МОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ ПОЕЗІЇ XVIII – ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ : ЯЗЫК УКРАИНСКОЙ ДУХОВНОЙ ПОЭЗИИ XVIII - Начале XIX века

Краткое содержание

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації; сформульовані мета і завдання; окреслені об’єкт і предмет, методи і прийоми дослідження; визначені наукова новизна, теоретична і практична цінність отриманих результатів і вказані форми їх апробації; зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.

У першому розділі “Українська духовна поезія XVІІІ – початку ХІХ століть у контексті розвитку й утвердження нової української літературної мови” проаналізовано статус української мови у XVIII столітті як один із чинників виникнення духовної поезії; виявлено вплив на аналізовані твори церковно-релігійної ситуації в тогочасній Україні; з’ясовано зміст, обсяг та межі поняття “духовна поезія” і подано його визначення; встановлено походження і джерела українських духовних віршів XVІІІ – початку ХІХ століть; констатовано, що основною формою функціонування досліджуваного жанру були рукописні співаники; обґрунтовано, що духовна поезія XVІІІ – початку ХІХ століть – одне з найважливіших джерел вивчення мовної ситуації в аналізований період.

Кожна мова перебуває у тісному взаємозв’язку із суспільно-політичним і культурним становищем того етносу, який є її носієм, фіксує матеріальні і духовні реалії життя народу в той чи інший період, і водночас сама повністю залежить від цих реалій, які детермінують її розвиток або занепад. Ці два процеси знаходять відображення у писемних джерелах, зокрема, літературних текстах, які є найважливішим матеріалом при вивченні історії мови.

Досліджувані нами твори у переважній своїй більшості написані протягом XVIII століття, яке було складним і неспокійним періодом в українській історії. Особливо жорстоких утисків і репресій зазнала тоді українська мова. На сході України відчутного удару їй було завдано указом російського царя Петра І від 5 жовтня 1720 року, яким формально заборонялося друкувати українські книги у лаврській друкарні, а фактично було приречено на знищення тогочасну українську мову. На заході України поляки втілювали в життя “Projekt na zniszczenie Rusi Zjednoczonej”, насаджуючи полонізацію та латинізацію і взагалі не допускаючи українців до навчання в школах. Крім цих документів, були прийняті також інші, спрямовані на знищення української мови і всього репрезентованого за її посередництвом.

Не сприяла розвиткові української мови і діяльність церкви, яка у XVIII столітті була перетворена на інституцію, що зовсім не дбала про духовне збагачення своїх вірних. Як на Східній, так і на Західній Україні офіційна церква не була національною, а виступала апологетом загарбницької політики Росії (московське православ’я) та Польщі (католицизм). Низький освітній і культурний рівень священнослужителів, незрозуміла богослужбова мова відштовхували людей від церкви, але не могли похитнути їхньої щирої віри у Бога. Люди шукали нові можливості спілкування зі Всевишнім, до якого вони звикли звертатися у важкі хвилини. Однією із таких форм стали духовні вірші, більшість із яких є, по суті, неканонічними молитвами.

Таким чином, унаслідок деструктивних дій світських і церковних властей українська мова була витіснена в суспільні низи і стала інструментом рукописної літератури, у тому числі й духовної поезії.

Поняття “духовна поезія”, як ми виявили, у різні періоди – залежно від панівної релігії – було наповнене неоднаковим змістом. Так, одразу ж після прийняття Руссю нової релігії християнська творчість асоціювалася у народу з чужою, нав’язуваною силоміць вірою. Таке протистояння тривало доти, доки стара релігія не була витіснена зі свідомості людей новою, після чого християнська поезія стала духовною за своєю суттю, оскільки уже не була насаджувана ззовні, а, як і канонічні молитви, виражала внутрішні потреби і прагнення вірних.

У наявних в опрацьованих джерелах визначеннях духовної  поезії узято до уваги літературознавчий (О.Гнатюк) та музикознавчий (Ю.Медведик) аспекти змісту і форми. У реферованій роботі запропоновано лінгвістичну дефініцію: духовна поезія – сукупність поетично-пісенних текстів, у яких за посередництвом різних мовностилістичних засобів, що створюють урочисто-піднесений чи інтимний колорит, возвеличено Бога, Божу Матір, святих, а також висловлено різні прохання до них або зображено внутрішній світ людини у світлі релігійних догм.

Мовознавчим критеріям найбільше відповідає класифікація духовних віршів, яку здійснили укладачі “Богогласника”.

У ході проведеного дослідження виявлено, що духовна поезія XVIII – поч. XIX ст. творилася трьома мовами, які функціонували у тогочасній Україні, - слов’яноруською, книжною українською і народнорозмовною. Остання побутує у покаянних віршах і багатьма рисами близька до сучасної української літературної мови.

У другому розділі “Стильові і лексико-стилістичні особливості української духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть” насамперед розглядаємо проблему назви функціонального стилю, до якого належать тексти на релігійну тематику. Більшість учених іменує цей стиль конфесійним, побутують ще номінації: сакральний (В.Німчук), конфесіонально-проповідницький (В.Русанівський), релігійний (Н.Бабич), культовий (В.Передрієнко). Причини розбіжностей при називанні аналізованого стилю зумовлені тим, що, по-перше, у всіх працях цей функціональний різновид мови співвіднесений виключно з християнською вірою, а він повинен охоплювати писемні джерела усіх релігій, а, по-друге, дослідники та укладачі словників неоднаково трактують значення слів конфесія, конфесійний.

Сучасні українці лексему конфесія вживають зі значенням, яке подане в “Релігієзнавчому словнику” за ред. А.Колодного та Б.Лобовика: “Приналежність до будь-якої Церкви, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру. Конфесію іноді називають віросповіданням. Таке ототожнення неправомірне. В Україні, наприклад, діють три самостійні православні церкви, які належать, з одного боку, до одного віросповідання, з іншого – до трьох різних конфесій (УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ)” (с.166). Як бачимо, назва стилю “конфесійний” не цілком відображає суть означуваної реалії. Цю номінацію, вважаємо, потрібно відкинути. Для того, щоб уникнути плутанини і двозначностей, а також охопити писемні джерела усіх релігій, пропонуємо запровадити поняття релігійного метастилю, у межах якого функціонують язичницький, християнський, мусульманський, іудейський, буддистський стилі.

Отже, той стиль, який у мовознавчих працях іменується конфесійним, потрібно, на наш погляд, називати християнським стилем релігійного метастилю. До нього повинні бути зараховані всі праці, що стосуються християнської сакрально-релігійної сфери. Звичайно, роботи на цю тематику не є однорідними ні за формою, ні за змістом, а тому, очевидно, виникає потреба поділу цього стилю на підстилі, а саме:

1.    Сакральний (Святе Письмо, канонічні молитви).

2.    Літургійний (літургійні тексти).

3.    Проповідницький (проповіді).

4.    Науково-християнський (наукові праці з християнського богослов’я).

5.    Навчально-християнський (катехізиси, підручники з релігії для дітей).

6.    Художньо-християнський (авторські молитви, переспіви біблійних текстів).

Аналізована нами духовна поезія XVIII – поч. ХІХ ст. належить до художньо-християнського підстилю християнського стилю релігійного метастилю.

Одна з визначальних ознак християнського стилю – функціонування слів на позначення релігійних понять, які не варто трактувати як терміни: аналізовані вірші були, безперечно, розраховані на широке коло читачів, а термін, за визначенням Б.Головіна, – професійне поняття, призначене для задоволення специфічних потреб спілкування. Має рацію Н.Пуряєва, яка, аналізуючи церковно-обрядові терміни, вказує, що вони у повному своєму вияві функціонують лише у Требнику та Служебнику, оскільки ці джерела є вузькоспеціальними текстами. Другим аргументом нетермінологічності означених понять є те, що для християн назви усіх реалій, пов’язаних із вірою, мають певний (найчастіше – позитивний) емоційно-експресивний потенціал, а одна з основних ознак терміна – експресивна нейтральність.

З огляду на викладені міркування, слова, які мовознавці іменують релігійними термінами, у нашій роботі називаємо християнськими номенами. Їх ми поділили на відповідні лексико-семантичні групи та підгрупи: 1. Назви божественних і святих осіб: а) лексеми на позначення триєдиного Бога і Божої Матері та б) назви ангельських чинів. Поряд із традиційними, усталеними найменуваннями Бог, Господь, Син Божий, Дух Святий, Свята Тройця, Богородиця, ангели, архангели, херувими, серафими в одній із поезій натрапляємо на рідковживані Саваофъ, Адонай. 2. Назви “богоугодних” людей: апостол, пророк, мученик, угодник. 3. Назви послідовників певного віровчення: вhрніи, христіяни правовhрніе. 4. Назви служителів церкви: архіерее, іерее, патріярси, законник, презвитер. 5. Назви культових споруд та їх елементів: монастир, обитель, церква, олтарь, образъ. 6. Назви писемних джерел християнської релігії: Євангеліе, псалом. 7. Назви злих сил та місць їхнього перебування: сатана, діаволъ, гемонъ, Люципер, пекло, геенна. Причину значної кількості номінацій останньої групи вбачаємо в тому, що українці, щиро і глибоко вірячи в Бога, весь час пам’ятали про відплату за гріхи, вчинені у земному житті. Окремо в роботі розглядаємо функціонування лексеми небо, оскільки в аналізованих творах її семантичне наповнення досить багатопланове.

Важлива ознака християнського стилю – використання перифразів. Серед канонічних текстів ця фігура найповніше представлена в акафістах, де функціонує як звертання.

Описові звороти, виявлені нами у духовній поезії XVIII – поч. XIX ст., поділяємо на лексико-семантичні групи, у межах яких розглядаємо  перифрази  метафоричного синонімічного типів. Останні поділяємо на підгрупи відповідно до репрезентованої ознаки, оскільки вони позначають не об’єктивні ознаки предметів, а ті, що релевантні в певному контексті, у певній мовленнєвій ситуації, тобто підкреслюють визначальні риси особи.

У першу групу об’єднано перифрази, які використовують для характеристики Ісуса Христа, серед яких описові звороти, що а) представляють Сина Божого як володаря над людьми, причому влада його базується на довір’ї, а не на страхові: Царъ пророковъ, Панъ всего створеня; б) представляють Ісуса Христа творцем усього сущого: творец и предвhчній всего свhта отецъ; в) характеризують Сина Божого як переможця злих сил: Побhдитель хитрихъ козней; г) іменують Ісуса Христа утішителем і захисником людей: Нищимъ одhяніє, сиротамъ защитниче; ґ) возвеличують Спасителя за Його діяння в ім’я людства: Правда всему свhту.

До другої групи входять перифрази на означення Богородиці, що а) іменують Діву Марію як захисницю і матір усього людства: всимъ християнамъ миле прибижище; Мати плачевнаго свhта; б) восхваляють Божу Матір за її особисті риси і особливу роль у духовному житті людини: Свhтлосте святhйша, над солнце яснhйша; в) характеризують Богородицю як земну і небесну володарку, царицю: Небесная владычице, царская палато; г) возвеличують Діву Марію як матір Ісуса Христа: Сладкаго Христа мати сладчайшая.

Групу перифразів на означення Миколая Чудотворця складають описові звороти, що: а) іменують Святого Миколая захисником покривджених, удів і сиріт: Сиротамъ, вдовамъ воздвиженіє; б) зображують Святого Миколая як земного і небесного володаря: Всhхъ глаголъ небеснихъ строителю; в) показують Святого Миколая як вірного Божого слугу і ревного поборника християнської віри: Столпъ правыя вhри непоколебимий, домъ преукрашенный и необоримый Всесвятыя Тройцы.

Зважаючи на незначну кількість перифраз на означення Іоана Предтечі, святих апостолів Петра і Павла та євангеліста Іоана, їх об’єднано в одну групу.

Особливе місце серед стилістичних фігур у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. займають антитези, які поділяються на відповідні групи. 1. Протиставлення “гріховність – праведність”: а) антитези, базовані на антонімічній парі “Ісус Христос – Адам”: Что Адамъ наробылъ, Іисусъ Христосъ откупилъ от рукъ вражіихъ; б) антитези, базовані на антонімічній парі “Ісус Христос – цар Ірод”: Нехай  Іродъ вhчне погибаетъ, Нарожденнаго імя сіяетъ; в) антитези, у яких гріховність та праведність протиставляються як риси людського характеру: Ізволилъ Богъ даровати добримъ благая, А злимъ грhшникомъ погhломъ злая.  2. Протиставлення “Християнство – інша віра (або безвір’я): Побhждаешъ Агаряне, Потhшаешъ христіяне, Николае”. 3. Протиставлення “земне – небесне”: Фолґовалем тhлу у марностей земныхъ, Южъ естемъ не годенъ роскошей небесныхъ.. 4. Протиставлення “рай – пекло”, або ж, у ширшому охопленні, “світлі (добрі) сили – темні (злі) сили”: Тожъ нинh вси роди утhшаютъ ся, Адъ плачетъ и бездна устрашаетъ ся Тя, Дhво.5. Протиставлення “сум – радість”: Недавно лямента отягченни, а теперъ радости наполненіи.. 6. Протиставлення, базовані на оказіональних антонімах: Древо райское ново процвитаетъ, Во мhсто смерти юность намъ раждаетъ

У роботі виокремлено групи порівнянь, суб’єкти яких: а) Богородиця: Избранная, яко луна, одhяна во слонце, б) Ісус Христос: (Божа Мати. – І.Г.)на рукахъ сина як солнце держала, в) святі: Ахъ, онъ (св. Георгій) твердhйшый над камhнь; г) грішник і реалії земного життя: Жиєш, як бидлина; ґ) абстрактні поняття: Ахъ, ушли ж моя лhта, Якъ вихоръ с круга свhта.

Велика роль у творенні своєрідного духовного мікрокосму української поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст. належить символам.

У дисертації виокремлено символи: 1. Зоологічні: агнец, ластовица, голубица, горлица, пелhкан. Останній символ, на відміну від попередніх, для українців не є архетипним. Пелікан є символом самопожертви, у тому числі жертви Христа на хресті, а ще – любові батьків до дітей. Існує легенда, що цей птах розриває груди і кров’ю годує своїх дітей. Саме цей факт послужив підставою для проведення паралелі з Ісусом Христом, який також ціною власної крові, пролитої на хресті, врятував своїх духовних дітей – людство. 2. Рослинні: рожа, лелhя, виноград. Вони є традиційними і зрозумілими для усіх християн. 3. Астральні: солнце, зорница, денница. Сонце і зорі набули символічного значення відтоді, як людство почало мислити. Слово денниця більше відоме вірним як синонім до люцифер. Насправді первісна семантика цієї лексеми, як зазначено в “Полном церковнославянском словаре”, – “ранкова зірка або зоря”, а вторинне, переносне – “люцифер, начальник впалих ангелів, – так названий за блискучі досконалості, якими він був обдарований Богом”. 4. Символи – назви інших природних реалій: нива несhянная, земля неоранная, ровъ гриховни, яма, весна. У перших двох конструкціях символічне втілення знайшло непорочне зачаття Марією свого Сина. “Якщо земля – жінка, мати, – пише О.О.Потебня, – то орання, сівба означатимуть чоловікове кохання”. 5. Символи – назви предметів. Вірні були впевнені, що Божа Мати зможе у будь-який момент їх захистити, давши відсіч усім злим силам, про що свідчать символи ковчегъ, столпъ, стhна. Як символ красномовства Іоана Златоуста використано назви музичних інструментів: труба, свhрил, органъ, арфа, тимпанъ. 6. Власне біблійні символи, оскільки реалії, на яких вони основані, вперше згадують саме у Святому Письмі: рай (праведність, блаженство, взагалі – квінтесенція прекрасного), Іродъ  (злість, жорстокість).

У третьому розділі “Особливості поетичного синтаксису української духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть” проаналізовано такі фігури поетичного синтаксису, як: риторичне звертання, риторичне запитання, інверсія та гіпербола.

У духовній поезії автор дисертації розрізняє: 1. Риторичне запитання – емоційно забарвлене ствердження. 2. Риторичне запитання – емоційно забарвлене  заперечення. 3. Власне риторичне запитання.

 Запитання першого типу в досліджуваних творах використовують з метою зміцнення віри: питальна форма допомагає краще апелювати до свідомості читача / слухача, оскільки надає висловлюванню ствердного емоційно-експресивного забарвлення

Риторичні запитання другої моделі рідко представлені в аналізованій поезії: будь-які заперечення (у тому числі й приховані) надають текстові негативного експресивного забарвлення, яке для духовних віршів є абсолютно неприйнятним.

Наступну семантичну модель – власне риторичні запитання – запропоновано поділяти на: 1. Риторичні запитання з мотивом каяття грішника за вчинені ним гріхи: Камо пойду, что сотворю треокаянный, Стративши дар крещенія, от Бога данный?;  2. Риторичні запитання із розмірковуваннями про Ісуса Христа та Богородицю: Предвhчный Боже, що жесь оучинилъ, Же въ яслехъ скотіяхъ низко ся зложилъ?; .3. Риторичні запитання зі спонуканнями вірних до певних дій (до праведних вчинків):О сладкая ластовице, зготованна Богу, Якоже твои родины славити возмогу?; 4. Риторичні запитання з текстотвірною функцією (служать засобом активізації уваги читача / слухача): Пович те ми, соловиє, правду, Где я своего спасителя найду ?. 5. Умовно-риторичні запитання, які перебувають у складі комплексів, побудованих за принципом катехізису: запитання – відповідь. Однозначно відповісти на ці запитання не можна, і автори, подаючи свій варіант, усе ж залишають за читачем право вибору: погоджуватися з такою відповіддю чи давати свою: Ахъ, нещасное тhло, чего ради почернhло? Же у свhтh жиючи,много южъ грhшило..

Велику популярність в авторів аналізованих творів мали риторичні звертання. У духовних віршах, більшість з яких – неканонічні молитви, ситуація спілкування досить специфічна: для кожного вірного Бог, Божа Матір і всі святі є реальними постатями, і люди, молячись, очікують, що їхні адресати зішлють їм любов, благодать, щедроти, – тобто певним чином (хоча й невербально) відреагують. Саме тому звертання до святих у роботі не кваліфіковано як риторичні.

Серед риторичних звертань констатуємо: 1. Конструкції, в яких у ролі звертань виступають природні об’єкти. 2. Риторичні звертання, у яких об’єкт апелювання позначений лексемою свhтъ. 3. Конструкції з об’єктами апелювання виступають душа і тіло. 4. Риторичні звертання до небесних об’єктів – раю і пекла. 5. Група риторичних звертань, адресованих як до людства взагалі, так і до певних груп людей. 6. Риторичні звертання до небесних сил. 7. Риторичні звертанння до географічних об’єктів, серед яких – Вефлеем, Вифсаида, Тарсъ, Град Солунскій, які втратили свою функцію найменування географічних об’єктів. 8. Риторичні звертання до музичних інструментів: органи, тимпани, гусли, кимвали, труби. 9. Риторичні звертання до об’єктів, які є “чужими”, неприйнятними для християн – персонажів античної міфології: морскія сирени, музи. 10. Риторичні звертання до птахів. 11. Риторичні звертання до абстрактних понять та явищ. Окремі з них за своїм експресивним потенціалом наближаються до емоційних вигуків.

У текстах української духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть зафіксовано такі види інверсії: 1. Постпозитивне розташування означення відносно означуваного слова: Возведи всhхъ насъ, Дhво чистая, В церковъ небесну торжественную.. 2. Віддалене розташування означення і означуваного слова: Свhте очій моихъ ясный. 3. Препозитивне щодо дієслова-присудка розташування додатків: Копиємъ бокъ прободено, Кровъ и воду изпущено.. 4. Розташування “додаток + означення + присудок”: Перскіе послове… За возом небним въ Вифлеем ишли, И тамъ радость гойную нашли..

Причина малочастотності застосування гіперболи у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. у тому, що її, як правило, використовують для звернення уваги на предмет, підкреслення позитивних чи негативних якостей, а для християн усі образи та атрибути, пов’язані з вірою, були найвищими та найдосконалішими.

Поетичні перебільшення, виявлені в досліджуваній духовній поезії, поділяємо на дві групи. До першої увійшли гіперболи, що стосуються святих (Єдина капля (сліз. – І. Г.) твоя, Дhво, пречистая Мати, Угаситъ огнь пекелни и вся страсти наша), до другої – що стосуються грішного земного життя (О горе, слезъ море от очыю злиймо).

У висновках узагальнено результати дослідження:

1. ХVІІІ століття було тим періодом, у якому українська мова витіснялася з усіх офіційних сфер. Відбувалося це в обох частинах України. На сході України українську мову і, відповідно, усе, що було репрезентоване за її посередництвом, жорстоко утискав російський царизм. На заході України політику лінгвоциду проводили як урядовці, так і  представники вищого католицького духовенства.

Політика утисків і заборон української мови призвела до того, що остання була витіснена в суспільні низи, де слугувала інструментом рукописної літератури, одним із виявів якої стала аналізована нами духовна поезія. Окремі із досліджуваних нами віршів, написані близькою до сучасної українською мовою, були створені значно раніше, ніж “Енеїда” І.Котляревського.

2. Церковно-релігійна ситуація в Україні в аналізований період не сприяла підвищенню рівня моральності та духовності українського народу. Церковна влада дбала переважно про власні інтереси. Сільські священики були часто напівграмотними і тому не могли у доступній формі розтлумачити вірним основні християнські догми і Святе Письмо. Церковнослов’янська мова, якою користувалася церква, для більшості прихожан була малозрозумілою. У такій ситуації християни вишукували нові форми спілкування з Богом, однією із яких стала духовна поезія.

3. Проведене дослідження показало, що поняття “духовна поезія” на різних історичних етапах було наповнене неоднаковим змістом. Залежно від панівної у той чи інший час релігії: у період становлення християнства на землях Київської Русі власне духовною була язичницька поезія; вірші християнського спрямування стали духовними тільки тоді, коли нова релігія повністю витіснила зі свідомості людей стару.

Джерелами створення української духовної поезії ХVІІІ – поч. ХІХ століть були, насамперед, Новий Заповіт і Псалтир, а також численні акафісти, Пісна і Квітна Тріодь, “Житія святих”, апокрифічні легенди, фольклор.

4. У час створення досліджуваної поезії в Україні були у вжитку три мови – слов’яноруська, книжноукраїнська (або проста) та жива народна, які співвідносилися із високим, середнім та низьким стилями відповідно. У духовних віршах, створених на основі молитов та біблійних сюжетів, домінує церковнослов’янська мова; поезії, де автор говорить від свого імені, висловлює власні думки, написані простою мовою з домішками народнорозмовної.

Церковнослов’янізми в аналізованих нами текстах не несуть жодного стилістичного навантаження, а функціонують як природний елемент біблійних і молитовних цитат та парафразів. Наявність у духовній поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст. великої кількості полонізмів зовсім не означає, що авторами цих віршів були поляки – польські елементи були невід’ємною частиною  тогочасної розмовної мови.

Таким чином, духовна поезія ХVІІІ – поч. ХІХ ст. була яскравим відображенням мовної картини в Україні цього періоду.

5. У дисертації сформульовано новий погляд на стильову приналежність текстів, що стосуються релігійної тематики: для уникнення плутанини і двозначностей пропоновано запровадити поняття релігійного метастилю, у рамках якого вирізняються язичницький, християнський, мусульманський, іудейський, буддистський та інші стилі, кожен із яких може мати ще підстилі. Аналізовані тексти належать до художньо-християнського підстилю християнського стилю релігійного метастилю.   

6. Автори духовної поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст. використовували багатий і різноманітний арсенал стилістичних засобів, найбільшу кількість серед яких становлять перифрази. Їх поділено на лексико-семантичні групи, у межах яких розглянуті перифрази синонімічного та метафоричного типу. Перші поділені на підгрупи відповідно до репрезентованої ознаки. Найбільше у зібраному нами фактичному матеріалі описових зворотів на означення Божої Матері: українці вважали Богородицю своєю заступницею.

Для художньо-християнського підстилю, до якого належать аналізовані нами твори, характерний значно ширший діапазон інверсій, ніж для канонічних текстів – репрезентантів сакрального підстилю. У літургіях та молитвах, як відомо, найширше представлена інверсія “іменник + прикметник”: Син Божий, Дух Святий, благословення Господнє тощо. Багатство зразків непрямого порядку слів у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. свідчить про те, що автори не були епігонами канонічних текстів, а прагнули створити свої, оригінальні, застосовуючи для прославлення Бога і святих усі ресурси тогочасної української мови.

Підтвердженням наведеної вище тези є наявність в аналізованих віршах риторичних запитань. Ці конструкції, як відомо, не використовують ні у канонічних молитвах, ні в літургійних текстах. Вони трапляються переважно у покаянних віршах, де наявні розмірковування людини про власне життям. Автори використовували риторичні запитання з метою спонукати читачів до роздумів про справжні життєві цінності.

Важливою стилістичною фігурою у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. є антитези, які допомагають читачам відрізняти справжню духовність від фальшивої і, як наслідок, у подальшому житті утримуватися від гріховних учинків.

Про високий ступінь поетичної майстерності авторів духовної поезії свідчить багатство риторичних звертань, адресати яких: природні об’єкти, світ (тобто все те, що може призвести людину до гріха; те, з чим  вірний повинен боротися); душа і тіло, рай і пекло, групи людей і людство взагалі, небесні сили, географічні об’єкти (власні і загальні назви), музичні інструменти, персонажі античної міфології, птахи тощо.

Християнській релігії, як відомо, властива значна кількість символів, які були активно вживані й в українській духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. Вважаємо, що використовувані в досліджуваних творах символи (зоологічні, рослинні, астральні, назви інших реалій природи, предметні) показують добре знання і розуміння Святого Письма авторами текстів.

Багатим і різноманітним роблять поетичне мовлення української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст. порівняння.

Гіпербола, тобто поетичне перебільшення, в аналізованій поезії використовується не часто: виявлено лише вісім контекстів, зі вказаним тропом, серед яких гіперболи, що стосуються святих, а також грішного земного життя.

7. Тексти української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст. – суттєвий складник культурної спадщини українського народу, одне з важливих джерел вивчення історії сучасної української літературної мови.