МОРФОНОЛОГІЯ ВІДІМЕННИКОВОГО СЛОВОТВОРЕННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ : Морфонология существительного словообразования В СОВРЕМЕННОМ УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ

Краткое содержание

У вступі з’ясовано стан вивчення питань словотвірної морфонології, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету й низку конкретних, розв’язаних у ході роботи над проблемою дослідницьких завдань, встановлено методи дослідження та джерельну базу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, визначено наукову новизну праці й основні науково-дослідні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ дисертації - “Теоретичні засади морфонології відіменникових словотвірних гнізд” - уміщує 5 підрозділів. У першому з них подано відомості з історії становлення морфонології як науки, відзначено внесок учених різних поколінь - від граматистів давньої Індії, зокрема Паніні, до представників когнітивної лінгвістики - у виокремленні й окресленні її проблематики. Далі виділено й схарактеризовано усталені в лінгвістичній практиці підходи до аналізу морфонологічних фактів - дескриптивно-дистрибутивний (реляційний, статичний) та операційний (породжувальний, динамічний), відзначено переваги останнього у вивченні закономірностей словотвірної морфонології, бо кожне похідне - це і сам процес творення, і результат цього процесу; актуалізовано способи тлумачення в лінгвістичній літературі важливого у поняттєвому апараті дисертації терміна морфонологічна одиниця.

Для динамічної  моделі морфонології принципово важливими є поняття вихідної форми і напрямку чергувань, до яких у дисертації зараховані як власне чергування на зразок л'//л та і//о (сіль - солити), так і факти усічення та нарощення морфем. Вивчення морфонологічної структури словотвірних гнізд, похідні яких з погляду семантики і форми прямо чи опосередковано пов’язані зі своїми вершинами, вимагало узгоджувати напрямок морфонологічних трансформацій з напрямком словотвірних зв’язків, а статусу вихідної форми кореневої морфеми надати в переважній більшості випадків морфові її початкової форми - Н. відм. одн. Такого погляду послідовно дотримуються О.Кубрякова, Ю.Панкрац, Т.Попова, Н.Ананьєва, В.Смиренський, частково також С. Толстая. І не лише тому, що формі Н. відм. належить особлива роль у парадигматиці та в номінативній діяльності людини (О.Кубрякова, Ю.Панкрац), а й тому, що згаданий морф майже завжди збігається з тим, який демонструвала б морфонологічна (глибинна) форма морфеми, виабстрагувана з усіх її контекстних репрезентацій. Розбіжності трапляються, проте вони частотніші у фрагменті, який передує кінцевому елементові кореня/основи, пор.: /ден'/- {д#₃н'}, /с'іл'/ - {со₁л'}, /дн/ - {д#₁н}, і лише зрідка стосуються фінального елемента, як у вершинах на зразок море, поле, бондар, янтар, які належать до м’якого різновиду ІІ-ої словозмінної парадигми. У праці їх зараховано до іншого морфонологічного класу, ніж гнізда “село”, “плац”, комар”, - до класу гнізд з основою на м’який приголосний.

Завершує перший розділ підрозділ, присвячений поняттю морфонологічної моделі. Воно дозволяє те саме явище (морфонологічну трансформацію) подати водночас у двох аспектах - процесуальному  й статичному. Морфонологічні моделі підлягають класифікації з урахуванням характеру та кількості залучених правил. З огляду на характер перетворень виділено палаталізаційні моделі (каталoг - каталoжний: г//ж, зерно - зeрня: н//н') та депалаталізаційні (бабyся - бабyсенька: с'//с, тінь - тінuстий: н'//н), які коригують альтернаційні відношення в системі консонантизму; вокалічні (віл - волик: і//о, бджолa - бджілка: о//і), яким підпорядковуються закономірності чергування голосних фонем; моделі нарощення (слuв-а - слив’- ян/к-а, філe - філeй-ник) та усічення  (хірургiя - хірyрг, усмос - осмoметр), які регулюють кількісні перетворення в структурі морфем; акцентологічні моделі (вдовa - вдовувaти, рuба - рибuна, совa - совеня), що  відповідають за характер  наголошування похідних. З огляду на кількість трансформацій моделі поділено на  елементарні  й неелементарні. Елементарна модель інформує, що структуру похідного слова маркує одна морфонологічна трансформація, наприклад, чергування голосних: береза - берізка (ММ “V//V”) чи приголосних: патріaрх - патріaрший (“С//С'”); неелементарна модель - що дві і більше (4 - межова кількість) трансформації: ведмідь - ведмежaтина (ММ “V//V+С'//C+Нс+Ас”). Конфігурація перетворень становить диференційну прикмету неелементарних морфонологічних моделей.

Кожну з морфонологічних моделей діагностуємо за такими ознаками: 1) регулярності - регулярні морфонологічні моделі реалізують свої потенції в усіх (майже в усіх) похідних, де є умови для їх застосування; 2) продуктивності - продуктивні морфонологічні моделі мають широкий діапазон дії, вони використовуються в різних гніздах і на різних ступенях похідності; 3) активності - активні моделі завжди лексично потужні.

Як важливий компонент процесу формування похідних одиниць словника, морфонологічні моделі мають бути враховані в дослідженні дериваційних закономірностей мови, а підходи до їх інтерпретації та кваліфікації мають стати важливим відділом словотвірної теорії.

 У другому розділі “Морфонологія відіменникового словотворення: основні поняття” розглянуто фактори, що детермінують формальну видозміну компонентів словотвірної структури похідних відіменникових словотвірних гнізд, описано позиції, у яких кожна зі змін відбувається, проаналізовано в аспекті морфонології субстантивні корені та поєднувані з ними афікси, схарактеризовано їхні конституенти - морфонеми й субморфеми.

Виділення двох морфонологічних одиниць - морфонеми та субморфеми - пов’язане з визначенням морфонології як проміжного, розташованого між фонологією і морфологією (О.Реформатський), особливого (Е.Макаєв, О.Кубрякова, Ю.Панкрац, С.Толстая, Т.Цив’ян) двоярусного рівня в організації мовної системи, який забезпечує “плавний” перехід від асемантичних сутностей (фонем) до сутностей, наділених значенням (морфем).

Одиниця нижчого  ярусу - морфонема, маючи спільну з фонемою природу,  різниться від неї тим, що виконує, крім змістоворозрізнювальної, ще й граматичну функцію: вона конституює морфему. Морфонема - це результат узагальнення фонем, що займають в аломорфах однієї морфеми ту саму позицію. Відношення між окремими репрезентантами морфонеми регулярні, а самі вони виявляють строгу позиційну закріпленість. Спостереження за поведінкою фонем у різних позиціях, створюваних афіксами відіменникового словотворення, дозволило виділити 15 вокалічних морфонем ({а, о, у, е, и, і, о₁, о₂, е₁, і₁, у₁, #₁, #₂, #₃, #₄}) та 40 консонантних ({ж, ч, ш, j, дж, л, м, р, ґ, г, к, х, ц,  ц', д', т', з', с', дз', б, п, м, в, ф, д, т, з, с, дз, л', н', р', ж₁, ч₁, ш₁, ч_{2 ,} ц₁, з₁, с₁, зм}). Протиставлення за ознакою “вокалічність-консонантність” - найважливіше протиставлення в системі морфонем. Наступне протиставлення стосується підсистеми консонантизму і ґрунтується на ознаці “велярність - палатальність” як на визначальній.

В обох підсистемах наявні два різновиди одиниць - репрезентованих одним альтернантом і двома чи більше. Так, вокалічні морфонеми {а}, {о}, {у}, {е}, {і}, {и} в різних морфологічних контекстах мають завжди того самого виразника (хáта/хат - хатúна, хáтка; совá/сов - сóвка, сов’ятко, совúний, совíти, осовíти; óзеро/озéр - озéрце, озéрний; вíльха/вільх - вільшúна, вільшнúк, вiльхóвий, вільшáний; син - синеня, усиновúти). Не менше двох альтернантів мають морфонеми {о₁}, {е₁}, {і₁}, {у₁}, {о₂} (ногá/ніг - нíжка, селó/сіл - сільцé, селяни, селюк, сільськúй; тромб - тромбíн і цемeнт - цементúн, план - планувáти - планóваний; кáва - кавóвий і груша - грушéвий), а також нульові (названі так тому, що в одних контекстах вони зреалізовані якоюсь із голосних фонем, а в інших ця позиція матеріально не заповнена) {#₁}, {#₂}, {#₃}, {#₄} (ясøла/ясел - яселка, ясельний; бáйøка/байóк - бáєчка;  кíготь/кiгтя - кíгøтик, кігøтúстий,  хлóпець/хлóпøця - хлóпøчик,  хлопøчáчий.

Згідно з прийнятим нами підходом до тлумачення вихідної форми кореневої морфеми, позиція у фіналі основи вершинного слова - сильна позиція для консонантних морфонем. Обстеження зовнішнього плану дериватів відіменникових гнізд дозволило констатувати, що перед суфіксами відмінного морфонемного складу і значення їх можуть представляти: а) елементи тієї самої якості - це морфонеми {ж}, {ч}, {ш}, {дж}, {j}; б) одиниці, що є членами фонологічної кореляції за твердістю/м’якістю, - {л}, {р}, {н}, {л'}, {р'}, {н'}, {ц'}; в) фонеми, які є членами кореляції і які до неї не входять, - {д}, {т}, {з}, {с}, {дз}, {ц'}, {д'}, {т'}, {з'}, {с'}, {дз'}; г) фонеми, яких можна визнати корелятами лише з погляду діахронії, - {б}, {п}, {м}, {в}, {ф},  {ж₁}, {ч₁}, {ш₁}, {ч₂}. Пор.: {ш} (мúша -  мúшка, мúшачий), {л-л'} (шкóла - школяр), {л'-л} (дóля - дóленька, знедóлити), {д-д'-ж} (верблюд - верблюдячий, верблюжина), {з'-з-ж};  (князь - князик, княжити), {к-ц'-ч} (рукá - рýця, рýчка). Це уможливило розподіл консонантних морфонем поміж відмінними класами. Щоб передбачити репрезентанта морфонеми в певній позиції, достатньо вказати на її клас.

Субморфема - одиниця вищого підрівня морфонології. Певний сегмент кваліфікуємо як субморфему лише за умови, що він має властиву морфемам певного класу морфонемну будову, займає в основі слова ту саму, що й вони, позицію, зовнішньо збігається з однією із морфем класу, модифікується за тими ж, що й ця остання, правилами і так само впливає на спосіб формування словотвірної та морфонологічної структури похідних одиниць. Відмінність між цими сутностями вбачаємо в такому: субморфема завжди входить до складу сусідньої з нею морфеми  і не має самостійного значення. На площині реальних слів її представляють субморфи, наприклад: кнúг-а - кнúж-к-а (книж-óк) - кнúж-еч-к-а і стéж/к-а (стеж/óк) - стéж/еч-к-а. Змінність форми субморфеми, а поряд з цим і функціонального навантаження дало підстави окреслювати її в термінах емічних одиниць (пор. з пропонованими в літературі термінами асемантема, сегментема, структема).

Кваліфікація асемантичних структурно значущих сегментів слова як морфонологічних одиниць (Я.Босак, О.Земська, І.Ковалик, Н.Клименко, К.Ковалик, Б.Крея, В.Лопатін, І.Мельчук, Н.Янко-Триницька та ін.) не суперечить одночасному потрактуванню їх як суфіксальних зв’язок  і суфіксоїдів з позицій суфіксальної функціональної граматики Є.Карпіловської. Адже мовні рівні не накладаються один на одного, а  переплітаються (В.Солнцев), і саме в ділянках їхнього переплетення функціонують елементи, належні обом рівням, які ранговані, однак, по-різному: вища одиниця попереднього рівня є мінімальною, певною мірою дефектною одиницею наступного.

Прихильники субморфем (субморфів) пропонують класифікувати їх за різними критеріями - функціональним, формальним, регулярності (В.Лопатін). Матеріал дисертації засвідчив актуальність поділу їх передусім на кореневі та афіксальні, а крім того, на питомі та чужомовні, регулярні й нерегулярні.

Клас кореневих субморфем диференціюємо на 4 підкласи. 1 підклас становлять ті субморфеми, що їх вичленовують питомі, проте ети-мологічно вторинні (І.Ковалик) іменникові корені, а саме: {#т'-}, {е₁н'-}, {#л-}, {#н'-}, {#к₁-}, {#к₂-}, {#ц'₁}, {#ц'₂-}, {ик-}, {иц'-}, {ар'-}, {ськ-}, {ин₁-}, {ин₂-}, {ук-} (ніготь, ремінь, дятел, телепень, бочка, парубок, сонце, палець, язик, каплиця, паламар, Мінськ, малина, полонина, байстрюк).

ІІ підклас (нечисленний) - ті, що є  рефлексами складників давніх коренів, як, скажімо, {ер-} (братерський), чи давніх суфіксів, як {ес-},     {ен-}, {ат-} (небесний, іменний, імення,  поросятко).

До ІІІ підкласу належать більш/менш регулярно повторювані фінальні сегменти основ чужомовних субстантивів, що в мовах-донорах зазвичай функціонують як морфеми - словотворчі та формотворчі: {іj-}, {ій-}, {ізм-}, {іст-}, {оз-}, {ер-}, {ор-}, {ум-}, {ос-}, {ис-}, {ін-}, {он-}, {ік-}, {ат-}: аналогіj-a, алювій, сіонiзм, нігіліст, анабіоз, гангстер, актор, мінімум, космос, скепсис, анальгін, нейлон, дедерон, логіка, плагіат.

IV різновид кореневих субморфем - це розширювачі ({й-}, {т-}, {н-}, {ш-}) основ незмінюваних запозичених субстантивів, що підготовляють формально нетипові корені до взаємодії зі словотворчими суфіксами: желé- желé/й-ний, фулá - фула/н-íст, аргo - арго/т-úзм, кінó - кінó/ш-ний, крокí - крокі/j-увáти. Часом ці одиниці з’являються в утвореннях від змінюваних лексем, проте лише за умови поєднання суфікса не з основою, а зі словоформою в цілому, наприклад, áлгебра - алгебра/j-íст, лáма - лама/j-íст, пор. з оказіоналізмом себé - себéшник: Кара прийшла йому …кара від Бога, за те, що приховав скарб від ігумена, що не віддав його Нестору на книгозбірню… Для себе приховав! Себешник окаянний (Р. Іванченко).

Афіксальні субморфеми розширюють словотворчі суфікси за умови, що їхні вихідні морфи не можуть бути залучені до дериваційної процедури. Найчастіше такими розширювачами є питомі сегменти -ів/-ов,  -ин, -ль, -ч,   -н, -ш, -j, запозичені -ив, -ат, -ій/-ей (-іj/-еj), -ан, -ист, -ар, -іч/   -ич, -аль,      -оз, -он, -із/-из, -іфік/-ифік: Єврόпа - європ-éj/ець, європ-еj/íзм, європ-éй/ський, європ-еj/із/увáтися. Істотно, що більшість із них має обмежену як правобічну, так і лівобічну валентність. Обмеженість лівобічної валентності підкреслює вмотивованість суфіксальних нарощень характеристиками твірних основ, і прикметно, що не тільки (чи, точніше, не передусім) морфонологічними.

Для морфонологічного аналізу суттєво визначити ті чинники, що детермінують морфонологічні перетворення. Розгляд фактичного матеріалу дисертації дає підстави зробити висновок, що видозміна зовнішнього вигляду морфеми - це складне мовне явище, детерміноване передусім фактором морфонологічним: перед морфемами з певним морфонемним складом і граматичною функцією морфеми відповідної фонологічної будови зазнають/не зазнають того чи того перетворення, пор. онýк - онуч-á  (як і князь - княж-á, хлóпець - хлопч-á, ведмíдь - ведмеж-á, цар - цар-я), але онýк - онýк-а, сусíд - сусíд-а. Граматичному, словотвірному, лексичному, етимологічному та евфонічному факторам належить лише супровідна роль. Однак ураховувати їх у морфонології вкрай важливо (Е.Станкевич, О.Ісаченко, С.Толстая), оскільки подеколи вони є головними стимуляторами морфонологічних трансформацій, як ось у такому випадку: Антею, сяя ліра - дар всесвіту, бо роги в неї з тура пущ германських, слон африканський дав оздоби з кості, край арабійський золота прислав…(Леся Українка).

У дисертації прийнято трактування позиції, запропонованої у працях російської дослідниці С.Толстої: це структурований лінгвістичний феномен, елементами якого є суб’єкт (здебільшого словотворчий афікс), об’єкт (твірна основа) та напрямок мотивації. Неоднорідність елементів прогнозує неоднорідність створюваних ними позицій. Їхня типологія - важливий етап морфонологічного аналізу такої складної підсистеми, як відіменникове словотворення. За вихідну його тезу слугувало таке: поняття типу – це поняття, абстраговане і від властивостей (фонологічних, лексичних, граматичних) конкретних поєднуваних морфем, і від самої конкретної позиції, і як таке кваліфікується за характерним для певної позиції способом впливу, механізмом пристосування морфа-об’єкта до вимог морфа-суб’єкта.

Зібраний у ході дослідження матеріал засвідчив наявність таких механізмів і таких способів впливу на зовнішній вигляд словотворчих морфем: 1) чергування голосних і приголосних фонем; 2) усічення відповідних фрагментів; 3) нарощення (розширення) складу морфем; 4) зміна акцентного рисунка похідного слова у стосунку до акцентного рисунка твірного. Це дало підстави виділити позиції перехідного й неперехідного пом’якшення, перехідного й неперехідного ствердіння, амбівалентну позицію, яка допускає і тверді, і м’які альтернанти, позиції вокалічних чергувань, також вокалізації і девокалізації, позиції усічення й нарощення морфем, позиції акцентних чергувань.

Для кожної позиції окреслено коло морфів-суб’єктів. Так, позицію неперехідного пом’якшення створюють суфікси -ар(а), -аг(а), -ак(а),           -ачч(я), -ан(и), -ан(ий), -ач(ий), -уг(а), -ук, -ук(а), -ур(а), -іj/а/, -ів, -ість, -і-,    -ій, -іан, -ік, -ізм, -іст, -ів/н-, -ів/ник-, -ів/н'-, -ів/ець-, -ів/ськ-, -із/ува-,    із/аціj-, -ір/ува-, а перехідного  - суфікси -а, -ат/ник,  -ат/ин(а), -ин(а), -ий,  -и-; позицію ствердіння - -ен(я), -ер, -ець, -ев(а), -енк(о), -еньк(а), -еньк(ий),      -ечк(о), -ев(ий), -ен(ий), -ев/ич), -ик, -ин(я), -иц(я), -инн(я), -иш(е), -иськ(о),    -ив(о), -их(а), -ин(а), -илн(о), -ч(а), -ств(о), -ив(ий), -ин(ий), -ист(ий), -н(ий), -ськ(ий);  амбівалентну позицію - суфікси -ок, -к(а), -ар, -ав(ий), -ов(ий). Позиція вокалізації відповідного різновиду основ вимагає взаємодії з суфіксами, що містять в ініціалі консонантну  чи нульову морфонеми, а девокалізації, знову ж таки відповідних основ, - з суфіксами, що розпочинаються вокалічними морфонемами. Позиції усічення та нарощення важче піддаються формалізації, проте деякі залежності вдалося вивести. Для позицій усічення актуально, щоб до дериваційних процесів були залучені вторинні (морфологічно членовані, тобто з субморфемами) корені чи похідні основи (коли йдеться про творення похідних ІІ-ого і подальшого дериваційних кроків). Для позицій нарощення принципове значення має: 1) етимологічна належність твірного слова; 2) поскладова організація його основи; 3) характер її фіналі; 4) морфонемний склад афіксальної морфеми. 

  Істотною ознакою відіменникового словотворення, як і українського в цілому, є взаємодія морфонологічних позицій, скажімо, вокалізації і пом’якшення: стeжка - стeжечка (o//е, к//ч), усічення і пом’якшення: бандuт - бандюга (усічення суфікса -ит, д//д'), позиції ствердіння, девокалізації, акцентної позиції: кuсень - киснeвий (е//o, н'//н, Ас).

Дослідження показало, що залучення до процесів відіменникового словотворення механізмів відповідних морфонологічних моделей залежить від того, відповідають чи не відповідають параметри поєднуваних словотворчих морфем вимогам певних позицій. Для кореневих морфем актуальними виявилися такі з параметрів: а) відкритість/закритість; б) різновид контактної зони; в) клас фінальної морфонеми; г) поскладова організація кореня; ґ) формальна членованість/нечленованість кореня;          д) характер вокалічного сегмента контактної зони.

Історично склалося, що український іменниковий корінь - закрита (завершується консонантною морфонемою) структура, що допускає формальні трансформації лише у своїй фіналі. Ця вимога поширюється і на переважну більшість кореневих морфем субстантивів чужомовного походження (клас, егіда, ера, рулон, тунель). Однак є відхилення від згаданої норми - це корені так званих незмінюваних іменників (алое, кашне, метро, бюро, лобі, зомбі). Вони становлять проблему для словотвірної морфонології, оскільки українські суфіксальні морфеми (саме вони в процесі словотворення взаємодіють з фіналлю кореня) формувалися з урахуванням структурних характеристик питомих коренів. Це змусило розрізняти в роботі  типові (класичні) й нетипові іменникові корені.

З погляду морфонології не всі елементи морфонологічної будови  морфем однаково значущі. Особливу вагу мають ті з них, які розташовані на морфемному стику. Для найактуальнішого для відіменникового словотворення стику таким є контактна зона кореня  та ініціаль суфікса. Контактну зону кореня окреслюємо дещо по-іншому, ніж це запропо-новано в працях Г.Нещименко, тобто не за характером передкінцевої  фонеми. Адже в класичних (С₁VС₂-форми) коренях сегмент С₂ може бути представлений сполукою трьох морфонем, тому  морфонемний вияв цього сегмента визнаємо морфонологічно найрелевантнішим (хоча й характер сегмента С₁ у роботі послідовно враховано). Це дало підстави виділити у переліку класичних коренів такі різновиди контактних зон: (a)t, (a)tt, (а)ttt (де t - консонантна морфонема, а a - вокалічна): зима, роса, син, капуста, віск, контракт, каландр, жерсть і такі консонантні сполуки: рд, рг, рт, рх, рж, рк, рф, рц, рц', тр, нт, нк, нд, нж, нс, хн, пн, вр, вн, рм, ск, ст, шч, зд, кт, рст', нкт, ршч, мбл',  нгл', здр', а також встановити, що сонорні морфонеми найактивніші у творенні консонантних комплексів.

У  нетипових, V₁СV₂ - виду коренях  контактна зона може мати такий вигляд (t)a (зебу, бюро, лобі), (tt)a (зомбі, маратхі, кашне), (ttt)a (маестро)  та (t)aа (алое, какао, Нікарагуа).

Морфонологічна значущість поскладової організації кореня виявляє себе у тому, що односкладові (у тому числі й питомі) корені субстантивів зазвичай чоловічого роду надають перевагу розширеним субморфами VC-зразка консонантним суфіксам чи суфіксам з нульовою морфонемою в ініціалі: війт - війтíйство, війтíвський; верх - верхівéць, верхíвка, верхíв’я; дід - дідíвство, сад - садівнúк, ліс - лісівнúк, Брóди - брoдівський. Можливі й варіантні форми, без нарощення, які, однак, характеризує стійка тенденція до стилістичного (брiдський) чи семантичного (ліснuк) розрізнення. Розширені словотворчі суфікси можливі також у похідних із багатоскладовими твірними основами на зразок: баритoн - баритонaльний, желатuн - желатинізувaти (пор. з бальзaм - бальзамувaти), проте їхня з’ява тут зумовлена іншими чинниками, серед яких за провідного слугує запозичений характер твірної лексеми.

Морфонологічна релевантність вокалічного сегмента контактної зони засвідчена альтернаціями зразка V//V, Ш//V та V//O. Кожна з них виявляє залежність від морфонологічної будови приєднуваних суфіксів: перед консонантними суфіксами чи суфіксами з нульовою морфонемою в ініціалі - альтернанти /і/ та /ш/ морфонем {о₁}, {е₁}, {#₁}, {#₂}: селo - сільцe, зоря - сузiр’я, стіл - стільнuця, блaзень - блазнюк, люстро - діал. люстрuти; перед вокалічними - /е/, /о/:  селo - селяни, стіл - стoлик, люстро - люстeрко, іскра - нскорка, вікнo - вікoнниця, блaзень - блазeнство. Трапляються, щоправда, винятки, коли в тій самій позиції можливі обидва альтернанти морфонеми: вітерeць і вітрeць.

Суттєво, що альтернаційні типи O//V та V//O здебільшого маркують етимологічно вторинні, формально членовані корені, що втратили в сучасній мові свої твірні (І.Ковалик, Н.Клименко, І.Ширшов). Серед мінімальних, триморфонемних, коренів структури С#C-типу, як у слові дно, - вичерпні (термін М.Трубецького) форми, оскільки мова “зупинилася” на них і нових таких не продукує. Подільність членованих коренів актуальна насамперед тому, що певні їхні різновиди у відповідних дериваційних моделях досить регулярно усікаються: череп/oк - черeп’-я; горщ/oк - горщ-a; кaч/к-а - кач-в-a, кач-ен-я; Ґдaн/ськ - ґдaн-ськ-ий, футур/uзм - футур-uст, логопeд/іj-a - логопeд.

Ураховуючи, що до елементів плану вираження похідного належить і наголос, важливо було встановити, які фактори впливають на спосіб його наголошування. Аналіз акцентних властивостей дериватів відсубстантивних словотвірних гнізд підтвердив відоме положення       (див. праці Є.Куриловича, Ю.Гінзбурга, Н.Клименко), що акцентуація похідного слова зазвичай виводиться з його морфемної структури, пор.: лист - листóк, але лúстик, дзвін - дзвінóк, але дзвóник або Полтáва - полтáвець, але кáдіб - кадібéць. Релевантними виявилися також: а) морфемна будова твірного: сніг-ов-úй, льод-ов-úй, але виставк-óв-ий, чобітк-óв-ий; б) тип його акцентної парадигми (далі - а.п.): капýст'-áн-ий, картóпл'-áн-ий, глúн'-ан-ий, греч-áн-ий і рóс'-ан-ий, вóд'-ан-úй, бо іменники капуста, картопля, гречка належать до а.п. а, тоді як роса, вода - до а.п. d.

Найактивнішим способом творення похідних у відіменникових словотвірних гніздах є морфологічний афіксальний з його основними різновидами - суфіксацією та префіксацією. Префікси, як відомо, сполучаються не з основами, а з готовими словами, виявляючи ознаки аглютинативних морфем (Н.Клименко), і тому з іменниковими словами взаємодіють не так активно, як з дієслівними. З  цього погляду вирізняються хіба що такі одиниці, як питомі префікси над-, не-, під- (звук - надзвýк,  вóля - невóля, вал - підвáл, мáйстер - підмáйстер) та запозичені ультра- супер-, суб- (скло - ультрасклó, фільтр - ультрафíльтр, елíта - суперелíта, обгóртка - суперобгóртка, яхта - супер’яхта, ядрó - супер’ядрó, продýкт - субпродýкт, код - субкóд), які утворюють похідні як від питомих, так і від чужомовних лексем.

Морфонемний вияв стикових сегментів - фіналі префікса та зачину кореня/твірної бази - не впливає на їхню сполучуваність: ця морфемна межа допускає скупчення приголосних морфонем різної якості (однак за домінування у фіналі префіксів вибухових: надзвук, піддівка, субпродукт), якщо морфеми, яким вони належать, семантично сумісні. Існує єдине формальне обмеження: префікс мусить бути силабічною структурою типу СV, (CV)CVC - це стосується і непродуктивних префіксів, скажімо, су- (сэтінь), пра- (прaвнук), які в мовленні, особливо художньому, можуть суттєво активізуватися, пор. у “Скіфській одісеї” Ліни Костенко: пракoрова, пракiшка, прапeс, прадeрево. Окрім цього, протиставлення питомих префіксів за ознакою “продуктивний/непродуктивний” прямо пропорційне протиставленню їх за ознакою “закритий/відкритий склад”, пор., з одного боку, префікси над-, під- і су-, не-, пра- - з другого. Для префіксів чужомовного походження (це зазвичай інтернаціоналізми) таке протиставлення не актуальне, однак вони можуть бути, на відміну від питомих, двоскладовими структурами (супер-, ультра-, інтер-). Важливо також підкреслити, що відіменникове словотворення сегменти, співвідносні з префіксами, активніше використовує як складники конфіксів: бровá - надбрíв’я, горá - узгíр’я, вікнó - підвікóнник, рукáв - нарукáвник, головá - узголíв’я, мóре - узмóр’я, ліс - узлíсся.

Суфіксальні морфеми відіменникового словотворення у праці схарактеризовано насамперед стосовно їхніх акцентних потужностей, оскільки переважна більшість суфіксів – іменних і дієслівних – не індиферентна щодо наголосу. Аутоакцентні (обов’язково силабічні) суфікси перетягають наголос на себе, тоді як преакцентні та постакцентні (силабічні й асилабічні) визначають йому місце у слові. У похідних словах  соколúний, картоплúна, цибулúна, хлібúна, зернúна, лапáтий, носáтий, головáтий, старостувáти, парубкувáти, князювáти наявні суфікси першого різновиду: у них словотворчий суфікс, незалежно від типу акцентної парадигми твірного, його структурних і морфологічних характеристик, завжди наголошений. Деривати гадюченя, козеня, вовченя, мишвa, козачня засвідчують: ці дериваційні суфікси вимагають наголосу на закінченні. Натомість у дериватах іспáнець, каліфорнíєць, іспáнський, каліфорнíйський, молóчний, публíчний, станцíйний наголос припадає зазвичай на передсуфіксальний склад. До індиферентних щодо наголосу одиниць у праці зараховано іменникові суфікси -ок, -ищ-, -ень, -к₁-, -ор, -ість, -ечк-, -ин₁-’м’ясо’, -ин₄ -’дерево, ліс’, прикметникові -ач-, -ан-, дієслівні -а-, -и-. 

Не менш важливо було з’ясувати особливості морфонологічної будови суфіксальних морфем, бо від них значною мірою залежить вибір морфонологічних моделей не тільки І-ого дериваційного кроку, а й наступних. У праці суфікси диференціюємо насамперед за ознакою належності певному лексико-граматичному класу (іменні та дієслівні) та за структурною ознакою (елементарні й неелементарні, тобто етимологічно вторинні); беремо до уваги  також етимологічний критерій. З’ясовано, що іменні й дієслівні суфікси різняться своїми облігаторними (тобто обов’язковими) компонентами: у перших він консонантний, а в других - вокалічний. Склад морфонем, що їх конституюють, теж відмінний. Іменні та дієслівні різняться, серед іншого, і способами видозміни свого зовнішнього вигляду. В іменних суфіксах облігаторний елемент зазвичай модифікується шляхом  чергування кінцевих консонантів: горб - горб-óк - горб-óч-ок, бáб-а - баб-ýс-я - бабýс-еньк-а, промін-éць - промíн-ч-ик,  а в дієслівних - шляхом усічення, часом у поєднанні з чергуванням голосних чи приголосних: падлюч-и-ти - падлюч-енн-я, вáрт-а - варт-увá-ти - варт-ів-нúк.

Більшість (49 із 78) іменних суфіксів, виявлених у досліджуваному матеріалі, має канонічну, зумовлену морфонологічною будовою твірних іменних основ VC-форму, причому позицію вокального сегмента тут  може  заступати й одна із нульових (#) морфонем, пор.: бобéр - бобреня - бобрен/ят-к-о, бог - бог-uн-я - бог-uн-ин, декaн - декан-aт, крил-o - крuль-ц-е, крил-eч-к-о, кнuг-а - кнuж-к-а - кнuж-еч-к-а.  Обстеження цих одиниць показало, що потенції морфонологічної системи  вони реалізують не повною мірою: із усього корпусу консонантних морфонем використано лише 16 -  {н}, {н'}, {к}, {т}, {в}, {г}, {л'}, {х}, {с'}, {р'}, {ч}, {с}, {ц'}, {л}, {р},  досить регулярними з-посеред яких є {к}, {н'}, {н}, {р}. У дисертації докладно проаналізовано особливості аранжування морфонем у іменникових і прикметникових (питомих і запозичених) суфіксах. Виявлено, зокрема, що вокалічна морфонема {а} допускає після себе у складі питомих морфем консонанти {к}, {х}, {г}, {н}, {н'}, {л'} (див-aк, дів-aх-а, чоловj’-áг-а, дрогобич-áн-и, горб-áнь, рог-áль), а в складі запозичених також {р}, {р'}, {л}, {т}, {д}, {ж} (школ'-áр, шахтар(я), персон-áл, клоун-áд-а, єпископ-áт, арбітр-áж); морфонема {е} - {л'}, {ч}, {в} (пуст-éл-я, мал-éч-а, корол-éв-а), у запозичених можлива взаємодія також із {р} (комбайн-éр). Морфонеми {о}, {і} в питомих суфіксах найпасивніші - постулюють форму тільки 3 одиниць: -от-, ій, -ін'-, тоді як у запозичених  {о} взаємодіє ще й з {л}, {р}, {з} у складі морфів -от, -ор, -оз (бенз-óл, адміністрáт-ор, тромб-óз).        Консонантний сегмент у суфіксальних морфемах може бути зреалізований не лише одиничною морфонемою, а й сполукою морфонем, проте розмаїття поєднань не виявлено, пор.: {н'н'}, {ч'ч'}, {ст'}, {ст}, {с'к}, {шч}, {зн} - у класі питомих афіксів та {нт}, {ст}, {зм} - у класі запозичених (кукурудз-úнн-я, кукурýдз-ищ-е, дерев’-ячч-я, правдúв-ість, плеч-úст-ий, бров-áст-ий і конкурс-áнт, символ-íзм, символ-íст).

Елементарні суфікси іншої морфонологічної форми - C, VСVС та VVС - перебувають на маргінесі підсистеми іменних суфіксів. До групи С належать такі одиниці, як -в-, -л-, j-, -ч-, -ш-, -к- (брат-в-á, чудú-л-о, вéрб-j-а, циган-ч-á, султáн-ш-а, в’юн-к-úй, лун-к-úй), а груп VСVС та VVС - питомий -уват- (бриж-увáт-ий), чужомовні -арій (планет-áрій), -оїд (дифтонг-óїд), -іан- (Шевченк-іáн-а).

 Неелементарні іменні суфікси можуть мати форму СVС,  пор. -ник,       -чик, -щик, -чин- -щин- (вуш-нúк, барабáн-щик, Полтáв-щин-а); VСVС         -овит- (талан-овúт-ий); VСС: -енк- (цар-éнк-о), -івн- (поп-íвн-а), -оньк-/     -еньк- (кíз-оньк-а), -овн- (дух-óвн-ий).

У морфонологічному аспекті дієслівні суфікси вирізняються не тільки характером облігаторного компонента і способом його видозміни, а й тим, що не так потужно використовують потенції фонологічної підсистеми мови. Канонічною формою цього класу морфем є форма V. У системі відіменикового словотворення її мають суфікси -а- (обíд-а-ти), -и- (батрáч-и-ти), -і- (звір-í-ти). В аналізованому матеріалі високою словотвірною активністю відзначається суфікс -ува- морфонологічної форми VСV: ворс-увá-ти, мандр-увá-ти, бунт-увá-ти. Двоскладовий характер цієї морфеми допускає застосування операції часткового усічення: мандр-ів-н-úй, бунт-ів-нúк.

Оскільки словотворчі суфіксальні морфеми у певних морфонологічних позиціях можуть набувати ознак морфів-об’єктів і видозмінювати свою форму шляхом лівобічного розширення, у дослідженні відзначено найбільш регулярні розширювачі іменних і дієслівних суфіксів. З’ясовано, що суфікси VС-форми розширюють субморфи двох типів - С: -ч/ (полтав-ч/áн-и, узор-ч/áт-ий), -н/ (захід-н/як), -л/ (щас-л/úв-ий, імовірно, за аналогією до віддієслівних утворень на зразок дбайлúвий, криклúвий, зрадлúвий)  та VС: -ат/ (індич-áт/ин-а, тем-áт/ик-а). Суфікси, що містять нульову морфонему на місці вокалічного сегмента, розширюють субморфи V та VС-форми, пор.: зóдч-е/ств-о, бýкв-е/н-ий та донбáс-ів/ець, китаj-áн/к-а, зон-áль/н-ий). Основи певного різновиду вимагають двох суфіксальних розширювачів, див., до прикладу, наці-он/ал/íзм, морфем-ат/úч/н-ий, фейербах-і/áн-ець.

Отже, морфонологічні зміни в структурі словотворчих морфем - явища не випадкові, а детерміновані насамперед особливостями їхньої морфонологічної будови.

У третьому розділі дисертації - “Відсубстантивні словотвірні гнізда в аспекті морфонології” - досліджуємо роль морфонологічних явищ в структуруванні й розмежуванні словотвірних гнізд як найважливіших комплексних одиниць у системі словотвору. У своїх теоретичних установках виходимо з того, що кожне гніздо має, крім  плану змісту,  ще й план вираження, утворюваний “сукупністю аломорфів кореня та його поширювачів, організованих афіксальними конструкціями похідних” (Ю.Гінзбург), і що морфонологічні характеристики кожного з компонентів словотвірної структури є обов’язковим складником плану вираження гнізда.

Відсутність словотвірного словника української мови склала відчутну перешкоду на шляху розв’язання поставленого завдання. Необхідно було спершу виділити спільнокореневі слова, відшукати серед них вершинне, потім розподілити усі решта за ступенями похідності стосовно виділеної вершини. Вихідними для цієї процедури було визнано два принципи: а) принцип структурно-семантичної вивідності одного похідного слова з  іншого; б) принцип домінування змісту над формою - як такі, що корелюють із комунікативною спрямованістю словотвірних процесів. Під час конструювання відіменникових СГ, а далі - і під час морфонологічної їх інтерпретації уважали за необхідне враховувати, крім усього, такі явища, як черезступеневий словотвір (вeксель - векселізaція, пор. з комп’ютер - комп’ютеризувaти - комп’ютеризaція) та множинність словотвірної структури слова. Деривати, словотвірно співвідносні з різними спільнокореневими твірними, зазвичай не збігаються своїми морфонологічними характеристиками, пор.: бáйка - байкáрство (Нс, Ас), байкáр - байкáрство (нуль перетворень). 

Тільки сформувавши відіменникові словотвірні гнізда, можна було приступати до їхньої морфонологічної кваліфікації. У її завдання входило встановити, які морфонологічні моделі, на яких ступенях і наскільки активно використовують відповідні гнізда, як ці моделі взаємодіють між собою (які конфігурації витворюють), а також який із словотворчих компонентів визначає морфонологічну специфіку СГ. Узявши до уваги обставину, що “з розгортанням дериваційної історії гнізда  його похідні дедалі послідовніше використовують регулярні й продуктивні словотвірні конструкції”, а “слова, оформлені нестандартними дериваційними засобами, розташовуються якнайближче до вершини” (Ю.Гінзбург), здійснили спробу з’ясувати, чи корелюють із названими й морфонологічні характеристики обстежуваних СГ. Основну увагу було звернено на 1-ий ступінь словотворення: саме його похідні дають найчіткіше уявлення про словотвірні потенції вершинних слів, а це відповідно дозволяє прогнозувати форму будь-якого з похідних на випадок пропущеної в якомусь із гнізд ланки. Важливо, щоб на них надійшов запит з боку суспільства, адже неологізми утворюють зазвичай “ключові слова” епохи, які “позначають предмети та явища, що перебувають у фокусі соціальної уваги” (О.Земська).

---

Символ  /ден'/  експлікує фонематичний запис кореневого морфа, представленого у слові день; символ {д#₃н'} -  морфонемний запис кореневої морфеми, яку на площині реальних слів представляють морфи /ден'/, /дн'/, /ден/, /дн/.