УКРАЇНСЬКА НАРОДНА КАЗКА ПРО ТВАРИН ТА ІНДІЙСЬКА «ПАНЧАТАНТРА»: ПОРІВНЯЛЬНИЙ СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ СЮЖЕТІВ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його методологічну основу, окреслено об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, визначений особистий внесок дисертанта, наведено дані про апробацію положень дисертації та публікації.

Перший розділ роботи — «Порівняльне вивчення фольклору» — складається з трьох підрозділів.

У першому з них — «Школи у фольклористиці. Українська народна казка в контексті дискусій про походження казок світу» — простежено напрямки дослідження казок про тварин.

Серйозний науково-суспільний інтерес до казки з’явився порівняно пізно. Зацікавлення тваринним епосом в Україні зростало із нагромадженням записів та науковим осмислення жанрових особливостей народних казок загалом, зокрема казок про тварин.

Одним із перших в українській фольклористиці видань, в якому більш-менш широко представлені казки про тварин, був збірник казок, укладений І. Рудченком. Серед казок, зібраних П. Чубинським, також є казки про тварин. Цінні публікації зразків українського «звіриного епосу» з’являються у той час на сторінках галицької преси, зокрема у періодичних та наукових виданнях львівського Наукового товариства імені Т. Шевченка.

Накопичення значного досвіду збирання, запису та обробки текстів, різнобій підходів до вивчення усної народної творчості призвели до виникнення ряду теорій, що лягли в основу усталених шкіл та напрямів фольклористики.

Представники міфологічної школи трактували казку як продовження міфу, який постає з метафори, що лежить в основі «первозданного» слова. У схожості сюжетів фольклорних творів багатьох індоєвропейських народів представники міфологічної школи вбачали коріння спільної культури цих народів, що склалася внаслідок їх минулої етнічної єдності — так званого прана роду. Серед представників цієї школи найвідомішими є А. Кун, М. Мюллер, А. Афанасьєв. У час бурхливого розвитку міфологічної школи було покладено початок порівняльного аналізу міфології, фольклору та літератур різних народів. Міфологічна школа заклала основи розвитку міграційної та історичної шкіл у фольклористиці.

Т. Бенфей відомий як основоположник теорії запозичень чи мандрівних сюжетів. Її суть полягала в тому, що поширені у багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Причому це запозичення здійснювалось не через доісторичну спорідненість народів, а внаслідок культурно-історичних відносин між ними. Інтерес до цієї теорії виявили багато вчених: в Україні — О. Потебня, М. Драгоманов, М. Дашкевич, Л. Колмачевський, в інших країн — О. Пипін (Росія),      М. Ландау (Німеччина), Е. Коскен (Франція) та ін. Теорія наслідування привернула більшу увагу до творчості сусідніх та віддалених народів.

Паралельно з міграційною школою у 70-х рр. ХІХ ст. сформувалася протилежна за поглядами антропологічна школа. Її прихильники відстоювали думку, що повторюваність мотивів, сюжетів, образів та символів у різних народів пояснюється не тільки культурно-історичними впливами, а й єдністю психічних процесів, тотожністю побутових форм і релігійних уявлень, що зникли з життя, але збереглися у фольклорі. Ця теорія набула значного поширення у країнах Європи. Найяскравішими її представниками в Англії були Е. Гартленд, А. Гомм, Р. Маретт, Дж. Фрезер (у ранніх працях); у Німеччині — В. Мангардт, Г. Узенер, Е. Роде; у Франції — С. Рейнак, Е. Дюркгейм. В Україні прихильником цієї теорії певною мірою був О. Котляревський.

Дослідницька діяльність П. Куліша, М. Костомарова, О. Котляревського та їхніх сучасників стала першим етапом становлення в Україні історичної школи фольклористики. Надаючи однаково важливого значення і світовій, і національній історії, вони розглядали твори народної словесності як пам’ятки минулого, в яких відображено життя та душу народу. Ідеї цієї школи є в працях таких учених, як М. Драгоманов, М. Грушевський, К. Грушевська, І. Франко,  В. Гнатюк, М. Дашкевич та ін.

 У кінці ХІХ — на початку ХХ ст. виникла фінська історико-географічна школа. Засновником її був Ю. Крон, методику якого удосконалив син Каарле.  К. Крон дійшов висновку, що виявити початкову форму легенди, розповіді не є головним в історико-географічному дослідженні. Більш суттєве простеження змін, що їх зазнала ця первісна форма в різних варіантах у часі та просторі. Варто згадати відому працю учня Кронів А. Аарне «Покажчик казкових типів» (1910). Казки класифікував також С. Томпсон («Типи фольклорних казок», 1973). Праці цих дослідників лягли в основу покажчика казкових сюжетів А. Аарне — С. Томпсона, укладеного на міжнародному матеріалі. М. Андрєєв уклав «Покажчик казкових сюжетів за системою А. Аарне» (1929); Л. Бараг, І. Березовський, К. Кабашніков, Н. Новиков опублікували «Порівняльний покажчик сюжетів. Східнослов’янська казка» (1979). Литовська дослідниця Б. Кербеліте розробила покажчик на основі дещо інших методів класифікації «Типи народних казок. Структурно-семантична класифікація литовських народних казок» (2005).

Великої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Робота В. Проппа «Морфологія казки» стала зразком структурного підходу до вивчення тексту.

Р. Волков здійснив спробу розглянути у руслі цієї теорії стиль, художні засоби й мотиви східнослов’янської чарівної казки, зокрема, української. Предметом його дослідження стала фантастична казка.

Казки про тварин східнослов’янських народів досліджували М. Грушевський, В. Андріанова-Перетц, Г. Сухобрус, Л. Бараг, Н. Новиков, Н. Вєдєрнікова, І. Березовський, Л. Дунаєвська та ін.

Тваринний епос кожного народу за своїм історичним корінням, міжнародними зв’язками та різноманіттям форм розвитку є дуже непростим. Розглянувши різні методи дослідження казки, ми вирізняємо серед них порівняльний метод. Порівняльне вивчення казок про тварин допомагає з’ясуванню процесу складання їхньої особливої поетики, з’ясуванню генетичних джерел образів та мотивів цих творів. Це сприяє розкриттю шляхів та характеру формування українського тваринного епосу, впливу різноманітних культурних чинників та інонаціональних елементів на цей процес, а також вивченню особливостей засвоєння місцевою традицією мандрівних сюжетів.

Засади порівняльного вивчення фольклору розглянуто в другому підрозділі, що має назву «Порівняльні аспекти наукових досліджень». Зацікавлення  історико-порівняльним методом вивчення помітно зросло у фольклористиці 70-х років ХХ ст. Це пояснюється усвідомленням того факту, що історичне дослідження фольклору неможливе без широкого порівняльного аналізу.

Це призводить, з одного боку, до введення зіставних аспектів у всі сфери фольклорних досліджень та вивчення фольклорних явищ на порівняльному рівні, а з іншого — до підвищеної зацікавленості у  розробці методології та методики порівняльних досліджень, їх історії, критичного підходу до накопиченого наукою досвіду та прагнення до його теоретичного осмислення.

У працях В. Жирмунського, якому належить заслуга теоретичного обґрунтування та розвитку принципів порівняльно-історичного вивчення фольклору, наводиться думка, що порівняння — це засіб дослідження, який може застосовуватися з різними цілями та в межах різних методів. В. Жирмунський запропонував такі види порівнянь у фольклористиці: зіставлення, історико-генетичне, історико-типологічне, та порівняння, що виявляє запозичення.

Ґрунтовне дослідження з методології та теоретичних проблем історико-типологічного вивчення фольклору належить Б. Путілову (монографія «Методологія порівняльно-історичного вивчення фольклору»). Він відзначає, що історико-типологічні дослідження у фольклорі не можуть бути зведені лише до встановлення типологічних зв’язків, до типологічної класифікації та систематизації. Зміст та цінність фольклорних досліджень у галузі типології визначаються, перш за все, виходами цих досліджень у сферу історії фольклору.

Е. Померанцева стверджувала, що запозичення не може бути механічним процесом. Для того, щоб увійти до традиції, запозичені елементи мають бути адаптовані функціонуючою системою національного фольклору, перероблені й пристосовані до неї, з «чужих» мають стати «своїми». Отже, будь-яке запозичення є творчим процесом за своєю суттю, обумовленим певним комплексом факторів — етнокультурних, соціальних, естетичних тощо.

Як відзначає сучасний дослідник С. Неклюдов у статті «Чому казки однакові?», світовий фольклор демонструє найвищий ступінь повторюваності своїх повідомлень, знакових кодів і морфологічної організації. Концепція культурної дифузії пояснює так звані «мандрівні сюжети», що спостерігаються у взаємовіддалених традиціях (прямий чи опосередкований контакт між якими зафіксований чи припускається в минулому) і ареальних фольклорних спільнотах, які також передбачають не обов’язкову мовну спорідненість, а стійку культурно-мовну двомовність (або багатомовність).

У світлі широких теоретичних розробок у вітчизняній та зарубіжній науці виконувалися також порівняльні дослідження спільного та відмінного в окремих жанрах, тематиці, стилістиці, образах та ін. різних народів. Особливо плідними ці дослідження стали з використанням порівняння народної творчості різних слов’янських спільнот (Б. Путілов, Л. Виноградова, І. Трєсков, В. Гашпарикова, В. Лінтур, К. Горалек та ін.).

Питання взаємовпливів і запозичень викликають зацікавлення і в сучасній науці, зокрема європейській. Поряд із зіставленням культур віддалених народів, проводяться вивчення територіально близьких спільнот (вчені виділяють так звані історико-регіональні, історико-культурні зони, де проживає багатоетнічне населення, і які в своїх межах  виявляють тенденцію до інтеграції).

Порівняльне вивчення фольклорних явищ є актуальним методом дослідження і має дуже важливе значення, бо повторення сюжетів та стилю, зокрема казкового епосу, дозволяє розкрити закономірності їх розвитку.

Третій підрозділ першого розділу має назву «Структуралістський напрямок у фольклористиці». У ньому розглядаються різні методики структурного дослідження. Так, характеризуючи структуралізм як напрямок у гуманітарних науках,  Е. Юдін та І. Блауберг відзначають, що структуралізм приходить до двох важливих методологічних висновків: він потребує, по-перше, типологічного аналізу структур, по-друге,  міждисциплінарного, комплексного підходу до предмета вивчення; по-третє, для структуралізму характерне прагнення до використання математичних та інших формальних методів. 

Робота В. Проппа «Морфологія казки» стала зразком структурного підходу до вивчення фольклорного тексту. Вчений звернув увагу на однаковість чарівних казок і показав, що всі вони будуються за одними й тими ж досить жорсткими законами. Сюжет будь-якої з них можна описати послідовністю функцій (загальна кількість 31), що стоять за текстовими фрагментами абстракцій, які показують їхню роль у сюжеті. Не завжди всі функції наявні, однак їхня кількість обмежена і порядок, в якому вони виступають, незмінний. Усталеним виявився і набір ролей (їх 7), на які поділяються конкретні казкові персонажі зі своїми атрибутами. Велике значення для структурного підходу має відкриття В. Проппом парності (бінарності) більшості функцій (заборона — порушення заборони, боротьба — перемога тощо).

Структуралістські дослідження різних жанрів фольклору, зокрема казкового епосу, виконували вчені з різних країн: Є. Мелетинський, С. Неклюдов, Д. Сегал, А. Рафаєва, І. Тумаркіна, А. Дандіс, Т. Цив’ян, О. Новик, Б. Кербеліте, К. Леві-Строс, І. Бюхлер,  Г. Селбі, Р. Барт,  П. Маранда, А.-Ж. Греймас, Е. Кьонгас-Маранда, К. Бремон, Х. Ясон, К. Брето, Н. Заньолі, С. Фотіно, С. Маркус, Б. Холбек.

Отже, той факт, що відмінні на поверхневому рівні тексти можуть утворюватись одними й тими ж глибинними структурами, зробив очевидним необхідність структурного дослідження казки. В. Пропп розглядав «Морфологію казки» лише як етап вивчення цього типу фольклорного тексту, але саме його дослідження лягли в основу структурного методу в гуманітарних науках.

Другий розділ дисертаційної роботи  називається «Тваринний епос: жанрові особливості, публікації та вивчення». Він складається з двох підрозділів.

У першому з них — «Панчатантра»: версії та дослідження. Алегоричні оповіді про тварин — стисло розглядається історія написання та дослідження «Панчатантри».

Серед усіх творів індійської класики найбільшу популярність за межами країни отримала «Панчатантра», яка за декілька століть була перекладена багатьма мовами Сходу та Заходу.

Коли історико-літературні дослідження вперше виявили виняткову роль давньоіндійської оповідної традиції в розвитку світового літературного процесу, в європейській науці склалося уявлення про Індію як про «батьківщину казок». Виявлення ранніх версій сюжетів «Панчатантри» в буддійській літературі дало можливість відомому німецькому вченому Т. Бенфею висунути цю передчасну тезу.

«Панчатантрі» було присвячено багато наукових праць. Але зазвичай  дослідження йшли у двох головних напрямках: або вивчалися питання походження, або відновлювався оригінальний текст пам’ятки.

«Панчатантра» — збірка повчальних розповідей та віршів, що датуються приблизно III — IV ст. н.е. Вона відома в Індії також в інших обробках під назвами «Тантракхяїка», «Тантракхьяна» («Повчальні розповіді»), «Панчакхьянака» («П’ять книг»), «Південна Панчатантра», «Панчатантра Непалу», «Хітопадеша», «Пурнабхадра».

Первісний текст «Панчатантри» втрачений. До нашого часу дійшли лише її пізніші обробки. Дата та місце створення «Панчатантри», як і її автор, не можуть бути точно встановлені.

«Панчатантра» — авторський твір (про це свідчить форма і зміст книги), але казки, легенди, що увійшли до неї, — це фольклор. Ці казки не були у свій час зафіксовані письмово, і уявлення про них склалося лише на основі більш пізніх записів, або ж за допомогою штучного виділення фольклорного матеріалу з інших жанрів санскритської літератури (наприклад, з обрамленої повісті). Казки, народні розповіді, байки та ін. доповнювали всі види санскритської прози, і вони були основою як релігійних збірок буддистів та джайнів, так і дидактичних та розважальних творів санскритом.

В історії, що передує збірці як вступ, розповідається, що «Панчатантра» була створена брахманом Вішнушарманом для недосвідчених царевичів. Дидактика «Панчатантри» дуже різноманітна, і рекомендації царям не є її головною ціллю. Поряд з ними подаються уроки релігійної моральності, численні повчання житейської мудрості.

Як багатопланова дидактика «Панчатантри», так і її розмаїтий матеріал, очевидно, були почерпнуті автором із писемних та усних джерел. Сюди ввійшли  байки, казки про тварин, побутові казки, анекдоти та приклади різних жанрів повчальної поезії — від віршованого прислів’я до моралістичної проповіді високого стилю. Увесь цей різноманітний у змістовому та жанровому плані матеріал автор усе ж таки намагається поєднати у цілісну конструкцію. Тому він використовує так звану рамкову композицію, де за допомогою об’єднавчої рамки пов’язуються новели, казки чи байки. За жанром цей твір є «обрамленою повістю».

Збірка поділяється на п’ять великих розповідей («книг»). Усі вони поєднані з історією-вступом. У кожну з п’яти розповідей, у свою чергу, вставляється певна кількість інших розповідей та віршів. Розповіді «обрамленої повісті «Панчатантри» називалися в дослідницькій літературі по-різному: байками та притчами, новелами, казками, міфами, історіями та анекдотами. І для будь-якої з цих назв була підстава. «Панчатантрі», у першу чергу, притаманне злиття фантастики та життєвої правди, міфологічних та жанрових картин, казки про тварин та побутового анекдоту. На думку дослідників, значну частину розповідей «Панчатантри» складають байки, перш за все, байки про тварин. Однак, як зауважує П. Грінцер, багато з них не має не лише чітко вираженого, а й прихованого повчання, тому вони не можуть вважатися байками. Необхідним атрибутом байки є другий план, алегорія, її годі відшукати в багатьох розповідях «Панчатантри», що їх зазвичай називають байками. Для багатьох таких розповідей характерний  метод нанизування, притаманний лише казковим сюжетам. В індійській розповіді не має значення, хто герой — людина чи тварина. У літературі інших народів зустрічаємо байку про тварин та тваринний епос, але там завжди помітна специфіка цих жанрів: дії, вчинки та мова тварин є прозорою алегорією, не допускається об’єднання світу тварин і людей. У санскритській літературі навпаки — обидва світи тісно переплетені. У «Панчатантрі» тварини діють і думають, як люди. Інколи це можна тлумачити як алегорію, сатиру, але в деяких розповідях ніякої алегорії немає. Таке перенесення звичаїв людей на тварин пояснюється не потребою алегоричної розповіді, а древнім світобаченням індійців, в основі якого лежало уявлення про єдність тваринного і людського світів.

Тому будь-який термін європейської поетики буде занадто вузьким та неточним, якщо характеризувати окремі розповіді «обрамленої повісті». Проте найчастіше застосовують термін «казка». Та якщо це казка, то казка дуже своєрідна, незвичайна. Вважається, що в основі казки лежить дійсність, в яку ні слухачі, ні сам оповідач не вірять. Найбільш неймовірні розповіді для індійців повністю відповідали релігійним віруванням того часу. Індійські розповіді не мають невизначеного казкового початку. Зазвичай вони розпочинаються з точної вказівки міста і країни, де відбувається дія. Інша відмінність індійської казки: європейській казці властивий щасливий кінець — перемога героя, індійській — не обов’язково. Отже, ледь чи маємо підставу говорити про індійську «казку», даючи звичне тлумачення цьому слову. У роботі все ж буде застосований цей термін,  на позначення окремих розповідей «Панчатантри».

Незвичайний успіх «Панчатантри» на батьківщині супроводжувався її визнанням та поширенням і в інших країнах. Отже, «Панчатантра» відіграла важливу роль у розвитку європейської науки та культури. Вплив індійської оповідної літератури, що в епоху розквіту класичної індійської культури, в  середині І тис. н. е., досягла досконалості художньої форми, швидко поширився на інші країни. Окрім запозичення сюжетів, вплив індійської словесності на літературну творчість Сходу і Заходу виявився у запозиченні рамкової композиції, розробленої в індійській літературі.

У другому підрозділі «Українські казки про тварин, основні сюжети та персонажі» розглядається жанрова специфіка казок про тварин.

Казки про тварин — своєрідний різновид казкового епосу. Спочатку складалися прості розповіді про тварин, птахів та риб, про їх стосунки між собою та з людиною. Пізніше, з розвитком художнього мислення, розповіді перетворилися на казки. Жанр довго формувався, збагачувався сюжетами, типами персонажів, виробляючи певні структурні особливості.

У казках про тварин діють і тварини, і птахи, і риби, а в деяких — і рослини. В. Пропп у покажчику, що додається до третього тому народних російських казок А. Афанасьєва (1957), виділяє шість груп казок цього різновиду: 1) казки про диких тварин; 2) казки про диких і свійських тварин; 3) казки про людину та диких тварин; 4) казки про свійських тварин; 5) казки про птахів, риб тощо; 6) казки про інших тварин, рослини.

Кожна група казок має свій характерний сюжет. У казках про тварин відбилися давні уявлення людини про природу: анімізм, антропоморфізм та тотемізм.

Сюжети та образи казок про тварин часто мають соціальний сатиричний аспект. Але слід підкреслити, що головний змістовий аспект казки — моральний. Це пояснюється тим, що казки про тварин значно давніші, ніж класове суспільство, в якому вони справді стали набувати чіткого соціального трактування. Як вважають учені-казкознавці (В. Анікін, І. Крук), східнослов’янські казки про тварин — це усні алегоричні твори.

Структура казок про тварин досить проста. Основою композиції є побудова сюжету. У тваринному епосі східних слов’ян з давніх-давен вироблений ряд прийомів, за допомогою яких розвиваються композиційні принципи, розкривається зміст художнього твору, набувають об’ємності та неповторності численні образи казок. І. Крук виділяє такі композиційні прийоми: 1) прийом триразового повторення однотипної дії; 2) прийом розв’язки останнього мотиву; 3) прийом магічного використання слова; 4) прийом побудови сюжету за певними діями персонажів: а) удавання; б) невдале копіювання, наслідування; в) підробка голосу; г) невпізнаний супротивник. У композиції казок про тварин можна виявити такі структурні елементи: монолог, діалог, опис (ініціально-фінальні та медіальні формули), розповідь, внутрішній монолог, суб’єктивно-авторські судження-оцінки.

Поява різних персонажів в українських казках про тварин обумовлена тим колом представників тваринного світу, що характерний для території їх проживання. Особливістю системи образів українського тваринного епосу є наявність ряду «екзотичних» тварин: слона, черепахи, тигра, мавпи, зебри тощо. Одні з них просто згадуються під час розповіді, інші замінюють традиційних тварин у відомих казках. Казки з типами «екзотичних тварин» локалізовані переважно в західних регіонах України. На думку вчених, одним з найбільш імовірних шляхів проникнення казок та образів неслов’янського походження у фольклор східних слов’ян є літературне запозичення.

 Вивчення тваринного епосу дозволяє глибше пізнати історію народу, особливо на ранніх її етапах, його побут, морально-етичні норми. Аналіз поетики казок про тварин дає можливість простежити деякі етапи еволюції фольклорного процесу, а також розкрити ті закони, за якими створювалися народнопоетичні твори. Порівняльне вивчення казок про тварин дає можливість встановити генетичну спільність фольклору різних народів.

Третій розділ дисертації «Типологія та структурна семантика казок про тварин» складається з двох підрозділів.

У дисертаційній роботі використано різні переклади  обробок «Панчатантри», розглянуто лише казки про тварин. У всіх обробках  зустрічається різна кількість казок. Наприклад, сюжетів про тварин у «Панчатантрі» (переклад І. Серебрякова) 44; А. Сиркіна — 50; в окремих казках з «Панчатантри» (Р. Шор) — лише 2; А. Райдера — 52; Дж. Хертеля — 28; у «Реконструйованій «Панчатантрі» Ф. Едгертона — 26. Усі ці сюжети були зведені в єдину таблицю «Казки про тварин, що зустрічаються в «Панчатантрі». У різних варіантах перекладу казки «Панчатантри» або не мають назви (лише нумеруються), або мають різні назви. Тому в таблиці кожен сюжет було озаглавлено, а також подано номер, під яким він розташований у книгах. Усі вони вирізняються численними віршованими вставками, які варіюють у різних версіях збірки, і зазвичай лише побічно пов’язані з сюжетом казки, коментуючи думки персонажів. Ці віршовані вставки не беруться до уваги.

Отже, розглянуто 55 сюжетів про тварин, які зустрічаються у різних обробках «Панчатантри».

Перший підрозділ — «Типологія мотивів». Походження казок та причини їх схожості у різних народів у наш час  пояснюються типологією, яка не спричинена ані мовною спорідненістю, ані культурною дифузією, тобто обумовлена дією деяких загальних законів культурного розвитку та універсальних правил побудови текстів культури.

Знайдено дев’ять мотивів які зустрічаються в українських казках про тварин та в «Панчатантрі». Це такі мотиви: про звіра, що наївшись, співає і цим видає себе (укр. «Сірко» — інд. «Осел та шакал у чужому городі»); про осла, який вдавав лева (укр. «Осел, що вдавав лева» — інд. «Осел у шкурі тигра»); про мишу, що визволяє більшого за себе звіра (укр. «Лев і мишеня» — інд. «Як миші визволили слонів»); про конфлікт між різними частинами тіла, що призвів до загибелі тварини (укр. «Гадюча голова і хвіст» — інд. «Двоголовий птах»); про те, як птахи вибирали собі царя (укр. «Як птахи обирали собі царя» — інд. «Як птахи вибирали короля»); про земноводну тварину, що літала (укр. «Журавель і лисичка» — інд. «Лебеді та черепаха»); про птахів, що живуть на дереві і не слухають розумної поради (укр. «Орел і кріт» — інд. «Передбачливий старий гусак»); звірі в ямі (укр. «Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайця» — інд. «Невдячний чоловік»); про погану пораду (укр. «Сокіл і зозуля» — інд. «Чапля, змія та мангуста»).

Встановлено, що ці казки хоча й мають однакові мотиви (та іноді мораль) з індійськими казками, проте сюжети їх відрізняються від казок «Панчатантри» за цими мотивами. Тому можна припустити, що вони виникли на терені України незалежно від інонаціональних впливів.                     

Другий підрозділ має назву «Порівняльний структурно-семантичний аналіз сюжетів українських казок про тварин та «Панчатантри». Сюжети деяких казок «Панчатантри» та українських казок про тварин майже повністю збігаються. У роботі проведений порівняльний структурно-семантичний аналіз сюжетів цих казок.

Застосована схему аналізу, що її запропонувала литовська дослідниця Б. Кербеліте. Цю схему вона використала для аналізу структур та семантики чарівних казок. Під семантикою тексту мається на увазі сутність його змісту. Семантичний опис казок — це така інтерпретація змісту тексту (імена персонажів, предметів, позначення дій), яка виражається за допомогою абстрактних понять, що означають класи та групи персонажів, об’єктів, дій. У кожному елементарному сюжеті беруть участь зазвичай дві чи більше дійові особи (герой та антипод); можлива участь і другорядних персонажів, які, однак, не беруться до уваги на більш абстрактному рівні аналізу. Герой — персонаж, доля якого цікавить у певний момент; антипод — персонаж, що протистоїть герою, причому протистояння може бути ворожим чи мирним; другорядні персонажі можуть бути близькими до героя чи антипода, що діють разом з ними. Інколи трапляються персонажі, що є  чужими для обох сторін і можуть допомагати будь-якій. Це ті, що випадково присутні на місці подій, зустрічаються у дорозі тощо.

Б. Кербеліте ввела поняття «елементарний сюжет» на означення простих сюжетів, що здатні функціонувати самостійно. Виявлення ознак та взаємовідносин персонажів будь-якого елементарного сюжету допомагає розкрити семантику, точніше визначити мету героїв, а також простежити варіативність сюжетів при зіставленні. 

Семантичний опис елементарних сюжетів здійснено на трьох рівнях. На першому рівні опису узагальнення дій тексту не допускаються. На цьому етапі конкретні імена персонажів замінюються на їх назви за класом. На другому семантичному рівні відбувається узагальнення дій. На третьому рівні семантичного опису відбувається подальше абстрагування акцій. З переходом від опису дій і ситуацій словами з тексту казки до їх семантичної інтерпретації на всіх рівнях поступово розкривається схожість та різниця елементів.

Розглянуті казки та байки про тварин, за визначенням Б. Кербеліте, можна віднести до «елементарних сюжетів». А оскільки аналізуються казки про тварин, то, характеризуючи того чи іншого персонажа у пункті про відношення до роду чи сім’ї, термін «рід» (щодо персонажів-тварин)   тлумачимо як «клас тварин» (хижаки, птахи, риби тощо). Для більшої деталізації також розмежовуються категорії «об’єкт» та «місцезнаходження» (бо останню литовська фольклористка відносить до «об’єктів»). У нас це різні категорії. Під «об’єктом» маємо на увазі «об’єкт, що його захищають чи шукають» або «об’єкт-засіб». «Місцезнаходження» вважаємо місцем перебування героїв. Оскільки об’єктів чи місцезнаходжень у казці може бути декілька, будемо їх нумерувати і при аналізі посилатися на їхній номер. У деяких казках є персонажі, які існують лише в уяві героїв (на яких вони можуть посилатися у певних обставинах). Їх назвемо «неіснуючі персонажі».

Розглянуто чотирнадцять українських та десять індійських казок зі схожими сюжетами (українських казок більше, бо деякі казки мають декілька варіантів). Знайдено десять сюжетів, які повністю збігаються. Це сюжети таких казок: укр. «Ворона і гадина» та інд. «Ворони та змія»; укр. «Вуж та дитина» — інд. «Змія, що платить грошима»; укр. «Як кіт розсудив горобця з яструбом» — інд. «Кіт-суддя»; укр. «Лев та заєць» — інд. «Лев та заєць»; укр. «Лисяче серце» — інд. «Мавпа та чудовисько»; укр. «Медвідь обганяє мух з цигана» — інд. «Нерозумний друг»; укр. «Олень, черепаха і птах» — інд. «Про голуба, ворона, мишу, черепаху та оленя»; укр. «Хворий лев» — інд. «Осел без серця та вух»; укр. «Чапля, риба і рак» — інд. «Журавель та рак»; укр. «Хворий лев і лисиця» — інд. «Лев у печері».

 Шляхом поступового узагальнення знімаємо деталізацію твору (що може надавати йому національного колориту). Так чіткіше бачимо ступінь схожості сюжетів.

На першому рівні, коли ще наводяться всі деталі сюжетної лінії, й лише відбувається заміна імен персонажів на їх назву за класом із характеристикою персонажів, а назви об’єктів — загальними назвами, та дієслова — на відповідники більш загального значення, у цілому збіг сюжетів становить ≈ 69 %.    

На другому рівні відбувається узагальнення, не згадуються характеристики персонажів, одним виразом позначаються декілька речень першого рівня. Відсоток збігу сюжетної лінії на цьому рівні становить ≈ 81%.

На третьому ж рівні  подій абстрагуються та відображаються лише зміни у стані героя й мета, що її він досягає завдяки змінам, рівень збігу сюжетів становить ≈ 91 %.

Отже, рівень збігу сюжетів досить високий, коли не беруться до уваги деталі казки, що надають їй національного колориту.

Далі простежуємо, що ж відбувається з героями та антиподами казок, чи збігаються вони такою ж мірою, чи однакові характеристики мають, та яка їх роль у сюжетах. Так, із чотирнадцяти українських казок у семи збігаються головні герої з героями схожих казок «Панчатантри» (це становить 50 %). Збігаються також і характеристики головних героїв та роль, яку вони відіграють у розвитку сюжетної лінії. Інша категорія — герої не збігаються, але належать до одного класу. Таких героїв зустрічаємо у чотирьох українських казках (що становить 35,7 %). Заміна героїв, що відбулася, спричинена відсутністю або нетиповістю цих персонажів для української казкової традиції. Дві казки мають повну невідповідність героїв (тварини належать до різних класів), що становить 14,3 %.

Що ж до антиподів, то збіг персонажів становить 71,4 %. Ще у двох казках персонажі належать до одного класу (14,3%).

Отже, порівнявши героїв і антиподів українських та індійських казок,  бачимо, що більшість із них збігаються, а розбіжність є лише у тих випадках, коли герої не відповідають місцевій традиції. У більшості таких випадків вони замінюються на персонажів цього ж класу тварин, але більш типових та прийнятних для місцевої традиції. 

Зважаючи на високий рівень збігу мотивів, головних героїв та антиподів, можна висунути гіпотезу, що сюжети цих чотирнадцяти казок є  мандрівними.