| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовується вибір теми, її актуальність, розкривається наукова новизна, концепція та практичне значення роботи, визначається мета, завдання та методи дослідження номінацій осіб у сатирично-гумористичних текстах.
Перший розділ “Номінація особи у комунікативно-прагматичному аспекті” присвячено аналізові проблеми номінації у мовознавстві, що вперше була окреслена в працях О.О.Потебні, який розглядав її у межах процесу словотворення взагалі, його зв’язку із звуковою одиницею мовного спілкування.
Ідеї О.О.Потебні знайшли відображення у працях сучасних мовознавців (Русанівський В.М., Тараненко О.О., Белей Л.О., Вовк О., Нестеренко І.Я, Гапченко О.А.). Дослідження процесу номінації здійснюється не тільки в лінгвістичному, а й у психологічному, філософському, прагматичному аспектах. Номінація – це 1) процес творення і надання назв; 2) результат цього процесу; 3) використання цього результату у висловлюванні. З погляду мовно-структурної кваліфікації номінативних засобів розрізняють лексичну, словотвірну і синтаксичну номінації. До номінативних засобів О.О.Тараненко зараховує лексикалізовані та фразеологізовані словосполучення, синтаксичні конструкції, що дорівнюють слову, словосполучення та речення.
Загальноприйняте положення про первинну і вторинну номінацію набуває додаткової аргументації. Первинна номінація, як зазначає В.Н.Телія,– доволі рідкісне явище у сучасній мові, оскільки номінативний інвентар мови розширюється здебільшого за рахунок запозичень та вторинної номінації. Вторинна номінація, або надання об’єктові ще однієї назви, будується на асоціативному характері людського мислення. Основний інструмент вторинної номінації - художній образ, який викликає індивідуально-авторське слововживання, зміну семантики слова.
Переосмислене значення виступає в ролі внутрішньої форми нової номінації. Опис денотативно-сигніфікативних сем, тлумачення лексичного значення без аналізу внутрішньої форми слова неможливе. Теорія внутрішньої форми слова О.О.Потебні ґрунтується на встановленні центральної ознаки, що превалює над усіма іншими. На думку О.О. Тараненка, внутрішня форма – це звуковий морфемний комплекс, “що з різним ступенем виразності розпізнається всередині звукової оболонки слова як її мотивувальний образ і як спосіб мотивації його значення”. Широке розуміння внутрішньої форми – це ознака вторинних найменувань, утворених шляхом переосмислення значень.
У монографіях Снітко О.С. “Внутрішня форма номінативних одиниць” та Голянич М.І. “Внутрішня форма слова і художній текст” проблема внутрішньої форми слова висвітлюється з позиції інтерпрагматичності, як об’єкт, дотичний не лише до мовознавчої теорії. Природа, характер, функції внутрішньої форми слова розглядаються у структурі художнього тексту. Автор має змогу виокремлювати певні ознаки предметів та переносити їх на об’єкт вторинної номінації.
Метонімічні та метафоричні структури мають здатність давати об’єкту ще одну назву з іншою мотивованістю та певним соціальним змістом. Метафоричні перенесення найменувань найінтенсивніше виявляються в тих групах лексики, які виступають часовими маркерами життя суспільства.
До актів вторинної номінації зараховуємо також порівняння. Підставою для цього служить теорія О.О.Потебні. На прикладах української народної пісні вчений розкрив механізм створення образного значення за допомогою порівняння, дослідив умови, необхідні для розуміння змісту порівняння, - знання народних традицій, вірувань, символіки, з якими усталені образні вислови перебувають у постійному взаємозв’язку. Порівняння як логіко-граматична, семантико-синтаксична, стилістична категорія привертало увагу багатьох дослідників (Кучеренко І.К., Русанівський В.М., Павленко Є.І., Тодор О.Г., Голоюх Л.В.).
Негативно-оцінний зміст порівняння формується семантикою відповідної лексики. Оцінність лексики, зокрема назв осіб, дослідники пов’язують з широкою гамою людських почуттів – симпатією, прихильністю, захопленням, зворушеністю, несхваленням, недоброзичливістю, незадоволенням, обуренням тощо (Л.П. Жаркова).
Аналізуючи мову Т.Шевченка, В.М.Русанівський поділяє оцінну лексику на позитивну та негативну. До складу останньої залучено і лайливі слова, які у функції номінації виявляють високий ступінь негативної експресії. У просторі негативної комунікації лайка як назва учасника певної конфліктної ситуації є опредметнюванням партнера комунікації. Ця група лексики підкреслює внутрішню особливість номінації, оскільки характеризує певні виділені ознаки потенційного референта.
У другому розділі “Поняттєво-денотатна характеристика номінацій осіб” зосереджено увагу на семантико-стилістичному аспекті особових назв у сатирично-гумористичних творах І.Франка та В.Самійленка, схарактеризовано експресивно-оцінні номінації за виокремленими семами ‘власні номінації’, ‘партії’, ‘суспільні верстви’ і лексеми, що характеризують людську вдачу. Окремі назви можуть вживатися на позначення кількох денотатів і залежно від контексту мати позитивну чи негативну семантику.
Серед власних особових назв виділено дейктичні номінативи, які вказують на реальних прототипів персонажів, й інформаційно-оцінні назви як авторські штучні утворення на взірець власне антропонімів. У групі дейктичних номінативів спостерігаємо авторське структурне переоформлення справжнього імені адресата: Іван Наумович → Наум Безумович (І.Франко). Домінантною ознакою, що лежить в основі таких трансформацій, є підкреслення певних громадсько-соціальних рис референта.
Серед власних особових назв спостерігаємо ті, що висміюють відсутність розуму: Слабоум, Безумович, Плосколоб, Капустяний Лоб (І.Франко); громадсько-політичну поведінку: Рак, Поступовець, Меледикт, Тихович Мовчальський (І.Франко); Трьопкін (В.Самійленко).
До власних назв зараховуємо вторинні номінації з прозорою внутрішньою формою, яка вказує на іронічне та негативне сприймання: Соловейко (В.Самійленко); Халява (І.Франко).
Стилістичного ефекту досягнуто вживанням у текстах В.Самійленка гумористично-фамільярних експресивних номінацій Кирюша, старець Гришка, власних назв людей, що функціонують як збірні назви з узагальненим змістом: Грицьки, Стецьки, Омельки.
Серед власних номінацій осіб у мовотворчості В.Самійленка виділено експресивно-оцінні номінативи (Гавкун, Бовкало, Лабуренко, Трусь). Концептуальна ознака, закріплена у внутрішній формі цих назв, формує у читачів зневажливе емоційне ставлення до персонажів.
Для сатиричних текстів І.Франка та В.Самійленка характерні номінації, у семантичній структурі яких наявні соціально-оцінні характеристики: Пазюк (І.Франко); Колодка, Верховоденко, Грандіозов, Корочкін, Каганець (В.Самійленко). У лексичній структурі цих назв наявний оцінний компонент, що містить інформацію про персонаж, зокрема, професійну сферу його діяльності, майновий стан, спосіб життя, соціальний статус.
Функціонування в досліджуваних текстах назв, що визначають соціально-політичну належність до певних партій, зумовлено політичними умовами кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Більша частина цих назв – кальковані лексеми з російської мови – октябристи, червоний, декабристи, совдеп, продком, совнарком (В.Самійленко). Словники В.Даля й Б.Грінченка їх не фіксують. Отже, перелічені назви належали до новотворів. Проте вони, очевидно, були відомі й не потребували додаткового пояснення.
Особлива гумористична спрямованість тексту досягається завдяки встановленню асоціативних зв’язків між назвами політичних сил та назвами тваринного світу: сарана, ведмедик-більшовик, звірячий гурт, заєць, русачок, псяюха (В.Самійленко). Такі номінації характеризують фамільярно-гумористичні контексти, вони містять негативну оцінку певних політичних сил і розраховані на створення сатиричного ефекту. Названі лексеми функціонують у текстах В.Cамійленка на позначення партій, відбивають суспільно - політичні рухи на Східній Україні.
У текстах І.Франка для називання політичних партій використано номінативні одиниці з прикладками типу: рутенці-обскуранти, хлопи-радикали, біскупи-святокупи. Такі назви розраховані переважно на західноукраїнського читача. Для негативно-експресивного увиразнення цих номінацій І.Франко використовує відповідний розмовно-знижений контекст (лисі голови, грубі черева, черв’яки), який інтенсифікує, підсилює сатиричну конотацію твору.
У групі назв на позначення політичних партій у творах І.Франка перебувають стилістично-нейтральні загальновживані лексеми – підпори, борці, артисти, лікарі, педагоги. Увиразнення оцінної характеристики наведених номінацій здійснюється через порушення узвичаєного логічного зв’язку між словами: борці, що б’ються сміло за посади та стипендії, дотації.
Найбільшою тематичною групою особових номінацій, зафіксованих у творах І.Франка та В.Cамійленка, є назви референтів за їх внутрішніми властивостями чи певними зовнішніми ознаками . Розрізняємо назви, що вказують на 1) риси характеру героя; 2) інтелект; 3) зовнішні ознаки; 4) соціальну поведінку; 5) емотивне ставлення мовця до адресата.
Спостереження над функціонуванням у досліджуваних текстах лексем на позначення рис людського характеру дозволяє говорити як про узусний, так і індивідуально-авторський характер відповідних номінацій. Назви осіб, що вказують на внутрішні риси персонажа, висміюють скупість, жорстокість, брехливість, хитрість, запроданство. Серед таких номінацій переважають ті, що мають чітко виражену внутрішньоформну концептуальну ознаку. Вони утворюють інгерентно експресивні дериваційні ряди з негативно-оцінною семантикою: скупар, скупиндряга, скупарисько; брехун, брехач, бреха, підбрéхач. Назви, що перебувають на периферії літературної мови, властиві здебільшого текстам І.Франка (штудерник, урвитель).
Слід зазначити, що назви-характеристики людей переважно мають прозору внутрішню форму, оскільки мотивуються дієслівними основами, а тому добре усвідомлюються і поза контекстом: ошуканець, дурилюд, проноза, крутій, катюга, людоїд, живодерник (І.Франко).
Вербалізована семантика характерна для називання соціальної і суспільної поведінки людини – лаполиз, блюдолиз, стополиз, здирник, драпіжник, луп’яр, хапуни (І.Франко). Дієслівний компонент у таких назвах має емоційно-насичену семантику. Він, як правило, негативно конотований: вбійця, згубник, забіяка, бешкетник, волоцюга, пияка (І.Франко); причепа, віршомаз (В.Самійленко). Негативно-оцінна внутрішня форма цих лексем відповідно знижує емоційний ступінь назви до експресії зневажливості. Як правило, такі номінативні лексеми характеризуються народнорозмовною сферою вжитку, у тексті вони виступають не окремими характеризуючими штрихами, а цілими ампліфікаційними рядами, що сприяє конденсації вираження певних почуттів, зокрема, ненависті, презирства, зневаги тощо. В окремих випадках контекстуальна близькість цих лексем і відповідних прикметникових означень спрямована на досягнення доброзичливо-жартівливого, гумористичного звучання тексту: приблуди любі, скупарі хороші (І.Франко).
Соціальну діяльність референтів назв відбито в семантиці номінативних лексем – писака, віршомаз, віршошкряб, бюрократ (В.Самійленко). Негативна експресія, наявна в цих назвах, використовується для лаконічного вираження суб’єктивного ставлення до зображуваних сторін людського життя, до особливостей людської вдачі.
Чітко виражену негативну експресію мають номінативні лексеми, що характеризують розумові здібності об’єкта номінації: качан, цап, осел (І.Франко); самородок, прицуца (В.Самійленко). Для негативно-оцінної характеристики І.Франко й В.Самійленко активно вживають лексеми із заперечним префіксом не-: нездара, неук, недотепа. У контекстах ці назви передають найзагальніший негативний зміст, наближений до лайки. Не всі назви, що позначають розумові здібності референтів зафіксовано в словниках. Так, переносне значення, що виникає тільки в контексті, мають лексеми качан, цап, причому назва цап розвиває своє значення за аналогією до назви осел.
Номінативні лексеми із семою “інтелект“ представлені різними шарами лексики – загальновживаними (дурень) та діалектними формами (смотолока). Емотивна характеристика цих лексем коливається від негативно-оцінної до різко пейоративної.
Суб’єктивний зміст містить характеристика людини щодо її зовнішності – патлатий, черевань, голомозько (І.Франко). Окремі номінації утворюють синонімічні ряди з архісемою ‘негарна людина’ – опудало, страхопуд, страшило, чудовище, потвора (В.Самійленко); прочвара, погань (І.Франко). Тільки в текстах І.Франка зафіксовано діалектизми опуд, прочвара.
У семантиці назв потвора, чудовище, черевань спостерігаємо поєднання конкретного й абстрактного. Маючи прозору внутрішню форму, “лайливі слова” характеризують морально-етичні якості героя.
У досліджуваних текстах І.Франка та В.Самійленка зафіксовано невелику групу лексем, що виражають емотивне ставлення мовця до об’єкта комунікації або об’єкта називання. З одного боку, вони можуть передавати пестливість, прихильність, ласкавість, співчуття, а з другого – іронію, зневагу, сарказм. Емотиви бідак, бідолаха, сарака, неборак, страдник у текстах І.Франка передають прихильність та співчуття. Залежно від контексту деякі лексеми можуть змінювати свою конотацію зі співчутливої до іронічно-насмішкуватої (страдник).
Пейоративна оцінність наявна в назвах неліпа, непотріб (І.Франко); морока (В.Самійленко). Крім того ці лексеми здатні змінювати семантику залежно від контексту, власне, розширювати своє денотативне значення.
Окрему групу становить експресивна лексика афективно-зниженої конотації, яка в словниках позначається як лайливі слова. Називання об’єкта лайливим словом відбувається у ситуаціях негативної комунікації. У цій групі назв виокремлюємо лексеми екстраперсональної експресивності, яка не залежить від умов контексту (собака). Не всі лайки, зафіксовані у текстах І.Франка та В.Cамійленка, мають у словниках відповідну стилістичну ремарку лайливе. Певна їх частина подається у словниках із позначкою зневажливе. У межах названої групи перебувають іменники, похідні від назв тварин – худоба, свиня, свинота, собака, підсвинок, блощиця, ворона, тля, сорока. У різних ситуативно-контекстних умовах вони мають різне негативне наповнення. Більшою експресивністю відзначається та назва, оцінний компонент якої підтримується іншим емоційно-оцінним словом, вказівним займенником, прикметником: той собака, собака скажений, убійця проклятий, собака брехлива.
У досліджуваних текстах лайливі слова використовуються з метою реалістичного зображення дійсності, для характеристики персонажів, для надання текстові емоційно-експресивної тональності. Лайки перебувають на межі літературної мови і просторіччя. Вони характеризують різкі, грубі висловлювання персонажів.
Третій розділ “Інтенсифікація експресії сатири та гумору” присвячено механізмам актуалізації сатиричної та гумористичної експресії у творах І.Франка та В.Самійленка. Лінгвостилістичний аналіз назв осіб у цих творах дає підстави для визначення активного функціонування метафори та порівняння як номінативних моделей і як інтенсифікаторів емоційності назв осіб.
У сатиричних творах І.Франка і В.Самійленка зафіксовано тропи, семантика яких пов’язується з тематичними групами лексики на позначення усіх сфер життєдіяльності українського народу. Вони мають здебільшого розмовно-знижену конотацію, використовуються з прагматичною метою – увиразнення сатиричного, гумористичного змісту зображуваного персонажа чи ситуації.
Метафора, як відомо, завжди перебуває у постійній взаємодії з порівнянням, тому серед метафоричних номінативних структур виділяємо окремі групи на основі асоціацій: 1) тварина → людина; 2) міфічна істота → людина; 3) нежива природа → людина; 4) власне порівняння.
Розглянуті типи метафор у творах І.Франка й В.Самійленка вживаються для характеристики зовнішнього портрета людини, умов життя, соціальної ролі в суспільстві.
На підставі аналізу іменників, що виступають у ролі суб’єкта метафор, стверджуємо, що передумовою метафоризації певного слова є найвагоміша спільна риса референта цього слова і особи. Наприклад, той факт, що слова бидло, собака, скотина, звір розвинули своє метафоричне значення і стали виражати негативну характеристику людини, пояснюється наявністю в цих одиницях негативно-оцінних значень щодо самих тварин, зокрема умов життя в господарстві. Зрозуміло, що проекція цих понять на людину детермінує оцінні критерії до крайньої межі негативно-оцінної шкали.
Активна абстрактна діяльність мислення виявляється у метафоричних назвах, суб’єктами яких виступають міфічні істоти: чудовище, страшило, чорт, мара, смерть, поява, помана (І.Франко). Емоції страху, переляку перед невідомим, непізнаним, незнайомим виявляються підсвідомо, причому відбувається миттєве встановлення паралелей між предметом чи явищем об’єктивного світу і попереднім досвідом та психічним станом у момент світосприймання. Метафоричні назви, в основі яких лежать міфічні образи, позначають різноманітні небажані явища і мають відповідно негативне забарвлення.
Зауважимо, що метафоричні номінації виявляють асоціативний зміст у найменшому контексті – реченні, але для визначення стилістичної й експресивної функції метафори достатнім є обсяг і словосполучення, в складі якого наявні оцінні прикметники або генітиви із функцією конкретизації.
Найпоширеніший образний засіб у досліджуваних текстах – порівняння, які використовуються не лише для портретної характеристики персонажа, але й служать засобом непрямої його номінації. За допомогою порівнянь автори моделюють зовнішній вигляд героя: брудний, як дідько; обдертий, як жебрак (І.Франко). Широко використовуються порівняння й для відтворення внутрішнього стану персонажа, його переживань, наприклад, характеризуючи незадоволення, страх Абу-Касима в однойменній казці, І.Франко вдавався до нанизаних порівнянь: Як собака у криниці, / Як та муха у мазниці, / Як той короп у вівсі. Автор використовує також прийом трансформації загальномовних порівнянь, наприклад: Злий [Бассім], як два вовки голодні, – / Впадемо [Халіф і візир], мов муха в вар (“Казка про коваля Бассіма”).
У східних казках І.Франка зафіксовано розгорнені порівняння, в яких збережено основну рису народних порівнянь – простоту й чіткість. Для посилення гумористичної експресії, інтенсифікації розвитку образу персонажа автор звертається до прийомів градації та ампліфікації. Такі фігури слугують засобом увиразнення, переважно негативної характеристики героя: Щоб ствердить, що ти поганець, / І брехун, і ошуканець, / Топчеш все, що є святе! (І.Франко)
Конденсації сатиричної експресії досягають такі номінації осіб, в яких із стилістичною метою використано типові для гумористичних текстів І.Франка та В.Самійленка складні найменування прикладкового типу. Їх семантична функція – актуалізувати другу назву на означення особи.
Казки І.Франка репрезентують усталені номінативно-прикладкові сполуки з рівноправними в лексико-семантичному відношенні компонентами. Фольклорні джерела прикладкових структур стилізують дитячу мову. Вони мають у своїй семантичній структурі прозору внутрішню форму: лисичка-сестричка, півник-синок, сорока-білобока, вовчик-братик (І.Франко). Якщо названі сполуки утворено за типовими для казки моделями, в яких актуалізуються поняття спорідненості або наголошується на зовнішніх, зорових ознаках (сорока з білим боком), то найменування – лисиця-сповідниця, лисичка-черничка мотивовані самим контекстом: сповідницею названо лисичку, бо вона “щиро” розповідає про себе Півникові-другу, щоб згодом поласувати ним, а черницею стала тимчасово, запевняючи бідолашного Півника у своїй святості, викликаючи в нього довіру.
Експресію підкресленої шанобливості репрезентують номінації прикладкового типу цар-батько, батюшка-цар, Лев-батько (І.Франко). Утворюючи синонімічний ряд, названі найменування побудовані на спільній семі ‘вища державна особа’,а також на активізації семи спорідненості. Запозичена з офіційного спілкування, формула підкресленої шанобливості має сатирично-гумористичний зміст, характерний для казок про звірів: Зрадник Лис цареві-батьку / Кинувся на нас брехать! (І.Франко)
Експресивна виразність прикладкових номінативів, досягається завдяки прозорій внутрішній формі позитивного чи негативного змісту. Наприклад, у текстах І.Франка поряд із самостійною “лайливою” лексемою собака вживається субстантивоване означення - прикладка собака. що має виокремити таку ознаку референта, як зло, жорстокість, недоброзичливість.
Виразну соціальну конотацію має прикладка жид у тексті В.Cамійленка: Гершко-жид два шиночки поставив, / Він не вмів роззявлятись на гав - / За два роки село так поправив, Що й одежу з людей постягав. У творах І.Франка це слово засвідчене як нейтральна номінація національної належності (цикл “Жидівські мелодії”). Для І.Франка слово жид мало нейтральну семантику, як і в цілому в мовній практиці Галичини у ХІХ – початку ХХ ст. На Східній Україні слово жид набуло негативно-оцінної конотації після чорносотенських погромів 1905-1907 років.
Отже, у сатиричних творах Івана Франка та Володимира Самійленка прикладки виступають самостійним засобом інтенсифікації експресивності номінації осіб, фіксуючи незвичні, влучні найменування, характеризуючи людей за їх звичками, рисами, вдачею, зовнішнім виглядом тощо.
У “Висновках” зазначено, що дослідження номінацій осіб у сатирично-гумористичних текстах І.Франка та В.Самійленка дає підстави стверджувати, що існує певна взаємозумовленість функціонування номінативних лексем на позначення особи і окремих семантико-стилістичних та синтаксичних елементів твору, на основі чого формується цілісна сатирично-гумористична експресія. У мовній спадщині І.Франка та В.Самійленка засвідчено номінації осіб з різних семантичних груп лексики української літературної мови. Насамперед, це експресивно-емоційні назви, що охоплюють слова з галузі побуту, законодавства, освіти, культури, мистецтва, трансформовані антропоніми і власне антропоніми різних історичних епох і різних народів світу.
Залежно від комунікативно-прагматичної мети, особові назви у сатиричних творах виконують роль генераторів експресивної виразності, у сатиричній формі сприяють розкриттю характерів, психології персонажів, вказують на їх соціальну належність. Головною стилістичною функцією таких номінативів є функція висміювання і сатиричного зображення.
Функціонування у сатиричних творах Самійленка назв, що визначають соціально-політичну належність до певних партій, зумовлено політичними умовами кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Більша частина цих назв – кальковані лексеми з російської мови. У словниках В.Даля й Б.Грінченка вони не зафіксовані. Отже, на час написання творів В.Самійленка такі назви перебували в групі новотворів, проте широко вживалися і не потребували для себе додаткового пояснювального контексту.
Особлива гумористична виразність досягається завдяки встановленню асоціативних зв’язків між політичними силами й назвами тваринного світу. Уживані у фамільярно-гумористичних контекстах В.Самійленка, перелічені назви, увиразнюють негативно-оцінну характеристику їх носіїв і розраховані на сатиричний ефект.
У текстах І.Франка для називання політичних рухів характерне вживання номінативних одиниць прикладкового типу. Назви відбивали специфіку суспільно-політичного життя в Галичині. Для негативно-експресивного увиразнення номінацій осіб І.Франко використовує відповідний розмовно-знижений контекст, який інтенсифікує і підсилює їх сатиричну конотацію.
Спостереження над функціонуванням у досліджуваних текстах лексем на позначення рис людського характеру дозволяє говорити як про узусний, так і індивідуально-авторський характер відповідних номінацій. Назви осіб, що вказують на внутрішні риси персонажа, викривають скупість, жорстокість, брехливість, хитрість, запроданство. Серед таких номінативних лексем переважають ті, що мають чітко виражену внутрішньоформну концептуальну ознаку. Вони утворюють інгерентно експресивні дериваційні ряди з негативно-оцінною семантикою. Причому назви, що перебувають на периферії літературної норми, властиві текстам І.Франка.
Аналіз експресивної лексики афективно-зниженої конотації, так званих лайливих слів, засвідчив наявність лексем екстраперсональної експресивності, яка не залежить від умов контексту. Не всі лайливі назви зафіксовані у текстах І.Франка та В.Самійленка мають у словниках відповідну стилістичну ремарку лайливе. Деякі з них подано у словниках із позначкою зневажливе.
Серед засобів інтенсифікації сатиричної експресії виділено метафори та порівняння, що підкреслюють найвагомішу спільну ознаку референта номінації і об’єкта метафори або порівняння.
З метою сатиричного зображення у досліджуваних текстах І.Франко та В.Самійленко використовують контраст – зіставлення, протиставлення й зіткнення таких номінативних одиниць, які контрастують водночас за кількома ознаками: зовнішність, розум, майновий та соціальний стан. Це найпродуктивніший засіб створення сатирично-гумористичної експресії. У побудові номінативних контрастів беруть участь одиниці лексичного, словотвірного, граматичного рівнів мови. Як стилістичний засіб використовується також ономастична лексика. Сатиричним контекстам властивий перехід від позитивної експресії до негативної.
Значна частина емоційно-експресивних назв осіб у гумористичних та сатиричних тестах І.Франка та В.Самійленка зафіксовані у Словнику за редакцією Грінченка, в Словнику української мови (в 11-ти томах), фразеологічному словнику. Тлумачення цих слів супроводжується ілюстраціями з творів названих письменників. Отже, мовні засоби створення гумору та сатири, трансформуючись в індивідуальних текстах, стають надбанням загальномовного словника.
|
