МОВНО-ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦЬ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується  актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт, предмет і методи дисертаційного дослідження, новизну, теоретичне значення і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі – „Теоретичні аспекти вивчення ідіостилю в сучасному мовознавстві ” – розглянуто завдання, мету, результати та стан лінгвостилістичних досліджень мови письменників.

Українська лінгвостилістика як окрема галузь мовознавства сформувалась у 20 – 30 роках ХХ століття. Підґрунтям стилістики української мови стали праці Д. Баранника,                                   Л. Булаховського, В. Ващенка, С. Дорошенка, С. Єрмоленко, В. Ільїна, М. Жовтобрюха, М. Пилинського, О. Синявського, Ю. Шевельова. Проблем стилістики торкалися також такі мовознавці, як М. Гладкий, О. Курило, І. Огієнко, М. Осипов, В. Сімович,                             С. Смеречинський, М. Сулима. Теоретичні питання стилістики, стильові взаємовпливи у літературній мові знайшли відображення у працях В. Жайворонка, С. Єрмоленко,                       В. Калашника, Л. Мацько, Т. Панько, Л. Пустовіт, Л. Руденко, О. Сербенської,                             Н. Сидяченко, Н. Сологуб, Л. Ставицької.

У ХХ столітті окреслено коло завдань стосовно вивчення мови художньої літератури: поняття поетичної мови не вичерпувалося лише проблемами вивчення мови літературного твору, увага зосереджувалась також на особливостях мови письменника. Тому дослідження ідіолекту письменника виокремилося від загальнолінгвістичних, теоретичних досліджень поетичної мови і стало ширше базуватися на поглядах таких мовознавців, як В. фон Гумбольдт, О.О. Потебня, І.О. Бодуен де Куртене.

Дослідження індивідуального стилю письменників в українській лінгвостилістиці здійснюється у двох аспектах: з погляду суспільно-історичної цінності творчого доробку окремого автора, з погляду інтерпретації естетичної функції народної мови як провідної в мові художньої літератури. Письменник для відтворення свого ідейно-художнього задуму, який зумовлюється світоглядом і творчою індивідуальністю, добирає із загальнонародної мови різноманітні мовностилістичні засоби, які б допомогли найяскравіше змалювати образи, події, явища, висловити своє ставлення до зображуваного, симпатію чи антипатію до героїв. 

У лінгвістиці поняття індивідуального стилю (ідіостиль, ідіолект) інтерпретується як системність виразових засобів мови окремого письменника, діяча культури чи іншого індивіда, яка дає можливість виділитися його мові з ряду інших (Л.І. Мацько); як сукупність мовно-виражальних засобів, що виконують передусім естетичну функцію та вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших (С.Я. Єрмоленко); „Стиль – це людина” (новолатинське прислів’я); змістова категорія, що не передбачає втручання довільностей у „зовнішній формі”, та існує лише тоді, коли їх не помітно                            (Г.В.Ф. Гегель); спосіб вираження образного освоєння життя, спосіб переконувати і захоплювати читача (М.Б. Храпченко); своєрідність мовного складу, що створюється відбором, організацією  та нормами використання її засобів; своєрідність семантичних відтінків слів та елементів словотворення, специфічна фразеологія, деякі типові синтаксичні конструкції, склад і функції засобів виразності (О.І. Єфімов).

В.В. Виноградов наголошував на зосередженні уваги мовознавців під час дослідження мовної особистості на таких аспектах, як співвідношення мови письменника та загальнолітературної мови; співвідношення мови та стилю письменника в художньому творі; межі лінгвістичного та літературознавчого аналізу мови та стилю письменника; мова письменників ХVIII – XX століть у співвідношенні з мовою письменників попередніх періодів. На його думку, лінгвіст повинен розглянути літературно-художню пам’ятку не лише як матеріал для історії загальнолітературної мови та її стилів, але й як вираження індивідуального стилю. Учений вважав, що стилістика повинна активно допомагати зростанню культури мови, займатися унормуванням загальнонародної мови, виробляти норми правильного слововживання.

Щодо лінгвістичного аналізу літературно-художнього твору свою думку висловив О.М. Пєшковський, запропонувавши вести його за такою системою і в такому порядку: дослідження звукового боку тексту незалежно від змісту; дослідження ритму та характеру, а також доречності звукових повторів; спостереження за мелодикою мови; спостереження над граматикою і граматичною синонімікою – аналіз та оцінка будови  періодів; оцінка кожного слова тексту стосовно словника (замінність чи незамінність слова синонімами, констатація органічності чи неорганічності слова в загальній словесній масі).

Для якісного аналізу мови того чи іншого письменника потрібно врахувати ряд умов: знання епохи, коли жив та творив письменник, суспільно-політичних і літературних течій цієї епохи; знання стану літературної мови досліджуваної епохи та співвідношення її стилів; знання загальнонародної розмовної мови та її взаємодію з місцевими діалектами; з’ясування прийомів використання своєрідних мовних зворотів та іншомовних слів; знання стану засобів художнього зображення, що виробилися в загальнонародній мові й отримали в художній літературі відповідну обробку та набули відповідних функцій; мати уявлення, які слова входили в основний словниковий фонд мови досліджуваної епохи та які залишилися за її межами; знання граматики загальнонародної мови. Важливими ознаками народності мови художнього твору є: відтворення письменником кращих зразків і вищих досягнень багатовікової національної культури образного слова; творче збагачення й розвиток словесно-художніх засобів; творче використання письменником усього основного словникового фонду та граматичного складу мови; уміння злити слово та образ в єдине художнє ціле; реалістичність засобів і прийомів вираження, їх використання в єдності з ідейним змістом; індивідуальність; поширеність улюблених індивідуальних засобів і прийомів вираження в усій загальнонародній мові.

У структурі поняття мовної особистості умовно виділяють три рівні: нульовий (вербально-семантичний), перший (лінгвокогнітивний), прагматичний (мотиваційний) (Ю.Н. Караулов); визначають основні два її типи: стандартна мовна особистість, яка відображає усереднену літературно оброблену мовну норму, та нестандартна, яка об’єднує в собі „верхи” (письменники, майстри художньої мови) та „низи” мовної культури (В.П. Нерознак). Мовний паспорт і мовний ідіостиль людини – ті комунікативні особливості індивіда, що й роблять його унікальним (В.І. Карасик). Поняття мовного паспорта розглядається через виділення чотирьох компонентів комунікативної особистості: біологічний (стать і вік), психічний (емоційний стан у момент мовлення), соціальний (національність, соціальний статус, місце народження, професія) та індивідуальний (у літературі) (Н.О. Вострякова).

До осмислення тексту лінгвісти підійшли з декількох сторін, виділивши структурний, комунікативний і лінгвокультурологічний підходи. Стилістичне розуміння тексту полягає в наступному: текст – процес та результат мовлення і майже завжди зафіксований у письмовій формі; існують різні типи та жанри текстів, фундаментальні характеристики, притаманні всім текстам. Лінгвокульторологічне ж дослідження розглядає текст як феномен людської культури (В. фон Гумбольдт, С.Я. Єрмоленко,               Ю.Н. Караулов, Д.С. Ліхачов, Л.І. Мацько, Ю.С. Степанов, Л.І. Шевченко).

Більшість термінів, що використовуються в лінгвістиці, прагмалінгвістиці, психолінгвістиці, соціолінгвістиці та лінгвокультурології, трактуються неоднозначно. Це стосується і такого терміна, як дискурс. Дискурс розглядається як мовленнєва одиниця, що за обсягом перебільшує текст; у змістовому плані дискурс пов’язаний із використанням мови в соціальному контексті; щодо своєї організації дискурс інтерактивний, тобто діалогічний (М. Стаббс). Використовуються й інші тлумачення дискурсу: еквівалент поняття „мовлення”; одиниця, що розмірами перебільшує фразу; вплив висловлювання на адресата з огляду на ситуацію висловлення; бесіда як основний тип висловлення;  мовлення з позицій мовця в протилежність викладеному, що не враховує таку позицію; використання мовних одиниць, їх мовленнєва актуалізація; соціально чи ідеологічно обмежений тип висловлювання; теоретичний конструкт, роль якого полягає в дослідженні умов творення тексту (П. Серіо); конкретна комунікативна подія, зафіксована в письмових текстах та усному мовленні, що відбувається у відповідному когнітивно та типологічно зумовленому комунікативному просторі; сукупність тематично співвіднесених текстів (В.Є. Чернявська); зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами (Н.Д. Арутюнова); проміжне явище між мовленням, спілкуванням, мовною поведінкою, з однієї сторони, та зафіксованим текстом, з іншої (В.І. Карасик). Відповідно до логіко-філософської традиції, згідно з якою протиставляється дискурсивне та інтуїтивне знання, виділяють дискурс і дискурсію           (В.Г. Костомаров, Н.Д. Бурвікова). Л.М. Макаров, розглянувши різні розуміння дискурсу, подає декілька інтерпретацій цього поняття: формальну, функціональну, ситуативну. Виділяють два типи досліджень, присвячених дискурсу, – когнітивно-дискурсивне та комунікативно-дискурсивне.

Аналіз фактичного мовного матеріалу дає підстави твердити, що праці                                               В.О. Сухомлинського належать до одного із соціолінгвістичних типів дискурсу, а саме педагогічного (використання семантико-стилістичної парадигми слів учитель, учень, учні, колектив, виховання, навчання, школа). Виділяють такі комунікативні стратегії педагогічного дискурсу: пояснювальну, оцінну, контролюючу, сприяльну, організуючу. Пояснювальна комунікативна стратегія спрямована на інформування людини, повідомлення їй знань і думок про світ. Ця інтенція реалізована                                                    Василем Олександровичем у багатьох жанрах педагогічного спілкування: побутових розмовах з батьками, дітьми, колегами, що зафіксовані в нотатках, щоденних планах роботи; протоколах батьківських зборів, педрад; філософських бесідах між учителем та його послідовниками, між учителем та батьками, що лягли в основу відкритих листів, статей, монографій. Показниками оцінної стратегії є використані педагогом у працях модусні оператори, зокрема, емотивні знаки: похвала („Мене вразила іскринка допитливості”; „Вони не просто зрозумілі мені, ці слова. Вони дорогі мені”; „Серце моє співає, коли я чую...”); засудження, несхвалення („глибоко хвилює”; „з глибокою тривогою дивлюсь”; „марно сподіватися”). Для підтримання контакту з адресатом (колегами, учнями, батьками) педагогом були використані в працях дискурсивні фрази для привернення уваги: звертання, етикетні формули („вельмишановний друже”, „друже мій”, „юний мій друже”, „дорогий мій друже”), зауваження, спеціальні коментарі (пам’ятаймо..., бережіть..., творімо ж..., будьмо ж..., замислимося..., наша місія в тому..., поцікавтесь...). Сприяльна стратегія педагогічного дискурсу                                               В.О. Сухомлинського виражена його позитивним ставленням до адресата в таких універсальних висловлюваннях: „Досягають мети тоді, коли навколо панує атмосфера правди, нетерпимості до зла, лицемірства. Насамперед, цей дух правди має панувати в школі. Він змалку переконує в тому, що людина щаслива, коли вона правдива”. Залежно від комунікативної інтенції людини існують різні типи дискурсів: репрезентативний, експланаторний, прескриптивний, сконукальний. Педагогічний дискурс                                   Василя Олександровича презентує переважно спонукальний тип, адже мовленнєва діяльність педагога була спрямована на адресата.

У другому розділі – „Жанрово-стильовий аспект педагогічного дискурсу                            В.О. Сухомлинського” – з’ясовано особливості творчої манери педагога з огляду на жанри творів та стилістичні особливості, виявлено їх специфіку.

У мові творів Василя Олександровича поєднуються різні стильові компоненти української літературної мови. Найяскравіше в працях педагога репрезентовано публіцистичний, науковий та художній стилі.

Термін публіцистика в повсякденній літературній практиці вживається в широкому й вузькому значенні слова. Під публіцистикою можна розуміти всю літературу на суспільно-політичні теми: публіцистична стаття, памфлет, науково-популярна брошура на антирелігійну тему, газетна замітка, монографія соціолога, філософа, економіста, літературно-критична стаття тощо (В. Здоровега). Дехто з дослідників пропонує зарахувати до публіцистичних жанрів твори, що відображають усі галузі матеріального і духовного життя суспільства, зокрема історію науки, техніки, культури, мистецтва. Прихильники широкого розуміння терміна не проводять чіткої межі між науковими творами й публіцистичними, адже публіцист, як і вчений, осмислює, узагальнює конкретні явища суспільного життя. С.Я. Єрмоленко наголошує, що поняття „публіцистичний стиль” має два значення: один із функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації; емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності. У мовознавстві виділяють три основні різновиди (підстилі) публіцистичного стилю, а саме: власне публіцистичний або стиль засобів масової інформації (газети, часописи, радіо, телебачення, реклама); художньо-публіцистичний (нариси, фейлетони, памфлети, есе); науково-публіцистичний (критичні статті, аналітичні огляди, соціальні портрети тощо) (М.А. Жовтобрюх, Л.І. Мацько).    С.Я. Єрмоленко виділяє мову інформаційних матеріалів (хроніка, інтерв’ю та ін.) і мову художньо-публіцистичних текстів (нарис, фейлетон і под.).

Публіцистика Василя Сухомлинського різноманітна й представлена такими жанрами, як публіцистична стаття, нарис, відкритий лист. Мова деяких творів                    Василя Олександровича, зокрема монографій, нарисів, дає підстави відносити їх до художньо-публіцистичного підстилю. Педагог-письменник у своїх працях органічно поєднав власне публіцистичні компоненти (соціально-політична лексика й фразеологія, специфічні синтаксичні засоби) з найрізноманітнішими стилістичними засобами художньо-образного вираження думки та почуття. Творам В.О. Сухомлинського, що написані в художньо-публіцистичному підстилі, притаманна логічність суджень, наявність абстрактної лексики, спеціальної термінології, що поєднується із яскравою образністю. Художньо-публіцистичні твори Василя Олександровича стали джерелом крилатих висловів, сентенцій і максим.

Для того щоб зміст публіцистичних та наукових творів був зрозумілішим, популярнішим, ближчим до читачів, В.О. Сухомлинський використовував безпосередні звертання, риторичні запитання, спонукальні форми-звертання до читача (заклики міркувати разом з ним); епітети, метафори – для вираження схвильованості автора, для оцінки, позитивної чи негативної; повтори, що служать для виділення думки, привернення уваги читача, – завдяки всім цим прийомам досягається колорит розмовності. Свої думки педагог підтверджує аналізом конкретних творів, цитатами зарубіжних і вітчизняних письменників, педагогів, філософів. Пейзажі, описи природних явищ, конкретних предметів, що займають важливе місце в працях, передані за допомогою численних метафор, епітетів і порівнянь. Багато цих мовних засобів було використано ним для розкриття рис характеру того чи іншого героя, змалювання його психологічного портрету. Статті Василя Олександровича насичені прикладами-ілюстраціями для унаочнення викладу. Одночасно вони вносять у текст ліричний, поетичний струмінь, збагачуючи його мову.

До текстотворчих особливостей праць В.О. Сухомлинського належать діалоги. У синтаксисі текстів, що написані в науковому та публіцистичному стилях, переважають складні речення. Серед них складнопідрядні з підрядними означальними, з’ясувальними, обставинними мети, причини, допустові, є дієприслівникові та дієприкметникові звороти, однорідні члени речення („Коли ягоди почали достигати, діти теж приходили в свій куточок милуватися красою; червоні намистини ягід, соковите листя, білі квіти троянд, грона винограду – в усьому цьому вони відчували неповторну чарівність, усе це пробуджувало прагнення працювати ще й ще, щоб створювати нову красу”).

Зв’язок художнього стилю з науковим у працях педагога забезпечується використанням поряд з образними словами наукової термінології (учитель, наставник, вихователь; учні, вихованці, школярі), що є цілком доцільним і виправданим, адже всі його твори мають у собі навчальну, виховну та розвивальну мету, і тому в конкретних текстах межі  між  функціональними  стилями ніби „розмиваються”. Педагогічна термінологія проникає і до художнього, і до публіцистичного, і до наукового, і до епістолярного стилів, зближуючи їх.

Монографіям, статтям, посібникам В.О. Сухомлинського притаманні риси науково-популярного (використання елементів художнього мовлення: епітети, порівняння, метафори) та науково-навчального (доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, поступове введення наукової термінології) підстилів. Типовим для наукового стилю є підсумковий початок завершальних фраз педагогічних статей Василя Олександровича (такі висновки; отже, наш досвід переконує в тому; хочеться порадити вчителям; задумаймося над цією подією). На початку деяких статей автор називає конкретне завдання своєї праці („У цій статті ми поділимося досвідом вправляння в правильних вчинках у V класі”). Манера викладу наукових творів розповідна.

Епістолярний стиль знайшов своє відображення в приватному та офіційно-діловому листуванні, а також у таких працях Василя Олександровича, як „Листи до сина” та „Лист до дочки”.

Творчість педагога різноманітна щодо жанрових різновидів. Завдяки його натхненній і копіткій праці побачили світ монографії, статті, нариси, етюди, казки, притчі, оповідання, листи, вірші, мініатюри, новелети, щоденні ділові записи.

Знаючи величезну силу впливу казки на дитячу свідомість, на формування особистості, Василь Олександрович не лише у своїй педагогічній діяльності використовував цей жанр фольклору, але й сам писав казки, вважаючи, що саме вони виховують моральні якості, формують правила поведінки дитини. Серед казок педагога переважають казки про тварин (один із найстаріших фольклорних жанрів) та побутові. Не оминуло перо В.О. Сухомлинського образів, характерних саме для казок про тварин (мураха-трудівниця, полохливий заєць, їжачок-господар, метелик-пустун, лисеня-хитрун). Сюжети казок Василя Олександровича на сімейно-побутові теми про взаємини між людьми, людські недоліки перегукуються із народними (казка „Кому ж іти за дровами”).

У педагогічній діяльності Василь Олександрович використовував власно створені завдання-загадки – незамінний засіб тренування розуму.

Педагог послуговувався таким жанром наукового і публіцистичного стилів, як стаття. Його статті не однорідні щодо змісту, виховної мети, тому серед них є статті-роздуми, статті-спогади, статті-промови, статті-монологи, статті-звернення, статті-огляди, статті-коментарі, у них він міркує, вдається до зіставлень, аналогій, аналізу висновків. У статтях В.О. Сухомлинський широко використовував риторичні запитання: „Як добитися, щоб кожна людина знайшла своє покликання? Щоб не було людей, життя яких складається невдало, щоб творча праця приносила кожному щастя”. Педагог у текст статей уміло вплітав епізоди зі шкільного життя, екскурси в минуле, ліричні відступи, описи природи („Яке багатство барв, кольорів, відтінків! Наш правий берег Дніпра горбистий. Горби йдуть немов хвилями – одна ближче, друга далі. І чим далі хвиля, тим тонші, ніжніші барви накладає на неї сонце. Дивіться на першу. Тут можна розрізнити кожне дерево, навіть стебло соняшника”).

У своїх публіцистичних працях Василь Олександрович, намагаючись поставити питання, яке мало суспільне значення, привернути увагу широкого кола читачів, закликати до дії, звертався до такого жанру, як відкритий лист – одного з найстаріших у публіцистиці – елементи якого, властиві особистому листуванню, утворюють своєрідний сплав із елементами публіцистики. Деякі статті педагога, що перебувають на межі публіцистичного та епістолярного стилів („Залежить тільки від вас (лист завтрашньому вчителеві)”, „Лист до дочки”, „Лист молодому батькові”, „Лист про педагогічну етику”), мають форму відкритого листа. 

У текстах монографій В.О. Сухомлинський використовував риторичні запитання („Як ми виховуємо своїх дітей, кого ми уведемо у світ після себе? Що ми залишаємо в серцях своїх синів, батьки?”), епізоди зі шкільного життя, ліричні відступи („...Осінь розсипала свої перші яскраві барви, покрила золотом яблуні й тополі, а малахітова зелень озимини стала ще яскравішою, небо над степом – ще блакитнішим і глибшим”), легенди (про гаряче серце молодого бійця, українська легенда про материнське серце), екскурси в минуле, казки-бувальщини.

Епістолярна спадщина В.О. Сухомлинського багатогранна і надзвичайно цікава зі стилістичного погляду, адже вона вміщує родинно-побутове листування, дружнє, приватно-ділове, офіційно-ділове, літературознавче та публіцистичне; записники, щоденники, нотатки.

Значний інтерес становить книга Василя Олександровича „Листи до сина” та стаття „Лист до дочки”, написані в епістолярному стилі з елементами художньо-публіцистичного. Кожен лист має зачин із початковою формою звертання до адресата („Добрий день, любий сину!”). Зміст кожного листа має повчальний характер, тому містить велику кількість спонукальних речень, що є характерною ознакою всіх творів педагога („Не йди на компроміс із власною совістю, тільки так можна викувати характер”). Характерними для листування є словосполучення, уживані для спонукання адресата до певної дії, поведінки (запиши до своєї записної книжки; уяви собі; прагни досконалості); питальні речення („Навіщо я пишу тобі про це, сину?”), професійна педагогічна лексика (інститут, вступні іспити, навчання, літні канікули, учитель, середня школа, іспит). Кінцева формула прощання листів складається з декількох частин, у яких традиційно висловлено побажання й поради.

Для змісту статті „Лист до дочки” характерне вживання В.О. Сухомлинським здрібніло-пестливої лексики, слів-звертань з оцінним (пестливим) значенням (доню, донечко, бабусю ), афоризмів („А щасливою ти будеш тільки тоді, коли будеш мудрою”), порівнянь („Гарячими, вогняними листами металу здаються мені листи”).

У третьому розділі – „Особливості використання мовностилістичних засобів у текстах праць В.О. Сухомлинського” – на підставі досліджених праць були проаналізовані художньо-зображальні засоби, зокрема метафори, фразеологізми, індивідуально-авторські  синоніми, неологізми,  особливості синтаксису творів                     Василя Олександровича Сухомлинського.

Літературна спадщина В.О. Сухомлинського підтверджує загальноприйняту думку про те, що тропи є одними з найвиразніших засобів мови.

Аналіз іменникових метафоричних конструкцій, зафіксованих у текстах                                      В.О. Сухомлинського, дає змогу виділити такі найтиповіші метафоричні переноси: метафоричні переноси з істоти на неістоту, тобто за принципом антропо(зоо)морфізації (пісня Великого Сірого Каменя, пісня вітру, голос брехні); метафоричні переноси з неістоти на істоту (кораблі пустелі – верблюди, жменька бійців); метафоричні переноси з істоти на істоту, зокрема з людини на світ тварин (подвиг Комара); метафоричні переноси з неістоти на неістоту (хвилі лісу, вогники віри, хвиля радості, море темряви). У досліджуваних творах зустрічається таке явище, як комбінація субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними (золоті сонечка квітів, вогняна куля сонця, вузенька скибочка сонячного кружала).

На основі аналізу дієслівних метафор, зафіксованих у творчій спадщині педагога, можна виділити такі найтиповіші переноси: фізичні дії, стан живої істоти – предмет, процес, явище природи, рослинний та тваринний світ, тобто метафоричні переноси, в основі яких лежить принцип антропо(зоо)морфізації (замовк кулемет, у лісі стояли сутінки, лютує мороз); фізичні дії, стан живої істоти – інтелектуальний, емоційний план, фізичний стан людини (радість вона берегла); метафоричні переноси процесуальних ознак з рослини на людину, її почуття і навпаки (квіти з сорому почервоніли, ягоди від горя стали солодкі, дубок тягнеться до сонця); метафоричні переноси процесуальних ознак з неістоти на неістоту (вирує життя, відкривається життя, сльози струмками ллються додолу).

В.О. Сухомлинський використовував у своїх творах метафори, виражені підрядним реченням („Дід Максим зітхає й довго дивиться на вагони, що біжать зеленою стрічкою”).

У казках та оповіданнях педагога надзвичайно поширений такий вид метафори, як персоніфікація: „Мороз намалював усяких звірів, квіти, сині гори й високу тополю”; „...Верба прислухається до пташиного співу”; „Холодний вітер позолотив гілки”. Для надання творам особливої художньої сили автором були використані персоніфіковані звертання: „- Чому це ти, Фіалочко, зажурилася, чому пелюстоньки докупи стулила? – питає Бджілка”. У казках Василя Олександровича знайшло відображення одне з найдавніших метафоричних мовних явищ – наскрізне  уособлення. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: сива могила, голі дерева, здоровий зуб, мудра істина, голі віти, щасливий день, співуча пір’їнка.

У художніх творах Василя Олександровича, а саме в казках та оповіданнях,  широко представлені епітети як один з найдієвіших засобів посилення мальовничості й емоційності мовлення.

В.О. Сухомлинський у своїх творах часто використовував кольористичні епітети: слова на позначення ознак „гарячого” спектра (червона квітка, жовтий джміль, золотокоса верба, золотий листок), „прохолодного”(зелений луг, сині гори, блакитна квіточка, поле сіре), ахроматичні позначення (білий метелик, сніжно-біла сорочка, білі троянди, білі дзвіночки), поетичні словосполучення з семантикою світлопозначень (чисте молоко, світлий будинок, світлий куточок душі, чистий шматочок льоду). З метою змалювання негоди, нещастя, трагізму, тяжких років війни, а також для портретної характеристики героїв, тривожного внутрішнього стану                           педагог залучав кольористичний прикметник чорний (чорноокий хлопчик, чорні хмари, чорна кров). Кольористична лексика творів В.О. Сухомлинського включає безпосередньо слова-кольороназви та похідні від них одиниці (сині гори, синя вода, синя глибина, синє-синє небо, блакитна квіточка, блакитний цвіт, синьоока дівчинка) та лексеми з вказівкою на певний колір чи його відтінки (сива могила, сивий дід, золоті тичинки).

Для передачі внутрішніх переживань чи відчуттів героїв автором були використані в казках та оповіданнях епітети внутрішньопсихологічного  сприймання (внутрішньочуттєві епітети): одоративні (характеризують предмет за запахом, нюхом, смаком, дотиком: холодний – холодний, нерухомий клубок ниток; гарячий – гарячий день, гарячий вітер, гарячі сльози, гаряча квітка;  розпечений – розпечене небо  та інші) емотивні (чуттєві), які становлять найбільшу групу серед внутрішньочуттєвих епітетів (дивний –  дивні візерунки, дивна бурулька, дивна бувальщина, дивне яблуко; казковий –  казковий острівець, казкове життя, казкове смеркання; чарівний – чарівна сопілка, чарівна розмова, чарівне дерево; дивовижний – дивовижна пташка, дивовижна істота, дивовижної краси голос та інші).

Є епітети у творах В.О. Сухомлинського, виражені  іменниками в ролі прикладок (дівчина-верба, Мурашка-Мандрівниця, Лисиччук-першокласник, Півник-братик, хлопчики-однолітки, лопата-трудівниця), прислівниками як виразниками динамічної ознаки (міцно стоїть, стиха шумить).

Однією з особливостей стилю В.О. Сухомлинського є широке та майстерне використання порівнянь. У казках та оповіданнях зустрічаються кілька типів порівнянь, основа яких виражена дієсловом: дієсловом-присудком: „Осипалося з горобини листя. Залишилися тільки червоні грона. Висять, мов намистинки”; дієсловом із залежними словами або граматичною основою речення: „Стоїть край дороги стара-престара тополя... Скільки й пам’ятаю, стоїть вона, як сторож”; двома і більше дієсловами-присудками: „Дівчинка зраділа. Вхопила яблуко, глянула навколо й відчула, немовби в саду стало світліше й затишніше”.

Порівняння, основа яких виражена прикметником (дієприкметником). Сполучникові порівняння, що розгортають предикативну ознаку, поділяються на два типи конструкцій, у яких основа порівняння виражена одиничним прикметником („Залетів у клас джміль – жовтий, як мед, волохатий”), одиничним прикметником у функції іменної частини складеного присудка („Зелений луг. Він здавався мені тоді таким великим, безмежним, немов увесь світ – це луг”), двома і більше прикметниками в предикативній функції („Дерева стрункі й високі, мов свічки велетенські”).   

За формою вираження об’єктної частини розрізняємо кілька типів порівнянь: об’єкт виражений одиничним іменником, або іншим субстантивованим словом: „Вийшов після дощу в сад – у білій сорочці і голова біла, як молоко”; об’єкт – іменник, означуваний прикметником: „Луг пахнув медом, немов великий стільник”; об’єкт – підрядна частина складного речення з відсутнім або наявним дієсловом-присудком. У свою чергу останні речення поділяються на такі типи: обставинні підрядні порівняльні речення [(підрядні порівняльні речення способу дії, більшість із них пояснюють присудок головного речення безпосередньо („І косує (кінь) на дітей, мов боїться їх...”); підрядні порівняльно-причинові речення („Коні йшли повільно, немов і вони прислухалися до ранкової тиші”); підрядні порівняльно-цільові речення („Підплив (В’юн) до берега, де сиділа Надійка, немовби запрошував дівчинку в воду”)] та означальні порівняльні речення („І журавлиний ключ на синьому небі, мов на полотні намальований”).

У досліджуваних творах є речення, порівняльні конструкції яких виражені іменним складеним присудком: „Оте ластів’яче гніздо й досі в нас над вікном. Воно – мов пісня далекого дитинства”.

Василем Олександровичем були використані у творах порівняльні конструкції, приєднані словами як, мов, мовби, немов, немовби, які вжиті в ролі часток („Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його”), порівняльні конструкції, у яких частки разом з дієсловами входять до складу іменного складеного присудка („Катруся летіла мов на крилах”), порівняння, оформлені як приєднувальні речення („Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів”), порівняння, утворені за допомогою слів: здається, нагадує, схожий на, подібний до („Небо здавалося йому не блакитним, а чорним. Журавлиний ключ здавався хлопчикові разком сльозин”); позитивні (прямі) та негативні (зворотні або заперечні) порівняння. Прямі порівняння представлені у стверджувальній формі („Це ж твоєму батькові я ногу перев’язувала... Такий самий був, як ти”), негативні ж порівняння представлені у формі заперечення. Однак такі порівняння вказують не на різницю, а на схожість порівнюваних предметів („Може, це й не тополя, а легенда?”).

У текстах В.О. Сухомлинського є чимало прислів’їв, приказок, крилатих висловів та афоризмів, які надають його мові значної емоційності, наближають її до мови розмовної, що створює часто інтимність, невимушеність у спілкуванні. Для афоризмів, які з’явилися з-під пера В.О. Сухомлинського, характерна влучність, виразність, несподіваність судження: „Батьківщина – це твоя колиска, твій дім, джерело твого щастя”. Більшості афоризмів В.О. Сухомлинського характерна наявність в їхній структурі абстрактних іменників, які вимагають від читача необхідності думати, аналізувати, робити висновки. У зв’язку з цим пропонуємо класифікацію за стрижневим словом: стрижневе слово – іменник на позначення почуттів і психічного стану („Любов до Батьківщини – глибоке, священне почуття, що  пробуджує в людини гордість від свідомості своєї єдності з народом”); стрижневе слово – іменник, що позначає властивості та ознаки („Чим довше житимуть твої бабуся й дідусь, тим більше мудрості і душевної теплоти вкладуть вони у твоє серце”); стрижневе слово – іменник на позначення дій і процесів („Самовиховання починається з переживання почуття гордості”).

Афористичність змісту характерна для назв статей педагога: „Праця – основа всебічного розвитку людини”, „На нашій совісті - людина”, „Виховання без покарань”.                                            В.О. Сухомлинським на допомогу вчителям була розроблена тематика бесід з морального виховання учнів. Деякі теми також мають афористичний характер: Кричати про недоліки – для цього великого розуму не треба; Умій не тільки дивитися, але й бачити; Подарунок – символ, подарунок – пам’ять серця.

В.О. Сухомлинський у текстах праць, у тематиці творчих робіт для підтвердження думки, для критичної оцінки процитованого положення і розгортання полеміки; для побудови системи наукових доказів із залученням загальновизнаних, аксіоматичних тверджень; для ілюстрування текстовими зразками типологічних ознак певних різновидів мовлення використовував літературні цитати: „Людина не для того створена, щоб зазнавати поразки... Людину можна знищити, але її не можна перемогти” (Ернест Хемінгуей); „Люди перестають мислити, коли перестають читати” (Дідро).

Склад і тематика прислів’їв і приказок, що використав у своїх творах                             Василь Олександрович, зумовлюються характером і спрямуванням творчості педагога: одні з них нещадно таврують людські вади гострим сарказмом або легкою, помірною іронією, інші – надають виразові глибокого співчуття та жалю, треті радять. Прислів’я у творах В.О. Сухомлинського можна поділити на такі групи: прислів’я-поради; дидактичні прислів’я; прислів’я-сентенції, що містять моральні правила; іронічні прислів’я; прислів’я-застереження. За класифікацією В.І. Карасика, усі прислів’я, використані В.О. Сухомлинським, можуть бути розбиті на два класи: прислів’я-повчання та прислів’я-виправдання.

У публіцистичному стилі педагог з метою урізноманітнення викладу, уникнення монотонності, повторень використав  поширені контекстуальні синоніми: книга – найживотворніше джерело; промінь, який освітлює майбутнє батькам і дітям; рідна мова – найтонший різець, здатний доторкнутися до найпотаємніших куточків людського серця; стрій  мислення, віконця, через які людина бачить світ.

В.О. Сухомлинський сам, як й інші письменники, творив нові слова за законами мови, тому в його творах, зокрема в казках та оповіданнях, трапляються й поодинокі новотвори: „Підневідив старого і розгубився"; „Виходили з будинку і три дівчини красолиці”.

Праці педагога викликають інтерес і з погляду дослідження особливостей їх синтаксису. Оскільки творчість Василя Олександровича була спрямована на виховання підростаючого покоління, яке було б гідне пам’яті предків, у його творах багато речень мають значення спонукальної модальності. Речення такого типу Василь Олександрович широко використав у всіх творах і особливо в книзі „Моральні заповіді дитинства і юності”: „Шануй і поважай матір і батька. Вони дали тобі життя”; „Будь майстром, поетом, художником у справі, яку ти любиш”.

В.О. Сухомлинський  часто використовував означено-особові речення у своїх творах, адже через відсутність підмета-займенника увага читача зосереджується на дієслові. Саме через дієслово-присудок (бережи, звеличуй, пишайся, пам’ятай, знай, збагачуй, вивчай, шануй, поважай, не забувай, дорожи, віддавай, борись, не допускай, працюй, не відкладай, не перекладай, не відступай) педагог намагався донести до свідомості вихованця поради, повчання, настанови, таким чином на перший план висуваючи не особу, діяча, а дію.

У четвертому розділі – „Концептуальні основи мовнопрофесійної діяльності                             В.О. Сухомлинського” – на основі письменницької спадщини                                                      Василя Олександровича Сухомлинського розглянуто концепцію освітньо-виховного потенціалу рідної мови в педагогічному процесі; першоджерела думки та слова; значення рідномовної книги та уроків української мови й літератури в духовному становленні дитини; майстерне володіння вчителя рідним словом.

У творчій спадщині видатного українського педагога-дослідника                                            В.О. Сухомлинського чільне місце посідають проблеми виховання молоді та підлітків на засадах рідної мови. У всіх без винятку педагогічних, публіцистичних, художніх працях наскрізною є ідея виховання засобами рідного слова. Слово, на думку                                         Василя Олександровича, – це місток, завдяки якому наука виховання переходить у мистецтво, майстерність, це сила, яка охоплює все, що бачить, про що думає, що пізнає людина. Педагог уміло та вдало використовував перлини рідної мови – слова, щоб розкрити дітям красу рідного краю, музику природи. У своїй практичній діяльності завдяки засобу активного бачення світу й творчості він прагнув, щоб слово ввійшло в духовне життя кожного вихованця, щоб воно жило в дитячій свідомості, виблискуючи всіма барвами й відтінками краси, породжуючи й утверджуючи в юному серці почуття подиву, захоплення перед красою природи, праці, благородства людської душі, поведінки, вчинків. І саме школа, за словами В.О. Сухомлинського, повинна стати царством мудрого й красивого, правдивого й чуйного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Виховна робота в Павлиській середній школі була спрямована на те, щоб донести до юних сердець пахощі, музику, чудесне звучання рідного слова, дивовижне багатство відтінків думок і почуттів, які можна було передати українською мовою. І ця робота проводилася скрізь: у класі, на полі, у лісі – усюди, де лунало слово рідної мови. Для того, щоб перед вихованцем розкрилися найпотаємніші грані великого духовного багатства рідного народу, В.О. Сухомлинським були створені  „Двісті квіток рідної мови”, – це двісті відвідин саду рідного слова, двісті бесід про найвитонченішу й найбагатшу в світі красу, двісті зустрічей з теплотою материнського слова. Кожна така бесіда-квітка (Пташки відлітають у вирій. Біля ставка на світанку. Осіннє вбрання лісу. Веселка. Осінній дощ. Перший грім. Бджоли над квіткою хмелю) сприяла становленню лексикону рідної мови. Серед цих „квіток” значна частина образів є літературними (Між ярами над ставами верби зеленіють. Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє. Зелений гай густесенький. Вітер край дороги гне тополю. На могилі кобзар сидить та на кобзі грає. Мати молодая з своїм дитяточком малим. Реве, свище завірюха. Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва). Одним із засобів виховання чуття слова й почуття любові до нього у Павлиській середній школі був великий, художньо оформлений альбом – „Скарбниця рідної мови”. Із словесного моря української мови було вибрано тисячу слів – поетичних, емоційно забарвлених, які несли в собі багатогранні відтінки думок і почуттів. Кожному із цих слів був присвячений малюнок. Поряд з конкретними  поняттями були й абстрактні, у такому випадку на малюнку зображалася подія, яка передавала значення цієї абстракції. Наприклад, слову повага відповідала картина із зображенням хлопчика та дівчинки, які принесли бабусі яблука на чистому вишиваному рушнику.

Неодноразово Василь Олександрович замислювався над тим, що мають практично зробити вчителі-словесники для того, щоб їхні вихованці любили, поважали рідне слово, щоб вони були духовно багатими, культурними, розумними людьми, щоб слово рідної мови стало для них такою ж потребою, як краплина холодної води для мандрівника в безводних степах у палаючу липневу спеку. Він дбав про те, щоб закарбувати в пам’яті дитини той день, коли вона, відчувши красу слова рідної мови, пережила радісний подив, відчула прискорене биття серця, щоб із уст школяра чулося яскраве, животрепетне слово. Педагог використовував найрізноманітніші форми та методи вивчення рідної мови: подорожі в природу; походи місцями бойової та трудової слави народу; відвідування музеїв; читання та обговорення зразків класичної та сучасної літератури; освоєння змісту прислів’їв і приказок; інсценування казок та оповідань; участь у гуртках, іграх, святах. Спеціальними творчими студіями для розвитку фантазії, уяви, інтересу до слова й словотворчості вихованців стали в Павлиській середній школі, створені з ініціативи В.О. Сухомлинського, „Кімната казок” та „Острів чудес”. Педагог вважав, що тільки через казку, через захоплення нею дитина може передати свої почуття, переживання, якщо в серці дитини не живе казка, – то їй недоступна радість життя. Коли дитина поринає у вир казкових подій, почуття та образи, які постають в її свідомості, сприяють тому, що маля починає вчитися мислити словами.

В.О. Сухомлинський рішуче відстоював тезу про значну роль книги в розвитку та вихованні підростаючого покоління. Головну виховну мету Василь Олександрович убачав у тому, щоб слово літературної мови стало власним словом дитини, тим скарбом, яким людина дорожить, який залишає слід в її свідомості, відкладаючись назавжди в ній, як власне багатство, власний погляд на світ. Педагог наголошував на тому, що саме вчитель здатен запалити в дитячому серці вогник пізнання, захоплення книгою. Саме книга, на думку В.О. Сухомлинського, є тим провідником, який допоможе педагогу знайти доріжку до сердець вихованців. Педагог-наставник радив учителям щомісяця купувати такі книжки: з проблем науки; про життя тих людей, що можуть бути взірцем для підростаючого покоління; про думки і почуття людини. З великою ретельністю педагог підбирав книги для бібліотеки ще з тієї причини, що людина (старанний читач) за все своє життя може прочитати не більше двох тисяч книжок.

Саме на уроках літератури, на думку Василя Олександровича, дитина може в повній мірі осягнути красу, велич, силу рідного слова. Викладання літератури у                                      В.О. Сухомлинського асоціювалось із такими словосполученнями, як „викладання краси”, „викладання почуттів любові й ненависті”, „викладання людяності”. Педагог послідовно розвивав і відстоював погляди на літературу як основу морального виховання. В.О. Сухомлинський почесне місце на уроках рідної мови відводив живому слову вчителя, вважаючи його однією з найменш досліджених сфер мовного спілкування. Мова, слово з вуст педагога є основним засобом (інструментом) виховання й навчання. Він справедливо вважав, що гарне володіння цим інструментом є провідним професійним умінням у діяльності педагога. Кожен учитель, що б він не викладав, передусім повинен бути словесником, бо навчає не тільки математики, хімії чи фізики, а насамперед культури думки, досконалого володіння словом. Запорукою вдалої розповіді учителя, за порадами Василя Олександровича, є такі комунікативні компоненти, як продуманий текст розповіді; наявність плану розповіді; вдалий початок розповіді; уміння вести думки учня в потрібному руслі; уміння учителя здійснити зв’язок із попереднім матеріалом; у розповіді потрібно йти від головного до другорядного, надавати особливої уваги поясненню понять; наявність чіткості, логічності, послідовності викладу матеріалу; розповідати так, щоб предмет або явище заграло перед очима дитини всіма барвами веселки; розповідати небагато, щоб не перенасичувати і не стомлювати дітей своїми розповідями; залишати обов’язково щось недоговорене, щоб дитині ще раз захотілося повернутись до пізнання цього предмета; розповідь повинна бути емоційною, щоб торкнути дитячу душу, таку чисту і ніжну.

З’ясування мовно-жанрових особливостей педагогічних праць                                     В.О. Сухомлинського відкриває перспективи подальших досліджень, оскільки проведена робота не вичерпує всіх особливостей творчої манери Василя Олександровича. Перспективними напрямками дослідження багатогранного доробку педагога можуть стати поетична й епістолярна спадщина.

Висновки

Лінгвостилістичне дослідження праць В.О. Сухомлинського дає можливість стверджувати, що мова творів педагога надзвичайно багата й оригінальна, тому безперечно заслуговувала на ретельний аналіз її лексичного складу та синтаксичних особливостей. Василь Олександрович знайшов властиві саме йому мовні засоби, що дали можливість створити індивідуальний стиль, який характеризується  неповторністю та самобутністю мовомислення.

Аналіз лексичних та граматичних одиниць дає підстави стверджувати, що праці педагога належать до одного із  соціолінгвістичних типів дискурсу, а саме педагогічного, для якого характерними є такі комунікативні стратегії, як пояснювальна, аксіологічна, контролювальна, сприяльна, організуюча. Автором були використані семантико-стилістичні парадигми слів учитель, учень, учні, колектив, виховання, навчання, школа; специфічні фрази для привернення уваги: звертання, етикетні формули, зауваження, коментарі.

Праці В.О. Сухомлинського презентують публіцистичний, науковий, художній та епістолярний стилі української літературної мови. Для творів Василя Олександровича, написаних у публіцистичному стилі, притаманні такі характерні лексичні та граматичні засоби стилістичного увиразнення мови: використання заперечних конструкцій у функції ствердження; варіювання часовими формами дієслова з метою підкреслити образність опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних); інверсія; риторичні питання; заклики-звертання до читачів, слухачів; лексичні синоніми, що несуть у собі заряд високого, небуденного вислову (до слів учитель, учень, учити); педагогічні терміни, що виконують, крім інформаційно-пізнавальної, емоційно-експресивну функцію. Мова творів педагога-письменника органічно поєднала власне публіцистичні компоненти (соціально-політична лексика та фразеологія, специфічні синтаксичні засоби) з найрізноманітнішими стилістичними засобами художньо-образного вираження думок і почуттів. Саме тому є підстави відносити деякі його праці до художньо-публіцистичного підстилю. Усі ці засоби покликані сприяти успішному емоційному впливові словом. І саме цього прагнув педагог, звертаючись зі сторінок своїх численних праць до учнівської та викладацької аудиторії.

Письменницька творчість педагога представлена статтями, нарисами, етюдами, казками, притчами, оповіданнями, листами, віршами, мініатюрами, новелетами, завданнями-загадками, щоденними діловими записами. Наукова – монографіями, статтями, посібниками, що мають риси науково-популярного та науково-навчального підстилів, оскільки популяризують теорії виховання, а також виконують освітню та просвітницьку місії.

На зв’язок епістолярного стилю з художнім, науковим, публіцистичним указують праці „Листи до сина” та „Лист до дочки”. Мова цих творів образна, багата приказками, прислів’ями, тропами, містить афоризми, літературні цитати, історичні та суспільно вагомі факти. У формі листування батька зі своїми дітьми викладені думки про громадянське, моральне, фізичне становлення юнака, дівчини; бачення ними навколишнього світу; проблеми, що хвилюють сучасну молодь. Листи можна порівняти з літературною пам’яткою Київської Русі ХІ – ХІІ століття – „Повчання дітям” Володимира Мономаха. Адже „Повчання” містить такі мовленнєві жанри: поради, правила князювання і власний життєпис князя; як зразок дітям, автор подає приклади зі свого життя, гідні наслідування.

Для створення конкретно-чуттєвих наочних образів та емоційно-оцінного змісту викладеного В.О. Сухомлинський серед різноманітних художньо-зображальних засобів (тропів) знайшов такі, які підкреслювали б несподіваність поетичних асоціацій. Так, аналізуючи метафори, використані педагогом, доцільно наголосити на їх різноманітності щодо граматичного вираження: субстантивні, атрибутивні, дієслівні. Створюючи конкретно-чуттєвий образ, Василь Олександрович залучав таке явище, як комбінація субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними. Метафори, виражені цілим підрядним реченням, також є характерною ознакою творів педагога.

Казки та оповідання В.О. Сухомлинського насичені одним із видів метафори – персоніфікацією [простою (частковою), поширеною (повною)]. Для надання творам особливої художньої сили автором були використані персоніфіковані звертання. Не залишилося без уваги і найдавніше метафоричне мовне явище – наскрізне  уособлення. Крім того, елементи персоніфікації використані педагогом в епітетах.

Зображаючи, пояснюючи, характеризуючи, оцінюючи певний предмет чи явище, В.О. Сухомлинський залучав стилістичний потенціал епітетів, адже саме вони посилюють мальовничість й емоційність мовлення. Розвиваючи традиції української літературної мови, педагог використовував у текстах праць кольористичні епітети на позначення ознак „гарячого”, „прохолодного спектра”, ахроматичні позначення, поетичні словосполучення з семантикою світло позначень; епітети внутрішньопсихологічного  сприймання (одоративні, емотивні) – для передачі внутрішніх переживань чи відчуттів героїв, слова-кольороназви та похідні від них одиниці; з метою змалювання негоди, нещастя, трагізму, тяжких років війни, а також для портретної характеристики героїв, тривожного внутрішнього стану використаний кольористичний прикметник чорний. Епітети у творах Василя Олександровича виражені  прикметниками, іменниками в ролі прикладок, прислівниками.

Аналіз численних праць педагога засвідчує широке та майстерне використання автором порівнянь [сполучникових і безсполучникових, позитивних (прямих) і негативних (зворотних або заперечних)], основа яких виражена дієсловом, прикметником (дієприкметником); об’єкт виражений одиничним іменником або іншим субстантивованим словом; іменником, означуваним прикметником; підрядною частиною складного речення з відсутнім або наявним дієсловом-присудком [обставинні підрядні порівняльні речення (підрядні порівняльні речення способу дії, підрядні порівняльно-причинові речення, підрядні порівняльно-цільові речення)]; означальні порівняльні речення. Василем Олександровичем були використані порівняльні конструкції, приєднані словами як, мов, мовби, немов, немовби; порівняльні конструкції, в яких частки разом з дієсловами входять до складу іменного складеного присудка; порівняння, оформлені як приєднувальні речення; порівняння, утворені за допомогою слів: здається, нагадує, схожий на, подібний до.

Крилаті вирази, літературні цитати, прислів’я, приказки – органічні складові елементи творів В.О. Сухомлинського. Вдало введені в тканину творів, у тематику бесід з морального виховання, вони надавали висловлюванням високої художньої виразності, слугували засобом характеристики якостей людини, її трудової діяльності, відображали суспільні відносини людей, допомагали авторові повніше передати оцінку тому чи іншому явищу зображуваної дійсності. Педагог у кожному окремому випадку шукав нових прийомів уведення цих фразеологічних одиниць у тканину своїх творів. Доказом цього є численні факти, коли автор використовував їх дослівно або ж у видозміненій формі, модифікуючи їх відповідно до змісту праці. Крилаті вислови педагога містять значну кількість абстрактної лексики, що вимагає від учня вміння узагальнювати, аналізувати, робити висновки. Нами була запропонована класифікація цих фразеологічних засобів за стрижневим словом: іменник на позначення почуттів і психічного стану; іменник, що позначає властивості та ознаки; іменник на позначення дій і процесів. Вислови афористичного характеру були використані В.О. Сухомлинським як у канві творів, так і в назвах праць, тематиці бесід з морального виховання учнів, тематиці творчих робіт для учнів Павлиської середньої школи. Для підтвердження власної думки свідченням з авторитетного джерела, для критичної оцінки процитованого положення і розгортання полеміки педагогом були використані в письменницькій творчості літературні цитати як вітчизняних, так і зарубіжних письменників, учених. Прислів’я та приказки, залучені Василем Олександровичем, таврують людські вади, надають виразові глибокого співчуття та жалю, подають добру пораду. З огляду на це прислів’я поділяються на такі групи: прислів’я-поради, дидактичні, прислів’я-сентенції, прислів’я-застереження, прислів’я-повчання, прислів’я-виправдання. За лексико-граматичною будовою та синтаксичними функціями можна виділити приказки, організовані у формі простого речення, дієслівних, іменних, прислівникових словосполучень, звороту із словами: хоч, як (мов, немов і под.).

З метою висловлення індивідуальної думки, завуальованого опису того чи іншого явища, предмета, урізноманітнення контексту, надання позитивної чи негативної ознаки, прагнення уникнути повторень, В.О. Сухомлинським були використані поширені контекстуальні синоніми до таких понять, як книга, уміння читати, рідна мова, викладання мови, слово рідної мови, мовна культура, педагог-словесник, дитина, людина, матір, жінка, дружина, батьківщина, народ, любов, шлюб, чутливість душі, гордість.

У працях педагога трапляються й поодинокі новотвори, що є вагомим засобом естетичного впливу на читача, адже вони, якщо навіть не потраплять до загальномовного словника, залишаться у пам’яті читача, поповнюючи його словниковий запас.

Серед синтаксичних особливостей творів Василя Сухомлинського слід відзначити характерне використання ним складних, ускладнених речень. Для більшості синтаксичних одиниць характерною є спонукальна модальність.

У процесі аналізу лінгводидактичної спадщини В.О. Сухомлинського встановлено, що чільне місце в ній посідають проблеми виховання молоді та підлітків на засадах рідної мови, тому в роботі висвітлені погляди педагога на найважливіші аспекти рідномовного виховання, визначені інноваційні технології навчання рідної мови, виявлені конкретні методичні рекомендації Василя Олександровича.

Письменницька спадщина педагога яскраво презентує зразок української літературної мови. Для публіцистичної та літературної спадщини В.О. Сухомлинського притаманний інтелектуалізм, що підтверджується афористичністю авторського мислення, концептуальність – чітке формулювання висловлювань, поетичність – використання тропів, ліричних відступів, глибоке усвідомлення ролі рідної мови в навчально-виховному процесі.