, що багато чого в ній прояснює”. Дослідник запропонував найбільш повну на той час типологію сміху в творах Андрєєва, що включає традиційний сміх (фейлетони, рання проза); сміх як образ-символ (“Смех”, “Красный смех”); сміх гротескний (“Стена”, “Жизнь Человека”); сміх інфернальний, сатанинський (“Тьма”, “Анатэма”); екзистенційний сміх (“Дневник Сатаны”). Розвитком цієї, багато в чому новаторської, праці стали дослідження 1990-х – початку 2000-х років (Б. Бугрова, І. Московкіної, Є. Соколинського, О. Татаринова, С. Ясенського). Учені акцентували свою увагу в основному на ролі та функціях андрєєвського гротеску, витлумаченого як “надсистема” (Є. Соколинський) або як важлива складова різних жанрів прози та драматургії письменника (І. Московкіна, Б. Бугров).
Таким чином, окремі, зроблені останнім часом висновки та спостереження, попри їх фрагментарність і певну суперечливість, свідчать про розуміння значно більшої ваги сміхового начала в художній системі Андрєєва та про ще більш високий ступінь новаторського хисту митця, ніж це раніше уявлялося дослідниками.
У підрозділі 1.2. “Теоретичні основи та напрямки сучасних досліджень сміху в літературі та мистецтві” здійснено огляд найважливіших наукових праць щодо проблем комічного, які з’явилися у XX столітті й стали концептуальним підґрунтям дослідження, визначено зміст понять “сміх”, “світова культура”, “сміхове начало”, “сміховий світ”. Схарактеризовано основні літературно-художні модифікації естетичної категорії комічного (іронія, пародія, сарказм, гротеск, гумор (“чорний гумор”) та ін.).
Дослідники неодноразово зверталися до теоретичного аналізу й осмислення феномену сміху. Сміх – це не тільки суб’єктивна реакція на смішне (об’єкт сміху), але й комічне (естетичний сміх), специфічна форма (явище) культури. Сміх виявляє сутність людини і створеної нею культури. Зображення сміху (смішного) у літературі й мистецтві – це вияви сміхової культури різної доби. Смішне, естетично оформлене у світі культури, стає комічним і набуває визначеного аксіологічного значення та онтологічної, буттєвої цінності.
Комічне – одна з основних родових категорій естетики (поряд із прекрасним, піднесеним, трагічним та ін.), досить складна для осягнення. Дотепер ученими не виявлені чіткі семантичні межі терміна, не існує вичерпної класифікації прийомів і способів створення комічного ефекту, немає єдиної теорії комічного. “Варіативність категорії комічного … означає опосередкований зв’язок комічного з філософсько-естетичною та художньою практикою” різних епох.
У класичній естетиці, починаючи з Арістотеля, існує велика наукова література про комічне, яке протиставляється категорії трагічного. У XX столітті поряд з категорією комічного з’являються концептуально значущі поняття: сміх, сміхове начало, сміховий світ. Найбільш прикметними студіями першої половини ХХ ст. є “Сміх” (1900) А. Бергсона та “Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу” (1965) М. Бахтіна, які на багато років окреслили перспективи вивчення сміху.
У другій половині ХХ століття загальні проблеми комічного порушувалися у працях Ю. Борева, А. Вуліса, Б. Дземідок, В. Проппа, Л. Карасьова, Л. Пінського, Г. Нодія, М. Стеблін-Каменського, М. Тамарченко, М. Рюміної, В. Халізєва та ін. У більшості досліджень відзначається, що сміх ХХ століття протистоїть не стільки трагічному, скільки серйозному і страшному. Такий сміх визначається як “акт духовного подолання різноманітних зовнішніх і внутрішніх кордонів… порушення усіляких заборон” (М. Тамарченко). Природа сміху парадоксальна. Його структурним ядром є принцип “подвоєння видимості” (М. Рюміна). Сутність сміху пов’язана з роздвоєнням, “сміх поділяє світ надвоє…спотворює світ… він мовби повертає світові його первісну хаотичність… Але, руйнуючи, сміх одночасно будує – створює свій фантастичний антисвіт, що несе в собі певний світогляд, відношення до навколишньої дійсності”.
Особливо слід наголосити на дослідженні Д. Ліхачова та О. Панченка ““Сміховий світ” Давньої Русі” (1976). Новаторський характер цієї праці полягає в обґрунтуванні терміна сміховий світ як специфічного оформлення “світогляду сміху” автора, що залежить від загальноприйнятих поглядів на дійсність, властивих тій чи іншій добі. Для з’ясування провідних ознак сміхового світу письменника слід визначити його співвідношення з таким поняттям, як сміхове начало.
Поняття сміхове начало, що сягає концепцій М. Бахтіна, Д. Ліхачова, О. Панченка та інших дослідників, на сьогодні ще не стало загальноприйнятим терміном і літературознавчою категорією, хоча останнім часом використовується усе частіше. Воно може бути схарактеризоване як цілеспрямоване введення автором у художню тканину сміху в якості константного елемента з визначеною функціональною роллю. Прояви сміхового начала можуть бути різноманітними – іронія, пародія, сарказм, гротеск, гумор (“чорний гумор”) тощо. За допомогою сміхового начала автор створює власну естетичну реальність – сміховий світ, “опрокидывая в него все сущее” (Д. Ліхачов). Таким чином, авторські сміхові інтенції, свідомо спотворюючи справжній світ, не руйнують його, а “експериментують”, “досліджують” світ, отже, теж своєрідно шукають істину.
Сміховий світ – це породження індивідуального “світогляду сміху”, яке виявляється у ставленні до поглядів на світ у творчості конкретного письменника. Сміховий світ має свою структуру, зумовлену особливостями авторської позиції, концепції світу й людини, специфікою форм оповіді, ставленням автора до героїв і подій своїх творів. Сміховий світ – це складне філософсько-естетичне явище, яке втілюється у конкретних творах митця. При цьому саме слово “світ” (зокрема у виразах “образний світ”, “художній світ”, “світ твору” і таке ін.) слід розуміти як вказівку на універсальність і цілісність явища, яке позначається, і включає в себе текст, підтекст, інтертекст. Тому вивчаючи сміховий світ того чи іншого письменника, важливо визначити усі форми взаємозв’язків між текстом і передтекстом у конкретному творі.
Схарактеризоване розуміння термінів “сміхове начало” і “сміховий світ” передбачають такий шлях їх дослідження, який веде від цілісного аналізу конкретних творів до відтворення сміхової моделі світу письменника в цілому. Особливе значення має дослідження сміхових мотивів у прозі Андрєєва, які часто мають інтертекстуальний і неоміфологічний характер. Оскільки ці мотиви відіграють у сміховому світі Андрєєва характерну роль, продуктивною виявляється методика мотивного аналізу художнього тексту, запропонована Б. Гаспаровим.
У другому розділі – “Формування “сміхового світу” ранньої прози Л. Андрєєва (1898 ‑ 1902)” здійснюється аналіз особливостей виявів сміху в різножанровій ранній прозі письменника, починаючи з фейлетонів 1890-х років і закінчуючи художніми творами першої половини 1900-х років, досліджуються традиційні та нетрадиційні (індивідуально-авторські) літературно-художні форми об’єктивації сміхового начала в ранній прозі Андрєєва.
У підрозділі 2.1. “Перші оповідання, судові нариси, фейлетони” йдеться про те, що вже в ранніх прозових спробах Андрєєва починає складатися та своєрідна сміхова концепція світу і людини, яка набуватиме розвитку у подальшій його творчості. Перші проби пера Андрєєва припадають на 1892-й – 1897-й роки (“В холоде и золоте”, “Он, она и водка”, “Загадка”, “На избитую тему”, “Оро” та ін.). Ці твори письменника-початківця, попри всю їхню недосконалість та вторинність, об’єднує відчуття парадоксальності буття, іронічний скепсис щодо навколишньої дійсності.
У 1897-му році Андрєєв стає помічником присяжного повіреного і як судовий репортер співпрацює з газетою “Кур’єр”. Судові звіти письменника (“Грабеж”, “Дело Скитских”, “Хозяин и работник” та ін.) набували характеру “художніх” і “читалися з захоплюючим інтересом” (В. Гіляровський). Судова хроніка Андрєєва може розглядатися як перші творчі кроки письменника, що вплинули на формування його моделі світу і людини, у тому числі її сміхової складової. Робота Андрєєва в суді та сюжети його численних репортажів під сміховим кутом зору відбилися в творах написаних пізніше (“Защита”(1898), “Первый гонорар”(1900), “Валя”(1900), “Мысль”(1902), “Христиане”(1906), “Мои записки”(1908) та ін.).
На початку 1900-го року Андрєєв друкує в “Кур’єрі” свої фейлетони. Фейлетони для письменника-початківця були “творчою лабораторією”, з якої пізніше вийшов увесь “великий” Андрєєв. Якщо в більшості періодичних видань кінця ХІХ – початку ХХ ст. панували “сатира ієрогліфів і гумор планетарної тещі” (П. Потьомкін), то фейлетони Андрєєва протистояли цій тенденції тогочасної масової журналістики. Андрєєв-фейлетоніст ніколи не намагався розсмішити будь-якою ціною і, взагалі, писати тільки про смішне.
Сміхове начало в андрєєвських фейлетонах реалізується в основному у традиційних формах і є невід’ємною складовою їхньої ідейно-художньої тканини. Однак на відміну від традиційних зразків цього жанру, воно набуває філософського наповнення і поєднується із серйозно-сміховим ставленням автора до зображуваного. Лейтмотив андрєєвських фейлетонів – трагікомічне становище сучасного людства, яке постає як “род, достойный жалости и смеха”. Онтологічний трагікомізм виявляється основою його життя, в якому “после печального всегда идёт что-нибудь смешное”. Форми і способи прояву сміхового начала у фейлетонах Андрєєва багатогранні. Це перш за все гумор (у тому числі й елементи “чорного гумору”)(“О китайских головах”, “Тирания мелочей…”, “О писателе” та ін.), іронія (“О российском интеллигенте”, “Слабый пол”, “Диссонанс”, “В кругу” та ін.), гротеск (“Сфинкс современности”, “Дикая утка”, “Безумство храбрых” та ін.), пародія (“Писатели”, “Китайский роман” та ін.).
Найчастіше фейлетони визначають як сатирико-гумористичні твори, що виконують дидактичну або розважальну функції. Стосовно Андрєєва це визначення в “чистому” вигляді навряд чи можна застосувати. Скоріше можна говорити про специфічність письменницької манери Андрєєва-фейлетоніста, що виявляється у поєднанні сміхового начала з трагічним світовідчуттям. Таким чином, трагічно осмислюючи життя, фейлетони Андрєєва переростають рамки жанру, перетворюючись на літературно-художні мініатюри, на зразок “Сфинкса современности” чи пізнішої “Смерти Гулливера”. Так сміхова модель фейлетонів Андрєєва створювала підґрунтя для новацій його художньої прози.
У підрозділі 2.2. “Ранні оповідання, новели, притча, казка” досліджуються репрезентативні твори Андрєєва означеного періоду з погляду специфіки й еволюції притаманного їм сміхового начала. Внаслідок своєрідного переростання фейлетонів у художню прозу (оповідання, новели, казки і притчі), сміхове начало й “світогляд сміху” письменника помітно еволюціонують й ускладнюються. Андрєєв дедалі відходив від простої гумористичної констатації смішного і безглуздого в житті до виявлення його онтологічних і екзистенційних джерел.
У більшості ранніх “великодніх” і “різдвяних” оповідань і новел (“Баргамот и Гараська”, “Торжество Фитюльки”, “Что видела галка” та ін.) лірична інтонація оповіді ставиться під сумнів іронічною двозначністю благополучно-традиційного фіналу. Удаване “торжество чесноти” береться “під підозру” самою його можливістю в житті. Таким чином, рання “календарна” проза Андрєєва, завдяки іронії та іншим формам сміхового начала, відзначається помітними рисами новаторства.
У новелі “Что видела галка” й анімалістичній казці “Утенок” поряд з іронією значну роль відіграють гротеск і умовні форми зображення. Своєю умовно-гротесковою поетикою ці твори вже безпосередньо передують майбутнім “Сказочкам” та “Искреннему смеху”. Від “розмивання” меж між світом людей і світом тварин Андрєєв переходить до уподібнення людини і речі. На цій основі в його прозі формується іронічна колізія витіснення і заміщення людини річчю-фетишем, що поступово набуває інфернального характеру (“Большой шлем”, “Случай” (“Держите вора!”), “Осенняя слякоть”, “Мебель”, “Книга”).
Уже в ранній андрєєвській прозі сміх починає тяжіти до злого й убивчого і виступає як наскрізний мотив і художня форма вираження відвертої ворожості зовнішнього світу до страждаючої людини Новітнього часу (“Смех”, “Стена”, “Мебель”, “Вор” та ін.). Сміхові реакції продукуються суб’єктивною свідомістю людини в персоніфікованому вигляді й стають стійкими образами-символами і міфологемами. Виникає образ-символ Сміху як супутній долі людини. Водночас сміх виступає і як відбиття трагічної дисгармонії внутрішнього світу особистості ХХ століття (“Большой шлем”, “Ложь”, “В подвале”, “Предстояла кража”, “Нет прощения” та ін.). В обох випадках постійно звучить злісний і блюзнірський (“сатанинський”) сміх і, тісно взаємодіючи з мотивами маски, гри, блюзнірства, виступає як символ світобудови і має руйнівний характер. Такий сміх, виявляючи таємну сутність людини, позначає обмеженість її можливостей і претензій і несе не полегшення й очищення, а божевілля й смерть. Така деструктивна, “демонічна” функція сміху є домінуючою для більшості творів Андрєєва 1890-х – початку 1900-х років. Доброзичливий гумор набуває рис “чорного гумору”, зростає роль гротеску й іронії, яка з “ліричної” трансформується в трагічну (А. Шопенгауер) чи нігілістичну (Ф. Ніцше).
У третьому розділі – “Розвиток “сміхового світу” зрілої прози Л. Андрєєва (1902 – 1909)” здійснюється аналіз репрезентативних для цього періоду творчості письменника творів, досліджується розвиток і концептуальна значущість сміхового начала в авторському осмисленні світу й людини та подальших художніх пошуках письменника. Розділ складається з двох підрозділів: 3.1. “Повісті “потоку свідомості””, у якому йдеться про “Рассказ о Сергее Петровиче”, “Мысль”, “Жизнь Василия Фивейского”, “Красный смех”; 3.2. “Неоміфологія Андрєєва: біблійні легенди та казки”, який містить аналіз неоміфологічних творів “Царь” (“Из глубины веков”), “Бен-Товит”, “Так было”, “Елеазар”, “Иуда Искариот”, а також близьких до них за проблематикою новел “Тьма” та “Сын человеческий”.
У прозі 1900-х років Андрєєв продовжує розвінчувати тогочасних претендентів на “надлюдину”. Започаткована “Рассказом о Сергее Петровиче”, ця тема виявиться наскрізною для усієї подальшої творчості письменника. Сміх у цьому творі виявляється надзвичайно значущим і звучить майже безупинно. Сергій Петрович, людина пересічна та обмежена, оточений незримим ореолом сміху, який супроводжує його протягом усього життя. Сміх стає мотивним імпульсом думок і вчинків героя, що зближує його з анекдотичним героєм. Від сміху людей герой знаходить забуття й ілюзорний порятунок у читанні Ніцше, під впливом якого зважується на самогубство. “Рассказ о Сергее Петровиче” можна інтерпретувати як курйозний анекдот про надто вразливу жертву Ніцше та про книгу філософа “для всіх та ні для кого”. Водночас у фіналі твору іронія поєднується з прихованим трагізмом, в якому відчувається сміхове начало. Трагедійність оповіді змінюється сумним анекдотом про некомунікабельність, про те, “как плохо действует на молодых людей одиночество”.
У “Мысли” також саме сміх, начало деструктивне й одночасно таке, що виконує викривальну функцію, є одним із поштовхів до злочину (вбивства приятеля) головного героя повісті. На освідчення доктора Керженцева Тетяна Миколаївна відповідає сміхом, який смертельно вразив і викрив безпідставність думок та самого існування героя. Сміх із новою силою сповнює нестерпною самотністю і остаточно вбиває у Керженцева надію на її подолання. Сміх героїні також викликає в ньому почуття непевності й страху, що призводить до думки про помсту й убивство. Керженцев не може вибачити жінці й свій власний сміх, яким він відповів на її відмову, тому що його посмішка означає ображене марнославство “надлюдини”, яка мріє про шлюб.
“Жизнь Василия Фивейского” можна інтерпретувати як карнавально-християнізовану меніппею-пародію на агіографічний жанр “житія”. Життєві віхи о. Василя (“ходіння по муках”) відтворюють не благочестиве “житіє” праведника, а “антижитіє” найбільшого грішника, “проклятого неведомым проклятием”. Диявольська абсурдність усього, що діється з о. Василем, полягає в тому, що саме homo credens, “людина віруюча”, виявляється жалюгідним і смішним “пророком без Бога”. Сміх також виконує в повісті важливу функцію. Нервовий сміх о. Василя є стійкою ознакою його психічної неврівноважності і вказує на деформацію свідомості героя під впливом “сурового и загадочного рока”. Ідіот як носій деструктивного сміху символізує уявлення автора про світобудову. Будучи постійним супутником розвитку змін у психіці о. Василя, сміх Ідіота гротесково “коригує” і відтіняє думки і вчинки священика. У фіналі повісті лиховісний сміх Ідіота пов’язує воскресіння з божевіллям і символізує остаточну перемогу ірраціонального начала. “Хохот кощуна” (В. Беззубов) у сприйнятті героя руйнує церкву й убиває священика, стаючи парадоксальним апофеозом його тілесної та духовної смерті.
Схожу природу має сміх і в повісті “Красный смех”. Він є безпосереднім вираженням взаємозумовленості “розірваної” свідомості героїв і розпаду, хаосу їхнього соціального буття. Але якщо в “Жизни Василия Фивейского” таке поєднання концентрується лише в образі о. Василя, то в “Красном смехе” воно властиве більшості персонажів, які схильні до божевілля. Під впливом “божевілля і жаху” війни хвороблива уява героїв принадливо співвідносить і поєднує “сміх” і “червоне” в єдину смислову пару. Специфічна авторська метафора війни (“червоний сміх”) виступає в повісті як первісно абсурдне гротескове поєднання кольору і звуку та наповнюється визначеним логіко-образним змістом. Чим більше проявляється божевілля братів, тим частіше і нав’язливіше перед їх очима випливає страхітлива картина червоного сміху, який виростає з конкретних вражень. Обидва брати-оповідачі відчувають згубний вплив божевільного сміху війни, як і Василь Фівейський – божевільного сміху Ідіота. Поступово червоний сміх з абстракції зболеної свідомості героїв переростає в узагальнення і стає самостійним образом-символом. У фіналі повісті Червоний Сміх символізує не тільки психоз війни, але й божевілля всієї землі, усього людства, коли його розум “начинает мутиться”.
“Царь” (“Из глубины веков”) – перший твір “біблійного” циклу Андрєєва з характерними ознаками карнавалізованої меніппеї. В основі “Царя” лежить мотив серйозно-сміхової метаморфози (перетворення), який бере свій початок у міфах і фольклорі. У “Царе” письменник уперше заявив новий, особливий тип героя. Це людина ХХ століття із гротескними рисами, яка поєднує і “светлый лик Бога и чёрный образ зверя и скота”. З мотивом сміху в “Царе” тісно пов’язаний мотив юродства головного героя, першого серед андрєєвських “юродивих”. Викликаючи сміх над собою, цар-юродивий парадоксальним чином викриває уяву про себе як про царя. Кульмінаційною у творі є сцена “сміхового зниження” влади – висміювання царя натовпом, а царем – безликої юрби. Сміх натовпу повертає царя у свої “межі”, а юрба заражається від царя божевіллям. Сміх над царем єднає людей, а потім убиває їх, перетворюючись на божевільну стихію бунту, який несе самознищення та безглузде руйнування. Так сміх у Андрєєва гротесково поєднується зі смертю.
У “Бен-Товите” гротесково співвідносяться два типи земних страждань ‑ розп’ятої Боголюдини Христа і звичайної людини, єрусалимського торговця Бен-Товита. Андрєєв саркастично “коригує” і пародіює саму налаштованість на незвичайність події (розп’яття Христа), яка не привертає уваги героя, тому що в нього розболілися зуби. Бен-Товит виявляється втягнутим у свідки світової несправедливості, він втілює в собі недосконалість усього людства, нездатного піднятися до усвідомлення справжньої трагедії.
У “Так было” Андрєєв показує, як з вільного духу карнавальної природи революції неминуче виникає новий деспотизм. Революція, спочатку усвідомлена як радість від падіння тиранії, обертається в стихію диявольського шабашу, вакханалію кривавого карнавалу смерті. Політична свобода іронічно постає карнавальною, тобто сміховою, а трагікомедія влади і трагікомедія свободи – парадоксально взаємозалежними і взаємозумовленими. Воля легко переходить у свавілля, “у віковічний бунт одвічних рабів” (Д. Мережковський). Диявольське глузування персоніфікується в самому революційному народові, сповненому прагнення руйнувати й убивати.
“Елеазар” є сміховим варіантом ранньої лірико-філософської мініатюри Андрєєва “Прекрасна жизнь для воскресших” (1900). У “Елеазаре” чудо воскресіння розвінчується: повернення з того світу за іронією долі виявляється трагічно-безвихідною ситуацією. Погляд воскреслого Єлеазара несе божевілля і смерть тим, хто приходить до нього з “затаённой усмешкой в душе”. У цьому творі функцію убивчого сміху бере на себе убивчий погляд. Воскреслий Єлеазар, який гротесково викликає сміх і страх, кидає блюзнірський, сміховий відблиск на майбутнього воскреслого Христа. Чудо євангельської легенди іронічно трансформується Андрєєвим у смішну і страшну “казку диявола”.
Образ Іуди з повісті “Иуда Искариот” будується як переплетіння іронічних парадоксів та сміхових мотивів, які сягають концепцій трагічної іронії А. Шопенгауера та нігілістичної іронії Ф. Ніцше. У тексті їхнім безпосереднім носієм стає інфернальний “казкар”, у сміховій інтерпретації якого і пропонується канонічний євангельський протосюжет. За авторським задумом, Іуда – парадоксальний двійник Христа, в якому поєднується як західноєвропейська (карнавальний блазень), так і російська (Петрушка-блазень, юродивий) сміхові традиції. Образ Іуди веде свій початок від архаїчного трикстера – найбільш “сміхового” і разом з тим найбільш “демонічного” персонажа міфів і легенд. Традиційна новозавітна міфологема трансформується Андрєєвим у сміхову легенду – саме блазень провокує загибель короля (“Царя Іудейського”), щоб звеличити королівське в ньому. Єдність сміху і трагедії в образі Іуди реалізується в трагіко-іронічному “синдромі юродства”, започаткованому “Царем”. Протягом майже всієї оповіді “блазень” і “юродивий” зливаються в одному герої, Іуда постійно балансує на межі комічного і трагічного.
В основі новели “Тьма” – авантюрний сюжет, надзвичайно близький до курйозного анекдота (“Запой, что ли, у него бывает?”). У цьому творі терорист Олексій, змушений ховатися від поліції в будинку розпусти, раптом докорінно змінює свої переконання. Водночас ситуація появи “святого пустельника” у “гріховному блудилищі” пов’язана із “житійною” традицією. “Веселий будинок” – ідеально карнавалізований, типовий “сміховий простір”. Таким чином, Андрєєв зображує споконвічно скандальний характер колізії як типову ознаку “сміхової атмосфери”, притаманну будинку розпусти. Дійсність у новелі постає у вигляді переосмисленого міфу, в якому значну роль відіграють серйозно-сміхові елементи як християнізованої меніппеї та карнавалізації, так і пародійні елементи “житія”, а також “синдром юродства” головного героя.
Новела “Сын человеческий” є перехідною до пізньої прози Андрєєва. У “Сыне человеческом” письменник “знижує” і пародіює сюжетні ситуації і настанови, властиві героям його попередніх творів (“Жизнь Василия Фивейского”, “Царь” та ін.). Але якщо в “Жизни Василия Фивейского” абсурдність усього, що відбувається з о. Василем, подана як зовнішня сутність, то в “Сыне человеческом” превалює внутрішньо мотивований бунт проти детермінованості “жизни-коридора с множеством глухих дверей”. Парадоксальне прилучення до Бога через бунт спричиняє анекдотично-абсурдні, алогічно-гротескові міркування та вчинки о. Івана. Своєю провокуючою поведінкою герой продовжує традицію давньоруського юродства, яку він протиставляє канонічній церковній ментальності. Одночасно образ о. Івана пародійний і щодо традиційного типу юродивого, і щодо андрєєвських героїв-богоборців. Це смілива спроба письменника показати в трагіфарсовому аспекті кризу християнської віри і втрату людиною ХХ століття цілісного світовідчуття. “Сын человеческий” уже прямо провіщав абсурдистські інтенції і “чорний гумор” пізньої прози Андрєєва.
Зрілий період творчості Андрєєва позначений поглибленням “світогляду сміху” і художніх форм його відбиття. Після малої прозі з’явилися повісті “потоку свідомості”, біблійні легенди і казки, де всебічно досліджуються першооснови буття і духу людини, закони людської історії і власної долі особистостей різного типу. При цьому зображувані герої виявляються або homo ridens, “людиною, що сміється” – Керженцев (“Мысль”), Василь Фівейський, персонажі “Красного смеха”, цар (“Из глубины веков”), годинникар (“Так было”), Іуда (“Иуда Искариот”), терорист Олексій (“Тьма”) та ін.; або що осміюються – герой “Рассказа о Сергее Петровиче”, персонажі “Сына человеческого” тощо. Але найчастіше обидва ракурси зображення поєднуються, оскільки homo ridens здатний осягти суть і осміювати не лише побратимів, але й самого себе. Сміх у творах Андрєєва 1900-х років являє собою естетичну “стихію”, яка захоплює увесь художній світ письменника. Особливою сферою прояву цього сміху є сміх натовпу (“Царь”, “Так было”, “Тьма” та ін.), який набуває карнавального характеру, а також інфернальний сміх Долі, Фатуму, Диявола над життям людини і людства.
У зрілій прозі Андрєєва сміховий ракурс зображуваного стає домінуючим і виявляється в стійкому тяжінні до іронічної міфотворчості, “сміхового” осмислення біблійних міфів і легенд (“Царь” (“Из глубины веков”), “Бен-Товит”, “Елеазар”, “Иуда Искариот”, частково – “Тьма”). Творення “нових”, власних міфів наближувало Андрєєва до сучасних йому модерністів і особливо до символістів (Д. Мережковського, Ф. Сологуба, О. Блока, А. Бєлого та ін.). Водночас яскраво виражене у творах Андрєєва означеного періоду сміхове начало, прагнення до “перелицювання” і докорінного, найчастіше блюзнірського, переосмислення (а значить, і руйнації) “старих”, біблійних міфів, дозволяє говорити про паростки постмодерністських інтенцій у зрілій творчості письменника.
У прозі Андрєєва 1900-х років панує трагічна іронія, парадокс, гротеск. Відтак намічена ще в ранній прозі письменника орієнтація на синтез комічного і трагічного відтепер стає домінуючою. Уся філософська проблематика Андрєєвської прози зазначеного періоду осмислюється під трагіко-сміховим кутом зору. Причому до кінця першого десятиліття ХХ сторіччя і без того могутній потік “сміхової стихії” виявляє тенденцію до ще більшого посилення і переростання в “чорний гумор” і абсурдизм (“Сын человеческий” та ін.).
У четвертому розділі – ““Сміховий світ” пізньої прози Л. Андрєєва (1910–1919)”, що складається з чотирьох підрозділів: 4.1. “Казочки”, де йдеться про твори “Покой”, “Правила добра”, “Храбрый волк”, “Черт на свадьбе”; 4.2. “Розповіді “веселої людини” і про “веселих людей””, який присвячено аналізу творів “Искренний смех”, “Он. Рассказ неизвестного”; 4.3. “Анекдоти”, в якому досліджуються твори “Мои анекдоты”, “Человек и смех”; 4.4. “Фейлетони”, в якому йдеться про твори “Смерть Гулливера”, “Талант”, “Театр для четвероногих”, “Административный восторг”. У цьому розділі досліджується еволюція сміхового начала в прозі письменника означеного періоду: мотив сміху, “світова іронія” (трагічна і нігілістична), властиві ранній і зрілій прозі Андрєєва, набувають щодалі постмодерністських рис.
У пізній творчості Андрєєва сміховій ракурс зображення дещо змінюється, мотив сміху набуває нового наповнення і змісту. Тепер уже не ворожий зовнішній світ осміює людину, її діяння і знущається з марності її всілякого роду спроб і зусиль розірвати коло “залізного приречення”, а сама людина стає носієм такого “демонічного” (інфернального) сміху як прикмети ХХ століття. При цьому сміхові реакції людини стають убивчими і саморуйнівними; як “скорпіон, що сміється”, людина убиває себе своїм цинічним сміхом, прагнучи несвідомо солідаризуватися з навколишньою абсурдною дійсністю (“Он. Рассказ неизвестного”, “Искренний смех”, “Талант”, “Мои анекдоты”, “Человек и смех”).
Пізня проза Андрєєва тяжіє до малих жанрових форм: анекдоту, казочки, пародійної мініатюри та ін. Порівняно з повістями і “біблійними історіями” 1900-х років, такі твори відрізняються удаваною простотою і схематизмом сюжету, образів персонажів. Однак при більш пильному розгляді такий “примітивізм” виявляється майстерною стилізацією під відповідні зразки: сатирико-дидактичні літературні казки ХІХ століття в дусі М. Салтикова-Щедріна (“Сказочки не совсем для детей”); сатиричні романи епохи Просвітництва (Дж. Свіфта) (“Смерть Гулливера”); дидактичну літературну творчість власного героя-“дідуся” (“Мои анекдоты”), що, як показали дослідники, гротесково поєднував риси багатьох “учителів” далекого минулого і тогочасного (від Дж. Беньяна, Вольтера і Л. Толстого до богобудівників А. Луначарського та М. Горького).
Пародіюючи цю літературу у своїй пізній творчості, Андрєєв оцінював її з позицій мислителя і художника початку ХХ століття, який випробує сміхом основні буттєві й екзистенційні цінності життя людини. Оскільки, як правило, вони цього іспиту не витримували і виявляли свою відносність або примарність і утопічність, андрєєвський сміх виразно забарвлювався у “чорні” тони. Якщо ж урахувати своєрідність таких іронічних новел-міфів Андрєєва, як “Ослы” (“Состязание с Орфеем”), “Чемоданов”, “Рогоносцы” і підсумкового роману-міфу “Дневник Сатаны”, вже схарактеризованих дослідниками, то тотальний характер руйнації різних, освячених будь-яким авторитетом канонів, істин та їхніх критеріїв, стає ще більш очевидним. Усе це свідчить про зростання постмодерністських тенденцій у пізній прозі письменника. Але водночас новели середини 1910-х років “Полет”, “Герман и Марта”, “Два письма” знову стверджують цінність творчого духу, волі й любові в житті людини і людства.
· ВИСНОВКИ
У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з яких є такими:
- підтверджена й суттєво скоригована існуюча в даний час точка зору на сміхове начало у творчості Андрєєва як вагомого константного елемента, що є визначальним для специфічної поетики прози письменника;
- сміхове начало у прозі Андрєєва – це не сатира вольтерівського типу (“картання суспільних вад”), а трагічно-іронічне осмисленням вічних онтологічних і екзистенційних проблем буття;
- сміхове начало в прозі Андрєєва реалізується в парадигмі трагічного і є однією із визначальних засад його художнього світу. Такий постійний синтез трагічного і комічного зумовлений як особливостями світобачення і світорозуміння письменника, так і загальними тенденціями розвитку мистецтва ХХ ст.;
- схарактеризовані трагічна і сміхова точки зору Андрєєва (у їхньому взаємозв’язку і взаємозалежності) на “прокляті питання” і проблеми свого часу, доводять, що сміховий ракурс зображення дійсності (іронічність, пародійність тощо) притаманний переважній більшості його прозових творів;
- здійснені аналіз та інтерпретація творів Андрєєва різних жанрів і різних періодів творчості дозволяють зробити висновок про те, що сміховий світ прози письменника являє собою буттєву модель, інтегральну систему, яка синтезує співвідносні між собою серйозно-сміхові ідейно-художні шари, інтертекстуальні перегуки, способи і форми зображення та осмислення дійсності;
- у ході дослідження було виявлено характерні ознаки (особливо в зрілій і пізній прозі Андрєєва) модерністичної і постмодерної художньої системи та відповідної поетики, що відіграє ключову роль у формуванні сміхового світу митця;
- у зрілій і пізній прозі Андрєєва, на відміну від попередніх типів сміху, декларується зневіра людини Новітнього часу у сенс, зміст і мету свого життя. Трагічне усвідомлення байдужості й ворожості реальної дійсності людині, яка відчужується від неї, призводить до духовних потрясінь, внаслідок чого, андрєєвська модель жорстокого, абсурдного, глумливо-демонічного світу знаходить своє втілення й обґрунтування в сміхових постмодерністських інтенціях.
Усе це дає можливість заперечити домінуючу концепцію, згідно з якою синтетична художня система Андрєєва посідає чільне місце між реалізмом і модернізмом (В. Келдиш). Насправді, прозову творчість Леоніда Андрєєва слід розглядати багато в чому як явище перехідне від модернізму до постмодернізму “першої хвилі” XX століття, що дозволяє включити її в новий контекст – як російської та західноєвропейської сміхової культури, так і світової літератури минулого століття.
Основні положення дисертації відбито в публікаціях:
1.Гомон А. М. Смех “язвительного Леонида” (поэтика фельетонов Л. Андреева) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2000. – № 473: Філологія. – С. 302 – 307.
2.Гомон А. М. Ирония Л. Андреева в свете концепции комического А. А. Потебни (проза 1898-1902) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2000. – № 491: Філологія. – C. 536 – 539.
3.Гомон А. М. Сказочный дискурс иронической “демонологии” Л. Н. Андреева // Вісн. Харк. ун-ту. – 2001. – № 520: Філологія. – Вип. 33. – С. 378 – 383.
4.Гомон А. М. “Risus caedens” в творчестве Л. Андреева (проза 1899 – 1905) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2002. – № 538: Філологія. – Вип. 34. – С.411 – 416.
5.Гомон А. М. Сатирические тенденции в творчестве Л. Н. Андреева // Комическое в мировом литературном процессе XX века (Художественная практика и проблемы научного осмысления): Тезисы докладов и сообщений межгосударственной научной конференции. – Харьков, 1992. – С. 116 – 117.
|
