Українська мова в соціолінгвістичному аспекті

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, її зв’язок із науковою проблематикою установи, визначено мету й завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність, особистий внесок здобувача, апробацію результатів дисертації.

Перший розділ “Українська соціолінгвістика: стан і перспективи” присвячено проблемам становлення української соціолінгвістики як окремої галузі мовознавства.

Розвиток соціолінгвістичних досліджень у радянський час унеможливлювався пануванням у науці ідеологізованого марксистсько-ленінського підходу до трактування національно – мовних відносин в СРСР, згідно з яким національні проблеми багатонаціонального Радянського Союзу проголошувалися справедливо і гармонійно вирішеними, а вивчення процесів русифікації, що відбувалися в радянських республіках , підмінялося фальшивою тезою про “гармонійну двомовність”. Наукову цінність становили лише ті праці, видані в УРСР, у яких певні аспекти соціолінгвістичної проблематики, зокрема питання білінгвізму, розглядались на мовному матеріалі зарубіжних країн (праці Ю. Жлуктенка, С. Семчинського). У зарубіжній україністиці опубліковано кілька ґрунтовних досліджень, присвячених аналізові мовної політики, яку провадив радянський уряд в УРСР (праці Ю. Шевельова, Р. Смаль-Стоцького, В. Чапленка).

Вивчення українсько-російського білінгвізму, яке провадив у 1970 – 1980-х роках відділ російської мови Інституту мовознавства АН УРСР, виконувалося в рамках теми “Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування” і було підпорядковано завданню посилення русифікації, тому пов’язувати із зазначеним опитуванням початок розвитку соціолінгвістичних студій в Україні, як це зроблено зокрема в енциклопедії “Українська мова”, вважаємо недоцільним. Перші наукові розвідки  з вивчення мовної ситуації України В. Русанівського і В. Брицина з’явилися в кінці 1980-х років, у період Горбачовської перебудови. Їх появу викликала необхідність нейтралізації конфлікту, що виник між московським центром і республіками на ґрунті національно – мовних відносин, потреба віднайдення нових підходів до врегулювання мовних проблем із врахуванням зарубіжного досвіду мовного планування в поліетнічних країнах. Обидва мовознавці наголошували на необхідності обстеження мовної ситуації всіх областей республіки і прогнозували масштабне розгортання українських соціолінгвістичних досліджень.

Однак після здобуття Україною державної незалежності в 1991 р. активного розвитку соціолінгвістики, адекватного суспільній потребі розширення функцій і сфер вживання української мови, що набула статусу державної, з різних причин не відбулося.

Певні дані щодо співвідношення у використанні української та російської мов в Україні містять два всеукраїнські соціологічні опитування. Одне з них провадив Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) упродовж 1991 – 2003 рр. Мета опитування полягала у визначенні регіональних особливостей поширеності вибору української чи російської мов з особливою увагою до виявлення розбіжності між етнічною самоідентифікацією респондентів та їхньою мовною поведінкою. Результати опитування становлять значний інтерес для соціолінгвістів, однак відсутність мовознавців та етнологів серед організаторів та виконавців проекту позначилися на якості процедури опитування, що ставить під сумнів деякі його висновки, зокрема в частині визначення осіб з двома рідними мовами і з подвійною національною ідентичністю, яку соціологи виділили в окрему групу з дефініцією “біетнори” на базі некоректно сформульованих запитань.

Серію всеукраїнських опитувань, які також можуть бути джерелом вивчення мовної ситуації країни, оскільки вони включали й питання стосовно мовного вибору респондентів, провів у 1994 – 2001 рр. Інститут соціології НАН України в межах проекту „Україна на порозі ХХІ століття”.

 Вивчення мовної ситуації різних регіонів, українсько-російського білінгвізму, мішаних форм мовлення лишаються актуальним завданням української соціолінгвістики. На сьогодні її здобутки пов’язані з науковою діяльністю окремих дослідників. Аналізові загальної мовної ситуації України присвячено праці Н. Шумарової, О. Тараненка, до аналогічних регіональних досліджень належать праці В. Демченка. Низку розвідок, присвячених вивченню українсько-російського білінгвізму, опублікував В. Чемес, білінгвізм у молодіжному середовищі м. Києва вивчала Т. Бурда - Федорчук, в середовищі малих соціальних груп – Т. Кузнєцова, Н. Шовгун.

Низку праць з соціолінгвістичної тематики опублікував Орест Ткаченко. Велике значення для розвитку соціолінгвістичних досліджень в Україні мають фундаментальні праці О. Ткаченка, в яких мовознавець аналізує історичний досвід мовного самоствердження інших народів. Дослідження О. Ткаченка сприяють також формуванню поняттєвого апарату української соціолінгвістики, зокрема мовознавець упровадив у мовознавчі студії такі актуальні для вивчення української ситуації поняття,  як мовна стійкість і мовна стабільність.

Об’єктом соціолінгвістичних студій є також мовна політика України в період визвольних змагань (праці О. Данилевської, Л. Лазаренко, Ю. Прадіда), а також мовне планування інших країн, досвід яких лінгвісти вивчають у контексті сучасних українських державотворчих процесів (Б. Ажнюк, Д. Губенко, Л. Лазаренко, Т. Марусик, О. Скопненко, К. Тищенко, М. Феллер та інші). Специфіку радянської мовної політики розглядає С. Караванський у працях, опублікованих в Україні після 1991 року.

Значний поступ спостерігається в галузі соціолінгвістичних досліджень форм існування української мови. З проблематикою соціальних аспектів мовної поведінки особистості в умовах асиметричного білінгвізму тісно пов’язано дослідження мішаної українсько-російської форми побутування мови, відомої під назвою суржик. Від початку 1990-х років опубліковано чимало розвідок, присвячених як лінгвістичному аналізові цієї креолізованої субмови, так і соціальних та психологічних причин її виникнення. Перші такі дослідження здійснено в статтях Л. Біланюк, Т. Кознарського, В. Радчука, О. Рудої, О. Сербенської, Л. Ставицької, В. Труба, М. Феллера, М. Флаєра та інших. Опубліковано також низку практичних посібників і словників, які подають літературні відповідники до реєстрів ненормативних мішаних словоформ і словосполучень, що започатковано працею О. Сербенської “Антисуржик”.

В останнє десятиліття в українському мовознавстві активізувалася також праця над вивченням соціальних діалектів, започаткована в попередній період дослідженнями В. Винника, О. Горбача, Й. Дзендзелівського. Нинішній інтенсивний розвиток української жарґонології пов’язано передусім з іменем Лесі Ставицької.

 Об’єктом зацікавлень українських мовознавців стали й такі різновиди усного мовлення, як регіональні койне, вивчення яких має велике значення для висвітлення процесів формування української літературної мови. Тут слід назвати передусім низку праць Людмили Ткач, яка вивчає процеси формування літературної мови на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

До соціолінгвістичних студій слід віднести й вивчення дискурсу тоталітарної влади, впливу ідеології на мову, проблем державного регулювання мовної діяльності, започатковане в працях Г. Яворської, Г. Мінчак, О. Калиновської.

За умови широкого розуміння тематики соціолінгвістичних студій до них включають і проблеми мовної кодифікації, зокрема актуальні для України питання перегляду правописних, термінологічних і лексикографічних практик попередньої доби. Однак ці питання потребують окремого висвітлення.

У другому розділі “Мовна політика в УРСР і пострадянській Україні”   висвітлено як зовнішні аспекти побутування української мови в УРСР, так і внутрішньомовні явища, спричинені мовною політикою радянського керівництва. Головну стратегічну мету цієї політики визначала утопійна Марксова ідея майбутнього всесвітнього злиття націй і, відповідно, злиття національних мов. На практиці впровадження в життя політики етно-культурної міксації в межах колишньої Російської імперії не могло означати нічого іншого, ніж продовження попередньої самодержавної політики асиміляції неросійських народів імперії.

Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише у застосуванні різних асиміляційних методів, зумовлених відмінністю державних устроїв. Зосередивши в своїх руках всю повноту влади, підпорядкувавши тотальному контролю всі сфери життя, більшовицька партія здійснювала мовно-культурну асиміляцію в значно жорстокіших формах, ніж колишня царська адміністрація, а володіння всіма засобами масової інформації давало їй можливість приховувати асиміляційні практики нищення національних мов і культур лицемірними гаслами “єдиної сім’ї народів”, “братерської дружби”, “пролетарського інтернаціоналізму” тощо.

Риторику, якою маскувалися процеси зросійщення і хронологію змін у партійних формулюваннях упродовж поступового звуження як просторового, так і вікового та соціального вживання української мови, простежено за партійними резолюціями і документами, які визначали відносини української і російської мов в УРСР.

Розгром українізації 1920-х років, яку більшовики змушені були толерувати, поки не зміцнили свою владу, почався зі звинувачень у відчуженні української культури від російської. Сталін у 1933 р. визначав небезпеку ренесансу української культури в тому, що він „може подекуди набрати характеру боротьби за відчуження української культури і громадськості від загальнорадянської культури і громадськості, характеру боротьби проти „Москви” взагалі, проти російської культури”.

Радянське керівництво післясталінської доби змістило акценти у словесній риториці щодо сфери міжмовних відносин з агресивно-інвективних на псевдоліберальні. Період попереднього сталінського терору, що набув безпрецедентних масштабів, уможливив упровадження тези про російську як „другу рідну мову” неросійських народів СРСР, яку вони „добровільно” прагнуть вивчати. Відповідне словесне оформлення процеси асиміляції дістали в 1961 р. у доповіді Микити Хрущова на ХХІІ з’їзді КПРС.

У 1970-х роках у формулу Микити Хрущова було внесено невелику, але істотну корективу – тепер російська мова проголошувалася рідною для українців „по праву”. Таке визначення ролі російської мови в УРСР дав Щербицький в одній зі своїх промов.

Як і в часи Російської імперії, найбільшого асиміляційного тиску зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання “злиття мов”. З початку 30-х років почався спланований наступ на українську й білоруську мови, що полягав у втручанні в їхній внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх рис цих мов і зближення їх з російською мовою.

Зазначена практика була впроваджена на початку 1930-х років. Вся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 1920-х років була оголошена „шкідницькою й націоналістичною”, „спрямованою на відрив української мови від російської”, а видання тих років, у тім числі „Український правопис” 1928 р., академічний „Російсько-український словник”, термінологічні словники, були заборонені. Така політика мала на меті перервати досягнуту в 1920-х роках соборність української літературної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів і з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX – початку XX ст.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалось правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір, морфологію і синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саму серцевину живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

З 1930-х років радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж була усталена ідеологічна база діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

Теза про “благотворність” впливу російської мови на українську, потребу зближення двох “братніх” мов і “гармонійність” українсько-російської двомовності.

Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому два останніх постулати так само, як і перший, були підпорядковані завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській.

Втручання в розвиток української мови, інтенсифікація процесів руйнації її питомої лексичної, фразеологічної і граматичної бази посилились у 1970-х роках. У цей період зазначена практика зосередилась на художній літературі й перекладах, оскільки офіційно-діловий і науковий стилі на той час уже було уніфіковано за російським зразком.

 Політична кампанія боротьби з “архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями” знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вимислом, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського різновиду літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. на формування наукового і публіцистичного стилів української літературної мови.

Ідеологізований марксистсько-ленінський підхід до трактування національно-мовних відносин в СРСР панував у радянській науці до кінця 1980-х років. Навіть у перші роки Горбачовської перебудови в етнографічних і лінгвістичних працях, що висвітлювали мовні ситуації і мовну політику зарубіжних країн, стосовно міжнаціональних і міжмовних стосунків усередині Радянського Союзу продовжували вживатися демагогічні кліше тоталітарної пропаганди.

Повторення зазначених догм було можливим, проте, лише в перші роки правління Михайла Горбачова, коли КПРС ще контролювала перебудовчі процеси. Невдовзі демократизація суспільства винесла на порядок денний обговорення накопичених болючих проблем, серед яких найактуальнішими виявилися деформації в мовно-культурному розвитку союзних республік, спричинених національною політикою КПРС.

У розділі здійснено огляд дискусій, які відбувалися в зазначений період у провідних лінгвістичних інституціях Москви, що було викликано потребою пошуку нових підходів до визначення міжмовних взаємин з республіками. Особливої гостроти дискусії набули після проголошення в республіках мов титульних націй державними, внаслідок чого російській мові було надано статусу офіційної в межах СРСР, проте у зв’язку з розпадом СРСР вона проіснувала в цьому законодавчо закріпленому статусі менше року.

У розділі розглянуто й мовну політику доби незалежності. Державний статус української мови підняв її престиж і зупинив процес денаціоналізації українців. На початку 1990-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови. Її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ої статті Конституції України відкрило шлях новітньому наступові русифікації.

У період президентства Л. Кучми набули впливовості теорії „взаємної асиміляції” та „взаємної інтеграції” української і російської культур, призначені для виправдання псевдоліберальної концепції невтручання влади в мовно-культурний розвиток країни. В пострадянській Україні зазначені теорії виконують ту саму роль ідеологічного виправдання процесів асиміляції, яку в радянський період виконувала теза про „гармонійну” російсько-українську двомовність.

До найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Окупація з боку Росії засобів масової інформації України незмірно посилила і без того сильну комунікативну потужність російської мови, а саме цей фактор забезпечує мові майбутню перемогу в білінгвальній ситуації, спричиненій поширенням в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на роль засобу загальнонаціональної комунікації.

Сучасну мовну ситуацію України, що становить предмет дослідження в третьому розділі дисертаційної праці, характеризує поширення на її території двох мов – української і російської, а також українсько-російського білінгвізму з елементами диглосії та мішаних форм мовлення.

 Співвідношення україномовної і російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Демографічну потужність української і російської мов у середньому по Україні можна визначити на підставі двох всеукраїнських соціологічних опитувань, метою яких було визначення вибору мови спілкування з боку респондентів. Одне з них – опитування, яке провадив Київський міжнародний інститут соціології методом інтерв’ю впродовж 1991 – 2003 рр., передбачало вибір респондентами мови усного спілкування. Тест, призначений для іншого опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України, був побудований на виборі мови анкети, яку заповнював респондент.

Опитування КМІСу дало такі результати: на кінець 2003 р. поширеність української та російської мов на території України перебувала у співвідношенні 47 % до 53 %. Опитування Інституту соціології НАН України, яке, на відміну від попереднього, досліджувало мовні характеристики населення в одній сфері спілкування, а саме – родинній, отримало такі показники: на січень 2001 р. 36,9 % дорослого населення України використовували в сімейному спілкуванні тільки українську мову, 36,7 % – тільки російську і 25,8 % використовували обидві мови – або українську, або російську залежно від обставин.

Такими є підсумки опитування в середньому по Україні, але в регіонах національно-мовна самоідентифікація населення характеризується істотними розбіжностями. За даними Інституту соціології, мешканці східного і південного регіонів, обираючи мову анкет, віддали суцільну перевагу російській мові, а мешканці західних регіонів – українській. У центральному регіоні дві третини учасників опитування обрали україномовні анкети, третина – російськомовні. Білінгвізм у сімейному спілкуванні найбільше розвинений у центральному та східному регіонах країни, проте у першому випадку він поєднується переважно з україномовною сферою родинного спілкування, а в другому – з використанням у сім’ї російської мови.

Таким чином, за кількісними показниками поширення української і російської мов на території України її мовну ситуацію можна визначити як рівноважну – обидві мови мають приблизно однакову демографічну потужність. Однак така оцінка може бути прийнятною лише в тому випадку, якщо виходити з середньостатистичних даних. Регіональна специфіка поширеності української та російської мов виявляє територіальну незсинхронізованість мовного розвитку країни. У західних областях перевагу має українська мова, у східних і південних – російська. Центральні регіони слід характеризувати як перехідну зону, визначальною рисою якої є поширення українсько-російського білінгвізму та мішаних форм мовлення.

Зберігаються значні розбіжності у використанні мов у сільських та міських середовищах. Найвищий відсоток україномовного спілкування в родині властивий мешканцям сіл (68,1 %), у міських середовищах в середньому по Україні кількість носіїв української мови знижується до 30,6 % у невеликих містах і до 14,9 % – у великих.

Наслідки радянської політики русифікації та фактичної дискримінації українців досі виявляються у нерівномірному розподілі україномовних і російськомовних груп населення за рівнем освіти. Як показало опитування Інституту соціології, частка осіб, що ідентифікують себе як українців, називають українську мову рідною і вживають її як мову повсякденного спілкування в сім’ї, послідовно скорочується від груп з початковою і неповною середньою освітою, де вона є найвищою, до груп з вищою освітою, де частка таких осіб є найнижчою. Так, частка осіб з початковою і неповною середньою освітою, які називають рідною українську мову, становить 67,9%, в групі осіб з середньою загальною освітою цей показник знижується до 60,9%, з середньою спеціальною – до 56,5%, з незакінченою вищою – до 44,7%, з вищою – до 37,6%. Аналогічно зменшується за цим показником частка тих, хто спілкується в сім’ї тільки українською. Для осіб з початковою й неповною середньою освітою цей показник становить 47,1%, з середньою загальною освітою – 36,4%, з середньою спеціальною – 30,3%, з незакінченою вищою – 13,2%, з вищою – 20,4%.

Динаміка розвитку двомовної ситуації в незалежній Україні, яку виявило соціологічне опитування КМІСу, характеризується незначним збільшенням частки українців, що спілкуються рідною мовою. Упродовж 12 років (з 1991 до 2003 рр.) вона збільшилась менше, ніж на 4 %. У 1991-1994 рр. частка українців, які у спілкуванні надають перевагу українській мові, становила 41,2% дорослого населення України, в період 2000-2003 рр. вона зросла до 45,4%. Відтак українська мова лишається мовою неповного етнічного поширення.

Виявлення мовних характеристик груп національних меншин за результатами перепису 2001 р. показало, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5 % білорусів, 83 % євреїв, 88,5 % греків, 58,7 % татар, 30,3 % болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих самих групах відповідно 17,5 %, 13,4 %, 4,8 %, 5,0 %.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71 % поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6 % – російську.

До завдань згадуваного вище всеукраїнського опитування Інституту соціології НАН України входило й виявлення ставлення респондентів до необхідності надання російській мові статусу офіційної. Порівняльні результати опитування за роками показали повільне, але невпинне скорочення групи тих, хто підтримує надання російській мові відповідного статусу. Натомість збільшується частка опонентів цієї акції. Так, якщо у 1995 р. відповідну акцію не підтримували 32,6% учасників опитування, то в 2001 р. їхня частка зросла до 36,0%. Відповідно скоротилася з 52,0% до 47,4% кількість прихильників цієї акції.

У третьому розділі праці здійснено також дослідження мовної ситуації Києва, що ґрунтується на опитуванні, проведеному в 2000 р. спільно з Центром соціологічних досліджень “Громадська думка” Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва. Опитування репрезентує доросле населення  міста віком понад 16 років. Обсяг вибірки становить 890 осіб.

Результати опитування свідчать, що столицю України характеризує українсько-російська двомовність, причому показник демографічної потужності російської мови значно перевищує відповідний показник української мови. Так, переважно російською мовою у повсякденному житті спілкуються 52,5 % киян, тоді як переважно українською – 14,8 %. Рівною мірою українською і російською мовами спілкуються 32,0 % киян.

Українська мова поступається російській не тільки за показником демографічної потужності, а й за показником комунікативної потужності, який визначає повнота сфер використання мови.

Надання українській мові статусу державної мало вплинуло на розширення сфер її використання у зросійщеній в попередню добу українській столиці. Певний прогрес спостерігається тільки в адміністративно-діловій та освітній галузях. Російська мова лишається головним засобом спілкування в неформальних ситуаціях міської комунікації, домінує в професійному житті, в масовій культурі міста, включаючи пресу й телебачення.

Внаслідок обмеження функцій української мови офіційними сферами спостерігається тенденція до формування диглосної ситуації, визначальною рисою якої є закріплення кожної з двох мов за різними сферами використання.

Водночас роки державної незалежності не могли не позначитися на ставленні киян до державної мови. Специфіка нинішньої мовної ситуації міста полягає в тому, що нижча порівняно з російською комунікативна потужність української мови входить у суперечність з достатньо високим рівнем її престижності. Абсолютна більшість мешканців столиці позитивно ставиться до факту надання українській мові статусу державної. Прихильники утвердження російської в ролі другої державної мови не становлять більшості навіть у групі російськомовних киян. Показово, що в цій самій групі добре володіння українською вважає обов’язковим 70 % респондентів, тоді як за необхідність доброго володіння російською висловилися лише 44 %.

Ці та інші дані опитування свідчать про психологічну готовність населення до дерусифікації мовно-культурного життя міста. Проте сформована російськомовна атмосфера Києва, в якій включається в дію фактор тиску мовного середовища, не зміниться сама по собі, без цілеспрямованої мовно-культурної політики. Як показує досвід інших країн у постколоніальний період виходу з кризи, успішність розв’язання мовного конфлікту, спричиненого попередніми тривалими процесами денаціоналізації населення, повністю залежить від владної еліти. Повільність утвердження законного права української мови на домінування в суспільному житті своєї столиці пояснюється передусім браком волі до змін з боку української влади. Невизначеність позиції багатьох високих посадових осіб у розв’язанні мовно-культурних проблем країни має наслідком відсутність чітких механізмів впровадження закону про державність української мови, а також контролю за його дотриманням.

Менші за обсягом питальника анкетування, які провів Центр “Громадська думка” в 2001-2004 рр. і які дають можливість порівняти деякі аспекти мовної ситуації Києва з результатами опитування 2000 р., засвідчили, що впродовж 2001-2003 рр. у Києві збільшилася група ситуативних двомовців (з 32 % у лютому 2000 р. до 42 % у листопаді 2004 р.) і, відповідно, зменшилася група киян, які спілкуються тільки російською мовою (з 21 % у лютому 2000 р. до 12 % у листопаді 2004 р.).

 Певна динаміка спостерігається і в розподілі відповідей на питання “Чи обов’язково громадяни України повинні добре володіти російською мовою?” У лютому 2000 р. частка киян, які відповіли на це питання ствердно, становила 40 %, тоді як у листопаді 2004 р. вона зменшилась до 30 %. Водночас група тих, хто заперечив потребу доброго володіння російською мовою, зросла від 47 % в лютому 2000 р. до 53 % в листопаді 2004 р.

В інших аспектах оцінних характеристик двох мов, як-то: ставленні киян до української мови як атрибуту державності, до статусу української і російської мов, до визначення загальної мовної ситуації столиці, а також до потреби доброго володіння українською мовою суттєвих змін упродовж 2001-2004 років не відбулося.

У четвертому розділі праці розглянуто внутрішньомовні аспекти деформацій мовного середовища. Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків з джерелами своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов – як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів нормування й кодифікації літературної мови.

Негативним наслідком деформацій, яких зазнала мовна ситуація в колоніальний період, є виникнення й поширення гібридних, мішаних українсько-російських форм усного мовлення, відомих під назвою суржик. У дисертаційній праці розглянуто різні погляди на природу цього мовного явища, визначено його місце в системі усно-розмовних форм побутування мови, доведено неправомірність ототожнення суржику з такими різновидами усного мовлення, як сленг і соціальний діалект. Суржик утворюється внаслідок намагань носіїв українських говірок або й літературної мови пристосуватися до російськомовного оточення, що спричиняє хаотичне змішування двох мов, руйнацію структури первинної мови й заповнення зруйнованих ланок елементами поверхово опанованої вторинної мови. Механізм утворення  цього мішаного ідіома споріднює його з такими формами побутування мови в колоніальних і постколоніальних країнах, як піджини й креольські мови. У зв’язку з цим перспективним видається соціо- й психолінгвістичне вивчення суржику в контексті явищ мовної гібридизації, що є об’єктом дослідження креолістики.

Тимчасовий, перехідний від української до російської одномовності характер мішаного різновиду усного мовлення засвідчує ареал його поширення. У тих областях, де в комунікації домінує одна з мов – українська або російська, кількість носіїв суржику є порівняно незначною (2,5 % в Західному регіоні і 9,6 % в Східному). Посилення демографічної потужності мішаного українсько-російського мовлення спостерігається в областях Центральної України, причому розширення ареалу відбувається в східному напрямі (14,6 % в Західно-Центральному регіоні і 21,7 % в Східно-Центральному).

Зафіксовані показники територіального поширення мішаної субмови ілюструють безсумнівну кореляцію між кількісним збільшенням групи суржикомовних осіб із демографічним употужненням російської мови на території України (24,2 % – в Західно-Центральному регіоні і 46,4 % – в Східно-Центральному). Це дає підстави твердити, що мішаний українсько-російський ідіом формується як перехідний від українського до російського мовлення і доводить асиметричний характер взаємодії двох контактних мов – вплив російської мови на українську виявляє значно більшу потужність, що призводить до розмивання як стандартного, так і діалектного узусу української мови і формування деградованих мішаних форм мовлення, що мають властивості тимчасових, одно- або двопоколіннєвих, утворень, перехідних до російськомовного спілкування.

Оскільки виникнення й поширення суржику спричинено домінуванням російської мови в сферах комунікації, протистояти руйнівному для української мови процесові постколоніальної креолізації здатне лише державне мовне планування, спрямоване на посилення комунікативної потужності української мови.

·         Висновки

             Як засвідчила дисертаційна праця, національна політика СРСР у мовній сфері, починаючи з 1930-х років, продовжила асиміляційну політику Російської імперії, відрізняючись  від неї на суто словесному рівні політичної демагогії.

Починаючи з 1930-х років, більшовицька влада не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сфери застосування української мови. Паралельно була запроваджена керована згори практика уподібнення її до російської. За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло завдання позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Отже, радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами „рівноправності” національних мов, „невиданого” їх розквіту і „гармонійної” двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалося головної тези Валуєвського циркуляру, але й намагалося практично реалізувати її через примусове скеровування принципів лексикографічних, термінологічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялась від російської лише незначними фонетичними й лексичними рисами.

Кампанії боротьби за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що їх час від часу оголошувало компартійне керівництво, мали зовсім інше підґрунтя, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувалися уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною з самою мовою.

Таким чином, нинішні дискусії з приводу правописних, термінологічних і лексикографічних проблем постали не з примхи окремих мовознавців і літераторів. Їх спричинили деформації українського мовно-культурного простору, яких він зазнав у радянський період. Оскільки сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера великих міст східної й південної України чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення, це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури й громадські організації для зміни потенційно конфліктної мовної ситуації на користь української мови. Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося  здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій.

 Нині перед українським мовознавством стоять два завдання, що стосуються як зовнішніх, так і внутрішніх аспектів функціонування й розвитку української мови. Перше полягає у потребі випрацювати наукові засади державної мовної політики, спрямованої на впровадження державної мови, розширення сфер її вживання. Другим завданням є потреба перегляду принципів правописного, термінологічного й лексикографічного нормування й кодифікації.

Одним з основних принципів мовно-культурної державної політики має стати принцип організованого на базі української мови культурного розмаїття, посилення впливу української культури, формування й популяризації розмаїтих її форм – від елітарних до масових, розрахованих на різні вікові, професійні, соціальні групи, на різні смаки й рівень сприйняття, що сприятиме і розширенню сфер застосування української мови, і подоланню її надмірної уніфікації, якої вона зазнала за радянської доби.

Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології. У деяких стилях, зокрема в художньому й публіцистичному, частково науковому, активізувалися процеси розширення словникового й фразеологічного складу, посилення діалектних впливів, повернення вилучених у попередній період словотвірних типів і граматичних форм.

Низка правописних, термінологічних і лексикографічних проблем чекають на своє розв’язання. У галузі мовної політики, культури мовлення необхідно зійти з хибного шляху штучного зближення української мови з російською і зорієнтуватися на природні, зумовлені історичною традицією шляхи розвитку, повернути українській мові природність звучання, вислову, будови речення і фрази.