| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, розкривається сутність наукової проблеми, що потребує розв’язання, мотивується актуальність дослідження, формулюються мета, завдання, окреслюються методи роботи, розглядаються наукова новизна й практичне значення здобутих результатів.
У розділі 1 “Теоретико-методологічні засади вивчення української поетичної мови” йдеться про стан і перспективи висвітлення лінгвопоетичної проблематики в науковій літературі (підрозділ 1.1). На тлі аналізу концепцій О. Потебні, Л. Булаховського, І. Білодіда, С. Єрмоленко, А. Мойсієнка, Н. Сологуб, Л. Ставицької та ін. окреслюється коло гуманітарних питань, дотичних до лінгвостилістики, що на сьогодні залишаються в центрі уваги науковців. Вказується, зокрема, на актуальність студій, у яких практикується системно‑структурний підхід до аналізу мовної організації поетичного тексту, а словесно-художня творчість письменників, питання про формування мовної картини світу особистості осмислюються комплексно – не лише у світлі мовознавства, а й із залученням ідей, фактів, методів філософії, етнографії, психології, культурології тощо.
Підрозділ 1.2 присвячено питанню про інтерпретацію літературного твору. Проблема декодування авторського тексту постає з огляду на динамічний характер його творення й сприйняття. Зважаючи на те, що поетична мова є найбільш індивідуалізованою формою існування мови (Г.‑Ґ. Ґадамер), у дисертації стверджується думка про варіативність змісту художнього твору. Інтерпретатор поетичного тексту так чи інакше привносить у трактування специфіки лінгвокреативної діяльності письменника суб’єктивний момент – власні світоглядні настанови, вироблені в певному культурно‑історичному просторі.
У розділі 2 “Склад і функціонування поетичної лексики М. Вінграновського” порушується питання про системно-структурну організацію поетичної мови (підрозділ 2.1). Постулюється думка про те, що саме на лексичному рівні художня мова найвиразніше виявляє свій образотворчий потенціал. Поетичне слово як своєрідний засіб / спосіб комунікації є носієм не лише предметно-понятійної інформації, а спрямовано насамперед на актуалізацію емоційно-оцінних конотацій, на вербалізацію образно-чуттєвих вражень, уявлень.
У підрозділі 2.2 здійснено квантитативний аналіз поетичної лексики М. Вінграновського. Наша робота була спрямована як на вивчення ключових, повторюваних образно-виражальних засобів, розкриття провідних тенденцій семантичного перетворення художнього слова, так і на виявлення низькочастотної лексики в мовотворчості М. Вінграновського.
Працюючи над розв’язанням проблеми систематики різнорідного мовного матеріалу, ми звернулися до методики домінантного аналізу, розробленої науковцями Курської лінгвофольклористичної школи на чолі з проф. О. Хроленком. Предмет дослідження становили перші сто повнозначних лексем частотного словника поета. За методикою домінантного аналізу саме в цьому списку наявні слова, що є важливими для мовної картини світу особистості (письменника), ширше – соціальної групи, етносу. Високочастотні лексеми, насамперед повнозначні, є показовим матеріалом у встановленні особливостей стилетвірної манери того чи іншого автора.
Інформацію про домінантні в мовотворчості М. Вінграновського слова було запозичено з електронної бази даних “Параметризація українського поетичного мовлення ІІ половини ХХ століття”. З метою увиразнення індивідуальних пріоритетів у мовно-художній картині світу М. Вінграновського до аналізу залучалися тексти й інших поетів-шістдесятників – І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, а також дані Генерального частотного словника сучасної української поетичної мови.
Домінантний аналіз фактичного матеріалу засвідчив переважання в художньому мовленні слів із категоріальним значенням предметності. Предметно-понятійний світ у змодельованій М. Вінграновським естетичній дійсності репрезентують субстантивні одиниці різних лексико-семантичних груп, а саме: номінації природних явищ (вітер, дощ, сніг, тиша, туман), одиниць часу (день, зима, літо, ніч, час), соматизми (голова, нога, око, рука, серце), назви споруд (вікно, літак, хата), речовин (вода, кров, сльоза), фізіологічних станів (сон), об’єктів флори й фауни (квіти, кінь, трава). Актуальними для мовотворчості М. Вінграновського є номінати просторових понять (берег, гай, сад, село, степ) і реалій небесної сфери (зоря, небо, сонце, хмара). Репрезентативними виявилися також абстрактні поняття – назви екзистенційно-почуттєвої й мислиннєво-мовленнєвої сфер (доля, дума, душа, любов, слово).
Аналіз контекстуальної сполучуваності актуалізованих у тезаурусі поета іменників засвідчив, що в поетичних текстах М. Вінграновського домінантні субстантивні слова здебільшого зазнають метафоричного переосмислення за принципом антропоморфізації. На цій підставі антропоморфізовані одиниці розглядаються як такі, що в художній мові М. Вінграновського демонструють стилетвірну потужність.
У реєстрі атрибутивних одиниць із поетичного словника М. Вінграновського показовою за складом і частотою вживання виявилася група кольоропозначень.
Список високочастотних лексем, дібраних із художніх текстів М. Вінграновського, містить слова, специфічні для його мовотворчості, тобто відсутні з-поміж домінант у словниках інших досліджуваних авторів. Лінгвальні пріоритети саме М. Вінграновського становлять такі одиниці: берег, вечір, гай, зима, ім’я, квіти, крок, літак, тривога, хвиля, щастя; думати, цвісти; малий.
За результатами опрацювання фактичного матеріалу виявлено ще одну репрезентативну в поетичному мовленні М. Вінграновського групу лексики – це слова з меліоративною конотацією. Лінгвістичний термін “меліоризація” (від лат. melior – кращий) трактують як процес набування словом позитивного значення. Формальним засобом вираження конотації меліоративності є суфікси. Предметом нашого аналізу стали одиниці, творені за допомогою суфіксів (‑ик‑, -ок-, ‑очк‑/‑ечк‑, -иц′-, ‑он′к-/-ен′к- та ін.) з узагальненим словотвірним значенням “позитивна оцінка”. Наприклад: водиця, дощик, крилечечко, млинок, морозик, коник молоденький, робитоньки й т. ін.
Зі складу низькочастотної лексики поетичного словника М. Вінграновського нас цікавили оказіоналізми (ляковище, перечекаяність, піввітру, синість, розмерзлоокий, вечірньосірогусо, дитинносіро тощо) як одиниці, що найвиразніше демонструють індивідуально‑авторські уподобання щодо можливостей формо- й словотворення в українській мові.
Таким чином, на основі квантитативного аналізу поетичного словника було виявлено показові для мовотворчості М. Вінграновського групи лексичних одиниць, а саме: антропоморфізовані субстантивні назви, кольорономінати, лексеми з меліоративною конотацією, оказіоналізми.
У підрозділі 2.3 “Стилетвірний потенціал кольороназв” простежено структурно-семантичні особливості й образно-виражальні функції кольоративів. Зауважено, що конкретна спектральна чи асоціативна колірна ознака актуалізується в смисловому комплексі як простих, так і складних різночастиномовних слів – прикметників (багряно‑сизий, карий, синьо-білий), іменників (білоквіт, голубінь, сивина), дієслів (збіліла, прочорнів, сіріло), прислівників (малиновоголово, синьосливо, терново). Власне номінативну семантику кольорономінації реалізують у сполученні з назвами таких реалій:
– природних явищ (в білій хмарі, в зорях золотих, прижовклено збіліла далина, сіріло джерело, у попелястій млі);
– просторових понять (в далеч рожевих степів, жовтіє дорога, на сизих пагорбах);
– об’єктів рослинного й тваринного світу (мак червоний, слива зацвіла так синьосливо, спориш сіріє, червоногруді теплі снігурці);
– зовнішності людини (карі коси, Михайла погляд голубий, чорний локон);
– предметів побуту, одягу (в червонім намистинні, за посірілим тином, у синіх відрах, в білій сорочині, червона кофта);
– темпоральних понять (білий ранок, вечір прочорнів, чорніє ніч).
Стилістична функція кольоративів, що контамінуються з одиницями вказаних лексико-семантичних груп, зводиться до описової, пейзажно-зображальної.
Характеристичною рисою художньої мови М. Вінграновського є спосіб приписування колірної ознаки певній реалії через інші поняття, пов’язані з ключовим словом, тобто опосередковано. Пор.: гаї в зелених льолях літ; голубі пожежі голубих небес; зеленим голосом сади зовуть зозулю; срібні кроки осокору; хмара в червоній хустині.
У сполученні з назвами абстрактних понять кольоративи нейтралізують своє спектральне значення, їх уживання підпорядковується емоційно-виражальній меті. Наприклад: в стражданні золотім; голубою журбою; золотаве слово України; нелюбові чорна даль; передчуттями сизими.
Помічено, що в приписуванні кольоронайменуванням певних знакових функцій М. Вінграновський спирається на систему символів, вироблену українською фольклорною традицією. Так, білий, синій, червоний виступають в образотворчій системі М. Вінграновського колірними асоціатами України. Пор.: “...хата всміхається біло / У свої батьківщинині ночі”, “Сюди, сюди, на ці шовкові води, / На синій звук любові і свободи, / На синю Рось, що в снах моїх тече”, “Та ще змалечку-змалку, / З-за маленьких часів / Біля білого ранку / Мак червоний розцвів”.
Показово, що поет використовує амбівалентну природу кольору: той самий кольоратив паралельно функціонує в позитивно-оцінному і негативному конотативному значеннях. Наприклад, в інтимній і пейзажній ліриці М. Вінграновського назви з групи червоних кольорів є носіями позитивної оцінної семантики (“Червоною задумливою лінією... Окреслилась ти на вечірнім тлі / Отих небес...”; “На крило небокраю сіла хмара / в червоній хустині”). Натомість у поезіях громадянського звучання аналізовані лексеми виявляють свою амбівалентну природу, активізуючи негативно-оцінні конотації. Червоний колір – колір крові, кровопролиття, спричиненого війнами, катастрофами, – втілює зло, є знаком руйнівного вогню, символізує страждання, смерть (“І на мерцях ромашки у рові / Гойдаються червоними тільцями...”).
Образотворчій меті підпорядковується вживання кольороназв як складових елементів семантико-асоціативних опозицій: білий – чорний, червоний – чорний, червоний – жовтий, жовтий – сірий. Наприклад: “Цієї ночі сніг упав / – На чорне впало біле”, “І тане мак, в червонім чорне тоне...”, “Тринадцять руж – тринадцять кружелянь: / Червоне жовтим, жовте сірим душиться”.
Мовотворчості поета властива синестезія вражень: зорових і звукових (голубим сміється птах, на синій звук любові і свободи, дві білих пісні рук); одоративних і зорових (сорочка пахне голуба (про літак), вітер пах зеленим дивом); зорових і тактильних (біле холодило); зорових, смакових, тактильних (затисла груша в жовтих кулачках смачного сонця лагідні жовточки).
Лексеми з меліоративною конотацією, показові для художнього мовлення М. Вінграновського, аналізуються в підрозділі 2.4. До складу цієї групи лексики входять різночастиномовні деривати, що виражають:
1) значення реальної зменшеності, яке часто супроводжується експресією пестливості, що надає мовній одиниці позитивно-оцінного (меліоративного) забарвлення (відерце, зернятко, ніженька, стовпчик, човник);
2) тільки позитивно-оцінне значення, якщо реалія, названа твірним словом, не асоціюється з відповідним розміром (пісочок, словечко, щастячко);
3) значення пестливості, що доповнює дериваційне значення неповного або інтенсивного вияву ознаки (біленька, однесенький, тоненька);
4) пестливість, яка в назвах малят нашаровується на словотвірне значення недорослості (гусеня, козенятко, хлопченятко).
Помічено, що в поезіях М. Вінграновського до ряду оцінних одноструктурних дериватів потрапляє оказіональне слово, породжене в певному контексті інерцією словотвірної моделі. Так, урізноманітнюють слововживання новотвори, продуковані за аналогією до іменників середнього роду зі словотвірним значенням недорослості-пестливості: “У ластівки – ластівенятко. / В шовковиці – шовковенятко. / В гаю у стежки – стеженятко. / У хмари в небі – хмаренятко. / В зорі над садом – зоренятко…”, “Цвіте при хмарі хмареня, / І зірка недалечко… / І чуло сонне каченя: / Цвіте його крилечко”.
Тексти М. Вінграновського насичені лексемами з меліоративною конотацією, що увиразнюють загальну експресію поетичної мови в народнопісенному ключі. Пор.: “Чи ліг вже Андрійко спати, / І де ж ця Андрійкова хата!”, “Синичко, синичко, / А де твоя спідничка...”, “Водо молоденька, / Громе молодий, / Слізонько тоненька, – / Упади <...> Водо молоденька, / Громе молодий, / Рученько біленька, – / Проведи”.
У підрозділі 2.5 “Структурно-функціональні особливості оказіоналізмів” розглядаються словотвірний і функціонально-стилістичний аспекти оказіональної лексики. Результати систематизації фактичного матеріалу засвідчили, що більшість індивідуально-авторських слів з’являються внаслідок дії аналогії. Словотворення оказіоналізмів у поезіях М. Вінграновського здійснюється такими способами: суфіксальним (бринінь, грозовість, сумовливі), префіксальним (відминули, вцвіла, ззимували), префіксально-суфіксальним (витишений, докрилюють, піднеб’я), основоскладанням (горевіз, духоозброєння, срібноокі), словоскладанням (даль‑хитавиця, журба‑зажура, місто-любов).
Фольклорно закорінене мовностилістичне новаторство М. Вінграновського демонструють оказіоналізми-демінутиви. Ефект оказіональності створюється в результаті порушення правил структурно-семантичного поєднання морфем у слові. У художньому мовленні нестандартність словотвірних інновацій, виявляючись у формально-змістовій невідповідності між мотивуючим і мотивованим словами, є стилістично маркованою. Яскраве емоційно-оцінне забарвлення мають лексеми, що нормативно не підлягають демінутивації, а саме:
1) іменники – назви неістот (предметів, явищ): небенятко, просеня, сніженя, тополята, хмаренятко;
2) назви абстрактних понять: вдаченька, літатенятонько, мрієчко;
3) займенники: йогенька, тебенько;
4) прислівники: ніколиньки.
Індивідуальність стилю М. Вінграновського увиразнюють складні номінації, уведені в контекст з ідейно-естетичною метою – підкреслити унікальність і цінність кожної миті життя, надати буденному неповторності: хвилини блакитношовкові, Дніпророжденний світ, вогнелика пам’ять, тінь тремтливо‑полохлива. Широке використання композитів і юкстапозитів свідчить про авторське прагнення оновити, розширити зображувально-виражальний потенціал мови. На основі лінгвостилістичного аналізу поезій М. Вінграновського виділено найтиповіші способи вираження ознак у складних новотворах, а саме:
1) шляхом порівняння (прикладкові конструкції): воля‑пересмута, геній‑козак, дощик-срібнопад, думи-турботи, земля-зозуля, покаміннячко‑струмок, скирта-дума, сумніви-гризоти;
2) шляхом редуплікації: було-збуло, везли-везлики, далі‑далеко, захолодію‑позахолодію, збирать‑збиралася, море-морем, робить-виробляє;
3) шляхом протиставлення (антонімічне поєднання слів): літо-зимота, ночами-днями, щастя‑горе;
4) шляхом сполучення семантично близьких лексем (стилізовані народнопоетичні конструкції): горе-недоленька, журба-зажура, мла‑темнина, погуба-згуба.
Тяжіння М. Вінграновського до “грандіозності” вислову демонструють індивідуально-авторські слова з препозитивними компонентами сто- (стобор’я, стоглобальний біль, стодумна дума), много- (многокрилля, народи многозикі), бистро- (бистроліття, бистротекучість, години бистролетні), глибоко- (глибокомудра земле).
Виразну стилістичну маркованість мають багатокомпонентні інновації: Вітчизно-сльозе-мріє-сну, втеченько-утечо-течія, чернечо-чорно-чорні губи, молодо-цілинно-юно-БАМ, покоління гідночеснолиці.
На тлі узуальних спільнокореневих одиниць увиразнюються асоціативно-образні конотації неолексем, усвідомлюється механізм продукування інновацій: “Приспало просо просеня”, “Ожина стала ще ожіша, / Горіх, так той свого горішшя / Вже ж натрусив – земля в дірках!”, “Довго-довго давнє літо давніло”, “І стежка в яблуках вже стежкояблуката”, “І день і ніч, і нощеденно в цвіті / Цвіту собі у тім яру в полях”.
Вживання оказіональних слів підпорядковується звуковій організації поетичної фрази, збереженню евфонічності, ритміки вірша: “Дніпро, і сад, і сонна блискавиця, / Та неба сонь, та синя сонь доріг”, “Синє плиння, синє плиння, / Синя плинь. / Своє світле безгоміння, / Своє біле лілеління / Не покинь, / Не покинь”.
Індивідуально-авторські неолексеми М. Вінграновського, творення яких здебільшого є реалізацією дериваційних можливостей мови, надають поетичному вислову несподіваної метафоричності, яскравого емоційно-експресивного забарвлення.
У розділі 3 “Метафора в словесно-поетичній системі М. Вінграновського: структурно-семантичний аналіз” йдеться про особливості семантики художнього слова (підрозділ 3.1). Зауважується, що поетичний слововжиток є фактом творчого переосмислення автором системи парадигматичних і синтагматичних відношень, узуально встановлених між одиницями в мові. Ідіостиль як феномен мови демонструє тенденцію до розгортання, поглиблення загальномовної семантики, до увиразнення іманентно закладеного асоціативного потенціалу загальнонародної мови.
Переважання в поетичному мовленні емоційно-експресивного начала над номінативним створює умови для своєрідного перерозподілу компонентів у структурі лексичних значень слів. Якщо для слова як одиниці мови основним є денотативно-сигніфікативний зміст, то в художньому мовленні набувають актуалізації конотативні семантичні компоненти. Увиразнення певних стилістичних ефектів забезпечується саме за рахунок пріоритету конотативного аспекту семантики слова в структурі поетичного тексту.
Метафоричне вживання одиниць у літературно-художньому висловлюванні – найпоширеніший спосіб семантичного ускладнення поетичної мови (підрозділ 3.2). Будь-яка метафора – це своєрідний образ, створений сполученням двох (чи кількох) смислів, які письменник намагається ототожнити, уподібнити (хмара = предмет (море... чеберяло хмарами вгорі; небо йшло задумливо... втираючи хмариною чоло), хмара = істота / тварина (гусеня хмарини; хмар незаймані воли), хмара = людина / жінка (сіла хмара в червоній хустині і задумалась; хмарина‑мама йде сумна). Процес метафоризації зводиться до узгодження неузгоджуваного, що підпорядковується увиразненню індивідуально-художнього змісту літературного твору. У лексико-семантичному континуумі поетичного тексту метафорі належить важлива роль – виконувати функцію словесно експлікованого способу авторського образного мислення, унаочнити настроєве, потаємно-суб’єктивне, уподобане письменником.
Квантитативний аналіз поетичних метафор М. Вінграновського засвідчив, що перенесення властивостей, ознак предметів, явищ, аспектів буття здійснюється насамперед за принципом уподібнення істотам, тобто найчастіше маємо справу з “оживленням” неживого (68,3 % від загальної кількості метафор). Значно менший відсоток (21,8 %) тропеїчних контекстів – це метафори, побудовані на ґрунті перенесення ознак із неживого на неживе (“Зоря над містом хлібом пахне темним...”; “В тихім світлі нічних заграв / Пахло травами небо в морі”; “Зацвіли твої пальці першим цвітом любові, / Зацвіли твої очі першим цвітом сльози...”; “І ті вітри, що вимокли над степом, / В печі над жаром сушаться й собі”), з живого на живе – 8,8 % (“...сховавшись в лапи, лев ридав...”; “Цар цвіркунів Цвіркун‑Співець / Інжира як побачив, / То так зрадів – хай тобі грець! – / Що аж зайшовся плачем), з неживого на живе – 1,1 %.
Характеристичною особливістю мовного стилю М. Вінграновського визначено наскрізний антропоморфізм (підрозділ 3.3). Антропоморфізм як спосіб світовідчуття виявляється в одуховленні реалій дійсності, уподібненні людині, перенесенні на реалії предметного світу, небесні тіла, тварин тощо людських властивостей, наділенні предметів, явищ, тварин тілесними особливостями людини, а також рисами людської психіки.
За принципом антропоморфної метафоризації побудовано цілі поетичні твори М. Вінграновського. Встановлено, що найчастіше поетичний контекст формують багатокомпонентні метафоричні конструкції. У складі таких тропів метафоризовані слова мають розгалужену систему метафоризаторів. Наприклад: “І небо йшло задумливо над світом, / І довгі зорі сіяло крізь віти, / Втираючи хмариною чоло”, “І, тихий туман пригорнувши до себе, / Вечеряє поле піснями з долин, / Над селами й полем вечеряє небо, / Вмокаючи в ріки хлібини хмарин”, “Білий ранок рушник носить, / Витирає очі. / Витирає і не каже, / Що сказати має. / Де присяде, де приляже, / Очі витирає”.
Метафори, зафіксовані в поетичних текстах М. Вінграновського, систематизовано з урахуванням, по-перше, семантики слів у складі тропеїчних конструкцій і, по-друге, граматичної форми вираження антропоморфних ознак.
Зауважено, що в художньому мовленні за принципом антропометафоризації переосмислюються назви просторових понять (гай, земля, ліс, поле, стежка), часових вимірів (вечір, день, осінь, ранок, серпень), реалій предметно-матеріального світу (глечики, дім, камінь, млини, хата), номінації об’єктів флори (груша, квітка, сонях, трава, яблуня), фауни (заєць, лелека, метелик, півень, шпак), природних явищ (вітер, грім, сніг, туман, хвиля), ірреальних істот (Бог, Русалки, Утоплена), абстрактних понять (життя, любов, мрія, печаль, сум). Наприклад: “Та згорблена стежка в глухій кропиві / Показує небо по зорях”; “Серпень ліг під кущем смородини, / Шепотів: дозрівай, будь ласка...”; “Кричить-горить занедбаний мій дім, / Мій дім убогий ладен старцювати”; “Ми підійшли до скирти, і впізнала / Мене відразу скирта молода, / І вже на груди кинулася скирта...”; “Серед подвір’я на сухій акації / Одружується шпак”; “Переманює-перейма / Хвиля хвилю попід горою”; “Бог прикотив небеса...”; “Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі”.
У цілому система понять, на які поширюється переосмислення в поетичних творах М. Вінграновського, є досить розгалуженою. Через світ людини як фізичної і духовної субстанції репрезентується весь навколишній світ і система філософсько-абстрактних категорій.
Функцію метафоризаторів у художньому мовленні М. Вінграновського виконують слова різних лексико-граматичних груп – іменники (“Згорають очі слів, згорають слів повіки”), займенники (“Хто воно за таке любов?”), прикметники (“...А згорблений чумацький небопад / Освітлює пахучі очі квітів”), дієслова (“Бродили щастям дні мої / З тобою у маю”).
Зримий, персоніфікований світ постає з поезій Миколи Вінграновського. Абстрактні поняття, що виступають у ролі метафоризованих компонентів і здебільшого є атрибутами душевного стану ліричного героя, через предикативну, ад’єктивну ознаки наближаються до розряду предметної лексики: у такий спосіб художній текст демонструє тенденцію до переведення назв “ідеальної” сфери в конкретно-предметну, зображальну сферу (“І за руку старе щастя / Веде щастя молоденьке, / Веде щастя попід гору / Від лиману полинами. / І говорить старе щастя...”).
Найхарактернішою рисою поетичної метафори М. Вінграновського є постійна співвіднесеність ключового (метафоризованого) компонента з логіко‑понятійним класом “природні явища” – послідовно витримується паралелізм світу природи й життя людини: водо молоденька, громе молодий; обнімало море хвилю кару; додому ніч собі на небо йшла; під самим садом обрій ліг на сіру павутину; над гаєм хмара руку простягає і гається, і гається над гаєм.
У словесно-поетичній творчості М. Вінграновського антропоморфна метафора стає засобом маніфестації особливого світобачення автора – людини, яка цінує й любить життя в усіх його проявах. Вдаючись до послідовної персоніфікації, поєднуючи конкретні й абстрактні назви, автор прагне усунути опозицію реального й уявного, матеріального та ідеального, утвердити всюдисущість життя.
|
