ЗАСОБИ ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ ВИРАЗНОСТІ ТА ДІЄВОСТІ (НА МАТЕРІАЛАХ ПАМФЛЕТІВ І НАРИСІВ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО)



Название:
ЗАСОБИ ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ ВИРАЗНОСТІ ТА ДІЄВОСТІ (НА МАТЕРІАЛАХ ПАМФЛЕТІВ І НАРИСІВ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО)
Альтернативное Название: СРЕДСТВА публицистической ВЫРАЗИТЕЛЬНОСТИ И ДЕЙСТВЕННОСТИ (НА МАТЕРИАЛАХ памфлетов и очерков Николая Хвылевого)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, відзначено наукову новизну її осмислення, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологічні принципи дослідження, констатується теоретична та практична значимість досягнутих результатів аналізу публіцистики Хвильового, наведено дані про їх апробацію, структуру дисертації.


У першому розділі роботи – „Історіографія проблеми” – розглянуто ступінь опрацювання теми. Підрозділ „Публіцистика Миколи Хвильового як предмет наукового дослідження” розкриває стан вивчення публіцистичного доробку митця. Дотримуючись диференціації робіт про Хвильового, запропонованої дослідниками його художньої творчості, дисертант виділяє три періоди осмислення публіцистичної спадщини відомого діяча. Перший етап – це прижиттєва критика творчості Хвильового від початку його діяльності до самогубства (1921–1933). Другий період розвивався у двох напрямках: вульгарно-соціологічні оцінки українського підрадянського літературознавства в період заборони творів Хвильового (1933 – кінець 1980-х) та роботи вчених української діаспори (1933 – кінець 1980-х). Третій – розпочався після реабілітації Хвильового в Україні (кінець 1980-х) і триває до нині.


Роботи першого періоду були переважно публіцистичними або позначені впливом вульгарного соціологізму. Після травня 1933 року дослідження в підрадянській Україні практично припиняються, а для закордонних робіт даного етапу властиві публіцистичність і мінімальна довідковість. До того ж, творчість Хвильового розглядалася часто лише в політичному аспекті, а кінець 1940-х та наступні роки характеризуються ще й своєрідною полемікою навколо його постаті. Дисертант також зазначає, що „Україна чи Малоросія?” до 1990 року була відома лише за вульгарно-соціологічними працями, що також вплинуло на сприйняття публіцистики Хвильового. Ситуація за кордоном покращилася з виходом п’ятитомного видання творів Хвильового в 1980-х, у якому вміщено статті про публіцистику митця: Г. Костюк зосереджує увагу на аналізі двох нарисів, Ю. Шевельов, крім ідей, висловлених Хвильовим під час дискусії, розглядає стиль памфлету “Про Коперника з Фрауенбурга, або Абетка азiатського ренесансу у мистецтвi”.


Роботи нового періоду диференційовано за тематичним принципом. Специфічною ознакою початку своєрідної хвильовіани (кінець 1980-х – середина 1990-х) була потреба дати загальний огляд діяльності невідомого до цього часу українському читачеві митця. Такими були статті В. Агеєвої, С. Гречанюка, М. Жулинського та ін. Ю. Ковалів та М. Шкандрій розглядали участь Хвильового в дискусії 1925-1928 рр., О. Ільницький аналізує полеміку Хвильового з „Новою ґенерацією” 1930 року. Окрему групу становлять роботи, у яких розглядається світогляд публіциста, викладений у його памфлетах.


Художні твори Хвильового стають об’єктом філологічних дисертацій, монографій. Хвильовіана кінця ХХ і початку ХХІ століть характеризується виходом розвідок, у яких художня творчість Хвильового розглядається у певному аспекті, вибраного для аналізу авторами (літературне життя двадцятих, концепції, напрямки). Серед робіт сучасного періоду маємо дві статті, у яких досліджуються виражальні засоби в памфлетах Хвильового: В. Дорошенко проаналізував поетику твору “Про демагогiчну водичку, або Справжня адреса української воронщини,  вiльна конкуренцiя, ВУАН i т.д.”, а М. Слюсаренко – специфіку творення Хвильовим образу-типу. Крім історій літератури, памфлетна творчість Хвильового подається в навчальних виданнях з культурології, філософії, історії. Його діяльність стає об’єктом дисертаційних досліджень істориків і філософів.


Доведено, що з кінця 1980-х постать Хвильового привертає увагу вчених різних гуманітарних дисциплін, однак найактивнішими дослідниками його діяльності є літературознавці, проте й вони звертаються частіше до художньої творчості чи тематичного аналізу памфлетів, а його нарисистика залишається поза увагою.


У другому підрозділі – Концепт „засоби публіцистичної виразності і дієвості” та питання жанрової ідентифікації” – проаналізовано розбіжності в концепціях дослідників результативності журналістських виступів, формозмістових складників твору, публіцистичних жанрів. Про ефективність і дієвість більшість учених говорить як про різні типи результативності. Дисертант, приєднуючись до думки С. Корконосенка, вважає ефективність і дієвість синонімами на окреслення одного поняття, підтвердженням чому є публіцистика Хвильового. Дані терміни визначаються як сукупність результатів впливу на свідомість, психологію та поведінку аудиторії, людини, соціальної групи та суспільної системи. Одним із чинників дієвості виступу є комплекс формозмістових компонентів твору, на позначення яких ученими даються різні терміни, проте найбільш прийнятним дисертант обирає концепт „засоби публіцистичної виразності та дієвості”.


Не менш заплутаною є теорія жанрів, що зумовлюється складністю питань та певними жанровими модифікаціями в історичному розвитку. Незважаючи на це, жанри традиційно поділяють на три групи: інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Проте останнім часом зявляються роботи, в яких фіксуються додаткові види та групи творів. Немає також єдиної точки зору на теорію жанрів памфлету (походження, типологія, приналежність до певної групи жанрів тощо) та нарису (визначення, типологія, різновиди, предмет зображення та ін.). Здійснений аналіз робіт про природу, становлення та розвиток даних жанрів дає можливість синтезувати як прийнятне в дисертаційній роботі такі їх визначення: памфлет – це художньо-публіцистичний твір на актуальну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку, стилю якого притаманні афористичність, експресивність, ораторські інтонації, образність, іронія, згущена до сарказму; нарис – це невеликий художньо-публіцистичний твір, в основу якого покладено відтворення реальних фактів, подій, осіб і головними ознаками якого є репортажність, художність та аналітичність.


Дисертант, залучаючи як приклад публіцистику Хвильового, доводить, що варто відмовитися від будь-якої типології жанру памфлету, натомість приєднується до традиційної типології жанру нарису (портретний, проблемний та подорожній), виділяючи такі його різновиди: документальний, белетристичний та дослідницький, які базуються на домінуванні певних авторських прийомів відтворення дійсності. Обидва жанри поєднують різноманітні ознаки, тому при їх дослідженні необхідно врахувати весь комплекс формозмістових компонентів.


Другий розділ дисертації – „Засоби публіцистичної виразності та дієвості в памфлетах Миколи Хвильового” – складається з трьох підрозділів. У першому „Естетична концепція Хвильового-памфлетиста” – аналізуються ідеї, висловлені публіцистом під час дискусії 1925-1930 рр. Цикл памфлетів „Камо грядеши” (1925) присвячувався долі національного мистецтва. У цьому зв’язку полеміст подає визначення мистецтва, висуває концепції „романтики вітаїзму” та „азіатського ренесансу”, відстоює думку про самовдосконалення творців, які мусять орієнтуватися на європейську майстерність. Дані судження Хвильовий розвиває у збірці „Думки проти течії” (1926), проте головним у ній було визначення „психологічної Європи”.


У концепціях „азіатського ренесансу” (культурний розквіт східних країн) та „психологічної Європи” (своєрідний тип допитливої людини-митця) публіцист модифікує теорію циклічності культур О. Шпенглера. На відміну від німецького мислителя, Хвильовий дотримується думки про відкритість кожного культурного циклу, вічність європейської культури, заперечує роль Росії в розвитку світового мистецтва тощо. У серії памфлетів „Апологети писаризму” автор повністю змінив трактування образу „Європа”, що постає як історично-культурна конкретність, альтернатива Москві. Тему самостійності українського мистецтва і всієї держави Хвильовий продовжив у памфлеті „Україна чи Малоросія?”, однак після його публікації виходять статті партійних діячів, у дискусію втручаються Сталін та Каганович, після чого Хвильовий вже не міг відверто критикувати існуючу систему і висловлювати нові думки, проте в подальших творах продовжує боротьбу з примітивізмом.


Після ліквідації ВАПЛІТЕ полеміст зрікається всіх своїх ідей і в наступних памфлетах навіть критикує тих, хто підтримував його. По завершенню полеміки (початок 1930-х) і згодом за кордоном (1948-1980), виходять роботи, у яких Хвильового було звинувачено у фашизмі. Підставами для цього слугували деякі вислови в „Україні чи Малоросії?”, змальований у памфлетах образ сильної людини на кшталт „надлюдини” Ф.Ніцше, відгородження від мас, що сповідував Х. Ортега-і-Гасет – представник концепцій „масового суспільства” та „теорії еліти” тощо. Проте дисертант доводить безпідставність даних тверджень, вважаючи, що деякі аналогії простежуються у світоглядах Хвильового й А. Дж. Тойнбі.


У другому підрозділі„Засоби комічного в памфлетах Миколи Хвильового” – проаналізовано погляди науковців про природу комічного, зроблено короткий екскурс в його  історію. Дисертант на прикладі памфлетів Хвильового спростовує твердження про неактуальність сатиричних творів радянської епохи, аналізує способи творення комічних образів („енко”, „сатана в бочці”, „молода” молодь” тощо), доводить, що за допомогою певних прийомів (сатиричного персонажу, сатиричної картини, сатиричного словесного образу, комічної деталі) полеміст висміює своїх опонентів і графоманів. Важливу роль у творенні комічного відіграють заголовки, котрі стають цементуючим компонентом оповіді.


Досить широко автор використовує мовний комізм, який полягає у створенні контрастних текстів, різновидами котрого є суржикова мова, оксюморони, зведення в одному контексті елементів із різних функціональних сфер тощо. У роботі доведено, що сміх у памфлетах Хвильового має різноманітну тональність – від доброзичливого жарту до відвертого глузування. Цей тон залежить від того, на кого спрямовано сміх. У памфлетах присутня сильна суб’єктивація, проте іронія та сарказм є не просто виявом емоцій, вони входять до системи засобів аргументації, містять певне змістове наповнення.


Третій підрозділ – „Діалогізм у полемічних творах Миколи Хвильового” – розкриває сутність категорії „діалог”, особливості його застосування в памфлетах Хвильового. Дисертант демонструє міждисциплінарне функціонування даної категорії, аналізує наукові концепції теорії діалогу, доводить, що Хвильовий використовує внутрішній діалог, діалог із домінантою висловлення, діалог-взаємодоповнень, діалог-переконання, діалог-диспут. Головною ознакою творів є інтертекстуальність, яка виявляться в наступних діалогічних рівнях: вiдношення текст–текст, iнтертекстуальнi вiдношення текст–жанр та текст–стиль, вiдношення текст–читач, внутрiшньотекстовi вiдношення автор–герой та герой–герой. Крім того, полеміст використовує переважно не катехізисний діалог, а всі типи „сократівського діалогу” – „класичний сократівський діалог”, „метод Сократа навпаки” та „іронічний сократівський діалог”. За допомогою потужного діалогізму Хвильовому вдається подати велику кількість суджень, спростувати погляди своїх опонентів, залучити думки авторитетів, а отже, створити насичений, інтелектуальний і аргументований текст.


Нарисова творчість, що аналізується у третьому розділі дисертації – „Поетика нарисів Миколи Хвильового”, згрупована за тематико-хронологічним принципом. У першому підрозділі – „Абсурдизація чи колективізація: дійсність у нарисі „По Барвінківському району” – характеризуються перші видання твору, його композиція, внутрішні структурні елементи, авторський метод тощо. Основними компонентами, що стають цементуючим матеріалом оповіді й ключем до розуміння твору, на думку дисертанта, є мотиви подорожі та війни держави зі своїм народом; картина українського села, яке нібито вже має “суцільну колективізацію”; пропагандистські та антирелігійні кампанії; образи партійного функціонера Склярова, оповідача (кореспондента), селян (біднота, жіночі образи, типи куркулів); драматургічні прийоми й іронічні засоби; описи природи й побуту. Хвильовий у той час не міг коментувати описані ситуації, тому вдається до своєрідної фрагментарності – він лише зображує абсурдні картини (зібрання артілі, антирелігійні заходи та ін), що супроводжують колективізацію, його герої „самохарактеризуються” в бесідах (саме в діалогах агітпроп Скляров, наприклад, проявляє свою бездушність, селяни постають як обмежені люди тощо), головними оціночними елементами в нарисі є описи природи (образи дощу, вітру, собак) та побуту („малоросійська ідилія” на засіданні комуни й артілі).


Зашифровування й недомовки призвели до хибної інтерпретації твору: на перший погляд здається, що герої вітають колективізацію та всі пов’язані з нею заходи, однак детальний аналіз поетики нарису продемонстрував, що Хвильовий, вдаючись до підтексту й натяків відобразив абсурдність і жорстокість даного процесу. Тому, на думку дисертанта, нарис розпався на два рівні: перший складала апріорна настанова оповідача відшукати паростки нового життя, показати, як “легко й радісно” відбувається колективізація; другий формували реальні картини побаченої дійсності. І ця дійсність не підтвердила оптимістичні настанови кореспондента, мрії про щасливе майбутнє не витікали із зображених картин. Навпаки, картина світу спростовувала ідеологію героїв, яка в тих умовах не могла бути інакшою, аніж партійною позицією.


У другому підрозділі – „Людина й епоха в „сільських” нарисах Миколи Хвильового 1932-1933 років” – аналізуються твори „Бригадир шостої”, „Про любов”, „Із життєпису попелястої корови” та „Оповідання схвильованої Ганки”. Перші два нариси описують життя колгоспу „Спільна праця”, в обох змальовується колективізація як ідеальна форма організації суспільства, хоча за стилістикою і композицією вони неоднакові. Проте у „Бригадирі шостої” іноді позитивна характеристика героїв занижується брутальними жартами, є епізоди, котрі можна інтерпретувати по-різному. Відзначено також, що в описах природи, характеристиках героїв, композиціях нарисів відчувається поетична майстерність автора.


У нарисі „Із життєпису попелястої корови” за допомогою стратегії абсурду, що відтворена більшим чином у сюжеті твору, зображується одна з проблем колективізації – впроваджені в її процесі своєрідні змагання за першість приводять до відмови людей від своєї власності, у цьому поєдинку знецінюються родинні стосунки, учасники таких перегонів вдаються до безглуздих дій. В „Оповіданні схвильованої Ганки” присутні заклики до прийняття норм поведінки, характерних для комуністичної ідеології. Відповідно до майже непристойного змісту твору, що відверто спрямований на виховання дітей, не було знайдено цікавої форми. Крім того, в нарисах, написаних під час голодомору, зображується багате господарство селян, однак Хвильовому вдалося в певній мірі відобразити проблему деградації людини в тогочасному суспільстві.


У третьому підрозділі – „Обставини та герої в „шахтарських” нарисах Миколи Хвильового” – розглядається історія перших видань творів, аналізуються образи відданого партійця Старка („Щасливий секретар”, 1931), шахтаря Кравчука („Останній день”, 1931), комсомольців Швидкого та Чапчика („Майбутні шахтарі”, 1931). На підставі зробленого дослідження формозмістових компонентів дисертант доводить, що „шахтарські” нариси Хвильового, на відміну від деяких „сільських”, не є пропагандистськими. У нарисах присутня авторська іронія, а це означає, що Хвильовий намагався висміяти деякі норми поведінки, нав’язані комуністичним режимом: абсолютна готовність відректися від найдорожчого в житті, намагання „показати себе” у будь-який спосіб. Такі позиції можуть призвести до конфліктів і навіть трагічного завершення їх, як сталося в „Щасливому секретарі” та „Останньому дні”, або, в кращому випадку, люди, котрі приймають дані правила, просто виглядають комічно, що демонструють „Майбутні шахтарі”.


Зазначено, що характеристики багатьох героїв і проблеми, які намагався зобразити автор, розкриваються сюжетно. Проте кожний „шахтарський” твір Хвильового є показовим у плані застосуванні певних, окремих, прийомів. Досить своєрідним є використання Хвильовим свого улюбленого засобу – внутрішнього діалогу. Головні герої всіх „шахтарських” нарисів постійно обдумують якісь проблеми, переконують себе чи просто намагаються щось уявити. Найбільш показовий нарис – „Майбутні шахтарі”, де внутрішні діалоги Чапчика є домінуючим засобом виразності певних думок, характеристики героя, саме на них будується сюжет твору і саме через них подаються певні виробничі деталі. Натомість домінуючим прийомом у „Щасливому секретарі” є іронічні авторські характеристики Старка, а найсильнішим виражальним засобом у нарисі „Останній день” є своєрідна містифікація заголовка.


У Висновках узагальнено результати дослідження, відповідно до мети та завдань встановлено, що:


        учені часто зверталися до аналізу художньої творчості Хвильового чи тематичного аналізу памфлетів, а його нарисистика тривалий час залишалася поза увагою. Причинами недостатнього вивчення публіцистики відомого діяча є тривала заборона його творчості в підрадянській Україні, своєрідне зашифровування Хвильовим своїх суджень, поширеність серед науковців думки про пропагандистське спрямування його нарисів;


        сучасна теорія містить немало суперечливих питань. Це, зокрема, дефініції та класифікації жанрів памфлету й нарису. Дані проблеми зумовлені „гібридною” природою таких творів, тому, досліджуючи їх, необхідно враховувати весь комплекс зображально-виражальних засобів. Показовою в цьому відношенні є публіцистика Хвильового;


        попри деякі помилки, допущені Хвильовим у дискусії, втручання партійців і примусове припинення полеміки, його памфлети вплинули на суспільну й мистецьку ситуацію України, мали резонанс у сусідніх республіках.


        аналіз полемічної творчості публіциста тільки в політичному аспекті є помилковим, оскільки тематика творів виходить за межі політичних проблем. Дана частина спадщини Хвильового свідчить про хибність твердження, що памфлет – жанр, який піднімає лише політичні питання. Тематика творів може бути різноманітна, головна вимога до неї – актуальність і важливість теми в загальнонаціональному масштабі. Памфлети Хвильового можна віднести одночасно і до сатирично-публіцистичних, і до сатирично-белетристичних типів, оскільки в них зображуються злободенні питання, характерні для публіцистики, використовуються всі художні засоби, покликані утримати інтерес читача, що є ознакою белетристики. Так само їх не можна віднести до адресних чи безадресних памфлетів, оскільки тут вказуються і конкретні опоненти, і створюються образи на означення певних явищ, тому варто відмовитися від будь-якої типології жанру памфлету;


        комічне та діалогізм у памфлетах Хвильового є не просто формальною ознакою, вони організовують текст, оскільки авторові доводилося відповідати одночасно багатьом опонентам і залучати чимало думок, тому дані категорії несуть серйозне змістове навантаження, входять у систему засобів аргументації. Наприклад, публіцист сповідував ідею самовдосконалення людини, відповідно обирав і сократівську діалогічну форму, що спонукає розбудити „дух допитливості”. Наявність великої кількості засобів комічного дозволяє віднести твори до викривального жанру памфлету, проте за інтелектуальною насиченістю, способами аргументації вони тяжіють до есе;


        нарисова творчість Хвильового силою впливу на громадськість значно поступається памфлетній, оскільки твори писалися в час суворих заборон і трагічних подій у житті України. Тому публіцист вдавався до зашифровування думок, приховував іронію чи осуд, обережно створював образи та психологічні конфлікти. Для його нарисів є характерними певні недомовки, замовчування, незавершеність деяких епізодів чи навіть цілого твору („По Барвінківському району”), асоціативного поєднання уривків. Ця особливість публіцистики Хвильового, помножена на його каяття під час затухання дискусії 1925-1930 років, спричинилися до того, що більшість дослідників вважає дані нариси пропагандистськими;


        кожний нарис за стилістикою відрізняється від інших, хоча Хвильовий використовує свій традиційний арсенал засобів виразності – змальовує образи, застосовує різні рівні діалогізму, не приховує іронію тощо. Дані формозмістові елементи виконують у творах неоднакові функції, проте головним способом розкриття психології героїв є діалог;


        серед нарисів на сільську тематику вирізняються нариси „По Барвінківському району” та „Із життєпису попелястої корови”, дійсність у яких відтворюється за допомогою стратегії абсурду. У нарисах 1932-1933 рр., спостерігається порушення документальності, оскільки в них замовчується голодомор, хоча дане порушення пояснюється відомими історичними умовами. Проте установка на істинність у даних творах спостерігається у відтворенні моральної деградації людини. „Шахтарські” нариси відрізняються від творів на сільську тематику більш відвертими авторськими характеристиками, часто іронічними;


        частина нарисів („Щасливий секретар”, „Останній день”, „Із життєпису попелястої корови”) за своєю стилістикою більше тяжіє до оповідання, натомість є твори, що відзначаються репортажністю („По Барвінківському району”, „Про любов”, „Майбутні шахтарі”). Всі нариси, крім твору „Про любов”, класифікуються як проблемні, і оскільки серед основних жанрових ознак домінує художність, їх можна віднести до белетристичних;


        Хвильовий розвивав критичний напрямок у нарисах, незважаючи на те, критика в радянській публіцистиці могла застосовуватися лише стосовно “ворогів народу” чи капіталістичних країн.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины