| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, теоретико-методологічні засади дослідження, вказано на зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й завдання дисертації, теоретико-методологічні засади дослідження, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, його джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження.
У першому розділі – „Посесивність як мовна категорія” – аналізується поняття „посесивність”, визначається структура посесивності, виділяються мовні рівні, на яких реалізується належність; обґрунтовується вибір базової моделі посесивної конструкції (N1 – Vf (мати) – N4); класифікуються посесивні предикативні структури залежно від типу посесивного зв’язку (конструкції органічної та неорганічної належності, конструкції дифузного типу).
Традиційно категорія посесивності в сучасній лінгвістиці розглядається як одна із семантико-синтаксичних універсалій, яка відображає відношення між двома об’єктами зовнішньої реальності. Учені розуміють посесивність як поле, що містить упорядковані змістові елементи, співвідносні з формальними засобами вираження (Н.Гуйванюк, В.Топоров). Залежно від способу передачі посесивних відношень і характеристики ситуацій володіння (тобто ступеня експліцитності значення категорії посесивності) в структурі поля виділяють ядро й периферію. Загальновизнаним є той факт, що універсальними способами передачі значення посесивності є дієслова мати і бути, які формують валентну рамку із двох облігаторних актантів (Н.Арутюнова, І.Данильчук). Такі конструкції виражають значення володіння і називаються власне посесивними. Посесивні відношення в подібних одиницях виявляють ознаки: а) об’єкт володіння є залежною субстанцією, утворює простір суб’єкта; б) суб’єкт володіння (посесор) являє собою незалежну субстанцію і є носієм предикативної ознаки володіння; в) предикативна ознака володіння представлена як спрямування відношення від посесора до об’єкта. Виділяються конструкції, що конституюються на базі предикатів, виражених дієсловами на позначення дії. Обидва типи конструкцій виявляють позиції посесора та об’єкта володіння. Посесивне відношення експлікується за допомогою предиката, вираженого дієсловом на позначення дії, що відносить такі структури до периферії.
Понятійна основа ситуації володіння трактується по-різному. В широкому розумінні посесивність виражає просторові відношення, коли один із об’єктів “включається” або “входить” до іншого. У роботі посесивний зв’язок розглядається як стан „входження” або „включення”, оскільки виділення сфер посесора розширює межі відношень на рівні суб’єкт – об’єктивна дійсність. Володіння з цієї позиції витлумачується у зв’язку з аспектом відносності, а не абсолютності. Таким чином, для характеристики посесивної ситуації актуальним є окреслення меж простору суб’єкта володіння. Стан володіння, у якому перебуває конкретний предмет, аналогічно характеризується за допомогою компонентного аналізу відношень з іншими субстанціями. Спосіб практичної діяльності людини стає основою різних (у тому числі альтернативних) орієнтацій пізнання, що визначають ціннісне сприйняття об’єктів. На цій підставі відношення розглядається як характеристика реальності, в якій є можливими події, процеси як результат практичної варіативності умов існування об’єктів володіння. У такий спосіб відношення вказують на своєрідну незавершеність певного фрагменту дійсності, можливість виникнення нових процесів. Тому виділяємо динамічний аспект посесивних відношень: володіння об’єктом певним чином „реалізується”.
Враховуючи зазначене вище, посесивність витлумачується як одна із універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні як функціонально-семантична категорія і відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим об’єктом (матеріальним).
На основі аналізу посесивних відношень виділяються семантичні компоненти, що є релевантними для визначення сфери володіння. Розуміння невідчужуваності в роботі ґрунтується на тому, що посесивні відношення виникають між незалежною субстанцією (суб’єктом) і залежною (об’єктом) – заданою, обов’язковою складовою посесора. З цієї позиції функціональні, родинні зв’язки на рівні „особа – особа” визначається як ознака відчужуваної належності. Неорганічна належність характеризує об’єкт як окремий, відчужуваний від посесора. Об’єкт, що входить до сфери посесора, становить дискретну одиницю зовнішньої реальності і є відчужуваною частиною посесора.
Реалізація зв’язків у вигляді матеріального процесу вимагає більш конкретного підходу до їх розуміння, розподілу за рівнями організації реальності, оскільки, наприклад, емоційні й раціональні відношення можуть виявлятися не у вигляді фізичного процесу, а за допомогою поведінки людей, їх дій і вчинків. Пор.: ...Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди буйний спалах (Гончар); Але ж має тепер життячко: відколи ту поліцейську ганчірку на руку начепив, у вічнім перебуває страху... (Гончар).
Отже, в межах відповідного рівня організації матерії (соціального, психофізичного рівня) абстрактні поняття включаються до системи посесивних зв’язків і ототожнюються з об’єктом володіння. Очевидно, для аналізованої сфери володіння не є визначальними ознаки на рівні опозиції відчужуваність / невідчужуваність, оскільки опосередковане співвідношення матеріальних еквівалентів з абстрактними поняттями не усуває різниці між чуттєвим і раціональним. Тому виділено належність дифузного типу, яка характеризує зв’язок “людина – внутрішній світ”; “людина – соціальна дійсність”.
За характером посесивного зв’язку вчені виділяють субординативну й домінантну належність. Субординативна належність — це пасивне, неконтрольоване відношення між двома окремими об’єктами, при якому посесивний об’єкт або сама наявність зв’язку не залежить від посесора. Домінантна належність — це активне, контрольоване відношення між двома окремими об’єктами, при якому посесивний об’єкт або наявність зв’язку залежить від посесора. Відношення належності протиставляються також на рівні опозиції постійність / тимчасовість зв’язку. Постійне володіння містить інформацію про об’єкт, що постійно пов’язаний зі своїм посесором. Тимчасове володіння визначає об’єкт як такий, що пов’язаний з посесором тимчасовим відношенням. Проте, на нашу думку, таке розуміння вимагає конкретизації, оскільки виділені різновиди посесивного простору модифікують узагальнене поняття володіння. У понятті „постійність” відбиваються однорідність, тотожність, цілісність зв’язків. Непостійність визначається як розщеплення або одноактність, переривання чи відновлення зв’язків. Отже, в загальному значенні постійність (статичність) характеризує зв’язок власне володіння. Відповідно, сфера відчужуваності включає предмети навколишньої дійсності. Такі відношення характеризуються як володіння або зв’язок за функцією: Чи не пожалієш нам хоч трохи, бо ми й шматка хліба не маємо (Кармалюк); Ми навіть власної не маєм хати, Не одкрийте нас тюремним ключарам (Українка). Розуміння відчужуваності уявляється як динаміка втрати та набуття власності.
Для органічної належності визначальною є постійність посесивних зв’язків. Відношення, які здійснюються в межах посесивного простору дифузного типу, мають функціональний характер, оскільки абстрактні поняття відбивають результат пізнання людиною об’єктів соціальної і духовної реальності у формах практичної діяльності. Проте подібні одиниці вважаються не власне посесивними, оскільки в цьому випадку відбувається фактично лише перенесення сформованої моделі посесор – відношення володіння – об’єкт володіння, категоріальне значення посесивності набуває відносного, не спрямованого характеру.
Отже, категорія посесивності має концентричну будову, центром якої є людина, носій ознаки володіння. Багаторівневість дійсності зумовлює виділення трьох сфер за ознакою приналежності об’єкта до зовнішньої чи внутрішньої (ідеальної) реальності. В межах простору здійснюються посесивні відношення, що характеризують об’єкт як відчужуваний / невідчужуваний або такий, що поєднує ознаки обох типів зв’язків. Реалізація відношень залежно від різновиду посесивного простору може мати статичний або динамічний характер. Проте на кожному рівні організації дійсності, окрім загальних для всіх рівнів зв’язків, існують свої, специфічні відношення.
Одиниці всіх рівнів (лексичного, морфологічного, синтаксичного) містять сему, яка передбачає зв’язок між двома предметами й може реалізуватися як у лексичних одиницях, визначаючи сам принцип номінації об’єкта, так і на синтаксичному рівні. Тому виділення базової моделі уможливлює систематизацію семантичних компонентів посесивних відношень, які своєрідно групуються у конструкціях певного семантичного різновиду, а також зумовлюють трансформаційний процес через актуалізацію певних компонентів посесивних відношень. Синтаксичні одиниці мають системну організацію. Дериваційна парадигма як сукупність форм одного структурного типу виявляє їх взаємозв’язок. Компонент дериваційної парадигми в ролі похідної конструкції відбиває процеси модифікаційної або транспозиційної природи. Визначення похідної одиниці здійснюється за допомогою аналізу формально-граматичної, семантико-синтаксичної та комунікативної організації речень, які перебувають у дериваційному зв’язку. Видові семантико-синтаксичні категорії ґрунтуються на семантичних ролях іменникових компонентів у реченні. Базова модель речення характеризується симетрією усіх рівнів.
У роботі зазначається, що посесивні відношення відображають зв’язок посесора та об’єкта. Оскільки семантично елементарне просте речення являє собою структуру, яка складається тільки з одного предиката й зумовлених його семантико-синтаксичною валентністю іменникових синтаксем, семантично передбачувані валентністю предиката стану, вираженого дієсловом мати, є позиції суб’єкта та об’єкта: Хлопець має книгу. У наведеній моделі посесор (носій активної ознаки) розуміється денотативно: як реальний актант категоріальної ситуації. Суб’єкт представлений у пропозиції, співвідноситься з „даним” (темою) при актуальному членуванні конструкції. Дериваційні відношення між компонентами парадигми речення мають неоднаковий характер, хоча разом із тим видозміни речення не порушують необхідних у цих процесах меж семантико-синтаксичної тотожності синтаксичних одиниць. Транспозиційні видозміни стосуються перетворень складних речень на прості ускладнені та перетворень речень на словосполучення. Регулярні співвідношення вихідності / похідності виявляють складнопідрядні речення з детермінантними підрядними частинами (часу, причини, цілі, допустові, умовні) і прості ускладнені речення з детермінантними членами.
Отже, у таких структурах просте речення типу Хлопець має книгу займає серединну позицію парадигматичного ряду, функціонує як похідна одиниця щодо складного речення (за умови наявності структурно-семантичного поширювача); як вихідна одиниця щодо ускладненого простого речення або синтаксичної одиниці нереченнєвої природи (словосполучення, синтаксеми): а) Михайло має книгу — книга Михайла — Михайлова книга; Дівчина має русяве волосся — Дівчина з русявим волоссям — Русявоволоса дівчина — Русявка; б) Катря має гроші на сукню — Катря має гроші, щоб купити сукню. Аналіз вихідної посесивної предикативної конструкції дозволяє, по-перше, визначити співвідносність однорівневих та різнорівневих дериватів, по-друге, виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, що виявляються на семантико-синтаксичному та власне семантичному рівнях (Микола має фотокартку — володіння за функцією; наявність предмета; наявність як результат дії). Деталізація компонентів посесивних відношень спирається на протиставлення зовнішнього та внутрішнього володіння, посесивність як мовна категорія комплексно відбиває характеристику зазначених видів володінь за напрямами зв’язку та його значення.
У роботі розглядаються посесивні предикативні конструкції, виходячи з аналізу посесивних відношень, відображених у базовій моделі. Структура посесивних предикативних конструкцій відповідає загальній формулі суб’єкт — відношення — об’єкт. У вихідній моделі конструкцій спостерігається симетрія співвідношень власне семантичної, семантико-синтаксичної та формально-граматичної структури. Отже, базова конструкція визначається як така, що має модель N1 — Vf (мати) — N4; виражає семантичну структуру: носій посесивного відношення — посесивне відношення — об’єкт посесивного відношення.
У базовій посесивній конструкції з дієсловом мати учасники ситуацій характеризуються однозначно: суб’єкт відношення є активним, об’єкт – пасивним, оскільки на нього спрямоване відношення володіння. Відомо, що реляційне значення підкоряється законам логіки: воно має об’єднувати однорідні сутності. Оскільки в мовній реальності модель посесивних відношень є антропоцентричною, то суб’єкт володіння виражається лексемами на позначення особи. У семантичній структурі такі лексеми містять реляційне значення „володар”. Посесивний простір утворюють предмети, події, явища й інші особи. Референція лексем у позиції об’єкта володіння дозволяє визначити характер посесивного зв’язку, враховуючи ознаки: відчужуваність / невідчужуваність; статичність / динамічність; активність / субординативність.
Таким чином, категорія посесивності визначається як семантично гетерогенна, тобто така, що об’єднує ряд різнопланових відношень. Враховуючи релевантні для визначення типу посесивного відношення ознаки, конструкцію типу Хлопець має книгу можна кваліфікувати як базову, тобто таку, що виявляє активний суб’єкт, субординативний об’єкт, відчужуване відношення (об’єкт не є частиною посесора); статичність володіння (характеризує простір як включення). Комбінація семантичних компонентів дає можливість виділити різновиди посесивних предикативних структур: конструкції органічної належності (об’єкт є частиною посесора; простір являє собою входження); конструкції дифузного типу, які відбивають відношення між людиною та абстрактним поняттям (відношення, що передають психічні, інтелектуальні властивості особи; відношення, які відбивають результати духовного освоєння дійсності).
Структурно-семантичні поширювачі базової посесивної конструкції різняться ступенем обов’язковості, необхідності в семантико-синтаксичній структурі речення. Обов’язкові компоненти співвідносні з такими елементами ситуації, які відіграють основну роль для характеристики й ідентифікації відношень. Необов’язкові (другорядні) компоненти вказують на вірогідні, можливі елементи ситуації. Структурна організація значень посесивних відношень визначає структурно-семантичні особливості конструкцій зі значенням належності.
У другому розділі – „Конструкції з семантикою неорганічної / органічної належності” – розглянуто визначальні характеристики структури та семантики предикативних структур на позначення неорганічної / органічної належності.
Конструкції неорганічної належності відбивають відношення між людиною та річчю; людиною і людиною. Значення володіння виявляє такі семантичні компоненти: а) об’єкт постійно / тимчасово пов’язаний із суб’єктом; б) суб’єкт активний щодо об’єкта; в) об’єкт не є частиною посесора.
Характерною особливістю для конструкцій неорганічної належності є активне вживання конверсивної моделі (Петро має стіл — Стіл належить Петру), оскільки їхня семантична структура має вигляд: Носій посесивного відношення — Посесивне відношення — Об’єкт посесивного відношення. Базова модель С — П — О (N1 — Vf (мати) — N4) поширюється відповідно до поєднання семантичних компонентів посесивних відношень. Динамічний характер посесивного зв’язку зумовлює функціонування чотирикомпонентних конструкцій, в яких розрізняється значення власне володіння та належність за функцією. У подібних структурах фіксується кореляція статичного дієслова мати з динамічними дієсловами на позначення набуття, втрати власності чи користування нею.
Відчужувані об’єкти, що складають посесивний простір особи, становлять конкретні предмети. За характером зв’язку посесора та об’єкта володіння виділяються тематичні групи: конкретний предмет; матеріальні цінності; одяг; їжа; приміщення, господарські будівлі.
Належність за функцією характеризує динамічний зв’язок „посесор — конкретний предмет” і зумовлює функціонування чотирикомпонентної конструкції зі значенням мети або безпосереднього користування об’єктом (N1 — Vf (мати) — N4 — (в) N6 (руках): Вони (бійці – Т.М.) уже мали гвинтівки у руках (Смолич). Конструкції, які представляють відношення „суб’єкт — одяг”, реалізують значення власне володіння та володіння за функцією, що зумовлює регулярне використання локативного поширювача. При цьому детермінатив виявляє ототожнення суб’єкта як тіла, що має невідчужувані частини з комунікативно виділеними (на собі (тіло — тіло); на ногах, голові, руках тощо): Іщинський мав на собі такий костюм, на який ніхто не повинен був би заздрити (Шевчук). Статичні посесивні відношення „суб’єкт — матеріальні засоби” характеризують простір особи як постійний. При цьому об’єкт володіння виражається тематичним іменником або словосполученням з кількісним значенням. Напр.: Ви щиро помогти хотіли – он маєте на олтарі срібло і золото – замість отих агап, могли б рабів з неволі викупляти (Л.Українка); Крім нерухомого добра, в старого була ще купа грошей, векселі і якесь поняття про справедливість (Сенченко). Одиниці, що передають динамічний зв’язок, поширюються компонентом зі значенням мети (N1 — Vf (мати) — N4 — (на) N4): До речі, вона безробітна – та й робити, певно, нічого не здатна, – нудиться, не має грошей на вбори (Підмогильний). У конструкціях, які виражають відношення „посесор — приміщення”, об’єкти господарської діяльності, регулярним є використання дієслів наймати, орендувати, придбати, які за значенням корелюють з дієсловом мати: ...Після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годиться епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней (Шкляр).
Конструкції зі значенням наявності у посесора стосунків з іншими особами по лінії родинних, соціальних та функціональних зв’язків на внутрішньопосесивному рівні поділяються на конструкції умовно невідчужуваної та оказіонально невідчужуваної належності, які, в свою чергу, характеризують зв’язок як статичний і динамічний: Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку (Підмогильний); Нас таки чимале військо, маєм свого отамана (Л.Українка). Конструкції, в яких ознака (конкретна / неконкретна) об’єкта представляє відношення, що характеризується як відображення (чітке / нечітке) свідомістю суб’єкта поведінки, діяльності об’єкта є суто чотирикомпонентними (С — П — О — (за) Z (N4), утворюючи спеціалізовані тематичні ряди. Динамічні конструкції містять афективно-когнітивну оцінка діяльності чи поведінки: 1) характерна поведінка (дивак, плаксій, примітив, ідіот): Ти, мабуть, маєш мене за примітива, — сказав Едик (Мушкетик); — Товаришу лейтенант, — обурився кореспондент, – ви за кого мене маєте? Це я повинен у газеті боягуза вміщати? (Білкун); 2) самохарактеристика, де суб’єкт виражений у модально-пропозитивному й порівняльному планах через позицію іменник — зворотній займенник себе: Колеги мали себе за творців нової техніки, нового технологічного віку (Дрозд); 3) типова діяльність або соціальний статус (X має У у функції Z): Вари зілля при людях, щоб за знахаря тебе мали (Шевчук); — Чи справді вона така багачка в селі? — За таку її люди мають (Кобилянська); 4) оцінка діяльності через психічні властивості: Семен мав брата за дуже розумного, хоча й не пойняв йому цілком віри (Коцюбинський); Степан. Я ж завжди мав Вас за чесну людину (Кропивницький).
Конструкції органічної належності передають відношення невідчужуваності, які усвідомлюються як обов’язкові для кожного конкретного суб’єкта, і містять фонові знання про те, що кожна істота має частини, органи тіла. Об’єкт володіння може бути представлений як абсолютно або відносно невідчужуваний. Відповідний характер зв’язку — обов’язковий чи вірогідний — на мовному рівні реалізується в базових три– або чотирикомпонентних конструкціях. Зокрема, конструкції з абсолютно невідчужуваним об’єктом, ужиті в загальному значенні, мають трикомпонентну модель: Людина має голову, руки, серце, печінку, серце, нирки. У загальному значенні вживається також чотирикомпонентна конструкція (з кількісним об’єктом, атрибутивним поширювачем), яка містить характеристику фізіологічних особливостей взірця: Астенічний (доліхоморфний) тип має високий або середній зріст, видовжену грудну клітину з підгрудинним кутом, довгу шию, вузьке передпліччя, відносно довгі кінцівки, ніжну тонку і бліду шкіру та слабо розвинену підшкірну клітковину (Посібник).
Навпаки, конструкції з конкретним значенням мають облігаторний атрибутивний поширювач, оскільки обов’язковість наявного зв’язку між посесором та частиною чи органом тіла корелює з атрибутивністю, яка позначає сталу ознаку або стан об’єкта: Брови Степан мав густі, очі великі, сірі, чоло широке... (Підмогильний); Порфирій Федотович мав велику... голову і широкі брови (Дімаров).
Для конструкцій з відносно невідчужуваним об’єктом класифікуючим компонентом посесивних відношень є необов’язковість зв’язку, що уможливлює функціонування структур, які передають місце розташування соматизму на поверхні цілого — тіла. Типовим для реалізації цього значення є прийменниково-відмінкові форми (на) N6; (під) N5; (між) N2; (поряд) N2; (вище) N2. Предикат розглядуваних конструкцій виражається тематичними дієсловами або зв’язкою бути: У цього ж Сергія Бурова лице було розмальоване шрамами, що лежали на лобі, на щоках, на підборідді — довге волосся трохи прикривало їх (Ткач); Під очима в секретаря синці, на щоках жовтуваті кола — напевне, загострення хвороби (Цюпа).
Оскільки людина являє собою фізичну та духовну єдність, використовуються структури, які репрезентують опосередкований зв’язок фізичного та психічного станів особи. Зв’язок психічного та фізичного станів на мовному рівні передається за допомогою конструкцій моделі С — П — О — Loc (N1 – Vf (мати, тримати) – N4 – (в) N6), де локалізатор виражається соматизмом, що являє собою “орган”, через який виявляється внутрішній зміст людської душі або склад характеру, напр.: І спогорда одходить від розгубленого лісника... чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур’я (Стельмах); І хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як і Миколка, тримав цілі броди синьої радості (Стельмах). Перетворення активної конструкції (за характером посесивного зв’язку) в пасивну виражається в заміні логічного суб’єкта об’єктом. На формальному рівні відбувається перетворення прямого додатка в підмет. У розглядуваних конструкціях суб’єкт володіння виражається за допомогою посесивного родового або його деривата – присвійного прикметника, а також присвійного займенника. В аналізованих конструкціях співвідносні дієслова формують чотири тематичні групи: 1) “глибинного буття”, які вказують на невиявленість ознаки (ховатися, чаїтися); 2) виявлення певної властивості, характеристики (виражатися, відбиватися, світитися, випромінюватися); 3) сприйняття (відчуватися, чутися); 4) метафоризовані дієслова. У конструкціях з дієсловами, вжитими в переносному значенні, досить чітко розмежовується володіння фізичним органом (локалізатором) і наявність / виявленість психічного стану: В її очах світились незнані йому чарівні іскри, що, як далеке блимання ватри, привертали його стомлений погляд… (Підмогильний); Вона взяла той пучечок, і в зеленаво-голубих очах дівчини сплеснула тиха радість (Цюпа).
Посесивні конструкції трансформуються у складні іменники або субстантивні словосполучення залежно від функції такого компонента посесивного значення, як постійність / тимчасовість; а також характеру зв’язку між посесором та об’єктом, де об’єкт характеризується як абсолютно чи відносно невідчужуваний. Оскільки структурною особливістю конструкцій з об’єктом на позначення соматизму є обов’язковість атрибутивного поширювача, то вихідною моделлю слід уважати таку: С — П — Atr — О; для конструкцій з відносно невідчужуваним об’єктом, відповідно, С — П — О. Деривація на базі вихідних семантично елементарних речень відбувається у такий спосіб: Чоловік має ніс + Ніс є кривий — Чоловік, що має кривий ніс, некрасивий — Чоловік з кривим носом некрасивий — Кривоносий чоловік некрасивий — Кривоніс некрасивий: Горбоносий матрос нахилився над своєю тільняшкою, і міцні жилаві руки його завертілися, неначе жорна, збиваючи білі густі клубки мильної піни (Ткач); Русявий довгоносий отрок говорив сусідові: – Спробуй розв’язати йому руки, він кулаком усіх приб’є (Хижняк).
У третьому розділі – „Дифузні типи посесивних конструкцій” – розглянуті структурно-семантичні особливості посесивних предикативних одиниць, які поєднують ознаки органічної / неорганічної належності.
У роботі виділено й охарактеризовано конструкції зі значенням внутрішнього стану, властивості особи, в яких об’єктом володіння виступають абстрактні сутності.
Зазначені об’єкти є потенційними складовими посесивного простору суб’єкта, оскільки взаємозв’язок характеризується за критеріями постійності / непостійності, відносної невідчужуваності. Посесивні відношення „особа — абстрактне поняття” в мовній реальності відбиваються за допомогою конструкцій, в яких у позиції об’єкта виступають лексеми відповідних тематичних груп: “афективно-когнітивні прояви”; “інтелектуальні якості”; “самопочуття особи, її фізичний стан”; “судження”.
Найпродуктивнішою з-поміж аналізованих посесивних структур є конструкції на позначення афективно-когнітивних проявів суб’єкта. Семантичною особливістю конструкцій розглядуваного типу є суб’єктна спрямованість емоційного стану, оскільки відношення між особами на рівні внутрішнього світу визначаються як інтерактивний акт. Спрямованість емоції зумовлює функціонування вторинного об’єкта, що знаходить вираження в конструкціях моделі N1 – Vf (мати) — (до) N2: Вона часом мала до нього й жаль (Шевчук); Без метушні, без галасу, без житейської мізерії він усе життя старається людям на теплий, як душа хліб, і всі мають до старого тільки любов (Стельмах).
Факт відчуття, почуття особи може передаватися за допомогою описових форм, де концепт-посесор частково або повністю ототожнюється з простором, що вміщує почуття. У першому випадку типовою є форма на серці, душі (на (в) N6); в грудях (в N6); у другому, відповідно, — у собі, ньому (у (в) N6): Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв усі веселощі…Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з’їдав мені серце (Шевчук); Не було в ньому вже страху, стало байдуже, як і завше (Підмогильний); Здавалося б радіти, бо ж став студентом. Але на душі в Андрія був сум (Цюпа).
До конструкцій розглядуваного структурно-семантичного типу зараховано також фразеологічні одиниці моделі N1 – Vf (мати) – N4; (У) N2 – Vf (бути) – N4, в яких лексеми серце, душа в позиції об’єкта умовно позначають внутрішній світ людини й ототожнюються з простором, в якому містяться емоції й почуття. Такі структури типові для художньої мови (усього проаналізовано 80 одиниць). Трикомпонентні конструкції моделі (N1 – Vf (мати) — N4 (серце)) характеризують людину згідно з моральними нормами. Атрибутивний поширювач виражається прикметником, вжитим у переносному значенні: Чоловік має, здається, чорні думки й чорне серце в грудях (Шевчук); Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття — доля кожної людини (Костенко).
Оскільки внутрішній світ людини представлений через опозицію емоційного світу та суб’єкта на рівні активність / пасивність, регулярними є пасивні конструкції моделі N1 — Vf (охопити, огорнути) — N4: Радість охопила його: Темно-гаряча пелена впала Колькові на очі, і спершу його пронизав крижаний страх, а потім огорнула нестерпна радість (Шкляр); Темна пристрасть, що оволодіває нами, сприймається як вища цінність, про яку годі питати „навіщо?”, „звідки?”, „чому?” (Основи психології).
Конструкції зі значенням інтелектуальних характеристик особи реалізують два значення: “пізнавальна діяльність” (N1 — Vf (мати) — N4); “здібність оцінювати ситуацію, аналізувати її та керуватися цим у своїй діяльності” (N1 — Vf (мати) — N4 – Inf): Як хочеш, сину. Маєш розум теж. Але ж подумай, щастя йде у руки (Костенко); Я мав глузд збагнути, що зв’язаний далеко не втечу, через це вирішив чекати (Шевчук). Ототожнення інтелектуальної характеристики з простором уможливлює функціонування трикомпонентної конструкції, де об’єкт виражений лексемою голова: – Де я мала свою голову, коли він був у неї (Кобилянська); Вадим мав не тільки голову, а й руки (Дімаров).
Класифікуючими ознаками взаємозв’язку „особа — судження” є реальність / гіпотетичність; верифікаційність / неверифікаційність; істинність / хибність. Зазначені поняття мають узагальнене значення, тому вимагають інтерпертації змісту, що зумовлює функціонування складнопідрядного означального речення, де підрядна частина уособлює емпіричний факт, реалію позамовної дійсності. Судження, відбите в узагальненому значенні лексеми думка, в поверхневій структурі речення виражається прийменниково-відмінковою формою (про) N4, (на) N4; описовими формами гадки (в гадці) не мати про кого? що? (N4); на гадці мати що? (N4). Сполучення думка — Inf реалізує значення необхідності / можливості дії. Трансформи мати думку – Inf, думав – Inf; думав, що – мав думку, що пов’язані синонімічними відношеннями. Інтегральні ознаки синонімічних конструкцій (інваріантний пропозитивний зміст, рівновалентність, інваріантне граматичне значення, подібність синонімічних умов функціонування), дозволяють виявити відповідність аналітичних конструкцій типу наміритися поїхати конструкціям типу мати поїхати. Сема вимушеності актуалізується тоді, коли зовнішній контекст підкреслює обов’язкове виконання дії на противагу значенню семи повинності, в якій наголошується на причині дії. Модальний компонент можливості вживається для позначення вірогідності певної дії. Дієслово означає характер дії за наявністю здібності / можливості зробити щось у певний момент.
До цієї групи слід віднести співвідносні конструкції фразеологізованого типу, в яких підкреслюється сема вищого ступеня здібності (мати – сила (N4) – Inf). Можливість дії виражається також описовою формою (мати право – Inf) із загальним значенням “бути у стані, змозі робити що-небудь”. Третій компонент може виражатися віддієслівним іменником, що акцентує увагу не на власне дії, а на процесі (N1 – Vf (мати) — N4 (право) — (на) N4). Конструкції розглядуваного типу функціонують в усіх стилях сучасної української мови. Залежно від значення й мовної функції вживаються модифікації вихідної моделі.
У конструкціях зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану повідомляється про фізіологічний стан особи, що оцінюється за шкалою, еталоном для якої є позитивна характеристика фізичних відчуттів, дій органів і частин тіла людини. Оскільки відхилення від задовільного фізіологічного стану являють собою мимовільні дії, що виникають стихійно, в мовній реальності фіксується тенденція до використання пасивних конструкцій з суб’єктним членом у родовому У(N2) – N1); У (N2) – Vf (боліти, щеміти) – N1), почасти в давальному відмінку N3 – Vf (боліти) – N1): — Невтішні справи, — похитав головою Муталіб. — Я знаю, — сказав Степан. — У мене порок серця (Шкляр); Марта заявила, що голова їй болить, та й справді голова її отупіла, і, не досидівши лекції, помандрувала додому (Підмогильний).
Конструкції, в яких актуалізуються конкретні больові відчуття, мають моделі, що конституюються на базі тематичних дієслів, ужитих, як правило, в переносному значенні (щеміти, боліти, колоти, шуміти). Для таких одиниць регулярним є використання поширювача, який вказує на локалізацію хворобливого стану. Вираженням є прийменниково-відмінкові форми (до) N2; (під) N5; (в) N6 або прислівники: Вертес прокинувся серед ночі від того, що в нього пересохло в горлі й палило всередині (Білкун); Отут мені, в кінці спини, то смика, то штрика (Глазовий); У Северина Вакуловича аж захололо в грудях (Сенченко).
Незначну кількість становлять три– та чотирикомпонентні конструкції з дієсловом мати. Це передусім конструкції із загальним значенням, в яких об’єкт виражається лексемою здоров’я. Структури, що містять сему тривалого протікання хвороби чи больових відчуттів, зумовлюють формування моделі з атрибутивним поширювачем, в якій об’єктний компонент виражається іменником на позначення органів або частин тіла. Атрибут виявляє суб’єктно-оцінну інформацію про фізіологічний стан людини.
У конструкціях зі значенням наявності зовнішніх обставин, ситуацій і подій у житті людини позиція об’єкта володіння виражена лексемами тематичної групи „подія”.
Подія як сукупність зовнішніх процесів, які стосуються людини, характеризується послідовним здійсненням, результативністю, статичністю / динамічністю, кульмінативністю та кількісною ознакою. Тому зв’язок “особа — зовнішні обставини, ситуації та події“ реалізується у моделях з пасивним (У) N2 N1; N1 — Vf (трапитися) — (з) N5; N1 — Vf (звалитися) – (на) N4) та активним (N1 — Vf (мати) — N4) суб’єктом: В кінці зими у Рубіна сталося велике горе (Сенченко); Так із Ірочкою пригода трапилася. Вирішила мені кухню побілити (Білку); Учора в Лариси був випускний вечір (Цюпа); В Україні будується демократична, правова держава, і ми практично не маємо серйозних політичних конфліктів (Кримінологія).
Якщо особою оцінюється серія подій, ситуація сприймається узагальнено, реалізуючи значення “стан справ”. Зв’язок „особа — зовнішні обставини” визначається як симетричний за умови участі двох суб’єктів у здійсненні події. При цьому функціонує конверсивна модель:
N1 — Vf (мати) — N4 — (з) N5; (У) N2 — N1 (подія)). Розмежовуються конструкції з суб’єктним членом та суб’єктно-предикатні одиниці, в яких актуалізується факт події або участі суб’єкта в її здійсненні: – Не до неї мені було, – блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими очима. – В мене екзамен був (Гончар); — А, за обміном студентів? Вивчаєте там вірменську? — здогадався професор Христич, і погляд його пом’якшав. — Так, там складаю іспити з вірменських предметів, а в нас — з українських (Шкляр).
Конструкції на позначення духовних цінностей особи характеризують посесивний простір, що утворюється духовними цінностями.
Духовна цінність являє собою соціальну константу, яка відбиває способи духовного пізнання дійсності, характеристики знань, умінь і навичок, набутих у процесі соціальних, економічних, виробничих, науково-технічних та інших відношень. Нами було виділено відповідні тематичні групи: “тип діяльності; статус у суспільстві”; “права й обов’язки”; “сприйняття й усвідомлення, відображення дійсності”; “моральна свідомість”; “характеристика діяльності особи, подій у часовому вимірі”; “ставлення до світу та діяльності суб’єктів”. Релятивність семантики об’єкта визначає набір компонентів посесивних відношень і тип структурно-семантичного поширювача.
Статичні конструкції, вжиті в загальному значенні, мають трикомпонентну будову і характеризують посесивний зв’язок за такими параметрами, як тривалість, усталеність і чіткість відображеної свідомістю реальності; номінація певних умінь і навичок за соціальними нормативами: N1 — Vf (мати) — N4 (фах, спеціальність); N1 — Vf (мати) — N4 (минуле, майбутнє). Конструкції, що відбивають способи поведінки людини у певних ситуаціях суспільного життя, регулювання діяльністю, мають чотирикомпонентну будову (N1 — Vf (мати) — N4 (час) — Inf). Структурною особливістю аналізованих структур є використання деривата підрядної цільової частини, вираженого прийменниково-відмінковими формами (для) N2; (на) N4: Йшла остання весна, мали ще літо для довершення своїх робіт (Загребельний); Розмова з Петровичем відбулася в п’ятницю, так що я мав на кахлі два дні (Дімаров) — щоб купити (здобути) кахлі; — Прошу пана лейтенанта мені при компанії, що я маю два дні на відпустку (Кобилянська) — щоб відпочити. Окремо виділяються конструкції, що відбивають зв’язок „особа — особа”; „особа — абстрактне поняття” у процесі спілкування (розмова, пропозиція, порада, додаток, справа тощо). Структура комунікативного акту зумовлює функціонування чотирикомпонентної моделі, визначає формальні засоби для реалізації значення: N1 — Vf (мати) — N4 (справа, претензія) — (до) N4; N1 — Vf (мати) — N4 (відповідь) — (на) N4.
Висновки
У сучасній україністиці посесивність розглядається як одна із універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні й відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим матеріальним об’єктом.
Релевантними ознаками для посесивних відношень є протиставлення “активність — субординативність”; “відчужуваність — невідчужуваність”; “статичність — динамічність”; “входження — включення”. Вихідним вважається зв’язок, що виявляє активний посесор, відчужуваний об’єкт, конверсивність (входження — включення), статичність (постійність) володіння.
Значення посесивності в сучасній українській мові реалізується мовними засобами синтаксичного (предикативні конструкції, субстантивні словосполучення), лексичного (посесивні дієслова, присвійні прикметники та займенники), словотвірного (складні прикметники й іменники-назви), морфологічного (родовий та давальний посесивні відмінки) рівнів. Одиниці всіх рівнів перебувають у системному зв’язку і являють собою однорівневі та різнорівневі деривати. У дериваційній парадигмі виділяється базова конструкція (N1 — Vf (мати) — N4), що характеризується симетрією співвідношень власне семантичної, семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної та комунікативної структури. У вихідній одиниці знаходять вираження передбачувані валентністю предиката позиції посесора й об’єкта володіння. Така конструкція (на позначення зв’язку „посесор – предмет”) є своєрідним ідентифікатором посесивної ситуації й виявляє такі семантичні компоненти: а) суб’єкт є незалежною субстанцією, носієм активної ознаки володіння; б) об’єкт є залежною субстанцією, не становить частини посесора; в) посесивний зв’язок постійний (статичний).
Процес трансформації демонструє явище асиметрії базової та похідної одиниці на семантико-синтаксичному рівні. Аналіз причин асиметрії зазначених планів, ступеня трансформації базового речення дозволяє визначити співвідносність однорівневих і різнорівневих дериватів, а також виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, що виявляються на семантико-синтаксичному та власне семантичному рівнях. Складність, багатокомпонентність значень посесивних предикативних конструкцій ґрунтується на елементарних семантичних опозиціях, які входять до складу значень посесивних конструкцій. Структурний мінімум конструкцій з дієсловом мати складають компоненти, обов’язкові з комунікативного погляду. Структурно-семантичні поширювачі конкретизують, уточнюють, доповнюють значення володіння й вказують на вірогідні, можливі елементи ситуації.
Посесивний простір умовно складається з трьох сфер за ознакою належності об’єкта до зовнішньої чи внутрішньої / ідеальної реальності. Референція лексем дозволяє охарактеризувати об’єкт як відчужуваний / невідчужуваний або такий, що поєднує ознаки обох типів зв’язків. На основі комбінації компонентів виділяються конструкції, що відображають відношення „посесор – предмет”, „посесор – особа” (неорганічна належність); відношення, що характеризують фізичні властивості особи (органічна належність). Окремо виділяються одиниці, що передають психічні, інтелектуальні характеристики людини як психофізичного концепта; відношення на рівні „посесор – подія”, „посесор – духовна цінність” (конструкції дифузного типу).
Зі структурного погляду конструкції неорганічної належності у структурі речення мають три– і чотирикомпонентну будову, де статичність виявляється як постійність володіння, динамічність — як зв’язок за функцією. Трикомпонентна будова конструкцій зумовлена такою організацією семантичних компонентів посесивних відношень: власне володіння; постійність володіння. Семантико-синтаксичні поширювачі чотирикомпонентної структури зумовлені такими семантичними компонентами: атрибутивний поширювач — суб’єктно-оцінна й об’єктивна оцінка об’єкта володіння; локативний поширювач — типова / нетипова позиція у просторі; поширювач зі значенням призначення — тимчасовість володіння.
Конструкції органічної належності вказують на наявність у особи фізичних властивостей і характерних ознак зовнішності, реалізуючи сему не “власне володіння”, а наявності певної зовнішності і фізичних даних, манер, характерних ознак. Функціонування трикомпонентної моделі з абсолютно невідчужуваним об’єктом (обов’язковим членом, органом тіла) можливе лише при генералізованому вживанні: Людина має очі. Семантичною особливістю зазначених конструкцій є те, що невідчужувані об’єкти є також унікальними у посесивному просторі посесора.
Конструкції дифузного типу відображають такий зв’язок, де об’єкт володіння становить абстрактну субстанцію, яка є „непредметною” за посесивною ідентифікацією. Посесивний простір утворюють духовні цінності, психічні константи, афективно-когнітивні прояви, інтелектуальні характеристики, зовнішні обставини. Варіанти реалізацій основних типів посесивних структур зумовлені дифузним полем семантичних компонентів посесивності.
Внутрішній світ людини в мовному менталітеті представлений через опозицію емоційного світу й суб’єкта на рівні категорії активності / субординативності. Активність суб’єкта формально виявляється у три– або чотирикомпонентних конструкціях. Чотирикомпонентна конструкція функціонує за умови правобічного об’єктного спрямування стану, тоді як зворотнє спрямування передбачає в конструкціях з дієсловом мати експліцитне вираження причини стану особи.
Конструкції зі значенням інтелектуальних характеристик особи представляють трикомпонентну модель у випадку констатації інтелектуальних спроможностей у широкому розумінні. Структурно-семантичні поширювачі базової трикомпонентної конструкції відповідають співвідносним трансформаційним рядам: а) вихідна модель — поведінка (діяльність) (локативний поширювач); б) вихідна модель — модифікація якості (атрибутивний поширювач).
Конструкції зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану мають різне граматичне оформлення залежно від характеристики фізичних відчуттів, дій органів і частин тіла. Відхилення від задовільного фізіологічного стану в мовній дійсності передаються за допомогою пасивних конструкцій із суб’єктним членом, вираженим родовим або давальним відмінками.
Подія як сукупність зовнішніх процесів характеризується послідовним здійсненням (існує в певних просторових і часових межах), кульмінативністю, статичністю / динамічністю та кількісною ознакою, що зумовлює функціонування конструкцій з кількісним, темпоральним і локативним поширювачами. На вживання конструкцій з пасивним суб’єктом впливають такі компоненти, як раптовість, несподіваність (характеризують динамічний зв’язок). Окремо виділяються конструкції за функцією, де конкретизується роль діяча.
Конструкції зі значенням наявності в особи духовних цінностей становлять найчисельнішу групу з-поміж структур дифузного типу. Духовна цінність визначається як соціальна константа, яка відбиває способи духовного пізнання дійсності, характеристики знань, умінь і навичок, набутих у процесі соціальних, економічних, виробничих, науково-технічних та інших відношень. Лексеми, що займають позицію об’єкта володіння, формують тематичні групи: “тип діяльності; статус у суспільстві”; “права й обов’язки”; “сприйняття й усвідомлення, відображення дійсності”; “моральна свідомість”; “характеристика діяльності особи, подій у часовому вимірі”; “ставлення до світу й діяльності суб’єктів”. Більшість конструкцій розглядуваного типу коституюється на базі дієслова мати, тому є вживаними в усіх стилях сучасної української мови. У цілому, можна визначити конструкції моделі N1 – Vf (мати) – N4 та їх модифікації як спеціалізовані у вираженні зв’язків „посесор – духовна цінність”.
|
