ЛІНГВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ УКРАЇНСТВОМ У XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛІНГВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ УКРАЇНСТВОМ У XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Лингвоцид УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА И ПУТИ ЕГО ПРЕОДОЛЕНИЯ украинством В XIX - НАЧАЛЕ XX ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання роботи, методи дослідження, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.


У Першому розділі ,,Лінгвоцид як мовна й соціальна проблема” – розглядаються теоретичні питання мовного простору, лінгвосфери, націєтворча і державотворча роль мови та типології мовних політик і мовних ситуацій, а також досвід асиміляційної мовної політики у країнах Західної Європи. Розвиток людського суспільства іде від народності до вищого її виявлення – нації. Народність визріває в націю.


Процеси державотворення пов’язані з усвідомленням суспільних функцій мови, із стратегічним підходом до питань мовної освіти. Держава починається з мови як однієї зі своїх інституційних ознак.


Державна мовна політика може виходити за межі держави (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня національна мовна політика) або поєднувати їх. Серед зовнішніх мовних політик найчастіше вирізняють політику асиміляційної інтернаціоналізації, коли певна країна поширює власний мовний код за межами своїх кордонів. В основі такої політики – насильницьке нав’язування пригнобленим національностям мови й культури панівної нації.


Мовна політика породжує відповідну мовну ситуацію в країні.


Мовна ситуація, як правило, відбиває соціально-економічні умови життя суспільства. Як вона сама, так і пов’язані з нею комунікативні відношення історично зумовлені, вони є наслідком ситуацій і станів попереднього часу і зберігають у собі елементи майбутнього розвитку.


Проблема типологій мовних ситуацій була розглянута у роботах відомих соціолінгвістів (Ч.Фергюсона, У.Стюарта, Р.Белла, В.Степанова та ін.), універсальну типологію мовних ситуацій розробив Л.Нікольський, котрий виділив мовні ситуації, всередині яких взаємодіють один з одним соціально-комунікативні системи різних мов (екзоглосні ситуації) і системи (підсистеми) однієї і тієї ж мови (ендоглосні ситуації), з функціонально нерівнозначними елементами (збалансовані і незбалансовані), всередині яких виділяють однокомпонентні (тільки ендоглосні) і багатокомпонентні (як ендоглосні, так і екзоглосні).


Мовна ідентичність як потенційний чинник самобутнього національного розвитку дуже часто в історії людства підлягала репресивним акціям з боку панівних еліт та державних органів.


Асиміляційна політика створює постійну напругу в стосунках етнічних більшості і меншості країни і є постійним джерелом мовних конфліктів.


Практика денаціоналізації впроваджувалася в життя кожною панівною державою. І першим етапом цієї практики було витіснення рідної мови поневоленого народу з усіх сфер громадського життя. Світова історія вказує, що асиміляційна мовна політика завжди мала потужне ідеологічне забезпечення. Так, за панування Фрідріха Вільгельма І (у 1714, 1735 рр.) було видано гострі заборони проти лужицької мови. У 1731 р., наприклад, заборонено одружуватися серболужичанам, які не знали німецької мови. Внаслідок потужного політичного впливу Данії на Норвегію норвезьке письменство зовсім витісняється данським. Відповідно до Кадіської конституції (1812) проведено уніфікацію усієї Іспанії. У 1825 р. заборонено вживання каталонських підручників у школах. У 1865 році забороняється вживання каталонської мови в нотаріальних актах та банкових справах. Злочинним діалектом була оголошена фламандська мова. Наполеон І свідомо продовжував денаціоналізаторську політику, довівши її до протифламандської ,,систематичної війни”. Протифламандські заборони послужили зразком для сумної слави царського указу 1876 року. Автор цієї заборони, скерованої проти української мови, Юзефович скористався протифламандськими інструкціями як зразком.


Як показала історія європейських держав, рідна мова виступає могутнім чинником відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештою формується картина світу, тобто відображена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про об’єктивну дійсність. Із втратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприйняття, національного світоосягнення та світорозуміння, що, зрештою, призводить до денаціоналізації.


Другий розділ ,, Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття” – присвячений стану і становищу української мови у ХІХ – на початку ХХ століття на східних і західних землях України, критичному аналізу й опису заборонних і обмежувальних актів з боку Росії.


Лінгвоцид як процес цілеспрямованого нищення мови нації став гальмом в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.


Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т.Селіванов писав: ,,Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською”. (Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – С.78.)


Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). На основі Валуєвського циркуляру зявився ,,Указ Синоду духовним цензурним комітетам”, що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов’язані з релігією. Зокрема, тут сказано, що духовна цензура не повинна допускати до друку жодного рукопису релігійного змісту українською мовою – ні оповідань зі Священної Історії, ні проповідей, ні житій святих, ні навіть художніх творів з релігійними сюжетами, – тобто будь-яких текстів, що мали хоч якесь відношення до релігії і церкви. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.


Емський указ (його повна назва ,,Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс ‘‘) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного усвідомлення через літературу, публіцистику, школу.


Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені. Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.


Не у кращому становищі перебувала українська мова на території України, що входила до складу Угорщини. В Угорщині вона не мала правових гарантій і була цілком усунена з громадського життя. На підавстрійських землях українську мову офіційно не переслідували, але гарантовані їй права на практиці обмежували.


У порівняно кращому становищі була українська мова в Галичині й на Буковині, де її можна було вживати публічно. Проте мало не в кожному окремому випадку, щоб відстояти конституційне право, українці мали витримати запеклу суперечку з польською адміністрацією. Як наслідок історичних обставин українці в Австрії мали відносно розвинену пресу і шкільництво.


Однак ні в одній із цих чотирьох регіональних сфер українська мова у ХІХ – початку ХХ століття не користувалася суспільним престижем.


У Третьому розділі ,,Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду” висвітлюються як згубні впливи лінгвоциду української мови, так і відповідні йому засоби протидії та опору культурних сил українства: відстоювання науковцями права української мови на самобутній розвиток, мовні дискусії про шляхи розвитку української мови, про правописні проблеми, про принципи і можливості унормування і кодифікації української мови, обговорювання в пресі проблем української мови, роль видатних особистостей у нормуванні української мови, значення українського театру і громадських організацій у збереженні української національної мови.


Велике значення у збереженні української мови належить видавництвам. Періодична преса ХІХ століття, всупереч великій кількості заборон, показує стан української мови у зазначений період, презентує на сторінках своїх видань статті науковців, що стосуються лінгвістичних тем, мовних дискусій, правописних питань української мови. У той час, коли валуєвські укази та емські циркуляри заперечують право на самобутність, самостійність української мови, такі видання, як ,,Основа”, ,,Мета”, ,,Русь”, ,,Правда”, ,,Слово”, ,,Боян” та ін. не тільки стверджують факт існування української мови, а показують її розвиток, обговорюють питання унормування правописної системи, вироблення спеціальної термінологічної лексики.


Загальновизнано, що істотно впливають на формування, розвиток національних літературних мов митці. Зокрема, повсякчас боролися за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови палкі прихильники українського слова: М.Старицький, М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко та інші.


Багато статей присвятив значенню української мови М.Драгоманов. Учений у статті “О педагогическом значении малорусского языка “ висловлював переконання, що ,,ніколи не може бути жива наукова школа без української мови “.


У статтях ,,Світогляд українського народу” (1874), ,,Російська народна школа на Україні” (1889) розвінчав фальшиву антигуманну систему русифікації українців І.С.Нечуй-Левицький. Український письменник, перекладач, літературний критик Іван Семенович відстоював своєрідність історичного і культурного розвитку українського народу і його право на самостійний розвиток, а також розвиток рідної мови, освіти, культури.


Звертався у своїй публіцистиці до проблем розвитку рідної мови, національної школи і Б.Грінченко. У ґрунтовній праці ,,На беспросветном пути. Об украинской школе,” що вперше була опублікована в журналі ,,Русское багатство” в Х–ХІІ книгах за 1905 рік, Б.Грінченко, розвиваючи основні висновки і положення, сформульовані в статті ,,Яка тепер народна школа на Вкраїні,” на конкретних прикладах і фактах, почерпнутих з життя, переконливо доводив неефективність і згубність для українського народу зрусифікованої школи. Наголошував на важливості рідної мови М.Грушевський (,,Про українську мову і українську школу” (1913), ,,Визволення Росії та українське питання” (1907)).


У несприятливих важких умовах принизливих заборон і утисків розвивався український театр, який вже своїм фактом існування ставав на захист прав рідної мови, демонструючи глядачам самобутню українську культуру. Так, в Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави ,,Наталка Полтавка”, ,,Сватання на Гончарівці” та ін. Вистави мали незвичайний успіх. У 1872 р. було дозволено інсценувати українські п’єси приватним гурткам у Києві. Починається енергійний театральний рух, душею якого стали М.Старицький, М.Лисенко та ін.


ХІХ століття, незважаючи на всі урядові заборони і цензурні утиски, ознаменувалося піднесенням національної свідомості та мовнонаціональним відродженням українців, засвідчивши багатий і невичерпний потенціал української літературної мови. Усупереч величезним труднощам і перешкодам українська мова розвивалася. Найвиразнішою ознакою її розвитку й найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку.


 


ВИСНОВКИ


У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження:


Важливою умовою націє- та державотворення завжди була мова. Вона є тим чинником, що сприяє згуртуванню народу. Недаремно ж державні діячі завжди намагалися використати мову для зміцнення держави, влади.


Дисертаційне дослідження свідчить, що багатий досвід асиміляції різних народів набули свого часу всі колоніальні імперії. Франція, Іспанія, Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику. Дещо іншу політику у своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія, котрі допускали вживання місцевих мов, принаймні, у початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалася потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з’явилися деякі публікації, а з часом – навіть і преса. Однак за рідкісними винятками державною мовою в колишніх колоніях, наприклад, французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Досить не тривалий період колоніального панування не призвів до масової мовної асиміляції автохтонного населення, але небезпечний прецедент було закладено. І в умовах державної незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність.


Простежено, що зовнішня асиміляційна політика була здебільшого продовженням внутрішньої політики щодо національних меншин тієї чи іншої країни. У Франції жорстка мовна політика здійснювалася з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання у школі та пресі мов національних меншин.


Замаскована асиміляційна політика здійснювалася частіше, коли допускався обмежений, суворо регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин.


З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.


Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.


Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу. У дисертаційному дослідженні вивчено і проаналізовано архівні джерела, які введено у науковий обіг як новий фактологічний матеріал, що доповнює і розвиває теорію лінгвоциду як суспільного явища. (Ф. №442. Оп. №42. Спр. 364 – збільшення платні лікарям російського походження по Київській губернії; Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. – заборона на виставці продуктів сільського господарства в м. Лубнах робити надписи українською мовою; Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181 – заборона інспекторам народних училищ у Полтавській губернії спілкуватися українською мовою; Ф. №294. Оп. №1 Спр. №4-а – про друк українських текстів російськими буквами; Ф. №356. Оп. №1. Спр. 20 – заборона виконувати українські пісні в громадських місцях у м. Миколаєві; Ф. №707. Оп. №261. Спр. 7 – про посилення нагляду за студентами і заборону носити українські і польські національні костюми; Ф. №442. Оп. №849. Спр. 35 – заборона користуватися українською мовою під час публічних виступів; Ф.№289. Оп. №1. Спр. 276 – заборона продавати поштові марки з надписом ,,В школі наша будучність”, розпорядження про вилучення з торгівлі цих та інших марок, на яких написано по-українськи; Ф. №442. Оп. №862. Спр. 170 – розпорядження про закриття бібліотеки-читальні в с. Стрельчинцях у зв’язку з добіркою літератури українською мовою; Ф. №336. Оп. №4 Спр. 19 – розпорядження про закриття усіх газет, що видавалися українською мовою у Харківській губернії у зв’язку із складною політичною ситуацією у країні; Ф. №294. Оп. №1. Спр. 147 – про заборону брати на рецензування і перевидавати книги українською мовою; Ф. №1680. Оп. №1. Спр. 32 – про заборону видавати твори українською мовою у м. Харкові; Ф. №442. Оп. №539. Спр. 22 – розпорядження про призначення на посаду керівників гімназій у західних губерніях виключно осіб російської національності; Ф.№707. Оп. №256. Спр. 263 – розпорядження про щомісячну винагороду учителям російської мови за перевірку письмових робіт; Ф. №707. Оп. №256. Спр. 265-а – розпорядження про посилення заходів, що сприятимуть кращому вивченню історії та російської словесності у Київській губернії та ін.) Розкрито, що завдяки найсвідомішій частині української інтелігенції на кінець ХІХ ст. українська мова утверджується і продовжує свій розвиток. У цій сфері активно діють культурницькі й політичні організації й товариства. Українські письменники писали не лише художні твори, а й літературно-критичні, етнографічні, фольклористичні праці, брали участь у формуванні, унормуванні української літературної мови, обстоювали право на існування написаного по-українськи.


Виявлено, що велику роль в утвердженні української мови відіграли мовні дискусії, які велися навколо української мови на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів. Участь у них брали як українські вчені, так і російські, частково – польські та інші славісти.


Наприкінці ХІХ ст. велася полеміка серед українських науковців щодо шляхів розвитку української літератури. У ній узяли участь представники Великої України, зокрема Б.Грінченко та А.Кримський, учені Галичини – І.Верхратський, І.Франко. У ході дискусії про роль західно – та східноукраїнських варіантів у розвитку загальноукраїнської літературної мови вчені прийшли до думки про те, що в основі української загальнолітературної мови повинна бути мова Наддніпрянської України. Однак загальноукраїнська мова має поновлюватися лексикою й інших діалектів. Дискусії, що велися протягом ХІХ – п. ХХ ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що, зрештою, було толероване й Російською академією наук.


З’ясовано, що мовні полеміки показали спроможність української мови бути мовою науки. Це переконливо довели українські вчені І.Франко, Б.Грінченко, М.Грушевський, незважаючи на те, що російські вчені С.Булич, Т.Флоринський намагалися переконати, що українська література повинна бути органом безпосередньої поетичної творчості, а також засобом поширення елементарних знань серед простих людей.


Великою перешкодою у розвитку національної культури була заборона української мови, проте завдяки освітянам, працівникам періодичних видань, акторським трупам, письменництву на кінець ХІХ століття українська мова утверджується і продовжує свій розвиток та вплив на українські націєтворчі процеси.


Сьогодні Україна творить свою державу, і на її розвиток та зміцнення має бути поставлена й нова мовна політика.


Ціла низка авторських та відомчих концепцій і проектів законів з урегулювання мовної політики в Україні, опублікованих в останні роки, спонукають до розробки державної Концепції мовної політики, а відтак і Закону про державну мову в Україні та мови представників інших народів, які живуть на нашій землі. Такі документи сьогодні необхідні для Української держави. У них слід чітко окреслити головні теоретичні засади, реальні умови та принципи функціонування української мови як єдиної державної мови та мов представників інших етносів, що є її громадянами. До таких умов, що визначають пріоритет української мови як державної, безперечно, на нашу думку, належать:


 – автохтонність українського народу, що споконвіку живе на цій землі, розвивається й забезпечує духовну, культурну, економічну, територіальну цілісність нації;


 – взаємодія українського народу на основі державної мови з іншими народами світу, що надає українській мові міжнародного визнання, забезпечує її комунікативне поширення та підвищує державне, політичне, освітнє, наукове, культурологічне знання в українському суспільстві та на міжнародній арені;


 – самодостатність української мови, що виявляється в її лексичному, семантичному, стилістичному багатстві, великих виражальних можливостях, що забезпечують її використання у всіх сферах життєдіяльності українського народу, міжнародній політиці, економіці, культурі, науці, освіті;


 – єдність української мови, її функціонування в українському суспільстві, державі, міжнародних відносинах, освіті, науці, культурі забезпечує її науково унормована, стилістично диференційована літературна форма – сучасна українська літературна мова, а також її територіальні і соціальні діалекти;


 – відродження Української держави, усіх її інститутів влади має стати головним гарантом розвитку української мови, швидкого поширення й застосування її у всіх сферах життя українського суспільства, захисту від усіх способів, форм, методів чужої агресивної мовної інтервенції щодо української мови, культури, духовності, освіти.


Вважаємо, що ці та інші умови й принципи мають бути методологічно й теоретично обґрунтовані й уміщені у Концепції мовної політики.


Визнання української мови державною на законодавчій основі позбавляє сенсу безплідні дискусії на мовному ґрунті.


Адже українська мова, якою народ накопичив найбільші інтелектуальні й духовні багатства і котра як пам’ять і знаряддя належить не лише нині сущим українцям, попереднім поколінням і нащадкам, а всьому світові як культурна данність і, насамперед, усім громадянам нашої держави, незалежно від етнічного походження і віросповідання, саме вона і є для нас найціннішою. Тому вона повинна мати, у першу чергу, на державному рівні гарантовані права, а володіння українською мовою повинно стати громадянським обов’язком кожного громадянина. Лише за таких умов українська мова має можливість утверджуватися, розвиватися, збагачуватися, успішно виконуючи суспільні функції.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины