ФУНКЦИОНАЛЬНОЕ ОПИСАНИЕ ТЕКСТА (на материале произведений русских поэтов ХХ века) : Функціональне опис ТЕКСТУ (на матеріалі творів російських поетів ХХ століття)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовані мета і завдання роботи, описано методи наукового аналізу, розкриті наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 «Функціональний підхід у сучасній лінгвістиці».

Функціональний підхід до мови в цілому, її рівнів, одиниць і категорій є характерною рисою лінгвістики кінця ХХ століття. Завдяки йому стає можливим вивчення об’єкта дослідження не з погляду його внутрішньої будови, його субстанціональних якостей, а з погляду його призначення і, таким чином, змінюється бачення й оцінка цього об’єкта, що, відповідно, впливає на перетворення самої моделі мови. Цей напрямок став активно розроблятися лише в 80-і роки минулого століття, однак його потенціал як методу дослідження вже продемонстровано в багатьох дослідженнях (В.Г. Гак, О.В. Бондарко, Ф.С. Бацевич, Г.О. Золотова, О.М. Рудяков, О.В. Лещак та ін.). При цьому функціональні дослідження характеризуються деякою різнорідністю, що, на думку учених, пояснюється тим, що у функціоналізмі важливий не об’єкт чи метод його пізнання, а розуміння того, що специфіка будь-якого об’єкта найповніше виявляється тільки в процесі функціонування та взаємодії з навколишнім середовищем, і прагматика пізнання залежить саме від цього фактора (О.В. Лещак, Ю.Г. Марков).

Поняття «функціоналізм» з’явилося ще наприкінці ХІХ століття в закордонній архітектурі, де воно позначало первинність функції (тобто призначення) будь-якої будівлі стосовно його форми. Таким чином, основним постулатом для послідовників цього напрямку виявилася теза «форму визначає функція». Зараз термін «функція» використовують в низці наук: у математиці – як відношення між змінними, хоча таке розуміння функції виявляється непридатним для гуманітарної сфері; у філософії – як відношення двох чи більше об’єктів, у якому зміна одного з них веде до зміни іншого; у соціології – як роль, що виконує певний соціальний інститут; у біології – як властивість, яка детермінує життєдіяльність будь-якої системи. У зв’язку з цим виникає неоднозначне тлумачення цього терміна і в лінгвістиці.

Функціональний прагматизм як напрямок у філософії продовжує розвивати погляди І.Канта, а також В.Джемса і Д.Дьюі, які вважали визначальною рисою людської діяльності цілеспрямованість. На розвиток цього напрямку вплинув також марксизм, якій орієнтувався на соціальну детермінованість. Характеристика загальнофілософських основ функціоналізму, подана в монографії О.В. Лещака «Нариси з функціональному прагматизму», і глибокий аналіз філософії марксизму в розвідці В.П. Кузьміна «Принцип системності в теорії і методології К. Маркса» дозволяють дати гносеологічно обґрунтоване визначення поняття «функція» і, як наслідок, виявити сутність функціоналізму в цілому.

На основі вивчення зазначених джерел можна зробити висновок, що функція – це процесуальна характеристика реалії за її призначенням, яка визначає форму існування реалії. Отже, саме таке розуміння терміна «функція» (як функціональна якість) слід вважати вихідним у гуманітарних науках, зокрема, в лінгвістиці (В.О. Лукін, В.Г. Гак, О.С. Кубрякова, В.Б. Касевич).

Таким чином, лінгвістичним функціоналізмом називається такий підхід до мови, який стверджує, що властивості мови як системи можуть бути описані й пояснені тільки в зв’язку з функціями мови. Тобто функціоналізм – це особлива методологія, яка виходить із того, що функція обумовлює субстанціональну структуру реалії.

На нинішньому етапі розвитку функціональний підхід у лінгвістиці можна охарактеризувати в такий спосіб:

1. Функціональний підхід досліджує об’єкти в їхньому відношенні до середовища, при цьому функція одиниці визначається її роллю в системі. Тому закономірним є спостереження за функціонуванням об’єкту, що дозволяє краще зрозуміти внутрішню будову системи.

2. Функціональний підхід до вивчення взаємозв’язків об’єктів і середовища, дає можливість дослідити роль об’єктів у контексті цілого.

3. У процесі аналізу мовних факторів необхідно розрізняти функції (первинні і вторинні), вживання й ефекти (В.Г. Гак). Відповідно, типологія функцій конкретних одиниць повинна бути ієрархічно впорядкованою з огляду на цільове призначення реалії і не залежати від уподобань дослідника (така типологія функцій наведена в роботах О.В. Бондарка).

4. Система і функція знаходяться в діалектичних відношеннях, тобто функція є системотвірним фактором.

5. Функціоналізм не є дослідженням комунікативного аспекту мовної діяльності (тобто не є одним із розділів мовознавства), як не є він і методикою класифікації мовних одиниць за їхнім функціонуванням у мові. Функціоналізм – це специфічна методологія, у якій весь комплекс лінгвістичних питань послідовно виводиться з поняття функції.

Нами проаналізовано основні роботи, присвячені опису мовних ярусів з погляду лінгвістичного функціоналізму.

Перший власне функціональний опис мовних одиниць у вітчизняному мовознавстві представлено в роботах учених московської фонологічної школи (МФШ) Р.І. Аванесова, О.О. Реформатського, М.В. Панова та ін. Вони переконливо показали, що неможливо відповісти на запитання про те, яким чином у мові в єдине ціле (фонему) об’єднуються різні, часто абсолютно несхожі, звуки, якщо ми не абстрагуємося від усіх позиційних виявив звука і не визнаємо, що головною (системотвірною) ознакою для фонеми є функція розрізнення слів. Отже, саме функціональні властивості звукотипу є вирішальним фактором впізнавання у звукотипі варіанту фонеми. Відповідно до цього основою своєї концепції МФШ вважає функцію фонем, у результаті чого з’являється фонемна теорія (фонологія), яка виходить із функціональних характеристик.

Під впливом функціонального бачення змінюється і модель словника природної мови, що доведено у роботах О.М. Рудякова. Ґрунтуючись на тому, що основною функцією лексико-семантичних одиниць є номінація, дослідник вважає основною одиницею словника семантему, яку він визначає як складну єдність поняття і способів його вираження в даній мові. З цього погляду до номінативних засобів мови належать і словосполучення будь-якого ступеня складності.

Предметом аналізу у функціональній лінгвістиці стають єдності, що мають функціональну основу. Відповідно до цього, за твердженням О.В. Бондарка, метою функціональної граматики є вивчення й опис функцій одиниць мовного ладу і закономірностей функціонування цих одиниць у взаємодії з різнорівневими елементами середовища. Такий підхід дозволяє розглядати в єдиній системі засоби, що входять до різних мовних рівнів, але об’єднані на основі спільності їхніх семантичних функцій. Об’єктами вивчення у функціональній граматиці є насамперед система функціонально‑семантичних полів і категоріальні ситуації, а також способи відображення граматичного змісту, обумовлені системою даної мови, її категоріями і формами.

У роботах Г.О. Золотової подано функціональну модель синтаксису російської мови. Функціональною одиницею тут є поняття синтаксеми. При цьому під функцією синтаксичних одиниць розуміється їхня роль у побудові комунікативної одиниці – речення, тобто функція виражає відношення синтаксичної одиниці до комунікативної одиниці. Подальшу розробку цієї концепції знаходимо в роботах М.В. Всеволодової, де запропоновано функціональну класифікацію моделей речення, в основу якої покладено співвіднесеність змісту речення зі значенням моделі, що виражає цей зміст.

Аналіз і зіставлення описаних концепцій дозволяє зробити висновок, що лінгвістичний функціоналізм відіграє значну роль у сучасному мовознавстві. Проаналізовані роботи – це тільки перші кроки в створенні функціональної моделі мови в цілому. Але евристичний потенціал функціональних досліджень для мови вже яскраво виявився в роботах, що ґрунтуються на теоріях О.В. Бондарка і Г.О. Золотової. Тому на сьогодні можна констатувати, що сучасне мовознавство активно освоює як нові методи дослідження мовного матеріалу, так і способи його опису. Функціональний підхід при цьому виявляється найбільш продуктивним, хоча його сутність і осмислюється в науці по-різному.

Також слід зазначити, що всі дослідники вказують на необхідність вивчення цілого тексту як основного об’єкту лінгвістики, у якому виявляється власне функціональна сутність мовних одиниць (О.В. Бондарко, Г.О. Золотова, О.І. Горшков).

Розділ 2 «Принципи аналізу тексту».

У роботі «Проблема тексту...» М.М. Бахтін розглядає текст як первинну даність і вихідну точку всякої гуманітарної дисципліни, бо тільки текст є безпосередньою дійсністю, доступною для спостереження. Р. Блакар називає цю проблему власне мовною, відзначаючи, що будь-яке дослідження людської природи виявляє проблеми, пов’язані з мовою і комунікацією.

У довідковій літературі є багато тлумачень поняття «текст», прийнятих у різних науках. Підсумовуючи зміст низки цих визначень, можна згрупувати всі ознаки тексту (і формальні, і функціональні), виділені різними вченими. Таким чином, текст є повідомлення чи твір мовленнєтворчого процесу, для якого характерні такі ознаки: 1) вираженість, тобто фіксованість у певних знаках; 2) відмежованість, тобто наявність початку і кінця; 3) структурність, тобто внутрішня організація, що перетворює текст на синтагматичному рівні в цільну систему (формальна зв’язність, змістовна цілісність тощо); 4) можливість відповісти на текст, точніше й ширше – зайняти стосовно нього певну позицію; 5) зверненість тексту до кого-небудь, його адресованість; 6) зв’язна, компактна, відтворювана послідовність знаків чи образів; 7) розгорнутість у часі; 8) здатність виражати певний зміст, а також наявність змісту, у принципі доступного для розуміння; 9) літературна обробка відповідно до типу (жанру) цього тексту, тобто певна жанрова приналежність; 10) певна комунікативна цілеспрямованість; 11) вираження авторського ставлення до змісту; 12) віднесеність до позамовної дійсності; 13) існування в писемному вигляді (цю ознаку вважаюсь важливою Ю.М. Лотман і І.Р. Гальперін).

Ми вважаємо, що найбільш важливими, визначальними ознаками тексту є комунікативна цілеспрямованість, вираження авторського ставлення до змісту, віднесеність до позамовної дійсності, а також можливість зайняти «відповідну позицію» (термін М.М. Бахтіна). Таким чином, з функціональної точки зору текст являє собою продукт процесу говоріння, який має індивідуально-авторський зміст і структуру, здатну передати цей зміст, і який створено з метою впливу на адресата. Всі інші ознаки тексту (фіксованість, відмежованість, зв’язність, компактність та ін.) виявляються при такому підході факультативними.

У сучасній лінгвістиці немає єдиної думки про те, яку функцію мови вважати основною: комунікативну (інформування), або регулятивну (вплив). Деякі дослідники виділяють і інші функції: естетичну, виражальну, фатичну, пізнавальну і т.п. На наш погляд, ця проблема може бути вирішена, якщо відмовитися від розподілу функцій мови на головні і другорядні. На наш погляд, більш раціональним буде визначити інваріантну функцію мови, що може бути реалізована в кожному конкретному випадку по-різному: як передача інформації, як наказ, як вираження думок і почуттів і т.д. У нашій роботі ми будемо вважати інваріантною функцією мови і тексту регуляцію  (вплив). Ця функція обумовлює природу і структуру мовної системи.

Нами розглянуто методики аналізу та інтерпретації тексту, запропоновані різними вченими: структуралізм, інтертекстуальність, лінгвістику тексту, текстовий аналіз, стилістичний аналіз і герменевтику. При цьому враховувалася насамперед мета, яку ставить перед собою той чи інший дослідник у процесі аналізу, а також те, яке уявлення про текст (насамперед, його функції) є основою для аналізу. На цій підставі виявлено загальні методологічні принципи аналізу та інтерпретації текстів у лінгвістиці.

1. Текст являє собою систему, і як усяка система характеризується цілісністю (тобто зміст тексту не дорівнює сумі змісту його складових компонентів), структурою і призначенням.

2. Призначенням тексту є вплив на картину світу реципієнта. Цей вплив може відбуватися в різних формах.

3. У лінгвістиці текст виступає як основний об'єкт вивчення, тому його дослідження спирається на мовну форму. Крім аналізу мовної форми, лінгвіст має пояснити, чому конкретний зміст вимагає саме такого способу вираження.

4. Інтерпретація повинна базуватися на аналізі мовних засобів і зв'язків між ними в тексті з урахуванням того, яку мету ставить автор тексту. Такий підхід дозволить, з одного боку, досліджувати текст як суб'єктивне відображення дійсності, що потребує розуміння (герменевтичний аспект), а з іншого боку, виявити механізм створення і сприймання тексту.

5. Запорукою науковості, об'єктивності і продуктивності методики аналізу й інтерпретації тексту служать два взаємодоповнювальні загальметодологічні принципи: верифікованості, висунутий позитивістами, і фальсифікованості, запропонований К. Поппером. Тобто будь-яка інтерпретація повинна бути, з одного боку, доказовою й обґрунтованою, а з іншого боку, може бути спростована на підставі корекції фактами.

Розділ 3 «Функціональний аналіз і інтерпретація тексту».

Як відзначають сучасні дослідники (В.І. Заїка, І.І. Степанченко й ін.), основною проблемою, яка виникає у процесі опису тексту, є відсутність загальних методологічних і гносеологічних основ, на яких будуються методики аналізу й інтерпретації тексту.

Такою методологічною основою, на наш погляд, може стати функціоналізм. З функціональної точки зору метод аналізу повинен враховувати, по-перше, мету, заради якої цей текст створено, а по-друге, той факт, що описати текст – це означає створити модель, у якій було б відбито відношення між змістом і формою тексту, а також  між образним і понятійним рівнями змісту. Як теоретичну основу функціонального опису тексту ми вважаємо можливим розглядати методику стилістичного аналізу, запропоновану М.О. Рудяковим, оскільки ця методика інтегрує досягнення в області аналізу та інтерпретації тексту, відповідає вимогам лінгвістичного функціоналізму і дозволяє досліджувати текст із погляду його функції. У дисертації викладено основні положення цієї теорії, а також продемонстровано дієвість, продуктивність і функціональну спрямованість обраної нами методики на емпіричному матеріалі.

Кожен текст (і особливо художній) являє собою не просте відображення дійсності, він виражає суб'єктивне ставлення автора до явищ, фактів, уявлень і світу в цілому. При такому розумінні сутності мови лінгвістика стає наукою про мовну особистість, що використовує мову для реалізації своїх практичних цілей. З погляду функціоналізму людина виступає середовищем для мови, яка є «носієм функції». Відповідно до цього методологічного положення і будується обрана нами теорія.

Структура тексту як системи обумовлена його функцією. В основі кожного твору лежить протиріччя, конфлікт між тим, що є, і тим, що, на думку автора, має бути. Це протиріччя організує композицію тексту і є джерелом розвитку авторської думки. М.О. Рудяков пропонує розділити текст із цього погляду на дві частини. Перша – вихідна, у ній факт об'єктивної дійсності зображено так, як він уявляється повсякденній свідомості. Друга частина – основна, у ній виявляється ставлення автора до предмета зображення. Конфліктом є протистояння світоглядного характеру, тому сприймання тексту являє собою боротьбу між двома світоглядами: автор, переборюючи попередній досвід читача/слухача, прагне нав'язати йому свою модель світу, (цієї думки дотримували також М.М. Бахтін і Ю.М. Лотман).

З цього погляду у вірші М. Гумільова «Выбор» три строфи і два рядки четвертої складають вихідну частину, а два заключних рядки – основну. Тому механізм боротьби чітко виявляється тільки в заключній строфі.

Протиріччя, помічене автором, виражене в трьох строфах і стає явним тільки при їхньому спільному розгляді: «Созидающий… сорвется… И на дне мирового колодца Он безумье свое проклянет»; «Разрушающий будет раздавлен… И… Он о муке своей возопит»; «ушедший в ночные пещеры… Повстречает свирепой пантеры Наводящие ужас зрачки». Протиріччя тут полягає в тому, що людей, які ведуть різний спосіб життя, наздоганяє однаково жахлива смерть. Фактично зміст цих трьох строф зводиться до однієї думки, вираженої в словах: «Не избегнешь ты доли кровавой, Что земным предназначила твердь». Після прочитання цих рядків читач потрапляє в ситуацію розуміння: вірш називається «Выбор», але автор пише про приреченість. І справді, що можна протиставити смерті? Отже, читач, ідучи за думкою автора, усе більше переконується в справедливості двох перших рядків заключної строфи. Але як тільки автоматизм сприймання досягає піку, автор протиставляє свою позицію існуючому уявленню про смерть: «Несравненное право – Самому выбирать свою смерть». Таким чином, смерть виступає тут не як припинення земного існування людини, а як природна частина життя, його заключний етап. Таке розуміння смерті й робить можливим вибір, оскільки, вибираючи життя, ми тим самим вибираємо і смерть. Унаслідок такої побудови тексту і виникає естетичний ефект, що ставить читача перед необхідністю перетворення своєї картини світу.

Спільним для більшості робіт з аналізу тексту є визнання того, що мовні одиниці, які складають художній твір, нерівноправні, тобто деякі з них виявляються більш важливими для розуміння змісту тексту, ніж інші. Продуктивним, на нашу думку, є виділення найбільш значущих мовних одиниць, які виступають у різних частинах тексту, на підставі їхньої співвіднесеності в межах конкретного твору. Семантична співвіднесеність слів чи інших мовних одиниць відіграє ключову роль у процесі переосмислення автором суттєвих ознак предмета зображення: у слові (чи іншій одиниці), яке у вихідній частині твору виражає повсякденне уявлення про предмет, у наступній частині відбувається перетворення семантичної структури, зміна ієрархії її компонентів, унаслідок чого і з'являється новий образний зміст, якій  віддзеркалює авторське ставлення до зображуваного явища об'єктивної дійсності.

Предмет зображення, у якому відбувається зміна істотної ознаки, є «стрижневим елементом» художнього тексту, тобто він зв'язує весь твір у систему і дозволяє простежити основні моменти в розвитку авторської думки.

На підставі цих положень учений і будує процедуру аналізу й інтерпретації тексту, яка складається з таких етапів.

1. Виявлення протиріччя, яке служить джерелом розвитку авторської думки, а вслід за цим вихідної та основної частин твору.

2. З’ясування співвіднесеності мовних засобів, які відображають ставлення автора до фактів об'єктивної дійсності, тобто такої співвіднесеності, в результаті якої в цих засобах виникає новий образний зміст.

3. Заключним завданням є визначення цього нового, образного змісту. Для цього, насамперед, виявляється стрижневий елемент тексту і з’ясовується семантична ознака, яка актуалізується в понятійному змісті слів, що складають текст, і яка обумовлює появу нового, образного змісту в співвідносній мовній одиниці в основній частині вірша.

Категорія співвіднесеності мовних засобів яскраво виявляється у вірші І. Буніна «Стамбул». В основі тексту лежить протиріччя, яке полягає в тім, що багате і могутнє місто (Константинополь) на момент створення вірша занепало. Вірш чітко поділяється на дві частини: вихідну частину складають чотири строфи і два рядки заключної строфи, а останні два рядки – це основна частина, у якій виражене ставлення автора до зображуваного. Авторське уявлення про сутність того, що сталося з містом, відбиває стрижневий елемент: це мовні одиниці, що називають місто і, відповідно, співвідносяться між собою. І. Бунін називає одне місто по-різному: «Царьград», «славный город, ныне полудикий», «Стамбул». Перед нами з'являється картина регресу міста від Царграда до Стамбула, причому остання назва відбиває, на думку автора, той стан, у якому це місто опинилося.

Усі три номінації зв'язані зі змінами, які відбуваються з містом. Появу нової семантичної ознаки в слові «Стамбул» обумовлює співвіднесеність таких мовних одиниць: з одного боку, це «Царьград» і його характеристика («шумная орда», «сады», «дворцы», «славный город»), а з іншого, опис «полудикого города» («тысячи гробниц», «ветхая базилика», «пуст Сераль», тобто ханський палац, «смолк фонтан», «высохли столетние деревья», «мертвый стан»). Завдяки співвіднесеності автор зображує зміни міста в часі і готує читача до сприйняття нового тлумачення того, чім є Стамбул («мертвый стан» означає тут «марний» етап діяльності завойовників ).

Як бачимо, у цьому вірші стрижневий елемент представлено низкою одиниць (як словами, так і словосполученнями), і семантичне зрушення в слові «Стамбул» готується шляхом зіставлення міста в різній час: у період розквіту й у період занепаду. Це дає можливість доказово говорити про змістовно-концептуальну інформацію, яка міститься в тексті.

Таким чином, структура тексту визначається його функцією, предметно-значеннєвим компонентом (фактуальною інформацією) і світоглядною позицією автора (концептуальною інформацією).

Як уже зазначалося, будь-яка теорія повинна враховувати два взаємодоповнювальні методологічні принципи: верифікованості і фальсифікованості. Результати аналізу текстів на основі методики, запропонованої М.О. Рудяковим, підтверджують її обґрунтованість і наявність закономірностей, тобто об'єктивно існуючих зв'язків у структурі кожного поетичного тексту. Таким чином, результати цього аналізу можуть бути верифіковані.

Принцип фальсифікованості стосовно до проблеми аналізу й інтерпретації тексту має на увазі можливість різного сприйняття того самого тексту. Однак ці розходження повинні бути явно обґрунтовані, тобто виходити з аналізу мовного матеріалу.

Варіативність сприйняття з погляду функціоналізму припускає, що варто розрізняти аналіз і інтерпретацію твору як таке вивчення тексту, яке спрямоване на осягнення його концептуального змісту й опис його структури, і такі види роботи з текстом, що мають на увазі його використання як розважально-філософське читання чи джерело матеріалу для подальшого вивчення. Спрямованість і адресованість є конститутивною особливістю тексту, тому не є функціональним дослідження тексту поза зв'язком з його призначенням. У такому аспекті набуває особливої актуальності теза про необхідність розмежування у функціональному дослідженні функції як призначення, застосування (уживання) і ефектів, що виникають у результаті реалізації функції чи застосування.

Яскравим прикладом варіативності сприймання є вірш С. Подєлкова «Горы оседают…». Цей твір видається читачеві легким для тлумачення. Ми провели експеримент, щоб простежити, яким чином відбувається інтерпретація і на чому ґрунтуються висновки реципієнта. Студентам було запропоновано закінчити цей вірш (дописати два заключні рядки).

Результати експерименту показують, що читач починає інтерпретувати текст ще до того, як прочитає його цілком. І коли він підходить до заключної строфи, у нього вже склалося певне уявлення про зміст тексту. Цей вірш побудовано на основі синтаксичного паралелізму, і цей прийом легко сприймається читачем. Помітивши певну послідовність у побудові двох строф вірша («Реки высыхают – Русла остаются», «Травы выгорают – Корни остаются»), реципієнт «намагається заглянути вперед». Третя і четверта строфа підтверджують його спостереження («Птицы улетают – Гнезда остаются», «Листья опадают – Ветви остаются»), і він із упевненістю складає два заключні рядки, які розходяться з авторськими. Як заключні рядки пропонувалися  такі варіанти: «Люди умирают (погибают, исчезают) – дети (мысли, души) остаются». Авторські ж рядки виглядають так: «Люди умирают – Песни остаются».

На наш погляд, до цього моменту вірш уже було проаналізовано і витлумачено. Ця інтерпретація зумовлена тим, що при прочитанні даного тексту в центрі уваги знаходяться слова, що позначають зникнення чого-небудь, а з ними читач схильний співвідносити слово «залишаються». Виділивши ці одиниці як головні, він доходить висновку, що у вірші мова йде про те, що усе на землі залишає після себе слід. І читач «прогнозує» зміст двох останніх рядків: мова йде про людей. А що може залишитися після них? Душі, думки, діти... Але залишаються пісні. І читач, ознайомившись з цими рядками, намагається підстроїти їх під свою інтерпретацію, хоча при цьому і відчуває дещо дивне в такій кінцівці. Поза його увагою залишається інша невідповідність: при такому тлумаченні тексту виходить, що трави залишають після себе корені, а листя залишає гілки.

Це порушення логічної послідовності не помічається внаслідок аналізу тексту «вроздріб» у процесі послідовного сприймання. Але як тільки ми співвіднесемо чотири перші строфи між собою, відразу стає ясно, що в цьому тексті залишається існувати саме те, після чого повинен залишитися слід.

Не викликає сумніву той факт, що в словах «высыхают, выгорают, улетают, опадают, умирают» актуалізується саме сема «зникнення» (зникнути означає перестати існувати, пропасти, сховатися). Але при цьому залишається не наслідок діяльності, а те, що служить основою для нової, наступної, появи зниклого (рік, трав, птахів, листів, людей). Через це зміст заключної строфи сприймається як протиріччя: люди відроджуються з пісень.

Тут ми знову спостерігаємо процес деавтоматизації читацького сприймання. І використання прийому синтаксичного паралелізму повинне допомогти цьому процесу. Читач, послідовно і правильно зіставивши два останні рядки кожної строфи, повинен з необхідністю прийти до висновку, що «пісні» – це не сліди діяльності людини, а основа для її подальшого відродження.

Ця інтерпретація базується на припущенні, що слово «пісні» позначає тут мистецтво в цілому. І, як уявляється, саме це слово і є тим орієнтиром, який може привести до іншої інтерпретації («пісні» можуть позначати низку інших понять: мудрість (тобто не утилітарні знання), пам'ять, власне пісні як прояв індивідуальності і т.д.).

Тому хитання в змісті цього тексту, що залежать від «наповнення» слова пісні, будуть проявом варіативності сприймання, обумовленої мовним матеріалом. А первісне тлумачення, що не враховує взаємозумовленості і співвіднесеності мовних одиниць у тексті, буде помилковим, не може вважатися інтерпретацією з лінгвістичної точки зору і тому має бути віднесене до ефектів, породжуваних цим текстом

Вважаємо, що застосування функціонального підходу при вивченні тексту сприятиме розв’язанню низки теоретичних і практичних завдань, пов'язаних з дослідженням тексту. У роботі визначено коло проблем, які, на нашу думку, безпосередньо пов'язані з аналізом та інтерпретацією тексту, а також намічено деякі можливі шляхи їх дослідження з позицій лінгвістичного функціоналізму.

Важливою при вивченні текстів є проблема розуміння, яка ставить перед дослідником уже згадувані два завдання: осягнення авторської ідеї й урахування варіативності сприймання змісту тексту.

Наступна проблема пов'язана з процесом продукування текстів. Вона також передбачає два завдання. Перше за своєю суттю екстралінгвістичне і полягає в з'ясуванні причини виникнення тексту (сюди включаються й умови, у яких текст продукується). Друге завдання пов'язане з організацією тексту в єдине ціле. Це пошуки відповіді на питання, яким чином, за якими алгоритмами автор «конструює» текст. Такий напрямок досліджень є одним з можливих шляхів розробки структурної типології текстів. Аналіз творів І. Кормильцева, а також експериментальні спроби створити новий текст за зразком проаналізованих поезій дозволяють припустити, що вірші можна вважати типізованими структурами, які породжуються і розробляються поетом і якими, у принципі, здатний опанувати носій мови. Це опанування часто має інтуїтивний характер, і одним із завдань лінгвістичного вивчення текстів є виявлення того, яким чином раніше невідомі форми текстів входять у свідомість носія мови. І на перший план при цьому виходить функціональна залежність змісту і форми тексту.

Ще одне завдання, що виникає перед дослідниками, – це проведення порівняльного аналізу з метою з'ясування інтегральних і диференціальних особливостей відображення дійсності в одножанрових, або схожих за проблематикою чи ідейнім змістом текстах. Проведений нами порівняльний аналіз віршів З. Гіппіус «Петербург», «Петроград» і О. Мандельштама «Ленинград», а також віршів В. Висоцького «Баллада о любви» і А. Кочеткова «Баллада о прокуренном вагоне» переконує в тому, що використана методика аналізу й інтерпретації дозволяє порівняти думки авторів на основі зіставлення не тільки концептів, а й аналізу мовного матеріалу. На цій же підставі можна розглядати близькі за тематикою тексти як способи відображення тих самих явищ, подій, фактів в індивідуальній свідомості.

Ще однією проблемою є переклад. Кожен перекладач вирішує такі завдання: визначити, які мовні засобі використовує автор для досягнення своєї мети; зіставити їх з наявними засобами в іншій мові; використовуючи їх, побудувати текст, спрямований на ті ж ділянки картини світу іншомовного реципієнта.

Таким чином, текст у власне функціональному дослідженні розглядається як цілісна система, частини якої взаємозумовлені. Як мовний феномен текст підлягає системному опису на функціональній основі, унаслідок чого будуть зведені до мінімуму розходження при інтерпретації текстів, тому що в них будуть виявлятися не окремі мовні одиниці, а підсистеми, що взаємодіють між собою і виражають певний ідейно-образний зміст. Виділення цих підсистем грунтується на уявленні про те, що розуміння тексту виступає як присвоєння знання про Універсум і як упровадження цього знання в картину світу реципієнта, а внаслідок цього й у механізм регуляції діяльності індивіда відповідно до вимог практики.