| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертації, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, сформульовано його мету й завдання, схарактеризовано предмет, об’єкт, методи дослідження та джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, в якій її виконано, подано форми апробації, теоретичні й практичні результати роботи.
Перший розділ “Теоретичні аспекти дослідження офіційно-ділового стилю української мови” присвячено аналізові розвитку офіційно-ділового стилю нової української літературної мови. Особливості формування й розвитку досліджуваного функціонального різновиду української літературної мови описано у відповідних підрозділах.
У розділі визначено поняття стилю як основного поняття лінгвостилістики, проаналізовано історію формування й дослідження офіційно-ділового стилю української мови. Функціонуючи в різних сферах суспільного життя, мова набуває типових стильових ознак. Ці колективно усвідомлювані різновиди мови, що об’єднують мовні одиниці за їхнім функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних (або структурно-функціональних) стилів. Кількість і структура останніх залежать від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації. Назва досліджуваного стилю поки що не уніфікована, існують такі його найменування: офіційно-діловий (А. Ф. Марахова, М. М. Кожина, О. Д. Пономарів, В. В. Німчук), офіційно-канцелярський (Н. М. Амосова), офіційно-документальний (В. В. Виноградов), діловий (Н. Ф. Непийвода, В. М. Богуславський), адміністративний (Ш. Баллі), офіційно-діловий дискурс (С. Я. Єрмоленко). У нашій праці ми використовуємо термін офіційно-діловий стиль, який тлумачимо як структурно-функціональний різновид літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні.
Мова законів, розпоряджень влади, декретів різних форм української державності в першій третині ХХ століття орієнтувалася на загальновживану українську мову. Всі документи досліджуваного періоду мають агітаційне, патетичне, публіцистичне звучання, у лексичному складі та в синтаксичній будові містять експресивно-художні засоби, що виразно відрізняє їх від мови сучасних ділових паперів.
Офіційно-діловий стиль найбільшою мірою близький до наукового, що підтверджено статистичними дослідженнями. Але, утворюючи певною мірою замкнену систему з чіткою регламентацією мовних засобів і задовольняючи потреби в документальному оформленні актів державного, політичного, економічного, виробничого, культурного та іншого життя членів суспільства в повсякденно-діловій, офіційно-документальній сфері їх спілкування, офіційно-діловий стиль контактує практично з усіма комунікативними різновидами української мови, утворюючи разом з ними струнку стилістичну систему.
Для офіційно-ділового стилю характерні як усна, так і писемна форми функціонування. Лише писемне закріплення мають такі види ділових паперів, як квитанції, накладні, фінансові документи тощо, де словесна інформація поєднана з цифровою і нерідко розміщується у вигляді таблиць, що утруднює навіть їх прочитання вголос. Документи цього типу розраховані на суто зорове сприймання.
У розділі також розглянуто питання розвитку української наукової термінології та українського словникарства від 60-х рр. ХІХ ст. до 30-х рр. ХХ ст., що сприяло формуванню й становленню офіційно-ділового стилю української мови.
У другому розділі “Жанрові різновиди офіційно-ділових текстів” висвітлено особливості жанрового розмежування досліджуваного стилю та специфічні ознаки підстилів. Існують різні варіанти класифікації жанрових різновидів офіційно-ділового стилю. Диференціацію жанрових форм офіційно-ділової мови традиційно здійснюють з урахуванням як позамовних, так і власне мовних чинників. Такий підхід передбачає існування в межах офіційно-ділового стилю трьох підстилів: законодавчого, дипломатичного та адміністративно-канцелярського.
Законодавчий підстиль репрезентовано такими видами документів, як декрет, закон, указ, конституція, постанова, акт, розпорядження та деякі ін.
У дипломатичному підстилі офіційно-ділового стилю української мови 1917–1933 рр. виділяємо такі види документів, як конвенція, пакт, угода, договір, декларація, нота, вербальна нота, меморандум, комюніке та ін.
Документи адміністративно-канцелярського підстилю представлені такими видами, як звіт, доповідна записка, наказ, статут, інструкція тощо.
Тогочасний офіційно-діловий дискурс свідчить про жанрове розмаїття текстів. Практикувалися й жанри, що були симбіозом офіційно-ділового та публіцистичного стилів, напр.: відозва, грамота, декларація, декрет, універсал.
Архівні матеріали та публікації в періодиці свідчать про становлення й розвиток українського справочинства як основної сфери застосування офіційно-ділового стилю. Аналіз зразків офіційно-ділової документації досліджуваного періоду дає змогу зробити висновок про початковий етап формування таких підтипів офіційно-ділового стилю, як законодавчий та адміністративно-канцелярський. Щоправда, для того процесу характерною була увага не до канонізації слововживання, а до чіткого дотримання зовнішньої форми документів. Саме про чіткість оформлення йшла мова в більшості тогочасних приписів.
У третьому розділі “Стилістична характеристика офіційно-ділової лексики” простежуємо особливості лексичного складу та його функціонування в межах офіційно-ділової української мови досліджуваного періоду. Установлення певних лексичних шарів у офіційно-діловій мові ми проводили з урахуванням тієї додаткової якості, якої набувають одиниці в процесі функціонування, частково трансформуючись системою зв’язків і комунікативним завданням, а також з урахуванням їхніх семантичних можливостей у стилі.
У складі лексики офіційно-ділової мови ми виділяємо такі ряди: 1) загальномовну, або міжстильову лексику та фразеологію: батько, брат, будувати, вести, відданість, вірність, мало, молодий, писати тощо; 2) напівтерміни й терміни різних галузей науки й виробництва залежно від сфери обслуговування: вина, витрати, злодійство, кошторис, крадіж, скарга, суд, табель тощо; 3) власне офіційно-ділову лексику та фразеологію. Це специфічні усталені формули зачину, вислови-кліше, що започатковують виклад у плані пояснення мети чи наміру спілкування, а саме: відповідно до, з метою, з огляду на, на виконання та ін., назви документів, що репрезентують номенклатуру ділового стилю: акт, грамота, декрет, декларація, закон, заповіт, заява, лист, угода, указ тощо, й номенклатурні позначення, зокрема назви держав, установ, організацій законодавчої та виконавчої влади, устаткування, різних частин машин, пристроїв, інструментів, напр.: Наркомос, дитячі ясла, трудшкола, профшкола, МТС (машинно-тракторна станція) тощо.
За результатами наших досліджень робимо висновок, що в офіційно-ділових паперах не всі названі вище групи представлені однаково. Більша частина лексичного складу офіційно-ділового стилю виражена термінами й напівтермінами. Значну частину лексичного складу становить номенклатура, меншу – функціонально маркована, тобто власне офіційно-ділова лексика.
У четвертому розділі “Ідеографічна організація лексики жанрових різновидів офіційно-ділового стилю 1917–1933 рр.” класифіковано лексику офіційно-ділового стилю зазначеного періоду за лексико-семантичними та функціональними ознаками. Як відомо, розвиток української лексики, у тому числі термінології, зафіксованої в документах досліджуваного періоду, пов’язаний також із суспільно-політичними обставинами формування юриспруденції, дипломатії й ділового адміністрування.
Для дослідження процесу формування лексики офіційно-ділового стилю як системи необхідно детальніше зупинитися на питанні про тематичні групи в ній. Простеження історії тематичних груп дає можливість відтворити картину мовних процесів, породжених закономірностями розвитку лексики. Аналіз лексичної системи мови в межах ТГЛ робить лексичний матеріал доступним для вивчення в різноманітних аспектах. Виділяючи ТГЛ, ми спираємось на такі критерії: семантична близькість слів, можливість або неможливість взаємозміни слів у певному контексті; синонімія, антонімія, диференціація, узагальнення. Важливим критерієм виділення ТГЛ є також стилістичне вживання слова.
У першому підрозділі “Тематичні групи лексики законодавчого підстилю” окреслено склад та специфіку системної організації досліджуваного шару лексики, охарактеризовано його внутрішньолінгвальну природу й простежено поетапне становлення, визначено специфіку формування лексико-семантичних відношень у його межах. Уніфікація української юридичної лексики, яка має на меті поставити її передусім на національну мовну основу, лишається актуальним і тепер. Як свідчить практика, це дуже складний процес, що вимагає врахування цілого комплексу вимог. На прикладі тематичних груп юридичної лексики спробуємо продемонструвати всю складність відбору відповідного слова.
У законодавчому підстилі офіційно-ділового стилю виокремлюємо чотири ТГЛ з окремими підгрупами в кожній з них.
До першої ТГЛ належать слова, що позначають поняття законності та порядку, зокрема, такі підгрупи: 1) назви понять правотворчості та законодавства: дія, закон, звід (законів), кодекс законів, право, правосуддя, сила, чинність та інші. Слова дія, сила, чинність розрізнялися за вживанням у різних словосполученнях: лексема чинність, передаючи значення “наявність юридичної сили”, вживалася там, де виконання закону обов’язкове, пор.: набирати (набрати, набувати, набути) чинності, тобто ставати законним, чинним: Міжнародна конвенція набула чинності; Постанова суду набрала чинності; слово сила вживалося у значенні “дієвість”, пор.: утратити силу, зворотна сила закону, мати юридичну силу: “Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили”; 2) назви понять правознавства: маєткове право, право на майно, правник, правознавець, юрист, юстиція та ін.; 3) слова, пов’язані з системою прав, свобод і обов’язків громадян: громадянин, обов’язок, рівноправний та ін. Більшість слів цієї підгрупи становлять синонімічні ряди, що зафіксовано багатьма перекладними й термінологічними словниками; наприклад, на позначення поняття “зведені в одне ціле й розміщені в певному порядку закони” використовували терміни звід, кодекс, зведення, збірник. На сучасному етапі перевагу віддають терміну зведення (законів) як такому, що є найприроднішим для української мови в цьому значенні.
Друга ТГЛ об’єднує лексеми, пов’язані з правопорушенннями та особами, які їх здійснюють: беззаконня, грабіж, tвалтувати, дерун, дряпіжник, заколот, злочинство, насильство, обдурення, самосуд, свавілля, сваволя та ін., наприклад: ”Вони [керівники ЦР] вчинили просто злочинство проти робітників і селян, вступивши в союз з попихачами буржуазії, ... а війська Каледіна б’ють робітників та насилують їхніх дружин та дочок... Керівники ЦР за допомогою простого насильства й обдурень пошкодили роботі З’їзду...”.
Третю тематичну групу становлять правничі терміни, що позначають юридичну діяльність та органи й осіб, що її здійснюють, зокрема: 1) судові органи: адвокатура, волосні суди, Генеральний Суд, Революційний Трибунал та ін. Основною одиницею на позначення судових органів у документах досліджуваного періоду є лексема суд, яка є стрижневою в утворенні різнокомпонентних словосполучень: народний суд, полюбовний суд, третейський суд. Влада в Україні змінювалася неодноразово, і як наслідок, змінювалися й назви судових установ, наприклад: “Скасувати всі судові установи, що існували на терені України до встановлення Радянської влади (Генеральний Суд, Судові Палати, Волосьні, Комерційні й інші), а також всі установи й організації (прокурорський догляд, нотаріат, присяжну й приватну адвокатуру, інститут судових слідчих, судових приставів і т. ін.), що існували при минулих судових місцях.” Зазначені установи отримали назву Державна Прокуратура, дисциплінарні суди, Колегія обвинувателів та правозаступників, Народний Суд, Революційний Трибунал та ін.; 2) фахівці з судочинства і захисту обвинувачених: адвокат, Генеральний суддя, гетьман, засідатель, захисник, комісар, оборонець, отаман, полковий суддя, поручник, прокурор, речник, слідчий, судвиконавець, судитель та ін. Основу цієї підгрупи становлять слова, успадковані здавна (законник, суд, суддя, управа, уряд). Частина з них активно функціонує без семантичних змін (канцелярист, кат, нотарій, писар, право, суд, суддя,), інші вживаються з новим значенням (розправа, уряд, трибунал); наприклад, лексема розправа означала “розгляд якої-небудь справи повноважним органом, а також рішення цього органу”; тепер це “фізичне або моральне покарання за що-небудь”; 3) діяльність слідчих і судових органів: арешт, вина, випитування, доводимість (злочину), допит, досвід, зізнання, обвинувачення, обслід, обстеження, обшук, очна ставка, розшук, судити, трус (трусанина), наприклад: “...Робити обшукування й арешт в будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і в порядку, означених законом”.
Окремі назви вступають у синонімічні зв’язки: опит – допрос, допит, випитування; довід – доказ; свідоцтво – свідчення та ін. У сучасній українській мові зафіксовані різні значення цих слів. Частина з них входить до юридичної лексики без семантичних змін (свідок, сторона, скарга, позов, протест, довід), інші вийшли з мовного вжитку (претенсія, чоломбитня), лексема жалобник стала надбанням пасивного словника;
4) поняття судового процесу й учасників судових засідань: арештований, відвід, вирок, зарука (порука, поручительство), злочинець, підозра, підозрілий, підсудний, позивач (позовник), позов, свідок, справа, справування, судоустрій та ін.
До цієї ж підгрупи належать назви покарань або виправдань, які є наслідками судового процесу: адміністративні штрафи, важкість, вага, виконання приговору, виправдання (оправдання), збиток, кара, конфіскація, пеня, провина (провинність, проступство), судова відповідальність, тюрма (в’язниця, темниця) та ін., наприклад: “Газети, в яких будуть друкуватися неправдиві звістки про Правительство українського люду, треба вважати контрреволюційними і авторів статей чи редакторів тягти до судової відповідальності ... А тих, хто збройною силою намагатиметься захопити власть, арештовувати і віддавати під воєнно-революційний суд”.
Активно в документах цієї групи функціонувала і сьогодні функціонує економічна та фінансова лексика: вимін, грошова кара, грошові стягнення, міна, неустойка, пеня, строк платежу, рата (слово означало й частину плати, що припадає на певний термін, і термін платежу), стягання, штрафи, наприклад: “Про такси грошових стягань за лісове праволомство”, “...одержавши заяву про стягання, судовий виконавець мусить відправити довжникові повістку... Коли судвиконавець виїздить поза місце свого перебування, вартість переїзду й добові гроші він мусить поділити в рівних частинах між усіх стягувачів, а не брати з кожного всю суму. Це мусить зменшити витрати на стягання”. Більшість цих термінів зафіксовані у словниках сучасної української мови.
Назви офіційних юридичних документів становлять четверту ТГЛ: акт, грамота, декларація, декрет, директива, оголошення (проголошення), опис, оповістка, оповідь, оповіщення, резолюція, універсал та ін. Термін повідомлення вживається на позначення “письмової чи усної інформації”, а оповіщення – зі значенням “інформування” (оповіщення під розписку); слова оповістка, оповіщення, які були рекомендовані для вживання ”Російсько-українським словником“ А. Кримського, на сучасному етапі не вживаються.
Досліджуючи українську юридичну термінологію періоду 1917–1933 рр. в урядових документах, газетних матеріалах, журналах, ніде не довелося натрапити на такі, наприклад, слова, як сперека, пантрувати (рос. караулить), трусанина (рос. обыск), які зафіксовані в тогочасних словниках. Ніде не функціонує лексема нотар у документах, хоча в назві одного з тогочасних словників, який уклав Є. Ванько, трапляється, наприклад, ”Кишеньковий російсько-український правничий словник: Для адвокатів, суддів, нотарів та урядовців” (К., 1918).
Об’єднуючись, тематичні групи юридичної лексики утворюють ту чи іншу мікросистему термінів, які обслуговують відповідну галузь юриспруденції (адміністративне право, цивільно-процесуальне право, конституційне право, судове право, кримінально-процесуальне право).
У другому підрозділі “Тематичні групи лексики дипломатичного підстилю”, враховуючи наявний матеріал і мету дослідження, виділяємо такі ТГЛ в дипломатичному підстилі:
До першої ТГЛ належать номінації на позначення осіб, пов’язаних із дипломатичною діяльністю. Творення їх відбувалося переважно в руслі міжнародних стандартів (амбасадор, аташе, кур’єр та ін.), хоча водночас простежувалася й тенденція до давніх національних традицій (гонець, радник та ін.). Були спроби термінологізувати і власне українські слова (відпоручник, довірник, речник та ін.). Пізніше, після 1923 р., можна натрапити й на такі лексеми: посол і посланник, наприклад: Посол (Надзвичайний та Повноважний Посол), Посланник (Надзвичайний Посланник та Повноважний Міністр), повірений у справах (постійно повірений у справах та тимчасово повірений у справах) тощо.
Зафіксована в дипломатичних документах і лексема амбасадор: “Пан Кумицький повірений у справах, і тому завтра і післязавтра ми підемо до аргентинського посла і бразильського амбасадора” . Для сучасної дипломатії також характерне вживання цього терміна. Але спостерігається тенденція до стилістичного розмежування слів посол і амбасадор: посол вживають у високому стилі й означає назву рангу, слово амбасадор – у мові художньої літератури й публіцистики.
Для назви людини, яка консультує посла, у лексиці досліджуваного періоду було декілька лексем, які засвідчені в словниках таким синонімічним рядом: аташе, дорадник, дорадця, порадник, радний, радник, радця. Простежуємо тенденцію до вживання слів із давньоруської та староукраїнської книжної мови: лавник, радник: “У доповнення мого докладу через радника місії передаю обширний звіт”. Проте тільки в цей період можна побачити, що відбулося термінологічне розмежування: радник місії, радник при міністрі, військовий аташе. Слово аташе як дипломатичний термін почало вживатися лише в 1918 р., коли видано наказ про штати посольств, де затверджено посаду аташе. Відповідниками до рос. дипкурьер, яке стало вживатися в радянський час, в українській мові цього періоду існували такі лексеми на позначення осіб, що перевозять дипломатичну пошту: гонець, кур’єр, посланець (післанець). Це свідчить про те, що були спроби самостійного формування української дипломатичної лексики. Ці слова могли вживатися самостійно або з означенням дипломатичний, пор.: “Надсилаючи при цьому почесті, заадресовані до представництва і комісії уряду УНР за кордоном, Міністерство Закордонних Справ просить згадані пакети переслати по адресах, не чекаючи на якусь нагоду чи дипломатичного гонця, а поштою.”
Спостерігаємо також варіативність на позначення керівника закордонної політики: міністр закордонних справ, комісар закордонних справ, правлячий міністерством закордонних справ, керуючий закордонною політикою, наприклад: “В надії, що Ваша Ексцеленція ласкаво звелить видати їм бажаючі перепустки, лишаю з пошаною. Правлячий Міністерством Справ Закордонних”.
До другої ТГЛ – лексики на позначення дипломатичних документів – належать назви дипломатичних актів (грамота, лист, письмо, цидулка, грамотка, поспорт, віза, меморіал, мемуар, депеша, пакет та ін.) і слова, пов’язані з оформленням паперів у дипломатичній практиці (інструкція, правильник, комунікат, обіжник, залучник, прилоги та ін.). У дипломатичній мові досліджуваного періоду слова меморіал (меморіял), мемуар, депеша, пакет уживалися паралельно як синоніми: “Дуже великий меморіал вручили галицькі делегати в Лізі Націй у Берліні”; “Мій мемуар збудований на юридично державних доказах того, що сучасний уряд є легальний Уряд України, до того ж прамий спадкоємець всіх фондів, залишених Скоропадським”. До слова віза використовували такі синоніми: переходове свідоцтво, мельдункові картки, анкета-зголошення. Проте всі вони не закріпилися в мовній практиці.
Найчастіше в дипломатичному діловому мовленні протягом досліджуваного періоду оформляли такі документи: внесок, залуч, залучник, комунікат, обіжник, прилоги. Часто вживалися синоніми до однієї назви: обіжник – циркуляр (“Відправили обіжник до Кам’янця з дипломатичним кур’єром Гітченком”); внесок – додаток (“Згідно резолюції п. Головного Отамана військ УНР маю за честь надіслати внесок президента ЗУНР”).
Слово договір набуває активного вжитку й термінологізується: прелімінарний (попередній) договір, додатковий договір, мировий договір. Паралельно вживаються лексеми: декларація, інструмент, конвенція, пакт, трактат, угода.
Третя ТГЛ – це лексика дипломатичного етикету: етикет, комплімент, міжнародна ввічливість, церемонія та ін. Характерним є те, що в період розвитку української державності існувала тенденція до створення своїх, національних термінів на позначення дипломатичного етикету. Наприклад, до слова візит уживали синонім відвідини, до слова аудієнція – прийняття, до слова раут – прийом: ”Відвідини бразильського амбасадора”, “Відбувся прийом – раут Відпоручника Диктатора, Чекаємо на попереднє повідомлення про прийняття нашого посла”.
Найуживанішими в зазначений період були звертання пане і добродію. Перше з них характерне для вжитку під час урочистих подій, друге використовувалося в повсякденному житті. При цих словах найчастіше виступали означення високодостойний, високоповажний, вельмишановний: ”Вельмишановний пане посол! Міністерство має за честь звернути рівночасно Вашу, вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі справи телеграфом”, що надавало дипломатичній мові урочистого звучання, відповідно до їхньої значущості та важливості.
До дипломатичного мовного етикету належать також назви керівників держави в офіційних звертаннях. У досліджуваний період вживалися, зокрема, такі лексеми: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор, Президент: ”Високоповажний пане Головний Отаман! Симоне Васильовичу! У доповнення мого комуніката із третього жовтня 1919 року передаю через радника англійської місії Регенівського слідуючий звіт“.
У творенні цих номінацій спостерігаємо тенденцію поєднання питомо українських і загальноєвропейських назв, пор.: Отаман-Міністр (керівник міністерства), Кош охорони Республіканського Ладу (жандармерія).
До цієї ж групи належить компліментна лексика (так звані протокольні офіційні формули дипломатичної ввічливості): засвідчити повагу, прийняти запевнення в глибокій повазі, мати честь повідомити тощо. Ця група лексики створює особливу тональність дипломатичного характеру.
Четверту ТГЛ становлять назви дипломатичних установ, де вживалися такі словосполучення: Відомство Закордонних Справ, Департамент Чужеземних Зносин, Міністерство Закордонних Справ, усі компоненти яких найчастіше писали з великої літери: “Департамент Чужеземних Зносин віднісся окремими відношеннями до наших дипломатичних представників за кордоном і доручив їм нотифікувати це урядом, при яких їх акредитовано”.
Дуже часто трапляється слово посольство, оскільки в багатьох країнах у період 1918–1920 рр. почали діяти українські посольства. Цікавим є використання лексеми місія, яка вживається у значеннях: а) постійне дипломатичне представництво в якійсь державі; б) представництво держави чи міжнародної організації, направлені в якусь країну з певною метою. Але ми зафіксували значення цієї лексеми як назви установи: ”Українська Дипломатична Місія від імені свого уряду складає отсим рішучий протест перед Високим Урядом Речі Пасполитої“. Для позначення міжнародних дипломатичних установ як періоду УНР, так і пізнішого часу характерним було вживання багаточленних словосполучень: Український Генеральний Консулят, Консульська Агентура Української Держави, Федерація Міністерств закордонних справ.
П’ята ТГЛ – назви міжнародних об’єднань, союзів представлена, зокрема, такими лексемами: альянс, блок, коаліція, ліга, союз, наприклад: ”В грудні Ліга Народів відкинула, поки що, прохання України про прийняття її в свої члени“.
Шоста ТГЛ – назви понять, пов’язаних з дипломатичною діяльністю – дуже поширена в документах досліджуваного періоду: компроміс, переговори, політика, ультиматум та ін.: ”Я вважаю, що у великих державах, які ”роблять“ світову політику, Україна повинна мати свої самостійні посольства поряд з російськими“. На позначення відносин між державами вживаються такі слова, як відносини, взаємини, зносини, стосунки, які функціонують у словосполученнях: ввійти в зносини, дипломатичні відносини, офіційні зносини, перерва відносин, союзні стосунки та ін., наприклад: ”УНР покладає надію, що Держави Згоди, вступаючи з Україною в офіційні зносини не допустять безладдя на Україні і не дадуть зруйнувати країну, Ці переговори свідчать, що ми ввійшли в зносини“.
Сьому ТГЛ становить лексика, яка функціонує в дипломатичних документах і, будучи тематично пов’язаною зі сферою міжнародних відносин і зовнішньою політикою, розподіляється за двома основними, найзагальнішими тематичними підгрупами – мир і війна. Одні лексеми на позначення сфери міжнародних відносин збереглися з давніх часів: мир, війна, перемир’я, інші були запозичені з інших мов: ультиматум, нейтралітет, контрибуція. У документах української дипломатії розв’язання основного завдання – збереження миру, запобігання війні – конкретизувалося такими положеннями: ненапад, нейтралітет і мирне укладання конфліктів. До тематичної підгрупи “війна” входили такі слова: інтервенція, напад, конфлікт, війна, агресія, імперіалізм, дія. До тематичної підгрупи “мир” увійшли такі слова і словосполучення: мир, безпека, дружба, нейтралітет, співробітництво, укладання конфліктів, рівність, взаємність, союз, контакт.
Отже, українська мова періоду 1917–1923 рр. мала всі необхідні засоби, щоб обслуговувати міждержавне спілкування та діяльність дипломатичних служб. У процесі становлення в ній сформувалися лексико-тематичні об’єднання, що постійно поповнювалися новими засобами вираження понять дипломатичної сфери.
Наявність поширених синонімічних рядів свідчить, з одного боку, про багаті семантико-словотвірні можливості української мови в дипломатичному підстилі, а з іншого, вказує на ще недостатню унормованість мови особливо в період 1917–1921 рр. Вирішальним фактором у доборі тієї чи іншої лексеми були традиційність уживання, міра поширеності, наближеність до міжнародних стандартів, пор.: аташе, відвідини, відпоручник, візит, довірник, посол, радник, речник, ультиматум, умовини. У дипломатії вирізняється значна кількість лексем іншомовного походження (з латинської, французької, німецької та ін. мов). Так, якщо в інших сферах уживають термін “вступ”, у дипломатичній мові це позначається терміном “преамбула”, “затвердження” – “ратифікація”, “розірвання” – “денонсація”.
Третій підрозділ “Тематичні групи лексики адміністративно-канцелярського підстилю” присвячений вивченню лексико-фразеологічних особливостей сфери діловодства в українській мові обстежуваного періоду, ділові папери якого забезпечують “зв’язок організацій, установ, відомств між собою у сфері суспільно-політичних, правових, економічних, виробничих та інших надбудовних відносин, а також зв’язок органів влади з населенням”. Лексико-граматичні риси документів адміністративно-канцелярського різновиду дуже динамічні. Вони змінювалися як під упливом соціально-історичних факторів, так і залежно від жанрової належності та змісту документів.
Для нашого опису адміністративно-канцелярської лексики ми обрали галузь науки й освіти, оскільки саме в цей період створено Інститут української наукової мови, а також запроваджено викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах.
До першої ТГЛ названого підстилю – назви документів – належать назви документів, що функціонували в державних, у тому числі й навчальних і наукових, закладах: відгук, відношення, грамота, заповіт, звернення, звідомлення (звіт), мандат, наказ, повідомлення, положення, постанова тощо.
Більшість із цих документів функціонують і сьогодні, наприклад: ”Проект положення про Харківську філію ВУАН“, ”Витяг з протоколу засідання колегії Укрголовпрофосу НКО УСРР про розформування комітету по виданню творів О. О. Потебні“, хоча деякі трапляються рідко, наприклад мандат, меморандум: ”Мандат, виданий ВУАН А. М. Лободі, для участі в з’їзді секцій наукових працівників“, ”Меморандум ВУАН Раднаркому УСРР про невідкладні наукові потреби Академії наук “. Назви таких документів, як лист та записка, часто супроводжувалися означеннями: інформаційний, охоронний, пояснюючий, службовий: Охоронний лист ВУАН про недоторканість книгозбірні Академії наук; пояснююча (пояснювальна), доповідна записка.
Другу ТГЛ утворюють назви наукових відомств, навчальних і культурних закладів: гімназія, Губвідділ народної освіти, клуб, лікпункт, Наркомос (народний комісаріат освіти), трудова школа, Українська Академія Мистецтв, університет, учительська семінарія, хата-читальня, школа соцвиху (соціального виховання) та ін., наприклад: ”…по всіх середніх хлоп’ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних і інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях, обов’язково викладається.. . Наказ міністра народної освіти про утворення національної нижчої початкової школи, 6 вересня 1918“.
Саме в цій тематичній групі велика кількість абревіатур, серед яких перше місце займають «соціальні» абревіатури – назви головних управлінь, міністерств, відомств, організацій: ”Покласти на Народний Комісаріат Освіти разом з Півбюро ВЦРПО, Промбюро, Наркомздравом і Наркомпродом встановлення категорій та числа осіб…“; ”На курси залучити, насамперед, товаришів, що працюють в ЦК, РНК, ВУЦВК’у, Наркомземі, Наркомосі та в профспілках Робземісі, Трудцукрі, Робосі… Відповідні заходи по своїй лінії провести і КСМУ“. У документах досліджуваного періоду використовували різні види абревіатур, як звукових і літерних, наприклад: виш (вища школа), ДПУ (Державне політичне управління), УАН (Українська академія наук), так і складних слів різного типу – складноскорочених і комбінованих: облвиконком, ревком, наркомзем, облвно, охарчкомгуб. У “Постанові про спрощення діловодства і листування в установах” з цього приводу зазначено: “Складати папери коротко, не додержуючись канцелярського стилю і форми, з широким використанням скорочень, що стали загальновживаними, назв посад і установ (Наркомпрод, нарком і т. д.)”.
Подальша доля слів цієї групи різна. Нові органи державного управління змінили тематичне коло номенклатурних номінацій: зникли назви урядових установ дума, департамент, сенат, управа тощо. З’явилися нові органи влади, нові установи з новими назвами: рада, комітет, комісаріат. Деякі слова вживаються, змінивши семантику: комітет, палата.
Третю ТГЛ становлять назви посад та спеціальностей: Державний секретар, заслужений професор, керуючий справами, Народний міністр освіти (згодом міністр народної освіти й мистецтва), неодмінний секретар, наприклад: “Постанову Ради Міністрів Української держави про асигнування коштів на утримання УАН” посвідчив Державний секретар, сенатор Сергій Завадський; “Згідго з статутом Академії Голова-президент має бути поданий на затвердження п. Гетьмана через Раду Міністрів. Акад. Ор. Левиицький. Секретар засідання акад. С.Тимошенко”.
Четверту ТГЛ становлять одиниці адміністративно-територіального поділу: волость, губернія, земство, місто, округ, повіт, район, село, а також похідні прикметники від цих іменників: ”…Тому Міністерство освіти пропонує всім губерніальним і повітовим земським і міським управам ..“, ”Циркуляр Ради народних міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови, 7 березня 1918р.“.
Абревіатури, поширені в досліджуваний період, уходили й до цієї тематичної групи, наприклад: ”Провести підбір інструкторів губжінвідділів і зав. окружними жінвідділами, що знають сільроботу і українську мову. …Під час обліку складу райорганізаторів селянок ..“.
П’яту ТГЛ становлять назви різних процесів і дій, пов’язаних із суспільними відносинами й виробничими об’єднаннями: боротьба, власність, дебати, змагання, колгосп, міць, мобілізація, навчання, народ, робітник, студіювання, суботник, наприклад: ”З метою мобілізації широких мас робітництва, колгоспників, вчительства .. на боротьбу за суцільну письменність, за піднесення всієї роботи .. ухвалено..“; ”Студіювання української мови було досить в виключно невигідних умовах ..“, ”Викликає Академію до життя, з одного боку, зріст та поглибшання національної свідомости українського громадянства, а з другого – необхідність швидко підняти виробливість та трудову міць українського народу..“.
Аналізуючи тексти офіційно-ділового стилю української мови 20-х років ХХ століття, можна простежити зіткнення двох стильових шарів – власне ділового й публіцистичного (з перевагою останнього у відозвах і постановах урядів України), а також деяких особливостей розмовної мови. Це одна з характерних рис документів досліджуваного періоду. Найбільшого впливу розмовної стихії зазнав саме адміністративно-канцелярський жанр офіційно-ділового стилю мови. У ньому було найменше спеціально маркованих лексичних одиниць, тому найвідчутнішою демократизація мовлення стала саме в цій сфері спілкування. Як наслідок, дуже часто трапляються в досліджуваних документах діалектні слова й елементи просторіччя: ”Доводю до відому всіх Главків і Відділів Наркомосвіти, в тижневий термін коби негайно представити до Центр. Коштористофінансового відділу Наркомосвіти, а також осіб, які проведені по закатегорічною ставкою, по слідуючій формі:…“.
Уживання штампованих формул без належного знання мови приводило до перекручення думки й змісту, наприклад: ”На підставі договору Уповноважений ЦКПД відмовляється давати те, чого не належить йому нести зверх договору“.
Не всі новаторські тенденції в діловій мові 20-х рр. ХХ ст., як показала пізніше мовна практика, виявилися корисними. Так, ділова мова була перенасичена скороченими назвами установ, організацій, товариств та ін., переважна частина яких вимагала деталізації та розшифрування для широкого користувача. Наприклад, малоінформативними були такі скорочення, як держзгода (державна згода), д-т (документ), к-п (колгосп), начконь (начальник конюшень), попитзапит і под. Поступово ці скорочення зникали, й залишалися лише загальновідомі.
У цей період лексичний склад документів поповнився неологізмами, що відповідали назвам новостворених органів державного управління, посад, спеціальних галузей народного господарства тощо, назвами нових реалій, покликаних до життя часом: Народний комісаріат праці (НКП), Установчі збори, секретаріат, роззброєння, саботаж, оробітничення та ін. Продуктивнішими, ніж ініціальні абревіатури, виявилися складові та змішані скорочення складних найменувань типу: виконком, жінвідділ, земвідділ, міськкомгосп, перерозподіл, повітком, трудармія та ін. З’являється багато нових термінологічних словосполучень: платежеспроможний запит, відкриті збори, порядок дня, продовольчий комітет, питання державної ваги тощо.
На кінець 20-х – початок 30-х років чітка, популярна форма стала вимагатися для всіх видів документації. Утверджуються канцелярські штампи, різко зменшується кількість розмовних елементів, незрозумілих складноскорочених слів та абревіатур.
У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.
До специфічних рис офіційно-ділового стилю належать: офіційність, об’єктивність, точність, логічність, традиційність, чіткість, ясність, стислість, стриманість. Вони досягаються типовими для відповідних жанрів наборами мовних одиниць лексичного, граматичного і текстового рівнів та їх організацією. Передумовами для становлення та розвитку офіційно-ділового стилю української мови в досліджуваний період було розширення сфер функціонування української мови разом з подальшим збагаченням її лексичної системи, унормуванням та упорядкуванням термінології і жанровим розширенням.
Залежно від тематично-ситуаційної сфери функціонування в офіційно-діловій мові виділяють три жанрові різновиди: законодавчий, дипломатичний і адміністративно-канцелярський.
У складі лексики офіційно-ділової мови за функціональними ознаками виділено такі досить виразні ряди: 1) загальномовна, або міжстильова, лексика та фразеологія; 2) напівтерміни і терміни різних галузей науки і виробництва; 3) власне ділову – стилістично марковану – лексику та фразеологію. В офіційно-ділових паперах не всі названі вище групи представлені однаково.
У межах кожного з названих жанрових різновидів офіційно-ділового стилю української мови обстежуваного періоду можна виділити по кілька ТГЛ. У законодавчому підстилі це: 1) ТГЛ на позначення понять законності та порядку; 2) ТГЛ, пов’язана з правопорушеннями та особами, які їх здійснюють; 3) ТГЛ правничих термінів, що репрезентують юридичну діяльність та органи й осіб, що її здійснюють; 4) ТГЛ – назви офіційних юридичних документів. Деякі з цих тематичних груп містять окремі підгрупи. У дипломатичному підстилі це: 1) ТГЛ на позначення осіб, пов’язаних із дипломатичною діяльністю; 2) ТГЛ – назви дипломатичних документів; 3) ТГЛ дипломатичного етикету; 4) ТГЛ на позначення дипломатичних установ; 5) ТГЛ назв міжнародних об’єднань, союзів; 6) ТГЛ на означення понять, пов’язаних з дипломатичною діяльністю; 7) ТГЛ сфери міжнародних відносин і зовнішньої політики. В адміністративно-канцелярському підстилі це: 1) ТГЛ – назви документів; 2) ТГЛ назв наукових відомств, культурних і навчальних закладів; 3) ТГЛ – назви посад і спеціальностей; 4) ТГЛ на позначення одиниць адміністративно-територіального поділу; 5) ТГЛ назв різних процесів і дій, пов’язаних із суспільними відносинами й виробничими об’єднаннями.
На кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст. характер ділової мови змінюється. У документах починає переважати нейтральна ділова мова, яка має суттєві відмінності від мови діловодства 1917–1920-х рр. Якщо основною тенденцією розвитку українського лексичного фонду офіційно-ділового стилю поч. 20-х рр. ХХ ст. було прагнення до відокремленості, то для другої половини 30-х рр. і пізніше актуальною стала орієнтація на спільні з російською мовою лексичні та словотвірні процеси.
Українська мова мала всі необхідні засоби – як лексичні, так і граматичні, щоб обслуговувати офіційне спілкування та діяльність організацій, установ і відомств. У процесі становлення лексики офіційно-ділового стилю української мови в ній сформувалися тематичні групи, що постійно поповнювалися новими засобами вираження понять ділової сфери.
Наявність досить поширених синонімічних рядів свідчить, з одного боку, про багатство української мови в офіційно-діловій сфері, а з іншого – про неунормованість мови. Вирішальним фактором при вживанні тієї чи іншої лексеми була традиційність у вживанні (особливо в дипломатичному і законодавчому підстилях), ступінь поширеності. Важливим джерелом поповнення лексики були іншомовні запозичення (для дипломатичного й законодавчого підстилів).
Складні процеси формування офіційно-ділової лексики української мови безпосередньо відображені у словниках 20–30-х років.
Істотний вплив на формування і становлення лексики офіційно-ділового стилю мали екстралінгвальні чинники, з-поміж яких слід виділити ті, які зумовлені потребами власне української мови і ті, які зумовлені примусовим процесом русифікації.
Сьогодні в Україні спостерігається дещо схожа ситуація: перед офіційно-діловим стилем постають багато в чому подібні проблеми щодо творення офіційно-ділової лексики, запозичення чи використання тільки українських відповідників. Необхідно скористатися кращими надбаннями мовної практики 1917 – початку 30-х рр. минулого століття для того, щоб уникнути повторення помилок і труднощів того періоду.
|
