| Краткое содержание: | У вступі вмотивовано вибір об'єкта дослідження, обґрунтовано актуальність його теми та проблематики, визначено теоретичну і практичну цінність роботи. Тут накреслено основну мету й завдання, сформульовано предмет і об'єкт вивчення, описано методи дослідження, джерельну базу й визначено новизну результатів дослідження, наведено відомості про їх апробацію.
У першому розділі «» аналізуються праці вітчизняних та зарубіжних науковців, на які спирається ця робота, а також висвітлено методологічні засади розвідки.
Американські ЗМІ формувалися під впливом численних об’єктивних і суб’єктивних факторів, що визначили склад і характер їх структурних ланок: історичний (розглядається в роботах Г. Аптекера, М. М. Болховітінова, А. В. Єфімова, Л. І. Зубка та інших), ідеологічний (притаманний «батькам-пілігримам» релігійний оптимізм, їх претензії на особливу роль Америки в духовній долі людства і навіть так званий «комплекс переваги американців», що стали ідейною основою, на якій формувалося духовне обличчя американської нації), економічний (його враховують майже всі науковці, які займаються історією та аналізом сучасного стану преси Америки: Ю. М. Власов, Дж. Домінік, М. Емері, Е. А. Іванян, Дж. Лі, Ф. Мотт та багато інших). Визначальним став фактор державного та національного розвитку країни, пов’язаний з її соціальною та політичною системами, на вивченні яких зосереджені українські дослідники В. Ф. Іванов, І. Ю. Слісаренко, В. І. Шкляр та ін.
Для розуміння специфіки американської преси важливим стає осмислення філософії масової аудиторії, яка з’являється як фактор інформаційного ринку США на початку ХІХ ст. і поступово перетворюється на його невід’ємну структурну одиницю (її розглядають у своїх дослідженнях зарубіжні – Р. Барт, С. Г. Кара-Мурза, Дж. Лалл, Х. Ортега-і-Гассет, В. Л. Паррінгтон, К. Поппер – та вітчизняні – О. М. Гриценко, В. Ф. Іванов, А. З. Москаленко, Б. В. Потятиник, Г. Г. Почепцов, В. В. Різун, В. І. Шкляр – науковці).
Персональний журналізм як певний тип інформаційної діяльності з’являється в медіа-системі США в першій половині ХІХ ст., коли зміцніла буржуазія почала жадати серйозних інформаційних органів. Саме тоді у пресі починають відбуватися зміни, за яких провідну роль відіграє фактор особистості, що можна вважати початком ери персонального журналізму. Проте серед дослідників до сьогодні відсутня єдність щодо його визначення. Для американських науковців персональний журналізм пов’язаний із самовираженням журналіста чи редактора через газету та часопис, коли саме особистість визначає політику видання і вона змінюється під впливом еволюції його поглядів (М. Емері). Ю. М. Власов пов’язує виникнення зазначеного феномена з перетворенням видання у комерційне підприємство, де політичні та комерційні інтереси журналіста-редактора-видавця визначали й політику видання. З точки зору І. Засурського персональний журналізм притаманний лише «газетам-поглядам» що орієнтовані на освічену політизовану еліту суспільства, і не стільки інформують, скільки оприлюднюють свою інтерпретацію фактів чи подій. Нарешті петербурзька школа журналістикознавців розглядає персональний журналізм як таке явище, коли видання від початку до кінця створюються однією людиною.
Проте в усіх цих визначеннях залишається осторонь декілька важливих нюансів. По-перше, персональний журналізм з’являється саме тоді, коли журналістика отримує вихід на широку аудиторію, а її інформація, завдяки появі масового читача, стає суспільно вагомою. По-друге, персональний журналізм, що розуміється нами як «власний», «особистісний», не може утвердитись без певної незалежності журналіста, редактора чи видавця без виникнення законодавчих та економічних передумов. І, по-третє, персональний журналізм не може існувати без автора – «володаря думок», якому є що повідати масовому читачеві, розраховуючи на його обов’язкову реакцію.
Відсутнє у світовій науковій думці і чітке визначення періоду, коли складається персональний журналізм. На думку Д. Д. Тодорова, цю еру відкриває Дж. Г. Беннетт, розвиток і пік припадає на роки громадянської війни, коли діє видавець Х. Грілі, а дещо пізніше – Ч. А. Дана. Завершує цей період «жовта преса» і безпосередні попередники газетного імперіалізму Дж. Пулітцер та У. Р. Херст. М. Емері вважає, що до ери персонального журналізму так чи інакше належать Г. Дж. Реймонд, Дж. Г. Беннетт, Х. Грілі, С. Боулс ІІІ, У. К. Браянт, Ч. А. Дана, Е. Л. Ґодкін, Г. Уатерсон та інші. Тобто пік діяльності представників персонального журналізму, на його думку, припадає не стільки на час громадянської війни, скільки на роки після неї аж до кінця ХІХ ст.
Ф. Л. Мотт розглядає поетапний розвиток феномена персонального журналізму у світлі діяльності спочатку Дж. Г. Беннетта, Х. Грілі, потім – Ч. А. Дана, Е. Л. Ґодкіна, Дж. Пулітцера та ін.
На наш погляд, ці точки зору не стільки заперечують одна одну, скільки доповнюють. Можна твердити, що феномен персонального журналізму – це явище не конкретного проміжку часу, а складна концепція, що пройшла певні етапи розвитку, які тісно пов’язані із соціальними, політичними, економічними умовами розвитку американського суспільства. Крім того, можна висловити припущення, що з часом концепція персонального журналізму виходить за межі Сполучених Штатів і її риси стають притаманними ЗМІ інших країн.
Що ж до передумов виникнення феномена, то більшість дослідників сходиться на тому, що підґрунтям для формування цього явища стала перша пенсова газета Б. Дея «The New York Sun». Проте у цьому випадку вважаємо за необхідне використати ще й епітет «спрощений», що точніше передає сутність його початкового етапу. Саме представники «спрощеного персонального журналізму» несли на собі весь тягар процесу видання газети, а їх інтереси визначали інформаційну та комерційну політику видання. До таких діячів належать Дж. Г. Беннетт (газета «The New York Herald»), Х. Грілі (видання «The New York Tribune»), Г. Дж. Реймонд (газета «The New York Times»).
Другий етап формування персонального журналізму припадає на середину ХІХ ст., коли в США починається стрімке зростання виробництва, виникає значна кількість видань, розширюється читацька аудиторія, і власник газети змушений збільшувати обсяги видавницького бізнесу. Безпосереднє втручання власника у всі стадії створення видання зберігається, але сам процес проходить із залученням найманої сили, редактор здійснює керування ним та виконує роль редактора-менеджера. Другий етап можна назвати «безпосереднім персональним журналізмом». Термін «безпосередній» у цьому контексті передбачає особистий вплив власника на політику видання, структуру його редакції, комерційну та рекламну політику. За представника другої стадії концепції взято Ч. А. Дана з виданням «The New York Sun».
Третій етап, який у роботі названо «корпоративний персональний журналізм» (тобто той, який властивий корпорації), відштовхується від процесу концентрації інформаційного ринку. Першим представником цього етапу є Дж. Пулітцер, який заклав основи розвитку американських газетних ланцюгів, побудувавши їх за принципом особистісного керування. Головним конкурентом, а одночасно й послідовником Дж. Пулітцера, був У. Р. Херст, діяльність якого є найяскравішим прикладом корпоративного персонального журналізму. На стадії корпоративного персонального журналізму виникає два шляхи розвитку феномена: шлях, притаманний «жовтій» пресі (у цьому дослідженні розглядається на прикладі редакторської спадщини Дж. Пулітцера та У. Р. Херст), та шлях якісних видань (за основу взято діяльність А. Окса).
Як стає очевидним з попередніх трьох етапів розвитку концепції персонального журналізму, діяльність її представників вкладається у схему «один автор => одна думка». На першому «спрощеному» етапі ця ланка була найкоротшою і мала такий вигляд: «один автор-власник => одне видання => одна думка», де автор є не тільки журналістом, автором матеріалів, але й автором, творцем свого видання. На другій стадії (безпосередній персональний журналізм) за умов створення редакційного колективу схема розширюється: «один автор-власник => одне видання => багато авторів => одна думка». Третя стадія, що спирається на досвід роботи газет в умовах концентрації преси, може бути виражена ланцюгом «один автор-власник газетного ланцюга => багато видань => багато авторів => одна думка». І, нарешті, четвертий, заключний етап, змінює думку про механізми підвищення ефективності журналістики, доводячи, що персоніфікована (тобто уособлена) журналістика може не зважати ні на видання, ні на політику роботодавця, ні на розстановку політичних та економічних сил і діє за схемою «один автор => багато власників => багато видань => одна думка».
У другому розділі «Своєрідність формування феномена персонального журналізму в північноамериканській пресі» розглядаються перший та другий етапи становлення персонального журналізму на прикладі діяльності Б. Дея, Дж. Г. Беннетта, Х. Грілі, Г. Дж. Реймонда, та Ч. А. Дана.
У підрозділі 2.1. «Виникнення масової преси: передумови формування явища персонального журналізму» доведено, що система засобів масової інформації в США розвивається паралельно з розвитком усієї соціальної системи, а не спираючись на культурне підґрунтя, як це було у країнах Європи. При цьому газетам та журналам кінця ХVIII – початку ХІХ ст. доводилося не тільки виконувати свої безпосередні інформаційні функції, але й виступати в ролі вихователя, тлумача тих чи інших соціальних, економічних, політичних подій, вчителя тощо.
Конституція США – фундаментальна основа американської системи влади – не була б ратифікована в 1791 р. усіма 13 штатами, якби не «набір» з 10 поправок, який має назву Білль про права і покликаний захищати права особистості. Не випадково право на свободу висловлювання у ЗМІ закладено першою з цих поправок.
Незалежність від впливу політичних партій породила нову проблему функціонування преси – економічну. Видавці, що вирішували створити незалежні видання, повинні були знаходити шляхи подолання фінансових проблем, виробляти систему принципів організації прибуткової преси. Отже історичний розвиток американських ЗМІ на початку ХІХ ст. привів до створення нових умов функціонування газет та журналів, за яких вдало працювати на інформаційному ринку могла лише видатна особистість, що потребувала висловлювання за допомогою друкованих медіа, а також мала хист підприємця.
У підрозділі 2.2. «Діяльність Бенджаміна Дея як підґрунтя для виникнення персонального журналізму» йдеться про редакторську спадщину власника першої щоденної масової газети США «The New York Sun» – Бенджаміна Дея, який гостро відчував, чого потребує читач і завжди задовольняв його потреби. Б. Дей зрозумів, що його аудиторія – це дуже уважна й чутлива маса громадян. Їй не потрібні високопрофесійні журналістські тексти та актуальна політична інформація. Саме тому пряма, проста, свіжа манера письма відповідала наповненню «The Sun» і задовольняла читачів. Б. Дей майже інтуїтивно винайшов та почав застосовувати ті елементи, які ми сьогодні називаємо складовими «масової комунікації».
Крім того, він першим довів, що існування масової інформації може бути не тільки життєздатним, але й вигідним, поєднавши у своїй діяльності якості журналіста та бізнесмена.
У підрозділі » аналізується редакторсько-журналістська діяльність власника газети «The New York Herald». Термін «спрощений персональний журналізм» у цьому контексті означає одноосібне налагодження видавничого процесу з метою одноосібного висловлювання думки та отримання прибутку за принципом «один автор-власник => одне видання => одна думка».
Дж. Г. Беннетт, по суті, зайняв новий сегмент читацької аудиторії. Він орієнтувався не просто на середнього американця, а на «робітничу аристократію», яка була новим явищем у соціумі, що цілеспрямовано створювалося на американському підґрунті. Редакторський талант того часу складався з уміння визначити інформаційну політику видання, а також з комерційної вдачі. Можна твердити, що Дж. Г. Беннетт був першим, хто перетворив газетне виробництво на справжній бізнес.
» мова йде про виокремлення в сорокових роках ХІХ ст. ще одного напрямку у розвитку персонального журналізму. У спрощеному вигляді з’являються спроби створити видання, яке б не наслідувало сліпо принцип читацького інтересу, а надавало більш якісний та збалансований інформаційний продукт. Схема «один автор-власник => одне видання => одна думка» залишається, але відтворюється на іншому якісному рівні.
Цей напрямок представляє Хорас Грілі з його виданням «The New York Tribune», що вийшло у 1841 р. і невдовзі зайняло третє місце за накладом серед щоденних видань Америки.
Якщо взяти до уваги усі відомі визначення феномена персонального журналізму та спроектувати їх на особистість Х. Грілі, то побачимо, що персональний вплив суттєво відчувається в інформаційній діяльності, а комерційна та рекламна сфера обмежуються лише особистим добором кадрів. Звідси можна зробити висновок, що Хорас Грілі є не лише представником спрощеного персонального журналізму, але й започатковує новий напрямок розвитку американської преси, у подальшому притаманний якісним виданням, що буде розроблятися Генрі Реймондом, Адольфом Оксом і представниками персоніфікованої журналістики.
У підрозділі » розглядається діяльність Г. Дж. Реймонда, з чиєї ініціативи була започаткована «The New York Times». Він сам визначав політику видання як інформаційну, так і комерційну. Видання користувалося значним попитом серед масової аудиторії. Власник «The New York Times» пішов по шляху Грілі, не захоплюючись сенсаціями, а надаючи читачам якісний продукт. Саме завдяки головному редактору, завдяки його журналістським та бізнесовим здібностям «The New York Times» приносила прибуток, але така тенденція зберігалася тільки за часів його діяльності, спираючись на фактор «персонального».
У підрозділі Дана» розкривається зміст другого етапу досліджуваного явища. Термін «безпосередній» у цьому контексті передбачає особистий вплив власника на політику видання, структуру редакції, комерційну та рекламну політику. У роботі розглядається редакційний досвід лише одного з представників цього періоду, оскільки, на наш погляд, робота Ч. А. Дана над створенням і функціонуванням «The New York Sun» є найяскравішим прикладом діяльності в межах безпосереднього персонального журналізму, що є перехідним від етапу спрощеного персонального журналізму до корпоративного.
Ч. А. Дана був першим американським редактором, який свідомо підійшов до видавництва газети як до звичайного комерційного виробництва. Особливість цього виробництва полягала в тому, що головним стрижнем була особистість власника. Персональний вплив Ч. Дана поширювався не тільки на концепцію газети як засобу масової інформації, а й на весь процес виробництва, включаючи й додатки до «The New York Sun». Дана став першим в історії американської преси редактором-менеджером, автором, що майже досконало володів комерційними прийомами й орієнтувався на інформаційному ринку. Тому особистий вплив Дана на його видання був безпосереднім та свідомим. Тобто, при вже досить великому штаті редакційних працівників на перший план вийшла особистість її власника, а окреслена нами схема суттєво видозмінюється: «один автор-власник => одне видання => багато працівників => одна думка».
Третій розділ «Феномен персонального журналізму в пресі США другої половини ХІХ ст.» є спробою відповісти на запитання, чому феномен персонального журналізму притаманний лише американській пресі. Розглядаючи закономірності розвитку редакторської діяльності Дж. Пулітцера, У. Р. Херста та А. Окса, ми доводимо, що наприкінці ХІХ ст. виникають два шляхи розвитку персонального журналізму: у сфері «жовтої» та «якісної» преси, які мають схожі засоби функціонування, але розходяться на рівні мети. І якщо шлях у сфері «жовтої преси» призводить до індустріалізації інформаційної діяльності і перетворює її на великий бізнес, то напрямок розвитку досліджуваного феномена, притаманний «якісній пресі», залучає медіа-систему до суб’єктів політичної діяльності.
У підрозділі 3.1. «Вплив трансформації американського ринку преси після громадянської війни на формування феномена персонального журналізму» констатується, що після громадянської війни виникають два погляди на незалежну американську пресу. Перший – економічна стабільність видання як комерційного виробництва (досвід Б. Дея та Дж. Г. Беннетта). Другий – прагнення зробити якісні газети, на основі оригінальної інформаційної та комерційної політики. Цей шлях професійної відповідальної журналістики (традиції, започатковані Х. Грілі, Г. Дж. Реймондом, частково Ч. А. Дана).
Найяскравішими прикладами першого напрямку є редакторська діяльність Дж. Пулітцера у створенні та розвитку газети «The New York World» та його основного суперника У. Р. Херста (газета «The New York Jou al»). Другий шлях доречно розглядати на прикладі функціонування газети «The New York Times» та діяльності її редактора А. Окса.
У підрозділі » розглядається особа Дж. Пулітцера, який сам очолював як творчу, так і економічну діяльність видання, що є основною рисою персонального журналізму у його класичному розумінні.
Одночасно, як власник газет, він першим зіткнувся з невідомими раніше проблемами: рекламна конкуренція, конкуренція накладів, поява технічних новинок та збільшення капіталовкладень, зростання витрат на заробітну платню та поставки паперу для зростаючих накладів. Це змусило його розробити економічну стратегію розвитку видання, спрямовану на збільшення накладу та зростання прибутків. Пулітцер розгорнув кампанію, присвячену саморекламі видання, почав застосовувати нові технології, розробляв кампанії із залучення потенційних рекламодавців тощо. У результаті прибуток «The New York World» у середині 90-х рр. ХІХ ст. досяг 1 млн. дол. на рік.
Отже, Дж. Пулітцер сам очолював як творчий, так і економічний аспекти діяльності видання, що є основною рисою персонального журналізму в його класичному розумінні.
Під впливом часу газета стає капіталістичним підприємством, а її власникові вже недостатньо виконувати ті функції, що були характерними для періоду спрощеного персонального журналізму. Він мав відчувати найоптимальніший курс та спрямованість видання, однаково добре розбиратися і в творчому, і в економічному аспектах діяльності. Усе це призвело до появи так званої корпоративної журналістики, створення газетно-видавничих об’єднань, а разом з цим і до корпоративного персонального журналізму. На перший план знову висувається поняття «персонального». Часи преси, побудованої за принципом «один автор-власник => одна газета => одна думка», пройшли. Змінилося внутрішнє наповнення цього ланцюжка: «... => багато видань => багато авторів => ...», але основна рушійна сила створення видання (або низки видань) – «один автор-власник газетного ланцюгу» і результат діяльності – «одна інформаційна політика» (читай «одна думка») залишились.
У підрозділі 3.3. «Редакторська діяльність Уїльма Рендольфа Херста в межах корпоративного персонального журналізму» аналізується редакторсько-журналістська діяльність У. Р. Херста, що, безумовно, є прикладом персонального журналізму, який будувався за схемою: «один автор-власник газетного ланцюгу => багато видань => багато авторів => одна думка».
Разом з тим новаторською була його менеджерська діяльність. По-перше, він миттєво реагував на всі зміни на інформаційному ринку і коригував діяльність видань залежно від них. По-друге, продовжуючи пошуки Дж. Пулітцера в галузі реклами, він розробив гнучку шкалу цін на рекламні оголошення. Хоча кожен примірник популярної газети продається нижче собівартості, і зростання накладу з цієї точки зору веде до збільшення виробничих витрат, плата за одиницю рекламної площі при різкому зростанні накладу масового видання збільшується настільки, що дає можливість повністю перекривати додаткові витрати й отримувати величезні прибутки. Тобто, чим вище наклад, тим вище, завдяки рекламі, доход популярної газети, що й забезпечує, врешті-решт, прибуток.
У. Р. Херст першим перетворив газетно-видавничу справу на своєрідний конвеєр, основне завдання співробітників якого полягало у пошуках інформації швидше, ніж конкуренти. «Якщо ж новин нема, то їх треба придумати», – головний принцип репортерів його видань. Цей конвеєр уможливив створення цілої газетної монополії фамільного типу, різко видозмінивши систему одноосібного газетного господарства. Ця монополія трималась тільки завдяки таланту самого У. Р. Херста.
У підрозділі » зазначається, що Адольф Окс уперше використав принципи персонального журналізму під час виведення із кризи якісного видання. Він довів, що, використовуючи властиві масовим виданням методи (зниження ціни в роздрібній торгівлі, збільшення рекламної площі, реорганізація системи розповсюдження тощо), можна створити прибуткову якісну газету з великим накладом. Справи «The New York Times» пішли вгору, коли видавець поєднав у своїй діяльності якості журналіста, професійного видавця та досвідченого менеджера. А. Окс довів, що американське суспільство потребує якісної журналістики, і при застосуванні правильної інформаційної та економічної політики газета матиме успіх на інформаційному ринку.
Третій етап розвитку персонального журналізму свідчить про його перехід на принципово новий якісний рівень. Елемент «персонального» розповсюджується не тільки і не стільки на процес створення видання, скільки на процес формування реакції на інформацію, що в ньому друкується. Громадська думка формується таким чином, як того забажають Дж. Пулітцер, У. Р. Херст або А. Окс. Ланка «один автор => одна думка» набуває нових структурних компонентів, перетворюючись на «один автор-власник газетного ланцюгу => багато авторів => багато видань => одна думка». І якщо Дж. Пулітцер і У. Р. Херст, звертаючись до масової аудиторії, формують громадську думку як компонент масової свідомості, то А. Окс створює орієнтири для еліти, яка з часом стане визначальним елементом для ролі преси як «четвертої влади».
У четвертому розділі «Сучасні прояви феномена персонального журналізму на інформаційному ринку Сполучених Штатів Америки» розглядається шлях «якісної преси», де сучасні прояви персонального журналізму вбачаються у діяльності колумністів та їх ролі у суспільному і політичному житті США.
У підрозділі Вплив трансформації ринку американської преси на розвиток феномена персонального журналізму» доводиться, що звична для сучасної Америки система преси формується під безпосереднім впливом персонального журналізму, проходячи всі описані вище етапи розвитку (поява щоденних газет, формування типу масової преси, що існує за рахунок прибутків від реклами та діє за економічними законами, формування нової ролі професійної журналістики та перехід видавничої справи у сферу великого бізнесу і великої політики, коли прибуток залежить від реклами, реклама від накладу, а наклад – від симпатій аудиторії). До того ж, порівняно з традиційною структурою феномена персонального журналізму, сучасні його прояви вказують на докорінну зміну організації діяльності його представників. Журналіст (або за структурою «автор») займає позицію об’єктивного або нейтрального критика не всередині суспільства, а десь поза ним або над ним.
У підрозділі » мова йде про формування останньої стадії розвитку концепції персонального журналізму – персоніфіковану журналістику.
Поява на ринку преси національних синдикованих колумністів, підкріплена відповідними законодавчою та політичною базами, врешті-решт призвела до того, що змінилася соціальна функція преси як особливого інституту. Американська система ЗМІ, скориставшись обставинами й умовами, що створилися в другій половині ХХ ст. у соціальному, політичному, економічному середовищі, обрала нетрадиційний шлях розвитку. Медіа вже не інформують, контролюють чи розважають. Вони створюють політику, визначають стиль життя, змінюють систему цінностей. Провідні журналісти, що змогли сформувати власну аудиторію, вже не просто входять до елітного соціального прошарку, вони його формують. Ланцюг «один автор => одна думка» вперше не зважає на інформаційний канал. Тобто ЗМІ із задоволенням публікують статті видатних колумністів, незважаючи навіть на те, що їх думка не збігається з інформаційною політикою видання. Тому доречним буде визначити новий ланцюг: «один автор => багато видань => багато власників => одна думка». І ця думка може набувати такої сили, що починає визначати політику (як внутрішню, так і зовнішню) всієї держави.
Подальший розвиток американської медіа-системи (особливо це видно на сучасному етапі) призводить до послаблення ролі «персонального». Провідні медіа-структури відмовляються від послуг видатних журналістів. Таким чином вони уникають ситуації, коли співробітник каналу має більше впливу на аудиторію, ніж сам канал. До того ж, в умовах соціальної нестабільності у США на перший план висувається теорія соціально відповідальної преси, яка має менше повноважень, але сприяє адекватнішому висвітленню подій політики держави. Персональний журналізм поступово трансформується в персоніфіковану журналістику, а потім взагалі втрачає позиції, завершуючи своє функціонування. Єдина сфера, де можливий його розвиток – діяльність транснаціональних медіа-корпорацій. Але ці прояви можливі лише на концептуальному рівні під час створення головних засад функціонування медіа-концернів. Слід зауважити, що у такому разі феномен «персонального» виходить за межі системи засобів масової інформації, переходячи в комунікативну сферу. Тобто мова вже йде не про персональний журналізм, а про «персональну комунікацію».
ВИСНОВКИ
У висновках викладено основні результати дослідження, окреслено ті наукові проблеми, що постали у процесі роботи і потребують подальшого розгляду.
Дисертаційна робота присвячена детальному аналізу феномена персонального журналізму на прикладі преси США ХІХ–ХХ ст. Означене явище розглянуто в практиці журналістської та редакторської діяльності провідних американських журналістів та редакторів ХІХ ст., таких як Бенджамін Дей, Джеймс Г. Беннет, Хорас Грілі, Генрі Дж. Реймонд, Чарльз А. Дана, Джозеф Пулітцер, Уїльям Р. Херст та Адольф Окс. Феномен персонального журналізму визначається як концепція інформаційної діяльності, що формується в пресі США протягом ХІХ ст., охоплюючи як масовий, так і якісний типи видань. При цьому визначальним фактором формування інформаційної, комерційної та функціональної політики газети стає фактор особистості автора-власника. Тобто поняття «персонального» втілюється в ланцюжку «один автор => одна думка». І якщо під час становлення американської преси як соціального інституту творцем виступає спочатку автор-редактор газети (переважно масового типу), то потім він трансформується у редактора-менеджера, а далі в автора-власника медіа-концерну, поширюючи свій вплив на всі видання, що входять до його медіа-структури (найяскравіші приклади – діяльність Дж. Пулітцера та У. Р. Херста). На сучасному етапі поняття «персонального» виходить за межі політики видання і знову повертається до авторської позиції на рівні впливу думок відомих журналістів, поширюваних за допомогою медіа-системи (американські національні синдиковані колумністи).
Поняття персонального журналізму є складним системним явищем, що має чотири етапи розвитку і може сформуватися при наявності таких складових:
- по-перше, це можливість власника створити по-справжньому незалежний ЗМІ як з матеріального, так й ідеологічного боку. І якщо фінансова незалежність поступово стає звичайним явищем на світовому ринку преси незалежно від національних особливостей формування медіа-системи, то ідеологічна незалежність у її «чистому» вигляді формується у США протягом ХVIII–XX ст., коли виникає, стверджується і починає ефективно діяти відповідна законодавча база, що надає пресі небачені повноваження та можливості;
- по-друге, наявність масової аудиторії, а значить і можливість впливати на громадську думку. Ось чому традиційне у сучасному вітчизняному журналістикознавстві ставлення до діяльності політичної преси XVIII ст. як прикладу персонального журналізму є не зовсім доречним. У ті часи не йшлося про масову свідомість. Журналіст не міг розраховувати на постійну масову аудиторію, з якою й ведеться комунікативний процес, покликаний створити певну громадську думку про подію. Те ж саме можна сказати і про сучасні комунікативні технології, такі як Інтернет. Сьогодні з’являється велика кількість сайтів, де йдеться про персональний журналізм у Всесвітній мережі. Мовляв, нові засоби масової комунікації надають можливість без перешкод створювати власний інформаційний продукт, висловлювати особисту точку зору, тобто займатися «власною журналістикою». Але чи можна назвати цей процес масовою комунікацією? Звичайно, ні. Скільки користувачів Інтернет є постійними відвідувачами сайтів так званих діячів персонального журналізму? Навіть у розвинутих країнах їх кількість не перевищує позначки 1000. Якщо перенести її на традиційні ЗМІ, то це навіть не наклад районної газети. Тобто таке явище більш доцільно назвати персональною інформаційною діяльність з елементами прос’юмеризму (за Тоффлером);
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що про персональний журналізм йдеться тоді, коли власник (автор) ЗМІ самовиражається за його допомогою, фінансово й ідеологічно незалежний та орієнтується на велику кількість споживачів, що дозволяє впливати на громадську думку.
Виходячи з генези феномена персонального журналізму, з упевненістю можна казати про формотворчість цього явища, яка визначається:
- появою нових типів американської друкованої преси ХІХ ст. (спочатку масової, а потім жовтої) і, відштовхуючись від елемента «персонального», розробкою власних шляхів розвитку газет;
- визначенням особливого місця преси США як сформованого соціального інституту, позиціонування її в соціумі.
Усі ці елементи доводять, що персональний журналізм як формотворчий елемент медіа-системи є суто американським феноменом, без якого неможливе ставлення до системи ЗМІ як до «четвертої влади». Отже, логічно зазначити, що використання терміна «четверта влада» за межами американського інформаційного простору ХХ ст. вимагає певних коректив.
В Україні не йдеться зараз ні про фінансову та ідеологічну незалежність ЗМІ, ні про сформоване міцне аудиторне коло, ні про видатних редакторів-журналістів, які потребують постійного контакту зі споживачами інформаційного продукту. Безперечно, кожен із цих елементів має прояви на вітчизняному інформаційному просторі, втілюючись у шляхах вирішення проблеми свободи слова, методах залучення широких аудиторних мас, прикладах діяльності авторської журналістики. Але всі вони є фрагментарними і не складають чіткої структури певної системи.
До того ж, одним з найважливіших моментів, що сприяли перетворенню американської медіа-системи на «четверту владу», стала особливість розвитку американського суспільства: преса розвивалася паралельно із соціальною структурою, з розвитком нової нації, інколи перетягуючи на себе функції інших соціальних інститутів – літератури, освіти, політики, економіки. Саме такий шлях зумовив безпрецедентне перетворення засобів масової інформації на автономну структуру, що інколи стоїть над суспільством і контролює всі процеси, що відбуваються у ньому. |
