ТИПОЛОГІЯ СЛОВОТВІРНИХ ПАРАДИГМ ІМЕННИКА В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ : Типология словообразовательных парадигм существительного В УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, предмет, об’єкт та методи дослідження, сформульовано його мету і завдання, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, указано на зв'язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, у яких викладено загальну концепцію, теоретичні й практичні результати дослідження.

У першому розділі “Теоретичні проблеми словотвірної парадигматики” проаналізовано основні підходи до витлумачення поняття словотвірної парадигми, визначено авторську позицію в його трактуванні, окреслено основні параметри словотвірної парадигми, виокремлено типи парадигм за ознакою протяжності, схарактеризовано особливості словотвірної парадигми в контексті морфологічної та синтаксичної дериваційної парадигм.

Вивчення словотвору як особливої, ієрархічно впорядкованої системи мови протягом останніх десятиліть ґрунтується на одній із фундаментальних ідей лінгвістики ХХ століття – парадигматичних зв’язках мовних одиниць.

Поняття парадигми в теорії словотвору є відносно новим. Його використовували спочатку в морфології як зразок, схему словозміни, сукупність усіх морфологічних форм слова. Наслідком інтенсивних пошуків вияву системності мови на всіх її структурних рівнях та ізоморфізму мовних рівнів стало застосування цього морфологічного поняття в різних галузях мовознавчої науки, зокрема у фонології, лексикології, синтаксисі та словотворі.

Широке використання поняття парадигми в дериватології зумовлене основоцентричним підходом, що ґрунтується на системних дериватологічних дослідженнях, які враховують роль і функціональне навантаження основи твірного слова як засобу виявлення типології словотвору. Виокремлення словотвірної парадигми поряд із парадигмою словозмінного типу дає змогу повніше проаналізувати складну організацію словотвірного рівня мови, а також пояснити цю складність не тільки особливими функціями словотвору, а й різноманітними зв’язками його з іншими рівнями мовної системи.

Парадигму в словотворі витлумачують неоднозначно. У визначенні її сутності в сучасному мовознавстві відомі різні підходи.

Основним із них є той, що визначає словотвірну парадигму як сукупність похідних одиниць, утворених від тієї самої основи на одному ступені деривації (Е. Хемп, Л. Дюрович, В.В. Лопатін, О.А. Земська, В.В. Ґрещук та ін.). Згідно з таким визначенням ця комплексна одиниця є складником словотвірного гнізда.

Відома спроба кваліфікувати словотвірну парадигму і як ланцюжок спільнокореневих дериватів, у якому кожне похідне слово виступає твірним для наступного (В. Стракова), або як сукупність словотвірних моделей (В.М. Мигирін).

Поширений також семантичний критерій визначення словотвірної парадигми (Р.З. Мурясов, Р.С. Манучарян, Г.П. Циганенко, К. Бузашшіова). Його представники поняття словотвірної парадигми тісно пов’язують із поняттям словотвірної категорії. Р.С. Манучарян, зокрема, визначаючи словотвірну парадигму як комплекс словотвірних значень, пропонує вважати її словотвірно-семантичною. Словацька дослідниця К. Бузашшіова клас слів, від яких утворюються похідні одиниці з однаковим категорійним значенням, називає “словотвірною відміною”.

Дехто з дослідників (Г.С. Зенков, І.Г. Галенко) в основу виокремлення словотвірної парадигми кладе критерій спільності похідних слів у межах одного способу творення (префіксації, суфіксації, конфіксації). Таке обмеження словотвірної парадигми одним способом творення значно збільшує кількість словотвірних парадигм, що ускладнює можливості системного опису дериваційної системи.

Прихильник так званого поліпарадигмемного підходу О.Г. Ликов стверджує, що словотвірна парадигма – це сукупність дериватів із тим самим спільним компонентом – твірною основою чи формантом. А оскільки кожна похідна одиниця містить твірну основу і формант, то вона входить одночасно до двох словотвірних парадигм. Інший представник цього підходу Ш.С. Сафаров розмежовує парадигматику елементарних словотвірних одиниць (твірних основ і формантів) та парадигматику конструктивних одиниць – твірних слів.

Зважаючи на специфіку словотвору, суть якої полягає передусім у тому, що з усіх мовних підсистем саме він слугує відображенню номінативної діяльності людини, забезпечуючи функціонування особливих одиниць номінації – похідних слів, найперспективнішим у вивченні словотвірної парадигматики вважаємо напрямок, представлений працями О.А. Земської та В.В. Ґрещука. Словотвірну парадигму тут кваліфікують як комплексну одиницю, що являє собою особливу мікросистему дериватів одного ступеня творення, об’єднаних тотожністю твірної основи і протиставлених словотворчими формантами. Запропоноване витлумачення, по-перше, найбільш ізоморфне поняттю парадигми в морфології; по-друге, на його основі можливе комплексне дослідження дериваційного потенціалу слів різної частиномовної належності та встановлення словотвірних значень, властивих дериватам, твірні яких репрезентують ту саму лексико-семантичну групу; по-третє, воно дає змогу з’ясувати ступінь впливу чинників, що зумовлюють дериваційну поведінку вершинних слів парадигми, і який інвентар словотворчих формантів властивий різним класам твірних слів.

До основних параметрів словотвірної парадигми належать її протяжність і глибина семантичної позиції. Протяжність зумовлюють зони дериватів, кожна з яких охоплює похідні слова тієї самої частиномовної належності та словотвірні значення, експлікаторами яких в дериватах є різні словотворчі засоби. Глибину словотвірної парадигми формують структурно різнотипні похідні одиниці в межах одного словотвірного значення. За ознакою протяжності словотвірні парадигми бувають нульовими, однозонними, двозонними, тризонними, чотиризонними та п’ятизонними.

У дериватології розрізняють два види словотвірних парадигм – конкретні й типові. Конкретна словотвірна парадигма – це одиниця плану змісту й засобів його вираження, яка охоплює всі похідні слова, утворені на першому ступені деривації, або безпосередньо від нього. Кожен член конкретної словотвірної парадигми відрізняється від вихідного слова якимсь семантичним компонентом, уведеним словотворчим засобом, здебільшого суфіксом. Між собою члени конкретної словотвірної парадигми перебувають у відношеннях кодеривації, тобто вони є семантично рівноправними величинами, пов’язаними не безпосередньо, а опосередковано, через семантику твірного слова. Конкретні словотвірні парадигми слів однієї лексико-семантичної групи не завжди є однорідними щодо їхнього кількісного і якісного складу. Це зумовлено наявними в мові формально-семантичними, стилістичними та іншими обмеженнями. Типову словотвірну парадигму виводять із тих семантичних позицій, які містить конкретна парадигма кожного слова, що входить до складу певної лексико-семантичної групи.

Особливості парадигматики словотвору досить помітні на тлі морфологічної та синтаксичної парадигматики, оскільки морфологія, словотвір та синтаксис перебувають у тісній взаємодії як три рівні граматичної системи. Морфологічна, словотвірна та синтаксична дериваційна парадигми мають багато спільного. Подібність між ними полягає передусім у тому, що ці парадигми становлять своєрідні класифікаційні ряди, схеми породження, або деривації, вторинних одиниць з однієї вихідної одиниці.

Спільним для словотвірної та словозмінної парадигм є наявність у їхній структурі двох частин: постійної, яка об’єднує всі компоненти парадигми, та змінної, у якій компоненти парадигми розрізняються і протиставляються. Постійними елементами обох парадигм є основа (твірна чи граматична), змінними – дериваційні чи словозмінні (формотворчі) афікси. В основі структурування словотвірної та словозмінної парадигм лежить протиставлення значень: у морфології словозмінних граматичних значень, у словотворі – словотвірних (дериваційних) значень. Подібність словотвірної та словозмінної парадигм ґрунтується також на здатності їхніх компонентів до чергування залежно від синтаксичної позиції. Словозмінна парадигма – це набір словоформ тієї самої формотворчої основи, що реалізують її граматичні потенції, закладені системою мови. Словотвірна парадигма – це комплексна дериваційна одиниця, складниками якої є похідні тієї самої твірної основи, що реалізують її дериваційні потенції.

Відмінності між словотвірною та словозмінною парадигмами полягають передусім у тому, що словотвірній парадигмі властива, з одного боку, нестандартність її компонентів і менша регулярність порівняно зі словозмінною, а з другого – твірна основа вільна у виборі афіксальної морфеми в процесі творення дериваційних рядів. Такого вільного вибору немає у словозмінній парадигмі. Основними ознаками словотвірної парадигми є частиномовна спільність твірного слова та різна частиномовна належність дериватів – членів парадигми, їхня семантична незалежність, необов’язковість постійного набору словотвірних значень та залежність її дериваційного наповнення від структурно-семантичної і граматичної сутності вихідного слова парадигми. Структуру морфологічної парадигми зумовлює не лише належність вихідного слова до якоїсь частини мови, а й набір властивих цій частині мови граматичних категорій. Членами словозмінної парадигми є форми того самого слова, що розрізняються не лексичними, а граматичними значеннями. Морфологічна парадигма містить фіксовану кількість членів, тобто її репрезентують закриті ряди словоформ. Отже, словотвірна парадигма поступається словозмінній ступенем стандартності й регулярності її складників.

Ізоморфізм між парадигмою в словотворі та синтаксичною дериваційною парадигмою полягає в тому, що словотвірна парадигма відображає дериваційну спроможність як окремих слів, що належать до різних частин мови, так і окремих лексико-семантичних груп у межах якоїсь конкретної частини мови, синтаксична дериваційна парадигма – дериваційну спроможність базової синтаксичної одиниці, яка перебуває у відношеннях синтаксичної похідності з іншими її членами. Ознакою подібності обох парадигм є наявність у їхній структурі двох видів дериватів: модифікаційних і транспозиційних, а також те, що вони не мають постійного дериваційного наповнення. Нестандартність їхніх складників залежить від багатьох чинників, одним із яких у словотвірній парадигмі є граматичне значення твірного слова та особливості його лексичної семантики, у синтаксичній дериваційній парадигмі – якісний набір семантем та лексичне наповнення спільних компонентів. Відмінності між словотвірною і синтаксичною дериваційною парадигмами зумовлені передусім специфічними особливостями системної організації синтаксичного рівня мови, а також багатовимірністю його основної одиниці-конструкції, якою є речення. Словотвірну парадигму формують здебільшого похідні одиниці, що містять афікс (префікс, суфікс, конфікс тощо), тому вони структурно й семантично складніші, ніж їхні твірні слова. Формальна похідність синтаксичних одиниць виявлена в спрощенні, а не в ускладненні формально-граматичної структури базового речення.

Порівняння морфологічної, словотвірної та синтаксичної дериваційної парадигм дає підстави констатувати, що слово і речення можуть входити до таких рядів співвідношень, які засвідчують системність морфологічного, словотвірного та синтаксичного рівнів мови.

У другому розділі “Тризонні словотвірні парадигми іменника сучасної української літературної мови” виокремлено основні лексико-семантичні групи іменників, які слугують узагальненим репрезентантом вершинних слів типових тризонних словотвірних парадигм, з’ясовано семантичну специфіку кожної лексико-семантичної групи іменників та встановлено характерний для кожної з них структурний тип словотвірної парадигми, виявлено розбіжності в компонентному складі однотипних словотвірних парадигм, визначено потенціал словотворчих засобів та проаналізовано їхню функціональну взаємодію, указано на основні мовні та позамовні чинники, що впливають на дериваційну поведінку вершинних іменників.

Іменники – назви осіб за професією, постійним або тимчасовим видом заняття за своїми структурно-семантичними та дериваційними ознаками становлять окрему групу, що охоплює здебільшого віддієслівні та відіменникові утворення. Кількісно переважають віддієслівні іменники, проте спільною властивістю обох підгруп є суфіксальна реалізація семантико-синтаксичної функції суб’єкта дії. Розрізняються вони насамперед тим, що відіменникові найменування діяча не експлікують предикат дії базової реченнєвої структури. Віддієслівні та відіменникові назви осіб за професією мають однакові можливості щодо творення похідних, пор.: пекар → пекарка, пекарик, пекарчук, пекарівна, пекарство, пекарний, пекарський, пекарити, пекарювати; косар → косарик, косарів, косарський, косарювати; вівчар → вівчариха, вівчарик, вівчаренко, вівчарівна, вівчарство, вівчарня, вівчарний, вівчарський, вівчарити, вівчарювати; кобзар → кобзарство, кобзарів, кобзарський, кобзарювати та ін. Їхня типова словотвірна парадигма представлена стандартним набором похідних іменників, прикметників та дієслів, що сформували її субстантивну, ад’єктивну та дієслівну зони.

Специфіку субстантивної зони назв осіб за професією становить наявність великої кількості модифікаційних дериватів. Модифікаційне словотвірне значення “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”, на вираженні якого спеціалізується низка словотворчих суфіксів, основним з-поміж яких є суфікс -к-, зумовлене власне-граматичною особливістю – належністю твірного іменника до чоловічого роду, напр.: бандурист → бандуристка, квітникар → квітникарка, учитель → учителька, жнець → жниця, сторож → сторожиха, поет → поетеса та ін. Водночас, незважаючи на високий ступінь регулярності цього модифікаційного словотвірного типу, від деяких найменувань осіб за професією не можна утворити деривати із значенням жіночої статі. До них належать іменники кобзар, коваль, швець, ловець, стрілець, бортник, гірник та ін., що спричинено соціальною диференціацією суспільства, зокрема тим, що в кобзарстві, ковальстві, шевстві, ловецтві, бортництві були зайняті лише чоловіки. Перешкодою для утворення дериватів з модифікаційним значенням особи жіночої статі від деяких іменників – найменувань осіб за професією може бути наявність у лексичній системі української мови слова з іншим лексичним значенням, омонімічного тому, яке мало б утворитися. Саме з цієї причини немає співвідносних з іменниками – назвами осіб чоловічої статі пілот, косар, жнивар, молотар, вівчар і под. найменувань осіб жіночої статі із суфіксом -к-, бо пілотка, косарка, жниварка, молотарка, вівчарка вже функціонують у мові з неособовими значеннями, пор.: пілотка – “літній формений головний убір у деяких військовослужбовців”; молотарка − “машина для обмолочування сільськогосподарських культур”; вівчарка – “назва породи собак, яку використовують здебільшого для охорони отари овець, складів” та ін.

До модифікаційних утворень належать так звані збірні іменники, що наповнюють субстантивну зону словотвірної парадигми найменувань осіб за професією, постійним або тимчасовим видом діяльності. Найактивнішу участь в утворенні цих дериватів бере суфікс -ств-/-цтв-. Малопродуктивний суфікс збірності -н'- має дещо негативний відтінок суб’єктивної оцінки на відміну від стилістично нейтрального форманта -ств-/-цтв-. Пор.: Зворушливою піснею “Вчителько моя” А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу (А. Малишко); Через неї не раз мене брала на глузи пастушня (О. Гончар). Спеціалізовані на вираженні модифікаційного значення збірності суфікси, приєднуючись до іменникових твірних основ, змінюють їхню граматичну ознаку – переводять із лексико-граматичного класу іменників чоловічого роду до класу слів відповідно середнього та жіночого роду.

Група дериватів субстантивної зони зі значенням недорослості, різновидами якого є “дочка особи, названої твірним іменником”, “син особи, названої твірним іменником”, “син за заняттям батька”, “учень особи, названої твірним іменником”, напр.: ковалівна, коваленко, ковальчук; кравцівна, кравченко, кравчук; крамарівна, крамаренко, крамарчук; мельниківна, мельниченко, мельничук, не поповнюється новими словами, бо словотвірні типи із згаданим словотвірним значенням у сучасній українській літературній мові втратили свою продуктивність. У конкретних словотвірних парадигмах найменувань осіб за професією, що з’явилися пізніше, немає таких структурних типів дериватів із значенням недорослості.

Десубстантиви, що виражають словотвірне значення “заняття, ремесло особи, названої твірним іменником”, належать до від’ємно-мутаційного типу дериватів. Ці іменники набули узагальнено-абстрактного значення, яке експлікує суфікс -ств-/-цтв-. Напр.: Коли я закінчив чотирирічку, батько вирішив віддати мене в науку до глухого і скаженого шевця. Моя мати муром стала між мною і шевством (М. Стельмах); Він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, до стельмаства, до пасічництва і садівництва (І. Франко); Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, він посміявся б і взяв би те за злий жарт (Іван Багряний).

Лексичною семантикою вершинних іменників зумовлена в субстантивній зоні семантична позиція “місце, приміщення, пов’язане з особою, названою твірним іменником”. Деривати із цим словотвірним значенням послідовно утворюються від найменувань осіб за професією: бондарня, дігтярня, столярня, конюшня, мідярня, перукарня та ін.

Ад’єктивну зону наповнюють деривати, що репрезентують семантичні позиції: “такий, що належить особі, яку називає твірний іменник”, “такий, що має стосунок до особи, яку називає твірний іменник”, “призначений для особи, яку називає твірний іменник”, “властивий особі, яку називає твірний іменник”. Основним виразником словотвірних значень прикметників є продуктивний словотворчий суфікс -ськ-. Пор.: На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні (М. Стельмах); Гончарські печі заросли хвощем (Л. Костенко); Коли він виходить із садка на наш гомін, ще здаля на ходу знімаючи пасічницький каптур, то найперше кидає лагідний погляд на свою улюбленичку (О. Гончар); Деколи до нього навідується і Роман-степовий, головний “бджолиний отаман”, разом вони тоді радяться, схилившись над вуликом, обмірковуючи щось своє, бджолярське (О. Гончар).

Дериваційне та семантичне наповнення дієслівної зони типової словотвірної парадигми найменувань осіб за професією зумовлюють семантико-синтаксичні зв’язки твірного іменника. Основною умовою перетворення іменників у дієслова із словотвірним значенням “бути тим, хто названий твірним іменником” є їхня здатність уживатися в типовій для цієї частини мови формально-синтаксичній позиції присудка, пор.: він – лісник → лісникує; він – кравець → кравцює; він – поштар → поштарює; він – учитель → учителює; він – пекар → пекарює, пекарить та ін. У межах цього словотвірного значення функціонують деякі паралельні спільноосновні дієслова з різними суфіксами.

Лексико-семантична група найменувань осіб за їхнім станом та званням у суспільстві об’єднує непохідні та похідні, здебільшого суфіксальні, іменники, що їх активно використовують у словотвірних процесах. Це зумовлено тим, що згадана лексико-семантична група іменників здавна належала до найчисленніших, вирізнялася в українській мові постійним оновленням її складу у зв’язку зі зміною суспільно-політичного життя носіїв мови. Загальна модель мотивувального значення найменувань осіб за соціальним станом та званням постає в трьох варіантах залежно від напрямку мотиваційних відношень: “іменник → іменник”, “іменник → прикметник”, “іменник → дієслово”.

Субстантивну зону типової словотвірної парадигми представлено регулярними й нерегулярними суфіксальними, зрідка префіксальними і префіксально-суфіксальними дериватами. З-поміж них кількісно переважають іменники, що виражають модифікаційні словотвірні значення: ”особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”, “демінутивність”, “аугментативність”, “збірність”: бурлачка, заробітчанка, злидарка, сотничка; злидарча, наймитча, наймиточок, лейтенантик, бурлаченько; злидарюга, наймитюга; бурлацтво, лицарство, козацтво та ін. Характерно, що в межах однотипних модифікаційних словотвірних значень дериватів взаємодіють синонімічні суфікси -ок- та -еньк-; -чик- та -оньк-; -ищ-, -иськ- та -уг-/-юг-; -ищ-, -иськ- та -аг-/-яг-; -ств-/-цтв- та -н′-; -ств-/-цтв-, -в- та -от-; -ств-/-цтв- та -от-, пор.: приймак → приймачок, приймаченько; гетьман → гетьманчик, гетьманонько; козак → козчище, козачисько, козарлюга; парубок → парубчище, парубчисько, паруб’яга; козак → козацтво, козачня; пан → панство, панва, панота; парубок → парубоцтво, парубота й под. Ці похідні одиниці визначають глибину модифікаційної семантичної позиції в парадигмі.

Лексико-словотвірне значення “дружина особи, яку називає твірний іменник” найчастіше передають суфікси -их- та -ш-, пор.: гетьманиха, гетьманша, головиха, старостиха, сотничиха, генеральша та ін., хоч ці утворення вживають і в суто модифікаційному значенні “особа жіночої статі” або можуть поєднувати обидва ці значення.

Особливості творення прикметників від іменників – найменувань осіб за професією та чинники, що стимулюють функціонування в мові цих дериватів, поширюються і на прикметники, які формують кількісний і якісний склад ад’єктивної зони типової словотвірної парадигми назв осіб за соціальним станом та званням. Це зумовлено тим, що твірні основи іменників першої і другої групи мають спільну категорійну семантику – вони належать до категорії особи. Саме особова семантика є тим визначальним чинником, який окреслив спільні межі словотвірних значень прикметників. Пор.: − Попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися (П. Загребельний); А сам [Богдан] уже думав: що то за влада настане тепер – гетьманська чи полковницька (П. Загребельний); У багатьох хатах великим постом шили матері бурлацькі торби своїм синам та дочкам у дорогу (О. Гончар); Професійна офіцерська гоноровитість раптом прокинулась, заговорила в ньому (О. Гончар).

Дієслівну зону сформували десубстантиви, яким властиво виражати три словотвірні значення. Найбільша кількість дієслів має словотвірне значення “бути тим, на кого вказує особа, названа твірним іменником, або робити те, що властиве такій особі”. Його передають суфікси трьох словотвірних типів, а саме: -ува/-юва- (наймитувати, сотникувати, гетьманувати, прикажчикувати, козакувати, володарювати), -и- (воєводити, господарити, княжити) та -ствува- (опікунствувати, диктаторствувати, губернаторствувати).

Другу семантичну позицію в дієслівній зоні представлено значеннями “перетворювати на того, хто названий твірним іменником” та “уподібнюватися до того, хто названий твірним іменником”, які виражають деривати, утворені відповідно префіксально-суфіксальними словотвірними типами: (покуркулити, покріпачити, обюрократити) та префіксально-суфіксальними і префіксально-суфіксально-постфіксальними словотвірними типами (зміщаніти, окуркулитися, обюрократитися, оміщанитися, зміщанитися, зашляхтитися).

Третю семантичну позицію “перебувати в певному соціальному стані, поводити себе так, як визначено твірним іменником” наповнюють дієслова, сформовані за словотвірними типами із суфіксом -и- (кріпачити, біднячити, злидарити) та -ува-/-юва- (приймакувати, злидарювати).

З огляду на лексико-словотвірне наповнення дієслівна зона словотвірної парадигми найменувань осіб за соціальним станом та званням є мікросистемою дериватів, протяжність якої визначають властиві їм словотвірні значення, а глибину місця – структурно різнотипні дієслова у межах того чи того словотвірного значення, пор.: злидарювати, злидарити; парубкувати, парубочити; князювати, княжити; жебракувати, жебрачити; зміщанитися, оміщанитися, зміщаніти.

Із-поміж чинників, що зумовили словотвірну поведінку згаданих іменників, крім мовних, важливу роль відіграють позамовні – їхня давність функціонування та широке вживання в мові, а також значущість особи, яку називає твірний іменник, у суспільстві на певному етапі його розвитку.

Дериваційне та семантичне наповнення типової словотвірної парадигми найменувань осіб за внутрішніми ознаками залежить передусім від фразеологічності семантики іменників як твірних слів − наявності в їхньому лексичному значенні так званих семантичних нарощень, що не мають формального вираження. Їхню дериваційну поведінку визначають також функціонально-стилістичні особливості, зокрема негативно-оцінне забарвлення: гультяй → гультяйка, гультяйчик, гультяїще, гультяйство, гультяйський, гультяювати; ледар → ледарка, ледарюга, ледарство, ледарський, ледаркуватий, ледарювати; штукар → штукарка, штукарня, штукарство, штукарський, штукарювати та ін.

Субстантивну зону формують похідні одиниці з модифікаційними словотвірними значеннями особи жіночої статі та збірності. Утворення демінутивів та аугментативів обмежує те, що в структурі вершинних іменників наявні словотворчі суфікси, які, поєднуючись із негативно маркованими твірними основами, утворюють оцінні іменники, що називають носіїв негативних внутрішніх якостей. Лише зрідка зменшено-емоційні суфікси нейтралізують негативний предметно-логічний зміст твірних основ іменників і створюють позитивний тон висловлення, пор.: − А хто повірить такому брехунцю? Що, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе? (М. Стельмах); − Ой синочку, порадничку. Ой де ж ти був, мій зрадничку. Як в бік мене улучено… І топтано, і палено (О. Олесь).

Одну семантичну позицію − “властивість особи, її стан, спосіб поведінки, риса характеру” − у субстантивній зоні типової словотвірної парадигми найменувань осіб за внутрішніми ознаками посідають деривати з від’ємно-мутаційним значенням, до яких належать іменники баламутство, бешкетництво, звідництво, зрадництво, інтриганство, ледарство, боягузтво, дуренство, скупарство, шахрайство та ін., напр.: Баламутство, злоба, кривда – все, як хрест отой, розтане (Д. Павличко); Не кажуть правди тим, хто помирає, ні тим, хто у дуренство впав безкрає (Д. Павличко).

Ад’єктивну зону структурують прикметники з відносним значенням на
-ськ-(-ий)/-цьк-(-ий) та десубстантиви, що реалізують словотвірне значення “схильний до певного способу поведінки”, на -уват-(-ий)/-юват-(-ий), зумовлене лексичною семантикою твірного іменника. Саме вона є визначальним чинником і в формуванні словотвірного значення “уподібнюватися за якими-небудь ознаками або дією до того, хто названий твірним іменником” у дієсловах із суфіксом -ува-/-юва-. Напр.: Твій герб, відступнику Яремо, в віках чорнітиме окремо. Не княжим знаком, не орлом, − твоїм відступницьким тавром (Л. Костенко); Дивакуватий кравець навіки розпрощався з нашим білим і без кінця загадковим світом (М. Хвильовий); А сам коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами (П. Загребельний). Дієслова із суфіксом -нича-, які поширилися в українській мові під впливом російської, вилучено з ужитку, бо вони суперечили словотвірним та лексичним нормам сучасної української літературної мови. Замість них уживають дієслова із суфіксами -ува- та -и-, пор.: гріховодничати і гріховодити, ловеласничати і ловеласити та ін.

Типова словотвірна парадигми іменників, що називають осіб за етнічною та національною належністю, також має свою специфіку. Її субстантивна зона представлена здебільшого регулярними модифікаційними дериватами “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі”, “збірність” та “демінутивність”. Крім регулярних похідних одиниць із продуктивним суфіксом -к-, до неї входять іменники на позначення осіб жіночої статі, що є наслідком нерегулярних співвідношень у назвах чоловічого та жіночого родів за національністю, пор.: китаєць → китаянка, турок → турчанка, туркеня, грек → гречанка, грекиня, француз → француженка, евенк → евенкійка, перс → персіянка, німець → німкеня, черкес → черкешенка.

Значення демінутивності завжди властиве іменникам, які характеризують дітей за національністю, належністю до різних етнічних груп. Це словотвірне значення експлікують спільнофункційні, але різні за звуковим складом словотворчі форманти. Вони визначають глибину семантичної позиції в словотвірній парадигмі та розрізняються різним ступенем експресивності, хоч усі вони мають позитивне емоційне забарвлення, пор.: китайча, китайчатко; циганча, циганя, циганятко; татарча, татарчатко, татарченя, татаренятко. Водночас у формуванні субстантивної зони беруть участь демінутиви із суфіксами -оньк-, -ик, -ок − пестливі назви дорослих осіб: туронько, турчик, німчик, япончик, китайчик, французик, ляшок тощо. Іменників із збільшено-згрубілим словотвірним значенням у субстантивній зоні назв осіб за етнічною та національною належністю немає, проте контекстуально десубстантиви, до складу яких входять зменшено-пестливі суфікси, можуть набувати негативного емоційного забарвлення, що поєднує в собі складну гаму негативних емоцій з усіма їхніми відтінками, передаючи найрізноманітніші переходи від легкої іронії до гіркого сарказму. Пор.: Стрілив ляшок, стрілив другий, стрілив чотирнацький. Чи він козак заворожен, такий чудернацький (Л. Костенко); − Який це німчик міг би підняти серед вікового степу отакий могутній лісовий масив! Потріскалися б на ньому всі підтяжки, а не підняв би (О. Гончар).

Особливості ад’єктивної зони визначають відносні прикметники, яким властивий подвійний семантичний зв’язок: із назвами осіб за етнічною або національною належністю та з назвами країн, зумовлений чинниками історичного характеру. Найпродуктивнішим словотворчим засобом творення таких прикметників є суфікс -ськ-: англієць → англійський, естонець → естонський, болгарин → болгарський, слов'янин → слов’янський, печеніг → печенізький, словак → словацький, черкес → черкеський, чех → чеський, карел → карельський та ін.

Словотворчий суфікс -уват- передає ад’єктивне словотвірне значення “схожий на особу, яку називає твірний іменник”, пор.: татаркуватий, циганкуватий.

У дієслівній зоні за структурно-семантичними особливостями виокремлено дві групи десубстантивів. Першу групу формують префіксально-суфіксальні дієслова із словотвірним значенням “зробити тим, хто названий твірним іменником”. Спеціальними виразниками цього дієслівного мутаційного значення є префікси з-(c-), о-, по- і суфікс -и-. Та сама іменникова основа може сполучатися із суфіксом -и- та кількома префіксами, що надають дієсловам близьких, синонімічних значень, пор.: сполячити, ополячити; знімечити, онімечити; сфранцузити, офранцузити; отуречити, потуречити.

У другу семантично однорідну групу об’єднано префіксально-суфіксальні та префіксально-суфіксально-постфіксальні дієслова, які виражають словотвірне значення “набути певної ознаки, уподібнитися до когось”. Це значення передають різні комбінації словотворчих засобів чотирьох словотвірних типів відсубстантивних дієслів, зокрема префіксально-суфіксальні пари (знімчіти) та префіксально-суфіксально-постфіксальні комплекси (стурчитися, потурчитися, побусурманитися, ополячитися, ослов’янитися).

Спільнокореневі префіксально-суфіксально-постфіксальні дієслова з різними префіксами, що виражають те саме словотвірне значення, зумовлюють розгортання словотвірної парадигми в глибину.

Словотвірна активність іменників на позначення особи за етнічною та національною належністю неоднакова. Одні з них дуже результативні, їм властиво реалізувати свої дериваційні потенції в похідних іменниках, прикметниках та дієсловах. Другі можуть утворювати лише іменники з модифікаційними словотвірними значеннями та відносні прикметники. Найбільша дериваційна спроможність притаманна тим іменникам, які мають давню історію функціонування в українській мові. Вони були актуальними у зв’язку з соціальною значущістю на певному хронологічному відрізку.

У типовій словотвірній парадигмі іменників – назв знарядь та засобів дії простежено декілька основних закономірностей.

По-перше, субстантивну зону наповнює велика кількість іменників із мутаційними словотвірними значеннями. До них належать передусім десубстантиви, що називають осіб за професійною дією, об’єднані в три типи іменникових структур: суфіксально-об’єктний (“той, хто виготовляє знаряддя, засіб дії, названий твірним іменником”, пор.: весляр, грабляр, голкар, ложкар, ситар, сіткар, човняр, кошикар, мечник, сокирник, шильник), суфіксально-результативний (“той, хто продає, зберігає знаряддя, засіб дії, названий твірним іменником”, пор.: ключар, мітляр, печатник) та суфіксально-інструментальний (“той, хто використовує знаряддя, засіб дії, названий твірним іменником”, пор.: гарпунник – той, хто полює з гарпуном; вудкар – той, хто ловить вудкою рибу; плугатар, плугар – той, хто оре плугом землю). Статус мутаційних дериватів субстантивної зони мають також іменники, що називають певну деталь, функціональну частину знаряддя дії: батожилно, кочержилно, лопатилно, мітлище, молотовище, кайловище, сокирище, кісся й под. Назви рослин, тварин та птахів, що наповнюють субстантивну зону, утворені внаслідок зовнішньої подібності до знаряддя або засобу дії, напр.: щитень – “безхребетна членистонога ракоподібна тварина, схожа на щит”; щитник – “рослина, що має листки, схожі на щит”; шилохвіст – “птах родини качиних, що має видовжений, як шило, тулуб з голчастим хвостом”.

Для компонентного складу субстантивної зони характерні дві визначальні особливості. Суть першої полягає в тому, що її сформували деривати, які постали внаслідок приєднання до тієї самої твірної основи іменника різних спільнофункційних суфіксів, що посідають одну семантичну позицію. У межах суфіксально-результативного та суфіксально-інструментального типів найпослідовніше взаємодіють суфікси -ар/-яр та -ник, -ер та -ник, -ист та -ник, пор.: ситар і ситник, решетар і решітник, мітляр і мітельник, сопілкар і сопільник, гарпунер і гарпунник, бандурист і бандурник. Функціонально збігаються і словотворчі суфікси в іменниках на позначення частини знаряддя, якоїсь його деталі, пор.: граблище, граблисько, граблина; вудилище, вудлище, вудило, вудлисько; сокирище, сокирисько. Специфіку співвідношень словотворчих суфіксів цих спільнокореневих іменників становить те, що деякі з них стали вже хронологічно або стилістично маркованими. Це зумовило виведення іменника з таким суфіксом за межі конкуренції з іншим іменником чи іменниками, до складу яких уходять продуктивніші суфікси. Характерно, що деякі словотворчі суфікси десубстантивів на позначення осіб та частини знаряддя дії, які формують субстантивну зону, функціонально взаємодіяли переважно в попередні періоди, поєднуючись із спільними твірними іменниковими основами, проте тепер з-поміж кількох спільнофункційних суфіксів один, зрідка два є основними, решта – вийшла з активного вжитку.

Другу особливість словотворення від іменників – найменувань знарядь та засобів дії становить їхня здатність реалізувати свої дериваційні можливості в похідних іменниках однакової словотвірної структури, але з різними лексико-словотвірними значеннями. Найбільше розмаїття значень демонструють деривати із суфіксом -ник, пор.: лук → лучник – “особа за знаряддям дії”, лучник – “особа за результатом дії”; шило → шильник – “особа за результатом дії”, шильник – “рослина за зовнішньою подібністю”; щит → щитник – “особа за результатом дії”, щитник – “комаха за зовнішньою подібністю”, щитник – “рослина за зовнішньою подібністю” та ін. Словотвірний потенціал найменувань знарядь та засобів дії спричинений багатоаспектністю їхньої лексичної семантики, у якій закладено великі можливості повторної реалізації словотвірної моделі на основі номінації різних предметів за якоюсь однією ознакою або за стосунком знаряддя до інших предметів.

Лексико-граматичні особливості згаданих іменників створюють передумови для реалізації модифікаційної семантики суфікса в дериватах із зменшено-пестливим, збільшено-згрубілим значеннями та в збірних іменниках: батіжок, плужок, серпик, пилочка, вудочка, косочка, шильце, ножички; ножище, сокирище, веретенище, мітлище, ножака, костуряка, ломака, шаблюка; батіжжя, дрюччя, крюччя, ломаччя та ін.

По-друге, іменники, що називають знаряддя та засоби дії, як лексичні одиниці з конкретною семантикою, реалізують свій дериваційний потенціал у відносних прикметниках млиновий, лемешевий, терпуговий, цвяховий, ложкарний, плужний, плуговий та ін., а також у якісних прикметниках, що передають значення “подібний за формою до того, що називає твірний іменник”, напр.: голчастий, серпастий, крючкуватий, лемехуватий, сіткуватий, батожистий, граблистий тощо. Відносні прикметники можуть бути мотивовані не тільки прямим, а й переносним значенням твірного іменника на позначення знаряддя чи засобу дії, пор.: ключовий отвір, ключовий момент, ключові позиції, ключова проблема.

По-третє, деривати дієслівної зони репрезентують словотвірне значення “діяти предметом, названим твірним іменником”, напр.: плужити – обробляти землю плугом; боронувати – обробляти землю бороною; свердлувати – діяти свердлом; косити – діяти косою. Характерною семантичною особливістю цих дієслів є формування в деяких із них метафоричних значень. Пор.: Музика різала, пиляла, аж струни лопались, скрипки вигиналися (Панас Мирний); А він [козак] каже: − Й тобі, стерво, вбить мене несила. Оддав смерті свою косу, а вона й скосила (Л. Костенко).

На дериваційне наповнення типової словотвірної парадигми іменників – найменувань знарядь та засобів дії впливають особливості їхньої лексичної семантики, у якій відображено специфіку конкретних предметів, що їх людина використовує у своїй практичній діяльності, зокрема їхні розміри, форма, ступінь складності, призначення тощо. Саме функціонально-соціальний аспект досліджуваних найменувань слугує визначальним чинником, що збільшує кількість їхніх мотивацій.

Реалізація дериваційної спроможності локативних іменників ґрунтується на їхніх структурно-семантичних властивостях, що корелюють із високою активністю цих іменників у мові.

Наслідком активного використання локативних іменників у словотвірних процесах є дериваційне та семантичне наповнення субстантивної зони типової словотвірної парадигми. До її складу входять іменники, що мають розгалужену систему словотвірних значень, домінанту яких становлять мутаційні. Це передусім назви суб’єкта дії та суб’єкта стану із семантикою “особа за видом діяльності або професією” та “особа за територіальною ознакою”, пор: аптекар, воротар, бібліотекар, квітникар, корчмар, кухар, млинар, поштар, шахтар, дорожник, пасічник, штабник; вуличанин, городянин, горянин, краянин, північанин, побережанин, хуторянець, горець, селюк, краяк та ін. Крім того, складниками субстантивної зони є десубстантиви зі значенням “місце в просторі”, що становлять два різновиди. Перший представляють локативи, дериваційні афікси яких виконують структурну функцію – не змінюють їхнього значення і синтаксичної ознаки, напр.: берег → бережина, горб → горбина, низ → низина, ріка → річка, сад → садок, лігво → лігвище. Другий різновид охоплює префіксально-суфіксальні локативні іменники, характерною особливістю яких є структурна й семантична неоднорідність: одні з них − відсубстантивні префіксально-суфіксальні похідні одиниці, утворені за допомогою конфіксів (пор.: видолинок, припічок, переярок узлісок, перелісся, узлісся, узбережжя, роздоріжжя), інші утворилися від іменників із прийменниками за допомогою різних суфіксів (пор.: бездоріжжя, міжгір’я, підлісок, підлісся, передмістя, приріччя, заозер’я, запічок). Більшість префіксально-суфіксальних дериватів з локативним значенням постала на основі прийменниково-відмінкових форм твірних іменників.

До субстантивної зони входять також іменники, що мають словотвірне значення “місце, де є зараз або де було раніше розташоване те, що називає твірний іменник”: баштанище, гніздовище, гніздовисько, річище, ставище, стависько, токовище, токовисько, хуторище та ін.

Особливості творення дериватів субстантивної зони з модифікаційними значеннями “демінутивність” та “аугментативність” зумовлені лексико-граматичними значеннями твірних іменників, а також позамовними чинниками, адже місце, де живе людина, територія, простір, з якими пов’язані життя й трудова діяльність, завжди відіграють важливу роль. Тому мовна й суспільна практика активно стимулює утворення дериватів із зменшено-пестливим значенням, у яких засвідчено турботливе ставлення людей до свого краю, житла, місця в просторі й под. Демінутиви, що належать до чоловічого, жіночого та середнього роду, мають характерні для кожного роду суфікси, пор.: байрачок, бережок, балкончик, городчик, острівець, хлівець городик, дворик, лісонько, садонько; хатка, гірка, клунька, корчомка, вуличка, доріжка, стежечка, хатина, стежина; болітце, сільце, дупельце, містечко, моренько.

Іменники з локативним значенням перебувають у регулярних дериваційних зв’язках з відносними прикметниками, до складу яких уходять суфікси -н-, -ськ-, -ов-/-ев-, зрідка -ан-/-ян-: аптека → аптечний, байрак → байрачний, балкон → балконний, болото → болотний, болотяний, готель → готельний, ліс → лісний, лісовий, море → морський, село → сільський, хутір → хутірський, берег → береговий, луг → луговий, ручай → ручаєвий та ін. Крім них в ад’єктивній зоні є група якісних прикметників, що передають значення “такий, який має що-небудь у великій кількості, наділений чим-небудь надміру”, основними виразниками якого є спеціалізовані словотворчі суфікси
-ист- та -уват-: баюристий, бережистий, болотистий, горбкуватий.

Специфіку компонентного складу ад’єктивної зони становлять також префіксально-суфіксальні прикметники з різними відтінками просторового значення. Їхня словотвірна структура залежить від типу вихідних прийменниково-іменникових сполучень, напр.: безбережний, бездорожній, прибережний, пристанційний, загірний, заболотний, міжгірський, міжквартирний, підлісний, підбережний і под.

Іменники з локативним значенням обмежено використовують у ролі твірних основ для дієслів, тому реалізація цих компонентів словотвірної парадигми нерегулярна. Дієслівну зону локативних іменників наповнюють відсубстантивні дієслова, утворені суфіксальним, префіксально-суфіксальним, суфіксально-постфіксальним та префіксально-суфіксально-постфіксальним способами. Їхньою специфічною ознакою є те, що вони не становлять семантичної єдності. Спільними словотвірними значеннями охоплена лише частина дієслів. Декілька префіксально-суфіксальних дієслів, здебільшого термінологічного вжитку, виражають значення “перетворити на те, що називає твірний іменник”, яке передають префікси з-, за-, по- та суфікс -и-, пор.: згорбити, заболотити, залужити, погорбити. Зрідка та сама твірна основа локативного іменника приєднує складні префікси збез- та обез-, утворюючи дієслова-терміни зі значенням “позбавити того, що названо твірним іменником”, пор.: збезлісити, обезлісити. Оскільки дієслова з цими префіксами означають ту саму дію, вони є спільнокореневими словотвірними синонімами, що поглиблюють семантичну позицію дієслівної зони словотвірної парадигми згаданої лексико-семантичної групи іменників.

У третьому розділі “Двозонні словотвірні парадигми іменника” виокремлено лексико-семантичні групи іменників, що утворюють двозонні словотвірні парадигми, з’ясовано структурно-семантичну специфіку вершинних іменників, установлено межі їхніх конкретних та типових словотвірних парадигм, визначено інвентар дериваційних формантів, які експлікують словотвірні значення відіменникових дериватів у межах кожної зони.

Двозонні словотвірні парадигми має невелика кількість лексико-семантичних груп іменників. До них належать іменники – назви рослин та дві групи особових іменників, одна з яких називає носіїв суспільно-політичних, релігійних, філософських, наукових та інших ідей, а друга − носіїв індивідуального входження. Кількісний та якісний склад конкретних і типових словотвірних парадигм названих лексико-семантичних груп іменників неоднаковий, проте їхньою спільною типологічною ознакою є те, що їх структурують дві частиномовні зони дериватів – субстантивна й ад’єктивна, кожна з яких має свою специфіку дериваційного та семантичного наповнення.

Великою кількістю дериватів представлена типова словотвірна парадигма іменників – назв рослин. Для більшості з них характерна неоднозначність семантики, що впливає на кількість словотвірних мотивацій та дериватів, утворюваних на їхній основі.

Конкретні словотвірні парадигми іменників – назв рослин є багаточленними, пор.: верба → вербиця, вербичка, вербонька, вербочка, вербина, вербник, вербняк, верб’я, вербний, вербовий; виноград → виноградар, виноградик, виноградина, виноградник, винограддя, виноградний, виноградовий; вільха → вільшка, вільшина, вільшник, вільшняк, вільховий, вільшаний; груша → грушенька, грушка, грушина, грушівка (наливка), грушівка (сорт яблуні), грушанка (рослина), грушевий, грушоподібний; дуб → дубок, дубчик, дубець, дубище, дубина, дубник, дубняк, дубчак, дуб’я, дубівка (сорт дині), піддубник (гриб), піддубок (гриб), дубовий, дубуватий.

Специфіку дериваційного наповнення субстантивної зони типової словотвірної парадигми іменників – назв рослин в українській мові становить те, що її домінанту сформували мутаційні деривати. Чільне місце серед них посідають десубстантиви з локативними значеннями, що розпадаються на дві семантичні підгрупи. Перша об’єднує локативи, що означають ділянку землі, частину простору, територію, на якій росте, локалізується щось, переважно певний вид дерев, кущів та ягід. До основних словотворчих засобів вираження цього значення належать суфікси -ник, -няк, -ин-, причому найпродуктивнішим серед них є -ник. Друге місце за продуктивністю посідає формант -няк, а словотворчий суфікс -ин- не виявляє високої продуктивності в утворенні відіменникових локативів, пор.: берест → берестина, бузина → бузинник, верба → вербник, вербняк, виноград → виноградник, граб → грабина, груша → грушняк, суниця → суничник, терен → терник, тополя → топольник, черешня → черешник, ялина → ялинник, ялівець → ялівник та ін. Семантичну структуру цих іменників вирізняє те, що в ній локативне значення тісно пов’язане зі значенням збірності. Щоправда, збірність у досліджуваних дериватах представлена як лексико-словотвірне значення, паралельне значенню локативності, або як вторинне щодо нього: ці іменники мають значення місця, ділянки, на якій ростуть якісь дерева та кущі, а також означають сукупність самих цих дерев та кущів. У межах цього словотвірного значення суфікси -ник, -няк, -ин- виступають здебільшого рівноправними формантами, бо сполучаються з багатьма спільними основами іменників на позначення рослин, переважно дерев і кущів, що спричиняє розгортання словотвірної парадигми в глибину, пор.: береза → березник, березняк, березина; вишня → вишник, вишняк, вишнина; вільха → вільшник, вільшняк, вільшина; дуб → дубник, дубняк, дубина; осика → осичник, осичняк, осичина; верба → вербник, вербняк; слива → сливник, сливняк та ін.

Друга семантична підгрупа локативних дериватів субстантивної зони передає словотвірне значення “ділянка землі, частина простору, на якій росло те, що названо твірною іменниковою основою”. Основними виразниками цього словотвірного значення є суфікси -ищ- та -иськ-, які функціонують у складі таких іменників, як бавовнище, бурячище, вівсище, житнище, житнисько, капустище, картоплище, картоплисько, коноплище, коноплисько, конюшинище, люцернище, просище, пшеничище, ячнище та ін.

Семантичну позицію “той, хто вирощує, доглядає те, що називає твірний іменник” посідають десубстантиви із продуктивними словотворчими суфіксами -ар/-яр та -івник: бавовняр, виноградар, льонар, картопляр, конопляр, хмеляр, абрикосник, буряківник, кукурудзівник, рисівник та ін.

Широкою й різноманітною за наповненням є семантична позиція “назви напоїв і страв”, що зумовлено неоднозначністю твірних іменників згаданої лексико-семантичної групи, пор.: абрикосівка, айвівка, вишнівка, горобинівка, грушівка, деренівка, лимонівка, малинівка, полинівка, слив’янка, ялівцівка, гречаник, картопляник, калинник, вівсяник, капусняк, ячник, яшник та ін. Ці деривати безпосередньо утворені на основі другого значення твірного іменника – “плоди рослини”, пор.: вишнівка – “наливка з вишень”; малинівка – “наливка з ягід малини”; калинівка – “горілка, настояна на ягодах калини”; слив’янка – “наливка, настояна на сливах”; капусняк – “страва, зварена з квашеної капусти”; маківник – “корж із маком”. Напр.: В середлітку їх [ягоди вишні] зірвуть дітлахи на пироги й вишнівку: в темних бутлях Бродити буде крутошумний сік (А. Малишко). Специфічною дериваційною особливістю цих іменників є те, що структурно вони тісніше пов’язані з прикметниковими основами, ніж з іменниковими, а семантично – з основами іменників, пор.:  гречка → гречаний → гречаник; картопля → картопляний → картопляник; кукурудза → кукурудзяний → кукурудзянка; овес → вівсяний → вівсяник; слива → слив’яний → слив’янка та ін.

Назви рослин слугують також базою для утворення іменників із словотвірним значенням “різновид рослин, певний сорт рослин”. Ці деривати субстантивної зони є наслідком метафоричного перенесення на основі подібності за формою, кольором чи запахом до рослини (або її плодів), яку називає твірний іменник, пор.: дуб → дубівка – “сорт дині, що дає плоди з твердою, як у дуба, шкірою”; лимон → лимонка – “старовинний сорт груші народної селекції, що за формою нагадує лимон”; лимонник – “рослина, що має запах лимона”.

Словотвірне значення “назви грибів за породами тих дерев, під якими вони ростуть” передають іменники, у складі яких наявні префікс-прийменник під- та іменниковий суфікс -ник, пор.: підберезник, піддубник, підосичник, підсливник тощо.

Лексична та граматична семантика іменників – назв рослин зумовлює послідовну реалізацію їхнього дериваційного потенціалу в похідних іменниках з модифікаційними словотвірними значеннями одиничності та збірності, які виражають суфікси -ин-, -ин′н′-⁄-овин′н′- та -/j/- у його фонетичних видозмінах, напр.: берестина, будячина, вербина, картоплина, капустина, кураїна, очеретина, тополина, черешнина; будячиння, буряковиння, гарбузиння, кукурудзиння, лозиння, терниння, цибулиння, дуб’я, винограддя, будяччя, смереччя та ін.

У зв’язку з тим що рослини бувають більші чи менші за розміром, іменники, які їх позначають, зазнають модифікаційного перетворення внаслідок додавання до них демінутивних або аугментативних суфіксів, що надають їм значення об’єктивної зменшеності чи збільшеності, пор.: будячок, вівсюжок, гарбузець, гарбузик, дубчик, дубок, капустка, ліщинка, смеречка, смереча; будячище, бурячище, гарбузяка, тернище, терняка. Крім цього, за допомогою суфіксів -оньк-/-еньк-, -очк-, -ечк- від назв рослин утворюються десубстантиви тільки зі значенням пестливості. Напр.: Покинута, занедбана, на лугу Зеленіє капустонька у снігу (О. Олесь); Ой чого ти, тополенько, Не цвітеш? Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш? (О. Олесь); Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько, що закрила ти моє личенько! І вам, стежечки, як мережечки, що вели мене до березочки (Леся Українка).

Основним чинником впливу на формування дериваційного та семантичного складу ад’єктивної зони є багатозначність лексичної семантики назв рослин. Відносні прикметники залежно від характеру ознаки за стосунком до предмета можуть виражати не одне, а три словотвірні значення: “який має стосунок до того, що називає твірний іменник, властивий йому”, “такий, що складається з рослин, які називає твірний іменник”, “який зроблений, виготовлений із того, що називає твірний іменник”. Напр.: Коло діда, на старому яблуневому пні, сидів його давній товариш і побратим Григорій (О. Довженко); Бори стоять такі соснові! Ведмедів бачать уві снах (Л. Костенко); Їхав хлопчик морквяний, Коник буряковий, На нім шапка з лободи, Жупан лопуховий (О. Олесь). Ці дериваційні значення експлікують словотворчі суфікси -ов-/-ев-, -н- та -ан-/-ян-, проте найпродуктивнішим серед них є -ов-/-ев-. З-поміж інших відсубстантивних прикметників деривати ад’єктивної зони іменників – назв рослин вирізняє те, що словотворчі суфікси
-ов-/-ев- та зрідка -н- можуть надавати їм семантичних ознак якісних прикметників із словотвірним значенням “такого кольору, як квіти або плоди рослини, яку називає твірний іменник”. Напр.: Хіба ж дивно, що від назв бузок і волошка утворені слова бузковий і волошковий, які звеличують відтінки фіолетової і бузкової барв (І. Вихованець). Специфічною рисою таких прикметників є їхня властивість засвоювати не лише прямі, а й переносні значення твірного іменника. Вживання їх у переносному значенні яскраво виявляє контекст, пор.: Україно! Під небом твоїм калинові пливуть острови, у зелених вітрилах вишневі пливуть заметілі (А. Демиденко); Було у мене щастя полинове (Л. Костенко).

Дериваційне та семантичне наповнення типової словотвірної парадигми іменників – назв рослин засвідчує їхню високу словотвірну спроможність.

Типова словотвірна парадигма іменників, що називають осіб за ідейними переконаннями, належністю до певних суспільно-політичних течій, а також прихильників релігійних, наукових та інших учень, є малокомпонентною і неповною. Деривати субстантивної зони посідають лише одну семантичну позицію − “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, яку називає твірний іменник”: лютеранин → лютеранка, дарвініст → дарвіністка, католик → католичка, вольтер’янець → вольтер’янка та ін.

Складниками ад’єктивної зони цієї парадигми є прикметники з відносним значенням, яке виражає продуктивний у творенні відособових прикметників суфікс -ськ-. Її компонентний склад вирізняють різноструктурні синонімічні деривати із суфіксами -ськ- та -ичн-/-ічн-, мотивовані іменниками на -ист/-іст, пор.: імпресіоніст → імпресіоністський, імпресіоністичний; імперіаліст → імперіалістський, імперіалістичний, шовініст → шовіністський, шовіністичний та ін.

Низький ступінь словотвірної активності іменників згаданої лексико-семантичної групи зумовлений мовними та позамовними чинниками. Визначальним мовним чинником є іншомовний характер більшості твірних іменників. Позамовним чинником, який унеможливлює творення похідних одиниць від іменників – назв носіїв суспільно-політичних, філософських, релігійних, наукових та інших ідей, є передусім те, що ці найменування в українській мові обмежені вузькою сферою вживання, тому немає соціального замовлення на їхні деривати. Проте варто зауважити, що лексичну систему сучасної української мови останнім часом активно поповнили іменники, спричинені новими процесами та змінами, що відбулися або відбуваються в суспільно-політичному житті України після здобуття нею державної незалежності. Їхня поява сприяє розширенню словотвірних парадигм та словотвірних гнізд, бо що істотнішими для носіїв мови є нові реалії, то більшу кількість похідних одиниць для називання їх вони продукують.

Низький ступінь словотвірної спроможності демонструють також іменники, що входять до лексико-семантичної групи найменувань осіб як носіїв індивідуального входження, яка об’єднує невелику за обсягом групу структурно різнотипних похідних одиниць, мотивованих назвами установ, різноманітних об’єднань, партій, спілок, спортивних організацій і клубів. Ці іменники вказують на членство в згаданих партіях, спілках, об’єднаннях тощо: динамівець, спартаківець, авангардівець, жеківець, профкомівець, студієць, гуртківець. Склад їхньої типової словотвірної парадигми обмежений дериватами субстантивної зони з модифікаційним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником” (авангардівка, динамівка, спартаківка, колгоспниця) та ад’єктивної зони, куди входять відносні прикметники із суфіксом -ськ- (динамівський, спартаківський, профкомівський, жеківський), що зумовлено структурно-семантичними особливостями твірних іменників та вузькою сферою їхнього вживання в мові.

У четвертому розділі “Однозонні словотвірні парадигми іменника” виокремлено лексико-семантичні групи іменників, які мають обмежені можливості щодо творення дериватів, проаналізовано їхні структурно-семантичні особливості, указано на розбіжності в компонентному складі однотипних словотвірних парадигм, установлено специфіку дериваційного й семантичного наповнення типової словотвірної парадигми та визначено чинники, що впливають на дериваційну спроможність вершинних слів парадигми.

Іменники, що реалізують свій дериваційний потенціал у похідних одиницях, які наповнюють лише одну частиномовну зону, у сучасній українській мові належать до двох лексико-семантичних груп. Це найменування осіб за зовнішніми або внутрішніми ознаками та за територіальною належністю. Вони мають обмежені можливості щодо творення дериватів, тому їхні типові словотвірні парадигми представлені лише однією субстантивною зоною.

Найменування осіб за їхніми зовнішніми або внутрішніми ознаками – це похідні одиниці, семантична структура яких містить інваріантну сему “носій зовнішніх або внутрішніх ознак”. За способом творення вони є суфіксальними іменниками, утвореними від основ дієслів, прикметників та іменників. Дериваційні можливості цієї лексико-семантичної групи обмежені творенням іменників із двома модифікаційними словотвірними значеннями – “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, яку називає твірний іменник” та “демінутивність”, пор.: ласун → ласунка, ласунець, ласунчик; пестун → пестунка, пестунчик; пустун → пустунка, пустунчик, пустунець; пузань → пузанець, пузанок, пузанчик; вусань → вусанчик та ін. Перше словотвірне значення експлікують суфікси -к- та -иц′-, причому -иц′- не поступається за своєю продуктивністю суфіксові -к-. Утворення іменників із зменшено-пестливим значенням зумовила наявність у словотвірній структурі твірних іменників суфіксів експресивного, здебільшого доброзичливого характеру. Демінутивне значення в дериватах субстантивної зони виражають три продуктивні суфікси − -ець, -ок- та-чик.

Із-поміж чинників, які унеможливлюють утворення дериватів з іншими словотвірними значеннями, що призводить до неповноти конкретних словотвірних парадигм згаданих іменників, на яких ґрунтується їхня типова словотвірна парадигма, визначальними є семантичні, стилістичні та прагматичні.

Основним семантичним чинником вважають лексичну семантику твірних іменників – назв осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками, специфіка якої полягає в слабкому ступені або повній відсутності фразеологічності, що зумовлено мотивацією цих похідних іменників якісними прикметниками та деякими дієсловами й іменниками: хитрун – той, хто хитрий; рудань – той, хто має руде волосся; говорун – той, хто звичайно багато говорить, любить багато говорити; бородань – той, хто має велику бороду, тощо. Іменники, що називають особу за зовнішньою або внутрішньою ознакою, із фразеологічною і нефразеологічною семантикою мають різні дериваційні можливості. Зокрема, лексемам із нефразеологічною семантикою властива слабка дериваційна спроможність: вони формують однозонні, кількісно невеликі словотвірні парадигми, причому їхню єдину зону репрезентують іменники. Це явище зумовлене можливістю виникнення так званого значеннєвого кола в словотвірному ланцюжку в тому разі, якщо неідіоматичне похідне утворює дериват тієї самої частиномовної належності, що й слово, яке його мотивує. У лексико-семантичній групі іменників – найменувань осіб за зовнішньою або внутрішньою ознакою кількісно переважають відприкметникові похідні, що не беруть участі у творенні прикметників, і віддієслівні деривати, які не утворюють дієслів. Відприкметникових іменників, здатних породжувати прикметники, у межах названої лексико-семантичної групи дуже мало, пор.: мудрий → мудрець → мудрецький; чужий → чужинець → чужинецький, чужинський; щасливий → щасливець → щасливецький. У кожному із цих словотвірних ланцюжків третій компонент повторює значення першого. Відсутність семантичного оновлення за умови певної затрати словотвірної енергії, що корелює з прагненням мовців до економії мовних засобів, унеможливлює утворення похідних ад’єктивної та дієслівної зон на базі відприкметникових та віддієслівних іменників.

Специфічною ознакою іменників – назв осіб за зовнішніми або внутрішніми ознаками, що зумовлює невисоку словотвірну спроможність, є також оцінний характер їхньої семантики, на вираженні якої спеціалізується ціла низка іменникових суфіксів власної та контекстної експресивності. Утворення дериватів від цих іменників стримує також невисока активність уживання їх у мові, пов’язана з нею втрата продуктивності в словотворенні цих найменувань та особливості виконання ними синтаксичних функцій.

Параметри типової словотвірної парадигми назв осіб за територіальною ознакою визначає їхній низький словотвірний потенціал. У субстантивній зоні цієї парадигми наявна лише одна семантична позиція, яку заповнюють деривати з модифікаційним словотвірним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”.

Назви осіб за територіальною ознакою розпадаються на дві підгрупи, які розрізняє деяка специфіка щодо утворення похідних. Перша охоплює іменники, які називають жителів міста чи села (катойконіми), друга – найменування осіб, утворені від географічних загальних назв місцевостей і територій.

Якісний та кількісний склад словотвірної парадигми катойконімів залежить передусім від специфічних особливостей їхньої семантики, які певною мірою виокремлюють цю групу лексичних одиниць з-поміж інших апелятивів сучасної української мови. Контекстом для катойконімів є не будь-яке словесне оточення, а тільки ті назви поселень, що мотивують їхнє значення і зумовлюють їхню структуру. Тому такі деривати не можуть функціонувати в мові без своїх етимонів (топонімів). Тільки від найпоширеніших і найвідоміших назв населених пунктів катойконіми вживаються вільно, самостійно. Напр.: Збур’ївка їхня виникла якраз там, куди “з бурі”, з відкритого моря заходили перечекати негоду запорожці на своїх невловимих, обшитих комишами чайках. Прислів’ям серед них стало: “Ми, збур’ївчани, як англічани, тільки мова не та” (О. Гончар).

Топонімна мотивація катойконімів унеможливлює появу відносних прикметників на -ськ-(-ий), оскільки вони утворюються від топонімів так само, як і катойконіми. Крім того, іноді відтопонімні прикметники слугують твірною базою для утворення назв жителів.

До складу типової словотвірної парадигми катойконімів уходять десубстантиви з модифікаційним словотвірним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”: алуштинець → алуштинка, киянин → киянка, полтавець → полтавка, черкащанин → черкащанка.

Деякі іменники, утворені від географічних загальних назв місцевостей і територій, які не є власними назвами, реалізують свої дериваційні можливості в похідних демінутивах: земляк → землячка, землячок. Від них потенційно можна утворити й відносні прикметники, проте семантичні позиції ад’єктивної зони типової словотвірної парадигми цієї підгрупи іменників залишаються вільними, бо самі локативні іменники слугують твірною базою для активного утворення відносних прикметників. Водночас реалізація словотвірного потенціалу іменниками – найменуваннями осіб, мотивованих загальними іменниками з локативним значенням, на відміну від катойконімів, указує на перспективу подальшого розвитку словотворення на їхній базі.

У п’ятому розділі “Нульові словотвірні парадигми іменника” виявлено та систематизовано іменники української мови з нульовою словотвірною парадигмою, визначено чинники, що унеможливлюють утворення від них похідних одиниць.

Іменників з нульовою словотвірною парадигмою, тобто тих, від яких не можна утворити похідні одиниці, у сучасній українській мові порівняно небагато. До них належать іменники родової неозначеності особи (фемінативи), невідмінювані загальні іменники, запозичені з різних мов, суфіксальні віддієслівні та відприкметникові назви опредметненої дії, опредметненого стану й опредметненої якості та модифікаційні утворення із суфіксами суб’єктивної оцінки і збірності. Їх кваліфікують як іменники “межових” моделей творення.

Основними чинниками, що зумовлюють нульові словотвірні парадигми іменників “межових” моделей творення, є їхня граматична будова, семантика, словотвірна структура та особливості вживання в мові.

Від іменників родової неозначеності особи деривати не можна утворити через експресивно-оцінний характер їхньої семантики, яку експлікують спеціалізовані суфікси, що приєднуються до різних за частиномовною належністю твірних основ, та через специфічні граматичні ознаки – їхню властивість називати осіб чоловічої та жіночої статі одночасно, пор.: нікчема, ненажера, волоцюга, невмивака, служака, спритняга, роботяга, розумака, друзяка та ін. Сфера вживання іменників родової неозначеності особи, що мають виразне стилістичне забарвлення, перебуває за межами української літературної мови: вони функціонують здебільшого в усному розмовному мовленні. Цей позамовний чинник не сприяє реалізації дериваційних можливостей іменників згаданої групи.

Нульова словотвірна парадигма більшості невідмінюваних запозичених іменників зумовлена тим, що вони становлять периферійне явище в граматичній системі української мови. Здебільшого вони є вузькоспеціальними словами-термінами, формальна та граматична структура яких незвична для словотвірного і граматичного ладу української мови. Їхні основи закінчуються на голосні /a/, /e/, /i/, /o/, /y/, зрідка – на дві голосні (пор.: бра, протеже, камікадзе, рантьє, круп’є, рефері, колібрі, нанду, зебу, амплуа, боа та ін.), що не характерно для фономорфемного складу лексичних одиниць української мови, оскільки вони звичайно мають основу на приголосну фонему. Проте цю перешкоду за потреби можна усунути за допомогою різних морфонологічних прийомів – усічення твірної основи, накладання словотворчого форманта чи його частини на фіналь твірної основи, інтерфіксації тощо, напр.: есперанто → есперантист, кенгуру → кенгуреня, алое → алоєвий, дефіле → дефілювати. Що вищий ступінь освоєння іншомовних невідмінюваних іменників сучасною українською мовою, то активніше їх використовують у процесах словотворення.

Група віддієслівних іменників на -нн-(-я), -тт-(-я) із семантикою опредметненої дії та опредметненого стану і відприкметникових на -ість із значенням опредметненої якості особлива тим, що ці іменники завершують словотвірний процес. За семантичними і морфологічними характеристиками вони належать до лексико-граматичного розряду абстрактних найменувань, які звичайно мають слабку словотвірну спроможність. Важливим чинником, що впливає на їхню дериваційну поведінку, є також словотвірна структура – наявність суфіксів -н′н′-, -т′т′- у девербативах  та -ість у деад’єктивах, які слугують тим своєрідним бар’єром, що унеможливлює подальшу участь згаданих іменників у процесах словотворення. Цей чинник безпосередньо пов'язаний із ступенем (тактом) словотворення. Спостережено, що в сучасній українській мові основний склад похідних одиниць, які наповнюють конкретні словотвірні парадигми іменників, формується здебільшого на першому–другому ступені словотворення. Збільшення словотвірної складності дериватів унаслідок зростання ступенів перетворення твірної основи призводить до втрати дериваційних можливостей іменників, пор.: учити → учитель → учителювати → учителювання, колос → колосистий → колосистість. Нульову дериваційну спроможність іменників − назв опредметненої дії, опредметненого стану та опредметненої якості із згаданими суфіксами зумовило також прагнення мови уникнути так званого “семантичного кола” – збігу значень можливих похідних дієслів, мотивованих віддієслівними іменниками, і вихідних дієслів цих іменників та значень похідних прикметників, мотивованих відприкметниковими іменниками, і вихідних прикметників таких іменників.

Похідні іменники із словотвірними модифікаційними значеннями демінутивності, аугментативності та збірності не породжують дериватів, оскільки вони однаковою мірою словотвірно пасивні на всіх ступенях деривації через особливий характер їхньої семантики та словотвірної структури. Модифікаційні іменники є одиницями з нефразеологічним лексичним значенням незалежно від особливостей мотивації чи інших умов словотворення. Ця специфічна риса семантичної структури демінутивів, аугментативів та збірних іменників, а також наявність суфіксів, зокрема тих, що надають твірним основам конкретних іменників оцінного значення, унеможливлює появу дериватів на їхній основі.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження.

Системно-парадигматичні властивості твірних слів найповніше представлені в словотвірній парадигмі – комплексній одиниці класифікації й опису дериваційної системи мови, яка виконує системотвірну функцію. Вона є засобом виявлення специфіки реалізації в похідних певної словотвірної семантики різних лексико-семантичних груп слів у межах тієї чи тієї частини мови, а також способів словотворення та словотворчих засобів, що експлікують словотвірні значення в дериватах.

Словотвірна парадигма ізоморфна морфологічній парадигмі та синтаксичній дериваційній парадигмі. Вона становить упорядковану за параметрами протяжності й глибини семантичних позицій мікросистему похідних одиниць одного ступеня творення, об’єднаних спільною твірною основою і протиставлених словотворчими формантами. Водночас словотвірна парадигма має свої особливості, зумовлені самою природою словотвору, що являє собою номінативну сферу мови, тісно пов’язану з позамовною дійсністю. Характерні особливості словотвірної парадигми визначають, по-перше, її частиномовна структура, по-друге, комплекс дериваційних значень, по-третє, словотвірні типи дериватів, що передають ці значення. До специфічних ознак словотвірної парадигми належать: семантична незалежність її компонентів, необов’язковість постійного набору словотвірних значень та залежність дериваційного й семантичного наповнення парадигми від структурно-семантичної і граматичної сутності її вершинного слова.

Засобом створення типології словотвору з опертям на твірну основу слугує типова словотвірна парадигма, яку вибудовують із конкретних словотвірних парадигм певної лексико-семантичної групи слів, що мають у своєму складі такий самий або подібний набір словотвірних значень. Типова словотвірна парадигма нейтралізує вплив лексики, установлює закономірності структурування словотвірних парадигм.

Своєрідність іменника як однієї з центральних частин мови виявляється також у компонентному складі його словотвірних парадигм. Кількісний параметр та якісний склад конкретних словотвірних парадигм різних лексико-семантичних груп іменників залежать від лексичної та граматичної семантики вершинного слова, його формальної структури, активності та сфери функціонування в мові й мовленні, походження тощо. Семантико-словотвірні зв’язки також впливають на словотвірну поведінку іменника.

Значеннєва спільність іменників тієї самої лексико-семантичної групи зумовлює структурну й семантичну однотипність їхніх словотвірних парадигм. Проте навіть семантично однотипні іменники як твірні слова виявляють неоднакову дериваційну активність: конкретні парадигми істотно розрізняються повнотою й типами словотворення. Тенденцію до повної реалізації дериваційного потенціалу виявляє незначна кількість іменників певної лексико-семантичної групи. З-поміж них здебільшого непохідні багатозначні іменники, що здавна є активно вживаними в мові й мовленні українців, та похідні іменники, семантика яких найбільш значуща в суспільному житті. Вони становлять основу кожної лексико-семантичної групи.

Типологічною ознакою словотвірних парадигм іменників є їхнє внутрішнє структурування за частиномовними зонами дериватів. Залежно від кількості таких зон словотвірні парадигми іменника бувають тризонними, двозонними, однозонними та нульовими. Для більшості лексико-семантичних груп іменників характерна тризонна типова словотвірна парадигма, що засвідчує їхню високу словотвірну спроможність.

Тризонні словотвірні парадигми іменника – це типові мікросистеми, у яких об’єднано три частиномовні зони дериватів: субстантивну, ад’єктивну та дієслівну. Двозонні словотвірні парадигми іменників структуровані субстантивною та ад’єктивною зонами похідних одиниць, однозонні – тільки субстантивною зоною дериватів. Кожна зона має специфічну структуру, свої принципи та особливості формування словотвірної семантики десубстантивів, по-своєму використовує дериваційні можливості лексико-семантичної групи іменників, яка слугує узагальненим репрезентантом вершинного слова типової словотвірної парадигми.

Спільною ознакою субстантивних зон тризонних, двозонних та однозонних словотвірних парадигм особових іменників є наявність у їхньому складі дериватів із словотвірним модифікаційним значенням особи жіночої статі. Серед іменників, що входять до лексико-семантичних груп назв осіб за різними ознаками, найвищий дериваційний потенціал у творенні похідних одиниць субстантивної зони властивий найменуванням осіб за професійною дією та соціальним станом і званням. Іменники, які називають знаряддя чи засоби дії, та локативні іменники, що реалізують свій дериваційний потенціал у тризонних словотвірних парадигмах, а також назви рослин, типова словотвірна парадигма яких є двозонною, однаковою мірою активні в утворенні мутаційних десубстантивів, що наповнюють їхні субстантивні зони.

Із-поміж іменників – назв осіб словотвірні можливості в утворенні мутаційних дериватів зреалізували тільки найменування осіб за професією. Похідні одиниці мутаційного типу виражають словотвірне значення “місце, приміщення, пов’язане з особою, яку називає твірний іменник”. Іменники, що називають осіб за професією, соціальним станом і званням та внутрішніми ознаками, реалізують свою словотвірну спроможність у дериватах від’ємно-мутаційного типу, семантична сутність яких полягає у вираженні словотвірного значення “заняття, ремесло особи, названої твірним іменником”, “властивість певної особи, її стан”.

Лексико-семантична однотипність мотивувальних і мотивованих слів створює передумови для реалізації модифікаційної семантики суфікса в дериватах із зменшено-пестливим, збільшено-згрубілим словотвірними значеннями та в збірних іменниках, що є в складі більшості словотвірних парадигм досліджуваних лексико-семантичних груп іменників.

Найстабільніше місце в типових тризонних та двозонних словотвірних парадигмах посідають прикметники. Ад’єктивні зони словотвірних парадигм особових найменувань та іменників інших лексико-семантичних груп розрізняються за своїм дериваційним та семантичним наповненням. Деривати ад’єктивної зони типової словотвірної парадигми назв осіб не лише виражають властивість через стосунок до субстантивного поняття, а й уточнюють, конкретизують зв'язок з особою, яку називає твірний іменник, тому цій досить широкій за категорійними ознаками підгрупі похідних одиниць властиві різні семантичні відтінки, ознаки за стосунком до особи. Іменники, що належать до лексико-семантичних груп, які називають знаряддя та засоби дії, місце, територію, простір, рослини, перебувають у регулярних словотвірних зв’язках з відносними прикметниками. Водночас компонентний склад ад’єктивних зон їхніх словотвірних парадигм формують якісні прикметники.

Спільною ознакою тризонних словотвірних парадигм іменників є наявність дієслівної зони дериватів, що являє собою своєрідну підсистему похідних одиниць із властивими лише їй словотвірними значеннями та словотворчими засобами, що ці значення передають. Іменники – назви осіб за професією, соціальним станом та званням, етнічною й національною належністю, назви знарядь та засобів дії реалізують свій дериваційний потенціал у дієсловах, які становлять відкритий ряд, що виявляє тенденцію до поповнення. Дієслова, мотивовані іменниками з локативним значенням, становлять кількісно обмежену і семантично не єдину групу. Дієслівні словотвірні значення розрізнені, індивідуалізовані, їх визначають для кожного деривата окремо в зіставленні з твірною основою іменника. Від назв знарядь та засобів дії утворені дієслова з метафоричними значеннями.

Іменники з нульовою словотвірною парадигмою в сучасній українській мові становлять семантично й структурно окреслену групу. До її складу входять іменники неозначеної за родом особи, невідмінювані іменники, запозичені з інших мов, абстрактні іменники – назви опредметнених дій, опредметнених станів, опредметнених якостей та одиниці з модифікаційними словотвірними значеннями, зокрема демінутиви, аугментативи та збірні іменники. Їхня нульова словотвірна спроможність зумовлена комплексом граматичних, семантичних, структурних, функціонально-стилістичних та прагматичних чинників, визначальним серед яких є семантичний. Останнім часом спостерігаємо тенденцію до поступового залучення іменників із нульовою словотвірною парадигмою до процесів словотворення.

Узагальнення структурно-семантичних ознак відіменникових конкретних словотвірних парадигм та встановлення типових словотвірних парадигм цілих лексико-семантичних груп іменників сприяло створенню типології словотвірних парадигм іменника в українській мові.