УПОДІБНЕННЯ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ СИНТАКСИЧНИИХ ЗВ’ЯЗКІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ : Уподобление КАК СРЕДСТВО РЕАЛИЗАЦИИ СИНТАКСИЧНИЫХ СВЯЗЕЙ В СОВРЕМЕННОМ УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ

Краткое содержание

У вступі  до дисертації розкривається актуальність її теми і зв’язок цієї теми з науковими програмами й темами кафедри української мови ДНУ, формулюється мета дослідження і визначається те коло завдань, які слід виконати для досягнення поставленої мети. Визначається об’єкт, предмет, а також методологічна основа проведених наукових досліджень. Підкреслюються нові результати дослідження й прогнозується їх теоретичне й практичне значення. Подана інформація про апробацію цих результатів і їх публікації.

У першому розділі “ Уподібнення в системі семантико-синтаксичних відношень між компонентами мовленнєвого ланцюга”, який містить три параграфи: “ Основні типи синтаксичних зв’язків у сучасній українській мові”, “ Метамовні аспекти узгодження як підрядного зв’язку “, “ Узгодження й уподібнення”, –  подається  теоретична база проведеного дослідження.

Синтаксичний зв’язок кваліфікується як одне з фундаментальних понять граматики, до якого лінгвісти так чи інакше звертаються практично в усіх дослідженнях з синтаксису сучасної української мови (праці І. Р. Вихованця, Н. В. Гуйванюк, А. П. Загнітка,                  В. І. Кононенка, Є. В. Кротевича, Г. М. Удовиченка та ін.), а також у працях дидактико-методичного характеру, включаючи підручники з української мови і відповідні навчальні посібники різного призначення ( І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська,  А. П. Грищенко,           Н. В. Гуйванюк, А. П. Загнітко, Н. Л. Іваницька, Л. О. Кадомцева, М. У. Катранська,            М. Ф. Кобилянська, І. І. Слинько, І. І. Меншиков, І. С. Попова та ін.). Але разом з тим далеко не все з синтаксичними зв’язками слів вияснене до кінця як у плані номенклатури семантико-граматичних відношень, у які реально вступають компоненти деякого висловлення, так і в плані використовуваної різними вченими й педагогами при описі синтаксичних зв’язків метамови. У навчальній літературі з української мови номенклатура синтаксичних зв’язків вичерпується, як правило, тільки термінами сурядність і підрядність з диференціацією їх типів  відповідно термінами супідрядність і узгодження, керування, прилягання, і лише в деяких виданнях називаються  такі, скажімо, синтаксичні зв’язки, як координація, кореляція і тяжіння, описані ще в словнику лінгвістичних термінів Є. В. Кротевича й Н. С. Родзевич, який вийшов у 50-х роках минулого століття. Певний же ряд синтаксичних відношень, які існують між компонентами мовленнєвого ланцюга (аранжування, опосередкування, переорієнтація, перерозклад, сепаратизація й под.) взагалі не згадується в нормативних підручниках з сучасної української мови. Наявні, на жаль,  і суто термінологічні розбіжності, коли, з одного боку, одне й те ж явище, один і той же по суті синтаксичний зв’язок по-різному називається різними вченими (наприклад, детермінантний зв’язок і сепаратизація, тяжіння й розчленування й под.), з іншого боку, в один і той же термін може вкладатися різний зміст (дуплексія, співвідносність, співположення  та ін. ). Такий стан речей вимагає перш за все чітко визначити основні параметри використовуваної в дисертації метамови, проаналізувати й описати загальну систему синтаксичних зв’язків слів у сучасній українській мові і виділити в цій системі ті семантико-граматичні відношення, при яких регулярно або хоча б епізодично має місце граматично значуще уподібнення однієї словоформи іншій. Система ця після відповідних узагальнень включає в себе чотири основних типи синтаксичних зв’язків і з їх підтипами має такий вигляд:

-   сурядний зв’язок – власне  сурядність і супідрядність;

-   підрядний зв’язок – узгодження, керування, прилягання;

-   предикативний зв’язок – координація, співположення;

         - нестандартний зв’язок – безсполучниковий зв’язок, кореляція, приєднання, пояснення, розчленування (тяжіння), перерозклад, варіативність, опосередкування, сепаратизація (детермінація), аранжування, переорієнтація, деформація, контактування, зчеплення.

Уподібнення як один із засобів реалізації синтаксичних зв’язків слів має місце при різних синтаксичних відношеннях в усіх чотирьох групах наведеної системи. При сурядності (У будні мій друг  студент, а по неділях музикант) і  супідрядності (Батько подарував сину велосипед, а дочці велику ляльку); при узгодженні (Наші друзі поїхали до Києва); при координації (Ми любимо своє місто); при кореляції (Я зустрів професора Петренка); при розчленуванні (Вона повернулася задоволеною і щасливою); контактуванні (Відчепися від мене з цим своїм спортлото) та ін. І все це переважною більшістю вчених - лінгвістів і педагогів -словесників кваліфікується як той чи інший тип узгодження форм слів, кваліфікується, на наше глибоке переконання, без достатніх для цього підстав і навіть усупереч самій логіці синтаксичних відношень між компонентами мовленнєвих ланцюгів подібного типу.

В основних  своїх лінгвістично значущих параметрах узгодження майже в усіх працях, які описують синтаксичні зв’язки слів, тлумачиться практично однаково і визначається як один з типів підрядного зв’язку , при якому форма залежного слова уподібнюється формі головного у спільних для цих слів граматичних категоріях. В окремих дефініціях, переважно в навчальній літературі, уточнюється й характер відповідних граматичних категорій – рід, число, відмінок. Отже, уже за визначенням, узгодження як підрядний зв’язок може мати місце тільки при ієрархічних відношеннях і тільки в суворо фіксованих категоріальних межах уподібнюваних словоформ. У  сучасній українській мові узгодження може здійснюватися  лише в субстантивно-ад’єктивних групах слів, між субстантивом (іменником і субстантивним займенником) і ад’єктивом (прикметником, ад’єктивним займенником, дієприкметником і числівником), оскільки саме ці два парадигматичні класи слів маркуються трьома названими категоріями. Проблематичними ж до цього часу є тільки метамовні аспекти узгодження, і зокрема такі два з них:

1. Обсяг поняття узгодження як синтаксичного терміна, а  відповідно і сфера синтаксичних відношень, зв’язаних так чи інакше з уподібненням форм  слів.

2.  Складники процесу узгодження як лінгвістичні об’єкти, а відповідно й основні різновиди цього зв’язку.

Проблематичність першого з цих аспектів зумовлена тим, що уподібнення словоформ може здійснюватися в сучасній українській мові не лише при власне узгодженні як підрядному зв’язку, але й при реалізації інших семантико-граматичних відношень між компонентами мовленнєвого ланцюга. Другий аспект – це по суті трактування самого синтаксичного зв’язку, який визначається як узгодження, і виділення його різновидів. Обидва зазначені  аспекти пов’язані з коректністю вживання терміна узгодження  там, де є уподібнення словоформ, і там, де його немає, а отже, і з відношенням цього терміна до більш широкого поняття уподібнення.

Перш за все – і це принципово – у запропонованій дисертації поняття узгодження й уподібнення тлумачаться як граматичні категорії різного рівня й термінологічно роз’єднуються. Узгодження – це предметний рівень метамови синтаксису, уподібнення – його процедурний рівень. І якщо узгодження є конкретним типом підрядного зв’язку, тобто певним предметом  із множини аналогічних йому (керування, прилягання й под.) предметів, що вивчаються в синтаксисі, то уподібнення – це, треба думати, один із засобів реалізації того чи іншого синтаксичного зв’язку, у тому числі, природно, й узгодження. Але це вже рівень процедурний. І при цьому дуже важлива, дуже значуща відмінність уподібнення від узгодження полягає в тому, що уподібнення здійснюється в системі  значно більшої кількості лінгвістичних об’єктів, ніж це має місце при узгодженні, і набагато частіше, ніж узгодження, є використовуваним процедурно, причому не тільки в межах словосполучення чи речення, але й за межами цих синтаксичних одиниць (пор.: Андрій підійшов до дверей . Він ще не знав, що вони були вже зачинені).

          Що стосується другого з названих аспектів узгодження як одного з типів підрядного зв’язку, то проблема тут полягає, як нам видається, тільки в наявних поки що значних термінологічних розбіжностях при описі різновидів цього синтаксичного зв’язку, таких, зокрема, як неповне або, скажімо, смислове узгодження (О. С. Ахманова, Р. І. Вихованець, А. П. Загнітко, Є. В. Кротевич, Ш Марузо, І. І. Меншиков, О. Б. Сиротиніна,                             О. С. Скобликова та ін.), при останньому з яких, до речі, уподібнення словоформ може й не бути. Якщо, однак, винести за дужки ті синтаксичні відношення, які в нашій дисертації не кваліфікуються як власне узгодження, і зробити деякі узагальнення в системі пропонованих різними вченими рубрикацій узгодження, то цілком адекватною, на наш погляд, буде така система класифікації цього синтаксичного зв’язку в сучасній українській мові: