ВЕРБАЛЬНЕ ВИРАЖЕННЯ ЕТНОПСИХІЧНИХ АРХЕТИПІВ У РОМАНІ О. ІЛЬЧЕНКА „КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ...” : Вербальное выражение ЕТНОПСИХИЧНИХ архетипов В РОМАНЕ А. ИЛЬЧЕНКО \"казацкому роду нет переводу ...\"

Краткое содержание

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначена мета, завдання, предмет і об’єкт дослідження, окреслена методологічна база, визначені наукова новизна, теоретичне й практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ «Теоретичні засади вивчення етнопсихічних архетипів» складається з п’яти підрозділів, у яких визначені вихідні теоретичні положення роботи, її науковий інструментарій. У розділі розглянуті ключові поняття етнолінгвістики, етнопсихолінгвістики та лінгвокультурології, зокрема питання мовної картини світу (МКС) – національної та індивідуальної. Проаналізовані особливості ідіостилю роману, зроблений огляд літератури, де досліджувалася особистість письменника, а також обґрунтовані основні наукові поняття: «архетип», «етнопсихічний архетип».

У сучасному мовознавстві антропоцентричний підхід до вивчення мовних явищ дає можливість проаналізувати особливості їх уживання й значення в аспектах лінгвістики, психології, етнолінгвістики, етнопсихолінгвістики та лінгвокультурології. Вітчизняна етнолінгвістика, виходячи з постулату В. Гумбольдта – «людина думає і почуває тільки в мові», вбачає у мовній системі наслідки великої праці людського духу, сприймаючи тим самим національну мову як колективний витвір духовної енергії народу (О. Потебня, М. Драгоманов, М. Костомаров).

Функціональний підхід у лінгвістиці ґрунтується на принципі етноцентризму, який передбачає «розгляд мови як конвенційної символьної системи, яка фіксує риси характеру, ментальності та культури певного етносу, його світогляд, систему етичних й естетичних цінностей, норм поведінки, традицій, звичаїв», започаткований І. Гердером у XVIII ст. та його послідовниками В. фон Гумбольдтом, пізніше Е. Сепіром, Б. Уорфом.

Для дослідження етнопсихічних архетипів у романі О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...» уважаємо доцільним комплексне використання цих підходів. Для нас важливим є розуміння мови як чинника етнічної й культурної пам’яті, «атрактора» самозбереження, розвитку етносу (Ф. Буслаєв, І. Гердер, В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, О. Потебня).

Одиницею, яка є проміжною між мовою і культурою, вважають архетип. На початку ХХ століття це поняття входить до термінологічного апарату гуманітарних наук узагалі та лінгвістичних зокрема. За К. Юнґом, архетип є найбільш цінним загальнолюдським досягненням і збереженням попереднього досвіду, який аналізується і перетворюється автором у процесі написання твору. Архетип існує як засіб передачі досвіду предків та має національні й етнічні межі. У сучасних наукових дослідженнях архетип характеризується як складне психоментальне явище, що матеріалізується в мові.

Етнопсихічний архетип розглядаємо як модифікацію (реалізацію, проекцію) загальнолюдського архетипу в колективному несвідомому конкретного етносу, зумовлену певними геополітичними та культурно-історичними чинниками й психологічними параметрами етнічної ідентичності (етнічного характеру, темпераменту, етносвідомості).

Розгляд архетипів та етнопсихічних архетипів через їх осмислення та вираження різноманітними засобами мови передбачає визначення їх зв’язків із концептуальною та мовною картинами світу. Поняття МКС (національної й індивідуальної) формується у процесі взаємодії особистості, мови й культури (І. Голубовська, В. Кононенко, В. Маслова, В. Телія, В. Топоров, Т. Цив’ян). Динамічність індивідуальної МКС світу зумовлена як суспільними чинниками, так і індивідуальними психічними особливостями мовця. Оскільки письменник є представником певної епохи й культури, то крізь призму своєї індивідуальної МКС він передає також і загальнолюдські цінності, особливості певного історично-культурного зрізу часу.

Для сучасної української лінгвістики актуальним є питання про інтерпретацію ідіостильових особливостей авторського художнього тексту, про специфічні риси української мови, які відбивають особливості національної свідомості.

Дослідження умов формування особистості та історичного матеріалу для написання роману О. Ільченка ґрунтується на спогадах сучасників письменника, критичних статтях, матеріалах інтернет-видань. Тривалий час не була сформована одностайна думка щодо творчості О. Ільченка взагалі та його роману зокрема. Останнім часом в українському суспільстві сформувався новий погляд на постать О. Ільченка, чому сприяли як культурні, так і суспільно-політичні події в Україні. Сучасники письменника роблять спробу пояснити витоки світоглядної концепції О. Ільченка. На особливий творчий стиль письменника звертають увагу Є. Гуцало, І. Семенчук та ін.

Аналіз ідіостильових особливостей мови роману виявив такі його характерні риси, як стилізація під мову XVII ст., багатство та поширеність синонімічних рядів, використання індивідуально-авторських слів, виразів, синтаксичних конструкцій, а також фразеологізмів, внутрішньої рими та різних шарів української лексики (неологізмів, архаїзмів, інтернаціоналізмів, запозичень та просторічної лексики). Для роману характерне осмислення сучасності й історії, філософські мотиви, посилання на класичну літературу, увага до деталей та, що особливо важливо, відображення етнокультурних рис українського народу.

В українському мовознавстві й культурології дедалі більше уваги приділяється характеристиці психічних основ українців як етносу, що виявляється не тільки в стереотипах поведінки, але й у мові. Роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...» в художніх образах виражає духовне багатство народу.

Вербалізація у романі таких рис українського етнічного характеру як емоційність, сентиментальність, чуттєвість, мужність, гордість, почуття гумору, релігійність, прагнення волі, матріархічність зумовлена, на нашу думку, кількома чинниками: 1) особистою зацікавленістю О. Ільченка химерною постаттю Козака Мамая зокрема та темою козаччини взагалі, що концентрувала дух звитяги, патріотизму, мужності; 2) перемогою у Великій Вітчизняній війні, яка акцентувала піднесений дух звитяжців, привертала увагу до історичного героїчного минулого; 3) індивідуальними психічними особливостями О. Ільченка, якого сучасники характеризували як людину доброзичливу, з почуттям гумору та глибоко інтелектуальну.

З огляду на визначені К. Юнґом архетипи, вчення про картини світу, ураховуючи ідіостильові особливості мови художнього твору, а також окреслені дослідниками риси етнічного характеру українців на основі тексту роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…», визначаємо такі етнопсихічні архетипи: «Воля», «Віра», «Серце», «Козак», «Мати», «Дівчина» (схема 1).

Окреслені етнопсихічні архетипи вербалізуються в романі, з одного боку, через зображення рис етнічного характеру, а з другого – через мовну характеристику образів роману.

Другий розділ «Реалізація етнопсихічних архетипів у мовному вираженні типових рис етнічного характеру українців у романі О. Ільченка» присвячений вербалізації менталітету українського етносу, національної специфіки світобачення, його характеристики. Менталітет формується протягом усієї історії етносу, кожен етап розвитку народу вносить у його психічний склад свої особливості. У формуванні менталітету українців значну роль відіграла козаччина, яка, безумовно, є складним явищем, що значною мірою зумовило розвиток українського етнокультурного типу в останні чотири століття. Саме героїнізована козаччина посіла важливе місце у мовній картині світу українців узагалі та в мові роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…» зокрема.

Слово в духовному житті України завжди вважалося початком вільної думки та вільної людини. Воля ж та її маніфестація у вчинках була найвищою цінністю у свідомості українського етносу, тому архетип Вільна індивідуальність набуває центрального значення, реалізуючись в етнопсихічному архетипі «Воля».

Етнопсихічний архетип «Воля» у романі вербалізується через групу слів, що виражають такі типові риси етнічного характеру українців, як волелюбність (воля, свобода, неволя), патріотизм (патріотизм, обов’язок), гідність (гордість, погорда, пиха, самозамилування). Поняття воля в романі О. Ільченка розкривається переважно через поведінку героїв, впливає на її внутрішні чинники (до внутрішніх відносимо силу волі, характер людини). На природне почуття незалежності українця вказують М. Костомаров, Д. Чижевський, Ю. Липа, А. Баронін, Г. Лозко, І. Огієнко, В. Мацюк та інші дослідники.