УКРАЇНСЬКА ЕКСПРЕСИВНА ЛЕКСИКА: ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИКИ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, сформульовано його мету і завдання, схарактеризовано предмет, об’єкт, методи та джерела фактичного ма­теріалу, указано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою уста­нови, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість пуб­лікацій, що відображають загальну концепцію, теоретичні й практичні результати роботи.

У першому розділі – "Теоретичні аспекти семантико-функціонального аналізу експресивної лексики" – розглянуто експресивну лексику як об'єкт лінгвістичних досліджень,         визначено найефективніші методи її вивчення та критерії виділення, з’ясовано межі експресивів та їхні специфічні ознаки, обґрунтовано теоретичні засади витлумачення  основних категорій, пов'язаних з експресивністю, розмежовано поняття “експресія” та “експресивність”, запро­по­новано новий підхід до їх вивчення; виявлено й схарактеризовано типи лексичної експресивності та семантичні класи експресивних слів в українській літературній мові, проаналізовано ступінь відображення української експре­сивної лексики в Словнику української мови (1970-1980), запропоновано нову лексикографічну схему тлумачення експресивних значеннєвих планів.

Аналізована лексика як особливе та специфічне явище української літературної мови принагідно досліджувалася із соціолінгвістичного (В.М.Ру­санівський, Л.О.Ставицька, В.А.Чабаненко, О.Г.Тодор та ін.), лексикологічного (М.А.Жовтобрюх, Л.П.Жаркова, Г.М.Сагач, О.О.Тараненко та ін.), національно-культурологічного (С.Я.Єрмоленко, Н.М.Сологуб,  А.К.Мойсієно, І.В.Коно­нен­ко та ін.), стилістичного (В.С.Ільїн, В.С.Калашник, В.П.Ковальов, В.А.Чаба­нен­ко, Л.О.Пустовіт та ін.) поглядів. Наявні досягнення експресології – новітньої спеціальної галузі мовознавства, яка сформувалася в межах антропоцентричної парадигми, поки що не дають підстав уважати, що всі проблеми, пов'язані з експресивністю, уже розв'язані. Найменш дослідженою залишається семантика українського експресивного слова та його функціональні особливості.

Лексична експресивність належить до найпродуктивніших, оскільки основ­не навантаження вербального вираження почуттєвих інтенцій мовця, пов'язане із суб'єктивним баченням і оцінюванням фрагментів картини світу, виконують лексичні одиниці та їхні лексико-семантичні варіанти. Маркований лексичний шар орієнтований не на номінацію типових денотатів, а на те, щоб виділити окремі об’єкти серед низки подібних, передати їхні особливості на тлі одно­тип­них. Значущість експресивів для носіїв мови виявляється лише в певний кон­кретний період комунікації або зумовлюється мовленнєвою ситуацією, інтен­ціями мовця.

У сучасному мовознавстві існують різні підходи до витлумачення категорії експресивності. У роботі вона кваліфікується як семантична суперкатегорія, як феномен мови та мовлення, що становить поєднання статичних та динамічних явищ, пов'язаних із внутрішніми (поняттєвими) і зовнішніми (функціо­на­ль­ними) аспектами дослідження експресивних лексичних одиниць. Експресив­ність слова як сукупність його семантико-функціональних ознак реалізується на­самперед через експресивну функцію мови. Виконуючи одночасно дві функ­ції, експресивне слово перебуває у зв'язках із денотацією і широким спектром аксіо­логічних, емотивних, образних, модальних інтенцій мовця, які репре­зентують конотативний та образний макрокомпоненти його семантики.

Маркована лексика є безпосереднім виявом експресивної функції мови, реа­лізація якої пов’язана зі специфічними рисами, ознаками, властивостями пред­метів і явищ, що певним чином відображаються в семантиці слова, закріп­люються за окремими звуковими комплексами та виступають стійкою основою відтворення аксіологічних висновків та емоційних станів мовців. Виділена експресивна функція слова не може вступати в субординаційні відношення з номінативною та іншими функціями, оскільки їхня ієрархічна система не передбачає поділу на важливіші, соціально значущіші та другорядні, додаткові, “нижчі”. Будь-яка функція взаємодіє з іншими, вони доповнюють одна одну. Важливість кожної з них буває різною в конкретних комунікативних актах, що зумовлюється низкою як мовних, так і позамовних чинників. Аналіз лексичного експресивного складу, вибудуваного на принципі антропоцентризму й активно вживаного в його первинній та вторинній експресивних функціях, дозволяє говорити про наявність універсальних і національно-специфічних рис у позна­ченні конкретних фрагментів картини світу.

Різноаспектний аналіз експресивної лексики передбачив використання комплексу методів і прийомів із метою якнайповнішого з’ясування її складу та специфічних ознак. Ефективними у випадках розмежування експресивів та ней­т­ральних слів є два методи – інтуїції та ідентифікації, які дозволили здійснити первинний збір лексичного матеріалу. Не менш важливими є й такі методи: дефініційного аналізу, що виявляє в семантичній структурі лексеми конота­тивний та образний макрокомпоненти, їхню співвіднесеність із денотативним; компонентного аналізу, який передбачає виділення інтегральних та ди­ферен­ційних, потенційних сем, виявлення ядерного та периферійного статусу емотив­но-аксіологічних сем, розмежування різних типів конотативних структур лек­сич­них значень експресивів; метод контекстуального аналізу, ефективність якого особливо помітна у випадках дослідження експресивів, значеннєві плани яких характеризуються багатокомпонентністю та дифузністю, а також залежністю від суміжних лексем.

Актуальними щодо вибору методів дослідження є такі ознаки семантичних структур експресивів, як дифузність і багатокомпонентність. Ці поняття не тотожні: перше мислиться як невизначеність денотата (референта) слова чи його лексико-семантичного варіанта або як нечітке розрізнення значень у полі­се­мічному слові (лексемі), а друге – як полікомпонентність семантичної струк­тури експресива, яка поєднує кілька макрокомпонентів. Експресиви, належні до різних семантичних типів, характеризуються неоднаковим ступенем дифуз­ності. Найвищий ступінь властивий експресивно-дейктичним лексичним оди­ни­цям із надто розмитою семантикою (недотепа), другу позицію займають експресиви з менш розмитою семантикою (шугати), на третьому місці мета­форичні експресивні лексико-семантичні варіанти (голуб).

Експресивний словниковий шар виокремлено на тлі нейтрального й квалі­фі­ковано як дещо периферійний щодо центру лексичної системи – складу нейтральних загальновживаних лексем. Експресивність слова виявляється через протиставлення: нейтральна (номінативна) лексема – експресивна (емотивна, оцінна, образна). Наявність опозиційних пар (бінарних протиставлень: чиста номінативність – оцінність, нейтральність – емотивність, поняттєвість – образ­ність, нормативність – інтенсивність, питомість – чужорідність, узуальність – ока­зіо­нальність тощо) є підставою для виділення експресивної лексики в окрему підсистему.

Критеріями розрізнення нейтральних та експресивних лексичних одиниць (лексико-семантичних варіантів) на семантичному рівні є такі чинники: 1) домі­нантна функція слова (номінативна чи експресивна); 2) специфіка семантичної структури (відсутність/наявність конотативного та образного макроком­по­нен­тів); 3) відсутність/наявність формальних показників експресивності; 4) відсутність/наявність впливу контекстуально суміжних слів на семантичний план лексеми; 5) специфіка словникових тлумачень (відсутність/наявність метамовних лексем і висловів, що інформують про домінування емотивно-оцінних елементів, а також власне експресивних та стилістичних ремарок чи їхніх поєднань).

Експресивна лексика – це якісно й функціонально своєрідний тип но­мінації, що репрезентує широкий і різноманітний діапазон варіювання та імпровізації семантики мовних одиниць, їхніх емотивно-оцінних планів, напр.: військо, армія та воїнство, рать; боєць, воїн, вояк і витязь, звитяжець, войовник, ратник, ратоборець, вояка, воячисько, воячня; одяг й облачення; збори, зібрання та збіговисько, збіговище; товариство, компанія та братія, шатія, шатія-братія; хитрощі й викрутні; розумний і розумака, розумаха, мудрагель, розумник; прибулий і приблуда; просити й благати; грати й триндикати; умовляти й уговкувати; зрозуміти й втелепати; величатися, пишатися й бундючитися, заноситися, пиндючитися, приндитися, індичитися, чванитися, кокошитися, гороїжитися; наслідувати й мавпувати; смакувати й облизуватися тощо.

Одночасно слід констатувати, що експресивам властиві (повністю або частково) майже всі ті риси та ознаки, якими традиційно характеризується передусім нейтральна лексика. Найважливішими серед них є: 1) органічний зв'язок із позамовними фрагментами національної картини світу; 2) вплив науково-технічних, суспільно-економічних та культурних змін, які відбуваються в суспільстві; 3) першорядна роль людського чинника; 4) належність до однієї лексико-семантичної системи; 5) максимальна відкритість; 6) постійне активне поповнення новими словами та лексико-семантичними варіантами (у тому числі й лексемами неслов'янського походження, утвореними шляхом калькування (слова на зразок франц. as (перен. майстер своєї справи); англ. snob, snobbism та ін.)); 7) належність до активного лексичного шару; 8) сталість лексичних зна­чень; 9) багатство парадигматичних, асоціативних та синтагматичних відношень і зв'язків.

Однак експресивні слова мають низку специфічних рис та ознак, які лежать в основі критеріїв їхнього виділення й виступають вагомими чинниками розмежування нейтральної номінації й експресивної, з-поміж них: 1) експресивна функція, з якою співвідноситься лексична одиниця; 2) полікомпонентність семантичної структури; 3) наявність формальних ознак та неформальних показників експресивності слова; 4) особливості контекстуального оточення та ін. До елементів контексту, чинників, що посилюють та увиразнюють емотивно-аксіологічні семантичні структури, актуалізують експресивний значеннєвий план, належать: 1) “присутність” у межах контексту суб'єкта мовлення, що виявляється у вживанні лексики, яка забезпечує емоційне оцінювання фрагментів картини світу; 2) уживання вигуків у поєднанні зі вказівними займенниками та частками; 3) лексичні повтори; 4) уведення експресивів до складу синонімічних рядів, антонімічних пар, градаційних та ампліфікаційних конструкцій, порівняльних зворотів, індивідуально-авторських метафор, трансформованих фразеологічних одиниць тощо; 5) типові синтаксичні позиції, у яких виступають передусім іменники-експресиви: звертання, означення, присудок; 6) стилістичне та семан­тичне контрастування експресивів у межах висловлення (контексту); 7) особливе інтонаційне оформлення, яке передбачає залучення паралінгвістичних засобів (жестів, міміки) у живому афективному мовленні. Визначаючи критерії виділення експресивів та їхні межі, важливо враховувати, що лексична експресивність може бути не лише явищем мовним (системним, узуальним, інгерентним), а й мовленнєвим (ситуативним, тимчасовим, контекстуальним, адгерентним), і роз­різняти експресивність двох видів: 1) експресивність мовлення та 2) експре­сивність мовних одиниць, а у зв'язку із цим і відповідно зміст понять “експресія” та “експресивність”. Усі критерії виділення маркованих слів сконцентровані навколо трьох основних параметрів, які визначають стійкість експресивної семантики: лексико-семантичного, морфемно-семантичного та контекстуально-семантичного.

У роботі виділено п’ять основних типів лексичної експресивності (дено­та­тивно-конотативну, конотативно-денотативну, власне конотативну, функціо­нально-семантичну та функціонально-стилістичну), що дозволило здій­сни­ти розмежування понять "експресія" та "експресивність". Експресія слова з’ясо­ву­ється у висловленні, через контакти з іншими лексичними одиницями, це спеціально створений мовленнєвий ефект, особливий ситуативно-контек­сту­альний статус лексеми. Вона сприймається як зовнішній маркер, який пов'яза­ний з уживанням слова в стилістично нетиповому для нього контексті, невлас­ти­вому мовному оточенні, що виявляється у зв'язку із закріпленістю відпо­відної лексеми за певною системою (напр., українською літературною (нор­мо­ваною) мовою, з одного боку, і українськими соціальними та територіальними діалектами, з іншого), стильовою сферою, національно-культурними, часовими маркерами, якими позначені окремі групи лексичного складу мови, напр.: Носила я і плахту, і віночки, – ну, як мені, чи гарно у чадрі?; Ну що мені магнолії, агави? Я поцілую мальву у щоку (Л.Костенко) (протиставлення: націо­нальні образи – чужі). Експресія слова може мотивуватися чи зумов­лю­ва­тися експресивністю суміжної лексичної одиниці, несподіваними асоціаціями, що є відображенням динамічних процесів у мовленні, вона потенційно властива всім повнозначним словам, необхідні лише умови для її актуалізації. Отже, експресія – це функціонально-стилістичний аспект експресивності.

Експресивність являє собою семантичну (внутрішню) суперкатегорію, своє­рід­ну “призму”, через яку осмислюються емотивно-оцінні значеннєві плани, пов'яза­ні з певними звуковими комплексами, тоді як експресія – явище власне функціональне (зовнішнє), яке належить, відповідно, до категорій стилістичних. Експресивність може ґрунтуватися або на основі денотації та конотації, або тільки конотації. У зв'язку із цим остання кваліфікується як явище первинне (у лексемах із власне конотативним типом експресивності) і вторинне (у лексемах із денотативно-конотативним типом експресивності).

На основі п'яти типів лексичної експресивності виділено сім семантичних класів експресивів (І – емотиви-афективи (лебідонька, бузувір), ІІ – емотиви-оцінки (бурса – про ПТУ), ІІІ – конотативи-оцінки (базіка, неотесаний), ІV – інтенсиви-емотиви (несосвітенний, страшенний), V – інтенсиви-оцінки (сонько, верства3П), VІ – емотиви-символи (калина, барвінок), VІІ – емотиви-образи (зірка2П, піщинка2П)), які здатні утворювати велику кількість частиномовних семантичних типів та підтипів.

Значна частина експресивних слів (І, ІV і V класи) вирізняється дифуз­ністю семантики, яка є наслідком зневиразнення денотативного макроком­понента. Це суттєво впливає на статус експресивного слова, яке часто сприйма­ється як універсальний засіб вияву найрізноманітніших емотивно-оцінних висновків або як маркований інтенсив. Стрижневим компонентом, виділеним в ієрархічній типології семи семантичних класів, є емотивний, якому відведені до­мінантні позиції в шести з них. Другу позицію займає оцінний компонент (відповідно три із семи), третю – інтенсивно-параметричний (два із семи).

Семантика експресивів у Словнику української мови (далі – СУМ) роз­кривається різними методами й способами. До найважливіших належить описо­вий метод, який передбачає використання формул на зразок "про людину, яка…", "той, хто…", "дуже...", "виконувати які-небудь дії з особливою силою..." тощо. Сприяють лексикографічній інтерпретації синоніми та антоніми, дібрані до експресивів, семні конкретизатори експресивного значення, орієнтація на синтагматичні зв'язки та наявність/відсутність формальних показників експресивності. Особливо актуальною є проблема ілюстративного матеріалу, який повинен конкретизувати дифузність значення експресивів, розкрити їхній денотативний, конотативний та образний плани. Аналіз експресивної семантики слів, належних до різних частин мови, виявив як загальні, так і специфічні основи лексикографічної інтерпретації. Перші репрезентовані емотивним та оцінним компонентами, а другі – образним макрокомпонентом та інтенсивно-параметричним компонентом.

Словникова стаття передбачає структуризацію – виділення денотативної та конотативної частин. Важливим складником останньої є позначки, які маркують семантику експресивної лексеми, дають їй емотивно-аксіологічну кваліфікацію, а не лише вказують на функціонально-стильову належність слова. Експресиви основних трьох класів являють собою значну частину узуального експресивного фонду, тому вони повинні мати повноцінне лексикографічне відображення. Це можливе через використання довгих ланцюжків ремарок до окремих експресивних слів та через залучення достатньо інформативного ілюстративного матеріалу, який повно передає денотативний і конотативний плани та ієрархічні відношення між компонентами семантичної структури експресива.

Видається доцільним лексикографічну схему експресивів у новому спеціальному словнику маркованої лексики репрезентувати шляхом поєднання не менше чотирьох зон, а саме: 1) заголовне слово, 2) семантична, 3) дистрибутивна, 4) ілюстративна. Найважливішою є друга, яка містить відомості про кількість експресивних семем у складі заголовної лексеми, систему експресивних ремарок (на зразок експрес., емот., емот.-афект., оцін., емот.-оцін., підсил., емот.-підсил., підсил.-оцін., емот.-образн., емот.-символ., схвал., несхвал. тощо). Третя зона передбачає інформування щодо кого (чи про кого (що)) уживається експресив або його лексико-семантичний варіант (про людину...; про жінку...; про дитину...; той, хто...; про дуже... та ін.) та наводяться слова, з якими найчастіше сполучається заголовне слово. Четверта містить цитати художніх, публіцистичних контекстів або розмовної мови, які слугують додатковим чинником з’ясування експресивних значень. Вважаємо, що сучасний досить високий рівень розвитку української лексикографії забезпечить усі необхідні умови для створення словника експресивної лексики української літературної мови, якого поки що немає.

Другий розділ – "Особливості семантики експресивних лексичних оди­ниць" – присвячений аналізові конотативного, денотативного та образного макро­компонентів семантичної структури експресивного слова. Установлено, що основою семантики експресива є емотивний компонент конотації, розкрито статус оцінного компонента конотації, виділено новий інтенсивно-параметричний компонент як показник експресивності лексичної одиниці, обґрунтовано образний макрокомпонент як факультативний складник семантики експресивного слова.

Лексична експресивність як семантична суперкатегорія репрезентована в мові та мовленні такими субкатегоріями, як емотивність, оцінність, інтен­сив­ність та параметричність. До головних і визначальних, проте факультативних категорій належить образність. Складники експресивності, що формують поняттєвий план конкретної семеми, представляють його як самостійно (дуже рідко), так і в найрізноманітніших комбінаціях (зазвичай). Межі між компонен­тами ледь помітні, оскільки експресивні семантичні плани знаходяться в безперервному русі, зазнають модифікації від одного суб’єкта мовлення до іншого, від контексту до контексту, від ситуації до ситуації, а тому не завжди чітко відчутні й сприймані.

Розмежування експресивів та номінативів часто здійснюється не на словес­ному, а на лексико-семантичному рівні. Особливості значеннєвих планів експ­ресивів полягають у тому, що вони поєднують аспекти номінації і емотив­ної оцінки, є неоднорідними. До них належать лексеми, які позначають денотати, що сприймаються як “експресивна” (нетипова, незвичайна, нерегулярна) реаль­ність. Мовним досвідом така експресивність "переноситься" на слово – фіксується і відтворюється в семантичній структурі, ускладнюючи її конота­тивними або образними семами. І перші, і другі виникають не самостійно, а на ґрунті складників денотативного макрокомпонента, тому й належать до по­хід­них явищ. Інша експресивна лексична підсистема репрезентована експ­ре­си­ва­ми, що є наслідком вербального відображення суб'єктивних намірів мовця. Конотацію таких експресивних слів слід кваліфікувати як домінантну й первинну.

Семантична структура експресивного слова зазвичай поєднує кілька макрокомпонентів, безпосередньо пов'язаних зі значеннєвим планом та його ідентифікацією. Їхня значущість у семантичній структурі конкретного екс­пресива неоднакова. Вершину експресивності становить конотативний макро­компонент, репрезентований емотивним та оцінним компонентами, які можуть належати до первинних і самостійних елементів або актуалізованих, похідних, вторинних. Інтенсивно-параметричний компонент належить або до денотації, або до денотації й конотації одночасно. У семантиці експресивного слова він виступає стимулом конотативних сем ’емотивність’ та ’оцінність’, що фор­мують експресивний значеннєвий план.

Семантика експресивного слова суттєво відрізняється від семантики нейтрального завдяки обов'язковості та значущості насамперед  конотативного макрокомпонента, який завжди поєднується з денотативним і рідше – з образним. Дво- або трикомпонентність семантичної структури експресивного слова – типова його ознака, яка є виявом злиття денотативної сутності з емоційно-аксіологічним та образним світом мовця. Отже, специфіка семантики експресивів, пов’язана передусім із полікомпонентністю їхніх семантичних структур та різною частиномовною належністю, дає підстави стверджувати: семантичний план експресивної семеми являє собою комплексне утворення, яке найчастіше репрезентоване поєднанням емотивного та оцінного компонентів, до яких можуть додаватися інтенсивно-параметричний та елементи, належні до образного макрокомпонента. Емотивний та образний компоненти передбачають наявність один одного, вони взаємно доповнюються, увиразнюються, збага­чуються. Стимулами емотивно-оцінних значеннєвих планів є інтенсивно-параметричний компонент та образний макрокомпонент.

Формування семантики експресивів відбувається на основі поєднання онтологічно різних складників. На рівні об’єктивної дійсності сполучаються еле­менти почуттєвої сфери (емотивний компонент), раціонально-логічної (критерії, які моделюють аксіологічний план (оцінний компонент)), дено­та­тивної (семи, які передають силу, міру ознаки й інтенсивність перебігу дії тощо (інтенсивно-параметричний компонент)) і виразники образно-символічної (атрибути духовного (колективного чи індивідуального)) та асоціативно-емпіричної інформації (образний макрокомпонент)). Усі складники семантики експресивного слова виконують свої функції: слугують експлікації емоцій, почуттєвих реакцій, оцінок, виявляють специфічність денотатів, їхніх інтен­сивно-параметричних показників, арсеналу образно-символічних екзис­тен­цій. Згадувані інгредієнти можуть бути по-різному представлені в ієрархічній структурі експресива. Стилістичне забарвлення є лише тим тлом, яке сприяє максимальній реалізації емотивно-оцінних та образних планів.

Непорушної межі між елементами денотативного й конотативного планів немає. Зміни в семантичних структурах найвідчутніші на рівні діахронії. Зістав­ний аналіз матеріалів двох словників (Б.Грінченка та СУМу) виявив, що емотивно-оцінні семи можуть зневиразнюватися, навіть зникати або перехо­дити до денотації. І навпаки – нейтральні за походженням семантичні струк­тури лексич­них одиниць здатні розвивати експресивний потенціал (козак5, лицар3//, 4П, радість2, рай3П, вішальник, злидень, невіра, ледащо, маруда2 та ін.).

У семантичній структурі експресива стають очевидними такі параметри емотивного компонента: 1) види (схвалення/несхвалення); 2) характер емотивно-оцінного ставлення (ласка, замилування, захоплення, співчуття, доброзичливість, фамільярність, іронія, осуд, зневага, презирство тощо); 3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний)/вторинний (похідний)); 4) поєднання з іншими складниками семантичної структури слова (ЕК+ОК, ЕК+ПК, ЕК+КІ, ЕК+ОМ; ЕК+ОК+ПК; ЕК+ОК+КІ; ЕК+ОК+ПК+ОМ тощо); 5) типи вираження (слово, основа, демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні  су­фікси, лексико-семантичні варіанти, паралінгвістичні засоби тощо); 6) походже­ння (узуальний/оказіональний, інгерентний/адгерентний); 7) способи вияву (опо­­­зиції: а) емотивне – нейтральне, б) позитивне – негативне, в) денотативні семеми – конотативні семеми; сполучувальні можливості емотивів; контекст; фонові знання; пресупозиція тощо; г) узуальний (загальномовний, актуальний, позатекстовий) – потенційний (контекстуальний).

Важливу роль у моделюванні семантичних структур експресивів відіграє оцінний компонент, який маркує їхній поняттєвий зміст, виділяє серед низки інших. Оцінний компонент може репрезентувати різні аксіологічні плани, виступати чинником, який бере участь у структуруванні лексичних значень, де взаємодіють логічні та емотивно-оцінні плани. Оцінні семи найчастіше пере­бу­вають у зв'язках з емотивними. Поєднання двох компонентів в одній семантичній структурі передбачає виділення трьох типів оцінки – раціональної (логічної), емоційно-раціональної та власне емоційної. Частка раціонального й емотивного в семантиці лексичних одиниць та ступенювання аксіологічної ознаки чітко виявляється на тлі їхнього зіставлення (зрадник – запроданець – іуда).

Оцінному компонентові в семантичній структурі експресива властиві такі суттєві ознаки: 1) різновиди (позитивний/негативний); 2) зміст (раціонально-логічний, емоційно-раціональний, власне емоційний); 3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний)/похідний); 4) комбінування з іншими складниками семантичної структури слова (ОК+ЕК, ПК+ОК+ЕК, КІ+ОК+ЕК, ОМ+ОК+ЕК, ІПК+ОК+ЕК, ІПК+ОК+ОМ+ЕК тощо); 5) засоби вираження (слово, основа, демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні  суфікси,  лексико-семантичний варіант, паралінгвістичні засоби тощо); 6) походження (узуальний/оказіональний, інгерентний / адгерентний); 7) ха­­­­рак­тер вияву (опозиції: а) оцінне – нейтральне (Д1К1 – Д1), б) позитивне – негативне (Д1К1 ("+") – Д1К1 ("–")), в) денотативні семеми – конотативні семеми (Д1, Д2 – К1, К2); сполучувальні можливості слів-оцінок; контекст; пресупозиція тощо); г) узуальний (загальномовний, актуальний, позатекстовий) – потенційний (контекстуальний).

Емотивний та оцінний компоненти кваліфіковано не як доповнення (семний додаток) до денотативного макрокомпонента, а як збагачення останнього новими семантичними елементами.

Значущість інтенсивно-параметричного компонента виявляється у зв’язку з денотатом, який належить до нетипових, специфічних. Експресиви фіксують відхилення від норми з погляду інтенсивно-параметричних особливостей об'єктів, ознак, дій, станів тощо. Інтенсивно-параметричний компонент у семан­тиці експресивного слова зазвичай ускладнюється додатковими емотивно-оцін­ними й образними семами, які досить часто передають не реальні (об'єктивні) показники, а суб'єктивне уявлення про них окремої особи чи всього колективу.

Характеризуючи інтенсивно-параметричний компонент у семантичній структурі експресива, виділяємо такі його позиції: 1) різновиди (підсилення (ін­тен­­сивність)/ослаблення); 2) зміст (характеристика особи, ступеня вияву озна­ки, темпу протікання дії тощо); 3) статус у семантичній структурі слова (пер­винний (домінантний)); 4) комбінування з іншими складниками семантичної структури слова (ІК+ЕК, ПК+ЕК, ІК+ОК+ЕК, ПК+ОК+ЕК, ІК+ОМ+ОК+ЕК, ПК+ОМ+ОК+ЕК тощо); 5) засоби вираження (слово, основа, демінутивно-меліо­ра­­­тивні та аугментативно-пейоративні  суфікси, лексико-семантичні варіанти, паралінгвістичні засоби тощо); 6) походження (узуальний/оказіональний, інге­рент­ний/адгерентний); 7) характер вияву (опозиції: а) інтенсивність/екс­тенсив­ність; б) інтенсивне – нормативне, екстенсивне – нормативне; в) дено­тативні се­меми – конотативні семеми; сполучувальні можливості інтенсивів; контекст; пресупозиція тощо); г) загальномовний (актуальний, позатекстовий) – потенційний (контекстуальний).

Виявлено безпосередні впливи на формування експресивних значеннєвих планів образного макрокомпонента, який забезпечує емпіричну характеристику денотатів. Сутність змодельованих почуттєво-оцінно-образних намірів мовця виявля­ється через семантику тих лексичних одиниць, які передають оцінку-ставлення суб'єкта до фрагментів картини світу або вказують на сукупність ціннісних ознак референта, або визначають відповідність/невідповідність його кваліфікації загально­прийнятим соціальним нормам із залученням образних елементів. Почуттєво-образна оцінність ґрунтується на антропоцентричних засадах категоризації денотативного світу й залежить від намірів суб'єкта мовлення. Визначення статусу образного макрокомпонента у семантичній структурі експресивного слова зазвичай пов'язане з проблемою інтеграції оцінності, емотивності та образності (горіховий погляд, іржавий сміх, горобиний крок): Вже кров'ю кленів перші рани Позначив вересень в лісах (Є.Маланюк), Село казанком кипить (В.Барка), Снопувались дні, скиртувались роки (Б.Олійник).

Семантика експресивів із домінантним образним макрокомпонентом виявляється через призму внутрішньої форми або семантичної мотивованості. Специфічність цих показників з’ясовується на підставі зв’язків фонетичного комплексу з етимологічним значенням, внутрішньою формою, її здатністю моделювати почуттєво-образні значеннєві плани лексеми, вказуючи на зв'язки з найближчими попередниками. Образний макрокомпонент відбивається в семан­тичних структурах лексем двох груп: 1) із семантичною внутрішньо­слівною моти­вацією (пряме значення пояснює (мотивує) метафоричне (вихор2П, кис­лий3П)); 2) із міжслівною мотивацією (у ролі мотиватора виступає одноко­рінне слово (остовпіти – стовп, підбрехач – брехати). Емотивно-оцінної неуз­годже­ності між мотиватором і мотивувальним словом здебільшого не буває, оскільки аксіологічний план у них зазвичай однополюсний. До ознак, на ґрунті яких відбу­ваються перенесення (семантична внутрішньослівна мотивація) в іменних формах, належить зовнішня схожість (колір, розмір, форма, функція) та внут­ріш­ні властивості; у дієслівних – абстраговані характеристики дій, процесів, станів тощо.

Образний макрокомпонент у семантичній структурі експресива має такі показники (ознаки) функціонування: 1) різновиди (конкретність, картинність, яскравість); 2) зміст (метафора (зообрази, ботаобрази та ін.), метонімія, синек­доха); 3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний)); 4) ком­­бінування з іншими складниками семантичної структури слова (ОМ+ОК+ЕК; ОМ+ПК+ЕК; ОМ+КІ+ЕК; ОМ+ПК+ОК+ЕК; ОМ+КІ+ ОК+ЕК тощо); 5) засоби вираження (слово, лексико-семантичний варіант); 6) по­ходження (узуальний/оказіональний, інгерентний/адгерентний); 7) характер вияву (опозиції: а) образне – безобразне, б) мотивоване – немотивоване, в) жива внутрішня форма – мертва внутрішня форма; сполучувальні можливості образ­них лексем; контекст; пресупозиція тощо); г) загальномовний (актуальний, позатекстовий) – потенційний (контекстуальний).

Фактичний матеріал дає підстави виділити такі різновиди експресивних значень: 1) прямі (задрипаний, прибрьохати); 2) переносні (ягідка, зубр); 3) пря­мі зв'язані (безпросвітний, нестерпний); 4) переносні зв'язані (собачий (холод), вовчий (апетит)). В експресивах першої групи емотивний компонент злитий з оцінним, відповідно другої – з образним макрокомпонентом, третьої – з інтен­сив­но-параметричним компонентом, четвертої – з інтенсивно-параметричним компонентом та образним макрокомпонентом.

Усвідомлення та виявлення експресивного значеннєвого плану лексичної одиниці відбувається на тлі зіставлення його з семантичною структурою нейтрального слова. Експресивні та нейтральні значення перебувають у двох відношеннях: 1) семантичного мотивування та (або) 2) синонімії. Цим зумов­лена вторинність емотивних значень у семантиці експресивів і загалом у мовній системі, яка фіксує не лише думки, а й усю психічну діяльність людини.

У третьому розділі – "Засоби вираження експресивної семантики лек­сич­них одиниць" – виокремлено формальні показники експресивності лек­сич­них одиниць (їхні фонетичні та словотвірні ознаки) і неформальні (лексичні та семантичні маркери експресивності слова).

Лексична експресивність – явище марковане й певним чином мотивоване. Аналіз засобів вираження лексичної експресивності виявив, що для неї характерні такі різновиди мотивації: фонетичний, словотвірний, лексичний та семантичний, які залучають до свого складу одиниці трьох мовних рівнів – фонетичного, морфологічного та лексико-семантичного. Кожен різновид моти­вації має у своєму розпорядженні показники, які виступають безпосередніми вербальними засобами реалізації експресивного значення слова. До них на­лежать: фонетичні (звукові повтори, звуконаслідування, звуковий символізм, наявність специфічних звукосполук, фонетична екзотичність слова тощо), словотвірні (афікси суб'єктивної оцінки), лексичні (виразна експресивна внут­рішня форма, мотивована зазвичай на словотвірному рівні), семантичні (образ­но-переносні (метафоричні та метонімічні) значення, що виникли внаслідок експресивної (передусім оказіональної) номінації).

Механізми, що забезпечують реалізацію експресивних значень лексем, ґрунтуються на фонетичних, словотвірних та семантичних контрастах (нейтральне – експресивне). Для експресивів характерне порушення фонетик­ного закону врівноваження голосних і приголосних, їх повтори та специфічні сполучення, що забезпечують незвичайність звукового оформлення. Словот­вірний контраст виявляється у випадках наявності/відсутності експресивного лексичного або структурного мотиватора: використання експресивних твірних основ, афіксів суб'єктивної оцінки, модифікація та трансформація фразео­логічних одиниць і творення на їх базі експресивів-композитів, функціонування специфічного складу лексем – оказіоналізмів, які своєю формальною інно­вацією чітко виокремлюються на тлі узуально нейтра­ль­­них. На семантичному рівні контраст експресивних і нейтральних значеннєвих планів з’ясовується на основі складників їхніх структур. Семантика експресива значно багатша, вона вирізняється у зв'язку з наявністю емотивного, оцінного, інтенсивно-парамет­ричного компонентів та образного макрокомпонента, які входять до семан­тичних структур як самостійно, так і в найрізноманітніших поєднаннях. Специфічність експресивного змісту передбачає специфічність форми.

Особливий, національно маркований експресивний ефект забезпечують демінутивно-мейоративні (меліоративні) суфікси, механізми, що зумовлюють порушення усталених норм сполучуваності морфем та лексичних одиниць і ведуть до розвитку нових переносних значень. Повне узгодження експресивної форми й експресивного змісту підтверджують оказіональні інновації та слова, утворені від експресивних основ, які зберігають відношення: мотивувальне (твірне) і мотивоване (похідне). За такої умови експресивність мотивувального маркує нове мотивоване значення лексичної одиниці, яка зберігає позитив­ну/негативну емотивну оцінність мотиватора.

Різнорівневі засоби вираження лексичної експресивності не лише активно взаємодіють між собою, а й компенсують або посилюють один одного. У зв'язку із цим вибудовується шкала лексичної експресивності, що бере свій початок від слів, у яких відсутня кореляція позначуване – позначальне (семан­тичні експресивні деривати на зразок мімоза2П), і завершується лексемами з чітко виявленими специфічними формами (словотвірні деривати на зразок хлопчисько), з властивою їм кореляцією між планом змісту й планом вираження.

Серед засобів вираження "кількісної" експресивності іменників виділяються демінутивно-меліоративні й аугментативно-пейоративні суфікси, які тільки умовно можна вважати носіями денотативних сем ’дрібність’ або ’збільшеність’ речі. Вони виступають не самостійними складниками семантичних структур, а поєднуються з емотивним та оцінним компонентами, аксіологічний діапазон яких досить широкий, тому що пагони емотивно-оцінних значень виходять далеко за межі інваріантних сем ’схвалення/несхвалення’, ’добре/погано’.

Нейтральна семантика, закладена в значеннєвому плані вихідних іменників (мотивувальних слів, основ), досить легко трансформується, поєднуючись з окре­мими суфіксами або префіксами, які надають похідним словам не лише нового звукового оформлення, а й експресивного значення, інколи зовсім несподіваного. Префіксальне вираження емотивно-оцінних значеннєвих планів помітно поступається суб’єктивній суфіксації не тільки на рівні семантики, а й із погляду формально-граматичного. Словотвір прикметників та дієслів за допомогою експресивних суфіксів – явище хоч і менш характерне для україн­ської мови, проте досить яскраве, самобутнє, специфічне й національно марковане.

Значний експресивний потенціал властивий складним словам, які органічно поєднали стислість емотивно-оцінних висновків і семантичну багатоплановість та влучність, яскравість. Експресиви, утворені шляхом слово-, основоскладання, виявляють зв’язки з метафоричними словосполученнями або трансформованими чи згорненими (утвореними шляхом компресії) стійкими сполуками.

Серед аналізованих експресивів виділяються деривати, які є наслідком лек­си­ко-семантичного способу словотворення, тобто різних типів перенесень, що репрезентують семантичні показники лексичної експресивності. До найтипо­віших належить метафоризація та метонімізація. Для експресивів характерне досить широке поле переносних значеннєвих планів, основу яких становлять зазвичай семи, зафіксовані в прямих номінативних значеннях, оскільки похідні експресивні семеми не можуть виникати самостійно. Їхній характер мотивується семантичним інваріантом (денотативним макрокомпонентом), який визначає позицію певного слова в лексичній системі. Зрозуміти експресивну метафору або метонімію допомагають національні стереотипи, на ґрунті яких змодельовані  такі перенесення.

Виникнення експресивних лексико-семантичних варіантів – явище специ­фічне, воно не завжди збігається з процесом розвитку звичайної (нейтральної) багатозначності слова, оскільки  маємо не традиційне називання (позначення) нових денотатів за допомогою вже наявної в мові форми (фонетичного ком­п­лек­су, позначального), а появу або трансформацію образних емотивно-оцінних  значеннєвих планів, спрямованих насамперед до антропосфери. Розвиток екс­пре­­­сивних значень проходить шлях від називання до емотивного оцінювання, тобто від конкретного до абстрактного, від широкого до вузького (чи навпаки), від цілого до часткового, фрагментарного або від перенесення часткового на загальне тощо. Стійкі стереотипні уявлення щодо спроможності експресивів передавати певний характер оцінки (добре/погано) за допомогою різних лекси­ко-се­мантичних варіантів зумовлюються як позамовними чинниками, так і суб'є­­­ктивними намірами мовців, індивідуально-авторською творчістю.

Четвертий розділ – "Категорійно-семантичні типи експресивної лек­си­ки української літературної мови" – присвячений визначенню основ­них за­сад семантико-типологічної характеристики експресивів української літера­турної мови, аналізові семантичних типів експресивних іменників, дієслів та прикметників.

Аналіз складу експресивів виявив, що процеси номінації денотативної сфери за допомогою нейтральних назв та емотивно-аксіологічних лексем загалом збі­гаються, однак наявні й специфічні ознаки, властиві маркованому фондові, а саме: 1) використання експресивного складу, репрезентованого будь-якою частиною мови, для кваліфікації незвичайних об’єктів, явищ, ознак, дій тощо; 2) активна роль експресивів у номінації антропосфери; 3) неоднакова участь лексико-граматичних класів в експресивній вербалізації фрагментів кар­ти­ни світу (47% – іменники, 32% – дієслова, 21% – прикметники); 4) ви­бір­ко­вий принцип експресивного найменування (негативні характеристики осіб, дуже високий чи дуже низький ступінь вияву ознаки, підсилення або послаблення дії, поведінкові реакції людини, вияви її емоцій та почуттів); 5) по­мітна кількісна перевага похідних експресивів над первинними, негативно-оцін­них над позитивно-оцінними; 6) пріоритетність експресивних похідних назв, випадків вторинної номінації, значне розширення сфери експресивної ме­та­форизації; 7) мотивованість емотивно-оцінних значеннєвих планів та образ­них найменувань; 8) активний розвиток експресивної синонімії; 9) постійне поповнення аналізованого шару індивідуально-авторськими неологізмами (ока­зіоналізмами); 10) вплив контексту на семантику експресивів, безпосередня за­леж­ність окремих емотивно-оцінних значеннєвих планів від суміжних лексем; 11) варіювання в межах контексту між емотивно-оцінним "+" та "–" (явище екс­пре­­сивної енантіосемії); 12) належність більшості експресивів до розмовної мови.

Кількісна перевага іменників у складі експресивів української літературної мови зумовлена тим, що субстантиви належать до основних частин мови, вони позначені первинністю формування в онтогенезі. Структурно-граматична спе­ци­фіка іменників зумовлює їхню вирішальну роль в експресивному онома­сіологічному процесі й сприяє утворенню численних похідних експресивів як кодифікованих, так і некодифікованих.

На сферу експресивної номінації значний вплив мають дієслівні форми, які забезпечують аксіологічне кваліфікування ступенів інтенсивності перебігу дії, таких її ознак, як ритмічність, раптовість, несподіваність, різкість, напру­женість, повторюваність, однократність, багаторазовість тощо.

Експресивні прикметники в складі аналізованого шару лексики також віді­грають важливу роль у формуванні емотивно-оцінних значеннєвих планів, хоча кількісно й поступаються іменникам та дієсловам. Їхні емотивно-аксіологічні та образні можливості реалізуються кожного разу в нових словосполученнях, які забезпечують з’ясування різноманітних нормативно-оцінних критеріїв.

Лексико-граматичні класи експресивів різняться не тільки кількісно, а й якісно (семантично). Категорійне значення впливає на позиції макроком­понентів та компонентів у семантичних структурах  експресивних  слів.

На основі емотивного та оцінного компонентів виділено дві відмінні за кількісним складом макрогрупи експресивів-іменників: 1) загальнооцінні слова та 2) тематично закріплені, визначені. Іменники, які забезпечують позитивну характеристику особи за її зовнішніми та внутрішніми ознаками, становлять приблизно 10%, а відповідно негативну – 90%. Зібраний лексичний матеріал дозволив виділити вісім основних лексико-семантичних груп експресивних назв осіб, у складі яких виокремлено одинадцять підгруп, що об’єднують двадцять дев’ять мікрогруп. Аналіз експресивів-іменників виявив специфічні риси та ознаки в системі організації семантичних структур, сутність яких зу­мов­лена позицією емотивного компонента, який може входити до Д1 та К1 (І-ий тип), Д2 та К1 (ІІ-ий тип), К2 (ІІІ-ій тип), репрезентуючи кілька їхніх різновидів, відтворених в абстрактних схемах: реготун (ДМ:ІПК+ОК→ЕК), дурносміх (ОК↑+ЕК+ДМ↓), в’юн2П (ОМ→ЕК+ДМ↓).

У роботі виділено шість семантичних типів структур лексичних значень експресивних іменників: 1) експресиви (ЛСВ) із ядерним ЕК і десеманти­зованим ДМ – емотиви-афективи: ЕК↑+ДМ↓ (зимонька); 2) експресиви (ЛСВ) із поєднаними ЕК та ОК – емотиви-оцінки: ЕК↑+ОК↑+ДМ↓ (халупа, халабуда – про звичайне помешкання); 3) експресиви (ЛСВ) із ядерним ОК, який актуалізує ЕК, – конотативи-оцінки: ОК↑+ЕК+ДМ↓ (безсрібник, агакало); 4) експресиви (ЛСВ) – інтенсиви-оцінки, у семантичних структурах яких позиція ядра нале­жить поєднаним складникам ДМ і КМ (ІПК та ОК), що актуалізують ЕК: ДМ:ІПК+ОК→ЕК (богиня2П, скарб3П); 5) експресиви (ЛСВ) із символічним ДМ, який актуалізує ЕК, – емотиви-символи: ДМ→ЕК (барвінок, любисток); 6) екс­пресивні ЛСВ – емотиви-образи: ОМ→ЕК (або ОК) +ДМ↓ (лебідка, чаєня).

Експресивні дієслова позначають передусім інтенсивні або послаблені дії, процеси, статичність або динамічність (результативність/процесуальність) дієслівної дії. Вони досить часто вживаються не стільки для характеристики самої дії, як її мети (видресирувати, знюхатися), способу (вищебечуватиП), об'єкта дії (сфабрикувати), суб'єкта дії (верховодити). Експресивні дієслова репрезентовані трьома основними типами семантичних структур: 1) експресиви (ЛСВ) – інтенсиви-емотиви, де ІПК належить до ядерних й актуалізує ЕК: ДМ:ІПК→ЕК (костити, лютитися2П); 2) експресиви (ЛСВ) – конотативи-оцінки з ядерним ОК, який актуалізує ЕК: ОК↑+ЕК+ДМ↓ (акторствувати2П, бабитися); 3) експресивні ЛСВ – емотиви-образи, у яких позиція ядра належить ОМ, котрий актуалізує ЕК (або ОК): ОМ→ЕК (або ОК) +ДМ↓ (весніти2П, їжитися//П).

Специфіка семантики та функціонування експресивних прикметників полягає в тому, що вони передають не звичайну якість (ознаку) предмета, а інтенсифіковані, градаційні якості й розвивають кількісні значення. Ад’єктивні предикати кваліфікують людину та предметний світ, відтворюючи окремі деталі. Експресивність відносних прикметників ґрунтується на метафорично мотивувальних значеннєвих планах, які належать до предметно-якісних (акробатичний2П, грозовий2П, бульварний2П). Ознакою прикметників-експресивів є безпосередній зв'язок із семантикою тих лексем, від яких вони утворені. Похідні зазвичай зберігають емотивно-оцінні семи іменника (прожек­терський (пор. прожект)) чи дієслова (величальний (пор. величати), в'їдливий (пор. в'їстися)). Залежно від того, у якій позиції перебуває кожен елемент семантичної структури експресивного прикметника (ЛСВ) – у сильній або слабкій – виділено чотири семантичні типи структур лексичних значень: 1) екс­пре­сиви (ЛСВ) – емотиви-афективи: ЕК↑+ДМ↓ (славненький, болючий2П); 2) екс­­пресиви (ЛСВ) – інтенсиви-емотиви, у семантичних структурах яких статус ядра належить ІПК, який поєднується із зневиразненим ОК й актуалізує ЕК: ДМ:ІПК→ЕК (викапаний, бездонний2П); 3) експресиви (ЛСВ) – конотативи-оцінки із ядерним ОК, який актуалізує ЕК: ОК↑+ЕК+ДМ↓ (високомовний, шаблонний2П); 4) експресивні ЛСВ – емотиви-образи, у яких позицію ядра займають ОМ та ОК, що актуалізують ЕК: ОМ→ОК (або ЕК)+ДМ↓ (ангельський2П, мішкуватий2П).

Аналіз експресивів, належних до трьох основних частиномовних класів, виявив не тільки їхні специфічні риси та ознаки, а й спорідненість значеннєвих структур та семантичних типів. Спільні семантичні типи, репрезентовані трьома класами: 1) ОК↑+ЕК+ДМ↓ – конотативи-оцінки, 2) ОМ→ЕК (або ОК)+ДМ↓ – емотиви-образи. Такі семантичні типи виявлені в класі емотивів-афек­тивів (ЕК↑+ДМ↓) (1) та інтенсивів-емотивів (ДМ:ІПК→ЕК) (2). Їх відповідно представляють: 1) експресивні іменники та прикметники; 2) при­кмет­­ники та дієслова. Решту семантичних типів (ЕК↑+ОК↑+ДМ↓, ДМ:ІПК+ОК→ЕК, ДМ→ЕК) структурують експресивні іменники. Отже, два семантичні типи є спільними, вони властиві всім трьом частиномовним розрядам. В ієрархічній типології експресивів різної категорійної належності іменники репрезентують шість семантичних типів, прикметники – чотири, дієслова – три. Помітною своєрідністю вирізняються іменники, у яких із шести типів три належать до специфічних (ЕК↑+ОК↑+ДМ↓, ДМ:ІПК+ОК→ЕК, ДМ→ЕК). Експресивним дієсловам та прикметникам  властива менша різно­манітність семантичних типів.

У п’ятому розділі – "Функціонування експресивної лексики в художньому мовленні" – схарактеризовано марковану лексику як засіб експре­сивізації художніх текстів і вияв ідіостилю письменника, визначено основні функції експресивної лексики в межах контексту, виявлено шляхи й засоби актуалізації експресивної семантики лексичних одиниць у художньому мовле­нні, з’ясовано засоби внутрішньої та зовнішньої експресивізації нейтральних лексичних одиниць у художніх текстах, обґрунтовано експресивну енантіо­семію як чинник функціональної модифікації емотивно-оцінних значеннєвих планів і засіб експресивізації нейтральних лексичних одиниць.

У художніх творах реалізація експресивної функції мови засобами лексичного рівня відбувається одночасно в кількох площинах (семантичній, прагматичній, образотвірній, текстотвірній), які співвідносяться не тільки з мовними категоріями, а й тими, що мають психологічну природу, формують емотивно-аксіологічні мовні рамки, становлять вагомий чинник експресивізації контекстів та належать до виявів ідіостилю письменника.

Обстежені художні тексти різних періодів розвитку української літера­тур­ної мови дають підстави зробити висновок про активне вживання маркованої лексики, її участь у моделюванні експресивних контекстів. Експре­сиви забезпечують відтворення фрагментів картини світу через призму національних стереотипів, народних уявлень про “добре/погане”, “кори­сне/шкід­ливе”, “гар­не/потворне” тощо. Частота вживання аналізованих слів зумовлюється абсо­лют­ною антропоцентричністю художнього мовлення, ієрар­хічною організацією контекстів із домінуванням емотивно-оцінних значеннєвих планів, авторськими настановами та стилістичними потребами. Тематичний зміст твору визначає домінування високого, зниженого чи низького регістру експресивів, коефіцієнт їхньої значущості для змістової організації емотивно-оцінних та образних просторів, кореляцію із суміжними лексемами, вплив на ідіолект конкретного письменника. Індивідуальний стиль автора ґрунтується на системі експресивів, які забезпечують емотивно-аксіологічне маркування художніх контекстів через виявлення багатогранних семантико-стилістичних потенцій аналізованих слів.

Активність функціонування експресивів у художніх текстах визначається трьома засадничими чинниками: тематичним, структурним і семантичним. У художньому мовленні активно вживається як книжна (висока), так і розмовна (знижена й низька) експресивна лексика. Книжна забезпечує оформлення ви­сокого стилю, надає висловленню патетичного, піднесено-благоговійного зву­ча­ння (фольклоризми, поетична, сакральна, безеквівалентна, фонова, культу­ро­логічна тощо лексика), а розмовна – низького (іронічні, жартівливі, фамільярні, лайливі та просторічні слова). Семантика експресивів у художніх текстах реалізується через опозиції значеннєвих планів, своєрідну індиві­дуально-авторську манеру висловлюватися, суб'єктивно-оцінні кваліфікації фрагментів картини світу.

Експресивна лексика як невід’ємний складник художніх текстів виконує низку важливих гіпер- та гіпофункцій, які взаємодіють між собою, доповнюють та увиразнюють одна одну. Усі вони підпорядковані провідній – впливу на Емо­ції та почуття адресата, що реалізується через емотивно-оцінні мовленнєві акти. Експресиви забезпечують моделювання образотвірного (емотивно-оцінного) і текстотвірного (тропеїчного та фігурального) просторів тексту, вираження най­різноманітніших намірів авторів та внутрішніх станів персонажів.

Як образотвірний засіб експресиви формують насамперед образ автора тексту, репрезентують його почуттєві стани, намагання викликати подібні інтенції в читачів, спонукати їх до активного, небайдужого сприймання зобра­жу­ваних фрагментів національної картини світу. Експресиви забезпечують вплив на емоційну сферу адресата, беруть участь у посиленні, послабленні або корегуванні відповідної емотивно-оцінної, психологічної тональності кон­тексту, породжуваної мовленнєвими ситуаціями. Вони відтворюють емотивно-аксіологічні характеристики одного персонажа вустами іншого, акцентуючи на зовнішньому вигляді індивідів, їхніх розумових здібностях (можливостях), рисах характеру, стосунках між батьками й дітьми, суспільних стосунках, поведінці, загальних рисах вдачі, особливостях темпераменту, фізичному та психічному станах тощо. Експресиви належать до активних засобів індиві­дуалізації мовлення персонажів, до своєрідних маркованих інформаційних кодів, що виділяють образ серед інших і створюють широкий діапазон стилістичного увиразнення експресивно орієнтованих концептів.

У межах художніх творів експресиви виконують і текстотвірну (виражаль­но-зображальну) функцію, забезпечуючи свіжість, жвавість, картинність ви­кладу, структурно-композиційне моделювання емотивно-оцінного текстового простору, підсилюючи експресивний ефект висловлень. Експресивні лексеми виступають центрами антитез, оксиморонних утворень, лексичних повторів, різнопланових синонімічних фігур, емотивно-оцінних порівнянь різних типів, перебуваючи або в препозиції (як суб’єкт порівняння), або постпозиції (як об'єкт зіставлення). Аналізовані слова формують низку семантичних фігур мови, належних до одиниць синтагматичного характеру, як-от: парономазія, ампліфікація, градація, плеоназм, тавтологія, гра слів тощо. Серед утворень парадигматичного плану численні експресиви виявлені в складі метафор, алегорій, епітетів, гіпербол, літот, перифраз, іронічних слововживань тощо.

У межах контексту можлива триступенева актуалізація емотивно-аксіо­ло­гічної семантики узуально експресивної лексичної одиниці: нульова, пряма та опосередкована. Поряд із цим виникають нові контекстуально експресивні значення, моделювання яких залежить від парадигматичних та синтагматичних зв’язків слова. Виявлено численні випадки індивідуально-авторської внутрішньої експресивізації системно нейтральних слів та реалізації експресивних значень і зовнішньої експресивізації узуально номінативних лексем.

Склад контекстуальних експресивів постійно поповнюють оказіоналізми, прозора внутрішня форма яких прогнозує авторські наміри, котрі потенційно може переживати адресат унаслідок того, що новоутворений експресив оперує близькими йому концептами оцінок та емоцій. Оказіоналізми, у значеннєвих планах яких закладені емотивно-оцінні семи, не є одиницями мови, а тільки експресивного мовлення, оскільки належать до засобів індивідуалізації та увиразнення стилю митця.

Окрему експресивну мікросистему, яка функціонує в складі виражально-зображальних лексико-семантичних засобів національної мови, в ідіолекті письменника, становлять енантіосемічні лексичні одиниці. Їхня експресивність пов'язана з розвитком і функціонуванням у межах одного звукового комплексу двох протилежних емотивно-оцінних значень. Якщо для нейтральної лексичної енантіосемії характерна поляризація денотативних сем, то для експресивної – конотативних. У художніх контекстах експресивна енантіосемія належить до чинників функціональної модифікації емотивно-оцінних значеннєвих планів та виразних механізмів експресивізації нейтральних слів, які внаслідок кореляції макрокомпонентів семантичної структури беруть активну участь у формуванні експресивних контекстів, передають значно більше аксіологічної інформації (пор.: 1) ...собі оцю гробницю збудував, щоб славили народи незчисленні (Леся Українка) і  2) Хівря славить  Пріську на всю Мар'янівку: і сяка, і така, і нетіпанка, і нечепуруха! (Панас Мирний).

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

Експресивна лексика української мови – результат тривалого розвитку, зумовленого як власне мовними, так і позамовними чинниками. Це специфічна лексична підсистема, яка належить до загальної лексичної системи мови й має свої засоби вираження та сфери активного функціонування. Вона відкрита, постійно поповнюється новими експресивними лексемами, їй властиві типологічно мар­ковані семантичні та функціональні особливості порівняно з нейтральним лексич­ним складом. Наявність у структурі лексичного значення експресива коно­тативного макрокомпонента дає змогу об’єднати значний шар лексики української мови в лексико-семантичну підсистему з поділом на мікросистеми, репрезентовані емотивами-афективами, емотивами-оцінками, конотативами-оцінками, емотива­ми-інтенсивами, інтенсивами-оцінками, емотивами-символами, емотивами-обра­зами. Їм властиві основні ознаки підсистеми: численність тематичних груп та синонімічних рядів.

Досліджувана лексика являє собою національно конотовану підсистему, одиниці якої належать до різних стилістичних регістрів (від високого до низького) й зумовлюються комунікативними ситуаціями та частотністю вживання. Носії мови усвідомлюють специфічні риси відповідних слів, якими вони протистав­ляються загальновживаним лексемам як такі, що утворюють окрему підсистему словникового складу.

Експресивні лексичні одиниці – це особливий розряд різнокатегорійних слів (іменників, прикметників, дієслів) у лексичній системі мови. Значення кожного експресива можна передати іншими лексичними одиницями або їхніми поєд­наннями. Склад кожної лексико-граматичної мікросистеми є відкритим, оскільки вона завжди може поповнюватися, збагачуватися, розширюватися за рахунок оказіональних неолексем та неосемем. Семантика, функція та форма – три найважливіші категорії, що забезпечують реалізацію виражально-зображальних можливостей експресивного слова, виокремлюють і кваліфікують його як одиницю специфічної лексико-семантичної підсистеми, яка є своєрідним експре­сив­ним відтворенням певних фрагментів картини світу, різнопланових кому­ні­кативних намірів мовця, його реакцій на предмет думки, ставлення до спів­розмовника, прагнення вплинути на внутрішню (почуттєву) сферу адресата мов­ле­ння, створити позитивно-емоційний план спілкування. Одиниці лексико-семантичної експресивної підсистеми зосереджені передусім на характеристиках тих реалій, які належать до значущих, важливих для повсякденного життя людини, а також тих рисах особи, які не відповідають соціальним критеріям, уявленням про певні норми щодо якостей, властивостей, особливостей поведінки, зовнішніх ознак тощо.

Експресивний лексичний шар – це об'єднання слів із різноплановими емотивними, оцінними або образними значеннями, становлення яких більшою або меншою мірою зумовлене позамовними чинниками. Експресиви виникають на певному етапі розвитку мови, усвідомлюються соціумом і, знайшовши реальне (бажане) підтвердження ефективності впливу на адресата, закріплюються в лексичному складі як маркери тих специфічних ознак денотатів, які спричинили появу експресивних номінацій. Аналізовані слова одночасно виконують функцію стимулу емотивно-аксіологічних значеннєвих планів і сприймаються як реакції на подібні стимули, забезпечуючи позначення будь-якого компонента основного ціннісного ланцюжка: суб’єкт / об’єкт / явище → ознака / якість → дія / процес.

Лексична експресивна підсистема формується на тлі нейтральної лексики. Її сутність і специфіку визначає низка чинників, а саме: 1) психоповедінкові архетипи, які відтворюють узагальнені риси української ментальності, гуморис­тично-іронічне ставлення до себе та довколишньої дійсності; 2) основна сфера використання експресивів – розмовна мова, якій притаманні такі ознаки, як неви­му­шеність, виразність, емоційність, жвавість, спонтанність, ситуативна зумов­леність, відповідні ритміко-інтонаційні засоби, а також жести й міміка; 3) сфера комунікації – неофіційне спілкування, яке дозволяє вживання емотивно-оцінної, образної лексики позитивного або негативного значеннєвого плану; 4) характер мовлення – емоційне висловлення, яке безпосередньо виступає виразником комунікативних намірів адресанта, його почуттєвих виявів, ставлення до адресата та предмета мовлення (ситуацій, стану речей тощо); 5) тональність (емоційний план) висловлення – ласкава, урочиста (піднесена), співчутлива, схвальна, шаноб­лива, поблажлива, вибаглива, милостива, зверхня (погордлива), нешаноблива, лайлива, іронічна, ущиплива, нищівна (знущальна), зневажлива, презирлива тощо; 6) соціальний статус комунікантів – вік, освіченість, рівень культури, вихованість, толерантність тощо.

Лексико-семантична експресивна підсистема репрезентує зв'язки трьох типів: внутрішньослівні (між макрокомпонентами та компонентами семантичної струк­тури), парадигматичні (асоціативні, вертикальні) та синтагматичні (контекстуа­льні, горизонтальні).

Подібно до слів основного (нейтрального) лексичного шару експресивні лексеми вступають у відношення синонімії, полісемії, антонімії. До найтипо­віших належить явище експресивної синонімії, до менш поширених – явище полісемії та антонімії. Наявність у лексичній системі української мови числен­них синонімічних рядів експресивів до деяких нейтральних слів зумовлена значущістю й актуальністю для мовців окремих денотативних сфер, а особливо – антропосфери, прагненням певною мірою змінити, удосконалити стан речей шляхом емотивно-оцінного схвалення або несхвалення.

Експресивний лексичний склад – це система зовнішніх (на рівні семеми) та внутрішніх (на рівні семантеми) опозицій: 1) нейтральне – експресивне; 2) екс­пре­­сив­не (позитивно-оцінне) – експресивне (негативно-оцінне); 3) нейтральне – сти­­ліс­тично марковане; 4) нейтральне – функціонально марковане; 5) ней­тра­ль­не – хронологічно марковане; 6) нейтральне – територіально марковане; 7)нейтральне – соціально марковане; 8) нейтральне – генетично марковане: питоме – чужомовне та ін.

До найтиповіших чинників, що зумовили появу й закріплення в лексичному складі мови експресивних слів, належать: 1) виділення специфічних референтів-денотатів засобами емотивно-аксіологічних номінацій; 2) бажання вплинути на внутрішній світ адресата, викликати в нього відповідні емоції, почуття, схильність до чого-небудь тощо; 3) орієнтація на подолання негативних явищ шляхом засудження, висміювання типових негативних ознак та їхніх носіїв.

Нейтральний лексичний шар української мови спроможний позначити (назвати) як соціально прийнятні, так і соціально аномальні явища. Для ві­добра­ження перших зазвичай використовують окремі лексичні одиниці, а для других – описові звороти. Експресивна лексика – засіб вираження інди­ві­дуаль­но-суб'єктивних намірів, тому вона кваліфікує тільки незвичайні, специ­фічні денотати, оцінювані у зв’язку з властивими їм відхиленнями від соціальних норм. Унаслідок цього особливої значущості набуває експресивна функція лексичної одиниці на тлі номінативної.

Поняття "експресивність" та "експресія" як репрезентатори експресивної функції мови близькі, але не тотожні. Субкатегорія експресивності належить водночас і до плану мовного змісту, і до плану мовного вираження. Експресія становить спосіб динамічного існування й вираження маркованого значення слова, що з’ясовується тільки в контексті, у зв'язку з іншими лексичними одиницями. Вона належить до містких та економних засобів увиразнення текстів і сприймається мовцями як зовнішній маркер, що виявляється через стильову, системну, хронологічну тощо контрастність, несподівані асоціації, обігрування окремих словоформ, і є відображенням динамічних процесів у мов­ленні. Експресія слова може мотивуватися чи зумовлюватися експре­сивністю суміжної лексичної одиниці або експресивністю контексту (вислов­лення). Вона фактично створюється кожного разу заново й саме цим протистав­ляється експресивності, її постійності та стійкості в оцінно-прагматичних поглядах та вподобаннях. Як специфічний чинник впливу на свідомість, емоції, погляди реципієнта лексична експресивність може  частково трансформуватися в кон­тексті, зазнаючи актуалізації або нейтралізації окремих сем.

Підґрунтям лексичної експресивності виступають як специфічні денотати, кому­ніка­тивні наміри суб'єктів мовлення, так й індивідуально-авторська образ­ність, стилістичні (системні, стильові, культурні, часові тощо) маркери суміжно­го слова. Основою експресивності завжди є емоційні переживання комунікантів, що реалізуються через вербалізоване почуття-ставлення, почуття-оцінку, афек­тивні стани суб'єктів мовлення, спрямовані на об'єкт, адресата або власне “я”.

Експресивність – категорія, яка поєднує статику (семантичну конт­рас­т­ність) і динаміку (функціонально-стилістичну контрастність). Унаслідок цього експресивність лексичної одиниці кваліфікують або як інгерентну (внутрішню), або як адгерентну (породжену й актуалізовану контекстом). Модель семан­тич­ної структури лексичного значення експресивного слова репрезентована екс­пресивним значенням, експресивним співзначенням і експресивним потен­ціалом. Лексична експресивність – це вияв людського чинника в мові та мов­ленні, певний сумарний продукт експресивної функції мови, це універсальна інтегральна суперкатегорія, яка забезпечує можливість експресивного мар­кування будь-якого фрагменту картини світу.

Аналіз фактичного матеріалу дає змогу розрізняти узуальну й оказіональну лексичну експресивність. Перша (узуальна, системна) експресивність ґрунту­ється на вироблених соціумом і закріплених у свідомості мовців поглядах на світ, морально-етичних, естетичних ідеалах та переконаннях. Лексичні одиниці з узуальним типом експресивності перебувають у взаємозв'язках з одиницями інших мовних рівнів і належать до пріоритетних чинників, що забезпечують мові можливість виконувати експресивну функцію. Словникові експресиви відтво­рюють результати усвідомлення й оцінювання людиною самої себе, наслідків своєї діяльності та об’єктів навколишнього світу. Експресивній номінації підлягають "емоціогенні" денотати та події, нетипові життєві ситуації, які зумовлюють емоційні переживання, неадекватні поведінкові реакції людини. Друга (оказіональна) має тісні зв'язки з контекстом, репрезентує індивідуальні наміри автора висловлення, передає його світобачення. Творення оказіональних експресивів поряд з активною роллю автора передбачає врахування фонетичних, морфемних, дериваційних, семантичних можливостей мовної системи, а також відхилення від традицій, законів і норм словотворення та слововживання.

Експресиви основних трьох класів (іменники, прикметники та дієслова) з первинною та похідною експресивною семантикою являють собою значну частину узуального експресивного складу. Відповідно вони повинні знаходити своє повноцінне лексикографічне відображення за допомогою належного функціо­нально-семантичного та стилістичного ремаркування. Ідеться про використання кількох ремарок до окремих експресивів і залучення достатньою мірою інформативного ілюстративного матеріалу, який має повно передавати денотативний і конотативний зміст лексичної одиниці, відтворювати ієрархічні відношення між компонентами семантичної структури експресива.

Значеннєвим компонентам властиві різні вияви в семантичних структурах експресивів  різних класів. Для експресивів-іменників (загальнооцінних слів та експресивних назв осіб) визначальними є семи ’емотивність’ й ’оцінність’, а для прикметників та дієслів – ’параметричність’ й ’інтенсивність’, які переда­ють незвичайний (дуже високий чи дуже низький) ступінь вияву ознаки, якості денотата чи кваліфікують дію як дуже інтенсивну або навпаки – по­вільну, мляву. Істотна закономірність у комбінуванні денотативних, конотативних та образних сем, що формують експресивний значеннєвий план, з’ясо­вується через "внутрішній синтаксис у семантиці", який продукує експре­сиви різних типів семантичних структур – моносемічні та полісемічні.

Конотативні компоненти та образний макрокомпонент як показники експре­сивності лексичної одиниці марковані або на рівні фонетики, або словотворення, або значеннєвого плану. Мотивованість слова, показники його інгерентної експре­сивності (експресивний звуковий комплекс, основа, афікс, жива експресивна внутрішня форма, узуальна метафорична або метонімічна образність, оказіо­наль­ність тощо) не тільки беруть безпосередню участь у реалізації плану вираження емотивно-оцінного значення, належать до критеріїв розмежування нейтральних слів (номінативів) та експресивів, а й слугують підставою для виділення ядра й периферії в складі лексичної експресивної підсистеми. Ядро репрезентують лексеми та лексико-семантичні варіанти, що мають згадані ознаки, а периферію – адгерентно експресивні лексичні одиниці.

Семантична структура багатозначного експресивного слова поєднує експресивно-похідні та номінативно-похідні лексико-семантичні варіанти. Вони одночасно є засобом увиразнення мовлення та способом реалізації того значення, яке актуалізується. Експресивно-похідні семеми мають свою специфіку, їм властиві істотно важливі ознаки, а саме: 1) двоплановість семантики лексико-семан­тичного варіанта, 2) паралелізм значення, яке ґрунтується на подібності двох тематично віддалених один від одного денотатів, що зумовлює значний експресивний потенціал похідної семеми і виступає критерієм розмежування похідних лексико-семантичних варіантів багатозначного слова.

Аналіз функціонування української експресивної лексики дозволяє конста­тувати наявність системи засобів вираження експресивності, у межах якої взаємодіють формальні й неформальні ознаки. Їм властиві різноманітні та розгалужені зв'язки майже з усіма рівнями мовної системи: фонетичним (не­звич­на звукова форма, “чужі” для носіїв української мови звукосполуки, звуко­сим­волізм, звуконаслідування, повтори звуків та звукосполучень); морфологічним (емотивно-оцінні та параметрично-оцінні афікси (передусім демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси), специфічна внутрішня форма); словотвірним (складні оказіональні утворення та відфраземні компо­зити); лексико-семантичним (метафоричні та метонімічні перенесення). Усі згадані засоби ґрунтуються на контрастах: фонетичної форми, морфемної будови, словотвірної моделі, семантичної структури експресивного слова до його нейтрального відповідника. На синхронному рівні засіб експресивності інколи чітко не виявляється, а лексична одиниця не сприймається носіями сучасної мови як експресивна.

У художніх текстах кількісно переважають експресивні іменники, дієслова та прикметники, належні до активного шару лексики. Експресивна лексика української мови оновлюється загалом за рахунок семантичних та словотвірних оказіоналізмів, фіксованих у художніх і публіцистичних текстах. Модифікація семантики іменників, прикметників та дієслів неоднаково позначається на їхній належності до певних лексико-семантичних груп. Іменникам та прикметникам з експресивними значеннями властиві послідовніші зміни первинної лексико-семантичної локалізації, а дієсловам – незначні, оскільки вони можуть як переходити до інших лексико-семантичних груп, так і зберігати співвіднесеність із первинними. Особливості семантики експресивних прикметників експлікуються у зв’язку з невизначеністю їхнього екстенсіоналу та несамостійністю семантики. Частині експресивів притаманна дифузність значеннєвого плану, спричинена десемантизацією складників денотативного макрокомпонента. Її наслідки зумовили появу афективів, емотивів, універсальних іменників-оцінок, інтенсивів, репрезентованих передусім прикметниками та дієсловами. Деякі експресивні значення іменників, прикметників та дієслів української мови належать до фразеологічно зв'язаних, оскільки вони виявляють досить стійкі лексико-семантичні та синтаксичні зв'язки між компонентами.

Важливим джерелом формування й збагачення складу експресивної лек­сики в ідіолекті окремого письменника є діалектна лексика, просторічні слова, жаргонізми та арготизми. Діалектні лексеми, що функціонують у межах відповідних говіркових ареалів, вступають у взаємодію з узуальними емотивно-оцінними словами, потрапляючи передусім до художніх текстів.

Більша частина експресивного лексичного шару належить до сфери активного функціонування переважно в художньому мовленні, публіцистич­ному та розмовному стилях. Аналізована лексика – типова ознака передусім художнього мовлення, якому властивий найповніший вияв експресивної функ­ції мови. Експліцитна реалізація цієї функції зумовлена залученням до виражально-зображальних засобів художнього твору експресивної лексики, яка всту­пає в номінативну взаємодію з іншими лексичними шарами і забезпечує втілення авторського наміру, орієнтованого на створення експресивно наси­ченого контексту.

Автор, реалізуючи свої мовностилістичні наміри за допомогою експре­сивів, не тільки виражає власні думки й переконання, характеризує, емотивно оцінює персонажів, будь-які інші об’єкти, події, ситуації, а й певною мірою прогнозує адекватне сприймання їх реципієнтом. Експресиви характери­зують індивідуальні стилі багатьох українських письменників. Використання експре­сивної лексики має бути вмотивованим, виваженим, зумовленим такими чинниками, як час написання, жанр та ідейно-тематичний зміст твору.

Аналіз засвідчує системний характер експресивних слів в обстежених творах українських письменників. Експресивна лексика визначає індивідуаль­ний стиль автора, взаємодіє з іншими мовленнєвими структурами. Просте­жуються такі загальні тенденції: письменники (від І.П.Котляревського до 80-х років ХХ ст.) прагнуть бути оригінальними у вживанні експресивних слів, досягаючи реалізації індивідуального стилю шляхом створення нетипових образів-характеристик на засадах увиразнення нового, незвичайного в харак­терах персонажів, предметах, діях тощо. Експресиви функціонують як символи, формують мовленнєвий образ автора й персонажів. Автори втілюють власні заса­ди використання експресивної лексики поряд із репрезентацією комплекс­них засобів вираження конотативних значеннєвих планів. Оскільки голов­ним предметом зображення у творах усіх письменників є людина та її внутрішній світ, то саме відображення цих аспектів забезпечують лексичні експресиви.

Вплив контексту на семантику експресивного слова виявляється у двох діаметрально протилежних планах: 1) нейтралізації узуальної багатозначності та конкретизації, увиразненні (актуалізації) значення (лексико-семантичного варіанта) і 2) розширенні або трансформуванні (зміна "+" на "–" або навпаки) значен­нєвого плану, уживанні експресива як універсального емотивно-аксіо­ло­гічного засобу. Функціонування експресивних слів ґрунтується на засадах атракції, яка передбачає не лише притягування лексем з однопо­люс­ними емотивно-оцінними значеннями, а й поширення експресивності на значний текстовий простір, що призводить до експресивізації нейтральних лексем, входження їх до нових лексико-семантичних груп та синонімічних рядів і спроможності передавати додаткові емотивно-оцінні плани.

Художні текстові структури актуалізують похідні експресивні семеми лексичної одиниці на тлі знебарвлення номінативних, які є надійним під­ґрун­тям для розвитку нових маркованих значеннєвих планів. Семантико-функціо­нальний аналіз виявив першорядну роль контексту в реалізації та формуванні експресивних семем, бо саме в ньому відбувається актуалізація одного з узуальних експресивних значень, певної диференційної семи, конкретизація або увиразнення значення, розширення сфери вживання експресивів та поява нових за допомогою його складників (елементів).

У художньому тексті – вторинній моделювальній системі – уживання експре­сив­ної лексики пов'язане з двома основними моментами: а) загаль­но­мов­ною природою експресивів та кваліфікацією їхніх значень як постійних та узвичаєних у мовленнєвій практиці; б) індивідуально-авторським використа­нням експресивної лексики, що сприймається як явище ситуативне, тимчасове, тому що далеко не кожна суб'єктивна інтерпретація певного явища (особи, предмета, дії, ознаки) стає надбанням узусу.

Функціональні аспекти аналізу засвідчили, що експресивні лексичні одиниці фіксуються в пам’яті мовців насамперед не у вигляді чітких окремих значень або звукових комплексів, а у зв’язку із силою їхнього емоційного впливу на співрозмовника, оцінними можливостями та відхиленнями від типового, регулярного, стандартного слововживання.

Різнорівневі текстові компоненти (лексичні, фразеологічні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні, графемні тощо) та чинники синтагматичного характеру (передусім фігури – порівняльні конструкції, різного типу повтори, протиставлення (оксиморонні утворення, антитези), парономастичні сполуки, ампліфікаційні та градаційні ряди), а також контекстуальна (індивідуально-авторська) синонімія, антонімія тощо) належать до активних засобів увираз­нення та підсилення узуальної експресивної семантики лексичних одиниць у межах художніх контекстів.

До процесу експресивізації системно нейтральних слів залучаються різно­пла­нові тропеїчні засоби, репрезентовані передусім метафорами, метоніміями, синекдохами, гіперболічними утвореннями, літотами, іронічним слововжи­ван­ням, енантіосемічними елементами, перифразами, евфемізмами та ін. Експре­сив­на виразність набуває значного посилення тоді, коли емотивно-оцінний контекстуальний простір поєднує кілька моделей антропоцентричного плану (на зразок “риси тварини → риси людини”, “частина тіла тварини → частина тіла людини”, “дії, звички, тварини → дії, звички, манери, вдача люди­ни”, “професія, соціальне становище тощо → позитивна/негативна характер­ристика людини”, “міфологічні, казкові персонажі → людина”, “росли­на → людина”, “предмет, його частина → людина, певний її орган”, “елемент одягу, зовнішня ознака, частина тіла, населений пункт → людина, група людей” та ін.

Експресивізації лексичної одиниці властиві такі етапи, як: 1) актуалізація потенційних емотивних, оцінних, образних тощо сем у поняттєвій структурі номінативних слів (одиничне оказіональне вживання слова); 2) формування експресивного значення (повторне оказіональне вживання слова); 3) ста­новле­ння експресивного значення (багаторазове вживання слова з новим значенням); 4) закріплення експресивного значення як елемента експресивної лексичної підсистеми (лексикографічна фіксація слова з експресивним значенням).

Експресивна лексика як у межах висловлення, так і всього художнього простору тексту репрезентує свій системний характер, взаємозв'язок з емоційною сферою суб'єкта мовлення, що виявляється чітко й послідовно в усіх обстежуваних творах. Підставою для такого твердження є такі факти: 1) інди­ві­дуально-авторське вживання експресивної лексики ґрунтується на загально­мовних системних закономірностях її функціонування; 2) використання експре­си­вів загалом підпорядковане художньо-зображальним засобам твору; 3) коди­фі­кована експресивна лексика не зумовлює порушень у функціонуванні лексичної системи мови; 4) експресиви органічно входять до ідіолекту пись­мен­­­­­ника. Однак перенасичення художнього тексту експресивною лексикою негативно позначається на ньому як системно організованій єдності.

Комунікативні наміри мовця, мовний та позамовний (ситуативний) кон­тексти – головні чинники, які спроможні змінити статус лексичної одиниці, перетворити узуально нейтральну одиницю на експресивну, позитивно-оцінну на негативно-оцінну або навпаки. Контекстуальна модифікація емотивно-оцін­них семних конкретизаторів спричинила розвиток енантіосемії (поєднання двох протилежних аксіологічних значень (семем) у семантичній структурі лексеми) або амбівалентності (поєднання протилежних аксіологічних сем у складі однієї семеми). В енантіосемічному висловленні першорядну вагу мають ті експреси­ви, які безпосередньо формують антонімічні емотивно-оцінні значеннєві плани та є необхідними для реалізації авторських задумів, а решта елементів підсисте­ми утворюють необхідний і достатній для декодування змісту фон.

Зв'язки та відношення маркованих слів із нейтральними лексемами в межах художніх контекстів аналізуються на засадах єдності денотативних компо­нентів та відмінних складників конотативного макрокомпонента, неоднакових функціональних виявів і різнотипних мовних маніфестацій фрагментів концептуаль­ної картини світу.

---

Перелік умовних скорочень: Д1(2) – денотативна перша (друга) семема,  ДМ – денотативний макрокомпонент,  ЕК – емотивний компонент,  ІПК – інтенсивно-параметрич­ний компонент,  К1(2) – конотативна перша (друга) семема,   КІ – компонент "інтенсивність",  КМ – конотативний макрокомпонент, ЛСВ (лексико-семантичний варіант), ОК – оцінний компонент, ОМ – образний макрокомпонента, ПК – параметричний компонент.