ПОВЕСТВОВАНИЕ И ЖАНР КНИГ В.В. РОЗАНОВА «УЕДИНЕННОЕ» И «ОПАВШИЕ ЛИСТЬЯ» : Розповідь І ЖАНР книг В.В. РОЗАНОВА «Самота» І «Опале листя»

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами і планами, продемонстровано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.

У першому розділі роботи «Проблеми оповіді та жанру «Уединенного» і «Опавших листьев» у літературознавстві ХХ століття» схарактеризовано ступінь вивчення теми.

У прижиттєвій критиці творчість Розанова оцінювалася переважно як публіцистика або як філософсько-культурологічні штудії в царині міфології та релігійної тематики; власне естетичний бік розановських текстів не був об'єктом спеціального вивчення.

Поява монографії Е. Голлербаха «В.В. Розанов. Життя і творчість» (1918) знаменує перехід від розгляду розановської творчості в рамках критичної думки до історико-літературознавчого її осмислення. Автор чи не першим помітив, що крізь зображення непов’язаних між собою, здавалося б, «дріб'язків» побуту Розанов вивищується до метафізичних узагальнень про сенс світобудови.

Прикладом першого справді наукового літературознавчого дослідження є робота В. Шкловського «Розанов» (1921). Художній текст Розанова тут вперше аналізується як естетичний феномен, витлумачений у дусі формальної школи. Розуміння розановського тексту як сюжетно-композиційної єдності, запропоноване В. Шкловським, на наш погляд,  є необхідною передумовою для дослідження поетики «Уединенного» і «Опавших листьев». В. Шкловський вбачає  у Розанові провісника нових принципів прози і жанрових перипетій у площині документалізму ХХ століття.

Для європейського гуманітарного загалу вже з 1920-х – 1930-х років Розанов є одним із законодавців модерністських принципів нової європейської літератури. Таке розуміння розановської творчості демонструють роботи М. Слоніма («An Outline of Russian Literature» (1958), Р. Поджолі («On the Works and Thoughts of Vasily Rozanov» (1957), «Rozanov» (1962)). Досліджуючи інтертекстуальні зв'язки, зокрема, рецепцію Розановим художнього досвіду Достоєвського, А. Кроун («Rozanov and the End of Literature: Polyphony and the Dissolution of Genre in Solitaria and Fallen leaves» (1978)) бачить у трилогії «поліфонічну металітературу». Надзвичайно плідною є запропонована А. Кроун концепція  тлумачення змісту естетичних пошуків Розанова в контексті авангардного типу творчості.

У російському літературознавстві інтерес до творчості Розанова відновлюється в 70-і рр. ХХ ст. Осмислюючи естетичну природу творчості Розанова, А.Н. Латиніна (««Во мне происходит разложение литературы» (В.В. Розанов и его место в литературной борьбе эпохи)» (1975)), на відміну від європейських русистів, протиставляє його художнє мислення літературі модернізму за цілою низкою домінантних ознак. Специфіку жанрової природи розановської трилогії А.Н. Латиніна вбачає у змішуванні різних жанрових течій: есеїстської, щоденникової, ліричної, публіцистичної. Дослідник навіть не ставить питання про трилогію як цілісність, вважаючи її «такою, що  шокує своєю інтимністю» і «руйнує літературу».

Подібне бачення творів Розанова обґрунтовує у своїх роботах Вік. Єрофеєв («Розанов против Гоголя» (1983), «Разноцветная мозаика розановской мысли» (1990)), який наголошує на особливих провокативних властивостях розановського слова й авторської позиції, відзначаючи «жанрове і тематичне черезсмужжя» «Уединенного». Цей деструктивно-релятивний характер розановської прози, на думку В. Єрофєєва, узгоджується із відповідними тенденціями «розкладу літератури».

Жанровий генезис розановського «Уединенного» ряд дослідників (В. Єрофєєв, П.Є. Фокін) виводить до форми «Щоденника письменника» Достоєвського, але оцінює такого роду спадкування по-різному.

Із робіт 80-х – 90-х рр. звертають на себе увагу дослідження А.Д. Синявського, С.Р. Федякіна, А.Н. Ніколюкіна, В.Г. Сукача, В.А. Фатєєва, в яких досить всебічно осмислена специфіка введення документального чинника в сполученні з могутньою енергією ліризації, роль «рукописності» і «чернетковості» у естетичному перетворенні документального жанру і т.д.

Однак світоглядна мотивація всіх цих явищ залишилася або зовсім, або недостатньо висвітленою. Наслідком цього стала стійка традиція розривати масив розановських текстів, представляючи трилогію «листя» принципово новим явищем (і етапом) у творчості письменника, а саме конгломератом фрагментарно розрізнених елементів. Насправді і жанр книги, і специфіка її цілісності підготовлені попередньою творчістю Розанова, що маніфестує єдність основних світоглядних настанов протягом її становлення

Другий розділ «Філософія оповіді та жанру в «Уединенному» і «Опалому листі»», що складається з трьох підрозділів, присвячено аналізові філософсько-світоглядних домінант, що визначили специфіку оповіді та жанру книги у творчості письменника. У першому підрозділі «Світоглядно-естетичні підґрунтя оповідально-жанрової своєрідності книг В.В. Розанова (на матеріалі «Про розуміння», «Про потенційність»)» визначено світоглядні засади, фундаментальні для розановських естетичних настанов у цілому і жанрово-оповідної організації його текстів зокрема. Це дає можливість осмислити все різноманіття естетичного досвіду Розанова як органічну у своїй основі цілісність з єдиною художньою логікою і світобаченням. Показовим у цьому зв’язку є початковий період творчості Розанова – книги і задуми книг «Про розуміння», «Про потенційність», що є немовби вступом до естетико-світоглядної системи письменника і пояснюють багато провідних позицій пізнішого, найбільш репрезентативного її втілення. Уже тут на перший план виходять інтуїції процесуальності, незавершеного, такого, що тільки формується, буття. Вони втілені в наскрізному для усієї творчості Розанова мотиві насіння, зерна і проростаючої з цього насіння рослини. Тут життя, життєвість – це насамперед ріст. Будь-яка подія, будь-який факт, природний чи культурний, з'являється у Розанова не статично, а скоріше як обіцянка, потенція до росту, як сукупність можливостей, різних сценаріїв, що можуть реалізуватися. У руслі цих світоглядних домінант формується картина світу і концепція особистості, а через відповідну суб'єктну організацію тексту – особливий образ авторської свідомості, що апелює до інтуїції самосуперечливої різноголосиці світу як до еквівалента самонетотожного динамізму життя-росту.

У другому підрозділі «Поведінковий текст як дискурсивна стратегія Розанова» досліджена роль поведінкового тексту як специфічного перформативного проекту, що втілює нову позараціональну модель свідомості. Найважливіші аспекти тут – це настанова на діалогічний контакт зі сприймаючою свідомістю і її культурним кодом, а також безпосередньо життєве побутування семіотичного жесту, «доструктурного», не зафіксованого в статичній формі літературного тексту. Розанов започатковує створення естетичного відповідника такої картини світу і такого образа людини, по-перше, шляхом обрання певного театралізованого поведінкового амплуа, що у провокативній самосуперечливості втілює певне «реально-жестове» утвердження позараціональної істини про людину, і, по-друге, за допомогою словесно-жанрового втілення динамічної поліфонії дійсності: Розанов створює жанр «книги», в якому імітується безпосередня напруга у взаємодії різних голосів-реплік великого діалогу життя. Водночас, книга обіймає  цей поліфонічний конгломерат певною відкритою рамкою, що осмислює,  додає  завершенності та єдності жанровій структурі. Книга, таким чином, як знакове для розановської творчості структурно-жанрове утворення, несе в собі можливості плідного сполучення протилежних тенденцій: з одного боку, світоглядно мотивованого розпилення і роз'єднання образу «я» у калейдоскопічному миготінні розрізнених і миттєво мінливих –  один за одним – суб'єктів, що говорять, а з іншого, – надсуб’ектної і надполіфонічної єдності, що інтегрує і скріплює всю самосуперечливу діалогічну канву в осмислену й універсальну структуру.

У третьому підрозділі «Суб'єктна організація висловлювання в розановській книзі як жанрі» продемонстровано становлення і зміст розановської книги як жанру, тобто як складного жанрового утворення особливого типу, що містить в собі елементарні структурні одиниці з більш-менш самостійною жанровою визначеністю. Жанр «книги» мислиться як певна наджанрова структура, в межах якої елементи нижнього жанрового ярусу неминуче взаємодіють між собою, перебуваючи одночасно у співвідношенні з цілим «книги», тобто отримують жанрове визначення як відносно одне одного, так і відносно цілого книги.

У свою чергу «книга» як жанр зрілого періоду, тобто часів «Уединенного» (1911), у контексті розановської творчості суттєво співвідноситься і виявляє спорідненість з такими книгами попередніх періодів, як «У світі неясного і невирішеного» (1901;1904), «Сімейне питання в Росії» (1903), «Біля церковних стін» (1906) та ін.

Уже ці книги, побудовані за принципом «полемічних матеріалів», значною мірою являли собою зводи суперечливих думок, суджень із приводу якої-небудь центральної обговорюваної в книзі теми. Книга, таким чином, у змістовому плані має вигляд безмежного і нескінченно вируючого полілогу з напруженим перетинанням голосів-реплік. Відтак вона постає як досвід створення дискурсивної моделі, що імітувала великий, нескінченно живий полілог життя.

«Уединенное» і «Опавшие листья» у найбільш концентрованій формі втілюють цей конструктивний принцип. Тексти, що складають книгу, ще більше редукуються. Як наслідок – знімається відкрита концептуально-тематична спільність між ними і весь простір книги є рухливим конгломератом окремих, мовби відособлених одна від одної ситуацій мови. Дискретні висловлювання довільно змінюються, і процес цей не має ні кінця, ні початку, ні вектора розвитку. Висловлювання здаються настільки семантично незалежними, що можуть явно суперечити одне одному і полемічно зіштовхуватися. За словами В. Шкловського, тут уже « «Так» і «Ні» існують на одному листі». Цілісно-самототожна концепція людини послідовно і цілеспрямовано розпорошується в потоці мінливих, релятивних інтуїцій. Єдиного  мовця-суб'єкта, відповідального за всю суму висловлень, уже не існує. Людина не дорівнює собі, світ не дорівнює собі, – будь-яка визначеність, будь-яка можлива статика підривається і розпорошується в стихії загальної самонетотложності. У такий спосіб моделюється позараціонально-динамічний тип свідомості і світообразу, покликаний підірвати статику картезіански-логоцентричних світоглядних настанов, скасувати і десакралізувати «монологічний» міф про людину – «Cogito ergo sum» і «Tertium non datur» – як застарілу догматику проекту Нового часу.

Однак процесу суб'єктного розпилення і релятивної ентропії протистоїть інша тенденція – тенденція збирання особистості на іншому фундаменті, позбавленому раціоналістичних ілюзій несуперечності. Зовні розрізнені і фрагментовані висловлення, ситуації мовлення виявляються об'єднані в змістовно-світоглядні блоки, вузли, шари під впливом інтегруючої сили асоціативно-лейтмотивних підтекстових планів, що апелюють до міфопоетичної актуалізації архетипічно глибинних сюжетів і символічних «праситуацій». Тому очевидно, що релятивність розановського дискурсивного проекту людини є тільки вторинним і допоміжним засобом, етапом саморефлексії і рятування від ілюзій монологізму Нового часу. Книга як жанр у розанівскій творчості є, таким чином, особливою формою цілісності, органом «збирання» свідомості,  інтеграції особистості.

Аналізу шляхів реалізації цієї цілісності в рамках жанру книги присвячено третій розділ «Лейтмотивно-сюжетна організація «Уединенного» і «Опавших листьев»», у якому розглядаються визначальні у поетиці розановської книги як жанру настанови на цілісність, єдність, сукупність концептуальних елементів. Аналіз показав, що така настанова реалізується за допомогою вже самої типологічної специфіки розановського жанру: тут представлений тип тексту, характерний для модерністської естетики, структура якого визначається наявністю гнучкої і рухливої лейтмотивної системи. Система лейтмотивів надає певного підтекстового зрощення дискретно-крапковому сюжетному пунктиру, задає сюжету необхідну динаміку, переключаючи його розвиток з контексту в контекст, від однієї  теми до іншої. Наскрізний характер лейтмотивної структури зумовлює сполучення, зіткнення і перетинання  різних сюжетів. У такий спосіб формується система сюжетів, об'єднана в цілісність наскрізною дією лейтмотивної системи. Окремі компоненти реалізації лейтмотивно-сюжетної системи книги розглядаються у восьми підрозділах.

У першому підрозділі «Мотивний блок «усамітненості-самотності» проаналізовано центральний для книги мотивно-сюжетний блок, що надає структурно-ціннісної перспективи розвиткові інших мотивно-сюжетних і тематичних ліній. Мотив самотності і мотив друга у своєму сполученні утворюють концептуальний вузол тісно взаємозалежних мотивних відгалужень. «Самотність» як проблема «єдиного» та «множинного» у сполученні з мотивом друга розростається у провідний, генеральний для усієї мотивної структури концепт «я та інший». Реалізується це відношення глибоко амбівалентно: усамітненість мислиться одночасно і як єдиний шлях особистісного самостояння і повноти через «усамітнення» злиття з божеством; і, навпаки, як відчужена від світу трагічна самотність вічного мандрівника. Цей амбівалентний мотивний блок – «усамітненість-самотність» – породжує могутню трагічну конфліктність у світосприйманні ліричного героя: жадання повноти і цілісності – і неможливість їхнього здійснення, прагнення здійснити утопію родинної всепричетності – і осмислення реальності розколу і відчуження. Міф едемської єдності, яка вбачається у необхідністі родинного єднання з  іншим, і разом з тим трагічна нездатність його реалізації визначають центральну ціннісну семантику книги, аксіологичне ядро художнього универсуму «Уединенного» та «Опавших листьев». Всі інші мотивні прирощення так чи інакше визначаються щодо цього вузлового центра, представляючи різні варіанти рішення співвіднесення «я та інший».

Один із таких варіантів представлено у мотивно-сюжетному комплексі «Друга», проаналізованому в другому підрозділі «Мотив «Друга» і його модифікації». Тут співчутливе споріднення з «іншим» подається як перспектива знайти собі друга в «іншому». І перспектива ця мислиться в опоетизованому світлі образу дружини-друга, її життя, позиції, програми поведінки і, особливо, її ставлення до людей. Етично недосяжним ідеалом, безумовним і релігійно відчутим моральним імперативом у цьому контексті стає орієнтація на жертовну модель взаємин з «іншим». Життя для іншого, заради іншого, любов як біль за іншим, життя як жертва представляється єдино адекватним щодо відповідального самовідчуття «я» відносно «іншого». У рамках цього мотивного поля спостерігається дуже показове сполучення в міфопоетичному сюжеті «поверненого раю» ідеалу всеспорідненості й усепричетності, що має в Розанова безсумнівно язичницький конотативний ґрунт із християнізованим (жертовним) тлумаченням смислового комплексу подоланого гріхопадіння.

Представлений вище «відкритий» варіант ставлення до іншого змінюється принциповою і згубною закритістю «я» для «іншого» у мотивно-сюжетному комплексі «літератури». Аналізу цього комплексу присвячено третій підрозділ «Трансформація мотивів у сюжеті літератури». Найважливішим чинником, що перешкоджає продуктивному діалогу з «іншим», є концепт «самовдоволення», що у Розанова виступає головною характеристикою письменницького гублячого слова. У зв'язку з цим особливу силу набуває звучання апофатичного мотивного комплексу, у рамках якого основною стає опозиція «неньки»-«друга» як повноти мовчання (міфологічна проекція Мойсея) і Гоголя-демона, що виступає уособленням інфернально-пустотної сутності друкованого, публічного слова (комплекс Аарона).

Навколо цих центральних в аксіологичному полі книги опозицій «повнота – порожнеча», «дійсність – удаваність» розгортаються основні колізії трагічного самообґрунтування антиномічного «я» ліричного героя Розанова.

Так формується ще один об'єднуючий чинник – наявність визначеної ціннісно-духовної парадигми, що задає етичний фокус бачення колізії, ракурс моральної самооцінки ліричного героя: неможливість споріднення з іншим пов’язана з головною темою провини й особистісної відповідальності за людський учинок. Такий універсальний, акцентовано аксіологічний контекст, реалізований із залученням глибинних архетипічних змістів, є ґрунтом для виникнення концептуальної єдності в смисловому цілому книги.

Сенс письменницького слова і, відповідно, «самовдоволення» як світоглядної програми реалізується в парадигмі «легковажного» псевдобуття “боборикіних-добчинських”, що обертається руйнівністю самозамилування Герострата. Егоїзм «легких шляхів» добчинских-геростратів як забуття вищого «образу й подоби» у людині в аспекті відповідальності і боргу зводиться до християнізовано трактованого імперативу роботи, праці по створенню, обробленню себе самого. Легковажність життєвої позиції знаходить втілення в мотиві порожнечі, пустотного письменницького слова.

У четвертому підрозділі «Гоголь як міфологічний персонаж у мотивній структурі «Уединенного» і «Опавших листьев»» мотив аналізується у максимально повному своєму втіленні. Гоголь і його слово мають тільки зовнішність, оболонку, зовнішню “видимість” – геніально блискучу, але фантомно-ілюзорну, що не має під собою онтологічного фундаменту – здійснення в події буття. Тому Гоголь – “архієрей мертвечини”, диявол-спокусник, він «править службу» своїм звабним словом, що спокушає, що плодить Добчинських-Геростратів. Гоголь виявляється носієм і служителем інфернальної “пошлості”. Письменницьке слово виступає носієм порожнечі й удаваності, хибності й обману, і формує широкий міфопоетичний контекст у смисловому комплексі актуалізованої порожнечі, що заміщає справжнє буття мертвущою симуляцією. Розанов продуктивно використовує міфологічну формулу про порожнечу як природу зла. Пустотність слова виступає як спокуса «легких шляхів», балаканини без учинку, що онтологічно несе в собі небезпеку втратити себе, небезпеку самогубства і смерті. Зовнішня формальність, за якою криється порожнеча, – головний атрибут Гоголя як демонічного персонажа. Найбільш показовим тут є дуже міцний зв'язок мотивів порожнечі і смерті. У найбільш загостреній формі це поєдання об’єктивується в комплексі некрофілії Гоголя.

Різні шляхи реалізації мотивного комплексу «порожнечі-смерті» розглянуто в підрозділі «Мотивна низка «порожнеча-смерть» у сюжеті сучасного апокаліпсиса». Як соціально-історичну проекцію «порожнечі-смерті» Розанов мислить революційний «нігілізм». Для нігіліста не існує наявного буття, воно через призму утопічного ідеалу розпорошується на ніщо. Нігіліст – людина, яка ненавидить життя, яка самогубно поклоняється порожнечі. Однак далі Розанов звертається до визначення метафізичного генезису й обґрунтування сучасного нігілізму, вбачаючи його у фігурі Христа, у християнській утопії, яка теж, за Розановим, несе із собою смерть і ненависть до життя через особливу порожнечу безсім’яності. Як Христос повстав проти плоті, родини, проти життя і роду («залиши батька і матір своїх»),  так нігілісти ненавидять батьківщину, родину, свій рід, людей, весь «божий світ». Порожнеча і тут мислиться певною силою, що симулює буття, що підмінює дійсність хибною роллю, відповідальну позицію – показною позою. Трагедія Росії і сучасної людини взагалі – у розгулі самозванства. Усе буття порожнє, гниле усередині, за парадними фасадами, – тому що ми не любимо, не віримо, не працюємо в поті чола, а тільки удаємо життя, живемо ілюзією легких шляхів, підмінюємо себе самих і своє буття ілюзіями й фантомами. Масштаб цієї трагічної симуляції задається гранично універсальний: зміст буття загублено, розбито, розміняно на дрібну монету пошлості. А обертається це апокаліптичними наслідками: «планета нас скидає із себе», «сонце не бажає нам більше світити», «бог задув свічку», тому що ми такі йому не потрібні. «Ми вмираємо, – говорить Розанов, – єдино від неповаги до себе, тільки в цьому причина нашого самогубства». Так мотивне зв'язування «порожнечі-смерті» реалізується в полі мотиву провини, у даному випадку в аспекті провини загальної, колективної.

Далі мотив провини розробляється в аспекті індивідуальної, «моєї власної» провини за весь апокаліптичний жах світу, що гине. Означений аспект проаналізовано у підрозділі «Євангельські конотації в сюжеті друга». Уся трагедія світу вміщується в приватну, глибоко особистісну трагедію ліричного героя Розанова, що звинувачує себе у втраті найдорожчого для нього – дружини, “неньки”, друга. Сюжет умираючої дружини породжує в книзі могутній потік ліричної рефлексії-ламентації. Мотив провини прагне до максимального узагальнення, абсолютизації. Сюжет виходить за рамки емпіричної фабульності, події набувають універсалізованої перспективи, почуття провини переростає простір приватної драми і формує контекст екзистенціальної й онтологічної трагедії. Загибель дружини асоціюється з загибеллю Росії, загибеллю всесвітнею, апокаліптичною. Тема умираючої дружини стає в один ряд із  найграндіознішими темами творчості і життя Розанова (вони дані максимально лаконічно – Апіс і Христос), – але за своєю значимістю, за життєвим переживанням, за живим болем  вона перевершує, перемагає ці теми, і вони відпадають як щось непотрібне, омертвіле. Пануючими стають мотиви непотрібності і смерті. Література, письменство, тобто головна справа життя героя, уявляється йому соромітним гріховним заняттям, що тільки відчужувало подружжя. Тут по-особливому проявляються мотиви злої, диявольської природи слова взагалі й осібно слова друкованого, літературного. Підсилені виходять на перший план мотиви бажання слави, самозамилування, легкодумства. І усі вони тут актуалізовані як різнобічні складові мотиву провини. У зв'язку з цим характерної значущості набуло питання про апофатичну складову творчої свідомості Розанова.

У підрозділі «Апофатичний аспект мотивної системи «Уединенного» і «Опавших листьев» здійснена спроба знайти цілісний світоглядний комплекс, що криється за втіленою в «Уединенному» і «Опалому листі» авторською концепцією слова. Слово, вербальне вираження, утілення змісту трактується як його втрата. Примат мовчання означає певний цнотливий намір зберегти, вдержати нерозгубленою безпосередню життєвість і дійсність смислу. Тут використано важливі міфологічні контексти, що містять уявлення про табуйованість вимовлення сакрального змісту, імператив потаємності як обереговості святині. Цей же комплекс знаходить своє продовження в специфічно, по-розановски втіленому комплексі юродивого слова. Слово навмисно провокативне, потворне виноситься як деякий захисний щит, цнотливе покривало, що оберігає недоторкану дійсність сакрально пережитих ціннісних змістів.

Очевидним є особливий різнорівневий ізоморфізм структури розановської трилогії, де специфіка амбівалентної оповіді (релятивне розпилення, з одного боку, і  ціннісна центрація, з іншого) виявляє адекватну відповідність в амбівалентності аксіології мотивної структури (юродиве слово – одночасно і потворне, і святе).