| Краткое содержание: | У ВСТУПІ, зважаючи на стан наукової розробки проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й основні завдання дослідження, означено об’єкт і предмет розгляду, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації, окреслено її теоретико-методологічну базу, зазначено відомості про апробацію та публікацію результатів.
У першому розділі – «ЖАНР БІБЛІЙНОГО ПСАЛМА: ГЕНОЛОГІЧНИЙ ТА ПОЕТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ» – комплексно аналізуються генологічні аспекти жанру біблійного псалма.
У підрозділі 1.1. – «Проблема генологічної диференціації та термінологічного окреслення параметрів жанрового діапазону духовної поезії» – акцентується увага на недостатній експлікації теоретичних параметрів явища духовної лірики, що спричинилося до термінологічної невиразності у розмежуванні різних жанрових систем: сакральної, церковної (богослужебної), релігійної і відповідно її жанрової парадигми, яка включає такі сегменти: молитва – сакральний псалом – літературний псалом – гімн.
Упродовж минулого століття українську духовну поезію як складову ліричної системи з ідеологічних міркувань вивчали або фрагментарно, або у вузьких рамках загальноприйнятої концепції радянської науки, відтак прямі зв’язки з християнською традицією, які зумовлювали особливості поетики, здебільшого ігнорувалися.
У ході дослідження корпусу творів духовної лірики та процесу освоєння Біблії в контексті європейських літератур виокремилися три рецептивні культурологічні моделі – середньовічна, ренесансна та неоміфологічна (Ірина Бетко). Перша модель була бібліоцентричною, оскільки лірика на цьому етапі підпорядковувалася переважно богословським завданням, а не естетичним законам. Друга – десакралізувала літературно-мистецьку рецепцію Святого Письма, позаяк письменники тієї епохи зверталися переважно до біблійних сюжетів, по-своєму переосмислюючи їх та піддаючи жанрові канони сакральних текстів різноманітним трансформаціям. Остання модель рецепції Біблії позначилася відходом літератури від релігійних першоджерел та остаточним розрізненням сакральної, церковної та релігійної поезії як самостійних пластів духовної лірики. Отже, термін «сакральна поезія» співвідносимо з творами священних книг; поняття «церковна поезія» обмежуємо сферою застосування в богослужебній практиці; «релігійна поезія» – використовуємо для характеристики творів, написаних з актуалізацією релігійно-міфологічних мотивів, сюжетів та образів. Із диференціацією різних пластів духовного поетичного дискурсу увиразнилися відмінності між жанровими утвореннями як сегментами її генологічної системи: молитва – біблійний псалом – літературний псалом – гімн, які у сучасному літературознавстві не завжди трактуються адекватно.
Причина плутанини щодо взаємозамінного вживання термінів для позначення цих жанрів убачається в існуванні псалмових різновидів Книги Псалмів, а також у недотриманні світськими авторами дефінітивної жанрової чіткості в окресленні власних творів. Авторські жанрові визначення не завжди відповідають усталеним нормам сучасної генології і здебільшого репрезентують авторську позицію стосовно псалмової лірики – оприявнення інтертекстуальних зв’язків із текстами біблійної Книги Псалмів. У розвідці розмежовуються поняття «сакральний псалом» і «літературний псалом» як два самостійні жанрові утворення, що відповідно співвідносяться з пластами сакральної і релігійної літератури.
У підрозділі 1.2. – «Принципи класифікації біблійних псалмів» – у теоретичному ключі осмислено доцільність різних підходів до класифікації біблійних псалмів (за авторством, за часом написання, за генологічними ознаками). При аналізі наявних класифікацій біблійного псалмового дискурсу виявлено принципи, які є визначальними при групуванні його жанрових різновидів: так, класифікації Ірини Бетко, С. Бернфельда, В. Домашовця, Г. Гіземанна, Віри Сулими засновуються на ідейно-тематичному підході до сегментування біблійних псалмів; С. Абрамовича, Д. Бретчера, Г. Гункеля, Є. Зігабена – на функціонально-тематичному.
У підрозділі 1.3. – «Поетологічні аспекти старозаповітної лірики» – розкрито специфіку поетики жанру сакрального псалма та проаналізовано особливості поетичної мови біблійних текстів.
Зародившися в орієнтальному культурному середовищі на стадії «дорефлективного традиціоналізму» (С. Аверінцев), сакральний псалом не був жанровою формою винятково літературного, естетичного призначення, а поставав позалітературним генологічним утворенням, яке сформувалося у межах життєвої й обрядової ситуації – «Sitz im Leben» (Р. Лоут), – синкретичним жанром, в якому саме висловлювання невіддільне від умов його виголошення, а його основні риси визначаються не стільки літературними нормами, закріпленими у теоретичних трактатах, скільки їх культовим чи побутовим призначенням.
Аналіз текстових структур сакрального псалмового дискурсу засвідчив наявність специфічних компонентів архітектоніки, поетики та тематики, які в сукупності виступають його жанротвірними чинниками. Архітектоніка Книги Псалмів – це своєрідна «геометрія орнаментів», що увиразнюється через метричну побудову висловлювання, зумовлену паралелізмом думок, і строфіку, типовою одиницею якої в староєврейській поезії є дистих. Специфічними композиційними ознаками біблійного псалма вважаємо наявність анафоричних та епіфоричних конструкцій та організацію поетичних зразків у формі акростихів. Посиленню художньої експресивності слугує багатоплановість тропів біблійної поезії, серед яких важливу роль відіграють наскрізні порівняння, епітети, метафори, синекдохи, які додають до змістової наповненості текстів і є основними засобами творення образів-символів. Метафоричність висловлювання уможливлює актуалізацію будь-якого псалма у нових контекстах та різних життєвих ситуаціях. Така відкритість як визначальна ознака біблійної поезії спонукає реципієнта до її творчого осмислення через множинність потрактувань.
У підрозділі 1.4. – «Паралелізм як художньо-композиційна домінанта у поетиці сакральних псалмів» – здійснено огляд існуючих теоретичних концепцій біблійного паралелізму (Р. Лоута, Дж. Кугеля, Адель Берлін, Р. Ольтера, Н. Нікольского), який постає визначальним принципом архітектоніки псалмового мислення, а в поєднанні з різними видами лексичних повторів є основою ритму поетичних біблійних текстів, сприяє логічному й емоційному увиразненню висловлювання. У дисертації висновується, що цей синтаксичний прийом підсилює контраст (антитетичні конструкції), сприяє змістовій близькості, узгодженню полярних думок, а завдяки регулярній повторюваності акцентує на певному елементі тексту та створює фон для емфатичного виокремлення смислової домінанти.
У підрозділі 1.5. – «» – біблійні псалми розглядаються з позицій різних метологічних підходів (буквалістичного, алегоричного, типологічного, гомілетичного). Виявляється зумовленість процесу розуміння в залежності від обраних інтерпретаційних парадигм і відповідних методів: історичної, географічної і культурологічної в межах історико-критичного методу; авторської парадигми і психологічного методу; мовної парадигми і граматичного методу; а також методу цілісної інтерпретації, який засновується на концепції М. Вайса. Застосування цих методів і підходів у їх взаємодії та взаємодоповненні розширює спектр текстового аналізу біблійного дискурсу, позаяк такі методологічні практики використовують не лише інтерпретатори Книги Псалмів, а й перекладачі старозаповітної поезії, в результаті чого виникають параперекладні жанри адаптації сакральних текстів.
Другий розділ – «ФОРМИ РЕЦЕПЦІЇ КНИГИ ПСАЛМІВ: ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ» – зосереджено на експлікації теоретичних проблем адаптації і трансформації псалмової поезії в національній літературі.
Підрозділ 2.1. – «» – розкриває специфіку входження біблійного жанру псалма у слов’янську літературну полісистему, а також особливості трансформації жанрового канону псалмового дискурсу в культурно-мистецькому просторі найбільших європейських країн.
Значна увага звернена на виявлення безпосереднього впливу, який мали тексти Книги Псалмів на становлення й укладання жанрової системи гімнографії, розвиток якої проходив такі стадії: сакральні тексти Псалтиря → комбінування вибраних рядків (іноді віршів) певного псалма → синтез псалмових віршів з іншими жанрами → позалітургійний поетичний переклад / переспів псалмової поезії з використанням принципово нових типів віршування.
Як підтверджує літературний аналіз, українська псалмова традиція розвивалась у руслі загальноєвропейського поступу, виявляючи спільні стійкі зв’язки на рівні долучення сакрального інтертексту до художніх літературних творів, та органічно сприймала різні прояви новаторства. Так, під впливом польської літературної традиції в Україні почалося написання псальм та кантів. Протестантські релігійні рухи в Європі позначились і на світській літературі, яка дедалі частіше зверталася до Святого Письма. «Онароднення» Біблії зробило її доступною для широких кіл населення, а письменники набули можливості її художньо-мистецького перепрочитання та інтерпретації, що призвело до подальшого модифікування біблійного жанру. Чим більше особистісного, власне авторського вкладали в канонічні сакральні тексти, тим віддаленішим ставав зв’язок біблійної поезії та її художньої інтерпретації. Як і в західноєвропейській традиції, в українському літературному просторі формування і відокремлення літературного псалма у самостійне генологічне утворення проходило у декілька етапів – від запозичення окремих рядків чи віршів сакрального оригіналу в нову поетичну структуру на рівні цитації та алюзії до повного трансформування його формальної та художньо-образної структури. Отже, зародженню жанру літературного псалма передувало часткове опрацювання та переосмислення біблійного псалмового дискурсу.
Подібним чином розвивався жанр псалма в європейських літературах. Так, модифікації та зміни канонічних норм зазнали зразки сакральної поезії в австрійській, англійській, іспанській, італійській, польській, німецькій, французькій літературах, пройшовши стадії перекладу, часткового та повного «одомашнення», цілковитого трансформування. І в католицькій, і в протестантській літературних традиціях псалмового вірша простежується віддалення від сакрального праджерела, а псалмові новотвори, окрім величальних та елегійних мотивів, подекуди набували іронічного, сатиричного та травестійно-бурлескного забарвлення. Зміни та зсуви на різних рівнях жанру були то наслідком посилення культурно-освітнього та духовного розвитку нації, то суспільно-політичних катаклізмів, відтак – спроби авторів осягнути сенс власного існування. Звернення поетів до біблійної книги зумовлене прагненням «закодувати» в алегоричних образах псалмів трагічне становище української нації, провести аналогії між історіями двох народів – українського та єврейського. При цьому на різних етапах історії, становлення та розвитку культурної традиції (чи її занепаду), твори українських авторів характеризуються різним рівнем збереження / відступу від біблійного джерела; до псалмового дискурсу та його осмислення долучаються нові контексти, художньо-стильові, тематично-образні, структурно-композиційні компоненти.
Підрозділ 2.2. – «» – оприявнює фактори, які зумовлюють жанрову специфіку літературного псалма, його дуальну природу – накладання матриць східного та західного світовідчуття, своєрідна «гра» канонічного та індивідуально-авторського контекстів, до яких долучаються суспільно-політичні, історичні, географічні та інші паратекстуальні чинники. Генологічне утворення літературного псалма постає у полі взаємодії жанрових просторів, витворюючи таким чином особливу жанрову систему псалмових переосмислень. У залежності від рівня наближеності до оригінального біблійного джерела та співвідношення категорій sacrum / profanum, виокремлено парадигму жанрів поетичного перекладу Книги Псалмів: канонічні переклади – переспіви – наслідування – стилізації – варіації.
У підпункті 2.2.1. – «Канонічні переклади біблійних псалмів» –висновується, що канонічний переклад сакральної поезії є першим щаблем рецепції, на якому базуються всі інші її форми, адже цілісно втілює художньо-образну структуру та духовний зміст певного явища однієї культури мовними засобами іншої, враховуючи при цьому часові, етнічні, психологічні контексти, а також відмінності лінгво-культурних картин світу носіїв обох мов. Відтворюючи рідною мовою сакральну поезію, світські письменники інколи орієнтувалися на першоджерело, а інколи – на вже існуючі канонізовані переклади, що теж значною мірою визначало вектор авторського переосмислення.
У підпункті 2.2.2. – «Параперекладні жанри адаптації Книги Псалмів» – теоретично обґрунтовано форми рецепції Псалтиря за ознакою кореляції точності / адекватності та вільності / прийнятності відтворення першоджерела в українській літературній полісистемі.
Пристосування жанру до іншого мистецько-культурного простору завжди супроводжується процесами його трансформації. Нонна Копистянська, розглядаючи питання генетичних і типологічних форм спадковості окремих жанрів, пояснює це явище з огляду на існування в різних традиціях не лише національного, а й міжнаціонального досвіду та еволюцію жанру, яка відбувається у його «рідній» літературі. При цьому дослідниця наголошує: «від того, що одна література переймає від інших літератур жанри, вона не стає менш національною і самобутньою. Важливо, як вона ними розпорядиться, бо переймається і засвоюється як своє тільки те, що відповідає власним традиціям і потребам».
«Українізація» псалма та пристосування до свідомості українського читача віддаляли новий текст від праджерела, що стало причиною зародження поетичного переспіву псалма. Специфічними ознаками цього параперекладного жанру вважаємо збереження центральних домінант та лейтмотивів першотворів, що водночас поєднується зі зміщенням / перенесенням змістових акцентів, наближенням до реципіюючої культури через долучення мікрообразів національного характеру. Автори переспівів лише частково керуються усталеним біблійним каноном, проблематикою першоджерела, в їхніх новотворах прочитується суб’єктивне сприйняття та заломлення сакральних псалмів, яке підпорядковується авторському задумові. Тому жанр поетичного переспіву постає спробою узгодження «власного» з «чужим», авторського з традиційним, особистісного із загальнолюдським на основі суголосних тем, мотивів та образів. У жанрі переспіву написані окремі твори В. Александрова, П. Гулак-Артемовського, М. Карпенка, П. Куліша, М. Максимовича, С. Руданського, Т. Шевченка, Я. Щоголіва, Тетяни Яковенко.
Подальше входження сакрального тексту в український літературний простір знайшло своє вираження у псалмових наслідуваннях, типовою ознакою яких є втілення національної картини світу в старозаповітних образах. Цей процес супроводжується «одомашненням» біблійної поетики в українській літературній полісистемі, що уможливлює появу нових аналогій, сприяє пошуку історичних співзвучностей, як-от «Ізраїль – Україна», «Єгипет, Вавилон – Росія». При поетичному перекладі у жанрі наслідування зазвичай не цілком зберігається образна система першоджерела, натомість автор творить власну систему образів, не типову для біблійних текстів; власне так інтерпретували Псалтир Т. Шевченко («Подражаніє ХІ псалму»), І. Франко, Ліна Костенко.
У псалмових стилізаціях суть твору або розширюється ремінісценціями, або формується як семантичне протиставлення іншому текстові. Для псалмових стилізацій характерним є запозичення окремих образів оригіналу, що надає переробці нового змісту та звучання через вияв індивідуальних особливостей письменника-перекладача. Розширення смислової палітри шляхом відтворення тематики й одного з мотивів першоджерела й активного долучення чужої думки та образів – прикметна риса псалмової стилізації як параперекладного явища. Залучаючи до новотворів окремі ідейно-смислові константи сакрального тексту, створюючи інтертекстуальне поле за допомогою запозичених біблійних тем і образів, автори української псалмової лірики зосереджувалися у своїх переробках на виявленні особистісних позицій, думок і переживань. У цьому параперекладному жанрі написані псалмові новотвори Б.-І. Антонича, П. Куліша («Варіація первої Давидової псальми»), В. Мови-Лиманського («Руський псалом»), Д. Павличка, Лесі Українки, І. Франка («Блаженний муж, що йде на суд неправих»).
У псалмових варіаціях актуалізуються лише окремі мотиви біблійного оригіналу, а їхнє генологічне визначення має переважно не теоретичне, а мистецьке підґрунтя і не виправдовує жанрового очікування читача. За таких умов сакральні тексти є лише імпульсами для написання авторських зразків, оскільки, крім власне авторської генологічної ідентифікації, ці поетичні твори не виявляють інших характеристик псалмового жанру і зберігають доволі віддалений зв’язок із сакральною поезією. Набуваючи рис самобутності, вони виходять за межі перекладної полісистеми. Авторами варіацій на псалмові мотиви є В. Базилевський (цикл «Продовження псалмів»), А. Боднар («Псалом братерству»), І. Волкович («О душе моя, душе, чому не ридаєш…»), П. Карманський (цикл «Псалми»), В. Кордун (збірка «Білі Псалми»), Є. Маланюк (цикл «Псалми степу»), Д. Павличко (окремі тексти збірки «Покаянні псалми»), Левко Ромен («Псальма приречених»), С. Сапеляк («Псалом Благовіщенню»), Є. Сверстюк («За мотивом псалма 43»), М. Старицький («Псалом. Богородице і Діво…»), П. Тичина (тетраптих «Псалом залізу»), Ю. Топунов (цикл псалмів), Емілія Турковська («Відворотній псалом»), М. Філянський («Хвала»).
У підрозділі 2.3. – «Специфіка міжсеміотичного перекладу псалмових образів і мотивів у європейському мистецькому дискурсі» – розглядається проблема міжсеміотичного перекодування псалмового тексту іншими видами мистецтва. Із входженням біблійного дискурсу в європейський літературний простір розпочалося активне опрацювання сюжетів, тем та образів Святого Письма не лише духовенством, а й світськими митцями, яке набуло особливого розвитку в добу Відродження. Так, за мотивами Книги Псалмів створювалися численні музичні авторські твори, її образи надихали художників та скульпторів. З огляду на панорамне представлення псалмової тематики в інших видах мистецтва і недостатню експлікацію багатоаспектного явища міжсеміотичного перекладу в теоретичних розвідках, специфіка такого перекодування виявляє свою продуктивність і бачиться як окремий предмет наукового дослідження.
У третьому розділі – «ҐЕНЕЗА НАЦІОНАЛЬНИХ МОДЕЛЕЙ ЖАНРУ ЛІТЕРАТУНОГО ПСАЛМА» – увиразнюються особливості трансформації сакральної поезії у процесі пристосування до національної літературної полісистеми.
Підрозділ 3.1. – «Синтетичні моделі жанрової модифікації літературного псалма: проблема дифузії жанрів» – порушує проблему генологічної модифікації літературного псалма. Актуалізувавшись в окремих художніх текстах й адаптувавшись до кожної національної літературної полісистеми (української зокрема), сакральний псалом набув нових формальних характеристик, що спричинилося до втрати канонічної моделі генологічного утворення, того жанрового осердя, що творилося «на основі стійких жанрових властивостей, які укладалися протягом століть». Процес «приживлення» цього жанру в східнослов’янському культурно-мистецькому просторі супроводжувався значними змінами у його структурі. На відміну від будь-якого іншого художнього твору, літературний псалом – цілісне, згущене жанрове утворення, межі якого задаються не лише особливим авторським вибором, а й біблійним зразком. Відтак відтворення канонічної матриці у літературному псалмі має ризоматичний, інтертекстуальний характер, завдяки чому жанр постає своєрідним способом збереження «жанрової пам’яті» сакрального прототипу та культурної пам’яті читача. Така амбівалентна природа літературного псалма, синтез естетичного та функціонального начал означили різні вектори пошуку авторами принципів трансформації канонічного тексту в поетичну, художню структуру.
Риторичний підхід до переосмислення псалмової лірики дозволив використовувати біблійний оригінал як готову форму, яку поети заповнювали актуальним для них змістом. Мотиви Книги Псалмів у поєднанні з власне авторськими контекстами втілювалися у синтетичних моделях, які описані у підпунктах 3.1.1. «Псалом-ода»; 3.1.2. «Псалом-елегія»; 3.1.3. «Псалом-дума». Аналіз текстових структур перепрочитань Псалтиря дає підстави для увиразнення національної самобутності псалмової лірики. Так, синтез жанрових утворень псалма та оди є специфічною ознакою російського псалмового дискурсу, що знаходить пояснення в історичному минулому – панівній позиції Росії стосовно інших слов’янських народів.
У перетрактуваннях риси оди чи елегії могли набувати домінуючого значення, залежно від особистих естетичних уподобань поета чи художніх принципів літературної групи, напряму, до якого він належав, мистецької епохи. Українська псалмова традиція більше тяжіє до елегійної експлікації, ніж до одичної, адже звернення до елегійного жанру стає способом вираження конфлікту між особистістю та навколишнім світом, філософських тем буття, соціальної проблематики. Долучаючи до своїх творів елементи елегійного вірша, поети висловлювали біль, смуток, каяття, а інколи й невдоволення Божою волею. Єдність одичного / елегійного та псалмового начал визначається як одна з жанротвірних ознак літературного псалма.
У східнослов’янському літературному просторі відбувалося не просто злиття, інтерференція окремих жанрів, а і дифузія двох світоглядних систем – Західної та Східної. Взаємопроникнення національного фольклору та християнського віровчення стало причиною долучення біблійної тематики, образності, сюжетів і мотивів до творів української літературної полісистеми у формах цитувань, алюзій, ремінісценцій. Площини дотику між фольклорною та біблійною жанровими традиціями на структурному, тематичному та поетологічному рівнях уможливили взаємодію двох жанрових систем, що дало змогу говорити про накладання жанрових моделей думового епосу та біблійного псалма.
Пристосовуючись до слов’янського світосприйняття та літературної традиції, сакральні псалми зазнають змін не лише на структурному рівні, а й в ідейно-тематичному плані. Актуалізуючи нові авторські контексти та набуваючи нового звучання, тексти-переосмислення біблійної поезії змінюють свій статус, що виводить їх за межі релігійної лірики та вписує у парадигму жанрів філософської ліричної системи. Такими зокрема є псалмові наслідування, стилізації та варіації.
У підрозділі 3.2. – «Вияв авторської візії у жанрі літературного псалма» – оприявнюється багатогранний інтертекстуальний зв’язок між двома жанровими структурами – біблійним і літературним псалмами, який не дозволяє говорити про повне затушовування елементів сакральних оригіналів у новотворах, які, як палімпсест, проступають крізь авторський пласт нової мистецької структури.
Літературний псалом як генологічне утворення виявляє свою специфіку через іманентну орієнтацію на першоджерело, з якого черпає теми, мотиви, образи і т. д. Кожен автор опрацьовує ці елементи по-своєму, коректуючи, розставляючи власні акценти, намагаючись самовиразитися і як митець, і як неповторна особистість. Це спричиняється до нашарування у жанрі кількох авторських пластів (голосів): а) біблійного голосу Бога як Першоавтора тексту (особливо у пророчих псалмах); б) голосів авторів Книги Псалмів (Давида, Мойсея, Асафа, синів Кореєвих та ін.); в) голосу перекладача Біблії; г) голосу митця-інтерпретатора. Таке багатоголосся уможливлює різновекторність текстового аналізу псалмового дискурсу. Одним із способів експресії «самості» автора є долучення до сакрального дискурсу індивідуальних контекстів. Своєрідна «гра» цих контекстів у генологічній формі літературного псалма – і жанротвірний елемент, і спосіб авторського самовираження.
Підрозділ 3.3. – «Ґендерне прочитання біблійних псалмів: жіноче бачення канонічних текстів» – увиразнює специфіку ґендерного переосмислення сакральної поезії, а також особливості рецепції текстів Книги Псалмів з перспективи фемінного / маскулінного.
У біблійній псалмовій традиції наявні приклади і жіночого, і чоловічого авторства молитовно-величальних текстів. Характерною рисою власне жіночих псалмів у Біблії є звернення до питань, безпосередньо пов’язаних зі становищем жінки у суспільстві, родинного життя, особистих переживань. Звертаючись до старозаповітних текстів, українські поетеси ХІХ–поч. ХХІ століть вибирали для власних переспівів здебільшого твори чоловічого авторства, що складають Книгу Псалмів. У своїх перепрочитаннях поетеси вдаються до висловлювання подяки, хвали, докорів за гріхи, на відміну від чоловіків, тексти яких часто позначені радикальними, революційними поглядами та спонукають не до роздумів, а до конкретних дій (такими зокрема є псалмові твори В. Мови-Лиманського, П. Куліша, С. Руданського, І. Франка, Т. Шевченка).
У ВИСНОВКАХ конкретизовано дієздатність обраного дослідження й узагальнено його основні результати.
Псалом та споріднені з ним генологічні утворення пласту філософської медитативно-виражальної лірики посідають особливе місце в історії розвитку української національної літературної полісистеми у контексті загальноєвропейського поступу. Диференціація жанрів духовної поезії (сакральний псалом – літературний псалом – молитва – гімн) увиразнює своєрідність кожного з них на генологічному та поетологічному рівнях і оприявнює інтертекстуальні зв’язки між сакральним та літературним псалмами, що полегшує ідентифікацію жанрового осердя, усталених жанрових ознак останнього. Біблійний псалом – унікальна художня система, яка природно спонукає до його переосмислення та перепрочитання, передусім стилістично та тематично, що заклало підвалини виникнення нової мистецької структури – літературного псалма. Інтертекстуальні зв’язки між цими двома жанрами очевидні й простежуються на рівні тематики, системи образів і художньо-поетичних засобів. Однак зіставлення та порівняння цих жанрів виявляє принципові відмінності між ними: з ритмізованої прози біблійний псалом перетворюється на віршовий зразок, що стає причиною зміни його структури. Часто у поетичних трансформаціях спостерігається вихід на перший план тих змістових відтінків, які в оригіналі були притіненими, таким чином, літературно-мистецькі версії псалмів уже є не фактом релігії як такої, а апологією, фактом історії релігії, елементом національної культури. З огляду на це жанри біблійного та літературного псалма розмежовуються як самостійні генологічні утворення. Причина термінологічної невиразності щодо розрізнення жанрів духовної лірики вбачається у наявності жанрових різновидів біблійної псалмової поезії, для класифікації яких застосовуються тематичний і функціональний принципи.
Будучи передусім жанром культового призначення, біблійний псалом, винесений за межі релігійного контексту, змінює не лише адресата (з експліцитного Нададресата-Бога на конкретного адресата-читача), а й загальне оформлення: адаптуючись до кожної конкретної національної полісистеми, він набуває нових ознак, аж до повного трансформування у самостійну мистецьку генологічну структуру. Прикладом такого пристосування є парадигма жанрів перекладу Книги Псалмів – від канонічних перекладів до параперекладних жанрів, адже автор-перекладач псалмової поезії обмежений існуванням канонічної традиції розуміння біблійних текстів та їх ритуальним призначенням, а отже, першопочатково орієнований на усталене герменевтичне прочитання джерела свого натхнення. Свідомість автора, вступаючи у складні взаємозв’язки із закладеним у наслідувальному зразку світоглядом, розпочинає тим самим певний діалог із сакральною мистецькою структурою, який спричиняється або до взаємного погодження та пристосування авторського та біблійного задумів, або до їх полемічного співіснування. За таких обставин тексти Псалтиря і зразки їхнього поетичного переосмислення перебувають у стані перманентного протистояння. У випадку погодження двох систем у процесі взаємодії виникають переспіви й наслідування Книги Псалмів, у разі непогодження – різноманітні стилізації й пародії, породжені десакралізованим, постмодерним дискурсом.
Процес приживлення «чужого» для української літератури жанру давньоєврейської поезії проходив у декілька етапів: від цитування окремих рядків біблійного праджерела до повної зміни його ідейно-тематичного та структурного планів. Адаптуючись до нової полісистеми, біблійний псалом переймав окремі риси національної лірики. Як культурно-історичний, мистецько-естетичний і літературний феномен, перебуваючи в епіцентрі сходження літературних векторів, під дією синтезу кількох світоглядних систем жанр біблійної поезії трансформувався не лише в ідейно-змістовому плані, а й у формально-структурному. Взаємодія двох культур спричинилася до утворення синтетичних жанрових моделей: псалом-ода, псалом-елегія, псалом-дума, як результату заломлення жарової матриці крізь призму авторського сприйняття. Автор-перекладач псалмової поезії обмежений існуванням канонічної. Трансформації в таких випадках зазнають не лише поетичні твори Святого Письма, а й власна позиція автора. В українській псалмовій традиції простежується історико-національна паралель народного поневолення Україна – Ізраїль, яка опрацьовувалася поетами ХІХ–ХХ ст.
Загалом результати розвідки свідчать про тісний та взаємозумовлюючий зв’язок слов’янського красного письменства та біблійної (зокрема християнської) традиції. Численні генологічні модифікації жанрового псалмового дискурсу віддзеркалюють його продуктивність на всіх етапах розвитку української поезії.
|
