ПРОЦЕДУРИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

Загальна характеристика РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Після проголошення курсу на побудову демократичної, соціальної, правової держави вдалося досягти певних зрушень, проте багато конституційно-правових норм все ще залишаються декларативними, а закріплені в них положення, що стосуються як питань функціонування найважливіших конституційно-правових інститутів (наприклад, інституту імпічменту – ст. 111 Конституції України), так і реалізації основних прав і свобод особи (зокрема, права на працю – ст. 43, права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї – ст. 48 Основного Закону та ін.), здійснюються з великими труднощами. Це зумовлено не лише складною політичною ситуацією в суспільстві, кризовими явищами в українській економіці, а й відсутністю в нормативному масиві конституційного права необхідних процедурно-процесуальних норм і механізмів, які, по суті, і перетворюють правові положення, зафіксовані в Основному Законі, на реально чинне право.

Історичний досвід, у тому числі практика останніх десятиріч, переконливо доводить, що державно-правове життя вимагає не просто існування матеріально-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які об’єктивно потребують правової регламентації, але й того, щоб кожна така норма була реалізована, тобто фактично виконувала б свою роль соціального регулятора.

У юридичній літературі наголошується, що процедурно-процесуальні норми, які регламентують порядок реалізації відповідних матеріальних норм, слугують їх втіленню у життя, сприяють виконанню ними функції регулювання суспільних відносин і, таким чином, об’єктивно «працюють» на зміцнення режиму конституційної законності в нашій країні. Відсутність же приписів, за допомогою яких визначалася б процедура реалізації прав і обов’язків, передбачених відповідною матеріальною нормою, навпаки, призводить до того, що ці права й обов’язки залишаються нездійсненими, а норми, які їх закріплюють, незважаючи на важливість і соціальну значущість, виявляються такими, що не працюють.

Саме тому перед наукою конституційного права постало завдання, суть якого полягає в тому, щоб осмислити й пояснити все різноманіття процедурних форм, які існують у конституційному праві, визначити місце конституційно-правових процедур у механізмі правового регулювання, класифікувати їх, і на цій основі виробити рекомендації і пропозиції щодо насичення ними чинного законодавства з метою підвищення ефективності правотворчої та правозастосовної практики.

Слід наголосити, що в конституційно-правовій сфері існує хоча й недостатньо, але все ж таки чимало різних юридичних процедур. Наявний також нормативний матеріал щодо процедурних засобів реалізації норм Основного Закону. Але наукова розробка процедурно-процесуальної проблематики в державознавстві ще не досягла такого рівня, який був би адекватним її провідному значенню в механізмі правового регулювання. Так, немає комплексних досліджень конституційно-правових процедур, досі не вирішено питання щодо доцільності виокремлення конституційно-процесуального права. Водночас постають питання існування специфічних процедур, покликаних «обслуговувати» окремі інститути конституційного права, передусім, законотворчість і конституційне судочинство.

Актуальність цієї проблематики суттєво підвищується у зв’язку із прагненням нашої країни стати повноправним членом Європейського Союзу, оскільки реальна інтеграція в його структури буде можлива лише за умови впровадження в українське законодавство відповідних нормативів процедурно-процесуального характеру, вироблених європейською демократичною практикою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках і відповідно до цільової комплексної програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Права людини і проблеми організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства» № 0106u002285.