У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету дослідження і його завдання, предмет і об’єкт, розкрито методи, наукову новизну теоретичне і практичне значення наукового дослідження, подано відомості про теоретичну і джерельну базу роботи, а також про апробацію.
Перший розділ „Польська мова в Україні (історія, розвиток, особливості функціонування)” складається із 7 підрозділів. У перших трьох розкрито історичні та культурні передумови, що сприяли поширенню польської мови в Україні. Згадано про перші польсько-українські контакти, починаючи від часів князя Ярослава Мудрого (ХІ ст.) та галицького князя польського походження Юрія-Болеслава Тройденовича (XIV ст.).
Один із підрозділів присвячено аналізові мовної ситуації в Україні в XVIІ ст. Її своєрідність полягала у тому, що функції літературної виконували одночасно чотири мови. Латинська була мовою освіти й науки, церковнослов’янська – мовою православної Церкви, а також частково художньої літератури (пізніше й уніатської), староукраїнська (руська) – мовою діловодства, літописів та художньої словесності, і нарешті польська, яка функціонувала в усіх сферах суспільного життя тодішньої України – урядовій, освітній, духовно-релігійній, навіть побутовій.
Виявлено, що статус польської мови як мови культури і влади на українських теренах, що входили до складу багатонаціональної Речі Посполитої, прирівнювався до статусу lingua franca (Г. Грабович), або статусу французької мови Нормандії в середньовічній Англії чи до статусу російської мови в колишньому Радянському Союзі (С. Пуг). А. Вінценз у свою чергу роль польської мови в Україні XVI–XVII ст. порівнює із “сучасною роллю англійської мови в Індії чи Ірландії або з роллю французької мови в Петербурзі в XVIII ст.”.
Польська мова для українських культурних кіл стає літературною мовою, мовою релігійної полеміки, а також мовою, яку викладали у православних навчальних закладах (зокрема, у Києво-Могилянському колегіумі).
Те, що польська мова довго й активно функціонувала на українських теренах, не могло не вплинути на її розвиток і структуру. Внаслідок польсько-українських мовних контактів на українському субстраті сформувався різновид польської мови – т. зв. польський периферійний діалект.
Тому в дисертації обґрунтовано використання у славістичному мовознавстві терміна „польський периферійний (кресовий, окраїнний) діалект” (polszczyzna kresowa), запропонований свого часу білоруським вченим В. Вереничем, на позначення діалектів, що функціонують за межами основного ареалу поширення польської мови. Вони представлені на території України, Білорусі та Литви, що зумовило їхній поділ на південний та північний варіанти, тобто такі, що сформувалися на сході Речі Посполитої на українській, білоруській та литовській основах.
Окреслення цих діалектів як периферійних, тобто “кресових”, тісно пов’язане із історичним поняттям Кресів у польській історіографії – територій, розташованих на схід і північний схід від кордонів сучасної Польщі – України, Білорусі та Литви. Польські науковці усвідомлюють неактуальність самого визначення “Креси” по відношенню до сучасних вищезгаданих діалектів, оскільки воно відображає геополітичну ситуацію за часів І Речі Посполитої (до ХVІІІ ст.), міжвоєнного періоду (1918–1939), коли українські, білоруські та литовські землі входили до складу польської держави. Але з огляду на пізнаваність та історичну традицію даний термін закріпився у мовознавстві і продовжує функціонувати у наукових працях, присвячених передусім польсько-українським, а також польсько-білорусько-литовським стосункам.
Механізми формування двох “кресових” діалектів польської мови представлено у вигляді таблиці (за З. Курцовою):
Південні Креси Північні Креси
руський ← польський білорусько- ← польський
(український) суперстрат литовський суперстрат
субстрат субстрат
\ / \ /
південний варіант північний варіант
периферійного діалекту периферійного діалекту
(південнокресовий діалект) (північнокресовий діалект)
Наступний підрозділ присвячений оглядові вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, де висвітлюється проблема польсько-українських мовних контактів та явище „кресового” (периферійного) діалекту. Тут згадано праці таких польських мовознавців ХІХ–ХХ ст., як К. Нітша, О. Брюкнера, Т. Лера-Сплавінського, С. Грабця, С. Урбанчика, З. Курцової, Я. Ріґера та ін. З українського боку цією проблемою займалися П. Житецький, І. Зілинський, А. Генсьорський, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, Л. Гумецька, І. Білодід, В. Русанівський, М. Худаш та ін.
З метою простежити особливості функціонування польської мови в Україні XVII ст., ми обрали для дослідження творчість відомого політика, дипломата, письменника, релігійного діяча архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича. Саме його біографії і присвячений один із підрозділів. Основну увагу тут звернено на становлення письменника як носія польської культури. Детально розглянуто чернігівський період життя архієпископа, оскільки основну частину своїх польськомовних творів він надрукував у власній друкарні в Чернігові.
Літературна спадщина письменника була об’єктом досліджень багатьох науковців, як українських, так і польських. Ці студії мали переважно літературознавчий, релігієзнавчий та історично-філософський напрямок, натомість мовні особливості творів Лазаря Барановича, за винятком деяких праць Я. Ріґера, залишилися поза увагою дослідників.
У другому розділі „Орфографічні та фонетичні особливості польської мови Лазаря Барановича” проаналізовано фонетичну систему польської мови українського письменника. Описові системи вокалізму та консонантизму передує підрозділ, присвячений орфографічним і графічним особливостям польської мови. Це було зумовлено тим, що вирішення питань, пов’язаних із становленням і розвитком правописних норм, дає, безперечно, змогу більш глибоко і всебічно проаналізувати польську мову XVI–XVII ст., зокрема на фонетичному рівні, виділяючи при цьому регіональні (напр., великопольські, малопольські, а у нашому випадку і т.зв. „кресові”) риси.
Загалом виділені правописні особливості в польськомовних творах Лазаря Барановича збігаються із принципами тогочасної орфографії, не виявляючи при цьому регіональних (периферійних) ознак. Використання готичного шрифту, вживання діакритичних знаків і великої літери, написання слів іншомовного походження, відтворення на письмі деяких звуків, правопис слів разом та окремо і т.ін. в українських друкарнях (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський) були ідентичні тим засадам, які панували в друкарнях, розташованих на теренах етнічної Польщі.
Підрозділи „Вокалізм” та „Консонантизм” представляють в міру повний образ фонетичної системи польської мови XVII, що функціонувала на українських теренах. Зібраний матеріал характеризується рядом особливостей, які можна поділити за регіональними ознаками, а саме великопольськими, малопольськими та „кресовими”.
а) Великопольські риси:
– деназалізація в кінці слова ę > e: w iame, wierze.
Хоч ця риса має місце й у малопольських письменників, наприклад, у творах М. Рея, де трапляються приклади типу imię – zginie, bracie – na cię, mój panie – to znamię. Це пояснюється впливом саме великопольської вимови носових голосних звуків, яка в XVI ст. поширилися „у найвищих прошарках суспільства, у більш культурних міських центрах, наприклад, у Кракові, і на великопольсько-малопольському пограниччі”.
б) Малопольські риси:
– переважання форм із -’ov: krolowi, Doktorowie;
в) „Кресові” риси, тобто риси периферійного південного діалекту:
– плутання звужених голосних звуків á і а;
– реалізація звуженого звука é як і/у: cztyry, pirogi.
– вторинна назалізація типу swę łożę (це явище є інноваційним у польському периферійному діалекті);
– реалізація груп en, eń як ę: Jutrzęka, błagosławięstwo;
– буквосполучення chi замість chy: pieluchi, chiba.
Було виявлено, що основні проблеми розвитку орфографічної та фонетичної систем польської мови, яка функціонувала у XVII ст. в Україні, є схожими на ті проблеми, що стосуються розвитку польської мови на терені етнічної Польщі.
Дуже чітко і послідовно простежуються процеси інтеграції польської мови на українських теренах Речі Посполитої із загальнопольським стандартом, який саме в той час формувався.
Окрім того, вдалося також простежити вплив української мови, яка була рідною для архiєпископа Лазаря Барановича, що не могло не відбитися на польській мові його творів.
Третій розділ „Система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича” присвячений аналізові словозміни іменників, прикметників (та дієприкметників), займенників, числівників у польськомовній спадщині Лазаря Барановича.
Словозміна іменника характеризується великим ступенем нормативності. Ті відхилення, що тут трапляються, презентують давні форми, які вже почали у XVII ст. занепадати, а в наступних століттях майже не вживалися. Паралельно з ними використовуються нові форми, що надалі розповсюджувалися і ставали загальнопольськими.
Це, зокрема, стосується формування чоловічо-особової категорії іменників у множині, наприклад wilki чи wilcy; orły чи orłowie; psy чи psi. Щодо розподілу відповідних закінчень у мові Лазаря Барановича, то тут спостерігається найбільша в усій парадигмі іменників чоловічого роду неусталеність і коливання, що притаманне й іншим польськомовним авторам XVI–XVIІI ст.: Oycowie i Oycy, Aniołowie i Aniele, Synowie i Syny, ptacy i ptaki.
У знахідному відмінку множини іменників чоловічого роду зафіксоване вживання давньої форми, успадкованої ще з праслов’янської мови, на -у (-і) або -е: Káżda Nácya ma ſwoie oſobliwe Pátrony, przyſyłay do mnie bogi swoię, Syn ... umędrza ſlepce, що у XVII ст. частіше трапляється у віршованих творах, ніж у прозових, оскільки слугує тут стилістичним засобом, а також часто залежить від рими (різниця у кількості складів).
Орудний відмінок множини іменників чоловічого роду характеризується вживанням трьох закінчень: давніх -у та -mi, що поступово починали замінюватися новим -ami: swemi pioruny, miedzy Apoſtoły, goźdźmi, Końmi, Z Apoſtołami, nad pánámi. Вважається, що давнє закінчення -у XVI–XVII ст. виконувало стилістичну функцію з метою увиразнити текст або проповідь.
У місцевому відмінку множини іменників чоловічого роду вжито форми зі старим закінченням -ech, яке почало занепадати на межі XVII–XVII ст. і замінюватися новим -ach: w usciech, w Obráziech, але: o tyranách, w koniach.
При відмінюванні іменників жіночого роду множини найбільш характерним відхиленням від норм XVII ст. є вживання закінчення -am у давальному відмінку (замість -om): Owcam, Ziemiam, ſioſtram. Ці форми є залишками давніх форм, які функціонували у XIV i XV ст., але вже у XVI ст. починає переважати й остаточно закріпилося закінчення -om, запозичене зі словозміни іменників чоловічого роду.
У словозміні іменників середнього роду трапляються приклади з давнім закінченням -ech, що вже на той час сприймалося як особливість поетичної мови. Однак у Лазаря Барановича такі форми є й у прозовому полемічному творі „Nowa Miara Starej Wiary” (1676): w Słowiech, w Pańſkih Słowiech.
У творах Лазаря Барановича є приклади вживання двоїни, якими польські письменники XVI–XVII ст., окрім збереженою до сьогодні словозміною слів oko, ucho, ręka, активно не користуються: Dwię ſzacię maiąc pokrywać nagiego, Kiedy ſie Słońca Dwie ná Ziemi ziáwią, W rękuśmy Pánſkich.
Система відмінювання прикметників (як повних, так і коротких форм) та дієприкметників у польськомовних творах Лазаря Барановича загалом відповідає системі сучасної польської мови. Виняток становить орудний відмінок множини чоловічо-особових і нечоловічо-особових форм, де з’являється закінчення -emi замість -ymi: Y z nie ſtroynemi Bogu łzami, Niebo iaſnemi z haftował gwiázdámi.
Словозміна займенників і числівників не виявляє регіональних особливостей і відбиває тогочасний стан польської мови.
Загалом у системі словозміни польська мова Лазаря Барановича подібна до мови інших письменників, які жили і творили тоді в різних регіонах Речі Посполитої – у Великопольщі, Малопольщі, на Мазурах, у Литві та Білорусі. Певні індивідуальні особливості можуть полягати перш за все в більшому чи меншому вживанні окремих закінчень, наприклад, закінчення -ymi в орудному відмінку множини прикметників.
Відзначимо, що система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича на відміну фонетичної системи є набагато унормованішою. Тут майже немає регіоналізмів чи архаїзмів, які би засвідчували українське походження письменника. Тут здебільшого виступають паралельні закінчення, давні (напр., закінчення -у в орудному відмінку множини чоловічого роду, форми двоїни) і нові, але саме це співіснування різних форм характеризує польську мову XVII cт., оскільки то був переломний і перехідний етап в її історії.
Лазар Баранович у своїй творчості послуговувався загальнопольською мовою і на тлі інших польськомовних поетів і письменників XVII ст. у системі словозміни іменних частин мови не вирізняється.
Четвертий розділ „Лексичні та стилістично-граматичні особливості творів Лазаря Барановича” присвячено переглядові лексичного матеріалу польськомовних творів письменника. Основне завдання розділу – виявити лексеми українського, церковнослов’янського та грецького походження, а також слова-орієнталізми, запозичені зі східних мов – татарської, турецької, перської. Уживання Лазарем Барановичем українських лексем зумовлене походженням письменника, а також позамовними чинниками, оскільки передавало певні реалії українського профанного і сакрального життя (напр., duma, kniaź, Kozak, Spas).
Загалом виявлено, що в польській мові існує три головні тематичні групи, куди найактивніше проникали українські запозичення або запозичення з інших мов за посередництвом української. Це, зокрема, військова тематика, пов’язана з дипломатичними стосунками з Москвою, Туреччиною і татарами, потім – козацькі повстання, і нарешті – питання православ’я.
Серед військової лексики, яка вживалася в польській мові XVI–XVII ст., є багато східних, опосередкованих через українську мову, запозичень, т.зв. орієнталізмів, що походять переважно з турецької і татарської мов – bachmat, bisurman, bułatowy, sahajdak.
Деякі слова українського походження є оказіональними кальками і до загального лексичного фонду польської мови не ввійшли, оскільки мали питомі відповідники – kotiuha, otruta, pamiat.
Тематика, пов’язана з постулатами Східної православної церкви, містить у собі запозичення й кальки з грецької та церковнослов’янської мов. Це, в першу чергу, назви церковних посад і санів, споруд, а також пов’язаних з ними територій (archimandryta, episkop, metropolita, monaster), а також лексеми, пов’язані з внутрішнім життям православної церкви – епітети для називання Бога, свят, святих, побожних людей (bogomodlca, sercewidec, stritennia, Złotousty).
Окрім того, у розділі проаналізовано цитати церковнослов’янською мовою зі Святого Письма, які передавалися в друкованому тексті Лазаря Барановича латинською графікою. Ці церковнослов’янські лексичні елементи в українській редакції в жодному випадку не є мовними запозиченнями, а лише своєрідним стилістичним засобом, який мав на меті докладніше пояснити суть написаного. Вплітання біблійних цитат, уривків із православних молитов ніби “інкрустували”, оздоблювали текст. При цьому вони часто виділялися іншим шрифтом: Ten inny niech mię starego opasze / y poprowadzi do Nieba / lubo chcę / lubo niechcę. Hospodi ili choszczu / ili niechoszczu spasi mia.
Про українську редакцію церковнослов’янських текстів, переданих латиницею, зокрема, свідчать такі фонетичні та морфологічні риси:
1) передача майже у всіх випадках ë латинським і: ná Prestoli, w Lito, w Triodi cwitnoi, wśichże, osinit, Diwstwennik, Diwo, proświtił, źilo, obritochom, ko wiri. Виняток: Raduysia Diewo;
2) передача фарингального г літерою h: bohatstwa, Rymskaho, Hospodi, Błahosłowen Boh nasz wsehda, Duchá Swiátaho, mhła, Hriady won, wrah, wo hrad, ot jedynaho.
3) приклади плутання и та і, що виразно відтворюється латинкою: iesy: – ieśi (iesi): so Seráphimy zowuszcze: Swiát / SS. iesy Hospodi– I ludi proświtil ieśi; Hospodi – Hospody: Hospodi ili choszczu / ili niechoszczu spasi mia – Skoro vsłyszy mia Hospody; iedino... – iedyno...: iedinoſuſznuiu Troycu – iedynorodnomu Synu.
4) трапляються форми (щоправда, поодинокі) дієслів третьої особи однини теперішнього часу без кінцевого -ть: Prawda oczy kole. Пор. цсл.: iazyk do Kijowa dowedet.
5) виступає перехід кінцевого -л в дієсловах минулого часу у -в: Kelestina Pápy Rymskaho / ... ná Prestoli żyw Lit 8; Hrihoria Pápy Rymskaho / iże Prestol prawiw Cerkow lit 13; Пор. цсл. y taynaia Premudrosty twoieia iawił mi iesi.
6) занотовано форму родового відмінка прикметника чоловічого роду на -ого: do Swiatoho Ducha; Пор. цсл. Bożestwennym śijaiá świtoliciem Duchá Swiátaho iásno bohosłowił ieśi.
Трапляються також і поодинокі лексичні українські елементи та форми, напр.: mowczanka, kożuch, proworczawszy, szczo.
Наведений мовний матеріал збагачує теорію міжмовних контактів і дає сучасному дослідникові змогу послідовніше і детальніше з’ясувати проблему українсько-польських мовних взаємовпливів у XVII ст.
У Висновках узагальнено результати дослідження щодо особливостей функціонування польської мови в Україні в XVII ст. Одержані результати дослідження дозволили дійти до таких висновків:
1. У XVII ст. внаслідок геополітичних та історично-культурних подій в Україні склалася соціолінгвістична ситуація, коли одночасно функції літературної мови виконувало чотири мови – латинська, польська, церковнослов’янська і староукраїнська. Кожна з цих мов мала вузько окреслену сферу функціонування у процесі спілкування різних прошарків українського суспільства.
Латинська мова згідно із західноєвропейською традицією була переважно мовою освіти і літератури; на терені Речі Посполитої латина протягом довгого часу була мовою сейму і судів.
Церковнослов’янська мова була сакральною мовою Православної Церкви, а після Унії 1596 року почала обслуговувати потреби і Греко-Католицької Церкви; це також була мова спеціальної літератури, переважно церковної і до певної міри художньої.
Староукраїнська мова функціонувала передусім як офіційна ділова мова, мова літописів, художньої літератури; вона займала престижне становище також на білоруських і литовських землях, приналежних до Речі Посполитої.
2. Внаслідок польсько-українських мовних контактів на терені України сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний (кресовий, окраїнний) діалект (за польською термінологією polszczyzna kresowa), а саме його південний варіант (північний варіант представлений на білоруських та литовських теренах).
Носіями цього діалекту були поляки, що переселилися в Україну із етнічних теренів Польщі. Вплив периферійного діалекту на формування польської мови, що розпочався у XVI ст., на її фонетичну та лексичну системи, як відзначають польські мовознавці, був не менший, ніж інших діалектів, що функціонували на етнічних землях Речі Посполитої. Ця заслуга належить передусім польським поетам та письменникам, які проживали або творили на т.зв. південних Кресах – М. Рей, С. Кленович, С. Шимонович та ін.
3. Окрім польського населення в Україні носіями південного варіанту периферійного польського діалекту були представники української еліти – шляхти та духовенства – , які належали до польськомовного культурного простору, послуговуючись польською мовою у культурному і приватному житті. Це було зумовлено, по-перше, тим, що українські території на той час перебували у складі багатонаціональної Речі Посполитої, де польська мова була державною. По-друге, це залежало від типу освіти, яку українці здобували переважно в латино-польських школах, колегіумах та університетах. Що стосується православних шкіл та колегіумів у XVII ст., то їхні освітні програми були створені за зразками протестантських та єзуїтських шкіл. Яскравий приклад цього – Києво-Могилянський колегіум, заснований у 1632 році Петром Могилою, де система освіти, включаючи, звичайно, нововведення, зумовлені православним напрямком вищої школи, базувалася на викладанні „семи вільних наук”, загальноприйнятих предметів у тогочасній культурній Європі.
Потреба у володінні українцями польською мовою виникала також у зв’язку із релігійною полемікою з представниками римо-католицького та уніатського середовища. Вибір саме польської мови православних авторів для захисту своїх догматів був зумовлений тим, що ідейним опонентам бажано було відповідати тією ж мовою, якою послуговуються і вони; до того ж цією мовою і розпочалася власне сама полеміка.
Полемічна література українських релігійних діячів була скерована на неправославну аудиторію їх опонентів, хоча реальними читачами були не противники православ’я, а його поборники з українського суспільства. Це яскраво свідчить про те, що польська мова активно використовувалася у внутрішньому культурно-релігійному житті пізньосередньовічної України.
4. Одним із таких представників української культури, що активно послуговувався у своїй творчості польською мовою, був релігійний діяч, політик, дипломат, поет, письменник – архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський Лазар Баранович. Майже вся його літературна спадщина (віршовані твори, полемічний твір і навіть приватні листи) була написана по-польськи, хоча протягом усього життя священик декларував свою етнічну приналежність до українського (руського) народу.
Дослідження польської мови оригінальних творів Лазаря Барановича на фонетичному, граматичному та лексичному рівнях було покликане виявити особливості її функціонування в Україні в XVII ст.
Проведення аналізу польськомовних творів українського письменника дозволило зробити такі висновки:
4.1. Зібраний мовний матеріал дає можливість виявити графічні і фонетичні особливості мови письменника, а також дає підстави для таких тверджень. Певні фонетичні явища характеризуються, з одного боку, загальнопольським походженням, з другого – мають чіткі і виразні риси, притаманні польським периферійним діалектам. На фонетичному рівні було виявлено ряд особливостей, які можна поділити за регіональними ознаками, а саме за великопольськими, малопольськими та „кресовими”. Частина з них увійшла до загальнопольського мовного стандарту, а пізніше до польської літературної мови. Ті ж риси, які презентували український мовний вплив, частково стали нормою (напр., занепад звужених голосних), а частково залишися притаманними саме південному варіантові польського периферійного діалекту.
4.2. Досліджувана у творах Лазаря Барановича словозміна іменних частин мови (а також дієприкметників) презентує тогочасний стан польської мови в Україні, який, за винятком невеликої кількості відхилень, відповідає загальнопольським нормам кінця XVII cт.
Загалом у системі словозміни польська мова цього автора є подібною до мови інших письменників, які жили і творили у той час у різних регіонах Речі Посполитої – у Великопольщі, Малопольщі, на Мазурах, у Литві та Білорусі. Певні індивідуальні особливості можуть полягати, на нашу думку, перш за все у більшому чи меншому вживанні окремих закінчень, наприклад, закінчення -ymi в орудному відмінку множини прикметників.
Слід зазначити, що система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича на відміну від фонетичної системи є набагато унормованою. Тут майже немає регіоналізмів чи архаїзмів, які б свідчили про українське походження письменника.
У більшості випадків тут виступають паралельні закінчення, давні і нові, але саме це співіснування різних форм характеризує польську мову XVII cт., оскільки то був переломний і перехідний етап в її історії.
4.3. Лексичний рівень найяскравіше і найповніше демонструє результати польсько-українських мовних контактів. Українські лексичні елементи вводилися до польської мови на рівні різних тематичних груп, зокрема до військової і релігійної термінології.
Серед військової лексики є багато східних запозичень із турецької, татарської, перської мов, що ввійшли до лексичного складу польської мови через посередництво української.
Деякі слова українського походження у творах Лазаря Барановича є оказіональними кальками і до загальнопольської мови не ввійшли, маючи питомі відповідники.
Особливе місце серед тематичної лексики займають релігійні терміни грецького та церковнослов’янського походження, пов’язані із догматами Православної Церкви.
Використання Лазарем Барановичем у своїх творах латинської мови, сентенцій, цитат свідчить про те, що письменник ішов за західноєвропейською традицією стилістичного увиразнення тексту.
Щодо вплетення Лазарем Барановичем у польськомовний текст церковнослов’янських цитат, що були при цьому передані латиницею, то винятковість і особливість подібного явища полягає в унікальному мовному поєднанні двох культур – латинської західної та церковнослов’янської східної, тобто католицької та православної.
5. Польська мова в Україні у XVII ст., представлена творами архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича, виявляє себе на фонетичному, граматичному та лексичному рівнях як однорідний мовний організм, що перебуває в динамічному розвитку.
Виявлено, що основні проблеми розвитку південного варіанту польського периферійного діалекта, який функціонував в Україні у XVII ст., є схожими на ті проблеми, що стосуються розвитку польської мови на терені етнічної Польщі – напр., занепад звужених голосних, формування чоловічо-особової та нечоловічо-особової категорії іменників, що призвело до суттєвих змін у системі словозміни, занепад форм двоїни тощо. Цей період є перехідним у формуванні загальнопольських мовних рис, що можна простежити і в представленому матеріалі творів Лазаря Барановича.
Проаналізовано також ряд регіональних особливостей, безпосередньо пов’язаних із впливом української мови, яка була рідною для Лазаря Барановича, що не могло не відбитися на польській мові його творів. Це стосується передусім лексичного рівня, а також намагання архієпископа створити православний варіант польської мови за допомогою латинізованої церковнослов’янської мови.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Лазаренко О.М. Мова листування Лазаря Барановича із козацькими гетьманами // Нові дослідження козацької доби в Україні: Зб. наук. статей. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 177-181.
2. Лазаренко О.М. До історії розвитку польськомовної публіцистики в Україні в ХVІІ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’янська філологія: Зб. наук. праць. – Чернівці: Рута, 2001. – Вип. 117–118. – С. 246-253.
3. Лазаренко О.М. Польська літературна мова в українському суспільстві XVII ст. // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 2001. – Вип. 11. – С. 52-54.
4. Лазаренко О.М. Українські лексеми в польськомовних творах Лазаря Барановича // Тези доповідей та повідомлень Міжнародної наукової конференції „Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002 р.). – Умань, 2002. – С. 23-24.
5. Лазаренко О.М. Засоби стилітично-граматичного увиразнення тексту
(на матеріалі польськомовних творів Лазаря Барановича) // Мова і культура. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. – Вип. 5. – Т. ІІІ. – Ч. 2. Національні мови і культури в їх специфіці і взаємодії. – С. 11-18.
6. Лазаренко О.М. Функціонування лексеми „козак” у творах Лазаря Барановича // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. статей. – К.: Шлях, 2002. – Вип. 11. – С. 234-238.
7. Лазаренко О.М. Особливості розвитку польської орфографії у XVII ст. (на матеріалі творів Лазаря Барановича) // Слов’янський збірник. – Випуск Х. – Одеса, 2003. – С. 54-60.
8. Лазаренко О.М. Польсько-українська двомовність Лазаря Барановича у контексті української культури XVII ст. // Українська історична та діалектологічна лексика: Зб. наук. праць. – Львів, 2003. – Вип. 4. – С. 250-254.
9. Лазаренко О.М. Фонетичні особливості польської мови в Україні в XVII ст. (на матеріалі творів Лазаря Барановича) // Українське мовознавство (Міжвідомчий науковий збірник). – Вип. 29-30. – К., 2004. – С. 190-194.
| 
