МЕТАФОРА В ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОМУ ТЕКСТІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: СЕМАНТИКА, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ : МЕТАФОРА В литературоведческом ТЕКСТЕ 90-Х ГОДОВ ХХ ВЕКА: СЕМАНТИКА, СТРУКТУРА, ФУНКЦИИ

Краткое содержание

У вступі до дисертації подано загальну характеристику рівня вивченості проблеми метафори та метафоричного значення в сучасній  лінгвістиці, що дало змогу обґрунтувати актуальність теми дослідження, визначити його об’єкт. Також сформульовано мету і завдання, з’ясовано наукову новизну, вказано теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи, міру та форми її апробації. У межах  вступу окреслено методологічне спрямування, визначено методи, за допомогою яких  аналізувався фактичний матеріал.

Специфіка поставленої проблеми спонукає до розгляду двох напрямків теоретичних розробок:

а) вивчення стильових параметрів мови науки та природи метафоричних засобів, що фіксуються як її дистрибутивна ознака;

б) обґрунтування основних функціонально-семантичних та комунікативно-прагматичних ознак наукової метафори, встановлення продуктивних механізмів її утворення.

Розглядові цих аспектів присвячено перший розділ „Метафора в науковому стилі“, у якому констатується,  що теорія метафори й процеси метафоризації перебувають у колі постійної наукової уваги. Вони об’єктивують різнодискурсивний, різностильовий мовний матеріал (М. Жовтобрюх, В. Русанівський, О. Тараненко, М. Пилинський, А. Коваль, Н. Непийвода), у тому числі й такий, що дає об’ємне уявлення про динаміку сучасного гуманітарного мовомислення (О. Кадомцева).

Для здійснюваного дослідження концептуально важливим виявився когнітивний напрямок у вивченні метафори, обґрунтований та розроблений у працях багатьох сучасних (українських та зарубіжних) лінгвістів (Дж. Лакофф, М. Джонсон, Ю. Караулов, Е. Мак Кормак, Н. Арутюнова, М. Вартофський, Т. ван Дейк, В. Гак, В. Вовк та ін.). Завдяки продуктивізації цього напрямку розкрито глибинні, концептуальні механізми різноманітних смислових перенесень, які віддзеркалюють процеси мовної категоризації дійсності.

Новітні аспекти наукового осмислення метафори не лише підтвердили обґрунтовану О. Потебнею засадничу думку про тісний взаємозв’язок мови і мислення, а й уможливили розвиток нових підходів до аналізу таких когнітивних процесів, як аналогія, тотожність, подібність (М. Кожина, О. Тараненко, Н. Непийвода). Вони, своєю чергою, уможливили розуміння метафори як інструменту людського мислення, що має велику евристичну силу і може застосовуватися до об'єктів складної природи, які піддаються моделюванню.

Новий погляд на метафору став відправним пунктом досліджень у низці лінгвістичних праць (Е. Кубрякова, Н. Разінкіна, Н. Арутюнова, Ю. Караулов, О. Тараненко, Т. Космеда, Ф. Бацевич, І. Кочан, Х. Дацишин, О. Андрейченко). При цьому в межах традиційних лінгвістичних концепцій, завдяки яким було здійснено багатоаспектний аналіз метафори, остаточно сформувалося коло тих питань, розв'язання яких стає можливим лише на сучасному етапі розвитку теорії мови. Усвідомлення того, що метафора – це явище семасіології й ономасіології, продукт прагматики, психологічний і когнітивний феномен, дало змогу по-новому підійти до з'ясування ролі й місця метафори в науковій діяльності і в реальному продукті цієї діяльності – науковому тексті.

У роботі наголошено на тому, що в усіх функціональних стилях метафора має свої якісні ознаки, виконує різні функції. Загальна особливість використання образних засобів у науковому стилі визначається прагматичним характером образності та специфічною комунікативною спрямованістю стилю – забезпечувати оптимальне спілкування науковців у сфері, для якої прагматизм із його похідними якостями (об’єктивністю, послідовністю, однозначністю) визнаний домінантною характеристикою (М. Кожина, М. Пилинський, І. Кочан, С. Гусєв, Т. Молодід та ін.).

Здійснений у рамках реферованого розділу огляд теоретичних аспектів дослідження образності в науковому стилі переконливо довів, що продуктивне застосування когнітивного підходу дозволяє визнати метафору одним із основних інструментів пізнання.

У другому розділі дисертації „Семантичні типи метафори в сучасному українському літературознавчому дискурсі“ розглянуто найбільш продуктивні та виразні семантичні типи метафори. Дослідження засвідчило активну динаміку літературознавчої образно-лексичної системи, продемонструвало шляхи поповнення фахового словника за рахунок понять інших галузей знань. При цьому наголошено, що обов’язковим складником оформленої в такий спосіб метафори стає конотативність, якої набувають іншодискурсивні терміни при транспонуванні в літературознавчу метамову.

Здійснене дослідження дало змогу виявити найбільш актуальні й розгалужені метафоричні парадигми, які засвідчують новітню категоризацію дійсності відповідно до комунікативно-прагматичних параметрів літературознавчого дискурсу. Класифікація їх компонентів за семантичним принципом, тобто за належністю сигніфікатів образного вислову до певних лексико-семантичних груп, уможливила виокремлення 5 концептуальних типів (із властивими їм 7 підтипами) літературознавчої метафори: лінгвістична, мистецтвознавча (музикознавча, театрознавча, образотворчого мистецтва), військова, медична та індустріально-промислова (будівельна, транспортна, кулінарна, текстильна). Вони кореспондують із домінантними макро- та мікромоделями, у рамках яких відбувається продуктивне перенесення в мову літературознавства понять і номінацій із іншогалузевих мовних практик. Активність їх об’єктивації в конкретних контекстах демонструє стійкі тенденції у творенні літературознавчої метафорики.

З огляду на значний рівень метамовної адаптованості, функціонально-прагматичної навантаженості особливу увагу звернено на літературознавчі метафори, вибудувані на ґрунті транстермінологізації близькоспорідненої лінгвістичної термінології. Характерною особливістю цього метафоричного типу є активна експлуатація семантичного потенціалу традиційних та новітніх мовознавчих спеціальних понять, запозичених передусім із поняттєвих сфер лінгвостилістики (внутрішня форма слова, зовнішня форма слова, концептуальний контекст, романтична парадигма, лексичні ресурси, словник поезії) та  гендерної лінгвістики (феміністичний дискурс, фемінний словесний простір, гіноцентрична критика, андроцентрична критика, жіноче письмо, жіночі конотації, жіноче римування тощо).

Апелювання до культурного досвіду реципієнта засвідчено у трансформованих метафорах мистецтвознавчого походження – музичних (ефірна музика строф, поліфонія сучасного письменства, сонатна композиція поеми, гумористична тональність тексту, художня оркестровка прози), театрознавчих (виводити на сцену, літературні кулуари, літературний карнавал, прозовий дебют, буфонада), образотворчих (словесний живопис, інтонаційний малюнок, художник слова, пензель поета, стильова палітра) тощо. Вони засвідчують орієнтацію авторів на розширення фахової термінологічної дистрибуції запозичуваних понять та їх ефективне використання для інтенсифікації рецептивної сторони літературознавчого вислову.

З’ясовано, що серед лексичних одиниць, які репрезентують мілітарну метафоричну модель „літературна діяльність – війна“, домінують одиниці з агресивною (вести війну з християнством) або руйнівною (Єфремов розгромив Кобилянську) семантикою. Із прагматично-оцінного погляду серед них переважають мовні знаки негативного, найчастіше агресивного характеру (починається форсований марш, будувати рядки в шеренги, вбивчий текст, сатиричні стріли). Однак активно-агресивна конотація, імпліцитно властива лексемам військової тематики, часто залишається редукованою, оскільки в сучасному літературознавчому дискурсі мілітарна метафора перестає бути виявом агресії, уживається для кульмінування оцінності описуваних, характеризованих явищ.

Окремий параграф роботи присвячено розглядові текстотвірних і виражально-інтенсифікаційних функцій мовних знаків, транспонованих із поняттєвої сфери медицини. Здійснений аналіз переконує в тому, що такі когнітивні структури забезпечують прагматично переконливу експлікацію літературознавчих явищ, які вкладаються у метафоричні моделі „література – хворий організм“ (пор.: хвора проза, кволість дискурсу, невротичність прози і т. ін.) та „медичні заходи – способи організації та оптимізації творчого процесу“ (реанімація прози, імплантувати в текст). 

У сучасному типі літературознавчого дискурсу зафіксовано істотну кількісну та смислову активізацію індустріально-промислових метафоричних слововживань, що може бути пояснено активним апелюваннням пропонентів до особистісного (передусім – практичного, професійного) досвіду реципієнтів тексту, намаганням інтерпретувати абстрактне, малозрозуміле через аксіологічно виразніше, добре знайоме. Основою когнітивно-аналогійних операцій у цьому випадку найчастіше стають поняття транспортної, будівельної, текстильної та кулінарної сфер. Пор.: магістральні шляхи розвитку української літератури, прокладати дорогу в літературі; конструювати образ, розбудова сюжету, будівельний матеріал образів, змістова опора вірша, словесна арматура, цементувати твір; епічне полотно Старицького, тканина тексту, канва повісті, закроєна інтерпретація; смакувати образи, гірка строфа, пікантна тема, літературний гурман). Такі метафоричні терміновживання посилюють сугестивні властивості тексту, оскільки при їх реалізації ефективно спрацьовують психолінгвальні механізми, що стимулюють установлення умовної та безумовної аналогії. Вони не тільки виконують функцію ідентифікації, а й уможливлюють досягнення бажаного емоційного впливу.

Транстермінологізація в літературознавчому дискурсі не завжди є результатом індивідуальної практики метафоротворення. Дуже часто автори послуговуються конвенціоналізованими, стертими висловами, образно-оцінний зміст яких істотно затемнився внаслідок активного вживання (будувати твір, ритмічність поезії). Водночас висока продуктивність окремих метафоричних моделей спричиняється до формування стереотипізованих уявлень реципієнтів тексту про напрямки образної об’єктивації літературознавчої дійсності (пор.: музичність поезії, художник слова, побудувати твір, конструювати образ, вести війну з опонентами, літературний смак  і т. ін.). 

Як основний висновок цього аспекту дисертаційного дослідження констатовано, що транстермінологізація є одним із найпродуктивніших засобів організації літературознавчого словника. Створювані таким чином метафори відбивають естетичні та ментальні преференції соціуму. При цьому іншогалузеві концептуальні сфери осмислюються як сигніфікативні зони, що слугують джерелом розгортання продуктивних літературознавчих метафоричних моделей.

Третій розділ „Формально-граматична структура сучасної літературознавчої метафори“ присвячено розглядові домінантних структурних моделей, у рамках яких відбувається категоризація літературознавчої дійсності. У цьому контексті розглянуто іменникову, прикметникову, дієслівну метафору. Окремим об’єктом аналізу стали розгорнені метафоричні структури.

Поширеним способом поповнення літературознавчої мови є іменникова (генітивна) метафора. Крім номінативної, образної та експресивно-оцінної функцій, образні слововживання цього типу мають концептуальне навантаження, яке визначається їх здатністю формувати нові концепти на базі вже сформованих понять.

Модель субстантивної літературознавчої метафори реалізується у трьох типах: 1) генітивні метафори з допоміжним компонентом – іменником конкретної семантики, що репрезентує лексику книжного та нейтрального стилістичного забарвлення із побутової та наукової нефілологічної сфер спілкування; 2) генітивні метафори, допоміжний компонент яких – іншогалузевий термін, транспонований у літературознавчий вислів як асоціатив, необхідний для підкреслення певних властивостей означуваного; 3) генітивні метафори, у яких допоміжний компонент – віддієслівний або відприкметниковий іменник.

            За критерієм ядерного значення допоміжного компонента у ряді метафор першого типу виділено кілька смислових груп. Установлено, що їх контекстуальна прагматика пов’язана із: 1) означенням вияву літературної діяльності, здібностей авторів тих чи інших творів (поле лірики, поетичний світ Рубана, терени угорської літератури, головна сцена зарубіжної української літератури); 2) окресленням однорідності предметів, певних проявів, явищ тощо (низка однотипних зразків, галереї художніх типів; коло мотивів та образів,  ланцюг ототожнень, величезний масив поезії); 3) експлікацією значення „інтенсивний вияв“ (апофеоз натхнення, вибух необароко, спалах творчості, хвиля романтизму); 4) ситуативною реалізацією значення „обсяг вияву літературного явища“ (арсенал образності, амплітуда літературно-критичних поцінувань  героя, масштаб персонажів). При цьому дистрибутивна ознака „ступінь вияву“ експлікується у стереотипних для літературознавчого дискурсу поняттях глибина, вершина (підтекстові глибини віршів; вершина творчості Кримського).

            Другий тип літературознавчої генітивної метафори репрезентують образні структури, де у функції асоціатива, смислово важливого для підкреслення певних властивостей означуваного, вживається термін з іншої галузі знань. У рамках цього продуктивного типу послідовно реалізується тенденція до використання одиниць: а) з непредметним значенням, що тяжіють до аналітичного типу значення (ракурс досліджень, динаміка образу); б) гетерогенних стосовно позначуваного, що створюють емоційно-естетичний ореол метафори (акорди наполегливої дії, чарівні мелодії вірша, симфонія літературного життя).

Третій поширений тип літературознавчих іменникових метафор демонструють структури, у яких допоміжний компонент формально виражений віддієслівним або відприкметниковим іменником. У науковій літературі такі одиниці кваліфікуються як результат функціональної транспозиції, закріпленої морфологічними формами (О. Курилович, О. Безпояско, К. Городенська, В. Русанівський). У розглянутих образних слововживаннях девербативний іменник зорієнтовує образ на експлікацію смислу „пізнавати“, „початок“, „створення“, „вияв“, „поширення“ тощо (розшифрування тексту, ліплення образів, звучання твору, міграція шевченківських мотивів та ін.).

            Окрему увагу в розділі присвячено характеристиці функціонально-сематичної моделі прикладкової метафори. За формально-структурною природою ці метафори потрактовано як: а) згорнуті відгенітивні конструкції (слово-меч ← меч слова; поема-симфонія ← симфонія поеми); б) згорнуті іменниково-прикметникові структури з допоміжним словом – носієм якісної характеристики (вірш-шедевр). Характерною ознакою цього типу метафоричних слововживань є периферизація їх концептуального змісту за рахунок виразного домінування аксіологічного (позитивна оцінка).

            Особливе місце в сучасній літературознавчій метафориці посідають вторинні номінації письменника чи групи авторів. Поряд із усталеними перифразами Шевченко → Кобзар, Франко → Каменяр і под. образно-експресивного перейменування часто зазнають новітні, недостатньо актуалізовані в мовній свідомості реципієнтів імена авторів, які порівняно недавно увійшли в історико-літературний процес або були реабілітовані. Пор.  різьбяр поетичного слова М. Драй-Хмара.

            Із формально-синтаксичного погляду знаковими для літературознавчого дискурсу визнано бінарні метафоричні утворення (модель „метафоричний іменник у називному відмінку + керований іменник у родовому відмінку“): пластичність стилю, печать меланхолії, світ поезії, царина літератури та ін. Аналізовані текстові зразки переконливо підтверджують, що такі структури є найчисленнішими, вони репрезентовані в усіх смислових групах і типах аналізованих генітивних метафор. Їх синтаксична структура є відкритою: конструкції можуть поширюватися іншими лексичними компонентами, надлишковими з погляду вказівного мінімуму, але необхідними для конкретизації відносних, відносно-якісних ознак одного чи обох складників. Нерідко означуваним у таких метафорах виступає літературознавче поняття, створене за моделлю „прикметник + іменник у родовому відмінку“.

У роботі констатовано, що частотним складником генітивної метафори є прикметникова метафорична конструкція, а також безобразний прикметник як компонент поняття – номінативного словосполучення: а) іменник у називному відмінку + іменник у родовому відмінку з прикметником (картина марної боротьби, галерея найрізноманітніших типів, вершина українського романтизму, арсенал художніх засобів, дух літературного тіла, амплітуда оксиморонових рядів, царина українського модерну, спалах любовної поезії); б) іменник у називному відмінку + іменник у родовому відмінку з двома прикметниками (гроно талановитих українських поетес, буяння українського народного слова); в) іменник у називному відмінку з прикметником + іменник у родовому відмінку (тематична гама поезії, культурологічна стихія „Каравел“); г) іменник у називному відмінку з прикметником + іменник у родовому відмінку з прикметником (емоційні струни змодернізованих рядків); ґ) іменник у називному відмінку + іменник у родовому відмінку + іменник у родовому відмінку (лінія реалізації проекту, „клітинки“ стилю Ліди Палій, вершина риторики Вороного); д) іменник у називному відмінку з прикметником + іменник у родовому відмінку з прикметником + іменник у родовому відмінку з прикметником (семантичне „мерехтіння“ основних понять шевченківського дискурсу).

            Отже, прості (генітивні, прикладкові) та розгорнені іменникові метафори є продуктивним засобом номінування понять, явищ літературознавчого змісту із опертям на легко розкодовувані асоціації. Допоміжні компоненти метафоричних комплексів привносять у ті чи інші іменникові словосполучення конкретно-чуттєві відтінки значень, динамічні нюанси, характеристичні ознаки залежно від типу метафоричної структури.

Експресивно-оцінні, інтенсифікаційні функції якісної вказівки на сутності означуваних явищ, процесів літературознавчої дійсності продуктивно забезпечуються за рахунок активного використання прикметникової метафори.

            З-поміж прикметникових конструкцій із погляду концептуально-змістового наповнення окремої уваги заслуговує група термінологічних літературознавчих словосполучень, які репрезентують тематичні типи позначень тих чи інших реалій. Так, виокремлюються поняття зі смисловим центром „сфера літературної діяльності“. Переносне значення ключового метафоризованого іменника поле, терен звужує, конкретизує прикметник поетичний, літературний, казково-міфологічний і под. (поетичне поле, літературні терени, казково-міфологічне поле). Так само в напрямку звуження семантики модифікатора образності створюється словосполучення на позначення смислу „літературний  твір;  творчість“ (епічне полотно, поетичний простір).

            Ряд синонімічних метафор реалізують смисл „образ у художній літературі“. Адаптовані з цією метою мистецтвознавчі терміни портрет, автопортрет, живопис, пластика конкретизуються дискурсивно-ідентифікаційними прикметниками словесний, літературний (словесний автопортрет, словесний живопис, літературний портрет, словесна пластика).

            У сучасному літературознавчому тексті зафіксовано й оцінні метафоричні структури, що позначають певну реалію, мають термінологічний зміст. У процесі активного частотного використання вторинно-номінаційні характеристики типу поетичний скарб (твір високого рівня), легкий стиль (проста, зрозуміла манера письма) конвенціоналізуються, однак не переходять до розряду стертих, деекспресивізованих метафор, оскільки містять у своєму складі інтенсивно конотовані лексеми, аксіологічний зміст яких у соціумі має оцінку „+“.

            Негативні аксіологічні конотації супроводжують метафоричні комплекси, у яких прикметники є носіями таких дескриптивних якостей, які у мовній ціннісній картині світу маркуються оцінкою „погано“: заплутаний сюжет, карикатурні форми художнього мислення.

Оцінні конотації у сучасному літературознавчому дискурсі створюють поняття зі смисловими центрами „сфера літературної діяльності“, „образ у художній літературі“, „центральний, головний“, „неголовний, другорядний“, „міра, ступінь вияву тієї чи іншої ознаки в літературознавчому об’єкті“, „стійкий – рухливий“, „складний“, „оригінальний, помітний, виразний“.

Кількісно численну підгрупу термінологічних літературознавчих словосполучень формують іменниково-прикметникові структури, у яких прикметник вказує на дескриптивні властивості об’єктів і визначає їх місце серед цих об’єктів у картині світу, при цьому стилістично нейтральний прикметник впливає на формування певної оцінки. Показовими з цього погляду є означальні структури із прикметниками – носіями семантичної ознаки „визначальний, головний“ – центральний, ключовий, концептуальний, знаковий, емблематичний, фундаментальний, стрижневий. Їх об’єктивно імплікована позитивна оцінність визначає конотативне спрямування метафоричного вислову, часто – і всього контексту. Пор: центральний сюжет, центральна тема, головний твір, найбільш концептуальна постать повісті, ключова тема, знакова сюжетотворча деталь, емблематичні твори митця, фундаментальні теми поетеси, стрижневий цикл і под.

Усталена в мовному соціумі протилежна негативна маркованість поняття „неголовний“ простежується в контекстуальних експлікантах другорядний, маловартісний, десятирядний.  У літературознавчих метафорах вони виконують функцію кваліфікаційної ознаки, отже, прогностують тип оцінності: другорядний поет, маловартісна творчість, десятирядні ролі.

Аналіз підтверджує репрезентантність смислових аксіологічних рядів: а) „ступінь вияву ознаки в літературознавчому об’єкті“: вагомий образ, глибокий підтекст, ґрунтовний збірник, місткий образ; б) „широкий“: широкі діапазони естетизації, планетарні образи; в) „складний“: складний концепт, карколомний сюжет; г) „великий, важливий“: найбільший письменник літературного покоління „вісімдесятників“, геніальні твори; ґ) „стійкий“ – „рухливий“: тверді строфожанрові форми, динамічний пейзаж, наймобільніший художній жанр; д) „оригінальний, помітний, виразний“: оригінальні поезії, самобутня поезія, свіжі  образи, різнобарвна лірика.

На підставі здійсненого дослідження можна констатувати, що з формально-синтаксичного погляду прикметникові метафори в сучасних літературознавчих текстах репрезентовано такими типами:

• „іменник + прикметник“. Модель найбільш використовувана, представлена в усіх указаних вище типах і смислових групах;


• „іменник + два прикметники“. Модель реалізована у двох різновидах: 1) прикметники – однорідні члени речення, вжиті як засіб гіперсемантизації, підкреслення певної ознаки, посилення експресивності вислову в комплексі функціонування лексем у прямому та переносному значеннях (свіжий, відсторонений погляд; глибоке, правдиве слово; незрозуміле, „дурне“ слово; ясний і точний вислів); 2) прикметники – неоднорідні члени речення. Одне з означень має аксіологічний або афективний зміст, тобто є носієм конотації, а інше – компонент літературознавчого поняття (широкі асоціативні ходи, короткі телеграфні рядки, висока поетична енергія; солідний літературний журнал, оригінальні кодовані тексти, авангардна літературна творчість);


• „прикметник + іменник у називному відмінку + іменник у родовому відмінку“. Модель малорепрезентантна. Прикметниковий компонент – носій аксіологічної семантики, як-от: широкий діапазон естетизації; відправна точка вірша; внутрішня форма слова; головна течія літератури; анархічний період творчості; бурхливий потік метафор; бурхливий потік образів.

            Явище дієслівної метафоризації у сучасних літературознавчих текстах зумовлюється такими процесами:

            а) використанням дієслів-термінів, що викликають асоціативні зв’язки з певною галуззю наукової діяльності;

            б) персоніфікацією термінів, понять літературознавчого змісту;

            в) перенесенням динамічних ознак реалій, що можуть видавати звук (викликати звукові асоціації), на поняття літературознавчого змісту;

            г) перенесенням динамічних якостей і характеристик одних реалій і процесів на інші – літературознавчого змісту.

            Найменший текстотвірний потенціал в аналізованих зразках літературознавчої тематики засвідчують дієслівні терміни, запозичені із поняттєвих сфер – медицини,  механіки, архітектури, друкарства, мовознавства (трансплантувати в текст, розкручувати пружину сюжету,  вибудовувати твір, тиражувати образи, вписувати у текст). Натомість активну метафороцентричність демонструють дієслова, у семантичній структурі яких відбувається істотне порушення смислового зв’язку між предметом та його дією – таким є механізм утворення антропоморфних метафор чи уособлення. У цьому випадку явище персоніфікації супроводить перенесення екзистенційних ознак (властивостей живої та неживої природи) на ті чи інші абстракти, наукові терміни, поняття. Такі метафоричні конструкції побудовані на полісемності, а отже, детерміновані мовним саморозвитком. Здебільшого їх образність конвенціоналізована, стерта. Пор.:  роман народився, твір зароджує алюзію, зародилися водевілі.

Найбільш репрезентантною визначено групу дієслівних метафор, яка пов’язана з виявом явища перенесення динамічних ознак та характеристик одних реалій і процесів на інші – літературознавчого змісту. При цьому виокремлено кілька семантичних груп метафоризованих дієслів:

• метафори із стрижневим словом – носієм значення „розвиватися“, „розвивати“: розгортається напружений сюжет, гнучка оповідь рухається; „розвивати(ся), поліпшуючи(сь), удосконалюючи(сь)“: збагачувати українську літературу,  талант шліфувався; „розвивати(ся), змінюючи(сь), удосконалюючи(сь)“: сюжетна канва насичується; спогад обростає коментарем і т. ін.;


• метафори із стрижневим словом – носієм значення „описувати, зображати словесними засобами“: змалювати життя, малювати образ бунтаря, ліпити літературний процес тощо;


• метафори із стрижневим словом – носієм значення „створювати, об’єднуючи що-небудь у єдине ціле“: письменник цементує інтелектуальний шар, міцно сплавився гумор і под.;


• метафори із стрижневим словом – носієм значення „руйнуватися, знищуватися, порушувати усталені зв’язки“:  руйнувати будови вірша, Пашковський поламав сюжет, обрубувати сюжетні кільця, розхитувати образ, дійсність розсипається на деталі;


• метафори із стрижневим словом – носієм значення „виявлятися“: ознаки ритмізації проступають у третьому діалозі, у традиційних описах просвічувала чоловіча перспектива, дискусія спалахувала тощо;


• метафори із стрижневим словом – носієм значення „розглядати, вивчати“: розглянути теоретичні засади модернізму, розглядати складові стилів.

У літературознавчому дискурсі активними є метафоризовані дієслова (переважно перехідні), що стосуються оцінки ролі письменника, його намірів та реалізованих ідей у тому чи іншому творі. Суб’єктом у таких метафоричних структурах є називний відмінок власної назви – імені автора. Цю групу дієслівних метафор можна окреслити як таку, що складається з трьох підгруп: а) дієслово називає дію як творчий акт, орієнтований на створення чого-небудь, розповідь про що-небудь (Леся Українка будує твір; Шевченко переспівав твір; Лятуринська наснажує свою поезію мотивами „Слова“); б) дієслово називає дію, що руйнує, знищує що-небудь (Т. Шевченко руйнує ритм розміру стилістичною фігурою; Винниченко розбиває завершеність традиційного розповідного дискурсу; Єфремов розгромив Кобилянську); в) дієслово називає стан, який переживає письменник як творчий акт („Лариса Косач [...] плакала над її [України] долею“).

Аналіз структури дієслівних метафоричних конструкцій із формально-синтаксичного погляду дає змогу стверджувати, що найбільш поширеним типом є структури зі стрижневим дієсловом, яке пов’язує іменникові форми в називному та знахідному відмінках. Вони можуть мати від трьох до восьми компонентів. Актантними різновидами при цьому визначено: а) власні імена письменників, культурних діячів (Кримський майстерно занурюється в нюанси стосунків Лаговського і Володимира“ (С.Павличко); „Духнович не лише оспівував у поезії красу народних традицій та звичаїв краян, він шукав причини їхніх бідувань і намагався знайти якийсь порятунок“ (В.Федонюк); б) назви конкретних компонентів текстів, літературних течій, етапів у розвитку культури („Початок переходу Шевченка в бік власне історіософії маніфестує поема „Гайдамаки“ (Ю.Барабаш); „Модернізм руйнував раціональну модель мовлення класичного типу“ (В.Агеєва); „Епоха українського Ренесансу окреслила майбутній розвій жанру в двох напрямках: філософсько-концептуальному та етно-мелосному“ (Л.Зелінська).

Встановлено, що поширеним метафоричним типом є структури „іменник-підмет + метафоризоване дієслово“. У досліджуваних зразках дискурсу вони реалізуються у двох різновидах: а) іменник-підмет – власне ім’я письменника, культурного діяча або слово, що його замінює у мікротексті: „Постать Олени Теліги не розчинилася в цьому яскравому контексті“ (Ю.Ковалів); б) іменник-підмет – поняття літературознавчого, культурно-мистецького змісту: „У „Зів’ялому листі“ драма ліричного героя розгортається на широкому тлі“ (М.Ільницький); „В процесі ускладнення поняття модернізму розпливалося“ (С.Павличко).

Частотний тип метафоричних конструкцій зі стрижневим дієсловом, що пов’язує іменникові форми в називному та родовому відмінках: автори торкалися нових тем; у романі звучить молитва ченця Єпіфанія.

Значно менш поширені метафоричні конструкції зі стрижневим дієсловом, яке опосередковано пов’язує іменникові форми в називному та орудному відмінках. До таких належать: а) клішовані слововживання, коли дієслово пов’язує літературознавчі поняття, що характеризуються предметно-поняттєвою віддаленістю від семантики дієслова („Лейтмотивом усього виступає творчість, вона пронизує [...] структуру і хід переживань, роздумів“ (О.Федорчук); б) сполуки семантичного суб’єкта та предиката дії з опосередкованим образно-асоціативним зв’язком актантів: „Ранньою ластівкою сумно проквилила повість „Марія“ Уласа Самчука“ (Я.Славутич).

Отже, метафори зі стрижневою дієслівною ознакою засвідчують динамізм наукового пошуку в сучасному літературознавстві. Вони репрезентують як загальномовні зв’язки – традиційну валентність – із іменниками, так і конкретно-образні, багатопланові, спрямовані на афектацію висловів, на вирізнення дистрибутивної ознаки об’єкта аналізу, оцінки.

Окремий підрозділ роботи (п. 3.4) присвячено вивченню особливостей контекстної актуалізації розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні та дієслівні, атрибутивні, компаративні, субстантивні й дієслівні метафори. Їх дискурсивна прагматика визначається не стільки синтаксичними умовами речення, скільки необхідністю виразної конкретно-чуттєвої вербалізації думки. Пор.: „Насичений метафоризм стилю Хмелюка. Його лексика, наче каміння мохом, обростає образами. Високе і низьке кружляють в парі – таке трапляється в народній творчості“    (О.Федорчук).

Стильово навантаженим різновидом розгорнених метафоричних структур є перифрази індивідуально-авторського, конкретно-текстового типу, у яких використовуються загальномовні афективні компоненти зіставлення: „Поетична свідомість В. Стуса – арена боротьби двох потужних сил: традиційно-національної й модерністської“ (Г.Яструбецька).

Виразна комунікативно-прагматична маркованість прочитується в описових висловах на позначення діячів літературної галузі, які створюють відповідний імідж особи, виконують ідентифіковану чи емотивну функцію, слугують для створення закладеної у них пропонентом конотації: „Видавши в 1911 році свою „Історію українського письменства“, він [Єфремов] одразу став в один ряд із тими атлантами, які своїми дужими раменами на рубежі ХІХ – ХХ століть надійно підтримали духовне небо України, зведене в нові часи великим Кобзарем“ (М.Наєнко).

Прагматична роль оказіонально модифікованих фразеологічних сполук типу розщепити ядро авторського задуму, маховик кон’юнктурного літературознавства набирав нових і нових обертів виявляється в тому, що вони стають виразниками нового, власне літературознавчого змісту, набувають специфічної комунікативної сили, тобто повідомляють про те, що не можна виразити прямою номінацією.

У висновках констатовано основні теоретичні узагальнення та практичні здобутки здійсненого дисертаційного дослідження, яке дало змогу окреслити широкий метафоричний контекст  українського літературознавчого дискурсу 90-х років ХХ століття, простежити основні напрямки поповнення та експресивізації його фахового словника.